Збірка “Різдвяні історії” для учнів.

728-90-acid

Скачати збірку “Різвяні історії” для учнів ви можете у кінці статті.

Усі твори, що ввійшли до цієї книжки, пов’язані з Різдвом – чи не найулюбленішим святом християн усього світу. Відкриває збірник вер­теп — традиційна святочна вистава, далі йдуть колядки — невід’ємний атрибут Святвечора. Розділ «Різдвяна казка» містить вірші, оповідан­ня, казки українських та зарубіжних письменників.

Збірка "Різдвяні історії"

Збірка “Різдвяні історії”

Серія «Бібліотека шкільної класики» заснована 2005 року

Художнє оформлення серії Євгена Бондаря

Упорядкування та передмова Івана Андрусяка

Ілюстрації Вікторії Дунаєвої

 

 

Здається, немає світлішого свята, ніж Різдво, коли дім наповнюється пахощами ялинки, світлом мерехтливих вог­нів і очікуванням справжнього дива. І не так суттєво, коли . його святкуєш, — 25 грудня чи 7 січня, бо головне — це світлі почуття, які сповнюють тебе в цей час, і віра в добро.

Ой долів, долів, долів луженьки,

Ой течуть ними бистрі річеньки.

Ой плине ж, плине райськеє древце,

Райськеє древце з трьома вершеньки:

В однім вершеньку сив соколонько,

В другім вершеньку сива кунонька,

В третім вершеньку сив-ластовлята.

Ой те є ж тото сив соколонько,

Але є ж тото господаренько.

Ой не є ж тото сива кунонька,

Але є ж тото ба й ґаздинонька.

Ой не є ж тото сив-ластовлята,

Але є ж тото, є їх дитята.

Ця колядка, записана в Ясені на Прикарпатті пред­ставником знаменитої «Руської трійці» Іваном Вагиле- вичем, нині, на жаль, відома лише з цього та ще кількох записів. У наш час навіть у Галичині, де старі звичаї збе­реглися нібито найповніше, на Різдво рідко можна почу­ти не лише усім відомі колядки «Небо і земля» чи «Нова радість стала», а й ті, що їх колись у кожному селі було по кілька питомо «своїх».

Проте Різдво в Україні, як і будь-де в християнському світі, залишається найулюбленішим родинним святом. Усім відомо, що християнство прийшло в Європу значно пізніше, ніж народилися і вкоренилися ці святочні ро­динні дійства. А колядки були офіційно визнані церквою і стали релігійними різдвяними співами лише з 1223 ро­ку, коли святий Франциск уперше включив їх до святоч­ної літургії.

У кожного народу є свої обрядові різдвяні дійства, проте всі вони, відрізняючись за формою, навдивовижу подібні за суттю, бо всі є частиною древнього індоєвро-


 

 

пейського культу родини. Скрізь на Святвечір за столом неодмінно збирається вся сім’я, вечеря є здебільшого пісною, обов’язковою стравою на ній — риба, а невід’єм­ним атрибутом дійства — святочна пісня, колядка:

Ой ходив, ходив місяць по небі, Святий вечір!

Ой шукав, шукав ясної зорі.

Ой зоро, зоро, моя зорице,

Ой ходімо Бога шукати,

Бога шукати, людей спасати, Святий вечір!

А пан господар за столом сидить, Святий вечір!

За столом сидить, три кубки держить.

В першому кубку вино зелене,

В другому кубку пиво щедрове,

В третьому кубку медок солодок,

Медок солодок для його діток, Святий вечір!

А яке ж Різдво без подарунків? Щоправда, не скрізь їх кладе під подушку святий Миколай чи під ялинку Дід Мороз. Іспанські діти в різдвяну ніч виставляють своє взуття за поріг, а зранку воно повне цукерок «від свято­го». Прикрашена ж ялинка — атрибут німецького різдвя­ного обряду, що виник доволі пізно — аж у XVI столітті. Й лише 1841 року цей звичай перейняли англійці: тоді ялинку вперше було встановлено у Віндзорському коро­лівському замку. До речі, столиця Великої Британії Лон­дон головну свою ялинку отримує в подарунок від Нор­вегії. Це одна з найновіших різдвяних традицій, яка ви­никла під час Другої світової війни. Норвезький король змушений був покинути свою країну, коли її окупували нацисти, і притулок йому надала Англія. Під час окупа­ції норвезькі патріоти щороку, ризикуючи життям, пере­правляли на Різдво у Лондон своєму королю ялинку. І хоч війна давно скінчилася, проте й донині Норвегія щороку дарує англійській столиці велетенську лісову красуню, яку встановлюють на Трафальгарській площі поруч зі знаменитим пам’ятником адміралу Нельсону.

В Італії та Іспанії найпопулярнішою символікою свя­та є ясла — адже саме в них Діва Марія народила Ісуса Христа. А ще італійці мають на Різдво обов’язково відві­дати сім церков. Цікавий обряд зберігся у чехів і поляків: за кілька тижнів до свят вони ставлять у воду зрубану гі­лочку черешні. Якщо вона до Різдва зацвіте, зима буде недовгою…

В українських обрядових дійствах збереглося, певно, найбільше елементів первісних, дохристиянських народ­них вірувань та звичаїв. Наші найдавніші колядки роз­повідають про початок сущого:

Гей, як то було на початку світа, Боже наш!

Гей, не було ж там ні неба, ні землі.

Гей, іно ж там були темненькії моря.

Гей, на тих морях зелен явіронько.

На тім явіроньку на верху гніздонько.

Гей, а в тім гніздоньку тріє просфороньки.

Тріє просфороньки, а всі три маленькі, Боже наш!

Свята або Тайна вечеря на Гуцульщині, де народна обрядовість чи не найбагатша, готувалася на «живому вогні», себто добутому природним способом — тертям. Цей вогонь розкладали з 12 полін, заготовлених за 12 днів до Різдва. Тепер так уже не роблять, проте й нині вечеря обов’язково має складатися з 12 пісних страв. Коли з’явиться на небі перша зірка, хлопчик — зазвичай син господаря — вносить до хати в’язанку отави (трави, що виросла на місці скошеної) і в’язанку соломи. Отавою застилає стіл, а колись ще й скриню, соломою — долівку. Сам же господар уносить Дідуха — святочний сніп пше­ниці або жита — і ставить його на покуті — почесному місці за столом, підстеливши отави. Відтак, доки госпо­диня накриває на стіл, господар з кутею тричі обходить обійстя і кличе до себе на Святу вечерю громи і блиска­виці, вовків і ведмедів, арідників, чугайстрів та іншу лі­сову нечисть. Після того проказує: «Якщо не йдете до мене зараз, то не приходьте й улітку на мій ґрунт (землю) і по мою маржину (худобу)». У кого є сад, той із сокирою підходить до дерев, які цього року не родили, і промо­вляє: «Якщо не зародите нарік (наступного року) — зру­баю». Обов’язково по дрібці куті господар має винести худобі у ясла — у неї теж має бути свято; а хто має пасіку, мусить пригостити кутею і бджіл. Потому вся сім’я сідає за святковий стіл і по молитві вечеряє, причому кожне має скуштувати всі 12 страв. Колись перед тим, як поча­ти вечеряти, господар підкидав ложку куті до софіта (стелі) — «на багатство, аби худоба роїлася». Якщо кутя пристане, це вважалося добрим знаком. Нині, щоправда, так уже не роблять: старі хати були «миті» — з дерев’яни­ми стінами, і плями виводилися легко…

По вечері жінки вирушають із гостинцем (мисочкою куті) до родини та сусідів — «за простибі наперед душі померших», а діти йдуть колядувати:

На оней горі, оней високій,

Там же ми оре золотий плужок.

Там же ми оре сам милий Господь.

А святий Петро єму погнят,

Божая Мати насіння носит,

Насіння носит все троякое:

Єдно насіння пахучий ладан,

Друге насіння яра пшеничка,

Третє насіння зелене вино.

Пахнячий ладан до кадильниці,

Яра пшеничка до проскуроньки,

Зелене вино на потішення,

На потішення, душ очищення.

Хоча кожна нація відзначає Святвечір на свій звичай, та є одна річ, що об’єднує ледь не всі народи. Це віра в те, що у різдвяну ніч стаються чудеса, бо саме Різдво — то і є диво. Воно робить людяним скнару Скруджа («Різдвяна пісня в прозі»), дерев’яного Лускунчика перетворює на прекрасного принца. Воно народжує промінчик світла в душі Сашка, героя оповідання Л. Андреева. Хлопчик, по­мітивши ангелика на ялинці, прагне дістати його, адже життя передчасно зробило Сашка дорослим, черствим, цинічним. І нехай до ранку все мине, стече сльозами, як восковий ангелик, — та ніщо не порівняється з отією хви­линою щастя, подарованою Різдвом.

Так, Різдво — це прекрасне свято, що сповнює лю­дину добром і любов’ю. І де б ти його не зустрічав — в Ук­раїні чи Німеччині, у Грузії чи Польщі, в Норвегії чи Англії, — воно завжди даруватиме світлу надію.

Іван АНДРУСЯК


mm

 

ДІЙОВІ ОСОБИ:

ЧАСТИНА ПЕРША

“Пономар, у звичайному сірому нанковому халаті; волосся з проділом серед голови, прямо проти носа, і з косою.

А н г е л и, з крилами; один із лілією.

Пастухи, у звичайних кобеняках з відлогами.

Ірод, в парчевому кунтуші, з короною на голові й з скіпетром.

Тілохранителі Ірода, у панцирі, з великими мечами і в шоломах.

Три східні царі, в парчевих кунтушах, з корон­ками на головах; усі зв’язані докупи і так рухаються по сцені.

Чорт, чорний, з хвостом, з кабанячими іклами, з ве­ликими рогами і вугільцем у роті; по руках пальці з кігтя­ми, нога коняча.

Смерть, скелет із косою.

Р а х і л ь, у єврейському вбранні, з дитиною на руках.

Воїн и, зі списами, в шоломах та панцирах.

ЧАСТИНА ДРУГА

Дійові особи-люди — у своїх національних костюмах.


ЧАСТИНА ПЕРША

ЯВА ПЕРША
Хор

(за сценою)

Пінію время і молитви час,

Христе рожденний, спаси всіх нас!

Пономар

(говорить)

Возстаніте од сна і благо сотворіте Рождшагося Христа повсюду возвістіте; Сіє вам, людіє, охотно глаголю,

І благословіте: піду да подзвоню.

Підходить до дзвона, що висить на нижньому поверсі,
і дзвонить. У цей же час на верхньому поверсі з обох боків
висуваються дві запалені свічки і освітлюють місце, де повинна
бути колиска з новонародженим Спасителем; над цим місцем
світло, але ні дитяти, ні матері не видно.

Хор

Ангели, знижайтеся,

Ку землі зближайтеся,

Бог-Господь, которий з нами Днесь, од віка він був з нами, Славой неба престопольні,

Всі язиці претолиці,

Веселітеся, радуйтеся,

Яко з нами Бог.

Небом земля сталася,

Як Бога дождалася;

Де творець архангелів,

11

 

Там треба і ангелів.

Славой неба престопольні, Всі язиці претолиці, Веселітеся, радуйтеся,

Яко з нами Бог.

Як Люцифер спав з неба, То там святих людей треба, Щоб поповнить паденіє Довжно Христу рожденіє. Славой неба престопольні Всі язиці претолиці, Веселітеся, радуйтеся.

Яко з нами Бог.

Бог сьогодні рождається, Небом земля сповняється, Трепещуть архангели, Служать йому всі ангели. Славой неба престопольні Всі язиці претолиці, Веселітеся, радуйтеся,

Яко з нами Бог.

ЯВА ДРУГА

Два Ангели під час співу третьої і четвертої строфи входять
на верхній поверх, зі свічками, вклоняються Віфлієму, потім
глядачам; коли закінчують співати, один із них виходить,
а другий, підійшовши до дверей, говорить.

Ангел

Возстаньте, пастиріє, і бдіте зіло,

Возстаньте і радуйтесь, яко се приспіло Рождество спасово, миру пророками предріченно, Которий вже родився от діви совершенно;

 

Возстаньте і славіте його повсюди,

Да узнають о нем окрестнії люди.

Ангел виходить.

Розмова двох пастухів за сценою.

і

Пастух перший
Грицьку!

і

Пастух другий
А що, Прицьку?

Пастух перший

Вставай хутенько, вибери ягня маленьке, да пі­дем ген-ген на гору, може, ще й ми поспіємо впору.

Хор

Слава буди в вишніх Богу,

Дающему радость премногу,

Рожденну, явленну І во яслях безсловесних положенну. Щоб даровав златії кліті,

Нам пожити в них многія літи,

Співайте, іграйте,

Всі людіє рожденного возхваляйте.

Ти, вертепе, возвеселися,

Се бо в тобі Христос родися,

Во струнной псалтирі

Рожденного прославляйте во всем мирі.

Вол і осел його вітають,

Пастиріє його прославляють,

І царі-государі

От Перс і Індії принесоша дари.

13

Пастухи приносять ягня в подарунок Божественному

Дитяті.

Пастух перший

От се ж і ми, паничу, до вашой-таки мосьці, Але ж Грицько з Прицьком приплелися в гості; Ось і ягня вам принесли із сільського стада, Нехай буде да здорова вся наша громада.

Пастух другий

Да годі лиш, Грицьку, тобі тут блеяти,

Да нум поздравляти,

Може, кому чи не час й до стада чухрати.

Пастух перший

Як так, то бувай же, паничу, здоров;

Да й нам дай, щоб і ми такі були здорові,

Да із сих чижмачків обулись в сап’янові. Благослови ж сей подарок від нас прийняти, А нам дозволь погуляти.

Скрипка за сценою грає дудочку. Пастухи танцюють
і примовляють: «Зуба, зуба на сопілку!»

Пастух другий

Спасибі ж вам, ми б довше тут гуляли,

Дак хліба із дому не брали.

Виходять.


На нижньому поверсі заходять і виходять воїн и.

X о р за сценою починає співати.

Ірод зі своїми тілохранителями тихо йде через сцену

до свого трону.

Хор

Десь Ірод грядет в страни своя Віфліємськії, Плінити всі храми,

Даби зискати Христа народженна,

Од трієх царей йому ізвіщенна,

Со воїнством премногим.

І велів же он во своем повіті Живущіє в нім всі діти із бити,

Во двоїх літіх і нижайше,

Во трієх літіх і множайше,

О Іроде преокаянний!

Ірод гордо сідає на троні, тілохранителі виходять.

ЯВА П’ЯТА

Три східні царі йдуть тихо до Ірода.

Хор

Швидше тріє царі Ко Христу со дари,

Ірод їх пригласи,

Куди ідуть, іспроси.

Ірод встає, зустрічає їх і говорить.

Ірод

Царіє і друзі, куда шествіє ваше?

І кому такіє драгіє дари і поклон приношаше?

15


 

 

Царі

(зі смиренням)

Ко Христу новорожденному ідем поклрн отдати, Даби в милості его вік свой пребувати..

Ірод

Да гді же он родился? Єсли в моем царстві,

То невозбранно ідіте, іщіте;

Прошу же і мене вскорі о сем ізвістіте,

Ібо і аз пойду, ему поклонюся І яко пред сильним царем смирюся.

Царі переходять на верхній поверх.

Ірод сідає.

ЯВА ШОСТА
Хор

Отвіщаша йому,

Ідем же к рожденному;

К рожденному ідіте І мя возвістіте.

Аз, шед, поклонюся,

Пред Христом смирюся,

Воздам честь обичну Цареві приличну.

Звізда ідет чудне —

З восток на полуднє.

/

Тут зірка з’являється у верхньому поверсі й посувається перед

царями.

Над вертепом сіяєт,

Царя Христа являет.

Царі підходять до Віфлієма і вклоняються.

Царі

Се к тебі, Христе, царю нарожденный, Да будем силою твоєю огражденні! Прийми труд наш,

Ми-бо прийдохом тя вітати,

І смиренний поклон тобі оддати.

Царі виходять, їх зустрічає Ангел.

ЯВА СЬОМА
Ангел

Куди, царіє, мислите іти? Не к Іроду ізнову? Іним путем ідіте, повірте сему слову.

Ірод вам, як ви в його були, говорив лукаво. Ви ж не слухайте його да ідіте направо.

Царі

Благодарим тебе, ангеле, а найпаче Богу, Що ти в путі нашем показал дорогу; Проведи ж нас, ангеле небесний,

Да не імат в руки нас Ірод сей лестний.

Царі з Ангелами виходять.

ЯВА ВОСЬМА

Дія на нижньому поверсі. Ірод сидить на троні.

Хор

Ангел к нам віщаєт, На путь наставляет, Іним путем ідіте,

Ко Іроду не йдіте.

 

Волхви возвратишася,

У Ірода не биша,

Вспять, вспять возвратишася,

Не вотще трудишася.

Пришли в страни своя,

Христа славослов’я,

Чають з ним в небі жити,

Єму ж навік служити.

Ірод

(розлютований кричить)

Какой, какой урон нашей царськой славі!

Насміялись мні дураки в моей же державі!

Я послал їх в Віфлієм, чтоби іспитати,

О необикновенном сем рожденном дитяти;

Но они мні о нем вість не предложили,

Как простого мужика, мене обольстили.

(Ще дужче кричить).

Розкаленная утробо! Не вім, что чинити.

Аз єсьм цар, на землі хто мя может слити?

Пошлю вірниє раби, штоб його убити.

О храбриї мої вої, предстаніте зді!

Вірно ви мні должни служити везді.

ЯВА ДЕВ’ЯТА

Воїни увіходять у всі двері й разом говорять.

Воїни

Государю наш, почто требуєши нас?

Ми здісь всегда предстояли,

І прикази твої всегда виполняли;

Не может же сему вовіки статься,

Чтоб сміл кто твоей державі посміяться.

18

Ірод

(крізь сльози)

Однако же волхви мене осміяли,

Да і царський приказ ногами попрали; Обійдіте ж моя гради, всі мої преділи, Убивайте всіх младенцев, коїх би обріли.

Воїни

Государю, приказ твой виполнить готові. Ми на всіх врагов твоїх возложим окови.

Хор

Перестань ридати,

Печальная мати!

І на радость преложися,

К царю приближися.

Не іми за шкоду,

Видя, яко воду,

Кров ізливаємих І убиваємих;

К жизні непремінной,

Ко смерті нетлінной,

За живота страту Пріємлють заплату.

ЯВА ДЕСЯТА

Воїн веде Р а X і л ь із немовлям і говорить гнівно.

Воїн

Ступай, бабо, ступай! Не вгинайся, ступай!

(До царя).

Вот, царю, твой приказ ми добре спольняли, Во всіх городах дітей убивали.

19


Се один із младенцев в царстві юж зостался; Я долго за его матір’ю ганялся.

Се послідня жива пред тобою,

Мать хочет замінить смерть його собою.

Ірод .

Я царському слову не могу ізмінить,

I велю тотчас не мать, а отроча убить.

. Воїн піднімає дитя на спис.

Рахіл ь

Ах, незносная печаль дух мой снідаєт,

Что сей лютий воїн чадо убивает:

Вирвавши із нідр моїх, хощет погубити О нещастіє моє, что буду чинити?

Щасливі ті жени, кої не рождають,

Скорбі і печалі вовсе не знають.

Б’є себе в груди. Воїн виходить.

Хор

Ірод неситий Велить убити,

А воїн терзает І убиваєт.

Маленькії чади Всі пребудуть раді,

Тим-бо з неба платять,

Що живот свій тратять За Христа і Бога;

То їм мзда премнога,

Малим отрочатам,

Закланним овчатам.

 

Рахіл ь (до Ірода)

Умилосердись, царю, і возврати мні чадо! Нащо його убил?

Оно еще єсть младо!

Ірод

Полно, баба, полно шуміть!

Об убитом нічого жаліть.

Хор

Не плач, Рахіле,

Що чадо не ціле;

Не ув’ядають,

Не процвітають Вольнії крила Новой святині;

К Богу і сину Імієш причину:

Твоє-бо пернате Небом суть узяте;

Путь прошедше тісний Побіднії пісні Поють царю слави,

Іже їх ізбави Од сітей ловящих В пагубу губящих.

Рахіл ь (до Ірода)

О Іроде пребеззаконний, мучителю стопекельний, Якую ти в дітях вину обрітаєш,

Що смертію от сосцев наших отриваєш?

21

 

ЯВА ОДИНАДЦЯТА

Воїн забігає, виганяє Рахіль і виходить за нею.

Воїн

Ступай, баба, ступай! Здесь балов не точі.

Ірод

(тихо, сам з собою)

Уви, кая сих времен зділалась преміна, Думавшу мні вічно жить, близиться кончина, Однак же я з смертію сражаться буду.

(Голосно).

Вої вірнії мої! Станьте у порога,

І да смерть не убіжить, ловіть якомога!

ЯВА ДВАНАДЦЯТА

Воїни увіходять юрбою в усі двері й стають біля порогів.

Хор

Тут смерть ВИХОДИТЬ, речет к нему вину, Почто дерзнув пролить кров неповинну?

За ню же, реку, стяжу твою душу,

І пригласити други свої мушу,

О Іроде преокаянний!

ЯВА ТРИНАДЦЯТА

Смерть входить; перелякані воїни тікають.

Смерть

Що ти, Іроде неситий!

Почто се болтаєш

 

І мене убити Воям повеліваєш?

Із пропасті ада Будеш ти знати, Неповинні чада Як убивати.

Вийди, брате, друже, Мені пособити Кровопийцю Ірода Од землі стребити!

ЯВА ЧОТИРНАДЦЯТА

Перш під долівкою, а тоді за сценою дедалі дужче та дужче
чутно грубий голос: «Гуп, гуп, гуп, гуп, гуп!».

Потім входить Чорт, вигукуючи: «Гуп, гуп!».

Чорт
(до Смерті)

Почто ся, моя другиня, зовеш на пораду? Тотчас умертвлю й препоручу аду.

