Патріотичні сценарії виховних заходів на різні історичні дати

Скачати

Виховання дітей та молоді — одна з основних функцій суспільства, через яку передається від покоління до покоління життєвий досвід, багатство знань і культурна спадщина народу.

Досвідчені учителі добре знають, що зазвичай виховує дитину не стільки сам захід, скільки підготування до нього. Розучуючи репліки, тематичні вірші, учень мимоволі переймається темою заходу, усвідомлює її важливість. Саме тому у даному посібнику подаються виховні заходи на різну історичну тематику. Розучуючи ролі, виготовляючи власноруч декорації та костюми, школярі отримують чудову нагоду виявити особисті таланти, відчути свою необхідність у вирішенні того чи іншого виховного питання. Переважна більшість запропонованих сценаріїв побудована таким чином, щоб у заходах могли брати участь не лише дійові особи, але й усі глядачі: висловлюванні особистої думки на запитання, у різноманітних іграх.

Даний посібник стане у пригоді вчителям історії, класним керівникам, педагогам-організаторам.

 

На Аскольдовій могилі поховали їх…

 

Історична довідка

На початку січня 1918 р. розпочався останній етап Української національно-демократичної революції.

6 січня радянські війська з Харкова і Лозової розгорнули наступ у північно-західному напрямку на Полтаву і Київ. На столицю спрямувалося вістря наступальних операцій армійських груп із півночі. Було забезпечено вирішальну перевагу в силах і засобах. Радянські війська діяли рішуче і нещадно, прагнучи деморалізувати противників. Перед захопленням Полтави М. Муравйов оголосив: «Я дав Наказ вирізати всіх оборонців місцевої буржуазії». Чим ближче наближалися війська до Києва, тим жорстокішим ставали методи ведення війни.

На Київ наступали в основному російські радянські війська. Участь у поході кількох українських частин Ю. Коцюбинського, який був призначений головнокомандуючим усіма військами УНР, хоча ніякого впливу на прийняття рішень не мав, повинно було засвідчити, що на Київ наступають українські радянські сили, а не російські війська. Наступ просувався досить швидко, і за допомогою місцевих більшовиків були послідовно захоплені Полтава, Костянтиноград, Ромодан, Лубни, Лохвиця, Гребінка.

У цей час Московський загін особливого призначення під командуванням Знаменського зайняв Глухів і Кролевець, а частини Берзіна — Бахмач і Конотоп. У Бахмачі всі три армійські групи — Берзіна, Знаменського і Муравйова — з’єдналися під загальним командуванням останнього. Залізничний шлях зв’язував Бахмач із Києвом. Саме вздовж цього шляху і продовжили наступ об’єднані радянські сили. Зупинити їх було нікому. Головні сили, підпорядковані Центральній Раді, були зосереджені на Правобережжі, де стримували наступ на Київ фронтових збільшовизованих частин російської армії. Лише під станцією Крути на прогоні Бахмач — Ніжин нашвидкуруч зібраний загін під командуванням сотника Омельченка, який складався із 300 студентів, гімназистів-старшокласників і військових курсантів спробував перекрити шлях радянським військам. Більшість із них загинули. Ті, кому вдалося вціліти, розібрали колію і зуміли на декілька днів затримати наступ. Сталося це 16 січня 1918 року.

17 березня 1918 р., коли більшовики залишили Київ, а в столиці знову перебувала Центральна Рада, тіла 27 юнаків, які загинули в бою під Крутами, були перевезені до Києва і перепоховані на Аскольдовій горі.

Крути ввійшли в історію України як символ національної честі.

1-й читець.

І знов, у котрий це вже раз,

Зійшлися ми в одній родині,

Щоб пом’януть той славний час,

Коли в офіру Батьківщині

Себе принесли кращі з нас.

Нема любові понад ту,

Що окропила кров’ю Крути,

І ту гарячу кров святу

Повік Вкраїні не забути.

2-й читець.

Руки мліли з імперськими путами,

Вкотре ми схотіли порвати.

Впали ми героїчно під Крутами,

Щоб воскреснуть тепер і встати.

3-й читець.

Спливуть часи, мов наводки дніпрові,

Одвічну мрію здійснить Україна.

Й під Крутами, на плитах мармурових,

Про вас лунатиме пісня соколина.

(Лунає пісня «Слава героям Крут»).

4-й читець.

Вони лежать навіки молоді,

Ставні й веселі, з усміхом щасливим,

Готові чути поклик, як тоді,

Коли на бій ішли з бадьорим співом.

Сумні батьки й жалобні матері,

Минувши повз Аскольдову могилу,

Мовчазно зрять, як страдницькій порі

Журба вербу вколисує похилу.

Лихі вітри, гойдайте верховіть

Живого свідка бойових крутянців!

Та не турбуйте корені, не гніть

Святих дерев, що знали новобранців.

Безвусі, юні, вічно молоді,

Ви клали голови за рідний Київ,

Скріпивши крок державницькій ході,

Вписавши подвиг у свободи вияв.

Яр Славутич

5-й читець.

Як сніги покривають землю, .

Як нам білим встелять путь

Спом’янемо тую славу,

Що осталась нам з-під Крут.

Не шукайте Термопілів,

Тільки Крути спогадай,

Де спартанці-українці

Полягли за рідний край.

Триста юних одчайдухів,

В сто крат більший був там враг,

Не вступились, не подались,

Всі лягли там на полях.

П. Тичина

1-й читець.

Це правда: кров з каміння може змити дощ,

Червону фарбу хустина може стерти,

Але наймення ваші, багряніші від рож

Горять у просвіті на плитах незатертих.

2-й читець.

Супроти чужої навали,

Супроти смерті — в стужу, сніг,

Ось тут вони, ось тут стояли.

І всього жменя — триста їх.

1-й учень. Тим, хто в боротьбі за волю і кращу долю України  не дожив до сьогоднішнього дня, снить у знаних і безіменних могилах, розкиданих по рідній і чужій землі, — присвячується.

2-й учень. Цвіту нашого народу, його славним синам і дочкам, які у розквіті своїх духовних і фізичних сил віддали молодість і найдорожче, що є в кожного з нас, життя, — присвячується.

3-й учень. Тим, кого в умовах більшовицької тиранії ми повинні були забути і викреслити зі своєї нам’яті та історії, героям, які полягли в страшному бою під Кругами — присвячується.

4-й учень. У 1917 році в Росії відбулася Лютнева революція. Розпочався розпад «тюрми народів» У березні зароджуються паростки молодої Української держави.

5-й учень. У важких умовах економічного хаосу, політичної боротьби різних партій, не зважаючи на постійні дії провокаційних антиукраїнських сил, Центральна Рада приймає ряд законодавчих актів, що призвело до проголошення незалежної України.

6-й учень. Через віки, через страждання й муки, з мільйонами жертв йшла Україна до жаданої волі, проголошеної 22 січня 1918 року IV Універсалом.

(Лунають дзвони (фонозапис), звучать слова. «Всюди воля! Всюди слава! Повернулась нам держава! Бог Всевишній дав її піднімаймось із руїн!». Входять двоє учнів у чорних костюмах).

1-й учень. Народе України! Твоєю силою, волею, словом утворилася на українській землі вільна Українська Народна Республіка. Здійснилася давня мрія твоїх батьків, борців за волю і право робочого люду!

2-й учень. Та у важку годину народилася воля України. Чотири роки жорстокої війни обезсилили наш край і народ. Фабрики не виробляють товарів, залізні дороги розбиті, страшена інфляція. Кількість хліба зменшується. Настає голод.

1-й учень. А тим часом петроградський уряд Народних Комісарів оголосив війну Україні, щоб повернути Українську Республіку під свою владу, і посилає на наші землі свої війська, які грабують селян, убивають невинних людей і сіють анархію.

2-й учень. Для того, щоб привести свій край до ладу, закріпити революцію і нашу волю, ми, Українська Центральна Рада, оповіщаємо всіх громадян України: «Віднині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу. Всіх громадян самостійної Української Народної Республіки зазиваємо непохитно стояти на сторожі добутої свободи і прав нашого народу й усіма силами боронити свою долю від усіх її ворогів».

(Лунає пісня «Встань, Україно, з колін»).

3-й учень. Проголошення самостійної України стало «кісткою в горлі» російського керівництва.

(У мікрофон чути голос: «Нам необходимо возвратить Украйну России, без Украины нет России. Без украинского угля, хлеба, соли, Черного моря Россия существовать не может, она задохнется.

Отправляясь в Украйну, помните, что для достижения своей цели все средства одинаково хороши. Ни на одну минуту не забивайте, что Украйна должна быть нашей. Желаю вам полного успеха».

Троцкий).

4-й учень. Та за словами не стало й діло. 30-тисячне військо більшовиків під командою О. Антонова та царського полковника М. Муравйова рушило в Україну.

5-й учень. Січень. 1918 рік. Ситуація на нашому північному фронті склалася дуже несприятлива. Армія під проводом Муравйова наближалася до Києва. Всі боєздатні війська були відправлені на фронт.

6-й учень. Але ситуація на фронті вимагає свіжих військових частин. Із відома Секретаріату у військових справах на фронт відправляють студентський курінь із курсантів військового училища і студентської молоді. Найстаршому з них було — 23, наймолодшому — 15.

1-й учень. Більшість із них жодного разу не тримала рушниці в руках, не бачила війни у вічі.

2-й учень. Треба вважати, що ті, хто посилав студентський курінь, були певними, що буде підтримка іншої військової частини. Але сталося не так…

1-й читець.

Над Крутами круки —

Під круками Крути

Зійшлося юнацтво,

Щоб волю здобути.

Сніги зледенілі

І темінь іскриста

За Крутами в скруту

Зійшлося їх триста.

Білим снігом мело,

Чорним громом гуло,

Їх там триста як скло,

Їх там триста як скло.

Під круками Крути —

Під Крутами круки

Заклякли, як колоди

Зморожені руки.

Настелено в полі

Кривавої вати,

Щоб їм молоденьким

Переночувати.

Білим снігом мело,

Чорним громом гуло,

Їх там триста як скло,

Їх там триста як скло.

Моя Україно,

Мій Києве-княже

Ця юнь безборонна

За тебе поляже.

Щоб ми їх посвяти

Не смівши забути,

Своїм воскресінням

Помстились за Крути.

Б. Стельмах

3-й учень. 29 січня ешелони Червоної армії підійшли до станції Крути і висадили десант. Певно, їм було відомо, що якась українська частина зайняла позиції під станцією Крути і перегородила їм шлях на Київ.

4-й учень. О 10 годині ранку розпочався наступ більшовицьких військ. Мороз. Вітер. На місцевості не було жодного укритгя. Юнаки лежали на голому снігу.

5-й учень. Не відкриваючи вогню, загони широкою лавою пішли на курінь.

Зав’язалася перестрілка. Серед юнаків були перші жертви, які нерухомо лежали на снігу. Чути стогони поранених, але українці з рідкісною впертістю і відвагою боролися далі. Ніхто з них не думав про відступ, усі продовжували лежати і стріляти, хоча небезпека оточення була вже очевидною.

6-й учень. Ворожий обхід лівим і правим крилом зімкнувся. Відступати було пізно. Напівзамерзлі юнаки з великими труднощами володіли зброєю, а ноги, які зовсім заклякли, відмовлялися рухатися.

1-й учень. Із останніх сил боронилася молодь від ворога, який на короткій дистанції розстрілював її, а потім почав колоти багнетами.

…Близько 15 години все скінчилося, на снігу лишилися трупи юнаків…

2-й учень. Під Крутами в бою полягло 300 студентів і 10 старшин.

2-й читець.

Як сніги покриють землю

Рядном білим, — не забудь

Спом’янути тую славу,

Що лишилась нам з-під Крут.

Триста юних отчайдухів…

Стократ більший був там враг, —

Не вступились, не подались,

Всі лягли там на полях.

Вічну славу здобували

Україні біля Крут,

Не забудь героїв триста,

Спом’яни їх, не забудь.

Д. Гавриш

(Гасне світло. На сцену. виходить група юнаків та дівчат і запалюють свічки).

3-й читець. Під Кругами полягли студенти: Попович, Шульгін, Божинський, Дмитерко, Пурік, Шерстюк, Борзенко-Конончук, Головащук, Чижов, Сірук…

4-й читець. Гімназисти: Соколовський, Тарновський, Ганкевич, Ігнаткевич, Пінський, Сотник, Омельченко та багато інших.

1-й читець.

На Аскольдовій могилі

Поховали їх —

Тридцять учнів-українців,

Славних, молодих…

На Аскольдовій могилі

Українській цвіт! —

По кривавій, по дорозі

Нам іти у світ.

На кого посміла знятись

Зрадника рука? —

Квітне сонце, грає вітер

І Дніпро-ріка…

На кого завзявся Каїн?

Боже, покарай! —

Понад все вони любили

Свій коханий край.

Вмерли в Новім Заповіті

З славою святих, —

На Аскольдовій могилі

Поховали їх.

О. Яворська

3-й учень. Нехай пам’ять про наших героїв, які загинули під Кругами, буде вічною.

4-й учень. І нехай їхня смерть буде для нас прикладом, як треба любити свою Батьківщину.

(Група відходить, гаснуть свічки, спалахує світло).

 

2-й читець.

Народе мій, для всіх завжди відкритий

Не вір, що воля з’явиться сама,

Не дай себе підступно обдурити,

Мовляв, дороги іншої нема,

Як знову йти до старшого нам брата

Просить своє… й на весь світ працювать,

Не дай себе до нитки обідрати,

Зумів же двічі пута розірвать.

Не вір невтомним брехунам пихатим.

На жаль, такі синочки в тебе є,

Що все на світі ладні обібрати,

Купити, перезрадити, продати,

Священну волю навіть розіп’яти,

Покривдить рідну матір, осміяти,

Щоб тільки крісло втримати своєю

Народе мій, великий, український,

Як буде в тебе воленька свята,

То буде й коровай, і мед по вінця,

Не зразу, та на вічнії літа.

5-й учень. Страшно вмерти, але ще страшніше загинути марно. Минугь роки, десятки рокій, століття — пам’ять про юнаків-героїв не згине вовік. Вона світитиме не тільки українцям, усім, обраним Богом людям, які покладають своє життя во ім’я брата свого.

Для нас могила ця лишиться на віки полум’ям віри, вона дала нам незабутнє минуле. У хвилини відчаю, у хвилини занепаду, в хвилини знесилля будуть приходити до неї старі й малі, щоб підживитися тим святим вогнем ентузіазму, який палатиме тут і під камінним хрестом.

…Цей день стане днем усієї шкільної молоді України. З року в рік тут складатимуть братську присягу ті, хто повинен переступити поріг життя…

(Учень зачитує уривок із траурної промови письменниці й громадського діяча Людмили Старицької-Черняхівської на похоронах студентів, які загинули під Крутами).

3-й читець.

Нехай ім’я Твоє святиться,

Ті жертви, труд і кров,

Батьківська земле, Україно,

Для тебе вся любов.

Нехай буде навіки слава,

Батьківщино, Тобі

І тим усім синам твоїм,

Що впали в боротьбі.

Світи ж нам Сонце наше ясне,

І золоти колосся нив,

Щоб жили вільні ми і щасні,

А Бог щоб нас благословив.

(Усі разом співають Гімн України «Ще не вмерла Україна»).

 

 

 

 

Волі народної дзвін

 

(Літературно-музична композиція в пам’ять про загиблих під Крутами)

Шкільний зал прибраний квітами і ру­шниками, вишитими червоним і чорним кольорами. У центрі сцени — прикрашений калиною і чорними стрічками плакат з датою: 29 січня 1918 року, а нижче — слова відомої пісні українських січових стрільців:

Ви за свободу гинули без скарги

Серед пожеж і руїн.

Вічна вам пам’ять, вічна вам слава

І наш доземний поклін.

Під плакатом на столі — хліб-сіль і свічки. Біля столу — учень, він тримає національний стяг, перевитий чорною стрічкою.

Лунає траурний дзвін. Звучить фоно­грама журного речитативу-голосіння. Поволі гасне світло.

Голос поза сценою (чоловічий). Історія знає багато жертв в ім’я ідеї, але аналогічної Крутам не було.

У часи хрестових походів відвойовувати Єрусалим ішли охоплені ентузіазмом діти. Вони гинули зі світлою вірою в Царство небесне і вічне життя. Билися до загину впевнені у своїй перемозі юнаки Греції та Риму.

А що було у нас, під Крутами? Хто були ті юні завзятці? Чи вірили вони у свої сили? Чого прагнули гімназисти 6, 7, 8-х класів і молоді студенти, що не визнавали війни і смертної кари, засуджували будь-яке насильство, а тим паче — вбивство?

Коли вдарив останній час молодої України, вони — 300 юнаків — пішли проти 13000 більшовиків. Сподівались засипати своїми тілами повінню прорвану гатку. І полягли всі…Чи ж вони не відали, проти кого йшли?

Голос поза сценою (жіночий). У наших предків був звичай у день поминання могили мертвих встеляти квітами і запалювати на них свічки. Тож нехай наш зал сьогодні, 29 січня, стане поминальним храмом.На сцену виходять троє дівчат і троє хлопців у чорному, дівчата запалюють свічки.

Перший хлопець. 7 листопада 1917 року Центральна Рада, виконуючи волю українського народу, проголосила Українську На­родну Республіку. А вже через три дні, 10 листопада 1917 року, у Петрограді було прийнято рішення послати армійські частини для придушення «контрреволюції» на півдні Росії. До контрреволюції віднесли і Центральну Раду, оскільки вона, на думку Раднаркому, мала буржуазний характер. Про це прямо було сказано у зверненні Раднаркому від 26 листопада 1917 року «До всього населення»: «Буржуазна Центральна Рада Української Республіки, що веде боротьбу проти Українських Рад, допомагає Капедіну стягувати війська на Дон, заважає Радянській владі спрямувати необхідні військові сили по землі братерського українського народу для придушення каледінського заколоту».

Так розпочалася війна Радянської Росії із законною владою в Українській Народній Республіці, а фактично — з незалежністю українського народу.

Другий хлопець.  Раднарком оголосив в Україні стан облоги і зобов’язав місцеві революційні гарнізони «діяти з усією рішучістю проти ворогів народу, не чекаючи ніяких вказівок зверху». На виконання наказу Леніна главковерх М.В. Криленко 16 грудня 1917 року видав наказ №80 по армії і флоту про боротьбу з Центральною Радою. Таким чином, в Україні розгорнулися три революційні армії російських радянських військ.

Першою революційною армією коман­дував колишній царський підполковник, лівий есер М.О. Муравйов, який 5 січня 1918 року повідомив з України В.О. Антонову-Овсієнку: «Наказав нещадно вирізати всіх захисників місцевої буржуазії».

Третій хлопець. 17 грудня 1917 року Центральна Рада отримала радіограму від більшовицького Раднаркому з ультима­тивною вимогою «зректися спроб дезорга­нізації спільного фронту», «без згоди вер­ховного головнокомандуючого Раднаркому не пропускати жодного війська, що йде в бік Дону й Уралу», «надавати допомогу радянському війську в боротьбі з контрреволюційним повстанням Каледіна», «припинити будь-які спроби роззбро­ювання радянського війська й червоної гвардії в Україні». Великодержавний ультиматум було відхилено. Тоді 30-тисячна більшовицька армія під командуванням Антонова-Овсієнка розпочала проти УНР війну.

Спочатку гучно, а потім  стишено лунає пісня «Ой у лузі червона калина».

Перша дівчина. Наприкінці грудня окуповано Харків, Полтаву, Чернігів. 8 січня 1918 року на Чернігівщину боротися проти окупантів вирушила військова школа в кількості 600 чоловік під орудою сотника Носенка. Разом з іншими вона боронила вузол Бахмач — Конотоп. Безперервні бої тривали до 28 січня.

Друга дівчина. А в Києві палицю в колесо національного воза встромляють збільшовизовані робітники військового заводу «Арсенал», піднявши в середині січня заколот проти Центральної Ради. Зако­лотники були приборкані. Та їм на допомогу поспішило сп’яніле від легких перемог шістдесятитисячне військо балтійських та чорноморських моряків. З цією навалою справитися не вдалося.

Третя дівчина. Останні дні січня 1918 року. Щоб стримати просування до Києва більшовицьких орд, був наспіх сформований і відправлений поїздом до Бахмача допоміжний курінь студентів — січових стрільців під командуванням сотника Омельченка.

29 січня вдосвіта поїзд із підмогою зупинився на станції Крути, де прибулі зустрілися із залишками гайдамаків, що відступали від станції Макашин. Тут зібралось юнкерів, студентів і гімназистів — 250 чоловік, гайдамаків і вільних козаків — 100, на всіх було три гармати сотника Семена Лощенка.

Дівчата і хлопці в чорному виходять. На сцену підіймаються 6 учнів, стають попарно.

Перший учень читає вірш Богдана-Ігоря Антонича «У січневе свято».

Рік вісімнадцятий — надії і тривоги —

Родився в куряві натхненних, віщих бур.

Не маки — це стяги квітчались на дорогах.

1 військо підіймалось на шляхах, мов мур.

Рік вісімнадцятий — тривоги і наді —

Здіймався в сяйві здійснених, прадавніх мрій,

І Київ, місто над містами, знов завії

І війни зустрічав, полки відважні й бій.

Нові бійці, нові поети виступали,

Вночі Грушевського хилилась голова,

Коли складав рядки нових універсалів

І змістом буряним запалював слова.

Такі близькі й далекі,

І найдорожчі, й надуживані найбільш:

Вона — одна і самостійна, правда й воля —

Слова, що палять і п’янять, мов темний хміль.

Горіння літ, що буйним спалахнули палом,

Коротку славу, що дзвеніла по землі,

Згадаймо мовчки й перед тінню днів минулих,

Задумавшись хвилину, чола похилім.

Другий учень.

Сіються, стеляться білі сніги…

Рідна земля мармурова…

Сковують — ріжуть її ланцюги…

Тихше, о, тихше, ні слова…

Наче червоне вино розлилось…

Хтось до вина припадає…

Білі намети… троянди цвітуть…

Казка ніколи нежданна…

Згадуєш, друже: потоки пливуть, —

Ми ж кричимо їм: «Осанна!»…

Друже, ти… плачеш… поглянь, навкруги

Рідна земля мармурова…

Маком цвітуть — червоніють сніги…

Годі, о, годі, ні слова.

(Олександр Олесь. «Сіються, стеляться білі сніги…»).

Третій учень. Заметене снігом поле, а на ньому похапцем окопались юнаки, без штабу, маючи по три набої на душу. Зачорніло здалеку: колонами наступали більшовики. Ворог обійшов лінію оборони з обох боків, і праве крило, де були юнкери, змушене було відступати з боєм до своїх вагонів. Ліве, студентсько-гімназійне (точніше, напівдіти, які ще не тримали в руках зброї) відійшло до станції, що вже була в руках ворога. Юнаки кинулись у свою першу і останню багнетну атаку — і майже всі загинули.

Дівчата і хлопці в національному одязі виконують стрілецьку пісню «Повіяв вітер степовий».

Повіяв вітер степовий,

Трава ся похилила,

Впав в бою січовий стрілець, —

Дівчина зажурилась.

А був то хлопець молодий,

Йому б іще кохати,

Він впав, немов сухий листок,

Повік буде лежати.

Летить ворон з чужих сторон

Та й жалібненько кряче:

• Вставай, козаче молодий,

Твоя дівчина плаче.

Заплаче мати не одна,

Заплаче Україна,

Бо не одного козака

Сира земля накрила.

Четвертий учень.

Вони ішли у безвість білих піль, у бій,

Щоб не вернутися або здобути.

І зупинилися на станції малій,

Де написом видніла назва: «Крути».

Не повернулися, упало триста їх,

А ми й донині їх не можемо забути,

Моментом нації, моментом нас усіх

Навіки стала назва — слово Крути.

На Аскольда могилі поховали їх,

І хоч народ ще й дотепер закутий,

Та він живе, бо смертю молодих

Він смерть переборов там, де містечко Крути.

(Міра Гармаш. «29.1.1918»).

П’ятий учень.

Супроти хижої навали,

Супроти смерті — в стужу й сніг —

Ось тут вони, ось тут стояли,

І всього жменька — триста їх.

Стихали Києва хорали,

Його заслін — ці юнаки.

Ось тут — редут. Ось тут вмирали,

Приймали кулі і штики.

І пам’яттю не оминути

Останній бій, останній крик,

Ці Фермопіли наші — Крути,

А Берестечко — їх двійник.

Ген визирала мати сина.

Дівчата в’яли на порі.

Лиш червонилася калина

Ще дужче в кожному дворі.

І не уславлені спартанці,

А хлопці з роду відчайдух —

Ці гімназисти, ці повстанці,

Ось тут їх непоборний дух.

І слава їх встає, не вмерши,

Ятрить крізь відстані і час.

Було їх триста. Триста перший —

Іти,

І я,

І кожен з нас.

Шостий учень.

Спом’янімо в пісні славу Кругів —

найсвятіше з наших бойовищ!

Крути! Крути! — смолоскип в майбутнє.

Підіймімо наші душі ввиш!

Крути! Крути! Це за батьківщину

стати муром, шанцем душ і тіл.

Крути! Крути! Мужньо воєдино

прямувати в найсвятішу ціль.

Крути! Крути! Час розплати близько,

вже червоний ворог кари жде.

Крути! Крути! Вічне бойовисько

за майбутній, за світліший день.

Крути! Крути! Мужність і посвята,

вірність, що міцніша понад смерть.

Крути! Крути! Горда і завзята,

кличе пісня і веде вперед.

Перший учень.  Двадцять сім із них потрапило в полон. Спочатку вояки «революційної армії» — колишні царські гвардійці, матроси, московські робітники та звільнені революцією злочинці — над ними по-звірячому познущались, а наступного дня розстріляли, заборонивши селянам їх ховати. Перед розстрілом юнаки заспівали «Ще не вмерла Україна».

Звучить гімн «Ще не вмерла Укроїна» (сл. П. Чубинського, муз. М. Вербицького).

Другий   учень.   Сімох   поранених, переплутавши зі своїми, більшовики відправили до Харкова лікуватись. Так вони вціліли і потім розповіли про все.

Третій учень. Перемога під Кругами відкрила російському війську шлях до Києва. Перша більшовицька окупація столиці України тривала 3 тижні. Коли армія УНР  повернулася, на полі бою було зібрано кілька десятків тіл полеглих і перевезено до Києва. 19 березня їх всенародно поховано в братській могилі на Аскольдовому цвин­тарі. На похоронній церемонії виступив з промовою Михайло Грушевський. Він почав її словами античного поета: «Солодко і славно вмерти за Батьківщину». День битви під Кругами — 29 січня — проголошено Днем Скорботи України. Його відзначали в Галичині до 1939 р.

Четвертий учень.

На Аскольдовій могилі

Поховали їх —

Тридцять мучнів-українців,

Славних, молодих…

На Аскольдовій могилі — український цвіт!

По кривавій по дорозі нам іти у світ.

На кого посміла знятись зрадника рука?

Квітне сонце, грає вітер і Дніпро-ріка…

На кого завзявся Каїн? Боже, покарай!

Понад все вони любили свій коханий край.

Вмерли в Новім Заповіті з славою святих —

На Аскольдовій могилі поховали їх.

(Павло Тичина. «Пам ‘яті тридцяти»).

Пом’янемо героїв, замордованих під Кругами, хвилиною мовчання.

П’ятий учень. На жаль, після окупації Києва більшовиками могила крутянських героїв у 1919 році була зрівняна з землею. Згодом тут було посаджено парк. Зараз на місці, колишньої спільної могили героїв проходить повий асфальтовий шлях, що зветься Парковою вулицею, або, як казали, шляхом Козловського. Будемо вірити, що міська влада докладе зусиль, аби воскресла свята могила, бо вона — наш храм, наш дзвін, що не дасть нам спинитись, не дасть забути.

Шостий учень. Небагато імен тих героїв зберегла нам історія. Це, зокрема, студенти Божко Божинський, Микола Лизогуб, Попович, Володимир Шульгін, гімназисти Павло Кольченко, Микола Іванкевич, Липський, Тарнавський, Соколовський. Минуть роки, століття, та пам’ять про юнаків-героїв не згине повік. Вона світитиме не тільки українцям, а всім тим, що готові покласти життя своє в ім’я батьківщини.

Перший учень. Будьте ж певні, дорогі, незабутні герої, — ви не загинули марно. Золотаво-блакитні знамена, які востаннє застигли у ваших очах, коли ви падали на землю, стали державним символом і навіки залишаться для нас найбільшою святинею. Ви житимете віки! Вашим героїзмом пишається незалежна Україна!

Хлопці, які брали участьу святі поминання юнаків-героїв, замордованих під Крутами, скорботно підходять до національного знамена, стають навколішки і цілують його.

Школярі в національних костюмах виконують стрілецьку пісню «Ви за свободу гинули». Під час виконання останнього куплета низько вклоняються.

 

Ви за свободу гинули без скарги

Серед пожеж і руїн.

Вічна вам пам’ять, вічна вам слава

І наш доземний поклін.                  Двічі

Ви не просили в ворога пощади,

Не пригинали колін.

Вічна вам пам’ять, вічна вам слава

І наш доземний поклін.                  Двічі

 

Ваші могили, знані і незнані, —

Волі народної дзвін.

Вічна вам пам’ять, вічна вам слава

І наш доземний поклін.                  Двічі

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

СЦЕНАРІЙ

свята пам’яті українських січових стрільців

 

Ведучий. Історія України,… Забуті імена, викреслені з пам’яті цілі сторінки, зруйновані могили, поламані хрести, понищені церкви. Сьогодні ми хочемо воскресити в пам’яті одну із забутих сторінок нашої історії — про українських січових стрільців — проголошення 1 листопада 1919р. ЗУНР та її збройних сил УГА, зародком, яких були УСС.

Ведучий. Створені в розгар першої світової війни легіони січових стрільців — це була армія справжніх інтелігентів, носіїв високих ідей і благородних ідеалів .

Пісня «Гей там на горі січ іде»

Ведучий. УСС — єдина армія того жорстокого часу, якій ні тодішні, ні пізніше противники ніколи не закинули жодного факту звірств, мародерства, насильницгва щодо полонених чи населення.

Ведучий. Восени і взимку 1914 р. навесні 1915 р, легіон успішно вів воєнні дії в Карпатах проти царських військ, зокрема на горах Ключ, Маківка, в боях за Тухольку, Самбір, Стрий, де стрільці вкрили себе невмирущою славою.

Пісня «Там на горі на Маківці».

Ведучий. Густо падали жертви під час кровопролитих боїв, густо росли білі березові хрести на стрілецьких могилах, однак на зміну полеглим вливалися свіжі сили із числа добровольців. Ніщо не могло зупинити бажання вибороти кращу долю для свого народу.

Пісня «Гай там при долині»

Ведучий. У своєму зверненні до народу стрільці заявлють «Ми пішли в цю світову завірюху лише тому, щоби наша Україна в часі сего всесвітнього смертельного спорту могла проголосити, що є і хоче бути, хоче мати своє місце під сонцем. Коли ще тривожить нас лиш ся думка чи жертва крови принесе користь Україні, чи ті могили наших товаришів, найкращих синів України, які виростають слідом за нами від далекого Закарпаття аж до подільських степів — спричиняються до поправи незавидної долі нашого народу, приспішать зірвання ганебних кайданів неволі».

Пісня «Чи то буря, чи то грім…»

Ведучий. У 1915-1917 роках Українські січові стрільці вели кровопролитні бої на подільській землі, щедро скроплюючи її своєю кров’ю.

Ведучий. Важко знайти село чи місто між Золотою Липою та Збручем, де не було б стрілецьких могил.

Ведучий. Сотні юних патріотів впало на схилах гори Лисоні, що біля Бережан, під селами Конюхи, Куропатки, Семанівці.

Пісня «Ой упав стрілець»

Ведучий. Не дивлячись на заборону крізь довгі роки поневірянь і забуття своєї історії, народ на забув стрільців, наділив їх любов’ю, пошаною і величною зворушливою піснею.

Пісня «Послухай, кохана дівчино»

Ведучий. Стрільці — це наша гордість, наша честь, наша слава.

Ведучий. Так гордо, так пишно рядом виступають,

Чола їх завзяті скрасили вінці,

Як орли до сонця свій зір направляють —

Се наші кохані січові стрільці.

Чи може, не правда, що грудь зі сталі?

Що серце в грудях молотом б’є,

Що в бою, як горде козацтво вмирали

За волю Вкраїни давали життя?

Добудете волю, хоч кат скаженіє,

Хоч рад би сточити геть всю нашу кров,

І в бою за волю рука не зомліє,

Бо в бій сей веде до Вкраїни любов.

Ведучий. Здобувши гарт у горнилі першої світової війни легіони українських січових стрільців стали ядром майбутньої Української Галицької Армії, яка на цей раз захищала справжню незалежність і волю рідного і відродженого краю.

Ведучий. Листопадовий переворот у Львові і на провінції здійснили 1410 стрільців при 60 старшинах.

Пісня «Горіла золота заграва»

Ведучий. Збройний виступ українців 1 листопада 1918р. очолений Дмитром Вітовським і забезпечив проголошення ЗУНР. Мета УСС з якою вони йшли на боротьбу в 1-й світовій війні, ними ж була досягнута.

