Сценарій на тему: «Творець українського гімну – Михайло Вербицький»

Скачати

«Творець українського гімну – Михайло Вербицький»

(сценарій просвітницького заходу, приуроченого до

200-річного ювілею композитора)

Оформлення сцени: У глибині сцени – державні символи України – Прапор і Герб ,нижче висить портрет Михайла Вербицького

Учасники заходу: ведучий, ведуча, читець 1, читець 2, хор.

Звучить духовний гімн України «Боже великий, єдиний, нам Україну храни» (сл. Олександра Кониського, муз. Миколи Лисенка).

Читець: «Коли ми разом»

Який звичайний й надзвичайний день!

Яке звичайне й надзвичайне дійство!

Ми славим пісню – матір всіх пісень.

Ми славим СЛАВЕНЬ, який пришвидшив дійсність.

 

Схиляєм голови над пам’яттю співця…

Стискає горло щемлива горда радість…

Він все життя в молитві до Вітця,

просив за нас й ніколи нас не зрадив.

 

Його мелодія з’єднала Україну −

з’єднала Схід із Заходом навік.

В черговий раз встаємо із РУЇНИ −

й із нами ВІН, цей диво-чоловік.

 

Співець співців, провидець, научитель,

виховник душ, посланець поколінь…

З його останньої − довічної обителі

я бачу українства далечінь…

 

Я бачу націю − об’єднану й здорову…

ДЕРЖАВУ бачу в центрі континенту…

Я чую пісню й українську мову…

…Так буде завтра! ( і це не сентименти).

 

Так буде завтра, бо й нині ми − єдині,

Й Вербицький нас єднатиме завжди!

Лунає СЛАВЕНЬ − нам і Україні!

Коли разом − вирвемось з біди!

 

Коли ми разом, нас шанують в світі.

Роз’єднані − ми щезнем в небутті!

За наше ЗАВТРА ми самі в одвіті −

і в цьому, й в потойбічному житті!

                        ( Петро Іванець).

 

 

Ведуча:

До найбільших святинь будь-якого народу належить національний гімн – найвищий вияв його волелюбних прагнень, духовно-патріотичних устремлінь. Слова і музика гімну змушують кожного з нас підніматися при перших же акордах.

На початку 60-х років ХІХ ст. у середовищі патріотичної київської «Старої громади», до якої входили такі визначні діячі, як Тадей Рильський, Володимир Антонович, Олександр Русов, Павло Чубинський та інші, виник задум створити високопатріотичний вірш, який надихав би українців на боротьбу за волю, став національним гімном. Реалізувати цей задум вдалося відомому українському поетові, етнографу, фольклористу, члену Російського географічного товариства (1873 р.), лауреату золотої медалі Міжнародного географічного конгресу  в Парижі 1875 р. та Уваровської премії Петербурзької Академії наук 1879 р. Павлові Чубинському.

 

Ведучий:

Музика до національного гімну України написав західноукраїнський композитор і диригент, один з організаторів культурного й духовного життя в Західній Україні Михайло Вербицький (1815 – 1870 рр.). Музичне оформлення ввібрало в себе характерні риси українських пісень, має яскраво виражене похідно-маршове звучання. Все це в органічній єдності й створило неперевершений патріотичний пафос, завдяки якому пісня пустила глибоке коріння у свідомості українців.

 

Ведуча:

Михайло Вербицький народився 4 березня 1815 року у селі Явірник Руський, на Лемкiвщинi, де його батько, Михайло, був священиком. Коли Михайлові виповнилося 10 років, помер батько і ним та його молодшим братом Володиславом заопікувався їхній далекий родич перемишльський владика Іван Снігурський – один з найяскравіших діячів Української Греко-Католицької церкви.

 

Ведучий:

У 1828 році при перемишльській катедрі владика Іван Снігурський заснував хор, а згодом і музичну школу, в яких співав і навчався Михайло. Уже на Великдень наступного 1829 року цей хор із великим успіхом дебютував в урочистому Богослужінні, де Вербицький разом з Іваном Лаврівським виступили як солісти. Побачивши такий блискучий результат, Іван Снігурський запрошує з Чехії кваліфікованого диригента і композитора Алоїза Нанке: у Нанке Михайло Вербицький отримав ґрунтовну музичну освіту, зокрема, з композиції. Безперечно, важливе значення для формування Вербицького як композитора мав репертуар хору, в якому були як твори віденських класиків Й. Гайдна, В. А. Моцарта, так і музика композиторів “золотої доби” української музики — Максима Березовського, Дмитра Бортнянського та Артема Веделя.