(До Ірода).

А покуда ти, неситий Іроде, будеш спориться

з моєю сестрою?

Разві ти не хочеш брататься зо мною?

(До Смерті).

Підними, сестро, косу, вдар його во главу! Щоб знали повсюду нашую державу.

(Виходить).


ЯВА П’ЯТНАДЦЯТА

Ірод підводиться; з переляку він осмілився і дяківським
голосом кричить на С м е р т ь.

Ірод

Што мя словеси стращаєши?

Смерть
(тим же голосом)

Разві ти мене і до днесь не знаєши?

Ірод

Аз єсьм батат і славен,

І ність ніхто мні равен.

Смерть

Слава і багатство прейдуть!

Сей коси довольно взмаху І мертв уже чоловік од страху.

Ірод

Коси ти, бабо, траву своей косою,

Не тобі, машкаро, спориться зо мною!

Я могуществом і силою ‘ Заставлю тебе покориться.

Смерть

Безумне! Всього світу я сильній нахожуся; Ізначала віку нікому не клонюся;

Аз єсьм монархиня, всього світу пані,

Я цариця суща на всякії страни,

Князіє і царіє під властю моєю,

Усіх вас я посічу косою своєю.

Б’є косою Ірода; той падає і довго конає. Смерть виходить.

24

ЯВА ШІСТНАДЦЯТА

Хор

(співає за сценою в той нас, коли Ірод ще б’ється

в конвульсіях)

Дерзай од Смерті посічен косою,

Да ідет во ад і живет з тобою;

Ти будеш там всегда пребувати,

О Іроде преокаянний!

Перш під долівкою, далі за сценою знову чути:
«Гуп, гуп, гуп!»

ЯВА СІМНАДЦЯТА

Чорт входить, бере в обійми Ірода і басом говорить

уривчасто і протяжно.

Чорт

Друже мій вірний, друже прелюбезний! Довго ждав я тебе в глибочайшій бездні. (Ще голосніше скоромовкою).

От так беруть, от так несуть Розкішників світу!

Понеже дать не могуть Пред Богом отвіту.

Хор

Не відав же он, що істребиться І царство його в кінець розориться. Заслуга його знатна всім і явна,

За то й пекельна бездна ізготованна,

О Іроде преокаянний!

Завіса опускається.

25

ЧАСТИНА ДРУГА

Дія відбувається на нижньому поверсі.

ЯВА ПЕРША

Дід і баба.

ДІД

От тепер і нам припало,

Як Ірода вже не стало; Потанцюймо ж, молодичко,

Мій рожевий квіт, хоть мало!

Баба

Гляди лишень, вражий діду,

Щоб не ввели танці в лихо; Забрались би у тісний кут,

Да хліб собі їли б тихо.

Дід

Да що ти мені бовтаєш,

Чого і сама не знаєш?

Ти говориш річ сю лишню,

А я б тобі сказав піти Під черешеньку, під вишню.

Хор

(співає)

Дід з бабою танцюють.

Ой під вишенькою, під черешенькою Стояв старий з молодою,

Як із ягодою.

І просилася, і молилася:

26

«Пусти мене, старий діду,

На вулицю погулять». —

«Ой і сам не піду, і тебе не пущу, Хочеш мене, старенького,

Да покинути.

Ой не кидай мене, бабусенько моя, На чужій стороні При лихій годині.

Куплю тобі хатку, іще й сіножатку І ставок, і млинок,

І вишневенький садок». —

«Ой не хочу хатки, ані сіножатки, Ні ставка, ні млинка,

Ні вишневого садка.

Ой ти, старий: кахи, кахи!

Я молода: хи-хи, хи-хи!»

ДІД

Да годі ж, годі ж, годі ж бо вже!

Вклоняються глядачам і злякано виходять,
побачивши солдата, який їм кричить:
«Кой чорт вас здесь розвєсєліл» і под.

ЯВА ДРУГА

Солдат
(на діда і бабу)

Кой вас чорт здесь разносіл? Ведь тотчас патащу к ахвіцеру, Штаб ви зналі крестіянску веру! (До глядачів).

А, здрастуйте, чесниї гаспада!

Не було ль тутечки здесь солдат? С німі времечко правєсті я рад;

27

Но как оних здєсєчка тут нет,

То прийміть, гаспада, мой привет.

Я солдат прастой, не богослов,

Не знаю красних слов;

Хотя я отечеству суть защита,

Да спина в меня ізбита;

Читать і писать не вмею,

А гавару, што разумею;

Нонича люди веселяться,

Да й подліна, как не удивляться!

Христос в вертепе народился,

А Ірод окаянний сказился;

Бояся царства лишиться,

Вздумал детской кров’ю омиться.

За то Іродушкє пришлось жестоко,

Как черті тащили в ад его глубоко. Каковую весть вам-ста сообщаю І вас Христовим рождеством поздравляю.

ЯВА ТРЕТЯ

Солдат і Дар’я Іванівна.
Солдат

А, Дар’я Івановна! Каково живете?

Дар’я Іванівна Скучаю за вами, Ігнатій Парамонович.

Солдат

Благодарю вас за пам’ять.

Цілуються, скрипки грають камаринську; танці;
раптом чути барабан.

28


Ах, Дар’я Івановна, барабан слихать! Мне треба в поход ступать.

Дар’я Іванівна
(цілує його)

Прощайте, Ігнатій Парамонович.

ЯВА ЧЕТВЕРТА

Циган
(на коні)

Дяги, дяги, забув, батю, дуги!

На шляв да-ри-да-ти,

Бо йду по-здрав-ля-ти!

(До глядачів).

Криця —не лошиця, кремінь —не кобила, Як біжить, аж дрижить, як впаде, то й лежить, Кобила падає, а з нею і циган у сніг.

Пху! Побила б тебе лихая да нещаслива година! Пре-пре-прекаторжного батька скотина! Щоб тобі ні стригло, ні брило,

Щоб тебе на світі не було!

Один в роті зуб держався,

Да й той тепер у снігу зостався.

(До глядачів).

Панове! Хто хоче? Будемо міняти!

Далебі, що її стоїть продати.

(Трохи помовчавши).

Ніхто ні шажка, ні копієчки не хоче дати?

А тут-то вража кобила брикуча,

Хоч ребра в її й дуже видно,

 

Да все ж за год вона роздобріє; Коли жива буде,

Боятимуться люди:

Хутко біга.

(Б’є кобилу нагаєм і кричить).
До шатра! До шатра! До шатра!
Кобила підскакує і втікає.

Ох, їсти ж, їсти Смаженої капусти!

Хоч би смальцем зашмарувати, Да добре попирувати!

ЯВА П’ЯТА

Входить циганчук, син.

І

Син

Йди, батьку! Мати казала вечерять. Циган

А що ж доброго ви там наварили? Син

Казала мати —нічого.

Циган А хліб же є?

Син

Де б то взявся? Нема.

ЗО

Циган

Та дарма. Я тут з людьми добрими погарцюю, А ви вечеряйте собі здорові,

Циганчук виходить.

ЯВА ШОСТА

Входить циганка з глечиком у руці.

Циганка

Гараську, Гараську!

Із’їла собака порося і паску Да ще й перець винюхала!

Тепер кого пеняти?

Ніде й хліба взяти!

Циган

Ой жінко, жінко! Я шек-монодек, Фун-фун-фонфора!

У мене що не день, то копійка свіжа. Чи молочка? То й на, на!

А чи сальця? То й на, на!

А тепер-то я ж з голоду вмираю.

Циганка

Е, старий, котюго! Ще й тобі мене оце

дратувати!?

А як знав би ти собі міхом подувати,

Да залізо гарячеє молотом кувати!

Як ударю я тебе кічвою сією,

Не будеш ти знущатись над бідністю моєю. (Дає йому ляпаса).

31

Циган

(погрожує їй нагаєм)

Ой жінко, як начну Сергієм латати,

То вся шкура на тобі буде тріщати.

Циганка

І не лай же мене,

І не бий же мене;

Принесу я борщику В полив’янім горщику.

Циган

Хутко ж, жінко, да не бавсь!

Циганка виходить і знову повертається.

Циганка

Тут-то страва, тут-то люба! Покуштуєш — звисне губа.

Циган

А дай же покуштувать!

(П’є з глечика, потім плює і говорить із досадою).

Ге, побила б тебе година лихая!

Така твоя й страва, як і ти, дурная:

Твій борщ да походив на ракову юшку!

Циганка

Кидала, мій миленький, й цибулю, й петрушку, А для свого господаря Й кусок сала із комара.

Циган

Гайда ж до шатра дітей годувати,

А коли хоч, то й вернись, да нум танцювати!
Скрипка грає. Циган співає і танцює з циганкою.

32

Чом, цигане, не ореш? — Бо не маю плужка. Тільки в мене пояс є, за поясом пужка.

Чом, циганко, не прядеш? — Бо не вмію прясти, Із-за гаю виглядаю, щоб сорочку вкрасти. — Ходім, стара, до шатра, що має Бог дати!

Фун, фун, фонфора! Проживем без хати.

Танцюючи, виходять.

ЯВА СЬОМА

Угорець
(в гусарському вбранні)

Терентенбасса, маленька басса, велика басса, Мої поля, моя вода, моє блато, моє в блаті, моє.

Входить угорка.

А, здрастуй, мадярко!

Цілуються. Грає скрипка. Співають і танцюють.

Гусар коня напував, Дзюба воду брала.

Гусар пісню заспівав, Дзюба заплакала.

Не плач, Дзюбо, моя любо, доки я з тобою.

Як поїду я од тебе, заплачеш за мною.

Ой, хто любить печериці, а я люблю губи.

Ой, хто любить молодиці, я горнусь до Дзюби.

Цілуються і виходять.

ЯВА ВОСЬМА

Поляк і хлопчик.

Поляк

А цо тута за галаці?

Hex дзембло вєзмє гайдамаці!

33


Ідзь, хлопку, ведзь до мне кохану,

Я ту краков’яку витанцьоваць стану.

Хлопчик виходить.

(До глядачів).

А цо, панове?

Жеби ви знали, цо я єстем з дзяда,

Із прадзяда шляхтич уродзьоний.

Я бил-ем ве Львове,

Бил-єм і в Кракове,

Бил-єм і в Кійовє,

Бил-ем і в Варшаве,

Бил-єм і в Полтаве,

Бил-єм в Богуславе.

Падам до ног ясневельможнего пана!..

(Називає на прізвище господаря дому). Зичу здрув’я і многа лята.

ЯВА ДЕВ’ЯТА

Входить полька.

Поляк

А, як ся маш, моя варшав’янко?

Полька

Будь здрув, мой коханко.

Цілуються. Скрипка грає. Поляк співає. Обоє танцюють.

Поляк

Сіви коник, сіви, зєльона кульбака, Заєхал-єм до ней — нехце мє, собака. Нє жалуй, дівчина, барилечки вина, Бо собє достанеш добрей матки сина.

 

Жеби ти вєдзяла, цо о тобє мисле,

Скоцилась би до мне………………………….

Хіба би-м мусила в Кракове не биваць. Жеби-м не умила краков’ика спєваць.

Під час танців хлопчик виходить із дверей і починає танцю-
вати навприсядки за спиною свого пана.

Той, роблячи в танці крок назад, падає навзнак і кричить,

лежачи на підлозі.

А пудзь до дзємбла, лайдак! Батогами забію! Полька

Пшепрошам пана Яна!

Ідзь зе мне,

Бо цєбє гайдамака забіє!

Полик

Цо ти, неодукована кубіта, мувіш!

Як Бога кохам,

Єдин тшидесті гайдамак забіє!

Схоплюється, і всі виходять в ту хвилину,
коли за сценою чути пісню.

Да не буде лучше,

Да не буде краще,

Як у нас да на Україні!

Немає… нема…

ЯВА ДЕСЯТА

Входить запорожець у червоних шароварах, у повній
одежі, з люлькою і з булавою, за плечима бандура.

Запорожець
(до глядачів)

Гай-гай, панове, що то ик и молод був! То-то в мене була сила:

35


…б’ючи, й рука не мліла.

А тепер від… і блоха сильніш здається, — Плечі й руки болять, уже сила рветься!

Ой ви літа, літа, поганая справа,

В морду хоть зацупиш, вже не та розправа. Ой бандура моя золотая,

Коли б до тебе шинкарка молодая! Танцював би з єю до смаку, до сміха, Одцурався б з єю навіки од лиха,

Бо, бач, як заграю, не один поскаче,

Да к тому весіллю, може, хто й заплаче!..

Я козак, горілку п’ю, люльку я вживаю,

Є шинкарки в мене, а жінки не маю.

А вас, панове, святками поздоровляю.

ЯВА ОДИНАДЦЯТА

Запорожець і Хвеська.

Запорожець

А! Здорова, шинкарко,

Здорова, полтавко,

Як я тебе давно бачив!

Хвеська

Як бачились у Чигрині,

Да й досі ні.

Запорожець

Так, Хвесю, так! Любко, голубко моя!

Як бачились у Чигрині,

Да й досі ні.

Поцілуй же мене по знакомості в крутий

мій усок!.

 

От так — цмок!

Поцілуй же ще в чуприну хоч разок!

От так — цмок!

Поцілуй же мене в булаву й в бандуру! Добре! Тепер потанцюймо!

Скрипка грає. Танцюють. Після закінчення танцю Хвеська

виходить.

От так же! І пішла!

ЯВА ДВАНАДЦЯТА

Змія повзе, і, коли запорожець стоїть роздумуючи, вона
кусає його за ногу і відповзає.

Запорожець

Ой лишенько, гада, гад!

От чорт йому й рад!

Оце ж і укусила.

Ой, хоч би циганочка да поворожила.

ЯВА ТРИНАДЦЯТА

Циганка входить, запорожець лежить.
Циганка

Ох, мій милий волошину чорнобривий, Оце ж тобі вража Хвеська нарядила, Що тебе гадюка укусила!

Запорожець

Поворожи, будь ласкава,

Далебі оддячу.

Хоч незруч, дак хоть навкидьки.

37

Циганка

Ходила циганка по горах, долинах,

Носила пісок на вилах.

Скільки останеться на вилах піску, —

Шепче так, щоб запорожець не чув, але він чує. Стільки б у тебе осталось, козаченьку, духу.

(Голосно).

Ти зовсім здоров, вставай,

Да дохід давай.

Запорожець

(устає)

Потанцюй же зо мною, бо дам прочухана. Скрипка грає. Танцюють.

Циганка

Не жалуй, батеньку, копієчки, да дай дві. Запорожець

Що ти кажеш, циганко? Я недочуваю. Циганка

Да я й сама, козаче, знаю.

То я кажу: не жалуй копієчки, да дай дві.

Запорожець

За що або й нащо тобі, скажи, будь ласкава! Циганка

Я б собі, голубе мій сизий, рибки купила. Запорожець

Може б ти, циганко, й товченики їла?

38


Циганка

Ох, їла б, козаче-бурлаче, да де ж то їх взяти? Запорожець

Цаплена ти голова! Чому давно не казала?

Я б тобі повну пазуху наклав!

(Булавою б’є її знизу під спину).

От тобі товченики! От тобі товченики! Циганка, підскакуючи, втікає.

ЯВА ЧОТИРНАДЦЯТА
Запорожець

(танцює. Скрипка грає. Потім говорить)

Піти лишень до Хвеськи да випить хоч півквар­тівку, бо дуже щось сухо на язику.

(Стукає в двері.)

Хвесько! Хвесько! А, Хвесько! Серце, відчини! Відчини!

Будь ласка! Хіба ти не чуєш? Бодай ти зозулі не чула!

Кажу тобі, відчини, бо й двері виставлю і вікна поб’ю!

(Відступає кілька кроків назад, розганяється,
лобом висаджує двері й ховається за сцену).


ЯВА ВІСІМНАДЦЯТА

Чорт

От тепер я діждався,

Що жид мені дістався.

(Довго дивиться на жида).

Запорожець
(підкрадається й б’є його булавою)

Оце ти й досі не одніс?

Який з тебе проворний біс?!

(Б’є чорта знову).

Неси ж, неси, да кушай на здоров’я. Чорт

________________________________________ і

Гуп, гуп, гуп!

Відносить жида. Скрипка грає. Запорожець танцює.

Запорожець

Іще коли б найти уньята-ледащичку;

Щоб враг узяв, аби лиш не п’яничку,

Бо я, признаться, й сам п’яничок не люблю.

ЯВА ДЕВ’ЯТНАДЦЯТА
Уніатський піп.

Запорожець

Про вовка промовка, аж дідько вовка і несе, Висповідай мене, попе, під попинкою.

40

Уніатський піп

Признавай гріхи предо мною, покайся,

Перед схизматськими попи не признавайся.

Запорожець

Чого соромляться, панотче? Розкажу, що знаю.

Уніатський піп Благо сотворити, аще нічого не утаїти.

Запорожець Я змалку мандрую по світу.

Не бив уніатських я попів,

З живих з їх кожу я лупив.

Вони над козаком ждуть смерті,

Щоб в домовину скоріше заперти: Таскають, співають, сміються,

А на поминках, як поп’ються,

Дак тільки не танцюють,

Мов коні козацькі, гарцюють.

Уніатський піп
(тремтячим голосом)

Треба тобі до косціола ходить,

Часті поклони треба бить.

Запорожець

Е! Бач? Я звіку до косціола не ходив, Поклони не бив, хіба тебе побію.

Уніатський піп утікає.

41

ЯВА ДВАДЦЯТА
Монолог запорожця.

Запорожець

А що? Утік? А добре дуже я зробив,

Мов десятки врагів побив.

Утік! А то пришилось би чорта знову звати. Щоб уніатського попа да чортові оддати! Скрипка грає. Танцює.

Оце ж як я дуже вморився,

Мов коло плуга день возився!

Треба лягти да заснути,

А ранком можна і до Хвеськи,

Де хлиснути мокрухи.

(Лягає на правий бік).

Так лягти не гарно.

(Лягає на лівий бік).

А так іще гірше.

(Лягає на спину).

А так, то запевне який дідько задушить,

Бо я слабоватий.

Гай-гай, панове! Що то як я молод був! (Лягає на живіт).

Ляжу бак так, як мій батько колись спав!

А я його добре знав.

Тепер нехай на шию хто сяде,

Устану рачки да й повезу, як віл.

ЯВА ДВАДЦЯТЬ ПЕРША

Два чорти входять і хочуть узяти запорожця. Одного
з них він ловить за хвіст. Другий тікає.

Запорожець тягне чорта за хвіст до світла.

42


Запорожець

Ух! Чорт у баклаг вліз!

Що се я піймав? Чи се птичка,

Чи перепеличка,

Чи се тая синичка.

Що вона й не дише,

Тільки хвостиком колише?

Глянь, глянь, яке воно чуднеє,

Да далебі страшнеє:

Очі з п’ятака,

А язик вивалив, мов та собака!

Де ти груди собі поздирав?

Може, глід да груші крав?

Повернися, подивлюсь, яке ти іззаду?

Чорт повертається, запорожець його оглядає.

Еге! Воно, бачу, й крильця має,

Се ж то те, що ніччю літає Да кури хватає.

(Стоїть замислившись).

Се да те, кажу я,

А воно той коник,

Що по полю скаче Да хрущів ловить.

Коли скаче, то уже ж Танцювать уміє.

А може, не сміє?

Ось ну лишень не соромляйся! Погупцюймо трохи,

Повтікають блохи.

Скрипка грає. Запорожець танцює, а чорт стоїть.

А що ж се ти стоїш, як кожух замерзлий?

Б’є його булавою. Скрипка грає. Танцюють обидва.

Чорт в такт примовляє.


Чорт

Гуп-гуп, гуп-гуп-гуп!

Запорожець, ударивши його булавою, говорить.

Запорожець Дну лишень геть ти…

Чорт, перелякавшись, утікає.

А що? Утік? Не так було ще з їм робити; Коли він… то треба було вбити.

(До глядачів).

По сій мові Будьте здорові.

Мені приходиться, панове,

З пісні слова не викидать.

А що було, барзо прошу,

Об тому лихом не поминать.

Піду тепер собі в курінь Віку доживать.

(Виходить).

ЯВА ДВАДЦЯТЬ ДРУГА

Входить свиня, підходить до Іродового трону, лягає під нього
так, що тільки зад з-під трону видно. Входить хазяїн свині,

К л и м, і б’є її нагаєм.

Клим

Аля, аля! Аля ж, кажу! Вона ніби не чує!

Що там вона риє свинячою мордою?

Еге! Треба жидам оддать:

Вона давно хотіла здихать.

ЯВА ДВАДЦЯТЬ ТРЕТЯ
Циган

Здоров був, Климе!

44

Клим

Здоров був, цигане!

Циган

Яку вона кару тобі зробила? Клим

Весь город порила,

Капусту й пастернак поїла.

Циган

Оддай нам її, ми її научим Холянди танцювати —

В город не буде вже скакати.

Клим

А я думав, що він купить,

А він її даром лупить!

Пане купче! тікай.

Циган виходить.

ЯВА ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТА

Климова жінка

Чоловіче, до нас, бачу,

І кондяк припхався.

Клим

Е, я жінко, його
Давно сподівався.

Климова жінка виходить.
45


Дяк

Дай Бог здравствовать, Климе!
Клим

А дай Боже, пане бакаляру!

Ти наш-таки, кондяче,

Візьми собі оцю свиню,

Бо в город все скаче.

Дяк

Ци-ірц, ци-ірц, ферчик!

Іже, віди, аз, наш, єсть,

Спіши ко мні зіло!

Климій сотворил нам честь, Дав свиняче тіло.

ЯВА ДВАДЦЯТЬ ШОСТА
Приходить школяр Іванець.

Іванець

Аз путешествую, коє ваше діло?
Дяк

Взем сіє бремя, неси в наші кліті. Іванець

Помозите ю на рамо под’яти.