Ведучий. 257 днів проіснувала ЗУНР. З 1 листопада І918р. до 15 липня 1919р. і впала під переважаючими силами ворогів і в першу чергу поляків.

Ведучий. Вже останні ідуть через наше село

Боже, боже, як тяжко… останні і …

Скільки їх за два дні оттуди перейшло

Всі померкли, як зіроньки раннії

Перебігти б спитать… Гей, не попросить води.

Тільки коні храплять з непокою.

А за ними пожар зацвітає, мов мак,

Хтось іде вогняними ногами.

Задрижало село і заплакав байрак,

Заридали вітри над лугами.

Переїхали вже. Гей, постійте на мить!

Хто ж цей смуток у радість оберне?

Не говорять… Ідуть… Тільки зброя дзвенить.

«Як не ми, то хоч слава поверне!»

Ведучий. Здесяткована, озброєна до зубів, випестувана антантою у Франції армія польського генерала Галлера, змусила УГА в липні 1919 року підступити’за Збруч, перейти на Східну Україну.

Пісня «Зажурились іаличанки».

Ведучий. Дворічна боротьба українського народу за незалежність закінчилася трагічною поразкою. Перейшовши в Східну Україну УГА опинилась в гак званому чотирикутнику смерті і змушена була скласти зброю.

Ведучий. Лише невеликій частині вдалось повернути в Галичину і більшість з них були інтерновані у концентраційних таборах, звідки повернулись лиш одинокі.

Ведучий. Понад сорок тисяч 17-ти, 18-ти, 20-ти річних юних безвусих синів нашої знедоленої Галичини, що в буревісний 1918 рік підняли свої голови, віддали своє життя за волю, за кращу долю народу, за Україну,

Пісня «Засумуй, трембіто».

Ведучий. Засумуй, трембіто,

Що галицька сила

та від Збруча по Славуту

трупом застелила.

Ведучий. Історії ж бо пишуть на столі,

Ми ж пишем кров’ю на своїй землі.

Ми пишем плугом, шаблею, мечем.

Піснями і невільницьким плачем,

Могилами у полі без імен.

Ведучий. Могили. В них наша історія, слава і честь,

В них нашої долі покривджені мощі,

Народе полеглий, слава й честь

Народе живущий, нема тобі прощі.

Ведучий. Могили: Скільки їх по безкраїх полях України, по лісах, по лісових нетрях, по горах, іменних і безіменних, закинутих, забутих людьми і Богом.

Пісня «Як ви вмирали, вам дзвони на грали».

Ведучий. Серед поля широкого

Попід гаєм скраю,

Там стрілецька могилонька

Забута стояла.

Мала, мала, невисока,

Заросла травою,

Там стрільчика поховали

Як загинув в бою.

Розійшлися два табори,

І війна скінчилась,

А під гаєм забутая могилка лишилась.

Тихо, глухо кругом неї,

Сумно тут довкола,

Хрест дубовий похилився із жалю додолу.

Пасло дівча три корови

У полі під гаєм.

Поглянуло на могилку —

та сплакало з жалю.

Бо братчика нагадало, що загинув в бою, —

І його десь поховали,

Отак, в чистім полю.

Ведучий. Поплакала і блавату

синього нарвала,

І з братчиків і дзвіночків

Віночок сплітала.

Сплела війок барвний, красний, І

з цвіття живого.

Уквітчала ним могилу

Братчика чужого.

І тихенько помолилась,

і мов відмінилась, —

А могилка не та стала

і мов звеселилась.

І зозулька на край гаю

Вилітати стала.

І щоранку щастя — долю

Комусь-то кувала.

Кому, кому — спитаєте,

Тій любій дівчині,

Що стрілецьку могилоньку

Уквітчала нині.

Ведучий. Не перелічити усіх місць нашої скорботи.

Ведучий. Вороги української нації добре знали, що народ, в якого жива історична пам’ять — це ще не бидло, не раби,, а сконцентрована сукупність національного люду, котрий кожної вдячної історичної миті може прокинутися і болем пам’яті подесятирить сили і знову стати на свій захист.

Ведучий. Тому — то почалась нечувана у своєму бузувірстві і антигуманності друга війна проти Українських січових стрільців — війна з їхніми могилами.

Ведучий. Для комуністичних верховодів стрільці були страшні не тільки живі, а й мертві. І щоб не викликати симпатії до учасників визвольної боротьби, на їх могили пустили бульдозери, які знищили, зрівняли їх з землею, дорогі нам могили.

Ведучий. І здавалось, пропало все, що зникне слід по нашому стрілецтву. Та лишилося те, що в народі убити ніколи не можна лишилася вічно жива солов’їна стрілецька пісня.

Пісня «Не сміє бути в нас страху»

Ведучий. Пісне! Велична рідна пісне!

Розправ свої високолетні крила

В великий день,

Без тебе серце в грудях трісне,

З тобою викришемо з серця, як з кресала

Святий вогонь. І підемо через побіду в полі

Обмиті з крові ран, на зустріч волі!

Ведучий. Стрілецтво дало нам не тільки невмирущі приклади боротьби за волю України, а й дало нам цілу плеяду легендарних поетів, художників, скульпторів, композиторів, письменників, артистів.

Ведучий. І нині і вічно співатиме український народ їх пісні «Ой у лузі червона калина», «Чуєш брате мій», «Ой видно село», «Бо війна, війно» і багато інших маршових, любовних, жартівливих пісень.

Ведучий. Це Роман Купчинський, Михайло Гайворонський, Левко Легкий, Лесь Курбас, Іван Балюк, Мирослав Ірчан, Юра Шкремелюк та багато інших.

Ведучий. Безмежно люблячи Україну, бажаючи її щастя і бачити її вільною, незалежною державою багато з тих, хто вижив у страшній воєнній кудерлесії, закінчивши на Заході студії вищої освіти, повіривши більшовицькій пропаганді, повернулись на Україну, де згодом були знищені на Соловках та інших сталінських таборах смерті.

Ведучий. Дехто дожив до сьогоднішніх часів, і дав би їм бог ще віку бачити Україну в красі, багатстві і щасті, справді вільною і ні від кого незалежною.

Ведучий. Кров стрілецьку ніхто не змив і не змиє. Нею навіки записалася сторінка нашої славної історії. Кров стрілецька записалась пам’яттю у на ших серцях.

Ведучий. Будемо жити і виживати — така доля нашої нації. Через дар пам’яті бути невмирущими.

Пісня «Поставали школярики» або «Гей, школярики-соколики».

Ведучий.Єднаймось, брати-галичани,

Не час на роздори, не час.

Бо нам ще великдень настане,

і доля всміхнеться до нас!

Від Чорного моря до синіх Карпат —

Одна нероздільна родина

Без панства, без рабства,

насильства і зрад —

Одна самостійна Україна.

Ведучий. Вставай, Україно, вставай,

Виходь на дорогу свободи,

Де грає широкий Дунай,

Де ждуть європейські народи.

Вставай та кайдани порви,

Дай познак ясніший від грому,

Що ти не рабиня Москви,

Й рабинею не будеш ніколи.

Вставай, Україно, вставай,

Єднай Чорне море й Карпати,

І свій переболений край

Не дай ворогам розламати.

Вставай та здіймай знамено

Вселюдської згоди й любові, –

Щоб волі святої вино

Спожити без помсти і крові!

 

Хор виконує пісню «Ой у лузі червона калина».

 

 

 

 

Афганістан болить в моїй душі

 

На стіні слово «Афганістан», зів’ялі квіти. Виставлені портрети афганців. Запалені свічки.

Читець.

Ти – вічний біль, Афганістан,

Ти – наш неспокій.

І не злічить глибоких ран

В борні жорстокій

І не злічить сліз матерів, дружин, дітей-

Не всі вернулися сини із тих ночей…

Вже багато літ, як прийшли назад додому,

Та до цих пір чує душа війни оскому.

Та до цих пір ще стогнуть ночі, ниють рани.

А у снах – «духи» налітають, мов шайтани.

Ведучий. Сьогодні ми зібралися тут, щоб вшанувати тих, хто воював на афганській  землі. Молоді люди йшли туди не за орденами і медалями, свято вірячи, що виконають інтернаціональний обов’язок.

Ведуча. Афганська війна тривала 10 років. Триває і сьогодні, але слава Богу, вже без участі наших солдатів. Вони пройшли пекло, вірили, що несуть визволення приниженим та поневоленим, що йдуть не вбивати, а захищати нове життя.

Читець.

Відомо нам, навіщо втрати, кров…

Так, ми пройшли не марно крізь спекоту.

Відкиньте словоблудство про любов

І про свою святенницьку турботу;

Бо ми пізнали вогнедишний плин,

На вражі дула в гори йшли свідомо,

Один за всіх — всі, як один!

Не всі вернулися додому…

Тривожна юність хлине в наші сни,

Прорвуться з болю невигойні рани,

І пам ‘ять заболить: ми ветерани

Неоголошеної війни…

(«Обов’язок» Іван Шкварко)

Ведучий. Кажуть, що час — найкращі ліки, хоча роки минають, а пам’ять вперто вертає усіх назад, коли наші недолугі керівники взялися наводити лад на чужих територіях, віддавали абсурдні, накази.

Ведуча. 27 грудня 1979 року за рішенням Політбюро ЦК КПРС, очолюваного Леонідом Брежнєвим, війська СРСР увійшли до Афганістану для. підтримки прокомуністичного режиму – Народно-демократичні партії Афганістану. Спочатку радянські війська розташувалися гарнізонами у великих містах країни, а згодом поступово втягнулися в бойові дії по всій території Афганістану.

Читець

Вся вулиця на службу проводжала

Улюбленця свойого — Василя,

А парубчак потрапив до Афгану.

А там стріляють, звісно ж, із-за рогу.

А там ані фронтів, ані тилів.

А там ужепокладено, їй-богу,

Багато наших Василів!

В країні досить виплавлено цинку —

Всім Василям убитим по труні.

Хто зможе дати правильно оцінку

Оцій такій неправильній війні?

Чи той, ход із найближчої трибуни,

Одягнутий в кольчугу орденів

Послав на смерть довірливих і юних

В патріотизмі зрощених синів?

Чи той, хто у районнім виконкомі

Від імені народу засіда

І відмовляє батькові в прийомі,

Коли у домі — цинкова біда ?

Нам не прикрити рани орденами

І квітами — жахливої труни, .

Гріхом найтяжчим нависа над нами

Свинцева тайна «хитрої» війни.

(Іван Низовий)

Ведучий. Нове керівництво СРСР на чолі з Михайлом Горбачовим визнало помилковим рішення попередників, і з кінця 1986 року пішло на поетапне виведення військ з Афганістану. Однак воєнні дії не припинялися.

(Пісня «Тривога!»).

Ведуча. Восени 1988 року за наказом з Москви розпочалася операція «Тайфун». Радянська авіація завдала нищівного бомбоштурмового удару по кишлаках уздовж траси Кабул-Саланг, якою мали виводити війська. 15 лютого 1989 року останній радянський солдат залишив афганську землю.

(Звучить фонограма).

Читець.

Минають дні, ідуть.роки.

Життя листки перегортає.

А біль Афгану – навіки,

В душі чомусь не замовкає,

Я повернувся з тих завій,

Але тривожать сни, як рани,

Що ми ведемо смертний бій,

І що товариш все ще з нами.

Гірський, суворий перевал,

Розщелина… Важке каміння…

Товариш мій від кулі впав,

І смерть нагадує про тління.

Живу. Валерія — нема.

Немає сина, брата, друга.

І тиша скрикує німа,

І не стихає в серці туга.

Я там, ще й досі на війні,

Обличчя вгадую знайомі

І з другом бачуся у сні.

І кличу все його додому…

(«В. Суворову» Анатолій Пожарський)

Ведучий. Через цю безглузду війну пройшли майже 700 тисяч чоловік. І серед них 30% були українці. Звання Героя Радянського Союзу було присвоєно 72 військовослужбовцям, з них — 12 українцям. 15 тисяч вояків загинуло у радянсько-афганській війні.

Ведуча. Вона лишила важкі наслідки для України. Не повернулося додому з, війни 3360 воїнів; з них 3280 загинуло, а 80 пропало безвісти чи потрапило в полон.

Ведучий. Нині на Рівненщині проживає дві з половиною тисячі колишніх учасників бойових дій в Афганістані. Більше сотні повернулося з цієї війни інвалідами, 380 мають поранення і контузії, більш як у сотню сімей прилетіла чорна звістка про загибель сина, брата, батька. Долучіть до цифр материнсьі переживання, сльози, передчасну сивину, пройміться горем сиріт, дружин, родичів та друзів — перед вами, постане жахлива трагедія.

Ведуча. В цих мертвих Афганських горах знайшли свою передчасну смерть і наші земляки. Не дочека лися їх рідні.

Вони просто виконували свою військову повинність, свій безвихідний обов’язок… Але чесно і героїчно. До останнього подиху… Вічна їм пам’ять!

Ведучий.

Знову цвітуть білим цвітом

Пишно-зелені сади.

Жаль, що краси неземної

Вже не побачать вони.

Смерть їх безжально забрала,

В землі сховала сирій.

Голови низько схиляєм

Памяті їхній святій.

Ведуча. Схилімо голови перед світлого пам’яттю тих, хто віддай своє життя. Вшануємо їх хвилиною мовчання.

(Хвилина мовчання. Звучить метроном).

Ведуча. Прошу сідати.

 

Читець.

Пливе, наче вічність, здобута в бою,

Хвилина мовчання.

Натягнуті нерви, немов тятива,

Пронизує пам’ять скорбота прощання.

І сумно згасає, і тяжко сплива

Хвилина мовчання.

І подвиги мужні, і дружне плече,

І роки надії, перемог сподівань…

І серце сльозою нараз опече

Хвилина мовчання.

(Пісня «Пам’ять»).

Ведучий. Чимало років минуло з часу виведення радянських військ з Афганістану, а події в цій країні залишаються живим болем для багатьох колишніх солдатів та офіцерів, що воювали на цій війні.

Ведуча. Одним із перших засудив цю війну відомий академік, Нобелівський лауреат Андрій Сахаров, за що був позбавлений всіх державних нагород і висланий в закрите місто Горький.

Читець.

Боєць стиснув в руках баранку

І зірко дивиться навкруг,

І думає – з самого ранку

Хто він афганцям: кат чи друг?

Якщо дивитись принципово,

То він, здається, ні при чім,

Але чому страшне це слово.

«Убивця» гонить сон вночі?..

(«Страшне слово» Ярослав Семенюк)

 

Читець.

Вже не дійти до рідних берегів.

Ридали друзі; впавши на коліна,

Він помирав серед чужих пісків,

І разом з ним вмирала Україна.

А вдалині сірів чужий кишлак,

І БТР димів опісля бою.

Погасло сонце у його очах,

Аж гори похитнулися від болю.

В оселю рідну — цинкова труна

Страшенна і кара, за яку провину?

І божеволіла матуся молода,

А разом з нею — Україна.

(Богдан Дичук)

Ведучий. Шановні земляки-афганці. Над вашими головами свистіли кулі. Кожна хвилина вашого життя могла стати для вас останньою. Але вам випало щастя вижити і повернутись до рідної домівки.

Ведуча. Нехай же,ніколи не зазнають війни ваші сини! Не побачать на тлі чорного неба траси від кулеметних черг. Не схилять скорботно голови біля «чорного тюльпана».

Ведучий. Нехай живуть в мирі та злагоді. Бо ми живемо й за тих, хто поліг в Афганістані, в його ущелинах, хто прикутий до інвалідного візка. Бо ми перед ними в боргу.

Ведуча. Ми не повинні забувата жертв Афганістану, як і всіх інших жертв, які поніс наш народ тільки через те, що не сам керував долею своїх громадян,  ними розпоряджався хтось інший.

Ведучий. Це потрібно для того, щоб нові Афганістани не виникли на нашій землі, щоб вони не повторялися для наших людей ніколи.

Ведуча. Вище піднімайте стяг Пам’яті, щоб ніхто в світі не зміг зробити вигляду, ніби він забув, як втрачали найдорожчих людей,забув,як чекали першого дня без війни.

Ведучий.

Стільки років щасливої тиші,

Та вривається голос в ефір,

Що благає, нагадує, клине:

Захистіть, збережіть, люди мир!

Ведуча.

Кожен день, кожен час пам’ятайте,

Скільки жертв нам війна принесла.

Все, що можна, для миру віддайте!

36ережітьдля нащадків життя!

(Пісня «Пароль один: Афган»).

Читець.

Я знаю: повзе десь у горах душман,

У прорізі мушки мене він шукає

Немовби чалма — на вершині туман,

І — постріл, лупа не змовкає.

Нагрівся приклад — треба ж так! — від щоки,

Напруживши зір, оглядаю скелі,

Жену я пдалі від себе думки,

Звичайно думки невеселі…

Прокинувсь. Відлуння тієї війни

Стихають, як сполох в кімнаті.

Сини мої диаляться радісні сни,

Не треба їм сни мої знати…

(«Сни» Іван Шкварко)

Ведучий. У декого з них жінки-вдови посивіли молодими, діти виростають сиротами. А вони залишились двадцятилітніми. Вони так любили життя.

Читець.

Трасуючі кулі спогадів

В серце моє націлені.

Ми з гори у долину сходимо,

Зусібіч ворогами обстріляні…

Злість душманська — отрута змії —

З-під каменя так і бризка…

Подолаєм, розчавим  її.

Нам до цілі вже близько.

Як ми довго спускалися вниз,

Було дванадцять нас — де ж чотири?

Командире сюди дивись!

 

Де ж ти, наш Командир…

(«Трасери пам’яті» Іван Шкварко).

(Звучить фонограма).

Читець.

Була зима і був Афган:

Повзли колони через Кушку,

А за дувалом дідуган

Затис гештівку – брав на мушку.

Йому, старому, все одно,

Хто їх послав сюди вмирати.

1 десь чекає сина мати –

Їй стріти сина не дано.

Він плавно натиснув курок

І… пишуть телеграму строгу;

Упав — обличчям на дорогу

Її кровиночка — синок.

Даремна то була війна,

Даремні ваші жертви були:

Ті, хто послав вас, — їх нема,

А інші — вже давно забули…

(«Даремна війна» Ярослав Семенюк)

(Пісня «Зозуля»).

Ведучий. До тих, хто дожив до кінця подій, доля була милосерднішою. їм вона подарувала можливість жити і трудитися, любити та підняти гіркий «третій тост». Ні, у них він не за любов, і не за жінок. У колишніх афганців він за – полеглих.

Читець.

Ту дорогу, з якої вертають не всі,

Подолав я, дістався додому,

Та про те, чого смуток обсів,

Не розкажу, пробачте, нікому.

Обмину у розмові гарячу добу,

Загалом розповім, як ішов я.

Так, між іншим, згадаю про місто Кабул

(Кожна згадка – окроплена кров ‘ю).

Прокидаюся з чорного сну,

Що ніяк не втікає з хати.

Видно, дорогу ту крізь війну

Вже довіку я буду долати…

(«Спогад» Іван Шкварко)

Читець.

Пам’ять крутить старе кіно,

Нам забути б усе це давно!

Тільки кулі свистять коло скронь –

І випалює пам’ять вогонь.

Ниють рани –  авжеж, на грозу.

Батько змахує скупо сльозу,

Матері спересердя зітхнуть:

Їм синів — не вернуть.

Ах, солодке яке забуття!

Та живемо по два ми життя.

Поклялися в пожежах нічних:

Жити гідно — за себе й за них.

(«Пам’ять» Анатолій Пожарський)

(Пісня «Нагороди не_:продаються»)

Ведуча. Майже 10 років в постійній тривозі жили батьки і матері тих юнаків, яких називали «афганцями».

(Звучить фонограма).

Читець.

Виростають хлопці, як соколи —

Чорні брови, ясеновий стан.

Тільки ненці туга серце коле.

Бо на світі є Афганістан.

Совісте, боліть не перестань.

Тисячі дівчані не вийшли зйміж,

Бо на світі є Афганістан.

Памяте, будь пильною на чатах,

Чуєш, через далечі розстань.

 

 

 

 

Минуле стукає в наші серця

 

Вчитель історії. Минуле століття пронеслося над Україною трьома голодоморами: 1921-1922, 1932-1933, 1947 років.

Указом президента В.А. Ющенка було запроваджено День пам’яті жертв голодоморів та політичних репресій, який щороку відзначається у четверту суботу листопада.

Пам’яті тих, хто загинув від голодомору 1932-1933 роках присвячується усний журнал «Минуле стукає в наші серця».

(Звучить «Соната» Бетховена. Виходять ведучі).

1-й ведучий.

Забитим мечем стало ліпше,

Ніж повбиваним голодом,

Що гинуть проколені,

За браком плодів польових…

Руки жінок милосердних

Варили своїх діточок,

Які стали поживою їм.

(Плач Єремії, глава 4 вірш 9-Ю)

Ці скорботні рядки присвячує Василь Пахаренко тим, яких давно не має. Яких спопелив найстрашніший злочин сталінського тоталітарного режиму – штучний голод 1933 року. Сім десятиліть тому сатанинська лапа брутально перерила життя мільйонам людей. Зотліли і стали попелом з’їдені голодом тіла людей, стали попелок їхні надія і віра.

Але перед тим жорстока доля, мабуть, щоб болючішим був удар, віковічну мрію перетворила майже на дійсність.

2-й ведучий (відкриває сторінку журналу). Перша сторінка нашого журналу «Переддень голоду», висвітлює причини голодомору в Україні 1932-1933 років.

(Учні, одягнуті у вбрання темного кольору, виходять з обох боків і зупиняються біля. макет, і усного журналу).

1-й учень. 1923-1929-ті були найщасливішимг роками для України за останні століття.

Більшовики почали свою діяльність з «Декрету про землю», який дав селянам найголовніше – землю, про яку вони мріяли віками. Селяни повірили у вільне, заможне життя, з любов’ю обробляли землю, отримуючи добрі врожаї. Але незабаром була запроваджена продрозкладка – у селян силою забирали хліб. По селах нишпорили продзагони.

2-й учень. У 1920 році у одному селі був характерний, як для радянської влади, випадок: в село приїхав продовольчий загін. Селяни справно віддали все і загін поїхав. Але червоноармійці, виїхавши із села, продали все продовольство і вирішили знову повернутись, щоб повторно зібрати із селян податок. Селяни виявились стійкими: проти червоноармійців піднялися найбільш сміливі, яких пізніше записали в куркулі. На одному подвір’ї застрочив кулемет, чулися постріли в інших господарствах. І тоді на допомогу червоноармійцям прислали моряків. Повстання було придушено.

3-й учень. X з’їзд РКП(б) замінив продрозкладку продподатком. Щоб жити краще потрібно було єдине – трудитися. Та цим не злякаєш українського хлібороба. Працювати, хай навіть каторжно, але бути господарем на своїй землі – тільки цього він прагнув віками. І земля-годувальниця своїм дітям-хранителям віддячувала сторицею. Жити стало краще. Вчорашні незаможники відчули себе господарями.

4-учень. Економічна довідка: середньорічний врожай в країні перевищував рівень 1901-1910 років на 22%.

5-й учень. Але над непом нависла загроза. XVI партконференція ВКП(б) у квітні 1929 року проголосила початок масової колективізації. У селян забирали все: реманент, тягло, у багатьох навіть дрібну худобу і птицю. В результаті селяни слгали різати велику рогату худобу, що призвело до скорочення її поголів’я майже на 15 млн голів. Це була одна з передумов майбутнього голоду.

6-й учень. Найуміліших хазяїв, які повсякденною працею досягли певного достатку, «розкуркулили», тобто фактично пограбували.

1-й учень. Звинувачують свідки.

«Мати залишилася вдома з малолітніми дітьми, бо висилати без господаря в Сибір влада не мала права. Але і на рідній землі багато натерпілись. З хати вигнали, вікна вибили, грубу завалили, одежу розпродали на горе-аукціоні, залишилось тільки те, що мама сховала на полі. Всю худобу, урожай було конфісковано. Ця розправа над сім’єю була здійснена восени, а зиму зимували у хаті без вікон, які забили мішками, наповненими соломою. Спали на соломі, розтрушеній по землі, вкривались старим рядном. А що їли? Те що приносили люди – отак дожили до весни».

2-й учень. Особливо страшною була доля дітей «розкуркулених». Люди розуміли, що маленькі не витримають тяжких випробувань і намагалися залишити їх на рідних, знайомих людей.

3-учень. Та більшість «розкуркулених» спіткало ще більше лихо – каторга. їх вивозили на поселення в Сибір цілими сім’ями, без ніяких засобів до існування.

4-й учень. Звинувачують свідки: «Ранком 28 червня нас відправили з Нікополя на станцію Павлопілля. Коли почали садити у вагони, то виявилось, що багато жінок покидали своїх дітей. Вони кричали: «Я їм рідна мати, я не повезу їх на вірну смерть!» До цього їх змусили звістки з Півночі від першої партії розкуркулених. Дехто з них утік і розказував, а інші прислали листи і писали, що майже всі діти вимерли дорогою і на місці…»

5-й учень. Матері, залишаючи своїх дітей на рідній землі, сподівались, що їх виростять односельчани або держава. Сільські активісти збирали дітей з усієї округи і розміщували в одній із сільських рад, звертались із запитом відносно малят до партійних керівників обласного та республіканського рівнів. Відповідь була така: безпомічних малят ні в якому разі не годувати, тому що ці малята «класово ворожі». Якийсь час маленькі діти плакали і, врешті-решт, згасали голодною смертю. Ховали діточок у братських могилах. Так радянська влада розпочала експерименти голодом на немовлятах.

6-й учень. Людям, яких не розкуркулили, було нелегше. їх перетворили, по суті, на рабів, примусивши працювати в колгоспах від сходу до заходу сонця. В 1930 р. Москва збільшила хлібозаготівлі в Україні на 11,5% порівняно з 1926-1927 роками.

З урожаю у 23,1 млн т було забрано 7,7 млн т зерна. Такий же план було покладено й 1931 року, хоча колективізація зменшила врожай до 18,3 млн т.

1-й учень. Керівництво України буквально благало Москву про зниження плану заготівель, попереджаючи, що Україна в критичному стані. В 1932 році на III Всеукраїнську конференцію КП(б)У прибувають Каганович і Молотов. У відповідь на скарги М. Скрипника, що в селян «вже нема чого більше забирати, тому що все вичищено під мітлу», сталінські емісари заявили: «жодних поступок чи сумнівів щодо виконання завдань, поставлених партією і радянським урядом не буде». І щоб упокорити селян мерзенна кліка зважилась на сатанинський злочин – планомірне винищення за одну зиму мільйонів людей.

Розпочалась тотальна війна, жорстокішої за яку не знав світ: людей не рубали, не стріляли – у них просто забрали всю їжу, оточили військами і спокійно дивились, як вони повільно, у нестерпних муках помирають із голоду.

Ведучий. Про здійснення геноциду проти українського народу розповідає сторінка «Упокорені голодом» (перегортається сторінка журналу).

(Звучить «Реквієм» Моцарта).

1-й учень (на фоні музики).

То був страшний навмисний злочин,

Такого ще земля не знала,

Закрили Україні очі

І душу міцно зав’язали.

Сліпу пустили старцювати…

То був такий державний злочин –

Здригнулась навіть мертва Кафа,

Мерцями всіялося поле.

Ні хрестика і ні могили –

То був такий навмисний голод…

2-й учень. Звинувачують свідки: «У 1932 році врожай гарний уродив. Але що було – вибрали. У нас родина велика була, то всі пішли на той світ. У колгоспі люди як мухи мерли – узяв наряд, поїхав в поле, там і кінчився. Стоять воли, а він мертвий. Мене чоловік знайомий врятував – завфермою був, то й мене в радгосп взяв фураж підвозити- То хоч і воші годував, але пухлий не був – пайок давали. Прибігав я в неділю додому – верст 4 з радгоспу було. Іду степом — валяються люди то тут, то там. А дома брати лободу варять. Бувало бурячок украду – принесу додому. І цілують мене і плачуть. Потім приходжу – вже немає когось із хлопчиків чи дівчаток. Тоді не стало нікого…»

2-й учень. Людям, які вижили, ці роки запам’ятались на все життя. Саме тоді бригади активістів, райкомівські і політвідділівські керівники забирали у селян все до зернини. Витрушували із торбинок, горщиків, викопували із землі в тих, хто заховав там якийсь пуд-два збіжжя.

3-й учень. В 1932 році на полях почали з’являтись селяни, яким нічим було годувати сім’ю, і ножицями зрізати ще зелені колоски. Незабаром це явище набрало масового характеру. 7 серпня Сталін власноруч написав закон «Про охорону соціалістичної власності», який в народі назвали «законом про п’ять колосків», згідно з яким за крадіжку колгоспної чи кооперативної власності виносився розстріл чи позбавлення волі строком на 10 років. Так було відкрито шлях масовим репресіям (виїзні суди, дике свавілля «буксирних бригад») – і одночасно головної в 1932-1933 роках безкровної, «мирної» зброї – голоду.

В Україні хлібозаготівельну кампанію очолив Молотов, який діяв особливо жорстоко. У січні 1933 року Постишев очолив кампанію репресій проти тих комун, які не знаходили в собі достатньо сил для ролі катів власного народу. Протягом року були репресовані або вислані 10 тисяч чоловік із лав КП(б)У. Подвірні обшуки супроводжувались конфіскацією не лише зерна, а й картоплі, сала та інших запасів на зиму. Селяни були позбавлені всього їстівного. У деяких населених пунктах на сільрадах вивішували чорні прапори, що означало: жителів тут вже немає.

4-й учень. Трохи в кращому становищі опинилось місто. Там був не вигідний мор, адже сталінський режим прагнув пожерти світ, а для цього необхідно було створити військово-індустріальну могутність. Ще в 1929 році у містах було запроваджено карткову систему. Люди вистоювали за хлібом по кілька діб. Згодом для робітництва на великих заводах відкрили фабрики-кухні. Вперше в історії село вимирало, а місто мало харчі. Вкрай виснажені люди рвалися, в міста, щоб врятуватись від голодної смерті; Хлібороби паспортів не одержали, то їм суворо заборонялося залишати село.

5-й учень. Звинувачують свідки: «Восени 1932 року мій батько, мати і нас, четверо дітей, виїхали до Московської області. Батько працював сторожем у радгоспі недалеко від Москви. Але весною 1933 року нашу родину органи НКВС силою заставили повернутися в Україну. Батька заарештували там же в Московській області і вислали в Мурманськ на примусові роботи. Менші мої брат і сестра померли з голоду тут, у Богачівці, коли повернулися».

6-й учень. На станціях та дорогах, що вели де’ міст, з’явилися спеціальні охоронні загони. Кордон із Росією перекрили війська НКВС, які стріляли в натовп селян, що тікали від голодомору.

1-й учень. Здається тільки сліпий міг не побачити трагедію українського народу. І виявляється такі сліпі були. Ці сліпі свідомо дезорієнтовували, з відома радянського керівництва, світову громадськість, що в Україні ніякого голоду не було й немає. Дипломатичні служби західних держав загалом володіли інформацією про ситуацію в Україні в 1932-1933 роках. Проте страхітливі його масштаби замовчувалися. Крім того, багатьом на Заході складно було повірити, що тоді, як Радянський Союз експортує зерно і відмовляється від продовольчої допомоги, в Україні може лютувати голод. Здійснивши ретельно підготовлені сталінським керівництвом подорожі по СРСР, Бернард Шоу та прем’єр Франції Бдуард Ерріо по-верталися, захоплено розповідаючи про радянські досягнення і ситих селян. А кореспондент «Нью-Йорк Тайме» Доронті, який у своїх статтях заперечував існування голоду в Україні, навіть був нагороджений Пулітцерівською премією – за глибину і об’єктивність, тверезу оцінку і виняткову ясність його репортажів СРСР. І це в той час, коли в Україні помирало щодня 25 тисяч людей, щогодини – 1000 чоловік, щохвилини – 17 чоловік.

2-й учень. Через понад півстоліття комісія Конгресу США у своїх висновках зазначить, що американський уряд мав достатню і своєчасну інформацію про голод в Україні, але не зробив будь-яких кроків, щоб поліпшити ситуацію. У 1988 році Конгрес США офіційно визнав голодомор 1932-1933 років актом геноциду проти українського народу, а в 2006 році президент США Джордж Буш видав закон про виділення земельної ділянки для будівництва пам’ятника жертвам голодомору в Україні в 1932-1933 роках.

(Учні, які представляли другу сторінку, виходять).

Ведучий. Голодне лихоліття найбільше вразило дітей. Третина всіх померлих від голоду – діти. Вони виявились найменш захищеними, не брали участі у колгоспному виробництві, а відтак, не отримували рятівних 100-300 г хліба на працюючого. За переписом населення 1926 року дітей віком до 4-х років виявилось 16%, тобто у голодному 1933 році їм мало б виповнитися 10 років. Якою була доля дітей у страшні тридцяті роки XX століття? Про це наступна сторінка нашого журналу – «Діти – жертви голодомору».