 

Ведуча:

Саме духовні концерти Бортнянського найбільше вплинули на музику Західної України і світогляд Вербицького зокрема. Адже тоді, коли в церквах панувало одноголосся (самолівка) та простеньке двоголосся (єрусалимка), творчість Бортнянського представила високопрофесійне багатоголосся.

 

Звучить концерт  «Тебе Бога хвалимо»  Дмитра Бортнянського.

 

Ведучий:

Згодом Михайло Вербицький вступає до Львівської духовної семінарії. Заняття музикою не припиняються: керує хором семінарії, опановує гру на гітарі, яка супроводжувала його протягом усього життя. Численні твори, перекладені або створені ним для гітари, здобули широку популярність у галицькому домашньому музикуванні. До нашого часу зберігся створене ним «Поученіє Хітари», яке стало першим подібним посібником в Україні.

 

Ведуча:

У другій половині сорокових років Михайло Вербицький звертається до релігійної музики — і в цей період пише повну Літургію на мішаний хор (1847), яка і сьогодні звучить у багатьох церквах Західної України. Окрім Літургії, він створює знаменитий твір «Ангел вопіяше» та інші церковні композиції.

 

Звучить «Ангел вопіяше» Михайла Вербицького.

 

Ведучий:

Коли наприкінці сорокових років налагоджується активне театральне життя, Вербицький одразу ж заходився писати музичні номери до українських театральних вистав. П’єси, що ставились на театральних сценах Львова і Галичини, здебільшого були перекладами як з української драматургії та літератури, так і з польської, французької та австрійсько-німецької драматургії. Музика у цих п’єсах відігравала дуже важливу роль, оскільки вносила у вистави яскравий емоційний елемент, а також наближувала чужомовні сюжети до українського колориту. Вербицький написав музику до понад 20 вистав. У цей час він створив музику до таких вистав як «Верховинці», «Козак і охотник», «Проциха», «Жовнір-чарівник» тощо.

 

Ведуча:

Однак політичні події повернулися так, що 1848 – 49 роки стали початком і завершенням першого етапу відродження українського театру, тож протягом декількох років Вербицький не писав музики до п’єс. У 60-х роках композитор знову звертається до жанру співогри, бо у Львові був відкритий театр «Руської Бесіди». Для цього театру Михайло Вербицький пише побутову мелодраму «Підгіряни», одну з найпопулярніших п’єс композитора, згодом «Сільські пленіпотенти», «Простачку», «В людях ангел, не жена, вдома з мужем сатана» тощо.

 

Ведучий:

Складні життєві обставини відтягнули висвячення на священика, — і аж у 1850 році Вербицький отримує єрейські свячення. Кілька років йому доводилося переїжджати з однієї сільської парохії на іншу, аж поки 1856 року він не оселився у селі Млинах на Яворівщині, де прожив решту свого життя. В останні роки життя композитор займався педагогічною діяльністю, писав статті, творив музику. Серед його учнів були отці-композитори Віктор Матюк і Порфирій Бажанський. Помер Михайло Вербицький у 1870 році в Млинах, проживши лише 55 років.

 

Читець: «На шляху до Ярослава»

На шляху до Ярослава (вже на польській землі),

біля церкви,  що стала костелом –

дві могили забуті ( й від того малі)

загубилися в ЧАСІ, в історичній імлі…

…Але ЧАС не применшив їх ВЕЛИЧ.

 

Але ЧАС не зітер в нашій пам’яті їх –

тих могил, в яких ГЕНІЇ ДУХУ ,

хоч над ними роками скаженів людський гріх,

й раз-по-раз нашу ПАМ’ЯТЬ піднімали на сміх…

(…І топтали…

Й по мізках – обухом…)

 

Нині сонце зійшло для вкраїнців ще раз –

знову ВІЛЬНІ! Уже не закуті!

(ВСЕСВІТ – добрий до нас  й знову нам дає ШАНС…).

…Але це лише промінь, усміх долі – аванс,

предків клич на могили забуті.

 

На шляху до Ярослава (на вже польській землі),

була ЦЕРКВА , а стала КОСТЕЛОМ…

…Українські могили там зщезли в імлі.