Дяк

Возгласи: «Аля, аля в школу пір’я драти!

46


Всі

Аля! Аля!
Іванець виходить.

ЯВА ДВАДЦЯТЬ СЬОМА
Дяк

(дякує Каймові)

Гевал, Амон і Амалик І всі живущі в Тирі Возрадуються доброті І воспоють в ефірі.

Ми вашу обреченну жертву, Хоть живу, хотя мертву,

Со благодарностю пріємлем І вию вам об’ємлем.

Клим

І тобі теє ж од нас, пане кондяче. Дяк виходить.

ЯВА ДВАДЦЯТЬ ВОСЬМА
Клим

Дивись, як вражий дяк подякував гарно, Що аж в мене сльози в вічі навернулись. Да, правда, єсть за що й дякувать: Свиня, хоч куди свиня —

Ребра так і світяться.

47


Климова жінка

Климе! Чоловіче!

До нас, бачу, із свиняки Принесли кондяки Обідрану кожу.

Клим

От бач, жінко, що я можу!

Свиняка б пропала,

А платить дяку за сина Пора вже настала.

Тепер вже ми розщитались:

Цілі гроші в нас зостались.

Климова жінка

У нас, чоловіче, звіку товаряки не було.

А тепер не стало уже і свиняки — усе загуло, Тепер потанцюймо, як прежде водилось, Щоб конопельки більш народилось.

Скрипка грає. Танцюють.

Клим

Ходімо, жінко, у нас десь козяка була.

Жінка виходить.

ЯВА ТРИДЦЯТА

Входить коза.

Клим

Ци-ци!

48


Коза

Ме-е-е!

Клим

Ци-ци!

Коза

Ме-е-е!

Клим

Ци-ци!

Коза

Ме-е-е!

(Ховається під Іродів трон).

Клим

Ото ж доцикався і козу загубив!

(До глядачів).

Панове громадо! Чи не бачили кози? Що то було в її солодке молоко!

По дві дійниці молока давала,

Тепер вона, бідна, як у воду упала. Одна біда не минулась —

Друга навернулась.

Вчора довелось заснуть Під Лисою горою:

Макогоненко Грицько Вийняв у мене з кишені Люльку, крицю, кремінець І на пугу ремінний кінець.

Заколупив серце вкрай,

Що ні в пекло, ні до жінки, ані в рай.

 

А тут козу ще згубив,

Лучче б був її убив.

Піду лишень пошукаю.

(Знаходить).

А, моя козонько, моя голубонько,

Бач, як вона скаче, мов танцювать хоче!

Скрипка грає. Танцює. Потім поліно кидає під трон,

коза падає і здихає.

А що се? Скрутилась? Скрутилась?

(Плаче).

Бідна ж моя головонько! Козу вбив!
(Подумавши трохи).

Понесу ж да оддам собаці шкуру,

А жінці пошию із м’яса кожух.

\

(Виходить).

ЯВА ТРИДЦЯТЬ ПЕРША

Артилерист і с е л я н и н. Селянин везе гармату.

Артилерист Вези, не отговаривайся!

Селянин

А вже ж бо мені та кушка!
Артилерист стріляє з гармати.

Артилерист
Віват, господа!

Хор

(за сценою)

Многая літа! Многая літа! і т. д. Завіса опускається.

50

НОВА РАД/СТЬ СТАЛА
КОЛЯДКИ

 

 

 

ОЙ, В ЄРУСАЛИМІ
РАНО ЗАДЗВОНИЛИ

Ой, в Єрусалимі рано задзвонили, — Щедрий вечір та добрий вечір Та добрим людям на здоров’я!1 Ой, сів Христос та вечеряти,

Прийшла до Нього та Божая Мати. «Сідай, сідай, мати, з нами вечеряти!» «Ой, спасибі, синку, за цю вечеринку! Ой, дай мені, синку, золотії ключі, Треба рай і пекло та й поодмикати, Праведнії душі та й повипускати. Тільки отієї та й не випускати,

Що у п’ятниченьку рано поснідала,

А у неділеньку рано проспівала,

Що рідную неньку та й налаяла,

Ще й не налаяла, тільки подумала».
Ой, і щедрий вечір та і добрий вечір.

В НАШОГО ПАНА НОВІЇ ДВОРИ

В нашого пана новії двори, —

Ой, дай Боже!2

Новії двори, тисові столи,

Красно покриті ілчить скатерті.

А поза стілю сидять святії,

Сидять святії, Господь із Петром. Мовить Господь Бог своєму Петру: «Ци всі ж ми тутки, мої святії?» «Ой, лишень нема свят Николая».

Приспів повторюється після кожного рядка. Повторюється після кожного рядка.

«Ой, Петре, Петре, послуго ж моя! Послужи мене, стріть Николая». Малу годинку, ой, перегодив:

Ой, уже іде отець Николай.

Впав перед Богом в багровій ризі, В багровій ризі, в світлій короні. Прийшов Николай наперед Бога, Корону здоймив, головку склонив. «Отче Николай, де ж ти ся барив?» «На синих морж, на перевозах – Там сімсот душок я перевозив,

Ні одну душку же я не втопив. Лиш одна душка та й потопала,

Ба й грішна була, та в море впала, Бо согрішила отцю й матері,

І неділеньку не шанувала.

Як я душки всі поперевозив,

Як звіялися та й буйні вітри, Морем, кораблем заколихали, Тогди та душка в море упала,

В море упала, та й не пропала. Ниряв я в море та й тричі до дна, Та й не пропала душка ні одна».

А за цим словом тривайте здорові!

НОВА РАДІСТЬ СТАЛА

Нова радість стала,

Яка не бувала,

Над вертепом звізда ясна Світлом засіяла.

Де Христос родився,

З Діви воплотився,

 

Як чоловік, пеленами Убого повився.

Ангели співають:

«Слава» восклицають,

На небесах і на землі Мир проповідають.

Нова радість стала,

Що на небі хвала,

Звізда ясна над вертепом Весь світ осіяла.

Пастирі з ягнятком Перед тим дитятком На коліна припадають, Царя-Бога вихваляють.

Давид виграває,

В гуслі ударяє, Мелодійно і предивно Бога вихваляє.

І ми теж співаймо,

Царя прославляймо,

Із Марії рожденному Славу й честь віддаймо.

Просимо Тя, Царю, Небесний Владарю, Даруй літа щасливії Цього дому господарю.

Сему господарю І сій господині,

54


Даруй літа щасливії Усій їх родині.

Просим Тебе, Царю,

Просимо всі нині,

Верни волю, пошли славу Нашій неньці Україні.

Дай нам в мирі жити І Тебе хвалити А по смерті в царстві Твому Вовік вічно жити.

НЕБО І ЗЕМЛЯ НИНІ ТОРЖЕСТВУЮТЬ

Небо і Земля (2) нині торжествують. Ангели й люди (2) весело празнують.

Христос родився, Бог воплотився, Ангели співають, царіє вітають,

Поклін віддають, пастиріє грають, «Чудо, чудо!» — повідають1.

Во Віфлеємі (2) весела новина: Пречиста Діва (2) породила Сина.

\

Слово Отчеє (2) взяло на ся тіло:

В темностях земних (2) сонце засвітило.

Ангели служать (2) своєму Королю,

І во вертепі (2) творять Його волю.

Приспів повторюється після кожної строфи.

Три славні царі (2) зі Сходу приходять, Ладан і смирну (2), золото приносять.

Царю і Богу (2) ці дари віддають,

Пастирі людям (2) розповідають.

І ми рожденну (2) Богу поклін даймо, «Слава во вишніх!» (2) — Йому заспіваймо.

ДОБРИЙ ВЕЧІР ТОБІ, ПАНЕ ГОСПОДАРЮ!

Добрий вечір тобі, пане господарю!

Радуйся! Ой радуйся, земле,

Син Божий народився![1] Застеляйте столи, та все килимами!

Та кладіть калачі з ярої пшениці!

Бо прийдуть до тебе три празники в гості!

А що перший вже празник — Рождество Святеє! А другий вже празник — Святого Василя!

А третій вже празник — Святі Водохрещі!

А що перший празник зішле тобі втіху!

А що другий празник зішле тобі щастя!

А що третій празнцк зішле всім нам долю! Зішле всім нам долю, Україні волю!

В ГЛИБОКІЙ ДОЛИНІ ЗВІЗДА СЯ З’ЯВИЛА

В глибокій долині звізда ся з’явила,

Де Пречиста Діва-мати сина породила.

Як То породила і так ’му співала:

– Люляй же ся, мій синочку, а я буду спала.

  • Погодіть, мамойко, хоць щну годину,

А я піду та й до раю, принесу перину.

  • Сину ж ти, мій сину, де ж ти того годен,

Іще нема дві години, як ти ся народив.

  • Мамо моя, мамо, чом би я не годен,

Я сотворив небо й землю, ще-м ся не народив.

Ой там за ярочком сталася новина,

Там пастушки пасуть вівці, дійшла їм новина:

Зійшов ангол з неба, сточе в бочку вина,

Всі пастушки почестовав, і ще бочка повна.

БОЖЕ, ДАЙ ЖЕ ВЕЧІР ДОБРИЙ

Боже, дай же вечір добрий Вам, добрії люди[2].

Хто в цім домі проживає,

Нехай здоров буде.

Ви вікуйте, рождествуйте,

Веселії будьте.

Ми, що знаєм, вам об’явим —

Охотно почуйте.

Що у Діви у Марії Христос народився.

Де Христос-Бог народився,

Там Ангел явився.

Всі Ангели й Архангели Весело співають,

Вони Богу Небесному Хвалу воздавають.

СВЯТІ ТРУБАЧІ

Гей, знати, знати, котре господар,

А то господар на ім’я Іван.

Його подвір’я сріблом леліє,

А в його дворі два-три королі:

А перший король — то сам Господь Бог. А другий король — то Святий Юрій.

А третій король — то Святий Дмитро.

В Святого Дмитра трубочка срібна,

В Святого Юра — з буйного тура,

А в Господа Бога з єдинорога.

Ой як затрубив а й святий Дмитро, — Гори, долини копами вкрили.

Ой як затрубив а й Юрій святий, —

Всю кригу розбив, дерево розцвів.

Ой як затрубив сам Господь з неба, — Врадувалася на ріллі скиба,

На ріллі скиба, у морі риба,

У морі риба, у полі зілля,

У горах зілля, у стогах зерно.

Всі ся церковці порозтворяли,

Всі ся свічечки позажигали;

Коло престола стоїть Никола,

Господа славить, три служби служить: Гой, першу службу — за господаря,

За господаря на ім’я Йвана;

А другу службу — за господиню,

За господиню на ім’я Анну;

А третю службу — за челядочку,

За челядочку, за худобочку.

СВЯТІ ОРАЧІ

Чий же то плужок найранче вийшов? — Гей, дай Боже[3]!

Нашого пана господаронька, Господаронька чом Тимцуненька[4].

В нього волоньки все половії,

А чепигоньки все золотії.

Святий Никола за плугом ходить, Святий Михайло волоньки гонить,

Сам му Господь Бог ріллю всіває,

А й Божий му Син поволочає,

Божая Мати їм їсти носить.

Гей, носить, носить, все Бога просить: «Зароди, Боже, густеє жниво,

Густеє жниво, рясні снопоньки,

Рясні снопоньки, густі копоньки».

Дай же ти, Боже, сив кониченька, Жеби-с ним їздив межи копоньки,

Як місяченько межи ЗВІЗДОНЬКИ.

Дай же ти, Боже, на двір щістенько,

На двір щістенько, в дім здоровенько. Дай же ти, Боже, в городі зілля,

В городі зілля, дома весілля.

Бувай же здоров, господареньку,

Не сам з собою, з свойов жоною,

І з діточками, як з квіточками,

І з усім домом, з Господом Богом.

 

Ци дома, дома, пане господару?

Славний є, Боже, Цару Небесний, над нами. Ой у тебе сам Господь ходить по подвірочку, Парує корови у штири обори.

Ци дома, дома, пане господару?

Ой у тебе сам Господь ходить по подвірочку, Парує бички у штири плужечки.

Ци дома, дома, пане господару?

Ой у тебе сам Господь ходить по подвірочку, Парує овечки у штири турмочки.

Ци дома, дома, пане господару?

Ой у тебе сам Господь ходить по ясилечці, Парує єрки у штири шареньки.

Йа за сим словом будь ти нам здоров,

Будь ти нам здоров, пане господару.

ч

Віншуєм тебе щастям, здоров’ям,

Щастя, здоров’я на худобочку,

Здоров’я в сім домі на челядочку.

За колядочку – горілки бочку,

Бочку, не бочку, хоть барилочку.

А з того жарту коби хоть кварту,

Добре би сі вдало, коби сі дали сало, Підлізьте вище, здойміть ковбаси ще.

Пане господарю, у твоєму дворі Рай розвивсь, рай розвився,

Господь звеселився,

Що-й на світ Христос народився.

У твоєму дворі церкву збудували.

Рай розвивсь, рай розвився,

Господь звеселився,

Що-й на світ Христос народився.

Церкву збудували з трьома престолами. Рай розвивсь, рай розвився,

Господь звеселився,

Що-й на світ Христос народився.

На першім престолі Рождество Христове. Рай розвивсь, рай розвився,

Господь звеселився,

Що-й на світ Христос народився.

На другім престолі Василій Великий.

Рай розвивсь, рай розвився,

Господь звеселився,

Що-й на світ Христос народився.

На третім престолі Святе Вохреще.

Рай розвивсь, рай розвився,

Господь звеселився,

61

 

Що-й на світ Христос народився.

Рождество Христове нам радість приносить. Рай розвивсь, рай розвився,

Господь звеселився,

Що-й на світ Христос народився.

Василій Великий «З Новим роком» скаже. Рай розвивсь, рай розвився,

Господь звеселився,

Що-й на світ Христос народився.

Святе Водохреще нам воду освятить Рай розвивсь, рай розвився,

Господь звеселився,

Що-й на світ Христос народився.

РІЗДВЯНА КАЗКА

Твори українських та зарубіжних письменників

 

РІЗДВО

Народився бог на санях в лемківськім містечку Дуклі. Прийшли лемки у крисанях і принесли місяць круглий.

Ніч у сніговій завії крутиться довкола стріх.

У долоні у Марії місяць — золотий горіх.

КОЛЯДА

Тешуть теслі з срібла сани, стелиться сніжиста путь.

На тих санях в синь незнану Дитя боже повезуть.

Тешуть теслі з срібла сани, сняться веснянії сни.

На тих санях Ясна Пані, очі наче у сарни.

Ходить сонце у крисані, спить слов’янськеє Дитя, їдуть сани, плаче Пані, снігом стелиться життя.

ГОСТІ ЙДУТЬ

Діти, діти! Гості йдуть,

Втіху, радість нам несуть!

Перший гість — Різдво, як все. Нам ялиночку несе,

Разом з нами до ладу Заспіває коляду.

Другий гість — то Новий рік, Заворожить довгий вік, Щастям враз засіє нас,

Обіцяє добрий час.

Щедрий Вечір — третій гість, Калача із нами з’їсть,

В річці воду посвятить, Дітвору розвеселить.

Діти, гості на поріг!

В них гостинців повний міх!

КОЛЯДНИКИ

Дзвінке минуло літо І осінь золота,

І вже зима над світом Снігами проліта.

Де зеленіло листя,

Де птах сідав спочить,

65


Там льодове намисто Коралями блищить.

На вітах вітер грає,. Летить із хмари пух.

Гей, стужа! Гей, зима є! Чи теплий ваш кожух?

Чи вмієте співати Різдвяну коляду?

V Глядіть же, Галю, Гнате, Співайте до ладу!

В РІЗДВЯНУ НІЧ

Різдвяна ніч. Золотосяйні Зірки звіщають з височин:

«У Віфлеємській вбогій стайні Родився сю ніч Божий Син».

Гудуть дерева про те саме, Шумлять моря, тремтить Земля, І хори діток колядками Вітають-славлять Немовля.

НА СВЯТВЕЧІР

Дочекалися ми свята І для серця, й для душі:

На столі кутя багата, Пиріжки, узвар, книші.

66


В хаті ладан в’ється димно В пасмах затишку й тепла… Тільки перша зірка блимне, Посідаєм до стола.

Й тих згадаєм, хто бідує У неволі та в нужді,

Хто і в цей рік не скуштує Святвечірньої куті…

їх надіями ясними Обдаруємо, сумних,

І пожуримося з ними, І помолимось за них.

Олександр БІЛОЗЕРСЬКИЙ

НАРОДЖЕННЯ ПРАВДИ

Як згрішив Адам, так темно зробилося людям, що в пітьмі не знали, де Правда, і дуже мучилися. Коли вже страждання були завеликі, янгол спові­стив Марію, що вона породить Христа, який від­криє людям Правду і дасть їм силу поборювати всю неправду й неволю.

І зачули про те, що народиться Правда, бідні лю­ди і зраділи. Зачув про те також цар Ірод і всякі лихі володарі, і вони дуже посмутилися.

Як Христос народився, зійшла Зоря з неба на землю. І сходять янголи з неба на землю поміж лю­ди і натягають серця їхні, як струни, і тихо так брень-брень по тих струнах. Котре серце заграє ра­дістю в один звук з янгольськими хорами, тому по­казують дорогу до Віфлеєму, де Марія породила

Христа. А котрі серця повні кривдою людською, то не чують янгольських хорів і не бачать Зорі, яка ве­де до Віфлеєму, до стайні убогої, де народилася Правда.

Ніч від тої Зорі стала така ясна, що видно було в кожній хаті, і видно було в кожнім серці, чи воно ті­шиться народженням Правди, чи смутиться.

Донесли цареві Іродові, що в його царстві десь народилася Правда, з якою всі люди будуть щасли­ві.

І цар Ірод розлютився:

  • Що мені з того? — сказав. — Тоді я не буду па­нувати!

Але що міг знати Ірод, коли він не розумів мови янгольських хорів і в своїх світлицях не бачив Зорі, яка зійшла над Віфлеємом. Він прикликав тоді всіх архієреїв і наказав їм у вчених книгах розвідатися, що там написано про прихід нової Правди на землю.

Виступив тоді найстарший архієрей Каяфа і ска­зав, що Правда має народитися у Віфлеємі.

Почервонів з люті цар Ірод. Прикликав своїх слуг та наказав їм сердито:

  • Ідіть усіма шляхами до Віфлеєму і вигубіть усіх дітей до другого року життя.

Довідалася Марія, що цар Ірод звелів убити її си­на, але запізно. Коли Марія втікала з Віфлеєму, слу­ги Іродові обставили всі дороги та поробили засідки у лісі.

Утікає Марія з сином на руках днями і ночами, рівним полем і горами, аж забилась у глибокий бір. Серце в Марії б’ється, а ноги вгинаються від утоми. Де стане Марія ногою своєю, там зеленіє папороть, а де впаде її срібна сльоза, там розквітають конвалії. Здоганяють Іродові воїни туй-туй Марію, а далі ста­ють і кажуть:

 

  • Була зима, як вона почала втікати, а тепер, бач, літо! Де вже нам її зловити!?

Аж у найглухішому бору вони натрапили на її слід і стали здоганяти. І вже були б допали, аж Марія глип — на боці розбійницька яскиня. Кинулася вона туди і молить-голосить:

  • Заховайте мене, люди добрі, перед ворогами.

А в Ясині була тоді прокажена розбійницька мати

й мила прокажену свою дитину.

  • Як же ми тебе заховаєм, — каже, — бачиш, ми прокажені. Може, твої вороги не ввійдуть, бо будуть боятися зарази, але ти і твоя дитина все одно пропа­дете.

А Марія тоді весь бір перед яскинею засіяла ря­сними конваліями і заговорила:

  • Скупайте ви мою дитину разом з вашою прока­женою, аби я була безпечна, що її ніякий воїн не ру­шить своїм списом, бо буде боятися зарази.

Поклала Марія свого сина в одну купіль з прока­женою дитиною, аж тут надбігають вояки Іродові та й остовпіли:

  • Тікаймо, — кажуть, — з цього місця, бо тут роз­бійницька яскиня, та ще й до того всі прокажені.

І втекли. Нахилилася Марія над шапликом, у якому купалася її дитина з прокаженою, й усміхну­лася до свого щастя. А від того усміху прокажена ди­тина стала здоровою.

Коли розбійники повернулися до яскині, поба­чили оздоровлену дитину, самі одужали і відтоді ступили на праведний шлях. А цар Ірод погиб у га­ньбі й пониженні. І ліс загомонів янгольськими хо­рами. І між людьми вселилася Правда.

 

Степан ВАСИЛЬЧЕНКО

МОРОЗ

Було це давно, що хіба старі-старі діди пам’ята­ють бородаті: стояли морози.

Стояли морози, сніги лежали білі…

В селі заходило свято.

Огняним їжаком, сердито настовбурчивши золоту щетину, сідало за снігами сонце, а проти сонця — ди­ми з бовдурів: вихиляючись, перекидаючись, ви­стрибом мчали у прозоре небо, самі прозорі, сизо- рожеві, сині, мов помальовані.

Це вгорі, а внизу…

Під ногами співає, під саньми тріскотить, ніби хтось сипле під полоззя жменями пістони; дзвони­ками дзвенять, шугаючи, діти з гори на громаках, як городні убехані опудала; біла ловись пацьорками на деревах, пелехатим мотуззям — на людях, на конях, все біле, од усього живого біла клубочиться пара, люди, замотані, не йдуть — бігцем, як на пожежу, поспішають, труть нашвидку уші та, замість віта­тись, тільки лунко перегукуються: «Ну, морозець!» або: «Це мороз — з очима!»

Стояв через поле сивий хмурний ліс, а понад тим лісом, з того краю, що приходить ніч, тумою насува­ла темна курява-мла, а з того лісу — вовком позирає розбійник-мороз, ночі дожидаючи: «Ось-ось… ось нехай тільки сонце зайде — я прийду до вас куті їсти…»

Нема вже тепер тії хатки в лісі, що кулями обста­влені стіни у неї, й лісника немає. Тільки ліс.