(Звучить соната Бетховена. Виходять учні).

1-й учень. Весна… А над селом нависла чорна хмара. Діти не бігають, не граються. Ноги тонесенькі, складені калачиком, великий живіт, між ними голова велика, похилена лицем до землі, а обличчя майже немає, самі зуби зверху. Сидить дитина і гойдається всім тілом: назад-вперед, скільки сидить – стільки гойдається, і безкінечно одна пісня на півголосом: їсти, їсти, їсти… Ні від кого не вимагаючи, ні від матері, ні від батька, а так у простір, у світ – їсти, їсти, їсти.

2-й учень. Неврожай від Бога, а голод від людей – так говорить українське прислів’я. На вулиці лежить хлопчик років десяти. Повз нього йдуть люди: «О, цей вже помер». У відповідь ледь чутний дитячий голосок: «Ні, я ще не помер».

(На сцені лежить дитина. Учень читає вірш «Вічний монолог» ).

Я ще не вмер…

Ще промінь в оці грає,

В четвер пішов десятий рік,

Хіба в такому віці помирають?!

Ви тільки поверніть мене на бік,

До вишеньки,

У колиску ясночолу.

Я чую запах квітів, я не вмер…

А небо стрімко падає до долу.

Тримайте хтось!

Хоча б за коси верб…

Куди ж ви, людоньки,

Куди ж ви, люди, людоньки, куди?

Я ще не вмер.

Усі проходять мимо.

..А житечко моє таке густе.

..А мамина рука іще гаряча.

Вам стане соромно колись за те,

Та я вже цього не побачу.

3-й учень. Виявом дитячої смертності не займався ніхто. В Україні було 55 тисяч сіл і в кожному помирали діти.

4-й учень. Звинувачують свідки: «У Дмитра Гаврилюка було п’ятеро синів і троє дівчат. Хлопці були здорові, як дуби, але вже почали пухнути.

Батько договорився з родичем поїхати в місто. Там, на срібло, яке привезли із заробітків, купили 2 мішки висівок, і вночі, щоб ніхто не бачив, приїхали додому. То вже в Гаврилюків всі померли – і батько, і мати, і діти, один Сашко зостався живий. А Олексійка вбив сусід, бо хлопець заліз до нього в хату і виїв суп, що стояв на печі».

Голос. Хто це? Чий голос щоночі просить: «Хлібця! Хлібчика дай, мамо! Крихітку хлібця!».

(Сценка. Маленький хлопчик простягає руки до ікони).

Бозю! Що там у тебе в руці?

Дай мені, Бозю, хоч соломинку…

Щоб не втонути в Голодній Ріці.

Бачиш,, мій Бозю, я – ще дитинка.

Тож підрости хоч би трохи бодай.

Світу не бачив ще білого, Бозю,

Я – пташенятко прибите в дорозі.

Хоч би одненьку пір’їнку дай,

Тато і мама холодні мерці.

Бозю, зроби, щоби їсти не хтілось!

Холодно, Бозю,

Сніг дуже білий,

Бозю, що там у тебе в руці!..

1-й учень. Щоб не дивитись на муки своїх дітей, матері прискорювали сумний кінець. Натопивши маковинням хату, закрила ляду мати. І на ранок усі діти мертві.

Читець.

Спіте, діти, спіте міцно,

Янгол Божий на порозі,

Вже не буде їсти хтітись,

І не будуть пухнуть ноги.

Натопила маковинням,

Затулила лядку й комин,

І в тумані темно-синім,

Заспівала колискову:

Спи, синочок, горе-ласку,

Засинай… навіки, доню.

(Звучить соната Бетховена).

Ведучий. Та найстрашніше було інше. Були такі, що збожеволівши від голоду, різали та варили трупи, вбивали власних дітей та варили їх.

Читець.

Той крик за мною женеться

Боїться не глуму, не хижого звіра,

Боїться не смерті у сум – неврожай.

А крику дитини, яку вона з’їла:

— Не ріж мене, мамо, не ріж, не вбивай!

Як сталось – не знає.

Як бути – не знає,

Провал, божевілля – сокира і ніж,

Та жах пам’ятає і крик пам’ятає:

– Не ріж мене, мамо, матусю, не ріж.

2-й учень. Звинувачують свідки: «Олександра Р. порізала і з’їла своїх дітей Лукійку і Петрика, таке ж учинила зі своїми дітьми Настя М.: вона варила людське м’ясо, робила котлети і носила продавати на базар. Гапка Д., батькова сестра, призналась, що з’їла хлопчика. А кістки закопала під полом».

3-й учень. У кожному селі люди пам’ятають подібні речі. Те, що творилось тоді в Україні здоровий глузд відмовлявся розуміти, але так було.

Людоїдів найчастіше розстрілювали або закопували живцем. Але тих, кого треба було закопати першим, тих, хто примусив збожеволіти від голоду, їсти людське м’ясо, — не зачепили не тоді, ні потім. Так вони жили й живуть. Умирали і вмирають у достатку й почестях.

(Учні виходять).

1-й учень. Звинувачують свідки: «Страшний був голод 32-33 років. Зерно, яке було у нас, все забрали, їсти не мали що. Щоб не померти з голоду, ми продали одне-єдине рядно, купили гнилої барабольки. З тої бараболі ми пекли млинці. У нашого сусіда померла з голоду сестра…»

2-й учень. «Коли був голод мені було всього З роки. І про ті страшні роки мені розповідала мати. їсти не було що. Люди рвали бурячиння, лопухи, розбавляли водою і пекли млинці. Лопухи рвали на кусочки, додавали наметеного пилу і варили борщ. Люди обдирали з дерев клей, зривали акацію і їли її. Померли з голоду Лук’янчук Василь, баба Олита, баба Палана, дід Матвій, дядько Матвій, Іван, тітка Гашка…

3-й учень. «У Самгородку ще не був такий голод, як у інших областях. Особливо був великий голод у Херсоні, звідки йшли та йшли люди у наше село. Вони міняли хустки, посуд та інше на їжу. У сім’ю Пшеничних прийшла жінка, яка міняла маленький гладущик на два столових бурячки. У Пшеничних було що їсти, вони мали квашену капусту, маленьку барабольку, їм не треба було того гладущика. Але Ольга пожаліла жінку і обмінялась. Коли Ольга винесла той бурячок, жінка жадібно вихопила його з рук і відразу з’їла. Пшенична Ольга зберегла той гладущик до цих пір, він стоїть на поличці, і як гляне Ольга на нього, так і підступають до очей сльози…».

(Звучить соната Бетховена).

Ведучий. І в радянські часи знаходились небайдужі й сміливі люди, які намагались сказати правду та привернути увагу громадськості. Наступна сторінка нашого журналу має назву: «Дзвін на сполох».

1-й учень. Письменника Василя Барку дуже тривожило, що радянська влада змушувала українців⁴ забути і не згадувати про страшний 1933-й. У тридцяту річницю голодомору Василь Барка звернувся з відкритим листом «До радянських письменників в Україні», у якому просив підняти наболіле пи­тання у художніх творах, а також дивувався їхній мовчанці стосовно реабілітації одного з керівників штучного винищення українців П. Постишева.

«Чому на роковини цієї найбільшої трагедії в історії України не дано дозволу ці жертви згадати і вшанувати їх терпіння, а реабілітовано якраз того, хто здійснив розправи».

Барка не жив в Україні в 1932-1933 роках, але й Кубань, де мешкало чимало українців, теж морили голодом у ті часи. Молоде подружжя (Барка одружився в 1932 році) восени 1933 року, дочекавшись первістка Юрія, не уявляло, яким важким для кубанців буде цей рік.

Основою для роману «Жовтий князь» послужили особисті спогади одного земляка, який описав долю близької йому родини. Письменник дав цій родині прізвище Катранників, але все, що судилось уявою письменника пережити цій родині, він бачив на власні очі, пережив сам, чув від очевидців. У 1933 році Василь Барка відвідав родину свого брата на Полтавщині і був вражений до глибини душі тим лихоліттям, яке випало на його долю на Кубані в 1934 році. Бачив він, як гниють під дощем гори зерна, як божевільні від голоду люди поїдають рідних і чужих, як німотно мовчать хати, з яких доноситься солодкий трупний запах.

Вчителька української мови та літератури.

Послухайте уривок із повісті «Переднівок. 1933» письменника Аполлінарія Міцкевича.

«Слово честі, матусю, я, коли виїжджав із Вапнярки, то мав п’ятеро хлібенят. Одне там, у фаетоні, три тут, а одне… Проїжджали якесь село тут уже, перед Паланкою, Білоусівка чи Гути, ні, Біло-усівка, – дядько Сашко провів праворуч по паску, де був револьвер у кобурі, – то я віддав одне хлібе-ня, мамусю. Змушений був віддати. Хлопчина, він глянув на мене, – трохи старший за Польку, ну років десяти, як мій Петро, заліз на стару грушу і ніяк не злазить, і народ зібрався, наші товариші там, довелося посвідчення пред’явити, мамусю. Не злазить, бо… Що воно пережило, бідне дитя!

– Ти, Сашо, їж, будь ласка! Розкажеш потім.

– То ж слухайте, мамо, що те сердешне мені оповіло, коли я взяв хлібину і підійшов під ту стару грушу, і воно, бідолашне, злізло – злізло на хліб. Як звірятко накинулось на хліб і мене вхопило за руку і не випуска. Коли вже попоїв хлопчик, то помалу мені вдалося перепоручити його ітшим товаришам. Каже, що лишились тільки він, брат Михась і мама. Тата десь не було, а сестра Ксеня й три брати померли з голоду. То вони з Михасем рачкували біля хати, обчімкували кашку з лободи і їли, а мати лежала на долівці і ледь стогнала. Ніде нікого й нічого. Собак, котів поїли. Коли-не-коли люди проносили у рядні щось по вулиці. З тієї порваної ряднини звисала жовта рука чи нога. Мерці. Наївшись лободяної кашки, вони лягали під призьбою і грілися. Млоїло, та інколи вони засинали. Чи так забувалися. Якось з вечора мати попрохала, аби Михась ліг з ними, бо Толик з братом спали на печі. Вранці він прокидається – Михася нема, а мама сидить на лаві під вікном і так чудно дивиться на нього. Щось кинуло ним із печі. Він плигнув на піл, а з полу на долівку, і лише тоді вгледів, що мати гладить закривавлену голову брата. А тільце під лавою. Хлопець як шугонув до дверей – де й сила взялася! «Куди ти? Зараз наїмось…» – почув услід… Не втямить і досі, як вискочив на двір, як заліз у високе й густе ло-бодиння за путівником, як домізкувався виплазу-вати на стару грушу. Два дні курився з їхньої хати дим. Два дні сидів він на тому конурі. Куняв потрошку, але не злазив… А на третій день мама з сокирою підійшла до груші. Почала рубати…».

(Звучить соната Ветховена).

Ведучий. Остання сторінка нашого журналу: «Засвіти свою свічку».

Читець.

У той рік заніміли зозулі,

Накувавши знедолений вік,

Наші ноги розпухлі узули

В кирзаки – різаки у той рік.

У той рік мати рідну дитину

Клала в яму, копнувши під бік,

Без труни, загорнувши в ряднину…

А на ранок – помер чоловік.

У той рік і гілля й коріння –

Все трощив буревій навкруги.

І стоїть ще й тепер Україна,

Як скорботна німа край могил.

1-й учень. Голодомор забрав мільйони людей. Кількість жертв голодомору – від 3,5 до 5 млн чоловік, є й інші дані – 8-9 млн чоловік. За підрахунками Роберта Конквеста (СПІА), у 1926 році в СРСР проживало 31,2 млн українців, а за переписом 1939 року – лише 28 млн.

2-й учень. Попелом лежать ці мільйони у нас під ногами. Гарячим пекучим попелом. І багатьом вже не дає спокою той спопелілий біль предків. Аби перестав пропікати серце, аби упокоївся врешті прах замордованих режимом рідних і близьких наших, маємо затаврувати прокляттям непрощених катів, уже мертвих, а особливо – ще живих.

3-й учень. Хай простять нам наше безпам’ятство всі жертви голодомору, що лежать у сирій землі.

4-й учень. З давніх часів люди очищувались вогнем. Запалювали свічку і мовчки клялися, що пам’ятають, що не забудуть. І тягар із душі спадав.

(Учениця підходить до столика і запалює свічку. Звучить «Реквієм»).

Читець.

Не звільняється пам’ять,

Відлунює знову роками.

Я зітхну… запалю обгорілу свічу,

Помічаю: не замки – твердині, не храми –

Зкам’янілий чорнозем –

Потріскані стіни плачу.

Піднялись, озиваються в десятиліттях

З долини, аж немов з кам’яної гори

Надійшли. Придивлюсь:

Вкраїна, XX століття.

І не рік, а криваве клеймо — «33».

Вчитель української мови та літератури. Ми живемо в інший час і не причетні до тих страшних часів. Тому так важко достукатися до сердець нині сущих. Тож запалімо свічки.

(Запалюють свічки).

Вчитель історії. Коли наша розповідь дійшла до вашого серця, то перед цією свічкою скажіть слова, які згуртують нас – «пам’ять та віра».

Наша пам’ять про тих, хто не встиг запалити свічку. Запалімо свічку, хай її побачать ті, хто став зорями.

(Запалює свічку).

Учні і всі присутні запалюють свічки. Звучить метроном – хвилина мовчання. Звучить Гімн «Боже, великий, єдиний».

 

 

 

Розіп’ята душа на хресті всевишньої печалі

жертвам голодомору 1932-1933 рр. – присвячується…

 

Учень.

Не звільняється пам’ять,

відлунює знову роками.

Я зітхну… Запалю обгорілу свічу.

Помічаю: не замки-твердині,

не храми –

Скам’янілий чорнозем –

потріскані стіни плачу.

Піднялись, озиваються

в десятиліттях

З далини, аж немов

з кам’яної гори

Надійшли.

Придивляюсь: «Вкраїна,

двадцяте століття»

І не рік, а криваве клеймо:

«Тридцять три».

Учитель літератури (бере в руки книгу-меморіал «Голод – 33», читає):

«Літа 7441 від Сотворення світу (літо 1933 від Різдва Христового) був в Україні великий голод. Не було тоді ні війни, ні суші, ні потопу, ані моравиці. А була тільки зла воля одних людей проти інших. І ніхто не знав, скільки невинного люду зійшло в могилу – старих, молодих, і дітей, і ще не народжених – у лонах матерів».

Учениця.

Бозю! Що там у тебе в руці?

Дай мені, Бозю, хоч соломинку…

Щоб не втонути в Голодній ріці.

Бачиш, мій Бозю, я – ще дитинка.

Тож підрости хоч би трохи бодай.

Світу не бачив ще білого, Бозю.

Я – пташенятко, прибите в дорозі,

Хоч би одненьку пір’їночку дай.

Тато і мама – холодні мерці,

Бозю, зроби, щоб їсти не хтілось!

Холодно, Бозю. Сніг дуже білий,

Бозю, що там у тебе в руці?..

Учениця. Хто се? Чий голос щоночі просить: «Хлібця! Хлібчика дай! Мамо, матусю, ненечко! Крихітку хлібця!» Хто водить запалими очима-криницями, очима, в яких перелилися всі страждання, муки й скорботи роду людського?

Учитель історії. Мало знайдеться не тільки в історії України, а й світу, таких жахливих трагедій, як голодомор 1932-1933 років.

Голод – це не тільки смерть, а й духовна руїна, знищення здорової народної моралі, втрата ідеалів, занепад культури, рідної мови, традицій. Пекло, створене в Україні на початку 30-х років XX століття, не можна ні з чим порівняти ні у вітчизняній, ні у світовій історії. Людиноненависницький більшовицький режим вирішив голодом поставити український народ на коліна, змусити його будувати «комунізм» – квітуче життя для можновладців – на кістках мільйонів.

Послухаймо повідомлення юних істориків-пошуковців про передумови голодомору.

Група 1. Причини голоду

1-й учень. Підґрунтя голодомору було закладено 1927 року. Саме тоді радянське керівництво знову повернулося до практики примусових заготівель сільськогосподарської продукції. Так, хлібозаготівельна криза 1927-1928 рр. переборювалась екстраординарними засобами: з допомогою обшуків, величезних штрафів, розпродажу майна неплатників податків і боржників хлібозаготівель, депортації найнепокірніших у віддалені регіони країни. Усі ці акції з арсеналу «воєнного комунізму» проводилися місцевими органами влади під суворим наглядом ДПУ. Лише на Дніпропетровщині під час хлібозаготівель 1928 року було віддано під суд 1200 громадян, а понад 3 тис. сімей виселено. Опора на незаможників, стимулювання владою їхньої боротьби з рештою селянства породжували зловживання, почуття безкарності. Тільки впродовж 1928 р. було арештовано 33 тис. куркулів.

Документолог. Влада в червні 1929 року фактично відновила продрозкладку, а з липня РНК УССР прийняли постанову «Про поширення прав місцевих Рад щодо сприяння виконанню загальнодержавних завдань і планів». За цією постановою сільські ради одержали право накладати штрафи до 5-кратного розміру від вартості незданого хліба, продавати господарства боржників, порушувати проти них кримінальні справи.

2-й учень. Причиною хлібозаготівельної 1927-1928 рр. кризи була форсована індустріалізація, на яку взяв курс «вождь країн і народів Йосип Сталін». «Мудрий» керівник партії більшовиків та його кліка з часом дедалі більше переконувались, що потреби індустріалізації простіше можна гарантовано задовольнити, спираючись не на 25-30 млн індивідуальних селянських господарств, а на 200-300 тис. колгоспів. Тому відбулася кардинальна зміна поглядів: не держава має залежати від значної кількості неконтрольованих індивідуальних селянських господарств, а, сконцентровані у великі спільні господарства, селяни мусять перебувати у залежності від держави.

Тим паче у сталінських планах колективізація розглядалась не тільки як джерело вкрай потрібних коштів – разом з індустріалізацією вона відкривала шлях до знищення багатоукладності сільського господарства, який передбачав поступове утворення на селі нового соціального прошарку – селян-кріпаків держави.

Документолог. Листопадовий пленум ЦК ВКП 1929 року прийняв резолюцію про початок колективізації рішучими методами. На пленумі було підкреслено: «Україна повинна протягом дуже короткого періоду показати приклад організації великомасштабного колективного сільського господарства».

3-й учень. Суцільна колективізація, тобто сам термін, теж розкриває ці явища. Водночас він відтворює зміст такого соціально-економічного та історичного феномену, як колективізація. Суцільна – це процес усуспільнення наявних у селянському господарстві засобів виробництва, худоби, землі, реманенту. Мова йде про усуспільнення худоби, землі, реманенту, які перебували у подвірному користуванні. Особисте стало колективним. Райони суцільної колективізації, які почали з’являтися у 1929 році, були районами масового утворення колгоспів і усуспільнення основних засобів виробництва, що були у подвірному користуванні у селян.

Колективізація теж відбувалась за розкладкою, тобто за попередньо встановленими планами для кожного району сільської ради.

4-й учень. Колективізація, яка перетворилась на комунізацію, насильницьке запровадження колгоспного ладу, викликала опір. На селі з січня до червня 1930 р. було зареєстровано 1500 терористичних актів проти представників влади.

Однією з форм селянського опору був масовий забій худоби, щоб вона не потрапила до колгоспу. Усього у 1928-1932 рр. в Україні поголів’я худоби зменшилося наполовину. Щоб відновити його, потрібні були десятиліття. Події набули справді загрозливого масштабу.

Документолог. Із спогадів письменника радянської доби О. Волкова: «Чим ширше та рішучіше проводили колективізацію, тим більше вона наштовхувалася на вагання, невпевненість, страх і опір».

Із спогадів радянського вченого, колишнього учасника кампанії за колективізацію:

«Всілякий тиск застосовували до середняків – погрози, наклепи, примус. Хулігани тинялися коло їх хат, насміхаючись над ними. Листоношам наказано не доставляти пошту таким «одноосібникам», в окружному медичному центрі їм сказали, що лише колгоспників та їх родини можна приймати як пацієнтів. Часто їхніх дітей з ганьбою виключали зі школи. Тавро «одноосібника», застосоване владою, дозволяло розглядати таку людину як злочинця».

Із звіту працівника місцевого парткому: «Демонстрації мали характер відкритого бунту… Люди озброювалися вилами, сокирами, палицями, дробовиками, мисливськими рушницями… Часто виникали «жіночі бунти». Покарання — арешти, частіше розстріли.

Американський журналіст Ісак Дойгер записав із вуст високопоставленого чиновника ОДПУ:

«Я – старий більшовик. Я працював у підпіллі проти царя, а пізніше брав участь у громадянській війні. Чи я все це робив для того, щоб тепер оточити села кулеметами й наказати своїм підлеглим не розбираючись стріляти в натовпи селян? Ні, ні, й ще раз ні!»

5-й учень. Більшовицька влада шукала різні способи змусити стати на коліна українського селянина. Одним із них було розкуркулення.

Документолог. У постанові ЦК ВКП(б) від 30.01.1930 р. «Про заходи щодо ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації, йшлося вже не про вибіркове «розкурку-лювання», а про «ліквідацію куркульства як класу». Постанова визначала «куркульські сім’ї», які Підлягали ліквідації. Поділялися вони на 3 категорії: перша – активні «вороги радянської влади» (міра покарання – розстріл або ізоляція в тюрмах чи таборах); друга – ті, хто виявив менш актиний опір «розкуркуленню» (міра покарання – заслання сімей у північні райони країни); третя -«куркульські сім’ї», які не чинили опору (розселялись у спецпоселеннях за місцем проживання).

5-й учень. Перша хвиля репресій прокотилася Україною з січня до початку березня 1930 р. Вона охопила райони, де нараховувалося 2 млн 524 тис. селянських господарств. З них було розкуркулено 2,5%, депортовано 100 тис. Під час другої хвилі (весна-літо 1931 р.) депортовано ще 150 тис. чол.

Отже, як бачимо форсована колективізація, про яку ми говорили трохи раніше, супроводжувалась насильством, «ліквідацією куркульства як класу».

6-й учень. Давайте розглянемо «Щорічне виробництво зерна в СРСР (млн. т)» (1928-1945 рр.).

Голодні 1932—1933 рр. не назвеш геть неврожайними. Продаж і вивезення зерна за кордон протягом голодних років становили 3 млн т. Таким чином, це не могло принципово змінити продовольчий баланс країни. Голод закінчився у 1934 році. Не було його й у 1936 р., коли врожай був значно менший (на 15-20%) ніж у 1932 чи 1933 рр.

Учитель історії. Тут постає ряд запитань: чому виник страшний голод? Чи не можна було його уникнути? Адже дані свідчать, що в деякі роки врожаї були ще меншими, і набагато, ніж у 1932-1933 рр.

7-й учень. Я думаю, що відповіді на поставлені запитання жорстокі, але прості. Заслуховуючи повідомлення групи про причини голодомору, ми з впевненістю стверджуємо: голод був заздалегідь спланований державою в особі Й. Сталіна та його вірних «однодумців». Це був акт геноциду проти українського народу і пройшов ряд етапів:

1) впровадження продовольчої розкладки;

2) примусова суцільна колективізація;

3) штучне створення умов для голодомору як засобу упокорення селянства.

Учитель літератури. Йшли в могилу найкращі, несли найкоштовніше, що є в нації – гени розуму, здоров’я, гени досконалості фізичної й духовної, гени милосердя, справедливості, людяності й відваги, всіх мислимих людських чеснот і талантів. Обривався вічно живий ланцюжок поколінь: українському народові, якого ніколи не щадила доля, було завдано смертельного удару.

Вкрай знекровлений, стероризований, він уже не міг у ті роки збройно піднятися, як за Коліївщини, супроти своїх мучителів. Але не змирився, не схилив голови. Зброєю для нього стало слово.

Можливо, декому з вас фольклорні твори, зібрані нами, про які говоритимемо, видаються не надто вишуканими. Не кваптеся розчаровуватися. Щасливі ми, що не можемо зараз навіть уявити, в якому пеклі вони народжувалися. Адже створювали їх люди, чиїх батьків, дітей, близьких мертвими, а то й напівживими присипали у довжелезних кагатах десь на пустирі або вже з’їли сусіди, люди, що мали вигляд живих кістяків або були розпухлі від голоду. Навіть прошепотіти комусь на вухо, не те що сказати вголос таку «крамолу», часто означало каторгу або розстріл.

Та, незважаючи на страшний терор, фольклор протесту творився, жив і блискавично поширювався між людьми.

Прислів’я, приказки, співомовки, над якими ми будемо працювати сьогодні, свідчать, як сприймали селяни «нове сталінське життя».

(Учні знайомлять із прислів’ями, приказками, співомовками, які складалися в період розкуркулення і агітації за колгосп).

Нема хліба, нема кики —

Тільки кіно і музики.

Ми голодні і сумні,

З нами Сталін на стіні

Нема хліба, нема сала,

Тільки кіно та вистава,

А на хаті один куль, –

Та й то кажуть, що куркуль!

Сидить Ленін на горі,

А Сталін в болоті,

Що зробили куркулеві,

Те буде й голоті.

Батько в СОЗі, мати в СОЗі,

Діти плачуть на порозі.

Мишій мелють і товчуть,

Макорженики печуть.

Тато в СОЗі, мама в СОЗі,

У нас хата стоїть з лоззя,

А на хаті один куль, —

Та всі кричать, що куркуль!

Батько в СОЗі, мати в СОЗі,

Діти ходять по дорозі.

Приїхало ГПУ

Заганяє в кропиву!

Хай живе товариш

Сталін, Хатаєвич і ЦК.

Ми частушечки кінчаєм,

До побачення, пока,

А індуси пасуть гуси,

А СОЗівці бугая,

А індуси їдять гуси,

А СОЗівці журавля.

Прислів’я та приказки.

• Ти хоч плач, хоч ридай, а заяву в СОЗ подай.
• Всюди плачі, всюди крики, селян учать, як їм жити.
• Селянин без землі, як птаха без крил.
• Сталін хліба захотів та й придумав куркулів.
• Ріж та їж, бо у СОЗі не дадуть.

 

 

Група ІІ. Розгортання голоду

1-й учень. Узимку 1931-1932 рр. голод вже стукав до селянських хат України. Фізично ослаблене селянство не могло ефективно провести весняну посівну кампанію 1932 р. Ускладнювали ситуацію і безгосподарність у колгоспах, повна незацікавленість у ефективній, продуктивній роботі в них. На 20 травня 1932 р. у республіці було засіяно трохи більше половини запланованих площ. Внаслідок неякісного обробітку просапних культур частина посівів загинула. Врожай 1932 р. лише на 12% був менший середнього врожаю за 1926-1930 рр. і міг би забезпечити населення України мінімумом продовольства.

Документолог. 7 серпня 1932 р. вийшла власноручно написана Генсеком постанова ВЦВК та РНК СРСР «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперативів та про зміцнення соціалістичної власності». Згідно з нею передбачалося смертна кара за розкрадання соціалістичної власності, а за пом’якшуючих обставин – позбавлення волі на строк не менше 10 років.

Рішенням уряду УРСР від 20.10.1932 р. за невиконання плану заготівель накладалися натуральні штрафи. На початку грудня того ж року влада запроваджує у містах систему внутрішніх паспортів; селянам вони не видавалися, що робило їх безвиїзними, прикутими до землі.

Тоді ж, у грудні 1932 р., починає широко практикуватися ганебний захід пропагандистського терору – занесення на чорну дошку «сіл, що саботували хлібозаготівлю» (наслідком для них була повна ізоляція від контактів із зовнішнім світом).

2-й учень. У 1932 р. в Україні повністю вичерпалися запаси хліба, голод підкошував цілі райони й області. Частина партійно-державних керівників на власні очі бачила трагізм ситуації і закликала зменшити розміри хлібозаготівель. У відповідь, як кваліфікувалося – «за опір», було знято до кінця року з посад 20% голів колгоспів.

У листопаді 1932 р. в Україну приїхала надзвичайна комісія, очолювана В. Молотовим, яка до лютого 1933 р. додатково «викачала» з України 104,6 млн пудів хліба, з республіки було вивезено майже все зерно,

3-й учень. Українське село гинуло мовчки, навіть випадків спонтанного протесту спостерігалося дуже мало. Люди їли мишей, щурів, горобців, земляних хробаків і слимаків, мололи кістки на борошно, варили шкіру із взуття. Вживали в їжу кульбабу, реп’яхи, проліски, липу, акацію, ща-₍ вель, кропиву. У людей розпухали обличчя, ноги, животи. Померлих, а часто ще й живих, звозили і скидали у ями й закопували. Прагнучи врятувати від голодної смерті хоча б дітей, селяни везли їх у міста й залишали в установах, лікарнях, на вулицях. Голод охопив усю Україну, але небачених розмірів набув на півдні, сході та центрі України.

Мати-Україна. Богородице! Матір наша небесна! Свята Покрово, покровителько люду святоруського! Куди ж ти відійшла? Чого ж залишила мою землю і народ мій на поталу червоних дияволів? Чи ж не бачиш, що вони доточують кров із могутнього українського дерева? Чи ж не бачиш криниці, повної українських сліз? Чи ж не бачиш, що то вже не я – Україна, а велетенська могила? Де ж ви, сили небесні?!

Ведучий. І стояла Вона осліпла від горя, обдерта, сива, напівблаженна, мукою підпирала небо, моторошно роззиралася, Мати-Україна, на велетенському хресті розіп’ята.

Мати-Україна (шепче). Дітоньки мої, заждіть! Івани, Марії, Тараси! Стривайте! Куди ж ви? Як же я без вас?

(Голосніше) Прости, небо! Прости, земле! Простіть, зорі! Всі сили земні і небесні, простіть муку і божевілля мого народу! Ту моторошну дику ніч, усі жахи, небачені від сотворення світу, простіть! (Тихо) Нема. Зотліли. Відлетіли ключами в небо.

Ведучий. І щоночі чути, як оплакують велетенські могили лише солов’ї і зозулі, білий квіт садів та цвинтарні бузки, плачуть молоді трави, стогнуть жита, ридма ридають зорі, летять у ніч і гаснуть над спорожнілими хатами.

І щовесни у Великодню ніч, як забуяє зело, спалахнуть цвітом сади, як зійде місяць і вистоїться у ставках і криницях вода, приходять з небес три жони святі: Київська Русь, козачка Січ і соборна чорнобильська Україна.

(Заходять три дівчини у відповідному одязі, застеляють домотканим обрусом стіл, ставлять полив’яні миски з коливом, варениками, кулішем, галушками, узваром, медом. Засвічують поминальні свічі. Чути церковний дзвін. Чути голос Матері-України).

Мати-Україна. Ходи до мене, роде мій, вечеряти! Марії, Ганни, Уляни, Соломії, Андрії, Василини, Грицики, Катрусі, покірно прошу до святої вечері. Пригощайтеся, причащайтеся, роде мій скорботний! Діти мої – квіти викошені! Ключ мій журавлиний на рідній землі підстрелений! Муко моя довічна! Скорбото моя всевишня!

Ведучий. І пливуть Чумацьким шляхом білі тіні з білої небесної Вкраїни й сідають до поминальної вечері.

(В клас заходять у білих сорочках дівчатка і хлопчики і сідають за накритий стіл).

Мати-Україна. Як там тобі, родино наша, на тій небесній Україні? Чи ж ростуть і там тополі, мальви, калина? Чи ж білі у вас хати? Як сіється, жнивується? Чи ж є вечорниці, реготи на хуторах і левадах? Чи ж заручини і хрестини, чи ж радість є? Мабуть, це все до вас пішло, бо на земній Україні ні сміху, ні радощів, ні пісень. Лише квітує погибель, регоче лихо, жнивує горе на чорнобильській межі.

Ведучий. Роде наш небесний! Народе Божий неоплаканий! Лика неціловані, руки неперехрещені! Душі рідні перед господніми воротами не поблагословенні!

Прости, народе Божий! Прости цю прокляту землю, цей милий рай, на якому оселився диявол. Усіх нас грішних прости, що мовчали, за упокій твій молебнів не справляли, поминальних свічок не світили, обідів за тебе не робили.

І ми покарані за безпам’ятство. І до нас озвалося лихо. Нагодовано і нас смертоносним плодом, горить і над нами лиховісно непогасна свіча. Прости ж нас, роде наш замордований, лише сирою землею зігрітий.

Документолог. Офіційні органи влади замовчували трагедію українського села. Згідно з установкою Й. Сталіна ставилися до голоду як до неіснуючого явища.

Селян особливо розлючувало і викликало в них бунтівничі настрої те, що зерна, яким вони могли б прогодуватися, було вдосталь. Американський кореспондент, який в цей час побував в Україні, розповідав, що з вікна вагона він бачив величезні піраміди зерна, навалені просто неба, з яких йшов дим від внутрішнього згорання.

4-й учень. У творі «Москва» німецького комуністичного письменника Теодора Плівера, який довгий час провів у СРСР, герой говорить про «одну людину», а зокрема Й. Сталіна, яка могла «зробити голод своїм спільником і таким способом добитися своєї мети, щоб селянин повзав коло його ніг, як хробак». Із цим перегукується відомий вислів одного з найбрутальніших сталінських ставлеників М. Хатаєвича «Безжальна боротьба відбувається між селянством і нашим урядом. Це боротьба не на життя, а на смерть. Цей рік був роком перевірки нашої сили та їхньої витривалості. Потрібний був голод, щоб показати їм, хто тут господар. Це коштувало мільйони жертв, але колгоспна система має тут залишитись навіки. Ми виграли війну».