Повернімо ж їх нації (і ВЕЛИКІ й малі),

передаймо нащадкам їх ВЕЛИЧ.

 

Пошануймо могили, бо в них – пам’ять про нас,

наша слава, з майбутнього кодом.

Збережімо могили, бо здолає нас ЧАС.

Не згубімо, вкраїнці, НЕБОМ даний нам шанс,

й СВЯТЕ ПРАВО НАЗИВАТИСЬ НАРОДОМ!!!

Петро Іванець (світлій пам’яті останніх парохів храму УГКЦ у селі Млини –

                               о.Михайла Вербицького та о.Олекси Величка).

 

Звучить «Заповіт» (сл. Т. Г. Шевченка, муз. М. Вербицького).

 

Ведуча:

Автори Гімну України Павло Чубинський та Михайло Вербицький ніколи не зустрічалися, бо хоч проживали в одній країні, проте в різних імперіях – Російській та Австро-Угорській. Їхня позаочна зустріч відбулася завдяки львівському журналу «Мета», який у 1863 році опублікував серед творів Шевченка вже тоді популярний на Наддніпрящині вірш «Ще не вмерла Україна». Лише згодом з’ясувалося, що його автором був не Шевченко, а 23-рiчний кандидат правознавства, журналіст та громадський діяч Павло Чубинський, якому судилося стати визначним українським етнографом і фольклористом. Патріотичний дух поетичного тексту надихнув галицького композитора та священика Михайла Вербицького на створення тексту музичного, причому у двох варіантах: як солоспіву в супроводі гітари та як хору.

 

Читець:

Державний Гімн

Слова палкі,

Мелодія врочиста, –

Державний Гімн

Ми знаємо усі.

Для кожного села,

Містечка, міста –

Це клич один

З мільйонів голосів.

Це наша клятва,

Заповідь священна,

Хай чують

Друзі й вороги,

Що Україна вічна,

Незнищенна,

Від неї  лине

Світло навкруги.

                               ( Наталка Поклад).

 

 

Ведучий:

Ось як це було. У серпні 1862 року зібралася вечірка, на якій були присутні Павло Чубинський, Тадей Рильський, Павлин Свєнціцький та інші. Бесідуючи, згадали про похорони Тараса Шевченка та панахиду по п’ятьох убитих у Варшаві під час придушення маніфестації в лютому 1861 року. Похорони й панахида відбувалися в один день, і під час останньої звучав польський гімн. Відтак присутні на вечірці виконали його під акомпанемент фортепіано. Тоді Павло Чубинський і зазначив, що замість співат­и чужого, краще написати свій. Присутні на вечірці студенти жартома зімпровізували, переклавши слова поль­ського гімну. Такий підхід не сподобався Павлові Чубинському, і він запропонував свій варіант. Пісня була готова, й усі присутні записали її слова. Тадей Рильський віддав свій екземпляр Володимирові Антоновичу, який за кілька тижнів у Києві доручив Миколі Лисенку покласти вірш на музику. Й уже за тиждень нова «Українська Марсельєза» облеті­ла Лівобереж­жя. Але гімном стала на Пра­вобережжі. Очевидно, тому, що його авто­ром там вважали Тараса Шевченка.

 

Ведуча:

Як це сталося?

Один з екземплярів гімну, записаного на згаданій вечірці, потрапив до рук Пантелеймонові Кулішу. Перебуваючи у  Львові, він пообіцяв Ксенофонту Климковичу надіслати ненадруковані вірші Шевченка з архіву петербурзької «Громади». Так і зробив. Але чи то сам Куліш, чи Павлин Свєнціцький, що мав передати вірші, помилився, і разом із поезіями «Заповіт», «Мені одна­ково» та «М. Костомарову» було передано й текст вірша «Ще не вмерла Україна». Й ось у четвертому випуску журналу «Мета» за 1863 рік публікуються ці чотири вірші. Ще більше заплутало ситуацію те, що журнал відкривався віршем «Ще не вмерла Україна», а далі було подано поезії Шевченка з його підписом у кінці. Цей номер потрапив до рук священика Михайла Вербицького. Він просто-таки фанатично любив Шевченка і мріяв покласти на музику всі його вірші. Отримавши такий приємний подарунок, уже за тиждень поклав на музику всі чотири поезії. Й у грудні того самого 1863 року на зі­бранні громади Перемишльської семі­нарії вперше прозвучала «Ще не вмерла Україна». Ректора пісня вразила, і він рекомен­дував семінаристам поширювати її між паломниками, а авто­ра музики, отця Михайла, попросив зробити із соло хорал.