Увесь день стояла в лісниковій хаті рожево-золо­та темрява, увесь день були замуровані вікна, і к ве­чору мороз рогом поліз.

На покуті — кубло сіна. В кублі — кутя й узвар. Коло куті на лаві — діти: хлопчик та дівчинка. В хаті — самі. А вже вечоріло.

Понапинали сорочки на коліна, продихають на шибках ясні кружечки, мороза із лісу раз по раз у вікно викликають:

  • Морозе-морозе, іди до нас куті з медом їсти, та не поморозь нашої пшениці!
  • Морозе-морозе…

Аж ось у сінях затупотіло, одірвало примерзлі двері, і на порозі в клубках пари, обзивається.

  • Іду-іду, — каже, — я давно до вас збираюсь! Довга на йому кирея, під киреєю — жупан синій,

чорна щапка з верхом червоним, а за поясом — бли­снув срібний самопал.

Леле! Оце догукались!

Тільки сорочки захурчали на піч.

  • А чого ж ви полякалися, діти, я ж той мороз, що ви гукали куті з медом їсти! — Голос людський, при­вітний.

Повисували голови із-за комина, визирають.

А він знову:

  • А де ж ваші, діти, тато та мама?

Переглянулись діти: зовсім не страшний. Одказа-

ли чемно: там і там.

Далі осміліли:

  • Це ви прийшли до нас того, що ми вас клика­ли?
  • Того ж, того.
  • Ви мороз?
  • Мороз.

Пошепотіли діти між собою та вже й у іграшки з морозом.

  • А ви ж не поморозите нашої пшениці? — хлоп­чик.

Сміється Мороз:

  • Як дасте куті з медом, тоді не поморожу.

Дівчинка й собі:

  • А ви нас не подавите? — Та й сховалась за ко­мин, притулилась, і язичок прикусила: слухає.
  • Ні, діти, я таких не давлю.

Сидить на лавці, жартує, гостинцем манить дітей з печі, що в лісі у зайця одняв.

Осмеркло.

Аж і батько в хату:

  • А хто це тут гомонить із вами?

Діти: стриб-стриб з печі, батька за поли, шепо­тять:

  • Тату! Тату! Хто це такий прийшов до нас?
  • А ось побачимо! — бере, світить каганець.

А той з лави:

  • Чи приймете за гостя, чи, може, з хати проже­нете?
  • Коли добрий чоловік — приймемо, а лихого — може, й проженемо з хати, — весело промовляє батько, а сам каганцем присвічує та пильно-пильно до гостя придивляється.
  • То вже самі гадайте, що я за людина — чи доб­ра, чи лиха, — одказує той, — я, може, чули, Мороз.

Зирк — діти на батька, а батько на лиці одмінив- ся, і каганець затремтів у руці. «Справді, мороз!» — майнуло в дітей у голові.

Каже тоді батько Морозові, і тиха його мова ста­ла:

  • Чого ж ви хочете од мене — я людина бідна?
  • Того ж і прийшов я до вас, що ви бідний, — од­казує Мороз. Далі розповідає: — Ваші діти гукали у вікно мороза куті їсти, а я йшов повз вікна та й по­чув; згадав, що сьогодня за день, думаю: «Дай зайду до людей у хату».

Уклонивсь тоді батько тому Морозові низько.

  • То прошу ж я вас бути сьогодні у мене за доро­гого гостя, — сказав, повернувсь до дітей, дітей суво­рими очима, на піч гонить. Та де там: упилися в мо- роза очима, не можуть одірвати: хороший, як змальований, ласкавий — ні, думають, мабуть, не мороз, — дурять їх, малих…

Рипнули, одчинились двері, увалила повна хата пари. Увійшла мати, за парою нічого в хаті не ба­чить, роздягається. Сама червона з морозу, як рожа, Весела.

  • Ну й мороз, аж до ніг в’язне!

А гість на лавці:

  • То ще, пані-матко, не мороз, справжній Мороз у вас сидить у хаті! — та й чудно якось засміявся.

Батько знишка шепнув щось матері, і діти бачили знову, як зразу здригнула вона й сполохано кинула погляд на гостя. Знову поліз угору чуб у дітей: «Ой, мабуть-таки, мороз!»

Мороз почав нащось розпитувати, чи приїхав на свято пан до свого двору. Мати ряднами позавішу­вала вікна. Двері в сінях засунула. Розмовляють.

А діти з кутка все на гостя позирають, і дивно їм: людина як людина — молодий, чорноусий, а на го­лові волосся — ніби снігом припало і очі такі, як із льоду. Коли не дивиться на їх — здається, такий, як і всі, коли ж часом ненавмисно погляне на їх тими льодовими очима, — так і пориває шугнути на піч.

Дала мати вечерю, посадовила мороза за стіл, са­мі посідали. Випив Мороз горілки, схилив голову на руки. Почав плакати Мороз. Далі співати, та так жа­лібно, аж до серця достає:

Ой, Морозе-Морозенку, преславний козаче,

За тобою, Морозенку, Україна плаче…

Витер сльози, жаліється:

  • Нема, каже, мені в світі пристановища, — як звірюка в лісі блукаю…

І не знали діти, чого їм так стало шкода мороза, — у дівчини аж покотились сльози. І мати зітхала, і батько хитав головою — жаліли, проте, коли батько давав йому чару, а мати страву подавала, — в одного і в другого тремтіли руки.

Повечеряв Мороз, подякував.

Далі що було, про те розказують отак старі люди: здійняв, кажуть, із себе черес та й сійнув, як зорями по столі, щирими червінцями: так і осяяло в бідній хаті:

  • Оце, каже, вам, діти, од мороза на празникове!

Та й пішов.

Батько вийшов провести його з хати.

Мати стала близько коло вікна, за серце взялася, слухає затурбована, а очі, як зорі, горять. Разом до дітей стиха промовляє:

  • А що, накликали мороза? Та й самі не раді!

Увійшов батько, мати забула, що казала, зразу до

його:

  • Ну що — пішов?
  • Прямо до двору подався! — батько легко зіт­хнув: очі в його теж чогось сяяли. — Будуть пани ма­ти гостя на святвечір! — додав він стиха, далі споло­хано зиркнув на дітей: — А ви чого роти пороззявля­ли? На піч!

Діти — до батька:

  • Оце такий, тату, мороз?
  • Оце ж такий Мороз, а ви думали, який він?
  • А чого ж він ходить, і їсть, і говорить? Чого в його самопал за поясом?

Батько суворо повів по дітях очима:

— Дурні ви, діти! Це той розбійник, на прозвання Мороз, що вирізує паси на панських спинах, — чу­ли? Ото ж глядіть мені — нікому про це — нічичирк!

Ніч. Тихо. На вікнах усе хтось малює, квітки з бі­лого мережить, а золотом крайки тоненько облямо­вує, і сяє в темній хаті, як у квітчастому ліхтарі зо­лотому. Тріснуло. Заблищала на шибці тоненька наколота дуга, як золота нитка, і здавалося, що це той славний розбійник Мороз золотом яскрить із лісу в маленькі вікна.

Олекса ВОРОПАЙ

БЛАГОСЛОВІТЬ КОЛЯДУВАТИ…

  • Свириде, — було, питається мати, — з ким ти пі­деш колядувати?
  • З Дмитром!
  • То бери й Грицька з собою!
  • Його, малого, не треба. Він з нами не зійде, хай шукає собі однолітків!

Батько саме ввійшов до хати знадвору, почув цю розмову та й каже до матері:

  • Та малий ще й колядувати не вміє, куди йому йти!
  • Ні, вмію! — обізвався Грицько.
  • Вмієш? А йди лишень у сіни та заколядуй. Хай я почую! — каже батько.

Грицько пішов, став під дверима і заспівав:

Бігла теличка з березничка Та до дядька в двір.

Я вам, дядьку, заколядую,

А ви дайте пирога.

Як не дасте пирога,

Візьму вола за рога,

Виведу на поріг Та викручу правий ріг.

Буду рожком трубити,

А воликом робити,

Пужкою поганяти,

Хліб-сіль зароблять.

Будьте здорові з празничком!

  • Еге, та ти вже колядник у мене!.. Йди, колядуй — та не заходь далеко!

Грицько взув мамині чоботи, насунув на очі тато­ву шапку, кожуха мав вже свого, а рукавиці взяв ді­дові — там такі, що кіт, бувало, як змерзне, то залізе в рукавицю — тільки хвіст стирчить…

Отак одягнувшись, малий біг під вікно до сусіди або до дядька — через вулицю і там співав своєї «Те­лички». Ми ж, старші, нам уже років по дванадцять було — все село обійшли з колддою. Підійдемо до хати, станемо під вікном — нас було п’ятеро — та всі разом, в один голос:

  • Благословіть колядувати!

Віра ЛЕБЕДОВА

КОЗА ГАЇЗА

Різдвяне оповідання

Вона була вся біла з чорними вушками — тому і звали її пастирі Чорновушкою, хоч правдиве її ймення було Гаїза.

Лежала на Віфлеємському полі в стаді кіз і овець, але не спала. Цієї ночі ніяк не йшов до неї сон. Бо ж і чудна була це ніч! Небо без зір, без місяця, а ясно, мов удень. Тільки якась велика зоря з довгою косою світить на сході. Такої зорі Гаїза ніколи не бачила, і найстарші кози про неї не розказували.

Та ось пастирі, що спали при погаслому вогнищі, зірвалися на рівні ноги. Гаїза нашорошила вуха. Згори зійшли якісь ясні крилаті постаті і повели пастирів із собою. Гаїза не могла вийти з дива. Пас­тирі навіть не оглянулися на отару, а пішли кудись за провідниками. Що воно все те значить?

Вона хвилинку переждала, а потім і собі подалася за пастирями. Дорогу показувала ясна зоря, що саме в ту сторону посувалася. Тихо було довкола, але якась чудна видавалась ця тиша. Поміж сухими тра­вами сунуло гаддя, мурашки копошилися в своїх кіпчиках, птахи тріпотіли в гніздах, вода в потоці якось нечутно переливалася, пальми кивали гіллям, навіть степовий вовк нишком пройшов повз стадо кіз і овець, а сторожкі собаки не забрехали.

Косата зоря спинилася над вертепом, що стояв при дорозі до Віфлеєма. Гаїза знала цей вертеп, бо часто заскакувала туди, щоб скубнути сінця з ясел і подратувати осла, що мав там своє стійло. Тепер не могла зрозуміти, що це таке є в тому вертепі, де спи­нилася косата зоря, і крилаті постаті, і пастирі.

Вона сміливо ступила вперед. Ніхто її не займав, усі з пошаною віддавали комусь поклін. Гаїза і собі заглянула туди і з дива мало не замекала. У яслах на сіні лежало мале Дитятко, а при ньому по один бік стояла молода жінка, а по другий — старець із дов­гою бородою.

«Це, певно, Мама і дідусь Малого, — міркувала Гаїза. — Яке гарне оце Мале людське дитя! Невже ж Воно хворе, а може, і вмерло? Ану, побачу!»

І, присунувшись ближче до Дитятка, почала своєю м’якою борідкою пестити Його ніжки й руче­нята. Малий розплющив широко очі, глянув на ро­гату тварину і всміхнувся — і раз, і другий, і третій. А за ним всміхнулись і Мати, і бородатий дідусь, і пастирі, навіть сумний осел весело крутнув головою.

— Ось як треба діток забавляти! — сказала Гаїза. — Малі мусять сміятися, радіти. Побачите, як Воно ще засміється.

І, відштовхнувши осла і вола набік, щоб зробити собі місце, почала Гаїза виводити перед Дитятком найкращі свої козячі танки і штуки. Ходила вихиля- сом, притупцювала ніжками, вертіла головою, не­мов хотіла взяти когось на ріжки. А Малий у яслах дивився на чудну танцюристку, а потім сплеснув ра­дісно в рученята і зайшовся перлистим сміхом.

А за тим сміхом уся природа загомоніла і собі. За­ревів віл і осел, заворкотіли дикі голуби, забриніли лісові бджоли, засичало гаддя в травах, запищали найкращі свої плоди, вода в потоках зашуміла пов­ним річищем. А вбогі пастирі, припавши на коліна, заспівали Дитяткові:

Бог Предвічний народився,

Прийшов десь із небес,

Щоб спасти люд свій весь,

І утішився…

«Утішився, як я Йому затанцювала, — думала Га­їза, повертаючись з пастирями на поле. — Чудна ця сьогоднішня ніч і чудне це мале людське дитя в яс­лах!»

І все чудним видалося Гаїзі, а особливо те, що господар Яків не хльоснув її лозиною за те, що са­мовільно відійшла від отари. Але, мабуть, усе, що сталося цієї ночі там, у вертепі, було найважливіше.

«Бог народився! Я так і знала, що це не звичайна людська дитина, — говорила до себе Гаїза, вкладаю- чися на ніч у своєму стадку. — Та що з Нею станеть­ся в майбутньому? А я таки забіжу ранком у вертеп, щоб знову порадувати Дитятко моїм танком».

І мала Чорновушка заснула безжурним сном.

Марко ЧЕРЕМШИНА СЛЬОЗА

Різдвяна казка

Скільки разів візьме кріпкий мороз, стільки разів віє холодний вітер та й навіває нову верству снігу. Стільки ж разів більшає біль і терпіння хворої вдови Кравчихи. Вона лежить на твердій постелі, накрита старим сірячком, та лишень сумним стогоном нарі­кає на студений вітер і мороз, що шпарами стін діста­ються до її незатопленої хати. Коло неї порається ма­ла її донечка Маруся, що рада б у кожну хвилю своїй матінці яку-небудь полекшу вчинити. Та що ж вона годна? Заробити не піде, бо і сили у неї ще нема, а просити милостиню, то таки дуже соромиться. А лю­ди, от як люди: кожний собі рад, чужа нужда їм не в гадці.

— Ненечко дорогенька, — лебеділа Маруся, — ни­ні Святий вечір, а у нас нічого немає і вам не лег­шає. Як би то красно й любо було, коли б ми ввече­рі разом пшеничку їли. Хто знає, чи другої діждемо. Передвчора ви самі о тім згадували, тільки що я пла­кала, як ви загадали заставити одіж покійного на­шого батенька. Мені жаль тої одежі, але коли ви ка­жете, що навесні можна буде її викупити, то вже най і так було би. Заробимо й викупимо, коби здоров’я. Дозвольте мені, ненько, за нею у місто піти і зроби­ти так, як ви казали. Куплю й ті ліки, що люди ради- ли, й на вечерю дещо і дровець принесу. То буде гарно, ненечко! Позвольте, я барзенько вернуся.

  • Та студінь надворі, — простогнала Кравчиха.
  • Я ваші чоботи взую, — хоч великі вони, але я соломою впхаю. Добре, ненечко?
  • Як змерзнеш, то вертайся з дороги; то студень — сніги…
  • Не змерзну, золотенька ненько, що мені сту­дінь! Для вас я в огонь піду.
  • Вже не мучила дальше питаннями хворої ма­тінки, тільки зробила, як думала. Накрила її шмат­тям, що лишень у них ще було, взяла батькову одіж і в місто помандрувала.

От вже таки добре з полудня. Взимі який вам то день? Сюди-туди обернешся, та й уже вечоріє. Ма­руся поорудувала як слід. Вже й домів вертає. Вона рада б зозулею до неньки полетіти, тільки що крил у неї немає. «Поперечними стеженьками піду, то ско­ріше зайду», — думає собі. А тут сніг засипає стежки, що й сліду не видно, їй, проте байдуже. Вона пішла коротшою ходою. Сніг іде та йде, а мороз бере дуж­че, ніж рано. Бідній Марусі тяжко йдеться. Вітер провіває через її діряву стару свитину і неначе при­ліплює пекучий мороз до самого тіла, а збитошник- сніг сиплеться у подерті її чоботи. Щоб ще лишень через широкий луг перейшла, та й уже дома, вже ко­ло своєї неньки. Та що ж! Вона втомилась. На її чо7 лі виступив піт і в тій самій хвилі намерз на чорних бровах. Бліде її личко посиніло, а ніжки не змогли дальше сніг відгортати, затерпли. Вона стоїть на од­ному місці, а їй здається, що вона все ще йде. Трем­тячий голос, що став вириватись з її гортані, то був її плач. З її синіх оченят потекла одна велика сльоза. Якийсь тепленько зодягнутий чоловік пройшов ви­падково повз неї і не порятував. Камінне серце в нього було. «Не відпочивай, бо ніч тебе знайде у твоєму ледарстві», — сказав він й пішов далі, зна­чить, не домірковувався Марусиного безвихідного становища, її схлипування стає щораз тихішим. Хо­лод для неї меншає. В її серці робиться гаряче, лю­бо… Вона бачить перед собою неньку і хотіла б її своїм гарячим серцем нагріти. Ручками обнімає во­на її за шию та й просить: «Ненько моя, нагрійтеся теплом мого серця, а легше вам стане».

* * *

Хмарне небо вже уповилося чорним покровом. У селі радість, гомін. Вечірнє світло так і сяє на ба­гатих столах. Різдвяний ангел став літати від хати до хати з дарунками на крильцях. Сніг іде та й іде, а бі­лі його пластинки танцюють собі у повітрі. Ангело­ві про те байдуже. Його ні вода, ні огонь не бере. То­му чимало здивувався він, коли ненароком побачив на своїй ніжній рученьці велику білу пластинку сні­гу: «Ти, маленька білявиночко! Що ти є таке, що відважилася на мою руку сідати? Твої посестри не вчинили б того ніколи». — «Я не звичайна пластин­ка, я — сльоза».

«Сльоза?!» — повторив ангел.

«Я сльоза вбогої дівчинки Марусі», — говорила дальше пластинка.

«Тої Марусі з синіми очима?»

«Так. Ті сині очі зронили мене он там, у полі, се­ред снігу. Студений мороз заморозив мене, а буй­ний вітер заніс мене сюди. Маруся лежить на снігу, замерзає, небога. Порятуй її, ангеле! Се ж вечір ра­дості, не смутку, терпіння, смерті!»

«Добре, зараз», — відказав ангел. Він прошептав щось вітрові і полетів собі дальше. Слухняний вітер поніс чимскоріше пластинку до хати того багача, що бачив у полі безпомічну Марусю та й зганив її ще лихим словом. Багач той якраз вийшов тоді на по­двір’я, щоб повеліти слугам внести житній сніп до хати. Вітер приліпив пластинку до його лиця. Він увійшов з нею до хати. Почалася вечеря. Стіл аж гнеться під тягарем страв та напоїв.

Пластинка розтанула і потекла сльозою прямі­сінько у фужер, що в нього наливав собі вина госпо- дар-багач. Він випив налите вино, а з ним — і Ма- русину сльозу.

«Недобре це вино, — сказав він, — научу я того купця, щоб знав, яке вино мені давати!» — сказав та й посумнів чогось-то.

А родина п’є те саме вино та й нахвалитися не мо­же. Нараз встав багач від стола та й вийшов з хати.

Вже з півгодини минуло, а він ще не вертає.

«Де отеє пішов батько?» — питаються здивовані діти й мати. Не знають. Аж ось і надходить він, та й не сам. На руках несе дівчинку, мов мерця якого.

«Се Кравчишина Маруся, — каже він до родини, — трохи що не замерзла на полі в снігу. Я бачив її, як вертав з міста. Стояло, біднятко, а я думав, що від­почиває. При вечері, зараз-таки по тім клятім вині, вона мені привиділася умираюча. Мені заболіло за нею серце, тим і побіг я на те саме місце, де я перше її бачив. Прибігаю, а вона вже й не говорить, тільки ніби стогне, плаче та й то вже останніми силами. Нумо, діти, розморожуймо її». — «У другу хату поне­сім через сіни, там холодно, а тут, у теплі, годі роз­морозити», — порадила жінка.

* * *

На другий день рано сиділа Маруся коло своєї неньки у затопленій багацькій хаті й розповідала, як орудувала у місті.

Зворушений багач зайнявся хворою вдовою, ніби своєю матір’ю. До себе враз з донечкою забрав, і хлі­ба, й до хліба всього дав. Хвора Кравчиха трохи під­велася з ліжка. Вона про все дізналася від багача, її очі сльозами зайшли. То сльози радості й жалю! А Маруся обіймає матір та й щебече, біднятко:

  • Ненько, дорогая! Звідки це для нас добро взя­лося? Чи не сон це?
  • Ні, дитино, то твоє добре серце заподіяло цю людську ласку.
  • А я, ненечко, сон мала, що десь-то моє серце гаряче, гаряче, таке гаряче, що вас ним я хотіла зі­гріти.
  • Ти ж зігріла ним мене, любочко моя дорога, сиза.

І досі ще ніхто не знає, що те все зробила Мару- сина сльоза.

Юрій ШКРУМЕЛЯК

КАЗКА ПРО ЗОЛОТІ ПЕРА

Як Ісусик народився, сталася така пригода: утіка­ла Мати Божа перед помстою Ірода з Ісусом ма­леньким, з Йосипом стареньким. Поспішали обла- зами, лісовими стежечками, у голоді, у холоді, в темні ночі, в світ за очі. Ішли зранку без сніданку, кругом поле, сіре, голе, ані хатки, ні палатки, ні лю­дини, ні звірини. Аж надлетіли пташата — білі чисті голуб’ята, над Ісусом злопотіли і жалібно згомоніли: — Поспішай же, Мати Божа, поспішай, Ісусе ми­лий, щоб вас Іродові вої у степу не здогонили! Ми стежки таємні знаєм, поведем вас яром-плаєм, з ва­ми проведемо нічку, аж перейдем Йордан-річку!

 

Всеньку нічку мандрували, а за річкою сказали:

  • А тепер вже прощавайте і тривоги вже не май­те, бо погоня утомилась, уночі з дороги збилась. Вже самі ідіть спроквола, ми ж полинемо довкола, бо ми дуже зголодніли, три дні нічого не їли.