Учень групи № 3. Вислухавши своїх товаришів, ми можемо стверджувати, що масове голодування селян розпочалося в грудні 1931 р. і тривало впродовж 22 місяців. Про жахливий стан українського села свідчать факти масового людоїдства. Люди гинули від фізичного виснаження, отруєнь, вбивств, самогубств. Усі ці жахливі картини голодомору, яких досить багато, зайвий раз підтверджують акт геноциду проти власного народу.

Уряд свідомо маскував голод, переселяючи у спустошені села України селян з інших регіонів СРСР. Тільки з листопада по грудень 1933 р. в Україну з Білорусії було відправлено 40 ешелонів з колгоспниками, з центральної чорноземної області – 43 ешелони, з Іванівської – 24.

І в це неможливо повірити, але навесні 1933 р., коли настав пік голоду, на Україні щодня помирало голодною смертю 25 тис. ч., щогодини – 1 тис.

Учитель літератури. У той страшний час наш народ не втратив притаманні йому гумор, іронію, сарказм; він сміявся над більшовицькими мерзотниками, над «новітнім чингізханом» – Сталіним. Послухаємо співанки, прислів’я та приказки часів вступу до колгоспу та найсильнішого голоду.

Учні.

Ціле літечко робила,

Кіло гречки заробила,

Кіло гречки, два ячменю

Та й журюся, де я змелю.

Я не бульба, я картопля,

Бо для мене рано топлять.

Мене печуть, мене варять,

Мене люблять, мене хвалять,

Я діжду тієї ласки,

Що напечуть з мене паски.

В 31 году вже пізнали ми біду,

В 32 году їли люди лободу,

В 33 году помирають на ходу.

Як пішла я у колгосп,

Чоботи рипіли,

Як ішла я із колгоспу,

Зуби цокотіли.

Не шукайте домовину,

Батько з’їв свою дитину.

З бичем ходить бригадир,

Заганяє у Сибір.

Пийте воду, їжте січку, –

Виконуйте п’ятирічку ;

Прийди, Сталін, подивися,

Як колгоспи розжилися:

Клуня драна, хата боком,

Ще й кобила з одним оком.

Висить Сталін на стіні,

Посміхається мені,

Ще й показує рукою,

Куди їхать за лукою:

Чи в Ромни, чи в Сенчу?

Краще в ступі потовчу!

Питалася баба діда:

– Чи дадуть в колгоспі хліба?

– Дадуть хліба ще й коржа. –

Будеш їсти без ножа.

Прислів’я та приказки.

• Сталін землю відібрав, наче руки відірвав.
• Буксир ходить попід хати, щоб у людей хліб забрати.
• Буксир добре старається, мужик під тином валяється.
• Чечевицю і горох, і картоплю й буряки – все беруть буксирники: хай здихають мужики.
• Голод, холод в нашій хаті – ніщо їсти, ніде спати.

 

Група 3. Наслідки голоду

1-й учень. Інформація про демографічні втрати населення в Україні надходила до іноземних дипломатів, що працювали в СРСР. Зокрема, у червні 1933 р. італійський консул С. Граденіго, який був у Харкові та інших містах України, писав до свого датлсялетячното представництва у Москві про те, що від голоду загинуло від 10 до 15 млн чол. Дехто з дослідників вважає її цілком реальною. Німецький агрокультурний аташе у Москві Отто Міллер теж писав тоді, що від голоду загинуло 7,5 млн чол.

Майже в кожному зарубіжному повідомленні, яке торкається кількості жертв голодомору в Україні, цитується книга У. Черчілля – «Друга світова війна». Автор згадує розмову зі Сталіним, яка відбулася між ними 15.08.1942 р. Англійський лідер запитав тоді Й. Сталіна: «Чи можете ви порівняти втрати у війні з втратами від голоду, пов’язаного з колективізацією в 1932-1933 рр.?» Сталін нібито відповів: «Це був дійсно жах. Він продовжувався роками. Але це було абсолютно необхідно для того, щоб у наших фабриках з’явились нові машини, а на полях – трактори». Згодом у Ялті Сталін нібито зізнався, що від голоду і репресій загинуло понад 10 млн чол.

Документолог. До нас дійшло чимало повідомлень, у тому числі невеличких розповідей, уцілілих під назвами: «Гурське втрачає 44% свого населення», «Голод спустошує село Плешкани», «430 смертей від голоду в Жорнокловому», «Спустошення голодом с. Стрижівки».

У серпні 1933 р., після скасування заборони для іноземних журналістів, кореспондент газети «Крісчен саєнс монітор» побував на Полтавщині та Київщині. Так, в одному із сіл з 2072 осіб померло 634; у 1932 р. лише одна пара взяла шлюб; у селі народилося шестеро малюків, з яких вижила лише одна дитина.

Учень. Слухаючи повідомлення істориків, на думку приходять сумні рядки Кобзаревого плачу із поезії «Чума», в якій автор показав страшні картини людомору під час епідемії чуми.Чи не нагадують нам вони українське село періоду штучного голодомору?

…І люди біднії в селі;

Неначе злякані ягнята,

Позамикалися у хатах

Та й мруть…

Сумують комини без диму,

А за городами, за тином,

Могили чорті ростуть.

…Гробокопателі в селі

Волочать трупи ланцюгами

За царину і засипають

Без домовини; дні минають,

Минають місяці, – село

Навік замовкло, оніміло

І кропивою поросло…

2-й учень. Якщо вдатися до цифр, то із загальної чисельності сільського населення України загинуло близько 5 млн.

Відсоток смертності дійсно коливався – від 10 до 100%.

Найзищого рівня смертність сягнула в тях, що спеціалізувались на вирощуванні хліба, – Полтавській, Дніпропетровській, Кіровоградській та Одеській. Мінімальний відсоток становив 20-25%. У Вінницькій, Житомирській, Донецькій, Харківській та Київській областях смертність була нижчою 15-20%.

Глибокі дослідження голодомору в Україні розпочалися наприкінці 80-х років. Автори називають різні цифри померлих від голоду, які істотно різняться – від 3 до 4,5 млн чол.

Учитель літератури. Послухаймо гіркі віршовані рядки про перші роки колгоспного життя.

Учні.

Сидить Сталін на престолі,

Та на скрипку грає,

На Вкраїну хліборобну

Скоса поглядає.

Ой скрипочка горіхова,

А смичок із рути,

Як заграє, вказівоньки

На Вкраїну чути.

Ой грав Сталін,

Ой грав Сталін –

Став перебирати,

Так обдерли “Україну,

Що аж ребра знати.

Ой грав Сталін,

Ой грав Сталін –

Аж струни порвались.

На Вкраїні люди вмерли,

Деякі зостались.

Сидить баба на мосту,

Чухає коросту,

В 33-му году

Не буде колгоспу.

Мала баба одну козу

І ту здала до колгоспу, –

Сіла собі при вікні

Та й рахує трудодні.

Не дивуйся, Гапко,

Що ми комуністи!

Люди будуть працювати,

А ми будем їсти!..

Прислів’я та приказки.

• Як стали робить на трудодні, то настали чорні дні.
• Врахувала 300-й день – дайте хліба хоч на день.
• Ой за тії колоски відбула я Соловки.
• А у СОЗі добре жить: один робить – 100 лежить.
• Наша більшовицька весна і голодна, і пісна.
• Нині сплю я до тих пір, поки збудить бригадир.

3-й учень. Наслідки голодомору не обмежуються демографічними втратами населення. Дослідники намагаються з’ясувати економічні, політичні, морально-етичні й соціально-психологічні наслідки жахливої трагедії XX ст. Вона має також і національний аспект, який торкається не лише кількості жертв, а насамперед антиукраїнської спрямованості штучного голоду. Саме з 1933 р. розпочалися масові гоніння на українську інтелігенцію.

Завдяки масовій колективізації, розкуркуленню, голоду і відвертому терору утвердилися соцїально-економічні підвалини тоталітарного режиму.

Колективна (державна) власність, що утвердилася внаслідок масової колективізації, економічно підживлювала однопартійну систему. Економічна одноманітність, яку юридично затвердила Конституція 1936 р., обумовлювала і соціальну однорідність – радянський народ, якому роками прищеплювали фанатичну відданість червоному вождю. Це теж наслідки соціально-економічних експериментів над людьми. Терор голодом виховав у них сліпе поклоніння владі, терпимість: «Аби не було війни і голоду, а все інше переживемо». Очевидці голодомору, їх діти успадкували генетичне почуття страху.

4-й учень. Малодослідженим залишається морально-етичний аспект голоду. Досі важко встановити мотиви свавілля, яке чинили над односельчанами так звані активісти. Що спонукало масовий бандитизм? Чому селяни не повстали, а лише чинили пасивний опір? Опору не відбулося тому, що селян штучно поділили на бідняків, середняків і куркулів, зіткнули їх між собою на «класовому фронті». Всеукраїнського виступу селян проти тоталітарного режиму не сталося, хоча люди масово гинули від голоду. Необхідно зважити і на те, що режим жорстоко придушив будь-які спроби протесту. Голод як безкровна війна зламав їхній опір, спустошив українські села, виморив найпрацездатніших хліборобів.

5-й учень. Колективізація і голод започаткували «розселянювання» України. Цей процес має не лише кількісні, тобто соціально-демографічні показники, а й соціально-побутові. Розселянювання – це страта селянина-універсала, який правив за господаря, агронома, носія духовної культури.

Від голоду загинули цілі покоління, а відтак було загублено історичну пам’ять нації, оскільки повмирали батьки, що не встигли передати досвіду від свого діда-прадіда.

Учитель літератури. Сьогодні, коли від початку голодомору минуло десятки років, ми не маємо права забувати народне слово правди і довічного прокляття, послане на голови катам. Бо це слово здолало смерть, аби дійти до нас, збудити в наших серцях пам’ять про мільйони безвинно замучених предків і застерегти від повторення страшних помилок.

А тепер підведемо підсумки нашої роботи над фольклорними творами.

1-й учень. Із усіх жанрів усної народної творчості років голодомору найбільшу популярність мали прислів’я, приказки, співанки (співомовки), думи. Фольклор про голод створювався по гарячих слідах трагічних подій, в умовах глибокої конспірації і був виявом протесту проти тотального терору. Це визначило гостру публіцистичність, лаконізм форми. Отож найчастіше з’являлися прислів’я. Надзвичайно поширеним був також жанр співомовки, яка відзначається різноманітністю форми. Найчастіше віршовий рядок співомовки складався із 6-8 складів, римування суміжне (аа бб), зрідка перехресне (абаб), у строфі – від 2 до 12 рядків.

2-й учень. Окрім співомовок, у фольклорі тих часів зустрічаються й інші жанри, наприклад, анекдоти, дитячі примовки.

Незважаючи на жахливі умови творення, фольклор голодомору відзначається образністю, багатством тропів. Найчастіше з-поміж інших використовувалися два художні прийоми – їдка іронія й гротеск:

Їде Сталін на тарані,

Два оселедці у кармані,

Цибулиною поганяє –

Америку доганяє.

Вражає також те, як майстерно добиралися художні прийоми:

Нема хліба, нема моні,

А ми плескаєм в долоні.

А на хаті серп і молот,

А у хаті смерть і голод.

Усе це свідчить про те, що навіть у пеклі 30-х років не замулилось народне джерело мудрості й краси.

Учитель історії. Тепер, після того як минуло вже багато літ, ми можемо відповісти на запитання: чого хотіли досягти організатори голодомору? Кому було вигідно підрубати нашу хліборобську націю під корінь?

Комуністичний режим не міг боротися з існуванням вільних, незалежних від нього людей. Вільних людей, основу особистої незалежності яких становила їхня власна праця на власній землі, слід було знищити. Удари завдавались методично і цілеспрямовано. З українців виймали хліборобську душу, ламали хребет нації, свідомо провокували канібалізм.

А тому наш найсвятіший обов’язок сьогодні – зберегти пам’ять про всіх невинно закатованих під червоним прапором, пам’ять про тих, хто не дожив, пам’ять про тих, хто недолюбив, пам’ять про живих і ненароджених. Ніхто не має права про це забути. Сьогодні ми маємо для себе чітко зрозуміти -головною, неперехідною цінністю для нас усіх є власна держава. Бо лише здобуття Україною незалежності та демократичний шлях, який ми обрали, є надійною гарантією того, що це ніколи не повториться.

Учитель літератури. Я закликаю вас сьогодні згадати у ваших молитвах усіх тих, хто страждав і помер під час великого Голодомору. Вірю, що в ці дні по всій Україні люди запалять свічки, щоб пом’янути тих, кого забрали сталінські катівні та голодна смерть. Хай же пам’ять про всіх невинно убієнних згуртує нас, живих, дасть нам силу та волю, мудрість і наснагу для зміцнення власної держави на власній землі.

(Звучить запис пісні «Боже, великий, єдиний»).

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Чорнобильські дзвони

 

Вчитель. Дорогі діти! Шановні гості, вчителі! Сьогодні ми проведемо урок пам’яті про трагедію Чорнобиля. Ми спробуємо перенестись уявою майже на 18 років назад. Вас, сьогоднішніх учнів нашої школи, тоді ще й на світі не було. Для вас це вже історія, далека, невідана…

Чи доводилося вам бачити землю, на якій ніхто не живе?

Хоча ще квітнуть і родять сади, ніхто не споживає тих гірких плодів, не йде до лісу за його цілющими дарами.

Читець.

Луг не тішить вже зелен-рутою,

В поле й гай заходити не можна.

Кожна квітка дихає отрутою,

Стронцієм налита квітка кожна.

В порожніх селах вітер квилить,

Тополі гне і лози хилить,

Гірчать на сонці полини,

Ростуть в городах бур ‘яни,

З річок веселки воду п ‘ють

І страшно яблуні цвітуть.

Вчитель. Це — земля Чорнобиля, це чорнобильські стежки, зарослі травами, якими рідко коли зараз ступає нога людини. Чорнобиль… Слово це стало символом горя і страждань, покинутих домівок, розорених гнізд, здичавілих звірів. А 18 років тому це було звичайне українське містечко, яких сотні в Україні. Весною потопало воно у свіжій зелені, вишневому та яблуневому цвіті. Влітку тут полюбляли відпочивати кияни, їхали сюди звідусюди, щоб набратися здоров’я, подихати цілющим повітрям. Збирали гриби, ягоди, яких у місцевих лісах було чимало. Здавалося, що красу цього куточка українського Полісся ніщо й ніколи не затьмарить.

У 1971 році неподалік від Чорнобиля розпочали будівництво потужної атомної електростанції. На 1983 рік уже працювало чотири енергоблоки. Приступили до будівництва п’ятого. Згодом, за кілька кілометрів від станції виникло місто. Його назвали Прип’ять — за назвою тутешньої повноводної річки. Місто швидко розбудовувалось: відкривалися школи, дитячі садочки, лікарні, магазини… Це було місто-сад. Які широкі вулиці!  А яких тільки квітів не було у скверах, алеях, парках! Улюбленим місцем відпочинку залишалася річка.

Ніщо не віщувало біди. Квітень завершував свою вахту в природі і мав передати її травню.

Читець.

Жилось легковажно,

Жилось безбережно,

Та вибух дістав вас —

Пожежа!

Сади очманіло цвітуть,

Бентежно,

А в дзвонах вітрів —

Пожежа!

(Лунає  сигнал ЦО  «Тривога», під звуки сигналу чується голос за сценою)

О першій годині двадцять три хвилини сорок секунд, коли всі спали безтурботним сном, над четвертим реактором Чорнобильської атомної електростанції, що мав потужність мільйон кіловат, несподівано велетенське полум’я розірвало нічну темряву. Трапилось це в 130 кілометрах на північ від Києва. (Звук сирени затихає).

Вчитель. Ті, хто тієї ночі не спали, бачили, як над електростанцією спалахнуло вогняне сяйво, схоже на сніп полум’я. Та ніхто тоді й гадки не мав, що те сяйво смертельно небезпечне. Відлік часу став уже далеко не мирним, а бойовим і пішов на години, хвилини, секунди. Мирна щаслива весна перестала існувати для українського народу…

Читець.

Ще ніч піднімає на зоряну вежу

Поетів, закоханих, ніжаться лежні,

Іще наше мрійство в шляхах не обмежене,

Та око вогню усе вже вистежує:

легкодумність,

інертність,

лінивство,

невігластво наше,

суспільну ніщоту,

державне нікчемство.

Хто там на кого ремствує ?

Вчитель. У ту квітневу ніч не було часу шукати винних, дошукуватися причини вибуху. Це зроблять пізніше…

Читець.

Тікають! Втікають!

Тавровані часом.

Хто верхом,

Хто низом,

Хто з почтом,

Хто з плазом —

Тікають, втікають

Щури з корабля —

Всі зайві,

Всі без Вітчизни,

Тікають!

Народ — захищається.

Вчитель. Наш народ уперше зустрівся з такою грізною силою, як ядерна енергія, що вийшла з-під контролю.

Читець.

Зойкнула Земля чайчиним криком:

– Сину, вбережи і захисти! —

Вийшла мати із іконним ликом:

– Іди, синочку. Хто ж, коли не ти?..

Спалахнуло Небо, впало крижнем:

– Сину, вбережи і захисти! —

Вийшла жінка з немовлятком ніжним:

— Йди, коханий. Хто ж, коли не ти?

І уже ні сина, ані мужа,

Лиш розверсті зорані поля…

Та пліч-о-пліч стали

Біль і Мужність.

Дух і Воля.

Небо і Земля.

(Учениця виконує пісню «Лелечина доля»).

Вчитель. Тієї ночі було на зміні 50 чоловік. Усі до одного з честю виконали свій громадський і службовий обов’язок, Всі вони, перебуваючи в зоні високої радіації, не покинули свої робочі місця і, ризикуючи своїм життям, зробили все можливе і навіть неможливе, щоб попередити поширення аварії, врятувати станцію від руйнувань.

Читець.

Перший удар на себе,

Перший вогонь на себе:

Так одчайдушний Данко

Людям віддав своє серце.

Як же тут не згадати,

Поруч з ним не назвати —

Вас, що уміли серцем

Грізним вогонь зупиняти.

Вчитель. Першими до реактора через кілька секунд за тривогою прибули пожежники ВПЧ-2 з охорони АЕС на чолі з 23-річним начальником караулу, лейтенантом Володимиром Правиком.

(На сцену заходять учні з портретами героїв-пожежників, ставлять їх на стіл, стають по обидва боки, щоб глядачам було видно портрети, і говорять слова).

1-й учень.

Коли біда чорнобильська війнула,

Коли упав наладчик неживим,

Був перший тут начальник караулу —

Володя Правик з воїнством своїм.

2-й учень.

Дивлюсь в його лице — ось-ось розправить

Одну він зморшку між густенних брів.

Чудовий хлопець, Володимир Правик,

З тих, чиє серце — гордість матерів!

3-й учень.

Збить треба пломінь! Зрізати назавше,

З ніг без жалю зіб’є, зупинить крок.

І ось він поруч, твердо ставши,

Мов стриж весняний, Віктор Кібенко.

4-й учень.

Який предивний ти, людський характер,

Коли ти досягаєш висоти,

Коли розверзнувсь атомний реактор,

І подолать нещастя мусиш ти.

5-й учень.

Що буде — враз обидва зрозуміли, —

Реактор другий тільки б зберегти,

Їм у собі знайти б незнанні сили —

Не дать вогню в сусідній блок пройти!

6-й учень.

І промінь збили! Тільки в прижмур хмуро

Побачив Віктор, наче у півсні:

Присівши вмить, провів сержант Тищура

Рукою по волоссі, що в огні.

 

7-й учень.

І у Володі полум ‘я чимале

Все більш танцює в звужених очах…

Наталя, двотижневая Наталя,

Така ж бо довгождана ця Наталя

На випростаних Надіних руках…

8-й учень.

З усім, що так було безмежно милим,

Тепер навіки обривалось вмить…

Реактор врятувать не мав він сили —

Вони ж бо мали право й відступить.

Вчитель. Тієї трагічної ночі лейтенант і сержанти пожежної охорони здійснювали свою звичайну роботу. А ситуація була незвичайна — поруч «дихав» смертельним подихом реактор. Не було часу думати про себе: треба було рятувати станцію. І вони її врятували.

Всі 28 чоловік двох караулів затулили її собою. З них 6 чоловік загинуло. Так вони жили, працювали й увійшли в безсмертя.

Читець.

Подій могло не буть тієї ночі,

А скільки сили віддано й життів

За те, що хтось у чомусь поспішив.

Чорнобиль — тільки лиш маленька віха

Загрозливої для людей біди,

Він є відлунням ядерного віку,

Й, можливо, в нім майбутнього сліди…

Вам, хлопчики, герої-лейтенанти,

Володя Правик, Віктор Кібенок,

Героям понадлюдського горіння

Не буде забуття, бо день по дню,

Зближаючи тривожні покоління,

Знов молодість на лінії вогню.

Вчитель. Суворий екзамен тримали всі: пожежники, транспортники, будівельники, медики, спеціальні частини хімзахисту, вертольотчики та інші підрозділи Міністерства оборони, Міністерства внутрішніх справ.

Найпершим, у кого зупинилося серце в мить вибуху, був старший оператор Валерій Іванович Ходемчук, якому 4-й блок став і могилою, і пам’ятником. За ним незабаТієї ночі було на зміні 50 чоловік. Усі до одного з честю виконали свій громадський і службовий обов’язок, Всі вони, перебуваючи в зоні високої радіації, не покинули свої робочі місця і, ризикуючи своїм життям, зробили все можливе і навіть неможливе, щоб попередити поширення аварії, врятувати станцію від руйнуваньром помер на посту його друг, Володимир Миколайович Шашенок.

Читець.

Занадто сито ми живем?

Забувся справжній смак недолі?

І вже й не маємо проблем?!

Доволі сліпати, доволі!

Ні, жертви вимагають з нас

Засвоєння страшних уроків.

Байдужість випалиш не враз,

А час не жде своїх пророків.

Своїх героїв знає він,

Коли не знаєм поіменно.

Храм совісті на їх крові

Возносить час…

Вчитель. На підмосковному кладовищі на скромних плитах з червоними зірками навічно викарбувані імена Володимира Правика, Миколи Ващука, Василя Ігнатенка, Віктора Кібенка, Миколи Титенка, Володимира Тищури.

Хай пам’ять про них буде вічна!

(Учні підносять до портретів квіти і запалюють свічку).

Вічна слава і пам’ять вам, наші рятівники, низький уклін від урятованого народу.

(Звучить «Реквієм» Моцарта. Хвилина мовчання).

Вчитель. Там, де пожежа, там завжди й медики.

Відразу після аварії у роботу включилися працівники клініки № б м. Москви. За першу добу разом з чорнобильськими медиками було зроблено майже тисячу аналізів і оглядів хворих, з них відібрано близько 200, які потребували спеціального лікування, важкохворих транспортували до Москви. До 10 травня завдяки турботам лікарів майже половина пацієнтів, що потрапила до лікарень після аварії на АЕС, були виписані.

(На тлі мелодії пісні «Люди в белых халатах» звучить вірш)

Читець.

Люди в білих халатах,

Доземно вклоняюся вам!

В час біди ви солдати

Чи ангели милосердя ?

Це крізь ваші серця

Йде жорстока передова,

Де незмигно чатують

Порожні очниці смерті.

Вчитель. Коли оцінили масштаби катастрофи, стала очевидною евакуація населення із найбільш небезпечної зони радіусом 30 км навколо станції. Люди назавжди покидали рідні домівки. Ох, як нелегко було людям залишати той край, де народилися, виросли, землю, де були могили предків, де все рідне, дороге. Для людей ця місцевість стала мертвою, але природа і далі продовжує життя.

(Учень виконує пісню «На Чорнобиль журавлі летіли»).

Читець.

Загинули ліси, а землю занедбали,

Поставили АЕС в верхів’ї трьох річок,

То хто ж ви є, злочинці, канібали?!

Ударив чорний дзвін, і досить балачок.

В яких лісах іще ви забарложені?

Що яничари ще занапастять?

І мертві, і живі, і ненароджені,

Нікого з вас довіку не простять!

Вчитель. Мертві чорнобильські села… Ми ваємо їхнє мертве застережливе мовчання, ваємо небезпеку, що принишкла у траві, воді, деревах. Земля залишилася без своїх господарів, залишилися самотніми подвір’я, стара груша, стежки…

Повертаючись у безлюдну зону, журавлі дивуються, чому тут не чути веселих дитячих голосів, чому тут немає життя. В цій місцевості пустують безлюдні будинки.

Читець.

На пустищі дикім росте бузина,

Сіріє край поля хатина сумна.

Облуплені стіни, полин, спориші —

Не видно й не чути навкруг ні душі.

І тільки при місяці пізно вночі,

Коли над хатиною стогнуть сичі,

І вікна примирливим блиском горять, —

З сіней у світлицю крадеться, мов тать,

Якась неземна, потойбічна мара,

І груша в дворі завмирає стара.

І чути, як в миснику дзвонять миски,

І хрестяться лячно побожні жінки.

І святять очима коти з темноти,

І хочеться швидше те місце пройти,

Де буйно і дико росте бузина,

Де пусткою хата сіріє сумна.

(Виконується пісня «Чорнобильський лелека»).

Вчитель. На ліквідацію наслідків Чорнобильської аварії, за скромними підрахунками 1989 року, витрачено 8,5 мільярдів карбованців, тоді як усі АЕС у бувшому Радянському Союзі, разом узяті, за роки своєї роботи дали величезний прибуток — 25 мільярд.

Чорнобиль… Мертва земля… Це — трагедія для всього людства, більшої годі уявити!

Читець.

Є чорне золото, є чорний хліб.

Є чорний лебідь і лебідка чорна.

Та найчорнішим серед них усіх

Є все-таки Чорнобиль.

Є чорна хмара й чорний-чорний дим,

Година чорна і тюльпани чорні.

Та найчорнішим серед них усіх

Є все-таки Чорнобиль.

Є чорна Африка і чорний крук,

Він чорно-чорно-чорний,

Та найчорнішим серед них усіх

Є все-таки Чорнобиль!

Вчитель. Через Чорнобиль ми усвідомили, що тя — це трава, в яку можна лягти, не боячись радіації, це тепла річка, в якій можна скупатися, це усміхнені дитячі обличчя.

Спалах над Чорнобильською атомною сліпучим сяйвом висвітлив добро і зло, розум і дурість, щирість і фарисейство, співчутливість і злорадство, правду і брехню, висвітлив кожного, хто там працював і хто там жив, хто був поряд з бідою в ту трагічну годину, хто віддав свою молодість, життя і здоров’я заради врятування людей і рідної землі. На запитання Володимира Висоцького «На чому перевіряються люди, якщо війни вже нема?» — у 1986 році можна було відповісти однозначно: люди перевіряються на своєму ставленні до Чорнобиля.

Читець.

Летять, летять машини на Чорнобиль,

На чорну жур, на погар, на біду.

І жайвори випурхують з колдобин,

Розхитуючи зелень молоду.

І колами під хмарою — лелеки

Над зрубом придорожнього гнізда.

І дума затискає, мов обценьки:

Та де ж тут зачаїлася біда?

Невже Чорнобиль — вигадки, химери,

Грипозний сон, розвіяний за мить?

Он гуркотять сталеві бетеери,

Та жодний ствол гарматний не стримить.

Але ж усе цвіте і зеленіє,

Але ж весна вродилася яка!

І мозок, мов кора, дерев’яніє

І порятунку в досвіду шука…

Вчитель. А зараз я хочу попросити поділитися своїми спогадами безпосереднього учасника ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС.

(Виступ ліквідатора).

Вчитель. У цьому році ми, як уже говорилося, відзначаємо річницю тих страшних чорнобильських подій. Але це не свято. Це зовсім інша річниця, яка не терпить фальші, показухи, надуманості. 26 квітня — це день, коли кожна людина повинна поставити перед собою такі питання: Хто я? Для чого я живу на світі? Як живу? Як дію? Чим можу допомогти іншій людині, яка потребує моєї допомоги? Адже сама природа зробила нам застереження: люди, не будьте байдужими, жорстокими, безпечними, пам’ятайте, що доля планети, доля ьсього людства, наше з вами майбутнє у ваших руках.

(Лунає магнітофонний запис дзвонів. Учень виконує пісню О. Ринді «Чорнобильські дзвони»).

Вчитель. Б’ють тривожним набатом дзвони Чорнобиля… Вони нагадують: Пам’ятайте! Хай не повториться! Хай земля зацвітає навесні пишним буйством кольорів, хай пнуться до сонця трави, хай повертаються з чужини журавлі, несучи на крилах радість зустрічі з рідною землею. Хай кожен новий день сповнює ваші серця миром, спокоєм, одухотвореністю. Пам’ятаймо!

(Учні виконують пісню Т. Петриненка «Україна»).

Читець.

Пречиста Діво! Матір Пресвятая!

Спаси і сохрани велику землю!

Святую вільну Україну!

її народ, синів її й дочок!

Дай щастя їм, дай волі, дай свободи!

Благослови на труд, на злагоду, на мир!

(Звучить запис «Аве Марія»).

Вчитель. Наш урок пам’яті закінчується. Дякую всім за співпрацю і розуміння. А на закінчення хочу всім побажати;

Ростіть і добрі, ростіть щасливі,

Дівчатка будуть нехай вродливі,

А хлопці — сильні і могутні.

А ті події незабутні

Хай не тривожать більше нас!

Хай кане зло в безодню, в час!

 

Додаток.

 

НА ЧОРНОБИЛЬ ЖУРАВЛІ ЛЕТІЛИ

На Чорнобиль журавлі летіли,

З вирію вертались навесні.

Як сніжниця, попелище біле

Розвівалось в рідній стороні.

Там згоріли гнізда і гніздечка,

Поржавіла хвоя і трава.

Журавлина крихітна вервечка

Напиналась, наче тятива.

Не було ні стогону, ні крику,

Тільки пошум виморених крил.

Журавлі несли печаль велику,

Наче тінь невидимих могил.

Не спинились птиці на кордоні,

Де сягає атомна яса.

І дивився батько з-під долоні,

І ридала мати в небеса.

На Чорнобиль журавлі летіли,

З вирію вертались навесні.

 

 

ЛЕЛЕЧА ДОЛЯ

Говорила мати у літа далекі,

Що мене до хати принесли лелеки.

Не сказала сину в золотий святвечір,

Що вони лишили й доленьку лелечу.

А як чула клекіт — завмирала в полі:

Принесіть, лелеки, не лелечу долю.

Плинуть хмари сині, сиві хмари й сині…

Жаль мені, що нині я в лелек не вірю.

А як заклекочуть — лину в небо чисте,

Повернути хочу у своє дитинство.

Поклонитись полю на чотири боки

За лелечу долю й пережиті роки.

 

 

 

ЖУРАВЛІ ПОВЕРТАЛИСЬ ДОДОМУ

Сл. і муз. О. Ринді

Журавлі повертались додому

І на крилах несли свою втому.

Підлітали до рідного краю —

Я ж їх кожного ранку чекаю.

Приспів:

Журавлі ви мої, журавлята,

Візьміть мене на свої крилята

І несіть там, де чистії роси,

Де трава не упала в покоси,

Де зелені ліси і водиця,

Де живе ще джерельна криниця.

Журавлі ви мої, журавлята,

Візьміть мене на свої крилята.

Та вони мене брати не стали,

Їхні сльози на землю упали,

Там, де впала сльоза журавлина,

Проростає печаль — яворина.

Приспів.

Затужились вони за водою,

Не знайшли на Вкраїні спокою,

Сивим смутком вгорі пролетіли,

На чорнобильську воду не сіли.

 

 

 

 

ЧОРНОБИЛЬСЬКІ ДЗВОНИ

Сл. і муз. О. Ринді

1. Цей день пам ‘ятаємо всі, як один.

Той час не злічити — немає годин,

Які б повернули святеє життя,

Та в день той квітневий нема вороття.

Приспів:

Чорнобильські дзвони над нами пливуть,

Чорнобильські дзвони нам спать не дають,

Чорнобильські дзвони над миром кричать,

Чорнобильські дзвони — то смерті печать.

 

2. Не вірили. Думалось: лихо пройде

І болю не буде — тягар упаде.

Та атом страшенний на землю упав,

О, скільки він горя й печалі завдав.

Приспів.

 

3. Роки пролітають, минають село,

Та горе людське вас сюди привело.

Буяло, цвіло, вирувало життя…

Тепер зосталось лиш одне каяття.

 

Тих днів не змовкне слава…

 

Ведучий.

Є славні, світлі і величні дати,

І поміж ними, безумовно, ця!

Вона до нас прийшла ще раз

І звеселила душі і серця.

Ведуча.

Спинися біля братської могили,

Тут сплять чиїсь батьки, брати, сини.

Вони Вкраїну рідну боронили

В горнилі найстрашнішої війни.

Ведучий.