 

Ведучий:

Сказано — зроблено. На свято Івана Хрестителя в Перемишлі багатотисячний натовп слухав могутній хорал. На святі був тоді і львівський єпископ Тома Полянський, засновник першого українського театру у Львові. Він неабияк уподобав хорал і використав його (щоправда, з невеличкими змінами — пісня звучала як «Ще не вмерло Запоріжжя») в постановці оперети Карла Гайнца «Запорожці», якою 25 грудня 1864 року й відкрили театр. Пісня так припала до душі публіці, що її виконували на біс. А вже наступного ранку її співав увесь Львів. Уся Галичина, як і Вербицький, вважала, що слова пісні належать перу Тараса Шевченка. Саме тому ця пісня на музику Вербицького й стала гімном — спочатку Галичини, а потім і УНР. А «Українську Марсельєзу», що її написав Лисенко, швидко забули.

 

Читець 1:

Буває, часом сліпну від краси.

Спинюсь, не тямлю, що воно за диво,–

оці степи, це небо, ці ліси,

усе так гарно, чисто, незрадливо,

усе як є – дорога, явори,

усе моє, все зветься – Україна.

Така краса, висока і нетлінна,

що хоч спинись і з Богом говори.

                            (Ліна Костенко).

Читець 2:

Любіть Україну, як сонце, любіть,
як вітер, і трави, і води…
В годину щасливу і в радості мить,
любіть у годину негоди.

 

Любіть Україну у сні й наяву,
вишневу свою Україну,
красу її, вічно живу і нову,
і мову її солов’їну.

Між братніх народів, мов садом рясним,
сіяє вона над віками…
Любіть Україну всім серцем своїм
і всіми своїми ділами.

Для нас вона в світі єдина, одна
в просторів солодкому чарі…
Вона у зірках, і у вербах вона,
і в кожному серця ударі,

у квітці, в пташині, в електровогнях,
у пісні у кожній, у думі,
в дитячий усмішці, в дівочих очах
і в стягів багряному шумі…

Як та купина, що горить — не згора,
живе у стежках, у дібровах,
у зойках гудків, і у хвилях Дніпра,
і в хмарах отих пурпурових,

в грому канонад, що розвіяли в прах
чужинців в зелених мундирах,
в багнетах, що в тьмі пробивали нам шлях
до весен і світлих, і щирих.

Юначе! Хай буде для неї твій сміх,
і сльози, і все до загину…
Не можна любити народів других,
коли ти не любиш Вкраїну!

Дівчино! Як небо її голубе,
люби її кожну хвилину.
Коханий любить не захоче тебе,
коли ти не любиш Вкраїну…

Любіть у труді, у коханні, у бою,
як пісню, що лине зорею…
Всім серцем любіть Україну свою —
і вічні ми будемо з нею!

(Володимир Сосюра).

Ведуча:

Злившись воєдино, слова і музика пісні одухотворювали покоління борців за волю України.

За часів Української Народної Республіки «Ще не вмерла Україна» вже сприймалась як державний гімн, хоча і не була офіційно затверджена. Офіційно славень було затверджено аж у березні 1939 року — як гімн Карпатської України, проте шовіністичний угорський уряд заборонив пісню так само, як її 70 років забороняли в Радянській Украї­ні. Жоден твір української літератури не мав такої трагічної і величної долі, як гімн «Ще не вмерла Україна». Трагічної, бо понад століття життєствердний гімн переслідували, забороняли. Величної, бо в пісні втілено споконвічне прагнення народу до незалежності.

Після всенародного референдуму 1 грудня 1991 р., який підтвердив волевиявлення народу 24 серпня 1991 р., Президія Верховної Ради України 15 січня 1992 р. затвердила музичну редакцію національного гімну України. В статті 20-й Конституції України зафіксовано: «Державний Гімн України – національний гімн на музику М.Вербицького». 6 березня 2003 року Верховна Рада ухвалила Закон «Про Державний Гімн України», змінивши перший рядок оригіналу «Ще не вмерла Україна, ні слава, ні воля» на «Ще не вмерла України і слава, і воля…»

Звучить Державний Гімн України «Ще не вмерла України ні слава ні воля…»