І промовила Дитина:

  • Жаль, що терпить так пташина! На схід линьте, голуб’ятка, там убога стоїть хатка, а в тій хаті дві си­рітки, невеличні однолітки.
  • Чим нас вони погодують, коли самі голодують?
  • Не журіться тим,- маленькі! Мають зерна ще дві жменьки!
  • А що буде сиротятку, як дасть зерно голуб’ят­ку?
  • Як з’їсте по зеренцеві, то дасте їм по перцеві, а далі вже не журіться, — те перце їм пригодиться.

Полетіли голуб’ятка, бачать — там убога хатка, злопотіли у тривозі, а вже діти на порозі:

  • Ось вам зернятка смачненькі! їжте, голуби лю­бенькі!

Дзюбнули по зеренцеві й опустили по перцеві. Діти пера позбирали, глянули і з дива стали: що за чудо це виднеє! Що перце — то золотеє!

І зраділи діти в хаті: ми щасливі, ми багаті! Буде хліб і буде каша, обновиться хата наша, буде все за злоте перце, що дав Бог за щире серце.

Іван АНДРУСЯК

* * *

Вони приходять — макові як діти — і голосно стають коло вікна.

В Господніх яслах дихає струна — така тоненька і така тендітна.

84

Вилунюєш по звуку навпрошки, і сніг рипить басами вузлуватими. Так сходяться до місяця зірки — колядуватимуть.

Віра БАГІРОВА

КОЛЯДА

Ой густа й така патлата У мороза борода!..

Нині — свята, завтра — свята, Йде весела коляда.

Я у дідовім кожушку По м’яких снігах бреду, Перебрався за пастушка І дарую коляду:

«Будьте щедрі та веселі, Будьте в ласці у Різдва! Кожній хаті та оселі Залишаю ці слова».

Дмитро БІЛОУС

КОЛЯДНИК

Є колядочка у Гриця:

— Коляд-коляд-колядниця!

Мати хусткою зав’яже — тільки носик вигляда.

85

Хоч мороз: — Дошкулю, — каже, так на те ж і коляда!

Гриць завбільшки із мізинець, але справжній колядинець.

Колядує, як годиться:

  • Коляд-коляд-колядниця!

Дайте, дядьку, пиріг, покладу собі у міх!

А не дасте пирога, візьму бика за рога,

та виведу на поріг, та викручу правий ріг!

Ось до іншого йде двору, напуска ману сувору:

  • Дядьку, дайте ковбасу, а то хату рознесу!

А дорослі тьоті й дяді цим колядкам дуже раді.

І дають то те то се, і в торбинці Гриць несе,

Мов господар із базару, сливи, груші для узвару,

й над усім цим — ковбаса й трохи кроликам вівса.

86


Сам завбільшечки з мізинець коляд-коляд-колядинець.

ДІД, БАБА І ВОВК-КОАЯДНИК

Українська народна казка

Жив собі дід та баба. Жили вони не в селі, а хат­ка їхня стояла в дрімучому лісі. От прийшло свято Різдво. Дід і баба приготовилися і ждуть колядни­ків. Ждали вони, ждали, — ніхто до них не йде: хата далеко від села. І зажурилися старі. Але чують: хтось стука. Дід і баба зраділи, до вікна біжать. Але чують:

  • Дозвольте колядувати!

Дід і баба в один голос:

  • Колядуйте!

Раптом товстий голос каже:

— А в діда, діда перва ягничка,

Друга теличка,

Третя баба,

Давай, діду ягничку!

Дід каже, що не дам, баба каже, що не дам, вона в нас одна.

Вовк як почав стукати, грюкати у вікна і в двері, аж хата трясеться, і кричить:

  • Давай, бо й тебе з’їм!

Що було робити дідові? Узяв та й вивів ягничку.

Взяв вовк ягничку на плечі та й поніс у ліс. З’їв вовк ягничку і знову приходить колядувати. Підхо­дить до вікна, гукає:

  • Дозвольте колядувати!

Дід відповідає:

  • Нема чого давати!

А вовк стукає, грюкає, добивається:

  • Дозвольте, бо й вас з’їм!

Дід і каже:

  • Колядуй.

Вовк знову колядує:

  • А в діда, діда перва ягничка,

Друга теличка,

Третя баба,

Давай, діду, теличку!

Дід плаче, баба плаче, а вовк стукає, грюкає. Що було дідові робити? Взяв та й віддав теличку.

Вовк забрав теличку і поніс в ліс. їв, їв, недоїв вовк телички. Вернувся знову до діда. І знову питає:

  • Дозвольте колядувати!

Дід відповідає:

  • Нема чого давати!

Вовк почав стукати, ламати двері, ось-ось влізе в хату. Дід злякався і дозволив.

Вовк колядує:

  • А в діда, діда перва ягничка,

Друга теличка,

Третя баба,

Давай, діду, бабу!

Дід каже:

  • Не дам.

Вовк кричить:

  • Давай, бо й тебе з’їм, хату поламаю! Попрощався дід з бабою, заплакав, а баба зав’я­залась великою хусткою. Узяв вовк бабу на спину і поніс.

Приніс до того місця, де лежала недоїдена телич­ка, посадив бабу на пеньок, а сам став доїдати те­личку.

Баба сидить на пеньку і шепче:

  • Рошти, рошти, пеньку, вгору!

Вовк пита:

  • Що ти кажеш?
  • Та кажу, щоб ти швидше їв та й мене з’їв.

І знов баба каже:

  • Рошти, рошти, пеньку, вгору!

Доїв вовк теличку, не наївся, хотів бабу їсти; як гляне, а баба високо на пеньку сидить. Вовк розсер­дився, почав гризти пеньок. Поламав зуби і пішов до коваля, щоб вставити залізні.

Баба сидить на пеньку і каже:

  • Рошти, рошти, пеньку, вниз!

Пеньок зробився низенький, баба скочила і піш­ла. Іде, іде баба лісом, вже втомилася. Аж дивиться: стоїть хатка, зроблена з сиру та масла; колодка та­кож зроблена з сиру та масла. Баба відірвала колод­ку і з’їла, а сама увійшла в хату. В хаті все зроблено із сиру та масла.

Баба вколупала з плити сиру та масла, наїлася і залізла під корито, яке стояло посеред хати, і си­дить. Коли це приходять господарі — дикі кози. Ввійшли й питають:

  • Хто був у нашій хаті? Хто поламав грубу?

їм ніхто не відповідає.

Подоїлися кози, позаліплювали грубу, полягали спати. На другий день пішли пастись, а цапа зали­шили сторожувати.

Баба сидить під коритом і шепче:

  • Спи, спи, цапуньку, на одне очко і на друге!

Цап заснув. Баба вилізла з-під корита, наїлася

сиру і знову сховалася.

Прийшли ввечері кози, забили цапа, що не встеріг хатки, подоїлися, позаліплювали дірки і

 

полягали спати. А вдень залишили цапа з трьома очима.

Баба сидить під коритом і шепче:

  • Спи, спи, цапуньку, на одне очко і на друге!

Цап заснув на два, а на третє дивиться. Баба тіль­ки вилізла, хотіла вколупати сиру і масла, а цап ба­бу цап за рукав і держить.

Прийшли кози і хотіли бабу забити. Але вона від­просилася, сказала, що буде їм вірно служить.

Баба все робила, а кози йшли пастися і залишали одного цапа стерегти, щоб вона не втекла. Потім привикли кози до баби і перестали стерегти.

Баба і воду носила, і траву рвала, і хату підміта­ла.

Добре було козам з бабою жить. Але скучно бу­ло бабі за дідом. Як тільки пішли кози пастись, ба­ба наколупала сиру та масла в платок і пішла до ді­да.

Приходить до діда, залізла на горище і сидить над діркою. Дід наварив каші, сів у сінях на порозі і їсть. Баба взяла грудку масла та й вкинула в кашу. Дід по­думав, що то щось погане впало, і вилив кашу в це­брик. Ще було трохи в горщику; вилив у миску і їсть. Баба знову взяла і кинула кусок масла в кашу. Дід почав їсти, бо більше нема. Розкуштував дід, що каша добра, то з’їв ще й ту з цебрика. Баба тоді й ка­же:

  • Дідусю, зніми мене!

Дід зрадів, зняв бабу з горища. І живуть вони дружно, добро наживають.

 

Ігор КАЛИНЕЦЬ

КОЛЯДКА

Лежить хлопчик у кошарі, несім хлопчикові дари: по зіроньці, по зіроньці і по ясному місяцю.

Зчудувалась чиста Діва — над дитятком плаче з дива, і зіронька, і зіронька, і місяць ясненький.

Йшли ми, Панно, з України і вломили пук калини, по зіроньці, по зіроньці і по ясному місяцю.

Витри, Панно, слізки в оці — то калина, а не кровця, і зіронька, і зіронька, і місяць ясненький.

Галина КИРПА

МЕНЕ НАЗДОГАНЯЄ ВІТЕР

Святвечір — солодкий, як медяник, білий, мов іній.

Хтось постукав до нього в шибку: то Вечірня Зоря дала телеграму —

91


сповістила про Боже Дитятко, що народилося в казці у далекому

чужому Віфлеємі…

Я біжу до бабусі з вечерею, і мені так гарно, і мені так тепло — не бере ніякий холод, аніяка хурделиця.

Тільки вітер

наздоганяє на півдорозі,

сідає мені на плечі

й заводить голосочком-дзвіночком,

як добрий янгол:

Небо і земля, небо і земля

нині торжествують, ангели, люди, ангели, люди

весело празнують…

А ЙДИ ДО МАС КУТІ ЇСТИ!

Дванадцять страв на столі — для дванадцятьох місяців року. Кутя на столі — для нас. Ось-ось бабуся кликатиме Мороза.

Набере куті повну ложку, підійде до вікна й мовить тричі:

— Морозе, Морозе, а йди до нас куті їсти!

 

Та Мороз не спішить.

Він прийде аж тоді, як ми полягаємо спати.

Він, мабуть, звик їсти не при дітях, а лише при бабусях.

Коли б скорше бабусею стати і самій

того Мороза кликати!

Іван МАЛКОВИЧ

КОЛЯДА

При цій малій нехитрій коляді

все менше нас: мороз на голос тисне.

Вмерзає слово у грубезний лід,

як риба — до весни (а лід розтане? трісне?).

Змерзає коляда у кожен звук —

і тут не допоможуть нам кожухи,

не виручить і пташка тетерук,

якщо наш хор хисткий і слабодухий…

4

ІЗ ЯНГОЛОМ НА ПЛЕЧІ

Старосвітська балада

Краєм світу, уночі, при Господній при свічі хтось бреде собі самотньо із янголом на плечі.

Йде в ніде, в невороття, йде лелійно, як дитя, і жене його у спину сірий маятник життя, —

 

щоб не вештав уночі при Господній при свічі, щоб по світі не тинявся із янголом на плечі.

Віє вітер вировий, виє Ірод моровий, маятник все дужче бухка, стогне янгол ледь живий…

А він йде і йде, хоча вже й не дихає свіча, лиш вуста дрижать гарячі: янголе, не впадь з плеча.

Микола ПЕТРЕНКО

КОЛЯДА ДЛЯ ВЕДМЕДЯ

Ми ходили з колядою До родини в Лісове.

А у зворі за горою Там старий ведмідь живе.

Там, у хащі, у барлозі Він почує пісню, сміх,

Перестріне на дорозі,

Та й відніме повний міх!..

Із отим ведмедем лихо,

Щоб в халепу хто не влип…

Ми йдемо повз нього тихо,

Тільки чоботи рип-рип.

94

А коли уже минали Небезпечний той барліг, Ми на камені поклали Кілька яблук і пиріг!

ВЕРТЕПНИЙ ЧОРТ

Чути, чути, чути дзвін За сто сім далеких гін:

То з далеких гір сюди їде свято Коляди.

Ми на тую Коляду Налаштуємо звізду,

Ще й Маланку вберемо І козу приведемо.

Ще із нами буде чорт — Просто це такий ескорт.

Ви не бійтеся чортів,

Чорт із нами подобрів.

Та й несправжній він у нас, Придивіться — це Івась, Колядує край воріт:

Хай щасливим буде світ!

Йосип СТРУЦЮК

З РІЗДВОМ ХРИСТОВИМ!

Хай за вікном хуртеча злиться, а нам співати і радіти.

Горить ялинка у світлиці —

З Різдвом Христовим, любі діти!

95


Сьогодні всі ми будем разом, й вертеп, напевне, буде з нами. Пробачте, що внесем морозу:

  • З Різдвом Христовим, тату й мамо!

Схилився за ворота вечір, звізда нова зійшла на обрій.

Той вечір завітав до речі:

  • З Різдвом Христовим, люди добрі!

\

Дніпро обняв дзвінкі Карпати, а в хаті вже — кутя і сіно,

Дозвольте заколядувати:

  • З Різдвом Христовим, Україно!

Олександра КОПА Ч

ПОДАРУНОК

На поличці стояли баранчики. Аж чотири. Каро­ока Іва пояснювала своїй великій ляльці, що баран­чики з України. І шоколадки також! Та де ж то та Україна!..

  • Я не знаю, лялю. Казав тато, що то далеко, за морем. Як виросту, то поїду до України. Таки поїду, лялю.
  • Дзінь…— кликав телефон.
  • То ти, мамо? Ні, тата ще нема! Я собі бавлюся.
  • Лялю, мама скоро з праці прийде, а мені треба, ти знаєш, піти до церкви. Ти тут чемно сиди. Я на одній нозі туди й назад. На одній нозі.

Одягалась у плащик, щось загортала в червоний папірчик і… поспішала. До церкви зовсім близько.

 

Навіть дороги не треба переходити. Нехай собі їз­дять машини. О, пес біжить. Іва не боїться. Ні! Доб­ре, що побіг далі. От вже й церква. Двері відчинені. Так гарно. Нікого нема. Тільки паламар свічки га­сить. То нічого, ялинки світять срібними нитками біля вертепу. Та сама Божа Матір, святий Йосиф, ті самі янголи і пастушки.

Тільки дитятко-Ісусик наче інший. Кличе її до себе, ручки простягає. Іва ще трошки підсунулась до вертепу.

  • Не підходь так близько до вертепу, дитино. А то все завалиш! — почула голос старого паламаря. Іва страшенно засоромилась.
  • Не можу ближче до Тебе підійти. Не можу. Сам бачиш, Ісусику. — Але дитятко усміхалось, заохочу­вало. Хвилинку Іва ждала.

Чап… чап… шу… шу… старі кроки віддалялись, сірий одяг щез за дверима захистів, і вона скорень­ко підійшла зовсім близько.

  • Я Тобі щось принесла, Ісусику. Я не їла, жда­ла, аж Ти народишся. На Тобі шоколадку. Вона ду­же добра. І… вона з України! Папірчики також гар­ні. Можна ними бавитися, як буде Тобі сумно тут лежати. А я знов до Тебе прийду…

Ісусик замахав ручками, хотів щось сказати, а тут знов чап… чап… шу… У дверях захристії — паламар, а за ним ще й отець. Іва відскочила від вертепу і по­бігла до виходу. Паламар почалапав до вертепу, бо що то там та дівчинка робила? Чи не порушила, бу- ва, чого, га!..

  • Отче парох, дивіться!

Біля Ісусика лежали шоколадки в червоних па­пірчиках.

4 Різдвяні історії

 

  • Ну хто би подумав?! Це ця Івка сусідка! Івочка! А я ще й насварився на неї. Гадав, ану ж що перевер­не. Ато…
  • Гм…— замугикав отець парох, оглядаючи ма­ленькі шоколадки в червоних папірчиках. Сльози наповнили його очі, впав на коліна перед Дитятком.

Іванна САВИЦЬКА

РІЗДВО У ЛІСІ

У гайку, де колись росли опеньки, жили зайчики сіренькі. Шубка на них тепла та пухка, хвостик схо­жий на м’яча, вушка стирчать, очка блищать. Було всіх зайчиків п’ять.

Як прийшли Різдвяні Свята, заметушилася хата. Тут зайчиха порядкує, заєць надворі майструє, а ма­ленькі зайченята обступили маму й тата, подають і помагають, як уміють і як знають.

Вже до свят усе готове. Печиво пухке, чудове… З маком жовті калачі, і великі і малі. Коржики, ще й паляниці та з біленької пшениці.

Чобіток нових по парі заєць приволік для дару. П’ять новеньких кожушків сам-один пошити вспів. Хатка, хоч уже валилась, чистотою аж хвалилась…

  • Ну, святкуймо! — каже мати. — Вже пора коля­дувати.

Обізвалась Сіра Спинка, наймолодша в них ди­тинка.

  • Мамо, мамо! Де ж ялинка?

Каже мати:

  • Ну, давайте підождімо! Куцика в яри пошлімо. Він прудкий, тож за хвилинку з яру принесе ялинку…

 

Скочив зайчик по долинці, низько поклонивсь ялинці — і сюди, і туди, каже нищечком:

  • Ходи! Ой, ходи мерщій до нас, різдвяний зве­селиш час.

Та ялинка не схотіла. Вся інеєм заблистіла, золо­тими зірочками, кришталевими свічками та сказала на біду:

  • Не піду!

Куцик як прибіг до хати, став рідні оповідати, як в яру ген у долинці він кланявся ялинці. Як вона ці­ла блистіла, срібна, ясна, гарна, біла… Кращої не­має в снах, ні в ліску, ні по хатках…

Заметушилася хата. Заєць розвалив загату, вхо­пив швидко чобітки, ще й новенькі кожушки. А зай­чиха паляниці із біленької пшениці, пиріжки і кала­чі, що місила уночі. Зайченята непомалу позбирали що попало і швиденько по сніжку скоком-боком — вже в ярку. Склали все до стіп ялинки, не марнують ні хвилинки.

Заєць вже будує хату, поправляє і загату. А зайчиха у куті сипле маку до куті, ліпить пиріжки з капусти, кидає в олію хрусти. А маленькі зайченята обступи­ли маму й тата. Веселенькі, не дармують, на ввесь голос колядують.

А ялинка вся ясниться, від інею аж іскриться. Гомін лісом покотився — Бог Предвічний наро­дився!

 

Оксана СЕНАТОВИЧ

ЗДІБНІ ЯЛИНКИ І ЗОЛОТІ ВЕРБИ

По телевізору раз у раз рекламували ялинки: «Ку­пуйте ялинки! Наші ялинки мають здібність озоню- вати повітря у ваших квартирах!»

Ще вчора, слухаючи про ту здібність ялинок, Люльків тато кривився, як середа на п’ятницю. Мав таку міну, наче проковтнув цукерок, намащений гірчицею.

Люльків тато дуже сердився, коли хтось калічив рідну мову. Людей, які не вміли чи не хотіли чути слів, називав глухманами. Якось через телерекламу булочок втратив апетит надовго. «Наші булочки са­мі свіжі, самі дешеві, з духм’яною корочкою, виби­райте на любий смак!» — кричав тато у слухавку, те­лефонуючи на телестудію, — чи хоч знає той глу- хман, який фабрикував рекламу, скільки помилок наробив в одному реченні?!» «Невіжу навчити», — зітхала милосердна мама.

Та нині, напередодні Різдва Христового, в чекан­ні Святого Вечора, ніщо не могло зіпсувати татові настрою.

  • Ти ба, які здібні ялинки, — розсміявся тато, — глянь, синку, і наша ялинка здібна втримати стіль­ки прикрас, цукерок, яблук, горіхів.
  • Няв! — погодився кіт Мацько і подався на кух­ню, де здібна мама готувала дванадцять здібних страв.

На Святий Вечір усе оживає. Навіть звірі і худоба здібні говорити людською мовою. Тато, наче кара­мелькою, смакував словом «здібний»: і ялинка здіб­на, і Мацько нині буде здібний говорити, і завтра їх­ня маленька вітальня буде здібною вмістити велику громаду колядників: і трьох царів зі Сходу, і ангелів, і пастушків, чортика, міхоношу, Козу…

  • От тільки наш вузенький коридорчик не здіб­ний пропустити всіх одразу, — зітхнула мама, яка саме прослизнула коридорчиком з кухні у віталь­ню. — Доведеться, як минулого року, шикуватися у чергу…

Так і було. Прийшло Різдво — радісне, засніжене, зі сміхом і гамором, з колядниками.

Задзеленчали дзвіночки, і тато відчинив коляд­никам двері, попросив заходити у вітальню, де вже на них чекали мама і Люлько. Мацько заліз під ялинку, не зі страху, а щоб всім стало місця.

Гусачком через коридорчик колядники йшли та йшли. Вже три царі зі Сходу з ангелами співали у вітальні ♦«Нова радість стала», а міхоноша з Козою все ще тусувалися у хвості черги на сходовому май­данчику. Коли дійшло до віншувань господареві, господині та їхньому синові, коридорчик вже пус­тував.

У вітальні тіснота, яблуку впасти ніде. Зрештою, яблука не збиралися падати, трималися ялинки міц­но. Таця з тістечками, якими мама пригощала ко­лядників, кружляла на витягнутих руках над їхніми головами, як летюча тарілка. І їй приземлитися бу­ло ніде, хіба що комусь на голову.

Виходили колядники, як і входили: гусачком, по одному.

  • Тату, — запитав Люлько, коли вже всі колядни­ки вийшли, — а чортик має здібність чи здатність ка­постити?
  • І одне, і друге, — відповів тато, і вони обоє — і тато, і син, — одночасно глянули на калюжку, яка залишилася на тому місці, де стояв чортик. Всі ко­лядники ще перед брамою обмели сніг зі своїх чобіт, крім чортика. — За чортами завжди золоті…

…золоті верби ростуть! — скінчив речення Люлько. Бог обдарував тата абсолютним слухом до слова. І Люлька теж.

А дві пари вух з такими здібностями — це вже си­ла. Начувайтеся, глухмани!..