Не лицарі казкові, не антеї,

Звичайні люди, отакі, як ми,

Безстрашно кожну п’ядь землі своєї

Звільняли від фашистської чуми.

Ведуча.

Я вранці усміхнусь новому дню,

Пташиний щебет пролунає щемно.

Біля святого вічного вогню

Вклонімось визволителям доземно!

(На сцені з’являються дівчатка із запаленими свічками у руках).

1-а дівчина.

Коли верстаю в завтрашнє дорогу,

Нового дня виважую мотив,

Я думаю про нашу Перемогу

І стяг, що над рейхстагом лопотів.

Одна родина, брат із братом разом

Народ наш сили брав, як той Антей,

Із мудрості батьківського наказу,

Із величі негаснучих ідей.

2-а дівчина.

Давно мовчать гарматні жерла,

Гарячі кулі одсвистали,

Та слава тих років не вмерла:

Вона зійшла на п’єдестали.

Народжена в смертельнім герці,

Живе у бронзі і граніті,

Живе у кожнім чеснім серці,

Лунає скрізь по білім світі.

3-я дівчина. Слава тим, хто здобув перемогу!

Всі. Слава! Слава! Слава!

4-а дівчина. Вічна слава тим, хто смертю хоробрих загинув!

Всі. Слава! Слава! Слава!

5-а дівчина (на фоні музики). День сьогоднішній нерозривно пов’язаний з учорашнім. І кожен слід на землі… І нинішня радість, і небо безхмарне, і наш достаток, і щасливе вільне життя – то твій слід на землі, Перемого!

6-а дівчина. …Колись, одразу по війні, у визволених селах вогонь обережно несли від хати до хати, щоб зігрітися самим і зігріти інших. Щоб ним освітити хату, а радістю душі. Отак і вогонь життя іде від покоління до покоління – в майбутнє. Спасибі ж вам за збережене життя, воїни Великої Перемоги! Ми присягаємось вам:

Всі. Ніхто не забутий! Ніщо не забуте!

7-а дівчина. Ми не забудемо того лиховісного дня 22 червня 1941 р., коли німецько-фашистські загарбники підступно, без оголошення війни увірвалися в наш мирний дім. Запалали міста і села. Почалась Велика Вітчизняна війна.

8-й учень.

Послухайте, а нас могло не бути!

Ви уявіть: немає нас і все!

І дні стоять у колосках і в руті,

Дніпро у море плескіт хвиль несе…

9-й учень.

Ні, ні, не плескіт, — бо який же плескіт,

Коли людей у ярма запрягли,

І там, де предки споконвік жили,

Концтабори і плаців чорні плеса…

10-й учень.

А он – дитя, схилилось над струмком.

Ну, ким би воно стало, аби сталось,

Щоб свастика над світом піднімалась

Розпластаним на вітрі павуком!

11-й учень.

Не кажіть: була війна давно, –

Ніби вчора все було, учора…

Влізла у наш дім руда потвора,

По-злодійськи вибивши вікно.

12-й учень.

Насунулася нелюдів навала,

Виплодків ворожості і зла.

Нівечила, нищила, воювала,

Вішала, калічила й пекла.

13-й учень.

Поки сонце ясне й горіє, –

Поки нам життя дає воно, –

Біль наш вічний, він не постаріє.

Не кажіть: була війна давно.

14-й учень.

…Русяве моє покоління, –

Перші ниточки сивини…

Про вас тужливо-осінньо

Говорили: «Діти війни»…

(Звучить пісня «Ясени» ).

Ясени

Ясени, ясени,

Бачу вас за селом край дороги,

Бачу вас у красі,

Коли світиться рано в росі.

Ви приходите в сни,

Як дитинство моє босоноге,

Ви приходите в сни,

Кучеряві мої ясени.

Ясени, ясени.

Наді мною шумлять ваші крони,

І, неначе літа,

Жовте листя за вітром зліта.

Перший сніг сивини

Я приніс, як тривогу на скроні,

Перший сніг сивини

Впав на скроні, мої ясени. Ясени, ясени,

За селом прокричали лелеки,

І холодний як лід,

Залишили на обрії слід,

Їм шукати весни

І летіти далеко-далеко,

Їм шукати весни

І вертатись до вас, ясени.

Ясени, ясени,

Бачу вас за селом край дороги,

Вам вклоняюсь до ніг,

Як вертаюсь з далеких доріг.

Ви приходите в сни,

Як дитинство моє босоноге,

Ви приходите в сни,

Кучеряві мої ясени.

Ясени, ясени,

Ви приходите в сни.

Учень.

Ні, війна, ти була їм не мати,

Ти їм мачуха люта була.

Чорним смерчем ввірвалась, проклята,

І спалила дитинство до тла.

Учениця.

Ні, війна, ти були їм не мати, —

Чорний лик твій усе попелив.

Ваші спомини, наче солдати,

В шанцях пам’яті залягли.

Учень.

Ви лиш гралися у солдатиків, –

Колоски на полі доби.

Ви навчились читать по плакатах:

«Чи усе ти для фронту зробив?»

Учениця.

Ви зросли, гордістю сповнені,

І раділа Вітчизна за вас.

Мов бійці, піднімаються спомини,

Щоб судити тебе, війна!

Учень. Ми, народжені після Великої Перемоги. Ми, нащадки воїнів-переможців…

Всі. Засуджуємо тебе, війна!

Учениця. Ми засуджуємо тебе за руїни Брестської фортеці, за понівечений Київ, за спалений хліб, за кров і сльози, за сиріт і вдів. За дітей, позбавлених дитинства… Судимо і проклинаємо тебе, війна!

Степом, степом…

Степом, степом йшли у бій солдати,

Степом, степом, обрій затягло…

Мати, мати стала коло хати,

А навкруг в диму село.

Степом, степом розгулись гармати,

Степом, степом – клекіт нароста…

Степом, степом падають солдати,

А навкруг шумлять жита.     (2 р.)

Степом, степом поросли берізки,

Степом, степом сонце розлилось…

Степом, степом встали обеліски,

А навкруг розлив колось.    (2 р.)

Степом, степом – людям жито жати,

Степом, степом – даль махне крилом…

Мати, мати жде свого солдата,

А солдат спить вічним сном!     (2 р.)

Ведучий.

Поля, як порожні вокзали,

Притихли, примовкли…

Тривога росла..:

– Ми прийдем! – батьки нам казали. –

(Уперше неправду казали –

Не прийде з війни півсела…)

Ведуча.

Руді вітрила підняла, пливе

Зловісна ніч на Україну,

Та поки серце в нас живе –

Нас не поставлять на коліна!

Ведучий.

Безумна мати коси рве,

Зове повішаного сина.

Та поки серце в нас живе –

Нас не поставлять на коліна!

Ведуча.

Колись історія назве наш час

Народженням людини,

Бо поки серце в нас живе –

Ми не стояли на колінах!

Ведучий.

Кожен день календарний війни –

Наче постріл у серце, мов постріл

– З далини, з далини, з далини…

Ведуча.

Наче постріл у серце, мов постріл,

Кожен день календарний війни.

Пригадаю – розколює простір,

Сівачеву займаючи постать,

Висіває в ріллю бур’яни

Кожен день календарний війни…

Ведучий.

З пам’яті не стерти…

Бачу з далини

Біль отой нестерпний –

Чорний день війни…

Ведучий.

Вогонь розплати вглиб фашистських ліній

Робив просіки і свободу ніс

Від стін Москви до самого Берліна

За ріки крові і за море сліз.

Ведуча.

Ми йшли у бій за те, щоб до останку

Перемогти ненависних катів,

Щоб світ увесь у мирному світанку

Під променями сонця золотів.

Ведучий. Мрії про мирні світанки в рідному краю давали наснагу бійцям, відірваним від рідного дому. І тому так раділи на передовій кожній звісточці, кожному листу.

Листоношу чекали бійці, як свого найкращого друга. А в далекому тилу, де кувалася зброя перемоги, листоношу чекали дружина солдата та його діти.

Ведуча.

Листи, написані в окопах

І не відправлені, — листи

Не в силі жоден листоноша

До адресатів донести.

Ведучий.

Вони лежать в тісному світі

Серед заліза і кісток.

Уже їх вивчили напам’ять

Чорнозем, глина і пісок.

Ведуча.

Вода, розбавлена землею,

Уже не мертвою — жива.

Сплива, змиваючи собою

З них кров’ю писані слова.

Ведучий.

Піднімайся, піхото,

Вставай до останнього бою!

Ми – солдати! Солдати з тобою…

І ні кроку назад!

Бий фашистів-заброд!

Незрадлива рука

Ще розпечену зброю тримає.

З нами помста свята.

А за нами – народ!

Невідомих немає!

Ведуча.

Вони у битві чесно полягли –

А іншого ні вибору, ні змоги.

Вони загинули. Але перемогли,

Бо віддали життя для перемоги.

Ведучий.

Живу їх пам’ять вік шануєм ми,

Увічнивши, як обеліск безсмертя.

Та кулями пробитими грудьми

Не зупинити ворогів упертих.

Ведуча.

За ниви хлібні й ранки солов’їні,

За вітру шум і лагідні світання,

Усіх загиблих пошануймо нині

Скорботною хвилиною мовчання.

Ведучий.

Хвилина мовчання – затихли всі кроки,

Скорботи хвилина, громада мовчить.

Ніколи хай ті не вертаються роки,

Димами не вкриється неба блакить.

Прошу всіх встати!

(Звучить метроном).

Дякую, прошу сісти.

Ведуча. Вічна шана полеглим героям!

Ведучий. Вічна шана всім, хто відстояв мир на землі!

Ведуча. Вічна шана всім, хто визволив Європу від коричневої чуми!

Ведучий. Вічна шана всім, хто здобув Перемогу!

Разом. Вічна шана!

Ведуча.

Ішли бійці за кроком крок

Шляхами слави й перемог…

Вас, наче сонце з високості,

До себе просимо у гості!

Ведучий.

Під священним знаменом свободи

Ви у бурях великих пройшли,

Щоб народи для дружби і згоди

На оновлених землях жили.

(Запрошуємо ветеранів на сцену).

Ведуча. Ми раді й щасливі вітати гостей.

Ведучий. Уклін від дорослих, уклін від дітей.

Ведуча.

Та жорстока війна

Не ввірвалась в дитинство моє,

Листоноша в наш дім

Не приносила чорної звістки.

Але спокою пам’ять

Ні вдень, ні вночі не дає,

Бо так рясно зійшли

По страждальній землі обеліски.

Ведучий.

Я до них покладу найкрасивіші квіти землі

І холодний граніт обігрію своїми руками.

Пролітають роки, як у небі ключі журавлів,

І все менше стає ветеранів з роками.

Ведуча.

Давнє горе ще й як болить,

Дуже ниють і давні рани.

Ветерани! Живіть! Живіть!

Не лишайте нас, ветерани!

 

 

Спасибі, солдати

Музика І. Карабиця, слова Б. Олійника

От і знову щебече весна коло нашої хати,

До травневого столу

Зійшлись посивілі солдати.

А при тихім вікні стала пам’ять війни.

Вічна пам’ять війни.

Обнялися по-братськи,

Неначе побачились вперше.

Пожурилися трохи,

Що стало з літами їх менше.

Посміхнулись весні, що зростають сини,

Виростають сини, як надія і пам’ять!

 

Приспів:

Спасибі, солдати, за подвиг століть,

Якому нема і не буде ціни,

За право і щастя родитись і жить

І сіяти жито на мирні лани.

А роки летять, як сніг сивини,

І юність не вернеш з війни.

А ваша зоря безсмертно сія,

Як в битвах врятований світ.

Ми вклоняємось вам

По-синівськи доземно, солдати,

Пам’ятаємо ваші святі перемоги і втрати.

Тільки ж ви не спішіть у останній похід,

Тільки ж вічно живіть!

Ми вам рясту у ноги

Постелем від хати до хати,

Надаруєм онуків,

Немов ластів’яток, до свята.

Тільки в бронзу й граніт не спішіть:

Ми, живим вам, даруєм нев’янучу пам’ять!

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Стати Європою, щоб бути Україною

 

(Святково прибраний зал. На середині сцени – політична карта Європи, прапори Євросоюзу та України. У залі за столиками – члени Євроклубів).

1-й ведучий. Європа… Сухі рядки енциклопедії повідомляють, що ця частина світу розташована на заході Євразійського материка, населення – майже 800 млн осіб, площа – 11,5 тис. км².

2-й ведучий. Європа – найцінніша скарбниця досягнень та пам’ятників культури.

1-й ведучий. Європа – це багаторічна історія, досвід, політичні, духовні традиції європейських народів.

2-й ведучий. Одним із пріоритетів стратегічного розвитку України визнано інтеграцію нашої держави в Європейське співтовариство.

1-й ведучий. Європейський вибір України зумовлено її геополітичним положенням та спільною історією розвитку європейської культури.

2-й ведучий. Україна бажає стати повноправним мешканцем давньоєвропейського дому, справедливо вважає, що має на це право. І своєю історією, географічним розташуванням і тим внеском, який наш народ зробив у континентальну справу впродовж багатьох віків свого існування та боротьби.

1-й ведучий.

Сьогодні цей шлях – патріотичний –

«Україна в Європейському Союзі».

В Європейськім Союзі – могутні країни,

І бажає вступити в Союз Україна.

2-й ведучий.

Ми – горда держава незламних людей,

Маємо безліч пропозицій, цікавих ідей.

Європейський Союз для нас – майбуття,

Де забудемо про злиденне життя.

1-й ведучий. З метою вивчення спільних європейських цінностей, встановлення гарних стосунків з однолітками за кордоном та європейськими організаціями України, підтримання курсу України на інтеграцію в європейську спільноту були створені Європейські клуби в навчальних закладах України.

1-й ведучий. Учні, члени клубів, є творчими особистостями, майбутніми громадянами нашої держави, яким не байдужа її доля.

2-й ведучий. Невипадково, при вступі до Євроклубу, вони дають урочисту обіцянку: «Я…, вступаючи до Євроклубу, обіцяю бути гідним громадянином своєї країни, сприяти підвищенню авторитету її духовних надбань, поширювати серед молоді європейські цінності та допомагати кожному, хто цього потребує».

1-й ведучий. 20 травня, знаменна дата – День Європи. Саме їй ми присвячуємо сьогоднішню зустріч.

2-й ведучий. Тож раді вітати вас, шановні друзі, в імпровізованому Євроклубі, де на вас чекають цікаві презентації, інформації, ігри та розваги, а також пригощання в нашому Єврокафе.

1-й ведучий. Дорогі друзі! Давайте познайомимось! Для цього я пропоную всім стати в одне велике коло і взятись за руки. Наше знайомство проведемо у вигляді гри «Як це цікаво». Починаючи від мене вправо, кожен учасник називає своє ім’я і захоплення. Наприклад: «Мене звуть Марина. Я люблю подорожувати». У відповідь всі учасники повинні вигукнути: «Як це цікаво!»

(Проведення гри-знайомства).

2-й ведучий. Дякуємо всім та запрошую зайняти свої місця за столиками.

1-й ведучий. А зараз пропоную вам пограти в гру «Так! Ні!». Я буду по черзі кожній групі читати питання, а ви обираєте позицію і у відповідь говорите -«Так! чи Ні!». Тож, починаємо:

1. 1. ЄС як союз держав-членів Європейської співдружності було створено згідно з договором про ЄС. (Так)
2. 2. Україна є членом ЄС. (Ні)
3. Мета ЄС – створення економічного, монетарного і політичного союзу, а також упровадження спільного громадянства. (Так)
4. 4. ЄС керується принципами поваги до національної самобутності, демократії та фундаментальних прав людини. (Так)
5. 5. Рішення у ЄС приймається меншістю голосів. (Ні)
6. 6. 1 листопада 1993 року набрав чинності Маастрихтський договір, згідно з яким в м. Маастрихті (Нідерланди) було схвалено проект Договору про Європейський Союз. (Так)
7. 7. До ЄС входять 20 держав. (Ні)
8. На прапорі Європейського Союзу 12 зірок. Для європейців це символ: 12 країн-засновників – 12 апостолів. (Так)
9. 26 лютого 2001 року було підписано Ніццький договір, яким внесено зміни в Договір про Європейський Союз задля уможливлення подальшого розширення цієї організації. (Так)
10. 26 лютого 2001 року відбулось ухвалення Хартії основних прав людини, яка вважається тріумфом європейської демократії. (Так)
11. До ІПенгенської угоди, яка почала діяти з 1995 року, крім інших європейських держав приєдналися і Великобританія та Ірландія. (Ні)
12. 12. Грошова одиниця ЄС – євро. (Так)

 

2-й ведучий. Ми познайомились, пограли, тож можемо розпочинати те, заради чого зібралися в цій залі – презентацію Євроклубів. Я надаю слово членам Євроклубу «Союз» (І команда).

(Виступи учнів).

(Звучить тиха інструментальна мелодія).

1-й ведучий. Ми пропонуємо вам здійснити невеличку історичну подорож Європою.

2-й ведучий. У Германії нараховується біля десяти тисяч замків, що у п’ять разів більше ніж у Британії та Ірландії. Німецькі архітектори полюбляли зводити замки на неприступних скелях.

1-й ведучий. А найбільший замок світу – Градчани, знаходиться у Празі, столиці Чехії. Він займає більше семи гектарів. Градчани були побудовані у IX столітті як резиденція королів Богемії.

2-й ведучий. Кулінарія. Вживання шоколаду у Швейцарії становить на рік 19 кг на душу населення, у США – 13, в Україні – 4 кг.

1-й ведучий. У Південному Уельсі печуть пиріжки із зеленими дарами моря. Караген, чи ірландський мох, додають до морозива та вершкових пудингів, щоб надати їм густоти.

2-й ведучий. «Театр Олімпіко» в місті Вінченца, що в Італії — найдавніший театр. Його було відкрито понад чотириста років тому, а він дає вистави і донині.

1-й ведучий. Стародавня Італія не мала ні короля, ні імператора. Кожне місто було окремою державою.

2-й ведучий. Вулиці стародавнього Парижа носили назви ремесел: вулиця Пінькарів, вулиця Ткачів, вулиця Склярів…

1-й ведучий. Понад чотириста років тому в англійському місті Стретфорд народився один із найзнаменітніших драматургів – Вільям Шекспір.

2-й ведучий. Настав час презентувати свій клуб членам Євроклубу «Планета» (II команда).

(Виступи дітей).

(Звучить тиха інструментальна мелодія).

1-й ведучий. У європейців є добра традиція – дарувати квіти. Найчастіше квіти дарують жінкам та дівчатам. Які і де? Півонії вважаються знаком дружби, троянди і гвоздики – знаком любові, айстри – печалі, хризантеми – вірності й жалю, бузок є символом нерозділеної любові…

2-й ведучий. Але справжньою царицею квітів є троянда. її любили, їй поклонялися, її оспівували з давніх давен. Про неї створено стільки легенд…

1-й ведучий. За Кораном біла троянда виросла з крапель поту Магомета. А в Англії троянда відіграла цікаву роль у житті королеви Вікторії. Розповідають, що коли приїхав в Англію свататися до неї Альберт Кобурський, то королева на знак своєї прихильності до нього відшпилила від корсажу троянду і передала йому. Принц був зачарований таким виявом уваги. Але не мав петлиці, куди б міг прикріпити коштовний подарунок, і зробив ножем надріз на одежі саме напроти серця, куди застромив троянду. Цей жест остаточно полонив Вікторію і доля її була вирішена.

2-й ведучий. Тюльпан – це гість із далекого Ірану, в Західну Європу потрапив лише в 1559 році – у Німеччину перші його цибулини привіз німецький посол при турецькому дворі. Звідси вони розійшлися по всій Європі. Але ніде захоплення цією квіткою не досягло таких небачених розмірів, як у Голландії, де воно перетворилося на тюльпаноманію. Торгівля тюльпанами і їх цибулинами виявилася прибутковою. За одну цибулину сорту «Адмірал» було заплачено: 24 чверті пшениці, 48 чвертей жита, 4 бики, 8 свиней, 12 овець, 2 бочки вина, 4 бочки пива, 2 бочки олії та один срібний кубок.

1-й ведучий. У деяких країнах Західної Європи потрібно бути обережним відносно до того, щоб дарувати жінкам на свято хризантеми. В Італії, Франції, Греції, Німеччині, Угорщині їх приносять у зв’язку із сумними подіями.

2-й ведучий. В Іспанії хризантеми кладуть лише до пам’ятників чи могил. Обережність потрібно проявляти і відносно до гвоздик. їх ніяк не можна дарувати француженкам: у цій країні вважають, що гвоздики приносять в дім нещастя. У Франції прийнято дарувати квіти лише білого кольору. В Естонії дарують одну квітку.

1-й ведучий. Для кожного Євроклубу ми підготували по одному цікавому запитанню на квіткову тематику. Для обговорення дається одна хвилина, після чого хтось один повинен дати відповідь.

1. Назва якої квітки збігається з назвою кондитерського виробу? (Ірис)
2. У першу неділю березня німці відзначають день цих квітів. Яких? (Фіалок)
3. Яка рослина може замінити каву? (Відвар кульбаби)
4. На гербі якої азіатської держави можна побачити квіти хризантем? (Японія)

2-й ведучий. Дякуємо всім. А ми продовжуємо презентації і я надаю слово членам Євроклубу «Паросток» (III команда).

(Виступи дітей).

1-й ведучий. Хочемо запропонувати вам відпочити і пограти у гру-футбол «Галопом по Європі». Я пропоную всім встати у коло. Один буде читати запитання , а я в той же час кидатиму комусь м’ячик. Ви швидко говорите відповідь і повертаєте мені м’яч. Тож, починаємо!

1. Першу карту, на якій була зображена Європа, Азія та частина Африки склав давньогрецький вчений… (Ератосфен)
2. Перший збірник карт України склав у 1650 році французький інженер… (Гійом де Боплан)
3. Найвища гірська вершина Європи висотою 4807 м – гора… (Монблан в Альпах)
4. Країна гейзерів та вулканів… (Ісландія)
5. Столиця Ісландії є одним із найчистіших міст світу. Це місто… (Рейк’явік)
6. Найдовша річка Європи… (Волга)
7. Скільки країн перетинає друга за довжиною річка Європи – Дунай? (10)

 

8. Найбільший півострів Європи, площею 800 тис. км²… (Скандинавський)
9. Острів Великобританія відділяє від суходолу протока… (Ла-Манш)
10. Місто Лондон стоїть на річці… (Темзі)
11. Найменша європейська країна, площа якої 0,44 км² ? … (Ватикан)
12. Найбільш густозаселена країна Європи -15321 житель на 1 км² — … (Монако)
13. Місто Париж стоїть на річці … (Сені)
14. Найвищий водоспад Європи Бельбек висотою 866 м існує в країні водоспадів … (Норвегії)
15. Найглибша в світі печера Жан-Бернар, глибиною близько 1600 м, знаходиться у … (Франції)
16. Найдовша печера України та друга за довжиною у світі, розташована на заході Подільської височини, називається … (Оптимістична)
17. Найвища вершина Українських Карпат – гора … (Говерла)
18. На річці Західна Двіна знаходиться столиця Латвії, місто … (Рига)
19. Найбільше море, що омиває Європу … (Середземне)
20. Третя за довжиною європейська річка – … (Дніпро)
21. Європу від Азії відділяють гори … (Уральські)
22. Вулкан Везувій знаходиться на півострові … (Апеннінському)
23. Наймілкіше море Європи, максимальна глибина – 14 м, … (Азовське)
24. Крайня західна точка Європи – мис … (Рока)
25. Найбільший півострів Середземного моря … (Балканський)
26. Найкоротша в світі річка Аріль, довжиною 84 м, знаходиться в країні … (Італії)
27. Найбільший півострів Чорного моря … (Кримський)
28. Самий відомий вулкан на острові Сицилія, на якому більше 270 кратерів … (Етна)
29. Самий старий вулкан в Європі, який знаходиться на Чорноморському узбережжі Криму в Україні – … (Карадаг)
30. На заході Європу омиває океан – … (Атлантичний)

2-й ведучий. Продовжуємо наші презентації і до виступу я запрошую клуб «Співдружність» (IV команда).

(Виступи дітей).

1-й ведучий. Я пропоную всім трішки помріяти в конкурсі «Куди я хотів би поїхати влітку на канікули?». (Розповіді команд)

2-й ведучий. А наступний конкурс – ваше домашнє завдання, я лише нагадаю його етапи:

I етап – виготовлення свого паспорта;

II етап – «пакування багажу»;

III етап – опис подорожі;

IV етап – традиції і звичаї цієї країни;

V етап – подорожні замітки;

VI етап – які сувеніри можна привезти з цієї країни;

VII етап – імпровізовані інтерв’ю з місцевими жителями.

Результати конкурсу: оцінюються достовірність, проходження всіх етапів, наочність, оригінальність, глибина знань про країну.

1-й ведучий. Зараз ми проведемо жеребкування і визначимо, в якій послідовності всі команди будуть брати участь у конкурсі.

(Проводиться жеребкування та конкурс).

2-й ведучий. Дякуємо всім за гарну підготовку та змістовні розповіді.

1-й ведучий. Завершуючи нашу сьогоднішню зустріч, хочеться сказати: на маленькій території Європи існують 44 держави, економіка й культура яких тісно переплелася між собою. Європа змінює своє обличчя, а також змінює обличчя усієї карти світу.

2-й ведучий. А наша Україна знаходиться в епіцентрі цих змін, доводячи своє прагнення називатися європейською державою. Тому кожен із нас може з гордістю сказати: «Я – європеєць!»

1-й ведучий.

Україна – велика і сильна держава,

Що несе з давнини перемоги і славу,

Незалежна, розвинена наша країна,

Дорога і найкраща мені Батьківщина!

2-й ведучий.

Громадянином європейським хочу стати я,

Щоб в неньки моєї було ліпшим життя,

Разом.

Щоб країна була конкурентоспроможна,

А кожна родина – щаслива й заможна.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Історія української державності

 

Ніхто нам не збудує держави, коли ми самі її собі не збудуємо і ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не схочемо бути.

(В. Липинський)

Свою Україну любіть,

Любіть її во врем’я люте,

В останню тяжкую минуту

За неї Господа моліть.

(Т. Г. Шевченко)

1-й ведучий. Ми з вами живемо у незалежній державі, ім’я якій — Україна. П’ятнадцять останніх років — це роки нашого воскресіння, єднання, осмислення своєї історії і долі. А перед цими роками незалежності були століття, якими українці йшли до своєї держави. Історія нашої державності складна і суперечлива, сягає корінням у сиву далечінь віків, має свої злети і падіння.

2-й ведучий. Наш народ має багатовікові державотворчі традиції. Десятки народів, сотні племен намагалися створити державу на нашій благодатній землі. Перші державні утворення на території сучасної України виникли майже 3 тисячі років тому. Першу державу заснували кіммерійці. Ці кочові племена відомі тим, що приручили коня і першими почали використовувати колесо та застосовувати залізо. В цей же період існувала держава таврів, пізніше — скіфів. У III ст. до н.е. — III ст. н.е. існувала Сарматська держава. У цей же час існували грецькі міста-держави (Ольвія, Херсонес, Тіра…). У II—IV ст. нашої ери держава східних готів — Гетика. Залишили свій слід також римляни, гуни, хозари, печеніги. У IV—VIII ст. н.е. виникають перші східнослов’янські союзи племен — своєрідні державні об’єднання: Славія, Куябія, Артанія, Держава волинян, Антська держава.

1-й учень.

Мандруючи понад старим Дніпром

Світанками, удень і вечорами,

Вночі, під чистим зоряним шатром,

Перед вогнем, що руки грів теплом,

Я думкою летів через тумани.

Туди, в минувшину далеких днів,

Коли діди, забуті й незабуті,

Уперше стали між високих гір,

Оглянули широкий виднозір,

За покоління дбаючи майбутні.

Трудилися у поті своїх чіл,

Орали землю, ставили оселі,

Воздвигли городи і частокіл.

І в клопотах буденних трудних діл

Сади садили, будували села.

Сварилися, бо рід ішов на рід

І плем ‘я кров братерську проливало,

На князя князь ішов, і був розбрід.

І знов був мир, за рало брався рід,

Русі знамена сонце осявало.

Боролись предки. З моря і степів

Ворожі хижі орди налітали,

Палили городи і нищили засів,

Та проти них вставала тьма списів.

Мечі із піхов люди витягали.

Спасибі вам за цю тернисту путь,

В труді й на раті гідно ви стояли,

Нікому з нас ніколи не забуть,

І кожному годиться пом ‘янути,

Що ви створили, що ви збудували.

Почнемо ж нині повість цю смутну

Про порохом повиту давнину,

Про ті часи далекі й незабутні,

Коли діди прославлені в віках

Виходили на свій великий шлях,

За покоління дбаючи майбутні.

1-й ведучий. Старокняжа держава Україна-Русь об’єднала майже всі східнослов’янські землі навколо Києва. Київська держава поєднувала особливості феодальної монархії й елементи народної демократії, зокрема, народні збори — віче. На нього сходилися старці з родів на нараду. На ній вирішували всі питання, а князі мусили слухатися громаду. Проте з часом вплив і значення народних зборів зменшується, князі дедалі _ічастіше приймали рішення без народних зборів.

2-й ведучий. У 988 році київський князь Володимир здійснив хрещення Русі за православним обрядом. Хрещення вивело Київську державу в ранг великих європейських держав. Історія донесла до нас імена багатьох київських князів, серед них найвідоміші: засновник Києва Кий, Аскольд, Дир, Олег, Ігор, Ольга, Святослав, Володимир Великий, Ярослав Мудрий, Володимир Мономах…

1-й ведучий. Київська держава з початку і до кінця свого існування змушена була боротись із зовнішніми ворогами за незалежність. Постійні напади печенігів, половців, вторгнення Чингісхана, Батиєва навала приводили до постійних людських жертв, нищення поселень та результатів людської праці і в цілому уповільнювали соціально-економічний, політичний і культурний розвиток Київської держави.

 

 

2-й учень.

Святослав

Із чаші Святослава печеніги

Кумис хмільний перед походом п ‘ють.

Від вуст до вуст — повільно, як у молінні,

Відсьорбують слов’янську нашу суть.

Які ми є, і чому волю нашу

Ніхто іще зігнути не зумів?..

Із черепа по колу ходить чаша

І фосфорично світиться в імлі.

Ковтнути б з неї руської відваги

І мужності, і сили — хоч на час.

І, нахилившись, мов уклін віддати

Тому, хто побачив глумливих вас.

«Своє згубив, шукаючи чужого» —

На денці хана мудрого слова.

Тоді скажіть нам, печеніги, — чому

Ми все ще є, а вас давно нема?

Ординська тьма розвіялась степами,

А кров хіба що в полинах гірчить.

Яка на смак вам слава Святослава,

Які на дотик русичів мечі?

Хто злом до нас — тому воно й віддячиться.

Допоки гідності — допоти й бути нам.

Хай, може, й більше в наших долях

страдництва —

Але від того й страшно ворогам.

(Наталія Віргуш)

 2-й ведучий. У період Київської держави зустрічаємо назву «Україна». Першу згадку про Україну зафіксовано в Іпатіївському літописі 1187 року. Вона пов’язана з Переяславським князівством. Оповідаючи про смерть князя Володимира Глібовича — захисника краю від кочовників-половців, літописець зазначав: «И плакавшися по нем вси переяславци… О нем же Украйна много постона…». У літописах назва «Україна» вживалося поряд з терміном «Русь», а народ називався «руським», «русинами».

1-й ведучий. Періоду Київської державності належить найдавніша відома нам писемна пам’ятка права — збірка законів «Руська правда». Відомо понад сто списків цієї пам’ятки, які перевалена більшість дослідників поділяє на три редакції: коротку, поширену, скорочену. Ця історична пам’ятка пережила Київську Русь і була чинна протягом кількох століть. До того ж вона стала одним з основних джерел при створенні російських і литовських кодифікаційних актів XVI—XVII ст. Основними положеннями цієї збірки було: закріплювалась феодальна власність; урегульовувався договір позики не лише на гроші, але і на хліб, мед. На відміну від багатьох тогочасних європейських «варварських правд», «Руська правда» не передбачала такий вид покарань, як смертна кара, відрубування рук чи ніг та подібних жорстоких методів покарання. Кровна помста хоча і допускалася за часів Ярослава Мудрого, але вже його синами була заборонена і замінена штрафом. З давніх часів в Україні важливого значення надавали освіті. Великий князь Київської Русі Володимир Мономах радив: «А коли добре щось умієте, то не забувайте, а чого не вмієте — того вчіться…».

2-й ведучий. Після зруйнування у середині XIII ст. Київської держави, українські землі розпалися на декілька самостійних князівств. Серед них особливе місце посідало Галицько-Волинське князівство. Князь Данило Романович Галицький настільки зміцнив владу, що під його вплив попала Литва і частина Польщі. Данило прийняв навіть від Папи Римського титул короля. Після його смерті вплив і могутність Галицько-Волинської держави ослабли.

1-й ведучий. У XV ст. українські землі входять уже до складу Великого князівства Литовського.

Це була Литовсько-українська держава: власне литовські землі становили у ній лише одну десяту частину, офіційною мовою була мова Київської держави, продовжувала діяти система права, закріплена «Руською правдою».

2-й ведучий. І лише у XVI ст. з’явилися правові акти нової держави — відомі Литовські статути. Відомо три редакції статутів. У цих документах знаходимо поняття державного суверенітету, ідею поділу судової та виконавчої влади, рівність громадян перед законом у тодішньому розумінні.

1-й ведучий. У XVI ст. більшість українських земель опинилась у складі новоутвореної держави — Речі Посполитої. Закарпаття відійшло до Угорщини, а південні землі — до Кримського ханства. З’являються нові законодавчі акти, що закріплюють закріпачення селян. Водночас окремі міста України — Хуст, Львів, Луцьк, Київ та інші — дістали магдебурзьке право, яке відкривало можливості самоврядування, регулювало цивільні, кримінальні та процесуальні правовідносини, створювало сприятливі умови для розвитку міста.

2-й ведучий. У середині XVI ст. виникає Запорозька Січ, яку називали козацькою християнською республікою. Для соціального устрою Запорозької Січі характерна формальна рівність усіх козаків, відсутність кріпацтва та феодальних станів. Водночас існувала помітна різниця між багатими козаками й козацькими низами.

3-й учень.

Січ-Мати

На острові, на Хортиці,

За порогами Дніпра,

Там зійшла козацька слава

Для народного добра.

Там стояли на сторожі

Запорожці Січові…

Ой, не раз там до схід сонця

Грали сурми бойові!

Тут життя і кров віддали

Запорозькі козаки,

Україну рятували

Від ворожої руки.

(Юрій Шкрумеляк)

1-й ведучий. Найвищим органом управління була загальна військова рада, на яку обиралися усі козаки. Рада обирала козацьку старшину: кошового отамана, військового суддю, писаря та ін. Влада кошового отамана була майже необмеженою під час військових походів, але в мирний час він перебував під жорстким контролем козаків. Обиралися також курінні та паланкові отамани. Всі найважливіші рішення приймалися спільно, громадою, хоча козацька старшина часом досить успішно проводила свою лінію всупереч інтересам козацьких низів. Демократична політикоправова організація Запорозької Січі справляла значний вплив на сучасників, стала зародком майбутньої української державності.

4-й учень.

Про людей православних, що військову

Службу справляють, а саме — про козаків.

Всі на світі козаки трудяться багато,

Виставляють у бою груди презавзято.

За Вітчизну і добро ваше, християни,

Щоб подужать не змогли вражі бусурмани.

Та не тільки на війні груди виставляють,

Але й голови в бою часто покладають.

Дай спасіння, Господи, за таку відвагу,

Грішен той, хто виявля козакам зневагу.

Вдома простий чоловік завше пробував,

А козак у військо йде, дім свій залишає.

Чи повернеться, йдучи, — впевнитись не може,

Тож і ти обережи їх до смерті, Боже.

Не годиться також їм осуд виявляти,

Козаків, немов святих, треба шанувати.

Позаяк і кров свою в битвах проливають,

І за віру праведну душі покладають.

Тим з небес подай свою, Господи, корону,

Хто для нашої землі чинить оборону.

(Климентій Зіновіїв, XVII—XVIII ст.)

2-й ведучий. На хвилі національно-визвольної війни проти польського панування під проводом Б.Хмельницького було закладено основи нової козацько-гетьманської держави. Територія, підвладна гетьманові, поділялася на полки і сотні, якими управляли полковники і сотники разом із відповідною старшиною. Гетьман видавав загальнообов’язкові акти — універсали, які оперативно регламентували відносини, що складалися в ході війни.

1-й ведучий. Але сили були нерівними. Б.Хмельницькому довелося запрошувати для допомоги в боротьбі з ворогами татар, росіян, шведів. У 1654 році було підписано з Росією домовленості про спільну боротьбу проти поляків та про устрій українських земель. Це так звані «Березневі статті» Богдана Хмельницького, які закріплювали відносно автономне політичне і правове становище України. Проте пізніше московський цар підписав з Польщею мир, відповідно до якого Правобережна Україна відійшла до Польщі, а Лівобережна — до Росії. Московські царі намагалися повністю ліквідували незалежність України, перетворити її в одну із своїх провінцій.

5-й учень.

Іван Підкова

Було колись — в Україні

Ревіли гармати;

Було колись — запорожці

Вміли панувати.

Панували, добували

І славу, і волю;

Минулося — осталися

Могили на полі.

Високії ті могили,

Де лягло спочити

Козацькеє біле тіло,

В китайку повите.

Високії ті могили, —

Чорніють, як гори,

Та про волю нишком в полі

З вітрами говорять.

Свідок слави дідівщини

З вітром розмовляє,

А внук косу несе в росу,

За ними співає.

(Тарас Шевченко)

2-й ведучий. Але була спроба визволитися від деспотичної влади московського царя. Цю невдалу спробу здійснив український гетьман Іван Мазепа. Прибічник Мазепи Пилип Орлик створив цікаву пам’ятку правової культури нашого народу «Конституцію прав і свобод Запорозького війська». Конституція Пилипа Орлика за своїм демократичним змістом значно випередила тодішні правові акти європейських держав. Конституція визначала демократичні засади української державності, принципи поділу влади, приватної власності і його захист, права окремих категорій населення України. Але Конституцію не вдалося впровадити в життя, царизм обмежив, а потім повністю ліквідував рештки державності в Україні. Заборонялися українські книги, звичаї; навіть сама назва «Україна» була заборонена, замість неї використовувалася принизлива назва «Малоросія».

1-й ведучий. Після цього Україна більше двох століть не мала власної державності. Розділена між Росією і Австро-Угорщиною, Україна зазнавала постійних утисків у національно-культурному відношенні.

2-й ведучий. Наступним етапом розвитку української державності стали буремні роки другого десятиріччя XX ст. У березні 1917 року, після повалення російського самодержавства, в Україні було створено Центральну Раду, до якої увійшли представники різних українських політичних, громадських та інших організацій. Серед документів Центральної Ради заслуговують на увагу чотири Універсали, що були віхами на шляху побудови Української держави. 29 квітня 1918 р. ЦР схвалила текст закону — Конституції УНР. Документ мав демократичне спрямування, але державний переворот і проголошення Української держави Гетьмана Павла Скоропадського завадив його впровадженню.

1-й ведучий. У цей історичний період у зв’язку з крахом Австро-Угорської імперії була спроба заснувати Українську державу на західних землях. Так утворилася у листопаді 1918 року Західноукраїнська народна республіка (ЗУНР). 22 січня 1919 року було урочисто проголошено злуку (об’єднання) УНР і ЗУНР у єдину державу. Цей акт мав велике морально-політичне значення, адже вкотре продемонстрував прагнення всіх українців до єднання в єдиній соборній державі, але не міг в умовах постійної напруженої боротьби втілитися у життя.

2-й ведучий. До 1920 року в Україні змінилося кілька урядів і політичних устроїв (Українська Народна Республіка на чолі з Центральною Радою; Українська держава Гетьмана Павла Скоропадського; Українська Народна Республіка на чолі з Директорією). Кожен з них залишив свої правові акти, проте вони або залишилися проектами, або діяли обмежений час.

1-й ведучий. Результатом боротьби 1918—1920 років стало створення Української Радянської Соціалістичної Республіки. У період радянської державності було прийнято чотири Конституції. В умовах існування командно-адміністративної системи Україна не була ні правовою, ні демократичною державою, а після створення у 1922 році Союзу Радянських Соціалістичних Республік повністю залежала від Москви.

2-й ведучий. Двічі робилися спроби створити Українську державу поза межами УРСР. Це проголошення Карпатської України у 1939 році на території Чехословаччини та Української Соборної Держави у 1941 році на окупованій німцями території у Львові. Але ці спроби не мали успіху.

4-й учень.

Не рік, не два, а довгими роками

Підрубували корінь наш під нами,

Топтали нашу думку, нашу мову

Імперії чужацької підкови.

Навік народ хотіли загубити

Та він живе і вічно буде жити.

1-й ведучий. Під час глибоких соціальних і політичних змін, які відбувалися у СРСР у 80-ті роки, посилився потяг усіх народів колишнього СРСР до незалежності і розбудови власної державності. Першим кроком на цьому шляху було прийняття Верховною Радою України 16 липня 1990 року Декларації про державний суверенітет України.

2-й ведучий. Вінцем державотворчих пошуків українського народу стало прийняття 24 серпня 1991 року Верховною Радою України Акта проголошення незалежності України і наступне його підтвердження Всеукраїнським референдумом 1 грудня 1991 року. На запитання «Чи підтверджуєте ви Акт проголошення незалежності України»? 90,32 відсотка громадян України у своїх бюлетенях відповіли: «Так, підтверджую».

1-й ведучий. У цьому історичному документі закріплювалися незалежність України та створення самостійної української держави, яка дістала назву «Україна». Проголошувалися неподільність та недоторканість території України, а також те, що віднині на цій території мають чинність виключно Конституція і закони України.

 

7-й учень.

Яка краса: відродження країни,

Яка краса: відродження країни!

Ще рік, ще день назад тут чувся плач рабів,

Мовчали десь святі під попелом руїни,

І журно дзвін старий по мертвому гудів.

Коли відкільсь взялася міць шалена,

Як буря все живе схопила, пройняла, —

І ось, дивись, — в руках знамена

І гімн побід співа невільна сторона.

2-й ведучий. «Верховна Рада України від імені Українського народу — громадян України всіх національностей, виражаючи суверенну волю народу, спираючись на багатовікову історію українського державотворення і на основі здійсненого українською нацією, усім Українським народом права на самовизначення, дбаючи про забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя, піклуючись про зміцнення громадянської злагоди на землі України, прагнучи розвивати і зміцнювати демократичну, соціальну, правову державу, усвідомлюючи відповідальність перед Богом, власною совістю, попередніми, нинішнім та прийдешнім поколіннями, керуючись Актом проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року, схваленим 1 грудня 1991 року всенародним голосуванням, приймає цю Конституцію — Основний Закон України», — такими словами починається Основний Закон нашої держави — Конституція України.

1-й ведучий. Прийняття 28 червня 1996 року Основного Закону України — Конституції — стало для українського народу подією доленосного значення. Конституція дає не тільки можливість нам, сущим в Україні, будувати вільну, демократичну, соціальну і правову державу, котра визнає людину найвищою соціальною цінністю, а є також даниною пам’яті мільйонів українців, що віддали своє життя за неї в Україні та за її межами. Мільйони патріотів загинули, щоб ми сьогодні жили й берегли рідну українську державу, яка є також запорукою щастя і добробуту.

8-й учень.

Олег у Царграді свій щит до воріт прибивав,

На місці Москви ліс шумів, ведмеді блукали,

За наші гріхи Бог монголо-татарів послав,

І ми із героїв надовго холопами стали.

Був час. Запоріжжя відважні сини

Стамбул і Варшаву, і Відень лякали.

Та гетьмани наші союзників нових знайшли

Й московські бояри надовго до рук нас прибрали.

Мазепа Іван проти царського гніту повстав,

Та внуки його двісті літ у церквах проклинали.

А тих, хто народ на століття в неволю продав,

Героями нації в нас величали.

Північний сусід Запорозьку Січ руйнував,

Коли козаки для царя Перекоп здобували,

Григорій Потьомкін за пазуху камінь ховав,

А наші діди його братом своїм називали.

Поети й художники наші в Європу ішли.

Своїми талантами світ дивували.

Париж покорили і в Римі визнання знайшли,

І лиш на Вкраїні імен не знали.

На острові Хортиця німець картоплю саджав,

Козацької слави на нім ще диміли руїни.

А може Тарас свій «Кобзар» лиш тому написав,

Що ще молодого забрали його з України.

Мій дід був хазяїном, землю любив і орав,

І сіяв, косив день і ніч — поки зорі світили.

А батько в колгоспі гнув спину і Бога молив,

Щоб діти його на землі не робили.

Не раз повертався я з далеких доріг,

Походив, політав, поїздив на світі багато.

Та ніколи не сяду на отчий високий поріг,

Бо в чорнобильський зоні стоїть моя батьківська хата.

Народе мій бідний, за що тебе Бог покарав?

Дав сонце і небо, Дніпро дав і землю багату,

Та волю, сміливість і мову у тебе забрав,

Ти молився мовою старшого брата.

Так встань же з колін і державніст свою відроди,

Хай знає весь світ, що живуть ту не бидло, а люди,

Верни свою славу, в Європу, як рідний, ввійди,

Бо більше такої можливості мабуть не буде.

(Н.Щербак)

2-й ведучий. Україна потребує вашої енергії та молодечого запалу, вашої праці й любові. Сьогодні ви — ще тільки школярі, але вже у цю мить ви є громадяни, які небайдужі до всього, що відбувається в рідній домівці, громаді, Батьківщині. Адже зробити свою країну багатою, а себе щасливим, зможе тільки той, хто любить свою Вітчизну, свій народ, своїх батьків і свою оселю. Для того треба багато працювати. Сьогоднішня ваша праця — навчання. Отримані знання повинні допомогти вам увійти в доросле життя зрілими громадянами незалежної держави, зрозуміти цінності демократичного світу, усвідомити себе часткою великого українського народу, який створив цю державу і є у ній єдиним джерелом влади.

 

 

 

Твої символи, Україно!

 

Вчитель. Щасливі ми, що народилися на такій чудовій, багатій, мальовничій землі. Тут жили наші прадіди, діди. Тут живуть наші батьки – тут корінь нашого українського роду, що сягає сивої давнини. І де б ми не були, скрізь відчуваємо поклик рідної землі. Кожний народ створив десятки тисяч слів для позначення різних об’єктів та явищ. Одні з них звучать вагомо і довгий час існують у мові, інші поступово зникають. Але є слова, які можуть зникнути лише тоді, коли зникне сам народ, що створив їх. Одне з них – Батьківщина.

(Діти дають відповіді на запитання вчителя).

– Як ви розумієте значення слова Батьківщина?

– Що воно означає для вас?

– Що або кого ви собі уявляєте, коли чуєте слово Батьківщина?

Батьківщина – це отча земля, наш рідний край, місце, де ми народилися, уперше побачили і пізнали світ, почули колискову пісню, рідну мову, відчули любов і ласку. Вона для кожного з нас одна, як і мама, адже:

Можна все на світі вибирати, сину, Вибрати не можна тільки Батьківщину.

Так писав у своїх віршах відданий син нашої землі, поет Василь Симоненко, патріот і мужній громадянин. Як рідну матір ми не вибираємо, так і Батьківщину людина не вибирає, але прикипає до неї всім серцем, як і до рідної неньки, проймається великою і світлою любов’ю на все своє життя.

1-й учень.

Є багато країн на землі,

В них – озера, річки і долини…

Є країни великі й малі,

Та найкраща завжди – Батьківщина!

2-й учень.

Є багато квіток запашних,

Кожна квітка красу свою має.

Та гарніші завжди поміж них

Ті, що квітнуть у рідному краю.

3-й учень.

Є багато пташок голосних,

Любі, милі нам співи пташині,

Та завжди наймилішими з них

Будуть ті, що у рідній країні.

4-й учень.

І тому найдорожчою нам

Є і буде у кожну хвилину

Серед інших країн лиш одна, –

Дорога нам усім Україна!

Вчитель. Ми з гордістю та радістю можемо заявити всьому світові, що засяяла веселка над нашою землею, нашою державою: Україна здобула волю і незалежність. Перед світом постала держава з давньою історією, національною духовною культурою, працьовитим миролюбним народом. Тут наші державні корені, тут наша земля, яка дала нам горде ім’я – українці. Всіх нас з’єднало одне слово – Україна!.. Кожна людина найбільше любить той край, де народилась і живе. Кожен пишається своєю рідною землею. Завжди хоче сказати про неї найкраще.

– Що ж стоїть за цим словом?

5-й учень.

Де Україна?

Україна в давній славі,

В козацьких пригодах,

На заквітчаних левадах,

В рідних синіх водах.

6-й учень.

Україна в тих долинах

І високих горах,

На степах буйних широких,

У гаях, у борах.

7-й учень.

Україна в білих селах,

У густих садочках,

У хрещатому барвінку,

У синіх квіточках.

8-й учень.

Україна на яворах

Пташкою співає,

На стрілецькії могили

Голову схиляє.

9-й учень.

Україна в рідній мові

І в пісні прекрасній, –

Україна в рідній школі,

В майбутності ясній.

10-й учень.

Україна в чистих хатах,

І в сільській церковці,

У дитячому серденьку,

В розумній головці.

11-й учень.

Україна в ясних зорях,

В сонці, що над нами,

І в очах добрячих, ясних

Рідненької мами.

Вчитель. Так, це вірно. Кожен із вас висловив свою думку. Дякую вам!

«…Україна – це тихі води і ясні зорі, зелені сади, білі хати, лани золотої пшениці… Україна -розкішний вінок із рути, барвінку, що над ним світять заплакані золоті зорі».

С. Васильченко

Вчитель. Кожна держава світу має свої символи. Що ж означає слово символ? Символ – це знак, умовне позначення якогось предмета чи явища. Наша Україна теж має свою символіку.

– Які державні символи України ви знаєте?

(Відповіді учнів).

Герб – символічний знак, ключ до історії, роду, міста, держави. Ще герб – це відмітний знак, картинка. Герби бувають різні: на них зображують рослини, звірів, птахів. Знак свідчить про те, чим славна держава, що символізує її могутність.

Зображення тризуба на території нашої держави має дуже давню історію. Наскальні малюнки, гончарні вироби, монети, прикраси, які розкопують археологи, свідчать про те, що тризуб був поширений тут ще у ІV-І ст. до нашої ери, тобто 3-6 тисяч років тому…

За часів Київської Русі у Х-ХІ ст. бачимо тризуб на золотих і срібних монетах князя Володимира Великого. Потім він стає ознакою державної влади для нащадків Володимира – князів Святослава і Ярослава Мудрого. Є він і в гербі дочки Ярослава – князівни Анни, яка стала королевою Франції.

Саме тому, що на землях України тризуб має безперервну тисячолітню традицію, він визнаний символом Української держави. Можна пофантазувати з приводу того, що саме символізує тризуб. Число три завжди вважалося числом казковим, чарівним. Пригадаймо лише казки, в яких зібрано мудрість народу за багато століть існування. Там можна знайти розповідь про трьох богатирів, про три бажання, які виконують чарівники, розповіді про три дороги, що лягають перед казковими героями тощо…

Тризуб означає триєдність життя – батько, мати, дитя, які символізують силу, мудрість і любов. Тризуб ще відображає і єднання трьох стихій – землі, води, повітря, без яких неможливе життя. Якщо придивитися уважно до герба, то можна ще й скласти слово з його частин – воля. Адже до волі завжди прагнув український народ.

Учень.

Герб

Наш герб – тризуб.

Це воля, сила й слава.

Наш герб – тризуб.

Недоля нас косила,

Та ми зросли, ми є,

Ми завжди будем,

Добро і пісню

Несемо ми людям.

Наталя Поклад

Вчитель. Державний прапор України – це національний прапор України, що являє собою прямокутне полотнище, яке складається з двох рівних за шириною горизонтально розташованих смуг: верхньої – синього кольору, нижньої -жовтого кольору, із співвідношенням ширини прапора до його довжини 2:3.

Жовтий колір – це колір пшеничної ниви, колір зерна, що дарує життя усьому сущому на землі. Жовтий колір – ще й колір жовтогарячого сонця, без лагідних променів якого не дозрів би, не заколосився б життєдайний хліб.

Блакитний колір – це колір ясного, чистого, мирного неба. А хіба без живлющої матері-води визрів би й заколосився хліб? От вам і ще один блакитний колір – колір цариці-води!

Отже, жовтий колір – колір хліба, життя, а синій – це колір неба, миру. Тому, мабуть, народ України  й вибрав поєднання цих кольорів для свого національного прапора.

Вчитель.

Наш стяг – пшениця у степах

Під голубим склепінням неба.

1-й учень.

Прапор

Прапор – це державний символ,

Він є в кожної держави;

Це для всіх ознака сили,

Це для всіх ознака слави.

2-й учень.

Синьо-жовтий прапор маєм:

Синє небо, жовте – жито;

Прапор свій оберігаєм,

Він святиня, знають діти.

3-й учень.

Прапор свій здіймаєм гордо,

Ми з ним дужі і єдині,

Ми навіки вж – народом,

Українським в Україні.

Наталя Поклад

Вчитель. Найбільшим святом для українського народу став день 28 червня 1996 року – день прийняття Основного Закону – Конституції України.

У статті 20 цього документа записано: «Державними символами України є Державний прапор України, Державний герб і Державний гімн України ».

Велична й трагічна історія пісні-гімну «Ще не вмерла України». Яскравим виявом патріотично-національних почуттів українців стала поява вірша поета і етнографа Павла Чубинського «Ще не вмерла України». Жодному іншому твору не судилася така велична і трагічна доля. Велична, бо в ньому втілена споконвічна мрія народу стати суверенним, здобути волю, виражена незламна віра у відродження України. А трагічна, бо понад століття пісню-гімн переслідували, забороняли, знищували – але не знищили.

Функцію національного гімну пісня «Ще не вмерла України» виконувала протягом усього часу існування Української держави. Однак державне затвердження отримала лише згодом – 15 березня 1939 року – як офіційний гімн Карпатської України, що виникла 1939 року. Цим актом було підкреслено зв’язок традицій державності України. Але, на жаль, Карпатська Україна проіснувала недовго. Разом з її упадком гімн «Ще не вмерла України» був заборонений. Та настав час відродження, воскресіння. Воскресла Україна, відроджуються національні традиції, її символіка, патріотичні і духовні гімни, а серед них і «Ще не вмерла України». Тисячі і тисячі вірних синів народу з цією піснею на устах боролися за волю України. А сьогодні це символ, який затверджений Конституцією України. І, звичайно, найкращі сьогодні слова про її автора Павла Чубинського та композитора Михайла Вербицького.

Гімн

Слова палкі, мелодія врочиста…

Державний гімн ми знаємо усі.

Для кожного села, містечка, міста —

Це клич один з мільйонів голосів.

Це наша клятва, заповідь священна,

Хай чують друзі й вороги,

Що Україна вічна, незнищенна,

Від неї ясне світло навкруги.

Наталя Поклад

Учень. Народився Павло Чубинський 27 січня 1839 року в Борисполі поблизу Києва. У Петербурзі здобув юридичну освіту. Своє життя Чубинський пов’язав із вивченням народного побуту, збиранням і дослідженням українського фольклору. За наукові праці був удостоєний високих нагород. Визнання заслуг Чубинського в галузі народознавства супроводжувалося переслідуванням його як українського патріота, який мав сміливість демонструвати свою любов до України, її мови, культури. Найяскравішим виявом патріотичних почуттів автора було створення вірша «Ще не вмерла Україна», за що поет поплатився засланням в Архангельську губернію. Чубинський сім років був відірваний від України, «карався, мучився, але не каявся». Ні постійні переслідування уряду, ні заслання не змогли охолодити його відданості Україні. Помер Чубинський 26 січня 1884 року в Києві, а місцем вічного спочинку став родинний хутір.

Учениця. Михайло Вербицький – талановитий композитор, один з організаторів духовного і культурного життя на Західній Україні. Він – автор багатьох музичних творів. Та найбільшу популярність принесла Вербицькому героїко-патетична музика до вірша П. Чубинського «Ще не вмерла Україна». Коли звучить гімн твоєї держави потрібно стояти струнко, і тоді будеш називатися справжнім її сином.

(Звучить у грамзаписі Гімн України).

Вчитель. Завдання кожного справжнього громадянина України – знати, поважати символи своєї держави, не дозволяли глумитися над ними, гордитися тим, що ми живемо у вільній державі, маємо свої символи, закони, свою мову і культуру.

(Вірші декламують учні, які раніше були підготовлені до цього уроку).

Україна — то край славний

Аж по Чорне море.

Україна — то лан пишний,

І степи, і гори.

І як мені України

Щиро не кохати?

Мене ненька по-вкраїнськи

Вчила розмовляти.

І як мені України

Щиро не любити?

Мене вчили по-вкраїнськи

Господа молити.

За свій рідний край і нарід

Я Господа молю:

Зішли, Боже, Україні

І щастя, і долю!

Вчитель. Діти, пам’ятайте, що вчителі і батьки люблять вас і думають про те, якими ви виростите, ким станете. Ви – наша надія, майбутнє України. Ми прикладемо багато зусиль для того, щоб майбутнє це було добрим і щасливим, щоб росли ви справжніми українцями із гарячими серцями, розумними головами, чистими помислами.

(На закінчення діти читають обіцянку).

1-й учень.

Щоб цвіла Україна моя,

Ми даємо обіцянку нині,

Вчитись так, щоб набуті знання

Пригодились моїй Батьківщині.

2-й учень.

Присягаєм наш край рідний

Над усе любити,

Рідний нарід шанувати

І для нього жити.

3-й учень.

Присягаєм рідну віру

Завжди визнавати,

По-вкраїнськи говорити,

Молитись, співати.

4-й учень.

Як завтра день угледять люди,

Як зійде сонце золоте,

Так Україна жити буде!

Так наша доля процвіте!

(Усі учасники співають гімн «Ще не вмерла Україна» ).

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

“Світе тихий, краю милий, моя Україно!”

 

Урок України

 

Обладнання: Класна кімната. Святкову атмосферу підкреслюють рушники, грона калини, віночки чебрецю і барвінку, атрибути національної символіки. До класу входить учитель із хлібом на вишиваному рушнику.

 

Учитель: Друзі мої! Вітаю Вас із початком навчального року. За давнім українським звичаєм вітаю вас хлібом на вишиваному рушнику. Хліб – це символ безпечності життя: вічного оновлення природи. Рушник супроводжував людину усе життя: охрещене немовля загортали в рушник, молода пара вінчалася на рушникові, на рушниках опускали в домовину.

На Україні є ще один давній звичай. Всяку нову добру справу починати з молитви. І наш перший урок розпочнемо з молитви, яку написав поет Євген Сверстюк:

Слава тобі, Господи,

Під сонячним небом,

Де я народився,

Дай нам велику силу на подвиг оновлення,

Зміни нам ліниві серця

І оживи душі,

Щоб ми могли в поті чола

Орати і сіяти свою занедбану ниву,

Просвіти, Господи, душу мою

І відкрий мені дорогу стати тим,

Ким повинен бути на землі твоїй.

Сьогодні ми  перегорнемо сторінки історії України, переконаємось, що український народ справедливо називають народом-трудівником, народом-поетом, народом-митцем.

Наш народ прожив багату й бурхливу історію на лоні сонячної і мальовничої природи. Жити йому довелось на роздоріжжі, через яке проходило багато різних народів і племен. Майже кожен із них зазіхав на нашу багату землю.

У складних умовах українському народові доводилось віковічно захищати свою волю, доводилось бути й поневоленим. Боротьба за свою долю виховала в нашого народу найяскравішу, найхарактернішу традиційну рису – волелюбність!

Першою великою постаттю в історії Київської держави є Олег, що прийняв титул Великого князя Руського і столицею своєї держави обрав город Київ. “Це буде матір городів Руських”,- так визначив він.

Князь Володимир основну увагу приділив зміцненню й розбудові Київської Русі. За його князювання Київська Русь прийняла християнство. Ця подія відбулася понад 1000 років тому – у 988 р. Під владою наступника Володимира – князя Ярослава названого в народі Мудрим,- з’явилися перші письменники місцевого походження, був заснований Печерський монастир. Київська Русь стала найбільшою державою у тодішній Європі. Страшного удару Київській державі завдали монголо-татари.

 

Земля чорна копитами,

Поорана, пористая,

Костьми земля засіяна

І кров’ю политая.

І журба-туга на тім полі

Зійшла для Руської землі.

 

Коли Наддніпрянщина під ударами степових орд дедалі занепадала, росло значення західних земель, що лежать далі від воєнних небезпек, – Галичині і Волині. Галичина стала окремим князівством під проводом Ростиславичів, нащадків Ярослава Мудрого. Сорокалітню боротьбу за об’єднання Галичини вів князь Данило.

 

Читають учні:

Світе тихий, краю милий,

Моя Україно!

За що тебе сплюндровано,

За що, мамо, гинеш?

Ой Богдане!

Нерозумний сину!

Подивись тепер на матір

На свою Вкраїну…

Ой Богдане, Богданочку!

Як би була знала,

У колисці б задушила,

Під серцем приспала.

Дніпро, брат мій, висихає,

Мене покидає,

І могили мої милі

Москаль розриває…

Т.Г.Шевченко “Розрита могила”.

 

Учитель. Йшли роки, минали століття… А люди у думах своїх, як до забутої кринички, що вже почала заростати, як до батькової давно невідбудованої хати, поверталися знову і знову до мрії про волю, незалежність. І ніщо не могло вбити вільного духу українського народу: ні голодомор 1933 – 1934 років, ні сталінські репресії 1936 – 1937 рр., насильна колективізація на Західній Україні 1939 – 1940 рр., нічим не оправдана екологічна та духовна катастрофа. Так, це все з нашої історії, з історії нашої держави, нашого народу. За нашої ж історії страшна квітнева Чорнобильська ніч 1986 року, Дем’янові Лази і Яблуницькі криниці.

Україно, прости нерозумних дітей

Так як мати лиш може простити.

Дай прозріти і впасти тобі до грудей

Хоч і блудні, та ми твої діти.

Ганна Капич “Блудні діти”.

16 липня 1990 року здійснився історичний акт. Верховна Рада Української РСР, виражаючи волю народу, прагнучи створити демократичне суспільство, проголосила державний суверенітет України.

Віднині ми – вільні!

Україна встає з колін!

Славте її.

Ще не вмерла Україна, і слава, і воля,

Ще нам, браття молодії, усміхнеться доля.

Згинуть наші воріженьки, як роса на сонці,

Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці.

Душу, тіло ми положим за нашу свободу

І покажем, що ми, браття, козацького роду.

Починали ми урок молитвою і закінчимо словами Т.Г.Шевченка як молитвою.

Обніміте ж, брати мої,

Найменшого брата,-

Нехай мати усміхнеться,

Заплакана мати.

Благословить дітей своїх

Твердими руками

І діточок поцілує

Больними устами.

І забудеться самотня

Давняя година,

І оживе добра слава, слава України!..

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Виховна година

“Таємниці Бабиного Яру”

 

Мабуть, жодне покоління не зазнало стільки невимовних страждань, як покоління, народжене у двадцятих. Усі кола пекла пройшло воно, витримавши на собі сатанинські експерименти більшовизму, відвернувши від світу коричневу чуму фашизму.

Минуло майже півстоліття з дня, коли розпочалася величезна трагедія і величезний злочин ХХ століття – розстріли у Бабиному Яру. Розстріли тривали 2 роки. За цей час було знищено десятки тисяч людей різних національностей: євреїв, українців, росіян, циган (розстріляли вже в перші дні окупації – три куренівські табори). Розстрілювали військовополонених, підпільників, комуністів, душевнохворих з лікарні ім. Павлова.

Боячись остаточного розгрому наші війська змушені були поспіхом залишати Київ і поспішати за Дніпро. Сталося це 17 вересня, а німці вступили до міста 19 вересня. Один день, 18 вересня, Київ був нічий. Загалом за розрахунками окупантів у Києві було 150 тисяч євреїв. Розстріли у Києві розпочались буквально з першого дня окупації. Розстріли набирали організованого характеру: за непокору, за листівки, за саботаж. За вбитих німців почали брати полонених. Німці привернули увагу до цього і готували акцію помсти.

26 вересня було проведено нараду за участю Блобеля і Еккельна, а також коменданта міста Ебергардта, де розглянули і затвердили план винищення євреїв: визначили місце, час, способи оповіщення.

28 вересня в Києві було розклеєно 2000 оголошень російською, українською і німецькою мовами: «Усі жиди міста Києва та околиць повинні зявитися у понеділок, 29 вересня 1943 року на 8-у годину ранку на ріг Мельниковської і Дохмурівської вулиць (біля цвинтарів)».

Місто завмерло в чеканні. Чи знали люди, куди їх кличуть, що чекає цього судного дня. Більшість вірила, що переселятимуть в інше місце: все-таки – німці цивілізований народ. І вранці 29 вересня натовпи євреїв звідусіль рушили на Сирець: йшли старі, жінки, діти. Багато-багато дітей. До війни єврейські сім’ї були, як правило, багатодітні. Наприкінці вулиці Артема починалося незрозуміле, точніше вже зрозуміле.

На перехресті з’явилося перше загородження – ланцюг з фашистів і місцевої поліції. Тут забирали речі, і сміючись, б’ючи кілками, квапили іти далі. Біля наступного пункту забирали паспорти й документи. На самому цвинтарі прибулих примушували швидко роздягатися і гнали до краю яру через пролом у стіні цвинтаря. На валах були вузькі тераси у вигляді стежок. Кулемети стріляли з протилежного боку яру. Тераси були вузькі і люди могли падати тільки вниз. Заглушуючи постріли, над яром кружляв літак. Кажуть, що хтось з фашистів лічив приречених. Бо звідки ж така точність до одного – 33771 розстріляний. Саме про таку кількість доповідали (виконавці) у Берлін. Однак газета «Известия» 19 листопада 1943 року писала: «Нью-Йорк, 18 нября (ТАСС). Как сообщает кореспондент агентства Оверсис Ньюс из одного пункта в Европе, из достоверных источников получены сведения, что немцы в Киеве казнили 52 тысячи евреев – мужчин, женщин детей.»