М. СИВІЦЬКИЙ

СВЯТВЕЧІР НА СІЧІ

Лапатими клаптями падав сніг. З дніпровських очеретів біле покривало покотилося ген — у далекий степ. Вітер пронизував тіло і сірим табуном гнав хмари в піднебессі.

  • О-о! Завірюха буде! — бовкнув котрийсь козак, немов до себе.
  • Мабуть…— погодився отаман Данило. — Коли б хоч до Січі доїхати.

Натиснули на стремена. Коні рушили підтюп­цем. Через півгодини, вкриті снігом, проїхали крізь січову браму. За нею, з мітлами й лопатами, крутилися козаки біля гармат, що дивилися чорни­ми зіницями в задимлений степ. Побіч — порох і стрільна в дерев’яних скринях, вкритих соломою, щоб не замокли. Плечистий вартовий у баранячо­му кожусі, вивернутому шерстю догори, здалеку пізнав отамана і, витягши ляльку з рота, привітав загін.

  • У сам раз приїхали. Незабаром і свята вечеря. Лише зірка сьогодні не покажеться.
  • Тому й спішилися, щоб разом бути.

Сутеніло, як під’їхали до Іванівського куреня.

Бам! Бам! Бам! — донеслося з майдану, в центрі

якого ледь маячили куполи церкви. Зняли шапки,

перехрестились. Від куренів гомоніло козацтво, прямуючи до церкви. В святочній одежі, при зброї.

Приїжджі віддали коней джурам і потиснулися в церкву. Ближче іконостаса поставала старшина, за нею — козаки, ніде було голці впасти. Сивочолий отець Ілля, знаний старим козакам як отаман Дун- дуківець, слав од престолу молитви до Всевишньо­го. Дзвінко співав козацький хор. Крізь відкриті двері мелодія пливла надвір, в юрбу, що не змісти­лася в церкві й стояла навкруги, шепочучи молитви. Сніг валив пеленою, припорошував сивиною непо­криті голови.

  • Христос рождається! — радісним голосом про­голосив отець Ілля.
  • Славім Його!..

На валах вдарили гармати. Спалахнули вогнища, розложені довкола Січі.

Козацтво розступилося. Вийшов з церкви кошо­вий. Ніби не звертаючись ні до кого, а заразом якби всіх запрошуючи, сказав голосно:

  • А тепер ходімо й кутю їсти!

Майдан спорожнів. Лише снігу збиралося більше і більше.

В куренях, біля довгих і широких столів, застеле­них скатертинами, поралися кухарі, ставлячи їжу й питво. Посередині у великих полив’яних мисках ря­біла кутя з маком і медом. На довгих дерев’яних по­лумисках простяглася варена й смажена риба: осе­три, білуга, стерлядь, тараня з підливою, лящі та річкові оселедці. Між полумисками, як півкопи на полях, височіли гори свіжих пшеничних коржів, що козакам, за татарським звичаєм, інколи хліб засту­пали. Пахла й парувала в горшках кулеша, помаще­на сьогодні не салом, а олією. У кінвах привабливо блищали меди й оковити, обвішані коряками й ми- хайликами. Посадовилися вперемішку череваті дзбани з узваром та макітри з «путрею», чи пак со­лодкою кашею. В дебелих свічниках весело потрі­скували грубезні воскові свічки, збагачуючи святоч­ний настрій. Ледь помітно переливалися різно­кольоровими вогниками самоцвіти на козацькій зброї. Пахло медом і ладаном.

Увійшов кошовий. Козацтво встало. Він пройшов до покуття, під образи, де був уже отець Ілля.

Поправивши довгі вуса, кошовий погладив чуба, перехрестився і поважно привітав зібраних:

  • Христос рождається!
  • Славім Його! — в один голос обізвалося товари­ство.

Отець Ілля підвів руки на рівень грудей та стрепе­нув по-отаманськи, якби наказував гармашам: «Огонь!»

«Рождество Твоє, Христе Боже наш…» — рвонуло з тисячі грудей.

Як скінчили — промовив кошовий:

  • Панове товариство! І знову, по звичаю батьків, сідаємо до святої вечері. Як досі, століттями сідали наші предки, гетьмани й князі, від святої Ольги по­чинаючи. Хвилина ця тим для нас радісна, що вона переносить думкою в час, коли ми, дітьми будучи, до такої ж вечері в батьківській хаті сідали. З тих днів багато води пропливло крізь пороги Славути, але звичай остався. Він був, є і буде, поки житиме наш хрещений народ. Народ, який у цю пору скрізь до столу сідає, як і ми. Усіх єднає Свята вечеря.
  • Не всі так можуть сісти. Тисячі невольників у кайданах бусурменських ячать, базари Кафи й Цар- города заповнюють та галери гонять, прикуті лан­цюгами до весел. Ще інші під канчуками панськими стогнуть. Але всі вони думкою з нами, з рідним бать­ківським домом, що немов сон пригадується. І доїси Січ-Мати стоїть, доки гримлять дніпровські пороги, всі ждуть від нас визволення. Не дамо їм померти в неволі. Нам поможе народ і свята Покрова.
  • Багато молоді вперше з нами при цьому столі, а чимало друзів, що торік були, нема вже сьогодні. Пом’янім, братія, отамана Федора Рубача, що цього літа поліг за віру православну, за народ український.
  • Вічна йому пам’ять! — повагом проказало това­риство.

Кошовий назвав дальші імена полеглих. їм усім віддали запорожці честь.

  • А вам усім, старшинам і козакам, — закінчив кошовий, — дай Боже сили і здоров’я, щоб дали со­бі честі, а для Січі слави здобували та за рік знову тут зібрались до вечері святої.
  • Дай Боже й вам! — загуло навкруги.

Зашелестіло сіно під столами, козаки сіли. Вийня­ли ложки й ножики, звані «їдженцями». Починаючи з кошового, кожний брав кутю і, підносячи ложку до уст, хрестився та підгортав вуса. З’ївши кутю, кожний знову хрестився. За кутею йшла риба, яку старанно заливали питвом з коряків і михайликів, приказуючи:

  • Риба плавати любить?
  • А любить…
  • То вип’ємо!

Ставало тепліше й голосніше. Раптом вдарила коляда:

Небо і земля, небо і земля Нині торжествують… —

аж свічки захиталися.

Забриніли шибки. То колядували інші курені.

А з неба падав сніг і прикривав білим покровом усі курені, цілу Запорозьку Січ.

Чарлз ДІККЕНС

РІЗДВЯНА ПІСНЯ В ПРОЗІ

КУПЛЕТ ПЕРШИЙ
ПРИВИД МАРЛІ

Почнемо з того, що Марлі помер. І годі було в цьому сумніватися.

Свідоцтво про його поховання підписали свяще­ник, паламар, власник похоронного бюро і старший гробар. Його підписав Скрудж. А будь-який доку­мент мав на біржі вагу, якщо Скрудж доклав до ньо­го руку.

Старий Марлі був мертвий, як цвях в одвірку.

Завважте! Я зовсім не стверджую, начебто на власному досвіді переконався, що цвях, забитий в одвірок, мертвіший од будь-якого іншого цвяха. Як на мене, наймертвіший усе-таки цвях, що вбитий у віко труни. Але в цій приказці чується мудрість предків, і якби мій нечестивий язик посмів її пере­інакшити, ви мали б усі підстави сказати, що наша країна котиться в прірву. А відтак дозвольте мені повторити ще і ще раз: Марлі був мертвий, як цвях в одвірку.

Чи знав про це Скрудж? Безперечно. Як же він міг не знати? Адже Скрудж і Марлі довгі роки були компаньйонами. Скрудж був єдиним виконувачем духівниці Марлі, його єдиним уповноваженим, єди­ним повіреним, єдиним спадкоємцем, єдиним дру­гом і єдиним, хто провів його на цвинтар. І все-таки Скруджа ця сумна подія не настільки вразила, щоби притупити його ділову хватку, і день похорону сво­го друга він відзначив вельми вигідною оборудкою.

Але я згадав про похорон Марлі, й це повертає мене до того, з чого я почав. Отож, годі було сумні­ватися, що Марлі мертвий. Це слід чітко усвідомити собі, інакше не буде нічого надзвичайного в тій іс­торії, яку я маю намір вам розповісти. Адже якби ми достеменно не знали про те, що батько Гамлета по­мер іще задовго до початку вистави, тоді його про­гулянка вітряної ночі фортечним валом навколо свого замку навряд чи видалася б нам чимось над­природним. Принаймні не дужче, ніж примха пер- шого-ліпшого літнього джентльмена, який вийшов прогулятися опівночі в якому-небудь не захищено­му від вітру місці, бодай на цвинтарі святого Павла, з однією-єдиною метою — вразити й так розбурхану синову уяву.

Скрудж не прибрав із вивіски імені старого Мар­лі. Весь цей час, кілька років, вивіска над дверима контори й далі сповіщала: Скрудж і Марлі. Фірма була добре відома під цією назвою. І який-небудь новачок, звертаючись у справах до Скруджа, іноді називав його Скруджем, а іноді — Марлі. Скрудж відгукувався і на одне, й на інше. Йому було байду­же.

Але ж бо й скнара був цей Скрудж! Вичавлювати соки, витягати жили, забивати в труну, загарбувати, захоплювати, заграбастувати, вимагати — все це чу­дово вмів старий грішник! Наче був не людиною, а кременем — настільки холодним і твердим, що ніко­му жодного разу в житті не вдалося висікти з його кам’яного серця бодай іскру жалю. Потайний, від­людний, самотній, він ховався у свою мушлю, наче устриця. Душевний холод заморозив ізсередини старечі риси його обличчя, загострив гачкуватий ніс, зморщив шкіру на щоках, скував ходу, змусив посиніти губи й почервоніти очі, зробив крижаним його скрипливий голос. І навіть щетинисте підбо­ріддя, рідке волосся й брови, здавалось, укрилися памороззю. Він усюди вносив із собою цю льодову атмосферу. Присутність Скруджа заморожувала йо­го контору в літню спеку, і він не дозволяв їй роз­мерзатися бодай трохи навіть на Різдво.

Спека чи холоднеча надворі — Скруджа це не пе­реймало. Жодне тепло не могло його обігріти і жо­ден мороз його не пробирав. Найлютіший вітер не міг бути злішим від Скруджа, найзапекліша заметіль не могла бути настільки жорстокою, а проливний дощ — таким нещадним. Негода нічим не могла йо­му дошкулити. Злива, град, сніг мали тільки одну перевагу над Скруджем — вони нерідко сходили на землю зі щедрістю, а Скруджеві щедрість була неві­дома.

Ніхто ніколи не зупиняв його на вулиці радісним вигуком: «Любий Скрудже! Як ся маєте? Коли заві­таєте до нас?» Жоден жебрак не насмілювався про­стягнути до нього руку за милостинею, жодна дити­на не зважувалася запитати в нього, котра година, і жодного разу в житті ні єдина жива душа не попро­сила його показати дорогу. Здавалося, навіть соба­ки, поводирі сліпців, розуміли, що він за людина, і завваживши його, спішно тягнули хазяїна в перше- ліпше підворіття, що траплялося на шляху, а тоді довго крутили хвостом, ніби кажучи: «Краще вже не мати очей, аніж бути лихим на око».

І ви гадаєте, Скрудж цим переймався? Аніскілеч- ки. Він ішов по житті, цураючись усіх; і ті, хто його добре знав, вважали, що йому навіть якось солодко відлякувати найменший прояв симпатії до себе.

Та якось — притому не коли-небудь, а на сам Святвечір, — старий Скрудж працював у себе в кон­торі. Погода була холодна, похмура, до того ж іще й

 

 

туман, і Скрудж чув, як за вікном перехожі, снуючи туди-сюди, голосно тупотіли по тротуару, віддиху­валися і били себе по боках, щоб зігрітися. Міський годинник щойно пробив третю, але вже темніло; зрештою, похмуро було весь день; і вогники свічок, що жевріли у вікнах контор, лягали багряними маз­ками на темну завісу туману — таку щільну, що, зда­валося, її можна торкнути рукою. Туман заповзав у кожну шпарку, просочувався в кожну замкову щі­лину, і навіть у цьому тісному дворику будинки нав­проти, ледь помітні за густою брудно-сірою завісою, скидалися на примар. Дивлячись на клуби туману, що спускалися дедалі нижче, ховаючи від очей усі предмети, можна було подумати, що сама Природа відкрила десь по сусідству броварню і варить собі пиво до свята.

Двері до Скруджевої контори залишалися відчи­неними, щоб він міг наглядати за своїм клерком, який у темній маленькій кімнатці, радше комірчині, переписував папери. У Скруджа в каміні вугілля бу­ла дещиця, а в клерка ще менше, — здавалося, там жевріє один-єдиний вуглик. Але клерк не міг підки­нути вугілля, бо Скрудж тримав коробку з ним у се­бе в кімнаті, й варто було клеркові з’явитися там із лопаткою, як хазяїн починав бурчати, що доведеть­ся йому зі своїм помічником розпрощатися. Тому клерк тугіше обмотав шию білим вовняним шарфом і спробував зігрітися від свічки. Та оскільки уяву він мав досить-таки бідну, тож і тут зазнав невдачі.

  • Веселого Різдва, дядечку! Веселих вам свят! — почувся життєрадісний вигук. Це був голос Скруд- жевого племінника; той так стрімко увірвався в контору, що Скрудж не встиг відірватися від папе­рів, як племінник уже стояв біля його столу.
  • Дурниці! — пробурчав Скрудж. — Нісенітниця!

 

Скруджів племінник так розігрівся, бадьоро кро­куючи на морозі, що здавалося, він аж пашіє жаром, як грубка. Щоки в нього палали, аж любо погляну­ти, очі блищали, а з рота йшла пара.

  • Різдво нісенітниця, дядечку? — перепитав пле­мінник. — Невже я правильно вас зрозумів?
  • Звісно! — сказав Скрудж. — Веселого Різдва! А тобі чого веселитися? Які в тебе підстави для весе­лощів? Може, ти ще не досить бідний?
  • Тоді чого ви такі похмурі, дядечку? — весело ві­дізвався племінник. — Які у вас підстави бути похму­рим? Чи вам здається, що ви ще не досить багаті?

Скрудж на це не знайшов адекватної відповіді, а тому повторив свою «дурницю» і знову додав «нісе­нітниці».

  • Не бурчіть, дядечку, — сказав племінник.
  • А що мені робити, — заперечив Скрудж, — як­що я живу серед таких бовдурів, як ти? Веселого Різ­два! Та йди ти зі своїм Різдвом! Для таких, як ти, Різ­дво означає, що настав час сплачувати рахунки, а грошей катма. Час підбивати річний баланс, а в тебе з місяця в місяць жодних прибутків, самі збитки, і хоча віку твого прибуло, та до капіталу не додалося жодного пенні. Якби на це була моя воля, — обуре­но продовжував Скрудж, — я б кожного дурня, який бігає і кричить: «Веселого Різдва!» — зварив би жив­цем разом із начинкою для святкового пудингу і в могилу йому ввігнав кілок із гостролисту[5].
  • Дядечку! — заблагав племінник.
  • Племіннику! — відрізав дядечко. — Святкуй своє Різдво як знаєш, а мені дозволь святкувати йо­го по-своєму.
  • Святкувати! — вигукнув небіж. — Але ж ви його ніяк не святкуєте!
  • Тоді не заважай мені про нього забути. Багато путнього було тобі від цього Різдва? Багато путньо­го тобі від нього буде?
  • Але хіба мало є на світі хороших речей, від яких я не мав нічого путнього, — зауважив племінник. — Ось хоча б і Різдво. Зате яке благоговіння відчуваєш перед цим священним словом, які благочестиві спо­гади пов’язані з ним… Я завжди чекав цих днів як найкращих у році. Це радісний час — дні милосердя, доброти, всепрощення. Це єдині дні у календарі, коли люди, наче за мовчазною згодою, вільно роз­кривають один перед одним свої серця і бачать у своїх ближніх, — навіть у незаможних і знедолених, — таких самих людей, як і вони самі, що бредуть од­нією з ними дорогою до могили, а не якихось істот іншої породи, яким належить іти інакшим шля­хом. А тому, дядечку, хоча це й правда, що на Різ­дво у мене ще жодного разу не додалося ані одної монетки в кишені, я все одно вірю, що воно прино­сить мені добро і приноситиме надалі. Тож хай жи­ве Різдво!

Клерк у своєму закутку мимоволі заплескав у до­лоні, але відразу, усвідомивши всю непристойність такої поведінки, схопив коцюбу й кинувся перемі­шувати вугілля, погасивши останню іскорку в камі­ні.

  • Якщо я почую від вас іще бодай звук, — сказав йому Скрудж, — ви відсвяткуєте своє Різдво деінде. А ви, сер, — звернувся він до небожа, — як я бачу, вправний балакун. Дивуюся, чому ви не в парла­менті.
  • Годі вам гніватися, дядечку! Завітайте до нас завтра на обід.

Скрудж відповів, що він радше завітає до дідька лисого, так і сказав. І, ні краплі не збентежившись, докинув іще кілька соковитих словечок.

  • Але чому? — закричав племінник. — Чому?
  • А чому ти оженився? — запитав Скрудж.
  • Закохався, ось чому.
  • Закохався! — пробурчав Скрудж так, начебто почув чергове несусвітне безглуздя на кшталт «весе­лого Різдва». — То все, до побачення!
  • Але ж, дядечку, вас і раніше було в гості не до­проситися, навіщо ж тепер звертати все на моє одруження?
  • До побачення! — повторив Скрудж.
  • Та я ж нічого у вас не прошу, мені нічого від вас не потрібно. Чому б нам просто не бути друзями?
  • До побачення! — мовив Скрудж.
  • Дуже шкода, що ви такі непохитні. Я ж ніколи не сварився з вами і ніяк не збагну, за що ви на ме­не сердитеся. І все-таки я спробував зблизитися з вами заради свята. Що ж, мого святкового настрою це не зіпсує. Бажаю вам веселого Різдва, дядечку.
  • До побачення! — сказав Скрудж.
  • І щасливого Нового року!
  • До побачення! — повторив Скрудж.

І все-таки небіж, залишаючи контору, ніяк не ви­казав своєї досади. Біля дверей він затримався, щоб поздоровити клерка, і хоча той і оклякнув від холо­ду, проте виявився значно теплішим від Скруджа і сердечно відповів на вітання.

  • Ось іще один божевільний! — пробурмотів Скрудж, підслухавши клеркову відповідь. — Якийсь жалюгідний переписувач, обтяжений дружиною й дітьми, заробляє лише п’ятнадцять шилінгів, а бач — просторікує про веселе Різдво! Від таких хоч у Бед­лам утікай!

А клерк тим часом, провівши Скруджового небо­жа, впустив нових відвідувачів. Це були два огряд­них джентльмени приємної зовнішності, вони мали з собою якісь папки й папери. Знявши капелюхи, вони увійшли в контору і вклонилися Скруджеві.

  • Скрудж і Марлі, якщо не помиляюся? — запи­тав один із них, звірившись із якимсь списком. — Я маю честь розмовляти з містером Скруджем чи з містером Марлі?
  • Містер Марлі вже сім років як спочиває на цвинтарі, — відповідав Скрудж. — Він помер на Свят­вечір рівно сім років тому.
  • У такому разі ми не сумніваємося, що щедрість і приязна вдача покійного так само властива і його компаньйонові, — мовив один із джентльменів, пред’являючи свої документи.

І він не помилився, адже вони дійсно були варті один одного, ці справжні компаньйони, ці спорід­нені душі. Зачувши лиховісне слово «щедрість», Скрудж насупився, похитав головою і повернув від­відувачеві його папери.

  • У ці святкові дні, пане Скрудже, — продовжував відвідувач, беручи з конторки перо, — більше ніж коли-небудь личить нам піклуватися про бідних і знедолених, які особливо страждають у таку сувору пору року. Тисячі бідолах мусять відмовляти собі в найнеобхіднішому. Сотні тисяч не мають даху над головою.
  • Хіба в нас немає в’язниць? — запитав Скрудж.
  • В’язниць? Повно, – відповів відвідувач, від­клавши перо.
  • А робітних домів? -=■ провадив Скрудж. — їх ще не позачиняли?
  • На жаль, ні. Хоча, — зауважив відвідувач, — я був би радий повідомити вам, що їх прикрили.
  • Отже, і примусові роботи існують, і закон про бідних усе ще чинний?
  • Ні одне, ні інше не скасовано.
  • А ви вже були налякали мене, панове, — мовив Скрудж. — Із ваших слів я готовий був дійти виснов­ку, що вся ця корисна діяльність із якихось причин звелася нанівець. Радий чути, що я помилився.
  • Одначе ми переконані в тому, що всі ці закони й установи нічого не дають ні душі, ні тілу, — запе­речив відвідувач. — І тому ми вирішили зібрати по­жертвування для бідняків, щоб купити їм їжі, питва й теплого одягу. Ми обрали для цього Святвечір са­ме тому, що в ці дні нестаток відчувається особливо гостро, а достаток дає особливо багато радості. Яку суму дозволите записати від вашого імені?
  • Ніяку.
  • Ви хочете жертвувати, не відкриваючи свого імені?
  • Я хочу, щоб мені дали спокій, — відрізав Скрудж. — Оскільки ви, джентльмени, запитали, чого я хочу, — ось вам моя відповідь. Я не тішу себе на Різдво і не збираюся тішити ледарів. Я підтримую згадані установи, і це обходиться мені недешево. Нужденні можуть звертатися туди.
  • Не всі це можуть, а інші й не хочуть — радше помруть.
  • Якщо вони воліють умирати, тим краще, — ска­зав Скрудж. — Це скоротить надлишок населення. А крім того, вибачте, мене це не цікавить.
  • Це мусило б вас цікавити.
  • Ні, мене воно жодним чином не стосується. Нехай кожен займається своєю справою. Принайм­ні в мене своїх справ повно. До побачення, джен­тльмени!