Це було перше повідомлення про трагедію Бабиного Яру в радянській пресі. Розстріли в Бабиному Яру тривали 2 роки – 104 тижні у вівторок і суботу. Привозили людей на розстріли (або вже розстрілених) із віддалених точок, навіть із Бориспільського табору для військовополонених.

Постає питання: навіщо людей привозили так далеко (з Борисполя до Бабиного Яру 50 км.). Хіба не можна було робити свою чорну справу ближче?

Отже, загадки залишилися:

1. Чи була акція з розстрілу євреїв запланована, чи її план визрів уже в Києві?
2. Скільки євреїв розстріляли 1-3 жовтня 1943 року?
3. Як з’явилася точна цифра вбитих євреїв – 33771?
4. Чи збереглися документи, які обов’язково здавали євреї, що йшли на розстріл?
5. Чому в офіційних повідомленнях кількість жертв називають по-різному?
6. відомо, що в перші дні окупації, ще до розстрілу євреїв, було розстріляно три табори куренівських циган. Скільки їх було?
7. Де списки душевнохворих із лікарні ім. Павлова, розстріляних і задушених у душогубках на початку окупації Києва? Де їх поховано?

Понад півстоліття зберігає свої таємниці мовчазний Бабин Яр.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Звучить пiсня “Наша мова солов’їна”.Все на світі можна вибирати сину,

Вибрати не можна тільки Батьківщину.

(виховний  практикум)

 

Мета: виховувати любов до України, до її народу,  iсторiї  рiдного краю, рiдної землi.

 

Обладнання: портрет Т.Шевченка, I.Франка, образ Божої Матерi, виставка книг з iсторiї України, вислови видатних  людей,стiл накритий обрусом з українською вишивкою,  ваза  з квiтами, калиною та колосками.

 

Звучить пiсня Т.Петриненка “Україна”

 

Учитель: Якось Господь Бог вирiшив надiлити дiтей свiту талантами. Французи вибрали елегантнiсть i красу, угорцi – любов  до господарювання, нiмцi – дисциплiну i порядок,  росiяни  – владнiсть, поляки – здатнiсть  до  торгiвлi,  iталiйцi  – хист до музики. Обдарувавши всiх, раптом побачив  Господь у куточку дiвчинку, босу, одягнену у вишиванку,  з  русою косою, переплетеною синьою стрiчкою, а на головi багрянiв вiнок з червоної калини.

– Хто ти?  I чого плачеш? – спитав Господь.

– Я – Україна, а плачу, бо стогне земля моя вiд  пролитої кровi i пожеж. Сини мої на чужинi,  вороги  знущаються  з удiв та сирiт, у своїй хатi нема правди й волi.

– Чого ж ти не пiдiйшла до мене  скорiш?  Я  всi  таланти роздав. Як же зарадити твоєму горю?

Засмучена дiвчина хотiла вже йти, але Господь зупинив її, пiднявши правицю:

– Є у мене неоцiненний дар, який уславить тебе  на  цiлий свiт. Це – пiсня.

Узяла дiвчина-Україна дорогий дарунок i мiцно  притиснула  його до серця. Поклонилася низенько Всевишньому iз  ясним обличчям i вiрою понесла пiсню в народ. Iз  тих  пiр  українську нацiю, попри всi  свої  старання , нiхто  не  може стерти з лиця землi, бо в пiснi вiдображенi всi  почування, переживання, iсторiя народу.

 

Звучить “Пiсня про Україну”.

 

Учень: Україна – чарiвна, мила сторона. Сьогоднi вона  прийшла  до нас крiзь довгi роки лукавства i забуття, крiзь тi роки, коли ми втрачали свою нацiональну самобутнiть, економiчну самостiйнiсть, духовну самовизначенiсть.

Учениця: Україно!  Сьогоднi  ми  поспiшаємо  назустрiч  тобi  i  з радiсним щемом у серцi вiдчуваємо,  як  у  шаленому  вирi життя надiйно стаємо ногами на тверду  основу  дiдiвських традицiй.

Учень:

О ненько, моя рiдна Україно,

прокинулась ти з вiкового  сну.

Велике щастя – зватись твоїм сином

i бачити тебе таку ясну.

I знову берегти, плекати мову,

що витiкає з Днiпрових  вод.

Стою перед тобою на колiнах,

присяги складаю лиш  тобi.

За щастя, за волю України

Своє життя вiддам я в боротьбi.

Куди б мене не повели дороги,

в який вони б не повернули бiк,-

залишусь вiрним лиш тобi i Богу,

який благословив тебе навiк.

Учитель: Дорогi  батьки,  дiти!  Ми  живемо   в    час    великої вiдповiдальностi перед суспiльством – час творення  незалежної української держави – найбiльшого блага для кожної нацiї. Сьогоднi ми поговоримо про неї, щоб оглянутися на її минуле, збагнути причини  втраченого,  поразки  та  перемоги, бiль i тривогу минулого, труднощi теперiшнього та зазирнути у майбутнє.. Та, видно,так судилося  Українi, щоб  пройти  через  бурi  i  лихолiття, i спалахнути заново вогнем вiдродження. Це трапилось 24 серпня 1991р.Тодi наш народ вкотре  вже  заявив про свої прагнення бути незалежним. Воiстину свята мрiя стала реальнiстю.Ми з гордiстю можемо  сказати словами В.Симоненка:

Учень:

Народ мiй є!

Народ мiй завжди буде!

Нiхто не перекреслить мiй народ!..

Вчитель: Тяжко пiдводиться Україна з колiн, нелегко вийти їй  на дорогу   свободи. Та сподiваємось  на  краще, адже  у  нас є, нарештi, своя Конституцiя.

Закон про мови, де наша українська мова  одержала  статус державної. А це i є складовими ознаками народу.

Учень: (може прочитати вiрш О.Лупiя “Встаньте,сестри…”)

Учениця:  Звершилося! Те, у що кiлька рокiв тому не зовсiм  вiрилося…

Давайте, будем дякувати Богу,

Що  нашi  всi  дороги  вже зiйшлись,

Що радiсть, щастя, бiль, тривогу

Ми можемо дiлити, як колись.

Тож станьмо перед Богом на коліна,

Схилiм у шанi голови свої,

Щоб наша солов’їна Україна

Цвiла,як веснянi гаї.

(Теодор Кукурудза)

Учень: Цiнуймо те, що вже маємо, пам’ятаймо завжди  заповiт  Т.Шевченка:

…Учiтесь,читайте,

I чужому научайтесь,

Й свого не цурайтесь…

Вчитель: Щасливий, хто про свою вiрнiсть Батькiвщинi мiг би  сказати вслiд за поетом-шiстдесятником В.Симоненком:

Учениця:

Україно! Ти для мене диво!

I нехай пливе за роком рiк

Буду, мамо, горда i вродлива,

З тебе чудуватися повiк.

Ради тебе перли в душу сiю,

Ради тебе мислю i творю…

Україно, ти моя молитва,

Ти моя розпука вiкова…

Вчитель: Розум, умiння…Це слова спiльного кореня, якi  вiдбивають етапи людської працi, боротьби, життя. Умiє той, хто вчиться, розум приходить  в  процесi  тяжкої працi – навчання. На тих, хто сьогоднi сiв за шкiльнi парти, надiється  наша молода  держава. Вам  розбудовувати  незалежну  Україну, планувати її економiку, думати про її  безпеку, авторитет у свiтi, вам оберiгати її. Тож учiться, щоб виправдати цi надiї. Учiться, бо, справдi, свiт цей – не  батько, широкий, розлогий, як поле в степу. I знайти в ньому дорогу зможе  лише той, хто прагне знань, хто вчиться життю.

Учень:   Звичайно, нам, молодим, є над чим працювати. I цi нашi  плани на майбутнє чи не найкраще вiдображає поезiя В.Симоненка:

Гей, новi Колумби, Магеллани,

Напнемо вiтрила наших мрiй!

Кличуть нас у мандри океани,

Бухту спокою облизує прибiй…

Кораблi, шикуйтесь до походу!

Мрiйництво! Жаго моя! Живи!

В океанi рiдного народу

Вiдкривай духовнi острови!

Вчитель: Тож любiть Україну, її яснi зорi й тихi  води,  її  мову солов’їну, любiть,”як пiсню,що  лине  зорею, всiм  серцем любiть Україну свою, – i вiчно ми будемо з нею.”

 

 

КОНКУРС-ЗМАГАННЯ

“КОЗАЦЬКІ ЗАБАВИ”

 

Реквізити

1. Грамоти
2. Горня з великою ложкою
3. Відерце з черпаком
4. Стіл і стільці для журі, ручки та папір
5. Таблички з емблемою і назвою команд
6. Зубна паста, зубна щітка
7. Серветка «Рік миші», «Зайчик»
8. Ліхтарики
9. 3 мотузки
10. 2 м’ячі, 2 коні, 2 шаблі
11. 2 дзвоники
12. 2 білі мішки
13. 2 червоні мішки-тунелі
14. 10 голок, 10 котушок ниток, 10 ґудзиків, 10 клаптиків паперу
15. 2 торбинки, картопля
16. 10 бинтів
17. 10 листків із учнівських зошитів
18. 10 газет
19. Волосінь, скріпки, дитячі малюнки про здоров’я
20. Сценарій вистави «Шкідливий вплив алкоголю і нікотину»

Вступне слово завуча чи вихователя. У конкурсі «Козацькі забави» беруть участь команди «Котигорошка» і «Пострибайчик». Вихователь представляє всім присутнім журі.

Дівчинка: Розпочинаємо наше свято «Козаць­кі забави».

З протилежних боків, тримаючись за руки, виходять назустріч команди, «Козачок» і співають пісню «Батьківщина-сонечко» (муз. А. Філіпенка, слова Л. Компанієць).

1 команда:

Батьківщино-сонечко, рідний край,

тут топчу я стежечку з краю в край.

Тут я народилася, тут росту.

І тягнусь, мов квіточка, в висоту.

2 команда:

Лугом поміж квітами я іду,

пісеньку-співаночку я веду,

і лунає пісенька скрізь моя:

«Батьківщину-сонечко славлю я».

 

Команди  (стають в одну шеренгу перед журі):

Добрий день вам, люди добрі,

щиро просим до господи!

Раді вас у нас вітати,

щастя та добра бажати!

Сьогодні свято, конкурс нині,

сьогодні все козацтво тут.

І в цьому залі радість лине,

козацькі ігри всіх нас ждуть.

Ми роду козацького діти,

ми любимо сонце і квіти,

і сонце нам шле свій привіт.

Ми роду козацького діти,

землі української цвіт.

Хай, добрі люди, вам щастя буде.

Хай буде доля на все роздолля.

А до того — літ пребагато

на добро і згоду !

Хай не буде переводу козацькому роду!

 

З протилежних боків виходять команди козаків, співаючи пісню «Гей, там на горі Січ іде».

Гей, там на горі Січ ідеї

Гей, малиновий стяг несе,

Гей, там на горі наше славне товариство,

Гей марширує: раз, два, три!

Гей, повій, вітре зі степів,

Гей, дай нам силу козаків,

Гей, дай нам силу, наше славне товариство,

Гей, марширує; раз, два, три!

Гей, дай нам силу і відвагу,

Гей, Україні та на славу.

Гей, Україні, наше славне товариство,

Гей, марширує; раз, два, три!

Командири тримають таблички з емблемою та назвою, ставлять їх на стіл журі.

Команди козаків стають біля козачок.

Хлопчик (1 команда):

Для боротьби ми не збирали

ані рушниць, ані гармат,

здоров’я повен міх набрали,

вистачить його для всіх команд.

Хлопчик 2 команда:

Ми прийшли сюди сьогодні,

щоб вести запеклий бій,

тільки ні, не кулаками,

а в веселій, дружній грі.

Хлопчик (1 команда):

Наша невелика команда

і поки молодий у неї вік,

а Тараса ми вибрали за отамана,

бо він здоровий чоловік.

Хлопчик (2 команда):

Андрій наш парубок моторний

і хлопець хоч куди козак,

на всяке діло він проворний,

на всякі витівки мастак.

Хлопчик (1 команда):

Хочете перемогти

ви команду нашу,

то візьміть оцей горнець

і з’їжте всю кашу.

Хлопчик (2 команда):

А якщо хочете перемогти

ви команду нашу,

то візьміть оце відро

і випийте все молоко.

Команди співають.

1 команда:

Ми сюди прийшли сьогодні —

Раз-два-три,

Щоби всіх вас розважати —

раз-два-три,

і свої могутні сили —

всім вам зараз показати —

раз-два, раз-два, раз-два-три.

2 команда:

Ви команда дуже сильна —

раз-два-три,

ми команда ще сильніша —

раз-два-три.

Проти вас ми будем грати,

постараємось обіграти —

Раз-два, раз-два, раз-два-три.

1 команда:

Ми всі веселі й жартівливі,

тут хлопці і дівчата є,

в тут високі і низенькі,

худенькі і повненькі е.

 

2 команда:

А що ми дуже дружелюбні

і щоб повірили ви нам,

прийміть усі від нас ви

такі малесенькі дари.

2 команда: Команді суперників даруємо зубну пасту.

1 команда: Команді суперників даруємо зубну щітку.

Дівчинка (1 команда): Голові журі на згадку від нашої команди даруємо власноруч виготовлену серветку «Рік миші».

Дівчинка (2 команда): Голові журі від нашої команди даруємо серветку «Зайчик».

Сьогодні прибули ми змагатись і перемагати. Отож і просимо болільників щиро нам у цій грі допомагати.

Вихователь оголошує програму свята:

1. Конкурс отаманів «Хто більше знає прислів’їв про здоров’я».
2. Конкурс на краще виконання українського народного танцю.
3. Спортивні змагання між козаками.
4. Веселі змагання між козачками.
5. Конкурс віршів про здоровий спосіб життя.
6. Конкурс пісень про здоров’я і спорт.
7. Конкурс загадок про здоров’я.
8. Конкурс малюнків про здоров’я.
9. Визначення команди-переможця. Нагороджен­ня.

 

Конкурс отаманів

 на краще знання прислів’їв про здоров’я

1. Бережи одяг, доки новий, а здоров’я, поки молодий.
2. Здоров’я входить золотниками, а виходить пудами.
3. Здоров’я всьому голова.
4. Гіркий тому вік, кому треба ліків.
5. Як немає сили, то й світ не милий.
6. В здоровому тілі — здоровий дух.
7. Чиста вода — для хвороби біда.
8. Найбільше багатство — здоров’я.
9. Без здоров’я нема щастя.
10. Здоров’я маємо—не дбаємо, а загубивши— плачемо.
11. Хто день починає з зарядки, у того все буде в порядку.
12. Шкіра — дзеркало здоров’я.
13. Зуби — візитна картка здоров’я.
14. Як про здоров’я дбаєш, так і маєш.
15. Наше здоров’я — в наших руках.
16. Які зуби — такий і шлунок.
17. Без уроків фізкультури не зміцниш мускула­тури.

 

 

Конкурс танців

«Полька»

Гей, музики, не дрімайте,

тернопільську польку грайте,

а ми будем танцювати,

гостей наших звеселяти.

Приспів:

Грай, музико, дужче грай,

всім охоти додавай.

полечку ти вигравай,

гостей наших звеселяй.

Нехай усі люди знають,

як сьогодні в нас гуляють,

на зеленім Тернопіллі

ми танцюєм польку нині.

Приспів.

І дівчата разом з нами

витинають каблучками,

а ми будем танцювати,

вам радості додавати.

Приспів.

 

«Гопак» (на мелодію коломийки)

1 коло.

Всіх гостей на цьому світі

будем радо веселить,

дітвора пішла у танець,

аж ногами тупотить.

 

«Колупалка».

Та ми собі заспіваєм

пісню веселеньку,

що співала наша мама,

як була маленька.

 

«Голубці».

А як нам та й не співати,

як же не радіти,

коли свої співаночки

не знаєм де діти.

 

«Кружляння».

А весною дощик тихо

крапає дрібненький,

не боїмось цього дощу,

бо ми всі міцненькі.

 

 «Струмок»

А улітку дощі дужчі,

крапають сильніше,

грай, музико, дужче грай,

буде веселіше.

2 коло

Ой весела наша пісня,

весела та жвава,

станцювали гопачок ми,

аж земля дрижала!

 

Вихователь оголошує командні спортивні змагання.

1. Для хлопчиків — “Вартові-сигнальники”.

Залізти на драбину, засвітити вгорі ліхтарик, передати естафету.

2. Для дівчаток (одночасно з хлопчиками) пришивання ґудзиків (пришиті ґудзики кладуть на стіл журі).

Перед другим змаганням представники обох команд читають вірші про здоров’я.

Наступний тур — спортивні змагання.

1. Для хлопчиків — «Швидкі вершники».

Між ногами м’яч-кінь, у руках палки-коні, шабля. Дострибати до воріт, вдарити шаблею по дзвіночку і передати естафету.

2. Для дівчаток — «Посадка і збирання картоплі».
3. Для хлопчиків — «Втеча полоненого козака з полону» — стрибки у мішках естафетою.
4. Для дівчаток — «Хто швидше забинтує голову пораненого?» Дівчатка бинтують голови козакам.

Конкурс пісні про здоров’я (виконує вся команда).

Як здоровим стати

Сл. Т. Волгіної

Муз. В. Філіпенка

Всім відомо, усім ясно

І що здоровим бути краще,

треба тільки знати,

як здоровим стати.

Треба вчасно спати лягати,

вранці свіжий душ приймати,

на зорі вставати,

допізна не спати.

Ти привчися до порядку,

кожен день роби зарядку,

гартуйсь сміливіш

— будеш здоровіш!

Хто із спортом міцно дружить,

той здоров’я не спаплюжить.

І не треба ліків,

щоб прожити вік!

 

5. Для хлопчиків — «Пролізь через тунель» — через довгі мішки з передачею естафети.
6. 6. Дівчатка тим часом виготовляють паперові склянки для води (кладуть на стіл журі).

 

Конкурс пісні про здоров’я (виконує вся команда).

Лижна прогулянка

Сл. Б. Дворного

Муз. Ю. Чичкова

Сніг іскриться, сніг сріблиться,

в небі сонце знижене,

Одягайтеся тепліше

І збирайтеся хутчіше

та виходьте з лижами.

Приспів:

Вітерець мете сніжок,

він сьогодні злиться.

Морозець надворі нам рум’янить лиця.

Біля гірки, наче в цирку,

заєць скаче, грається,

не тікай від нас, приблудо,

ми ловить тебе не будем,

навіть не збираємось.

Вітер віє, сніг біліє,

В хмарах сонце знижене:

і сьогодні ми радієм,

що кататися умієм,

що здружились з лижами.

Для хлопчиків — «Рукоборство».

Козаки лягають командами один проти одного на мішки-тунелі і борються правими руками, ліві на землі.

По команді дівчатка складають з газети шапочки і одягають на голови хлопчиків.

Перед наступним конкурсом театралізованої вистави частина учнів іде переодягатись у костюми. Вистава «Шкідливий вплив нікотину й алкоголю».

Для інших членів обох команд журі зачитує загадки про здоров’я.

 

Конкурс загадок

1.На обличчі в людини

дві маленькі пташини.

Одна одну не знають,

та в парі літають. (Очі).

2. Гладеньке й пахуче, миє чисто. (Мило).
3. Який брудний ти є —

таким тебе й покаже.

І без усяких слів про чистоту

тобі усе розкаже. (Дзеркало).

4. Зуби є, а рота нема. (Гребінець).
5. Білий хлівець повен овець, відкрию хлівець — випущу овець. (Зуби).
6. Два брати через дорогу живуть, один одного не бачать. (Очі).
7. Люблю мити, всіх купаю,

саме ж худну й пропадаю. (Мило).

8. Костяна спинка, на черевці щетинка, по брамі стрибала, всі кришки виганяла. (Зубна щітка).
9. Зубате, а не кусається, як воно називається? (Гребінець).
10. Своїх очей не маю, а іншим помагаю. (Окуляри).
11. Коли пінюсь — на бруд злюсь,

людям я допомагаю, з тіла їхнього мікроби змиваю. (Мило).

2. Що дістав зубами до потилиці?. (Гребінець).

Конкурс малюнків про здоров’я.

Журі оцінює малюнки дітей про спорт, антиалко­гольну й антинікотинову пропаганду.

Шикування команд на закінчення ранку.

Підсумки «Козацьких забав», визначення й нагородження грамотами команд за І і II місця.

Виконується пісня «Скільки б не співали».

Скільки б не співали,

а кінчати час.

Кращі побажання

ви прийміть від нас.

Приспів:

І в вас, і в нас

хай буде гаразд,

щоб ви і ми здорові були.

Прощавайте, люди,

низький вам уклін,

щастя і здоров’я

зичим вам усім.

Приспів.

Дівчинка: На цьому наш конкурс-змагання «Козацькі забави» закінчено. Щиро дякуємо за увагу (всі кланяються).

 

Мій край – моя історія

 

1-й ведучий.

Любіть Україну у сні й наяву,

Вишневу свою Україну,

Красу її, вічно живу і нову,

І мову її солов’їну.

2-й ведучий. Україна — це земля, де ми народилися і живемо, де живуть наші батьки, де жили наші предки. Саме слово «Україна» означає країну, край, де живуть українці, український народ. Ця назва вперше згадується 1187 року в давньоруському літописі.

1-й ведучий. Україну можна уявити у вигляді великого дерева, де кожна гілка — це один із народів, що проживає в нашій країні, а кожен із листочків — це один з громадян України. Коріння дерева — це глибока, сива давнина з якої починається історія нашої Батьківщини. Коріння живлять дерево і листочки всмоктують все необхідне для життя. Так і всі ми, вивчаючи нашу історію, живимось славним минулим предків і накопичуємо силу, наснагу для навчання, праці майбутніх славних подвигів на благо України.

Учень.

Україно! Сивий степ — моя колиска.

І спасибі, що його ти зберегла.

Я вклонюся цьому степу низько-низько.

Поцілую чисту воду джерела.

Я приляжу серед літа, серед віку,

Припаду чутливим серцем до трави

І почую: десь підкова плаче гірко

І тупоче тьма лихої татарви.

Я почую: розмовляють між собою

Скромний горбик і загострений курган.

Ох, чимало костомахою-косою

Накосила тут розлючена карга!

Україна! Чую голос недалеко: —

Ти могил не обмини, не обмани! —

Я не знаю — джерело чи око предка

Пильно дивиться на мене з глибини.

2-й ведучий. Україна… Це історія мужнього народу, що віками боровся за свою волю, щастя, свідками чого є високі в степу могили, обеліски та прекрасна на весь світ народна пісня.

(Звучить українська народна пісня «Ой у лузі червона калина»).

1-й ведучий. Україна… Сьогодні ти приходиш до нас крізь довгі роки лукавства і забуття. Крізь ті роки, під час яких ми втрачали свою національну самобутність, економічну самостійність та духовну самовизначеність. Україно! Сьогодні ми поспішаємо назустріч тобі і з радісним болем в серце відчуваємо, як у маленькому вирі життя надійно стаємо ногами на тверду основу предвічних дідівський традицій.

Учень.

Прилине хмарка лебедина,

На душу дощиком крапне.

Прийди до серця, Україно,

Благослови добром мене.

Хай рушники чуттів гарячих

Твій образ ніжно обів’ють.

Хай в самоті собі заплачу,

Що не беріг твою я суть,

Що ті вогні середохресні

В купальську ніч став забувать,

Що сам своїх стареньких хресних

Відвик у руку цілувать.

Прийди до серця, Україно,

Благослови і не лукав.

Прости мене, як мати сина,

Що ненароком заблукав.

Я повернусь і пригадаю все.

Те, що вкрив суєтний сніг.

Своє дитинство відшукаю,

І припаду йому до ніг.

Нап’юся росяних сльозинок,

Квіт сонцецвіту запалю,

І перед поглядом калини

Свій гріх навічно відмолю.

Учитель. 1 грудня 1991 року. Важлива, довгоочікувана подія в історії України. Понад 90 відсотків громадян, які взяли участь у Всеукраїнському референдумі, висловились за незалежність України.

Відомий автор і виконавець пісень Тарас Петриненко, аби взяти участь у референдумі, відмінив свої гастролі за кордоном. «А раптом одного голосу не вистачить, щоб Україна стала вільною», — так прокоментував він свій вчинок. Вистраждавши, виборовши волю, Україна нині має свої державні символи: герб, прапор і гімн, які уособлюють її історію, її сутність, тобто найбільш характерне для неї.

28 червня 1996 року о 9 год. 19 хв. було прийнято Конституцію України, і в статті 20 читаємо: «Державними символами України є Державний Прапор України, Державний Герб України і Державний Гімн України…».

Великий Державний Герб України встановлюється з урахування малого державного герба України та герба Війська Запорізького законом, що приймається не менше як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України.

Головним елементом великого Державного герба України є Знак Княжої Держави Володимира Великого (малий Державний Герб України).

Учитель. Коли ж тризуб став національним символом народу? За найдавнішими переказами тризуб і жовто-блакитна барва були символами легендарної Атлантиди, і нібито їх шанували наші пращури, нащадки атлантів. Чи ймовірно це?

У древніх греків тризуб був знаряддям бога морів та мореплавства Посейдона.

Учениця. Атлантиду, як твердять легенди, затоплену водами моря, заховав на морському дні Посейдон (котрий і зараз вірний своїй символіці — голубе вбрання і золотий тризуб). Як відомо, українські землі не заливалися водами морів і океанів. Навіть якщо міфи не відбивають реальності і жодної Атлантиди не було ніколи, все одно — тризуб, за свідченням археологічного аналізу наскельних знаків, гончарних виробів, зброї, монет, прикрас та інших матеріальних знахідок, з найдавніших часів шанувався в Україні як могутній магічний знак життєстворення.

Учень. Після занепаду Скіфської держави тризуб і надалі існує в Причорномор’ї. Традиція саме цих знаків Північного Причорномор’я і знайшла продовження в тому, що тризуб визнано національним символом України.

Учитель. Яка ж історія Державного Прапора України?

Яким був прапор великого князівства Київського — достовірно сказати важко. Одна з перших згадок про синьо-жовтий прапор стосується XV століття, а саме великої битви під містечком Грюнвальдом у Німеччині між німецькими рицарями та об’єднаними військами Польщі та Литви, серед яких були й українські галицькі полки.

Вони виступали під прапором, тло якого було синього кольору, а лев, що спирається на скелю, — жовтого. Синій і жовтий кольори поєднували також і на деяких козацьких прапорах.

Учениця. Синя і жовта барви найчастіше трапляються в козацькому одязі часів Визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького (1648—1654 рр.), а пізніше — в одязі гайдамаків за Коліївщини.

У жовтні 1848 року Головна Руська Рада у Львові ухвалила символами українського народу герб Романовичів — золотого лева на блакитному полі і похідне від нього жовто-синє сполучення кольорів прапора. Порядок кольорів не був установлений, тому вживали як жовто-сині, так і синьо-жовті та їх поєднання.

Жовто-сині прапори використовували українські січові стрільці. 22 березня 1918 року Центральна Рада в Києві ухвалила закон про Державний прапор Української народної Республіки — жовто-блакитний. Вибір кольорів був умотивований такими міркуваннями: символами України є чисте небо — символ миру (синій колір) та пшеничне поле — символ достатку (жовтий колір).

Але у березні 1919 р. прапором Української радянської соціалістичної республіки стає червоне полотнище із золотими ініціалами.

Учень. А 21 листопада 1949 р. Президія Верховної ради української республіки ухвалила новий прапор: горизонтальні смуги: червона і блакитна. На верхній червоній смузі — золотаві схрещені серп і молот, над ними п’ятикутна червона зірка. Така символіка невластива давнім історичним кореням.

І ось 28 червня 1996 року о 9 год. 19 хв. було прийнято Конституцію України, де записано (зачитується частина ст. 29 Конституції України, що стосується Державного прапора України). Державний прапор України — стяг із двох рівновеликих горизонтальних смут синього і жовтого кольорів.

Учитель. Кожен із нас неодноразово чув слово «гімн». А чи замислювалися ви — для чого різні держави мають свої національні гімни? Що означає слово «гімн»? Коли з’явились гімни і чому?

Учениця. Гімн (у перекладі з грецького — похвальна пісня) — тепер урочиста пісня, що є символом державної єдності. У стародавній Греції ними возвеличували богів і героїв.

Гімн в міждержавних відносинах відіграє роль візитної картки держави. Кожна людина повинна знати гімн своєї держави, усвідомлювати і пишатися величчю і минулого і майбутнього свого народу.

В основу сучасного державного гімну України покладено мелодію пісні XIX ст. Михайла Вербицького на слова Павла Чубинського «Ще не вмерла Україна», якій вже 140 років. Ця пісня була також давнім гімном Української Народної Республіки. Нині вона знову стала загальновизнаним всеукраїнським гімном.

Учитель. Під час проведення офіційних церемоній та урочистих заходів обов’язково вноситься і виноситься Державний Прапор України і звучить мелодія Державного Гімну «Ще не вмерла Україна».

Під час цієї церемонії поводження дітей і дорослих повинно бути особливим. Припиняється будь-яке переміщення та розмови, всі присутнім, бажано прикласти руку до серця, повернутись обличчям до Державного Прапора України, стояти струнко. Військові віддають честь Державному Прапору.

2-й ведучий. Ви — майбутнє України. Тож своїми знаннями, здобутками підносьте її культуру, своїми досягненнями славте її. Будьте гідними своїх предків, любіть рідну землю так, як заповідав великий Тарас, бережіть волю і незалежність України, поважайте свій народ і його мелодійну мову. Шануймо себе і свою гідність, і шановані будемо іншими.

Нехай щоденним вашим гаслом будуть слова:

Не дуріте самі себе,

Думайте, читайте.

І чужому научайтесь,

Й свого не цурайтесь.

Учень.

Все, що мріялось віками,

Сповнилось, настало!

«Ще не вмерла Україна», —

Гордо прозвучало.

(Звучить Державний Гімн України).

 

 

 

 

 

 

 

 

Козацька берегиня

 

Читець.

Було колись — в Україні

Ревіли гармати;

Було колись — запорожці

Вміли панувати.

Панували, добували

І славу і волю.

Ведучий. З давніх-давен людям відомо: «дерево життя»— це гілочка, на якій ростуть три листочки. Перший листочок — символ минулого часу, другий — сучасного, а третій — майбутнього. Зображення «дерева життя» зустрічається на каменях далеких часів і свідчить, що люди ще в сиву давнину знали про нерозривний взаємозв’язок минулого, сучасного і майбутнього. Як це розуміти? А так, що теперішнє—це наслідки минулих подій. А в тому, що відбувається зараз, народжується майбутнє.

Ведучий. Історія народу, як і життя людини, має героїчні, трагічні, щасливі і нещасливі сторінки. Оскільки в героїчному найбільше виявляється національний характер народу, його душевна краса, талант, то ці сторінки історії особливо хвилюють і викликають почуття національної гордості. В історичному минулому українського народу була неповторна І легендарна Запорізька Січ. Це про неї М.В.Гоголь у своєму творі «Тарас Бульба» писав: «Так ось вона, СІч. Ось те гніздо, звідки вилітають усі ті горді і дужі, як леви! Ось звідки розливається воля й козацтво на всю Україну!»

Ведучий. Запорізька Січ! Козацтво… Найлегендарніше минуле українського народу, його святиня. Синонім свободи, людської і національної гідності, талановитості.

Читець.

Єдина воля володіє світом,

Веде в майбутнє нас єдиний шлях,

Ми умремо з єдиним заповітом

В непереможних і міцних серцях.

Врятує вроду і себе людина,

Життя зросте над попелом руїн,

Велика мрія, мудра і єдина,

Недарма дзвонить у всесвітній дзвін.

Віки летять, а в неозорім морі

Єдине сонце для землі горить,

І всі колись з’єднаються в просторі—

Людина, звір, і квітка, і блакить.

Звучить фонограма.

Ведучий. Та хто ж вони, ці козаки? Мабуть, через віки ви відчули шелест козацьких знамен, брязкіт козацької зброї, стогін української землі від копит навали ординців, бій, як блискавка, як межа між життям і смертю, між минулим і майбутнім нашого народу.

Ведучий. Живучи в дикому степу чи на дніпровських островах, козаки байдужіли до звичних мирських радощів. Нехтували і добробутом, глузували з багатства, здавалося, навіть жіночі чари не мали над ними влади. У козака було дуже небезпечне життя, над ним повсякчасно кружляла смерть, тож мати дружину та дітей за таких обставин означало свідомо прирікати їх на загибель.

Читець.

Ой три шляхи широкії

Докупи зійшлися,

На чужину з України

Брати розійшлися.

Покинули стару матір,

Той жінку покинув,

А той — сестру, а найменший—

Молоду дівчину.

Ведучий. Як повідомляє Д. Яворницький, на одному Із запорозьких прапорів був зображений козак на коні, а під ним напис: «Козак куди хоче, туди й скаче, ніхто за ним не заплаче». Але, на жаль, помилялися козаки, бо у кожного була мати, були й сестри, кохані, наречені, були й дружини, діти. Вони плакали, виряджаючи козаків на Січ, у похід, чекали роками їх повернення, а не дочекавшись— знову чекали… Вели без чоло-віків домашнє господарство, ростили і виховували синів і знову проводжали їх услід за батьками.

Виходить дівчина.

Читець.

І десь там юрми, натовпи, там люди!

Там зорі в небі чисті, як ромен.

Ще жінка мужу падає на груди,

І діти тягнуть руки до стремен.

Жінки дорогу слізьми перемили.

Ведучий. Проводам козаків, прощанню сина з матір’ю, хлопця з дівчиною, чоловіка з дружиною присвячено багато народних пісень та літературних творів. Серед най-популярніших — «Гомін, гомін по діброві», «Їхав козак за Дунай», «За світ встали козаченьки».

Звучить пісня.

Ведучий. Мабуть, неможливо знайти людину, яка б не чула пісні «Реве та стогне Дніпр широкий», але не всі знають, що це тільки початок балади Т.Шевченка «Причинна», де на фоні бентежної природи відчувається страшна трагедія. Втративши надію дочекатися повернення козака, дівчина гине, а козак, повернувшись, від горя закінчує життя самогубством.

Читець.

Полюбила чорнобрива

Козака дівчина.

Полюбила—не спинила:

Пішов—та й загинув.

Якби знала, що покине,—

Була б не любила,

Якби знала, що загине,—

Була б не пустила…

Таку пісню чорнобрива

В степу заспівала,

Зілля-дива наробила—

Тополею стала.

Не вернулася додому,

Не діждала пари,

Тонка, тонка та висока

До самої хмари.

Ведучий. Пошана до матері, до бабусі, до сестри, що мала місце у сімейному вихованні хлопця —майбутнього козака—поступово переростала у пошану до дівчини, до майбутньої дружини. Це лицарство закоханого юнака з великою силою передано в українських ліричних піснях, в яких юнак, окрім звертання до коханої і найніжнішими і найпестливішими словами, заявляє про свою готовність завжди піклуватись про неї, бути захисником і опорою,

Я ж тебе, вірная, аж до хатиноньки

Сам на руках донесу…

Ведучий. Постійна відсутність чоловіка-козака, що пішов на Січ, у похід або загинув, сприяла формуванню в української жінки незалежного характеру. Про пошану до жінки в козацькі часи говорить ЇЇ освіченість: більшість із них уміли читати і знали порядок церковних служб і церковні співи.

Ведучий. Незалежності української жінки в козацькі часи могла позаздрити дворянка будь-якої європейської країни. Оспівуючи славу козацьку, не можна не згадати, що першими «фермерами» в Україні були козацькі «мадонни». Звідки б узялася ота козацька сила без них, хліборобів-годувальниць?

Ведучий. Почуття гідності та поваги, що оточували українську жінку в козацькі часи, сприяли тому, що вона глибоко усвідомлювала значущість власного народу і вітчизни. З часів козаччини минуло більше як два століття. За цей час доля української жінки зазнала тяжких випробувань: кріпацтво, війни, голод, репресії. Але не втратила вона таких рис духовної краси як доброта, милосердя, щедрість, вірність, працелюбність, дотепність, веселість, співучість.

Придивіться уважніше до будь-якої дівчини чи жінки і побачите, що в кожній з них живе Роксолана і Маруся Чурай!

 

 

 

 

 

 

Сторінками   Конвенції  про  права  дитини.

 

Мета. Ознайомити батьків з основними положеннями Конвенції про права дитини.

Обладнання. Конвенція про права дитини; Конституція України; газетні та журнальні статті; вислови:

«Сьогодні діти -завтра народ.»

«Легше любити весь світ, ніж одну дитину»

(В. Сухомлинський).

«Кожна дитина має право на увагу, на ласку, на похвалу»

(Є. Аркін).

«Діти – живі квіти землі»

(М. Горький).

Що більше у дитини волі, то менше необхідності у покараннях. Що більше похвали, то менше покарань»

(Я. Корчак).

 

Хід бесіди

Вступне слово вчителя.

16 липня 1990 року назавжди залишиться в історії українського народу великим і пам’ятний днем. Україна здобула волю і незалежність. Перед усім світом постала держава з давньою славною історією, оригінальною духовною культурою, з своїми символами, мовою, чесними, працьовитими, миролюбними людьми – українським народом.

За 10 років існування суверенної України значно зріс авторитет нашої держави на міжнародній арені. Про це свідчить вступ України до Ради Європи, інтенсивний і плідний діалог з такими поважними міжнародними організаціями як Європейський Союз, Північноатлантична Асамблея, Центральна Європейська Ініціатива, а також двосторонні зв’язки в усіх регіонах світу. Важливим документом, який був схвалений Генеральною Асамблеєю 20 листопада 1989 року, стала Конвенція про права дитини, ратифікована Верховною Радою України 27 лютого 1991 року.

Сьогодні ми ознайомимося з основними принципами цього важливого документа і обговоримо ряд суттєвих питань, що стосуються дітей. Найперше, що ж таке Конвенція? Конвенція – це угода, договір між державами з приводу якого-небудь питання. А ратифікувати – означає затверджувати міжнародний договір.

Отже, 27 лютого 1991 року Верховна Рада України затвердила Конвенцію про права дитини, проголошену 20 листопада 1989 року Асамблеєю ООН. Проголошення і схвалення Цього важливого документа свідчить про те, що держави-учасниці дбають про своє майбутнє, готові вжити всіх необхід­них заходів для забезпечення захисту дитини від усіх форм дискримінації, зобов’язуються забезпечити дитині такий захист і піклування, які є необхідними для її благополуччя.

 

Обговорення основних положень Конвенції

Про що ж говориться у цьому документі? Перед вами – текст Конвенції В статті 6 сказано, що кожна дитина має невід’ємне право на життя. Текст цієї статті близький до ст. 27 Конституції України, в якій сказано, що кожна людина мав невід’ємне право на життя. Ніхто не може бути свавільно позбавлений жіття. Обов’язок держави — захищати права людини. В Конвенції держави-учасниці: зобов’язуються забезпечити виживання і здоровий розвиток дитини. Зерніть увагу на ст. 7., де говориться, що дитина має право не розлучатися зі своїми батьками всупереч їхньому бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи, згідні з судовим рішенням, визначають відповідно до застосованих закону і процедур що таке розлучення потрібне в інтересах дитини… Держави-учасниці забезпечують дитині, здатній сформулювати свої власні погляди, право вільно висловлювати ці погляди з усіх питань, які торкаються дитини, причому поглядам дитини приділяється належна увага відповідно до віку і зрілості.

А тепер поглянемо, чи завжди так у нашому житті. Бувають випадки. що батьки розлучаються, ніхто з них не рахується з думкою дитини щодо того, з ким вона хоче бути, кожен старається зробити так, як йому вигідно,, а від цього страждають діти, які часто втікають від одного з батьків » іншого, до бабусь і дідусів, а то й опиняються на вулиці.

Напевне, кожен з вас читав лист «Вустами немовляти», надрукований в газеті «Порадниця», в якому дівчина п’ятикласниця виливає біль своєї душі, просить допомоги. А суть в тому, що мати хоче розлучитися з батько;, який зраджує їй. Дівчинка любить своїх батьків, але робить висновок: «Якщо ми житимемо без тата, у нас у сім’ї буде спокій».

Або ще один випадок. Дівчинка кинулася з даху багатоповерхового будинку, в якому оселився її батько з новою сім’єю, залишивши їх з мамою та братиком без шматка хліба.

А скільки ми зустрічаємо випадків, коли матері чи батьки відмовляються від своїх дітей, залишаючи їх напризволяще. Напрошуються слова:

Чи я українець? Чи я окраянець?

З якого я краю і чий я окраєць?

Якої хлібини я крихта солона?

Якій нелюдинці я виходець з лона?

Яка мене мати на світ породила?

Без роду, без імені в люди пустила?

Лежав і мовчав я під небом високим,

І в небі відлунням пливли її кроки.

Світи оніміли у мить безнадії.

Матусю! Шевченкові плачуть Марії.

Всі покритки й наймички горді синами,

Ой, чули б Ви, мамо, як кликав я мами…

І нині я кличу: «Знайдися, Матусю!

За те, що вродила, тобі поклонюся!»

В Конвенції також сказано, що батьки несуть однакову відповідальність за виховання і розвиток дитини. Але дитина, яка тимчасово або постійно позбавлена свого сімейного оточення, має право на особливий захист і допомогу, які надаються державою. Держави-учасниці, які визнають і дозволяють існування системи всиновлення, забезпечують, щоб першочергово враховувалися інтереси дитини.

Та вдумаймося в слова відомого вченого Рубінштейна: «Найдорожчі  і найкращі люди в дитини – це її батьки. Потреба в батьківській любові не  тільки найміцніша із всіх людських потреб, а й найдовша».

Усі ми знаємо, що смертність в Україні перевищує народжуваність. Але, напевне, не всі знаємо про те. що Україна є своєрідним «рекордсменом» щодо дитячої смертності. За останні роки, як зауважила доктор медичних наук  Ніна Марковська, вроджені вади, хвороби органів дихання та інші захворювання виривають із життя від семи до тридцяти відсотків малюків.

У статті 24 Конвенції сказано, що держави-учасниці визнають право дитини на користування найбільш досконалими послугами системи охорони здоров’я і засобами лікування хвороб та відновлення здоров’я. Держави-учасниці вживають необхідних заходів для забезпечення необхідної медичної допомоги та охорони здоров’я всіх дітей.

– А чи серйозно відноситеся ви до періодичних медичних оглядів дітей?

– Чи приділяєте належну увагу режиму дня і харчування своєї дитини?

– Як реагуєте на шкідливі звички дітей – куріння, вживання алкоголю?

Чи знаєте про те, що Всесвітня організація охорони здоров’я повідомила, що куріння – це причина 20% смертей, а 0,25 л горілки для 12-13- річних дітей є уже смертельною дозою.

У статті 33 Конвенції сказано, що держави-учасниці вживають всіх необхідних заходів, включаючи адміністративні, законодавчі й соціальні заходи, а також  заходи в галузі освіти з тим, щоб захистити дітей від вживання наркотичних засобів і психотропних речовин. Ми з вами знаємо, що в Україні прийнята Постанова про заборону продажу тютюнових виробів дітям. Але дуже часто на місцях  ми бачимо зовсім іншу картину. Виникає запитання: чому ми, дорослі, стоїмо осторонь цього? Ми завжди звикли в усьому звинувачувати державу. Так, сьогодні Україна й справді у великій скруті. Проте думаю, що на місцях, не чекаючи допомоги держави, можна також багато зробити. Відрадно, що ви серйозно віднеслись до організації гарячого харчування дітей в нашій шкільній їдальні. Адже це також один з важливих кроків у покращенні здоров’я наших дітей.

У статті 27 говориться, що держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини. Батьки або інші особи, які виховують дитину, несуть основну відповідальність за забезпечення у межах своїх здібностей і фінансових можливостей умов життя, необхідних для розвитку дитини, а держави-учасниці зобов’язуються у разі потреби надавати матеріальну допомогу. Але знову хочу звернути вашу увагу на ось такий лист-крик душі дитини: «Не хочу жити. Бо хочу їсти те, що рекламують по телевізору, що їдять мої багаті однокласники. Хочу жити не в гуртожитку, а нашій сім’ї ніколи не світить нормальна квартира…»

Звичайно, що листів з подібним змістом чимало. Хто допоможе цим розчарованим дитячим серцям? Звичайно ж ми, дорослі. В нашій країні створений Дитячий Фонд України, який займається захистом прав дітей у наш нелегкий час, працює з сімейними дитбудинками, надає найщирішу підтримку і допомогу знедоленим.

І все ж у вас, напевне, виникає запитання: що робити вам, щоб захистити дитину від подібного?

Я думаю, що найперше ми повинні огорнути її любов’ю, піклуванням, зробити все для того, щоб вона прагнула жити, а не іти з життя. Т. Харріс писав: «У світі сьогодення існує арифметика відчаю, де всі просять любові, але дуже мало тих, хто може її дати». Проте ми з вами, батьки, вчителі, повинні дати якнайбільше любові своїм дітям. Хоч це, напевне, нелегко. В. Сухомлинський в свій час зазначав: «Легше любити весь світ, ніж одну дитину».

В Конвенції також говориться про те, що кожна дитина має право на освіту, запроваджується безплатна і обов’язкова початкова освіта.

– Як ви відноситесь до того, що в Україні обов’язкова загальна середня освіта?

– Що думаєте з приводу тих змін, що відбуваються в наш час в галузі освіти?

– Які ваші думки з приводу 12-річного навчання?

У Конвенції говориться, що держави-учасниці зобов’язуються захищати дитину від усіх форм сексуальної експлуатації і сексуального розбещення… забезпечують, щоб жодна дитина не була піддана катуванню чи іншим жорстоким, нелюдським або таким, що принижують гідність дитини, видам поводження або покарання.

Проте знову ж, аналізуючи пресу, ми неодноразово зустрічаємося з випадками, коли батьки застосовують найжорстокіші методи покарання дітей за ту чи іншу провину. Я вважаю, що це неправильно. Тому, що на зло дитина ще більше захоче відповісти злом.

– Які методи покарання застосовуєте в своїй сім’ї?

– Чи погоджуєтеся з тим, що тільки «бійкою» можна виправити помилки у поведінці своєї дитини?

– А, можливо, слід вдуматися в слова Я Корчака: «Що більше у дитини волі, то менше необхідності в покараннях. А що більше похвал, то менше покарань.»

 

Підсумок.

Ми зупинилися тільки на основних положеннях Конвенції. Варто також згадати і про право дитини на відпочинок і дозвілля, на свободу думки, совісті та релігії, право на доступ до інформації, на користування благами соціального забезпечення, включаючи соціальне страхування. Бачимо, що дитина повинна за всіх обставин бути серед тих, хто першим одержує допомогу і захист.

Великий педагог В. О. Сухомлинський колись зауважив: «Сьогодні діти – завтра народ!» Звичайно, діти – майбутнє нашої країни, і від їхнього фізичного розвитку, знань, вмінь залежатиме, якою буде наша Україна.

Якими сформуємо дітей фізично, морально – таке суспільство й матимемо. «Діти – живі квіти землі», – писав М. Горький. І як кожній квітці потрібні певні погодні умови для повного розквіту, так і нашим дітям потрібно створити необхідні умови для їх нормального життя. А це завдання нас з вами – батьків і вчителів.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Україно!  Доки  жити  буду,

Доти  відкриватиму  тебе.

 

Довго нас недоля жерла,

Досі нас наруга жре;

Та ми крикнім:

Ще не вмерла,

Ще не вмерла і не вмре!

(І. Франко. «До великого моменту»)

Українська держава формувалась протягом тривалого часу в складних історичних та соціально-економічних умовах. Люди України віками творили свою державність, не раз виборювали її, і, на жаль, втрачали.

«Читати українську історію треба з бромом, — писав у 1918 р. прем’єр Української Народної Республіки Володимир Винниченко, — до того цс одна з нещасних, безруких, безпорадних історій, до того боляче, досадно, гірко, сумно перечитувати, як нещасна, зацькована, зашарпана нація тільки те й робила за весь час свого державного (чи, вірніше, напівдержавного) існування, що огризалася на всі боки: від поляків, руських, татар, шведів. Уся історія — безупинний, безперервний ряд повстань, війн, пожарищ., голоду, військових переворотів, інтриг, сварок, підкопування». (Литвин М. Р, Науменко К. Є. Історія галицького стрілецтва. —Львів, 1991 р., с. 3).

І ось, нарешті, під час розпаду московської імперії, вже на нашій пам’яті, 16 липня 1990 року Верховна Рада України, найвищий орган держави, прийняла Декларацію про державний суверенітет України, а 24 серпня 1991 року проголосила Акт незалежності України, який був підтверджений всеукраїнським Референдумом

1 грудня 1991 року. Україна стала незалежною державою.

Любити, плекати її, зміцнювати могутність, забезпечувати неподільність території, дбати про недоторканість її кордонів — наш обов’язок.

 

Періоди становлення державності в Україні

 

Щодо встановлення державності в Україні виділяють такі періоди:

1)   стародавній (з найдавніших часів до IX ст.);

2)   київський і галицько-волинський князівський (882 — 1340 р.р.);

3)   литовсько-польський (1340 — 1648 р.р.);

4)   козацько-гетьманський (1648 — 1764 р.р.);

5) перебування у складі Російської та Австро-Угорської імперії (1764 — 1917р.р.);

6)   розбудова української держави в 1917 — 1920 р.р.;

7)   Україна в складі тоталітарної держави СРСР (1920 — 1989 р.р.);

8)   Україна на шляху незалежності (після 1990 р.).

Коротка характеристика періодів становлення державності та головних історичних пам’яток правової культури України-Руси

 

У стародавній період виникла перша держава східних слов’ян — Руська земля (Київська Русь), що об’єднувала Київське, Чернігівське і Переяславське князівства, і центром якої був Київ.

Київська Русь відігравала помітну роль у міжнародному житті, особливо  за князювання Ярослава Мудрого (1019 — 1054), бо захищала Європу від нападів східних кочівників.

На західних землях у цей час у результаті об’єднання Галичини і Волині утворилося Галицько-Волинське князівство. Столицею його спочатку був Галич, згодом — Холм, а з 1272 р. — Львів.

Найважливішою правовою пам’яткою часів України-Руси вважають «Руську Правду» («правда» тут означає закон). Цей закон забороняв смертну кару, захищав приватну власність, надавав широкі майнові права жінкам та ін.

 

Характеристика 4-го періоду

 

Ставши в 1648 році гетьманом, Богдан Хмельницький почав організовувати Українську державу. Важливі справи вирішувала козацька рада. Головна влада була зосереджена в руках гетьмана. При ньому була генеральна старшина: писар вів державну канцелярію, осавул заступав гетьмана у війську, обозний порядкував табором і гарматами, суддя вирішував різні справи. Гетьманською столицею був Чигирин, що біля Дніпра. Вся Україна була поділена на полки. Полк ділився на сотні. У містечках і селах правили отамани. У війську служили козаки, але під час війни мобілізовували селян та міщан.

Під козацькою владою Україна досить скоро набирала державності. Козаки і селяни поділили між собою, польські маєтки та розвели великі господарства. Міста збагатилися торгівлею. Зріс добробут простого люду. Народ склав пісню: “Ой немає краще, як в нас в Україні”.

Визвольна війна 1648 — 1657 р.р., яку Богдан Хмельницький вів проти поляків, принесла значне полегшення українському народові. Але шляхта не могла забути свого панування в Україні. На кордоні збиралися польські війська. Щоб оборонити Україну від ворога, Хмельницький шукав союзників між сусідами. Так між Україною та Московською державою був підписаний Договір про військовий союз (1654 р.). Цей документ («березневі статті» та «жалувані грамоти» 27 березня 1654 р.) є найвизначнішою пам’яткою правової думки Української держави XVII століття. Він гарантував Війську Запорізькому самостійність:

■   у діяльності адміністрації та судочинстві;

■    у відносинах з іноземними державами;

■    у збиранні податків;

■    в утриманні 60 тисяч війська.

«Березневі статті» та «жалувані грамоти» підтверджували політичну і правову автономію України у складі Російської держави. Залишались чинними місцеве звичаєве право, польсько-литовське законодавство, магдебурзьке право, які поступово обмежувались, а згодом були ліквідовані царським урядом.

У 1709 році виступ Івана Мазепи проти московського війська закінчився поразкою. Тому народ у 1710 році обрав своїм гетьманом великого патріота України Пилипа Орлика, який був до того генеральним писарем. За його ініціативою було укладено першу Конституцію самостійної України (хоча Україна так і не стала тоді самостійною).

 

Основні положення Конституції:

 

■    державний суверенітет України;

■    панівна релігія — православ’я;

■    своєрідна конституційна монархія (гетьманат);

■    законодавча влада належала Раді, шо збирається тричі на рік;

■   незалежна судова влада.

 

Як бачимо, влада в Україні повинна була ділитися на три основні гілки: законодавчу, виконавчу і судову. За Конституцією Україна мала бути незалежною демократичною державою.

 

Характеристика 6-го періоду

 

Характеризуючи даний період, важливо розглянути Універсали Центральної Ради (їх було чотири).

I Універсал (25.06.1917 р.) проголошував Україну автономією у складі нової Російської держави.

II Універсал (16.07.1917) зазначав, що Україна визнає Всеросійські Установчі збори, які мають затвердити її автономію.

III  Універсал (20.11.1917), прийнятий вже після Жовтневого перевороту, проголошував:

■    створення УНР;

■    скасування приватної власності;

■    8-годинний робочий день;

■    демократичні свободи.

IV Універсал (22.01.1918) проголошував самостійність і незалежність України в той день, коли до Києва вже наближалася більшовицька «визвольна» армія Муравйова.

 

 

 

 

 

Характеристика 7-го періоду

 

Протягом радянського періоду Україна мала чотири Конституції, що були радше ідеологічними документами, аніж юридичними.

I  Конституція УСРР була прийнята 10.03.1919 року і грунтувалася на вченні про соціалістичну революцію і диктатуру пролетаріату. Вся повнота влади належала Радам робітничо-селянських і солдатських депутатів.

II Конституція (15.05 1929 р.) прийнята у зв’язку з утворенням СРСР (1922 року 30 грудня) та прийняттям І Конституції СРСР.

III  Конституція (1936 р.) затверджена XIV Всеукраїнським з’їздом Рад у зв’язку з прийняттям сталінської тези про перемогу соціалізму в СРСР.

IV Конституція була прийнята 20.06.1978 року позачерговою сесією Верховної Ради УРСР і проголошена Маніфестом комуністичного суспільства, оскільки було декларовано положення про побудову в СРСР «розвинутого соціалізму».

Тепер зупинимося коротко на характеристиці цього періоду загалом.

Союз Радянських Соціалістичних Республік виник 30 грудня,! 922 року згідно з договором про об’єднання Російської Федерації, України, Білорусії і Закавказзя. З одного боку, це завершило складний і суперечливий процес інтеграції окремих республік, які після краху Російської імперії здобули свою незалежність, але втратили її внаслідок внутрішніх суперечок й іноземного втручання, а з другого боку — утворення єдиної унітарної держави було логічним продовженням національної політики більшовиків.

Утворення нової держави в кордонах колишньої Російської імперії, але на комуністичних принципах, поставило перед її більшовицькими лідерами ряд складних проблем. Головна з них полягала в подоланні місцевого сепаратизму. Це здійснювалося ідеологічними методами: національні комуністичні партії поповнювалися місцевими кадрами; знищувалася культурна самобутність народів шляхом викорінення національних мов, релігій, традицій і звичаїв, які оголошувалися «пережитками феодального і первіснообщинного ладу», надавалися переваги одним народам за рахунок інших, тривав процес уніфікації культурного і соціального життя в республіках тощо. Отже, відбувалося ототожнення нової держави з колишньою Російською імперією.

Економічні перетворення в кінці 20-30-х років (індустріалізація, колективізація) здійснювалися в умовах встановлення політичної системи сталінізму, яка грунтувалася на: зміцненні режиму абсолютної влади Сталіна, підпорядкованого йому централізованого партійно-бюрократичного апарату, всіх важелів управління державою, всевладді каральних органів (ДПУ, НКВС). Безпосередньою причиною появи сталінізму було встановлення політичної диктатури комуністичної партії, ліквідація політичного плюралізму, опозиційних партій і рухів, демократичні інститути були знищені (Ради і громадські організації фактично перетворилися на придатки владних структур), а окрема людина позбувалася права реальної участі в суспільно-політичному житті.

СРСР був у 30-ті роки єдиною країною, що будувала соціалізм і називала себе соціалістичною. Вся радянська пропаганда була зорієнтована на показ переваг соціалізму над капіталізмом. Та насправді було інакше. Індустріалізація йшла штурмом, кошти на неї вилучалися з села. Новозбудовані підприємства не виконували планів. У селян забирали весь хліб, щоб продати за кордон, а про долю самих селян ніхто не дбав. У 1933 році після вилучення владою хліба в Україні почався голодомор. Мільйони людей вмирали, були випадки канібалізму.

Офіційна ж пропаганда була сповнена розповідями про успіхи. Це робилося, щоб приховати дійсність від світової громадськості. СРСР претендував на те, щоб бути передовою країною світу.

Отже, очевидним є разюче розходження між дійсністю та її зображенням в офіційній пресі. Воно було однобічним і брехливим.

Після смерті Сталіна (1953 р.) у країні настало відносно легше жити. Новий керівник Микита Хрущов засудив злочинну діяльність Сталіна, його одноосібне керівництво країною, звеличування його розуму та заслуг. Однак ніхто не збирався повернути владу народові, керувати продовжувала партія. На початку 60-х років партія запевнила, що молоде покоління радянських людей житиме при комунізмі, тобто комунізм буде побудовано у вісімдесятих роках. Основним правилом комуністичного життя буде: кожний працює за здібностями, а отримує за потребами. Для цього у черговий раз партія закликала людей напружитися, віддати всі сили боротьбі за це світле майбутнє. Хрущов задумав багато змін у країні (демократизація суспільства, перехід підприємств на госпрозрахунок, скоротити число партійних установ та ін.), але цьому опиралося чимало партійних працівників. Осіннього ранку 1964 року країна довідалася, що Микиту Хрущова звільнено з усіх партійних і урядових посад. На місце Хрущова було обрано Леоніда Брежнєва. Наступні 20 років нашої історії називають роками «застою». Усі зміни, запропоновані Хрущовим, було ліквідовано. Країна наповнилася гаслами, плакатами, що закликали будувати комунізм; в установах, заводах і на вулицях висіло безліч портретів партійних керівників.

У цей час промисловість країни не виготовляла необхідної кількості якісних товарів. За кошти від продажу нафти, деревини та інших природних багатств іншим країнам значна кількість товару купувалася за кордоном. Коли ж видобуток нафти та її продаж за кордон скоротився, полиці магазинів швидко спорожніли. Звіти про виконання і перевиконання планів виробництва подавалися з республік до Москви, навіть коли це суперечило дійсності. Більшість робітників, колгоспників, службовців не була зацікавлена у сумлінній праці, бо залежності між якістю роботи й оплатою не було. Тим, хто працював добре, і тим, хто байдикував, платили майже однаково. Через те гіршала дисципліна, дедалі більше майна, товарів розкрадалося.

У 1985 році до влади прийшло нове керівництво на чолі з Михайлом Горбачовим. Воно розуміло, що так далі жити не можна, отож і висунуло нові гасла: перебудова, гласність, демократія.

 

Характеристика 8-го періоду

 

Незважаючи на століття поневолення іншими державами, одвічною була мрія багатьох українців про незалежність своєї Вітчизни. І ось на початку 90-х років Україна домоглася самостійності. 16 липня 1990 року український парламент (Верховна Рада) прийняв Декларацію про державний суверенітет України. Це стало початком нового творення сучасної Української державності. У Декларації стверджувалося, що Україна буде мирною країною, добрим сусідом для всіх держав, шануватиме права всіх людей і народів.

Комуністична влада злякалася, що Україна справді стане незалежною. Задля збереження старих порядків і комуністичної імперії — СРСР, комуністи-реакціонери влаштували в серпні 1991 року в Москві змову проти народів. Та народи не бажали жити по-старому, під владою Москви. Змова зазнала поразки.

Після державного заколоту Україна рішуче пішла своїм шляхом. 24 серпня відбулося засідання Верховної Ради України. її рішенням в нашому краї було припинено діяльність комуністичної партії, яка була натхненником заколоту. На цьому ж засіданні, 24 серпня 1991 року, було прийнято Акт проголошення незалежності України. Він відкрив можливість самостійно будувати власне життя і увійти до співдружності європейських держав, від яких наш народ відірвала спершу царська імперія, а пізніше — комуністична.

4 вересня 1991 року Верховна Рада України прийняла ще одне історичне рішення — про встановлення над будинком Верховної Ради національного жовто-блакитного прапора та ліквідацію назви Українська Радянська Соціалістична Республіка. З того часу наша держава називається Україною. Безсмертна пісня «Ще не вмерла Україна» стала державним національним гімном.

1 грудня 1991 року відбувся референдум, аби підтвердити Акт проголошення незалежності України. Треба було остаточно переконати весь світ у своєму бажанні жити вільно, незалежно. Підсумки референдуму показали — наш народ обрав волю. Понад 90 відсотків населення, що взяло участь у референдумі, підтримали рішення Верховної Ради про незалежність. Україна стала вільною. Це зрозумів увесь світ.

До прийняття нової Конституції незалежної України мала чинність стара Конституція 1978 року зі змінами та доповненнями, внесеними Верховною Радою протягом 1990 — 1993 років. Офіційний проект нової Конституції був винесений на обговорення постановою Верховної Ради від 28 жовтня 1993 року. Тривалий час ішло обговорення. Відсутність нової демократичної Конституції України негативно впливала на забезпечення належного захисту прав і свобод людини в умовах кризового стану, була гальмівним чинником на шляху здійснення економічних, політичних і державно-правових реформ.

Конституцію незалежної України, незважаючи на тривале протистояння деяких політичних сил, було прийнято 28 червня 1996 року.

Конституція є Основним Законом України, який закріплює основи суспільного ладу, права і обов’язки громадян, державний устрій, систему діяльності державних органів та виборчу систему країни.

Згідно з новою Конституцією громадяни України мають гарантовані права і свободи, які можна класифікувати таким чином:

■    соціально-економічні (право на працю, відпочинок ч а ін.);

■    екологічні (обов’язок берегти природу, охороняти її багатства);

■    права, що стосуються культурного способу життя (право на освіту, свободу

творчості та ін.);

■  політичної діяльності (право участі в управлінні країною, свобода слова, друку, зборів, мітингів, право скарги, обов’язок оберігати інтереси держави, сприяти зміцненню її могутності й авторитету та ін.);

■ особистого життя (особиста недоторканність, захист честі та гідності, недоторканність житла, свобода совісті та ін.).

У Конституції сказано, що здійснення прав і свобод є невід’ємним від виконання громадянами своїх обов’язків. Захист Вітчизни є священним обов’язком кожного громадянина України.

У Конституції дається чіткий розподіл функцій між Президентом України, виконавчою і законодавчою владою. Україна зазначається як демократична, соціальна, правова держава. Існують форми власності: загальнодержавна, комунальна, колективна і приватна.

Україна, згідно з її Основним Законом, є загальнонародною державою, яка виражає волю й інтереси робітників, селян та інтелігенції, трудящих усіх національностей. Вся влада в Україні належить народові, який її здійснює через Ради народних депутатів.

Територія України є єдиною, неподільною, недоторканною і цілісною. На території України забезпечується верховенство її законів.

Складовою частиною України є Автономна Республіка Крим, В Україну входять також 24 області, міста республіканського підпорядкування Київ і Севастополь та інші міста, а також райони, селища і села. Єдиним органом законодавчої влади є Верховна Рада України. Главою держави і головою виконавчої влади України є її Президент. Кабінет Міністрів України (Уряд) є основним органом державної і виконавчої влади. Україна є членом Організації об’єднаних Націй з дня заснування цієї міжнародної організації (24 жовтня 1945 року).

Ми йшли до незалежності, спираючись на досвід і розум наших дідів і прадідів, нас надихали подвиги героїв, які захищали рідну землю:

Радійте, співайте пісні голосні,

Квітками заквітчуйте чола ясні,

Ридайте й смійтеся в сльозах,

Стрівайте воскреслі надії свої

Минули навіки дні чорних негод

Живе Україна і вільний народ…

0 Боже! Без меж:милосердя Твоє…

1 правда, о Боже, на світі ще є…

Недарма нам снились вони уночі,

Недарма ми гибли, до неї йдучи.

(Олександр Олесь)

 

Почалася нова велична сторінка в історії України. Настав час для праці, шоб квітла і мужніла рідна держава.

 

З М І С Т

Вступ………………………………………………………….…..1

На Аскольдовій могилі поховали їх…………………………….2

Волі народної дзвін……………………………………………….9

Сценарій свята пам’яті українських січових стрільців……….16

Афганістан болить в моїй душі…………………………………21

Минуле стукає в наші серця………………………………..…..28

Розіп’ята душа на хресті всевишньої печалі……………..……38

Чорнобильські дзвони………………………………….………52

Тих днів не змовкне слава……………………………….……..62

Стати Європою, щоб бути Україною……………….…………70

Історія української державності…………………….…………76

Твої символи, Україно!………………………………………………………85

“Світе тихий, краю милий, моя Україно!”………………….…92

“Таємниці Бабиного Яру”………………………..……….……95

Все на світі можна вибирати сину,

Вибрати не можна тільки Батьківщину…………….…………97

Козацькі забави……………………………..…………..……..100

Мій край – моя історія……………………………..………….108

Козацька берегиня…………..……………………..…….……112

Сторінками Конвенції про права дитини……………….…..115

Україно! Доки жити буду, доти відкриватиму тебе……..….120