 

Зрозумівши, що наполягати марно, джентльмени пішли, а Скрудж, дуже задоволений собою, повер­нувся до своїх перерваних занять у незвично весело­му для нього настрої.

Тим часом за вікном туман і морок так згустили­ся, що на вулицях з’явилися факельники, пропо­нуючи свої послуги — бігти наперед екіпажів і освіт­лювати дорогу. Стародавня церковна дзвіниця, чий охриплий дзвін цілими днями іронічно зиркав на Скруджа з готичного віконечка, вся потонула в ту­мані, й дзвін відбивав години й чверті десь у хмарах, супроводжуючи кожен удар таким жалібним де­ренчливим тремоло1, немовби в нього зуб на зуб не попадав від холоду. А мороз дедалі дужчав. На го­ловній вулиці, в закутку двору, робітники лагодили газові труби й розпалили велике вогнище в жаровні, навколо якої зібралася юрба обірванців і хлопчаків. Вони гріли руки над жаровнею і не зводили зачаро­ваного погляду з палаючих вуглин. Із водопровідно­го крана на вулиці сочилася вода, і він, забутий усіма, в тужливій самоті потроху обростав льодом, доки не перетворився на сіру слизьку брилу. Газові лампи яскраво горіли у вітринах магазинів, кидаючи червонуватий відблиск на бліді обличчя перехожих, а гілочки і ягоди гостролисту, якими було оздобле­но вітрини, потріскували від тепла. Крамнички з курятиною і бакалією були прикрашені так ошатно й пишно, що скидалися на щось дивовижне, казко­ве, і неможливо було повірити, ніби вони мають якийсь стосунок до таких повсякденних речей, як купівля-продаж. Лорд-мер у своїй величній рези­денції вже наказував п’ятьом десяткам кухарів і дво-

‘Тремоло — тут: тремтіння.

116

 

 

 

рецьких докласти всіх старань, аби він міг зустріти свято як належить; і навіть маленький шевчик, яко­го він обклав напередодні штрафом за появу на ву­лиці в нетверезому стані й кровожерливі наміри, вже розмішував у Себе на горищі свій святковий пу­динг, тоді як його худюща дружина з дитиною пі­шли купувати яловичину.

Усе густішав туман, усе дужчав мороз. Лютий, пронизливий холод! Якби Святий Дунстан[6] замість розпечених щипців ухопив сатану за ніс отаким мо- розиськом, — ото було б нечистому непереливки! Один юний власник доволі таки мізерного носа, до того ж добряче вже погризеного ненажерливим мо­розом, що впився в нього, як голодна собака в кіс­тку, припав до замкової щілини Скруджевої конто­ри, бажаючи прославити Різдво; але як тільки почу­лися перші звуки колядки:

Хай Бог дарує радість вам І хай минеться сум…

Скрудж так рішуче схопив лінійку, що співак одразу ж утік, покинувши замкову шпарину на по­талу такому любому Скруджеві туману і ще любішо- му йому за духом морозові.

Нарешті час було закривати контору. Скрудж неохоче зліз зі свого високого табурета, подаючи цим безмовний знак клеркові, що знемагав у прико­мірку, і той миттєво задув свічку і вдягнув капелюха.

— Ви, мабуть, завтра взагалі не збираєтеся вихо­дити на роботу? — запитав Скрудж.

  • Якщо лише це зручно, сер.
  • Це геть незручно, — сказав Скрудж, — і несум­лінно. Але якщо я вирахую з вас за це півкрони, ви ж будете вважати себе скривдженим, чи не так?

Клерк ледь-ледь посміхнувся.

  • Однак, — продовжував Скрудж, — вам не зда­ється, що я теж можу вважати себе скривдженим, коли марно плачу вам зарплату.

Клерк завважив, що це буває лише раз на рік.

  • Доволі нікчемне виправдання для того, щоб кожного року, двадцять п’ятого грудня, запускати руку в мою кишеню, — вимовив Скрудж, застібаючи пальто на всі ґудзики. — Але я бачу, що ви все одно хочете прогуляти завтра весь день. Тоді післязавтра з’явіться якомога раніше.

Клерк пообіцяв, і Скрудж, продовжуючи бурча­ти, вийшов. За мить контора була замкнена, а клерк разом із гуртом хлопчаків, щоб віддати данину Святвечору, разів зо двадцять скотився по крижано­му схилі Корнгілла; і кінці його білого шарфа розві­валися в нього за спиною, адже він не міг дозволити собі таку розкіш, як пальто; а тоді щодуху помчав додому в Кемден-Тавн — гратися зі своїми малятами в піжмурки.

Скрудж меланхолійно пообідав у меланхолійній таверні, де він обідав зазвичай; переглянув усі газе­ти, які лише там були і, провівши решту вечора за прибутково-видатковою книгою, пішов додому спати. Він жив у квартирі, що належала колись його покійному компаньйонові. Це була похмура анфі­лада кімнат, що займала частину невисокого похму­рого будинку в глибині двору. Будинок цей звели якось неправильно, так що мимоволі спадало на гадку, ніби колись, на зорі своєї юності, він випад­ково забіг сюди, граючись з іншими будинками в піжмурки, та й так тут і залишився, не знайшовши шляху назад. Тепер це був дуже старий будинок і ду­же похмурий, тож у ньому, крім Скруджа, ніхто не жив, а всі інші приміщення винаймалися під конто­ри. У дворі було так темно, що навіть Скрудж, який знав там кожен камінчик, мусив пробиратися нав­помацки, а в чорному підворітті будинку клубився такий густий туман і лежав такий товстий шар інею, немов сам злий дух негоди сидів там, занурившись у важкі думи.

Так чи інакше, факт, що дерев’яний молоток, який висів біля вхідних дверей, був нічим не при­мітний, крім його непомірно великих розмірів. Так само незаперечний факт, що Скрудж бачив цей мо­лоток щоранку й щовечора з того самого дня, як оселився в цьому будинку. Не підлягає сумніву й те, що Скрудж аж ніяк не відзначався особливо жвавою фантазією. Вона в нього працювала не краще, а пев­но, навіть і гірше, ніж у будь-якого лондонця, вклю­чаючи навіть — посміємо завважити — міських рад­ників, олдерменів і членів гільдії. Також мусимо констатувати, що Скрудж, раз нагадавши вдень про свого компаньйона, який помер сім років тому, більше жодного разу не подумав про покійного. А тепер поясніть-но мені, як могло трапитися, що Скрудж, устромивши ключа в замкову щілину, рап­том побачив перед собою не молоток, який, до речі кажучи, за цей час жодним чином не змінився, а обличчя Марлі.

Так, обличчя Марлі. Воно не тонуло в непрони­кному мороку, як усі інші предмети в дворі, а навпа­ки — випромінювало примарне світло, неначе гнилий омар у темному льоху. Воно не виражало ні люті, ні гніву, а дивилося на Скруджа точнісінько так само, як дивився на нього покійний Марлі за життя, зсу­нувши свої безбарвні окуляри на бліде, як у мерця, чоло. Лише волосся якось дивно ворушилося, не­мов на нього віяло жаром із гарячої печі, а широко розплющені очі дивилися зовсім нерухомо, і це в поєднанні з трупним кольором обличчя вселяло жах. І все ж не так вираз цього обличчя був жахли­вий, як щось інше, що було наче поза ним.

Скрудж уп’явся очима в це видиво, але там знову був лише дверний молоток.

Ми б покривили душею, сказавши, що Скруджа це не вразило і по його жилах не пробіг холодок, якого він не відчував із дитинства. Але хвилю пова­гавшись, він знову рішуче взявся за ключ, повернув його в замку, ввійшов у будинок і запалив свічку.

Щоправда, він трохи загаявся, перш ніж зачини­ти за собою двері, і навіть з острахом виглянув у них, наче боявся побачити на одвірку самокрутку Марлі. Але на одвірку не було нічого,, крім гвинтів і гайок, на яких тримався молоток, і пробурмотівши: «Згинь! Згинь!», Скрудж із хряскотом зачинив двері.

Стук дверей прокотився по будинку, наче гуркіт грому, і кожна кімната верхнього поверху, і кожна бочка внизу, в льоху виноторговця, відгукнулися на нього різноголосою луною. Але Скрудж був не з тих, кого це може налякати. Він замкнув двері на засув і неквапно піднімався сходами, поправляючи по до­розі свічку.

Вам знайомі ці просторі старі сходи? Так і здаєть­ся, що по них можна проїхатися в кареті шестернею і пронести що завгодно. І хіба цим вони не нагаду­ють злегка наш новий парламент? Зрештою, цими сходами могла би пройти ціла похоронна процесія, і якби навіть комусь спало на думку поставити ката­фалк упоперек, голоблями до стіни, а дверцятами до поручнів, і тоді на сходах залишилося б іще чимало вільного місця. Чи не це спричинилося до того, що Скруджеві приверзлося, ніби поперед нього схода­ми сам собою рухається в півмороку похоронний екіпаж?

Щоб як слід освітити такі сходи, не вистачило б і півдюжини газових ліхтарів, тож вам неважко собь уявити, наскільки самотня свічка Скруджа могла розсіяти морок. Але Скруджа це не переймало, він рушив сходами далі нагору. За темряву грошей не платять, і тому Скрудж нічого не мав проти темря­ви. Але все-таки, перш ніж зачинити за собою важ­кі двері своєї квартири, Скрудж пройшовся по кім­натах, щоб упевнитися, що все гаразд. І не дивно — обличчя покійного Марлі досі стояло в нього перед очима.

Вітальня, спальня, комора. Скрізь усе так, як і мусило бути. Під столом — нікого, під диваном — ні­кого, у каміні ледь жевріє вогник, миска і ложка че­кають на столі, каструлька з рідкою вівсянкою (її Скрудж споживав на ніч від застуди) — на поличці біля грубки. Під ліжком — нікого, у шафі — нікого, в халаті, що висів на стіні й виглядав якось підозріло, — теж нікого. У коморі все на місці: іржаві камінні ґра­ти, пара старих черевиків, два кошики для риби, триногий умивальник і коцюба.

Задовольнившись оглядом, Скрудж замкнув две­рі в квартиру — замкнув, завважте, на два оберти ключа, чого досі за ним не спостерігалося. Відгоро­дивши себе таким чином від усіляких несподіванок, він зняв краватку, вдягнув халат, нічний ковпак та домашні туфлі й сів біля каміна поїсти вівсянки.

Вогонь у каміні ледь жеврів — мало пуття було від нього такої холодної ночі. Скруджеві довелося при­сунутися впритул до ґрат і низько нахилитися над вогнем, щоб відчути слабкий подих тепла від цієї жалюгідної жменьки вугілля.

Камін був старий-престарий, складений іще боз- на коли якимось голландським купцем і облицьова­ний дивовижними голландськими кахлями, що зо­бражали сцени зі Святого Письма. Тут були Каїни й Авелі, дочки фараона й цариці Савські, Авраами та Валтасари, янголи, що сходять на землю на хмарах, схожих на перини, й апостоли, що виходять у море в схожих на соусниці човнах, — словом, сотні фігур, які могли б зайняти думки Скруджа. Але ні — облич­чя Марлі, який помер сім років тому, виникло рап­том перед ним, ожило знову, як колись жезл проро­ка[7], і затулило все інше. І на який би кахель Скрудж не глянув, на кожному одразу ж чітко виступала го­лова Марлі — так, немовби на гладкій поверхні ках- лів не було зовсім ніяких зображень, зате вона була здатна відтворювати образи з уривків думок, які без­ладно миготіли в його мозку.

— Дурниці! — пробурчав Скрудж і закрокував по кімнаті.

Пройшовшись кілька разів із кутка в куток, він знову сів на стілець і відкинув голову на спинку. І погляд його випадково спинився на дзвіночку. Цей старий, давним-давно непотрібний дзвіночок невідь-чому повісили колись у кімнаті й з’єднали з одним із приміщень верхнього поверху. Безмежно здивувавшись і відчувши нез’ясований страх, Скрудж помітив раптом, що дзвіночок починає розгойдува­тися. Спочатку він розгойдувався ледь помітно, і дзенькоту майже не було чутно, але незабаром за­дзвонив голосно, і йому почали вторити всі дзвіноч­ки в будинку.

Дзенькіт тривав, певно, не більше хвилини, але Скруджеві ця хвилина видалася вічністю. Потім дзвіночки змовкли так само раптово, як і задзвони­ли, — всі разом. І одразу ж звідкись ізнизу почувся брязкіт заліза — немовби в льоху хтось тягнув поче- рез бочки важкий ланцюг. Мимоволі Скруджеві пригадалися розповіді про те, що коли в будинках з’являються привиди, вони зазвичай тягають за со­бою ланцюга.

І тут двері льоху розчинилася з таким гуркотом, наче вистрілили з гармати, і дзенькіт ланцюгів по­чувся ще виразніше. Ось він уже на сходах і набли­жається до квартири Скруджа.

— Однаково дурниці! — мовив Скрудж. — Не вірю я в привидів.

Проте він змінився на лиці, коли побачив приви- да перед собою.

Той легко проникнув у кімнату крізь замкнені двері й став перед Скруджем. І в ту ж мить полум’я, що вже зовсім загасло в каміні, раптом яскраво спа­лахнуло, немов хотіло вигукнути: «Я впізнаю його! Це — Дух Марлі!» — і знову померкло.

Те саме обличчя, абсолютно те саме. Так, це був Марлі зі своєю самокруткою, у своїй незмінній жи­летці, у панталонах в обтяжку і чоботах; носаки на чоботах стирчали, волосся на голові стирчало, само­крутка стирчала, поли сюртука відстовбурчувалися. Довгий ланцюг оперізував його і хвостом волікся по підлозі; Скрудж чудово його розгледів — він був із ключів, навісних замків, скарбничок, документів, Гросбухів і важких гаманців із залізними застібками. Тіло привида було прозоре, так що Скрудж, розгля-

 

даючи його спереду, чітко бачив крізь жилетку два ґудзики ззаду на сюртуку.

Скруджеві не раз доводилося чути, що в Марлі немає серця, але до тієї хвилини він ніколи цьому не вірив.

Ні, він і тепер не міг у це повірити. Скрудж сверд­лив очима привида і виразно бачив, що той стоїть перед ним, і відчував на собі мертвецький погляд. Він розгледів навіть, із якої тканини зшита хустина, що обкутувала голову й шию привида, і подумав, що такої хустини він ніколи не бачив у покійного Марлі. І все-таки він не хотів вірити своїм очам.

  • Що це означає? — вимовив Скрудж ущливо й холодно, як завжди. — Чого вам від мене треба?
  • Багато чого. — Не могло бути ні найменшого сумніву в тому, що це голос Марлі.
  • Хто ви такий?
  • Запитай краще, ким я був?
  • То ким же ви були? — запитав Скрудж, підви­щивши голос. — Ви занадто специфічний, як для привида. — Він хотів сказати примхливий, але побо­явся, що це звучатиме, як каламбур.
  • За життя я був твоїм компаньйоном, Джейко- бом Марлі.
  • Чи бажали б ви… Чи не могли б ви присісти? — запитав Скрудж, із підозрою вдивляючись у приви­да.
  • Можу.
  • То сядьте.

Запитуючи, Скрудж не був певен у тому, що така безтілесна істота спроможна сидіти в кріслі, й по­боювався, чи не виникне потреба в доволі таки сум­нівних роз’ясненнях. Але привид, як ніде нічого, сів у крісло по інший бік каміна. Здавалося, це була геть звична для нього річ.

  • Ти не віриш у мене, — мовив привид.
  • Ні, не вірю, — сказав Скрудж.
  • Що ж, крім твоїх власних відчуттів, могло би переконати тебе в тому, що я існую?
  • Не знаю.
  • Чому ж ти не хочеш вірити своїм очам і вухам?
  • Бо на них впливає кожна дрібниця, — сказав Скрудж. — Найменші негаразди з травленням, і їм уже не можна довіряти. Може, ви зовсім не ви, а не- перетравлений шматок яловичини, або зайва кра­пля гірчиці, або скибочка сиру чи непросмажена картоплина. Може, ви з’явилися не з царства духів, а з духовки, звідки я знаю!

Скрудж за своєю природою був не вельми гос­трий на язик, а зараз йому й поготів було не до жар­тів, але він намагався жартувати, щоб хоч трохи роз-

віяти страх і спрямувати свої думки на інше, бо, правду кажучи, від голосу привида у нього кров сти­гла в жилах.

Сидіти мовчки, уп’явшись у ці нерухомі, скляні очі, — ні, чорт забирай; Скрудж відчував, що такого катування він не витерпить! І до того ж, було щось невимовно моторошне в загробній атмосфері, яка оточувала привида. Скрудж сам цього ніби й не від­чував, але він виразно бачив, що привид приніс її з собою, бо хоча той і сидів геть нерухомо, та волосся, поли сюртука і носаки чобіт весь час ворушилися, немов на них дихало жаром з якоїсь пекельної во­гненної печі.

  • Бачите цю зубочистку? — запитав Скрудж, зо страху переходячи в наступ і намагаючись хоча б на мить відвернути від себе камінно-непорушний по­гляд.
  • Бачу, — мовив привид.
  • Але ж ви не дивитеся на неї, — сказав Скрудж.
  • Не дивлюся, — відповів той, — але бачу.
  • Гаразд, — мовив Скрудж. — Досить мені її про­ковтнути, щоб до кінця моїх днів мене переслідува­ли злі духи, створені моєю ж уявою. Дурниці все це, кажу вам, дурниці!

По цих словах привид раптом так страшно закри­чав і так несамовито й моторошно загримів ланцю­гами, що Скрудж учепився в стілець, ледь не зне­притомнівши. Але й це було ще нічого в порівнянні з тим жахом, що обійняв його, коли привид раптом розмотав свою хустку (можна бути подумати, що йому стало жарко!), і в нього відпала щелепа.

Заламавши руки, Скрудж упав на коліна.

  • Пощади! — заблагав він. — Жахливе видиво, на­віщо ти мучиш мене!
  • Чоловіче суєтного розуму, — мовив привид, — віриш ти тепер у мене чи ні?
  • Вірю, — вигукнув Скрудж. — Як же тут не віри­ти! Але навіщо ви, духи, блукаєте по землі, і навіщо ти з’явився мені?
  • Людська душа, — заперечив привид, — мусить спілкуватися з людьми і всюди слідувати за ними, бу­ти спільником їхньої долі; а той, хто не виконав цього при житті, приречений поневірятися після смерті. Він мусить блукати по світу і — о, горе мені! — дивитися на людські радощі й прикрощі, які він уже не може роз­ділити, а колись міг би — собі й іншим на радість.

І тут із грудей привида знову вирвався крик, і він знову загримів ланцюгами й заламав свої безтілесні руки.

  • Ти в ланцюгах? — пролепетав Скрудж, тремтя­чи. — Але чому?
  • Я ношу ланцюг, який сам скував собі за життя, — відповів привид. — Я кував його кільце за кільцем і ярд за ярдом. Я оперезався ним по добрій волі і за власним бажанням його ношу. Хіба вигляд цього ланцюга не знайомий тобі?

Скрудж тремтів усе дужче.

  • Може, ти хотів би знати, яка вага й довжина ланцюга, що його тягаєш ти сам? — продовжував привид. — На такий же Святвечір сім років тому він був анітрохи не коротший від цього, та й важив не менше. А ти ж чимало потрудився для нього відтоді. Тепер це надійний, важенний ланцюг!

Скрудж глянув собі під ноги, гадаючи, що їх уже обвив залізний ланцюг ярдів зо сто завдовжки, але нічого не побачив.

  • Джейкобе! — заблагав він. — Старий Джейкобе Марлі, поговорімо про що-небудь інше! Утіш, мене, Джейкобе, заспокой!
  • Я не можу розраджувати, — відповів привид. — Розрада виходить з інших сфер, Ібензере Скрудже. Інші вісники приносять її, та й людям іншого сорту. І відкрити тобі все те, що мені б хотілось, я теж не можу. Дуже мало дозволено мені. Я не смію відпо­чивати, не смію баритися, ніде не смію зупинятися. За життя мій дух ніколи не вилітав за тісні межі на­шої контори, — чи чуєш ти мене! — ніколи не блукав за стінами цієї нори, нашої міняльної крамниці, — і довгі роки виснажливих мандрів чекають мене те­пер.

Коли Скрудж замислювався, він мав звичку засо­вувати руки в кишені штанів. Міркуючи над слова­ми привида, він і зараз машинально засунув руки в кишені, не встаючи з колін і не піднімаючи очей.

  • Ти, певно, мандруєш неквапно, Джейкобе, — шанобливо і смиренно, хоча й діловито завважив Скрудж.
  • Неквапно! — повторив привид.
  • Сім років, як ти мрець, — міркував Скрудж. — І весь час у дорозі!
  • Весь час, — мовив привид. — І ні хвилини від­починку, ні хвилини спокою. Безперестанні каяття совісті.
  • І швидко ти пересуваєшся? — поцікавився Скрудж.
  • На крилах вітру.
  • За сім років ти мусив здолати неабияку від­стань.

Зачувши ці слова, привид знову жахливо закри­чав і несамовито загримів ланцюгами, тривожачи мертву безмовність ночі, так що постовий полісмен мав би всі підстави затримати його за порушення тиші й порядку.

 

  • О! Ти раб своїх пороків і пристрастей! — кричав привид. — Не знати того, що сторіччя ненастанної праці безсмертних душ мусять канути у вічність, перш ніж здійсниться все добро, яке мусить востор- жествувати на землі! Не знати того, що кожна хри­стиянська душа, чинячи нехай найменше добро, збагне, що її земне життя занадто швидкоплинне для безмежних можливостей добра! Не знати того, що навіть століттями каяття не можна відмолити за­гублену на землі можливість зробити добру справу. А я не знав! Не знав!
  • Але ти ж завжди добре вів свої справи, Джейко­бе, — пробурмотів Скрудж, який уже почав достосо- вувати його слова до себе.
  • Справи! — закричав привид, знову заламуючи руки. — Турбота про ближнього — ось що мусило стати моєю справою. Суспільне благо — ось до чого я повинен був прагнути. Милосердя, жаль, щед­рість — ось на що я мав спрямувати свою діяльність. А заняття комерцією — це лише крапля води в без­бережному океані визначених нам справ.

І привид потряс ланцюгом, немов у ньому й кри­лася причина всіх його марних жалів, а потім хрьоп­нув ним об підлогу.

  • У ці дні, коли рік добігає кінця, я особливо страждаю, — мовив привид. — Чому, проходячи крізь натовп своїх ближніх, я опускав очі й жодного разу не підняв їх до тієї благословенної Зорі, яка спрямувала стопи волхвів до убогого дому. Адже її сяйво могло б вказати й мені шлях до хатини бідня­ка.

У Скруджа вже зуб на зуб не попадав – він був страшенно наляканий тим, що привид усе дужче й дужче схвильований.

  • Слухай мене! — закричав привид. — Мій час ми­нає.
  • Я слухаю, — сказав Скрудж. — Але пожалій ме­не, Джейкобе. Не говори так цвітасто. Благаю!
  • Як так трапилося, що я постав перед тобою та­ким, щоб ти міг мене побачити, я тобі не відкрию. Незримий, я був біля тебе щодня.

Відкриття було не з приємних. Скруджа знову за­трусило, як у лихоманці, й він витирав холодний піт, що виступав на чолі.

  • Повір, це була нелегка частина мого випробу­вання, — продовжував привид. — І я прийшов сюди цієї ночі, аби повідомити тобі, що для тебе ще не все втрачено. Ти ще можеш уникнути моєї долі, Ібензе- ре, бо я попросив за тебе.
  • Ти завжди був мені другом, — сказав Скрудж. — Дякую тобі.
  • Тебе відвідають, — продовжував привид, — ще три Духи.

Тепер і в Скруджа відвисла щелепа.

  • То про це ти попросив, Джейкобе, і в цьому моя надія? — сипло запитав він.
  • У цьому.
  • Тоді… може, краще не треба, — сказав Скрудж.
  • Якщо ці Духи не з’являться тобі, ти підеш моїм шляхом, — сказав привид. — Отже, чекай на першо­го Духа завтра рівно о першій.
  • А чи не можуть вони прийти всі одразу, Джей­кобе? — нерішуче запитав Скрудж. — Щоб уже ско­ріше з цим покінчити?
  • Чекай на другого наступної ночі також о пер­шій. А третього — на третю добу опівночі, з останнім ударом годинника. А зі мною тобі вже не доведеться більше зустрітися. І для свого ж блага запам’ятай твердо все, що трапилося з тобою сьогодні.

Промовивши це, дух Марлі взяв зі столу свою хустку і знову обмотав нею голову. Скрудж здога­дався про це, почувши, як брязнули зуби привида, коли підтягнута хусткою щелепа стала на місце. Він насмілився підвести очі й побачив, що його потой­бічний прибулець стоїть перед ним, випроставшись на повен зріст і перекинувши ланцюг через руку як шлейф. Відтак привид позадкував до вікна, і одно­часно з цим віконна рама почала помалу піднімати­ся. З кожним його кроком вона піднімалася все вище й вище, і коли він дійшов до вікна, воно вже було відчинене.

Привид поманив Скруджа до себе, і той підко­рився. Коли між ними залишалося не більше двох кроків, привид застережливо підняв руку. Скрудж зупинився.

Він зупинився не так із покірності, як від здиву­вання й страху. Бо як тільки рука привида підняла­ся вгору, Скрудж почув якісь звуки: неясні й ледь чутні, але невимовно жалібні голосіння й стогони, тяжкі зітхання каяття й гіркі жалі. Привид якусь мить прислухався до них, а тоді приєднав свій голос до жалібного хору й злетів над землею, розтав у мо­році морозної ночі за вікном.

Цікавість пересилила страх, і Скрудж теж набли­зився до вікна й виглянув назовні.

Він побачив сонми примар. Із жалібними крика­ми й стогонами вони неспокійно носилися в повітрі туди-сюди, і всі, як і дух Марлі, були в ланцюгах. Не було жодного привида, не обтяженого ланцюгом, але деяких (певно, пов’язаних між собою членів уряду) сковував один ланцюг.

Багатьох Скрудж добре знав за життя, а з одним літнім привидом у білій жилетці колись навіть дру­жив. Цей привид, до щиколотки якого була прикута

 

вогнетривка шафа дивовижних розмірів, жалібно ремствував на те, що не має змоги допомогти бідній жінці, яка сиділа з дитиною на руках на сходах ґан­ку. Та й усім цим духам дуже хотілося втрутитися в справи смертних і принести добро, але вони вже втратили цю можливість навіки, і саме це й було причиною їхніх мук.

Чи туман поглинув примар, чи вони самі пере­творилися на туман — Скрудж так і не збагнув. Але вони розтали одразу, як і їхні примарні голоси, і знову ніч була як ніч, і все стало як колись, коли він повертався до себе додому.

Скрудж зачинив вікно й обстежив двері, крізь які проник до нього привид Марлі. Вони так само були замкнені на два оберти ключа, — адже він сам їх зам­кнув, — і всі засуви були справні. Скрудж хотів було сказати «дурниці!», але спинився на першому ж складі. І чи то від утоми й пережитих хвилювань, чи від розмови з привидом, який навіяв на нього тугу, а може, й від зустрічі з Потойбічним Світом чи, на­решті, просто через те, що година була пізня, Скрудж раптом відчув, що його нестерпно хилить до сну. Не роздягаючись, він повалився на ліжко й не­гайно заснув як убитий.

КУПЛЕТ ДРУГИЙ
ПЕРШИЙ ІЗ ТРЬОХ ДУХІВ

Коли Скрудж прокинувся, було так темно, що глянувши з ліжка, він заледве міг відрізнити прозо­ре скло вікна від непроникно чорних стін кімнати. Він пильно вдивлявся в морок — зір у нього був гос­трий, як у тхора, — і в цю мить годинник на сусідній

132


дзвіниці пробив чотири чверті. Скрудж прислуха­вся.

На його подив, далі годинник гулко пробив шість ударів, сім, вісім… — і замовк тільки на дванадцято­му. Північ! А він ліг спати о третій годині ночі! Го­динник бив неправильно. Певно, у механізм потра­пила бурулька.

Північ!

Скрудж натиснув пружинку свого хронометра, щоб виправити скандальну помилку церковного го­динника. Хронометр швидко й чітко віддзвонив дванадцять разів.

— Як? Це неможливо! — мовив Скрудж. — Вихо­дить, я проспав ледь не цілу добу! А може, що-не- будь сталося з сонцем і зараз не північ, а полудень?

Це так його стривожило, що він устав із ліжка й навпомацки дістався до вікна. Скло взялося інеєм. Аби хоч що-небудь побачити, довелося протерти його рукавом, але й після цього майже нічого роз­гледіти не вдалося. Проте Скрудж установив, що надворі все такий же густий туман, такий же лютий мороз і дуже тихо — жодної метушні, жодного пере­полоху, який неминуче мусив би виникнути, якби ніч якимось чином прогнала білий день і запанува­ла на землі. Це вже було великим полегшенням для Скруджа, бо якби на землі не існувало більше тако­го поняття, як день, то втратило б сенс і формулю­вання: «Протягом трьох днів після одержання вам слід сплатити містерові Ібензеру Скруджу…», а від­так і всі його векселі коштували б не більше, ніж цінні папери аж зі Сполучених Штатів.

Скрудж знову ліг у ліжко і думав, думав, думав, але ні до чого додуматися не міг. І що більше він ду­мав, то дужче йому ставало не по собі, а що більше він намагався не думати, то тяжче думав.

 

 

 

Привид Марлі порушив його спокій. Щоразу, як тільки він, обміркувавши, вирішував, що все це йому просто приснилося, його думка, немов розтягнута якнайдужче й одразу відпущена пружина, знову по­верталася до початку, і запитання: «Сон це чи нас­правді?» — знову поставало перед ним і вимагало відповіді.

Міркуючи так, Скрудж пролежав у ліжку, доки церковний годинник не віддзвонив ще три чверті, і тут раптово йому згадалося пророкування привида — коли годинник проб’є першу, до нього з’явиться перший відвідувач. Скрудж вирішив не засинати, а оскільки заснути зараз йому було не легше, ніж воз­нестися живим на небо, це рішення слід назвати до­волі мудрим.

Останні чверть години тягнулися так довго, що Скрудж почав уже сумніватися, чи не пропустив він, задрімавши, бій годинника. Але ось до його на­стороженого слуху долетів перший удар.

  • Дінь-дон!
  • Чверть на першу, — взявся лічити Скрудж.
  • Дінь-дон!
  • Пів на першу!
  • Дінь-дон!
  • За чверть перша!
  • Дінь-дон!
  • Перша година ночі! — вигукнув Скрудж, тріум­фуючи. — І все! І нікого немає!

Він вимовив це раніше, ніж почув удар дзвону; але щойно пролунав густий, гучний, тужливий дзеньк — перша! — як у ту ж мить раптовий спалах освітив кімнату, і чиясь невидима рука відкинула ковдру.

Саме так — чиясь рука відкинула ковдру, і прито­му не за спиною в нього і не в ногах, а прямо перед очима. І Скрудж, схопившись із ліжка, опинився віч-на-віч із таємничим прибульцем, рука якого ту ковдру й відкинула. Так, вони були зовсім поруч, ось як ми з вами, адже я думкою стою у вас за пле­чем, мій читачу.

Скрудж побачив перед собою дуже дивну істоту, схожу на дитину, але ще більше на старого, котрий наче в якусь надприродну підзорну трубу віддалився від нього на таку відстань, що його можна було сприйняти за дитину. Його довге волосся, що роз­сипалося по плечах, було білим, як у дуже літньої людини, однак на обличчі не проступало жодної зморщечки, а на щоках грав ніжний рум’янець. Ру­ки в нього були дуже довгі й мускулисті, а кисті рук справляли враження незвичайної сили. Ноги — ого­лені так само, як і руки, — вражали досконалістю форм. Одягнена ця істота була в білосніжну туніку, підперезану дивним блискучим поясом, і тримала в руці зелену гілку гостролисту, а поли одежі, контра­стуючи з цим символом зими, були прикрашені жи­вими квітами. Але найдивніше, що яскравий струмінь світла вибивався в нього з маківки й освітлював усю його фігуру. Певно, через це під пахвою Привид мав схожий на ковпак великий вогнегасник, який слу­гував йому, очевидно, головним убором тоді, коли він волів не освітлюватися.

Утім, як завважив Скрудж, пильніше придивив­шись до свого гостя, не це було найбільшою його дивовижою. Як пояс його блищав і переливався во­гнями, що спалахували й згасали одночасно в різ­них місцях, — так і вся його фігура наче переливала­ся, то тут, то там втрачаючи виразність обрисів, і Привид ставав то одноруким, то одноногим, то рап­том обростав двадцятьма ногами зараз, але позбу­вався голови, то здобував звичайну пару ніг, але

 

втрачав руки разом із тулубом, і залишалася тільки голова. Прикметно, що як тільки яка-небудь части­на його тіла розчинялася в непроникному мороці, здавалося, що вона пропадала безвісти; і хіба не ди­во, що наступної миті відсутня частина тіла була на місці, а Привид, мов ніде нічого, ставав таким же, яким і був доти.

  • Хто ви, сер? – запитав Скрудж. — Чи не той Дух, з’яву якого мені передвіщали?
  • Так, це я.

Голос Духа звучав м’яко, навіть ніжно, і так тихо, немов долітав звідкись іздалеку, хоча той і стояв по­руч.

  • Хто ви або що ви? — запитав Скрудж.
  • Я — Привид Давнього Різдва.
  • Дуже давнього? — допитувався Скрудж, при­дивляючись до цієї карликової постаті.
  • Ні, на твоїй пам’яті.

Скруджеві раптом нестерпно запраглося, щоб Дух вдягнув свій головний убір. Чому виникло в нього таке бажання, Скрудж, певно, й сам не зміг би пояснити, але все ж він попросив Привида надягти ковпак.

  • Як! — закричав Дух. — Ти хочеш своїми нечи­стими руками погасити благе світло, яке я випромі­нюю? Тобі мало того, що ти — один із тих, чиї пагуб- ні пристрасті створили цей вогнегасник і змусили мене рік за роком носити його, насунувши на самі­сінькі очі!

Скрудж якомога шанобливіше запевнив Духа, що він не мав ані найменшого наміру його скривдити і, наскільки йому відомо, ніколи й ні за яких обставин не міг примушувати його носити ковпак; а тоді чем­но поцікавився, що привело Духа до нього.

  • Твоє благо, — відповів Дух.

Скрудж сказав, що дуже йому зобов’язаний, а сам подумав, що якби йому не заважали спати вночі, — це й було би благом. Та, видно, Дух почув його дум­ки, бо одразу ж сказав:

  • Мова йде про твій порятунок. Тож бережися!

І з цими словами він простягнув до Скруджа свою міцну руку й легко взяв його за лікоть.

  • Уставай! І йди за мною!

Скрудж хотів було сказати, що година вже пізня й погода не сприяє прогулянкам, що в ліжку тепло, а надворі холод — значно нижче нуля, що він одягне­ний дуже легко — халат, ковпак і нічні туфлі, — а в нього й так уже нежить… Але руці, яка так ніжно, майже як жіноча, стискала його лікоть, не можна було противитися. Скрудж устав із ліжка; однак зав­важивши, що Дух рухається до вікна, він із переля­ку вчепився за його одіж.

  • Я простий смертний, — заблагав Скрудж, — я можу впасти.
  • Дай мені торкнутися твоїх грудей, — сказав Дух, кладучи руку йому на серце. — Це підтримає тебе, і ти здолаєш і не такі перешкоди.

З цими словами він пройшов крізь стіну, захо­плюючи за собою Скруджа, й вони опинилися на відкритій сільській дорозі, обабіч якої лежали поля. Місто сховалося з очей, зникло безвісти. А разом із ним розсіялися морок і туман. Був холодний, яс­ний, зимовий день, і сніг укривав землю.

  • Боже милостивий! — вигукнув Скрудж, сплес­нувши руками й озираючись довкола. — Я тут ріс! Я бігав тут хлопчаком!

Дух лагідно глянув на Скруджа. Його легкий до­тик, мимовільний і невагомий, розбудив якісь по-

и

чуття в грудях старого Скруджа. Йому здалося, що він відчуває тисячі запахів, і кожен запах будив ти­сячі спогадів про давно забуті думки, прагнення, ра­дощі, надії.

  • Твої губи тремтять, — сказав Дух. — А що це ко­титься в тебе по щоці?

Скрудж схвильованим голосом, — а це геть не­звично для нього, — пробурмотів, що це так, дрібни­ці, й попросив Духа вести його далі.

  • Чи впізнаєш ти цю дорогу? — запитав Дух.
  • Чи впізнаю я? — із запалом вигукнув Скрудж. — Так я пройшов би по ній із заплющеними очима.
  • Хіба не дивно, що стільки років ти не згадував про неї! — завважив Дух.
  • Ходімо далі.

Вони пішли дорогою, де Скрудж добре знав ко­жен закрут, кожен поштовий стовп, кожне дерево.

Нарешті вдалині зринуло невелике містечко з цер­квою, ринковим майданом і мостом над примхливо звивистою річкою. їм зустрічалися кудлаті конячки, що бігли легкою риссю, несучи на своїх спинах хлопчаків; і ті перемовлялися з іншими хлопчаками у візках і бричках, якими правили фермери. Всі во­ни були дуже щасливі, всі гукали один до одного, і над полями лунав такий веселий гомін, що морозне повітря, здавалося, тремтіло від сміху, радіючи їхнім веселощам.

  • Усе це лише тіні тих, хто жив колись, — сказав Дух. — І вони й не підозрюють про нашу присут­ність.

Веселі подорожани були вже зовсім близько, і Скрудж упізнавав їх усіх, одного за одним, і називав на імена.

Чому він був так безмірно щасливий, побачивши їх? Що зблиснуло в його холодних очах і чому сер­це так закалатало у грудях, коли хлопчаки порівня­лися з ним? Чому душа його розчулилася, коли він почув, як, розстаючись на перехрестях і роз’їжд­жаючи додому, вони бажають один одному весело­го Різдва? Що Скруджеві до веселого Різдва? Хай воно западеться! Чи був йому від нього хоч якийсь хосен?

  • А школа ще не геть спорожніла, — сказав Дух. — Якийсь бідолашний хлопчик, позабутий усіма, за­лишився там на самоті.

Скрудж відповів, що він знає про це, і схлипнув.

Вони звернули з дороги на пам’ятну Скруджеві стежину і незабаром підійшли до червоного цегля­ного будинку з увінчаною флюґером невеликою круглою башточкою зі дзвоном. Будинок був доволі просторий, але геть занепав. Великі хліви у дворі, здавалося, пустували; на їхніх стінах від вогкості проступила цвіль, скельця у вікнах були вибиті, а двері згнили. У стайнях, кудкудакаючи, порпалися кури, каретний сарай і навіси заросли бур’янами. Таке ж запустіння панувало й у будинку.

Скрудж і його супутник увійшли до похмурого передпокою і, заглядаючи то в одні, то в інші розчи­нені двері, бачили величезні холодні й майже по­рожні кімнати.

У домі було вогко, як у склепі, пахнуло землею, і все свідчило про те, що тут дуже часто встають при свічках і дуже рідко їдять досита.

Вони рушили до дверей у глибині передпокою. Дух попереду, Скрудж — за ним. Двері прочинились, як тільки вони наблизилися до них, і відкрилася дов­га кімната з понурими голими стінами, яка здавалася ще більш сумовитою через те, що в ній рядами сто­яли прості нефарбовані парти. За однією з цих парт вони побачили самотню фігурку хлопчика, який чи­тав книгу при вбогому вогнику каміна; і Скрудж теж присів за парту й заплакав, упізнавши в цій бідолаш­ній, усіма забутій дитині самого себе, яким він був колись. Усе тут: писк і метушня мишей за дерев’яни­ми панелями; луна, що доносилася звідкись із надр будинку; звук крапель із відталого жолоба на похму­рому дворі; зітхання вітру в безлистій кроні самот­ньої тополі; скрипіння дверей порожньої комори, які розгойдувалися на іржавих петлях; потріскування дров у каміні — все відлунювало у розм’яклому Скруд- жевому серці й накликало сльози.

Дух торкнув Скруджа за плече і вказав на його двійника — заглиблену в читання дитину. Зненаць­ка за вікном з’явився чоловік у чужоземному одязі, із сокирою за поясом. Він стояв перед ними як жи­вий, ведучи на повідку осла, нав’юченого дровами.

 

— Та це ж Ал і-Баба! — нестямившись від захвату, закричав Скрудж. — Це мій добрий старий чесний Алі-Баба! Так, так, я знаю! Якось на Різдво, коли це покинуте дитя залишилося тут саме-саміське, він прийшов до нього, точнісінько як зараз! Бідолаш­ний хлопчик! А ось і Валентин, — продовжував Скрудж, — і його лісовий брат Орсон1; ось вони! І цей, як його, — той, кого поклали, сонного й напі- вроздягненого, біля воріт Дамаска, — хіба ви не ба­чите його? І конюх султана, якого джини перевер­нули догори ногами! Ось він — стоїть на голові! Так йому й треба! Я дуже радий. Як він посмів оженити­ся з принцесою!

‘Валентин і Орсон — герої середньовічного французь­кого роману. Орсон у дитинстві був викрадений і довго жив серед звірів, його вигодувала ведмедиця.

Ото вже були б вражені всі комерсанти Лон­донського Сіті, з якими Скрудж вів справи, якби во­ни могли бачити його щасливе, захоплене обличчя й чути, як він із усією властивою йому серйозністю оповідає подібні дурниці та ще й чи то плаче, чи так дивовижно сміється!

  • А ось і папуга! — вигукнув Скрудж. — Зелений, із жовтим хвостиком, і на маківці чубчик, схожий на пучок салату! Ось він! «Робін, . Робін, Робін Крузо! — сказав він своєму господареві, коли той повернувся додому, пропливши навколо острова. — Бідний Ро­бін Крузо! Де ти, Робін Крузо?» Робінзон гадав, що це йому причулося, але ж ні — це говорив папуга, ви ж знаєте. А ось і П’ятниця — мчить щодуху до бухти! Швидше! Нумо! Швидше!

А тоді, з такою невластивою його характерові раптовою мінливістю, він раптом сповнився жалю, дивлячись на самого себе в дитинстві, й повторю­вав, знову заплакавши: «Бідолашний, бідолашний хлопчик!»

  • Як би я хотів… — пробурмотів він згодом, ути­раючи очі рукавом і заховавши руку в кишеню; але відтак, оглянувшись довкола, додав: — Ні, тепер уже пізно.
  • А чого б ти хотів? — запитав його Дух.
  • Та нічого, — відповів Скрудж. — Нічого. Вчора увечері якийсь хлопчик заколядував біля моїх две­рей. Мені б хотілося дати йому що-небудь, оце й усе.

Дух задумливо посміхнувся і, змахнувши рукою, сказав:

  • Поглянемо на інше Різдво.

Із цими словами Скрудж-дитина немов підріс на очах, а кімната, в якій вони опинилися, стала ще темнішою й бруднішою. Панелі в ній розсохлися, віконні рами розтріскались, а від стелі відвалилися шматки штукатурки, оголивши дранку. Але коли і як це сталося, Скрудж знав не більше, ніж ми з ва­ми. Він знав лише, що так і мусило бути, що саме так усе й було. І знову він був тут сам-один, тоді як усі інші хлопчаки розійшлися додому на веселі кані­кули.

Але тепер він уже не сидів за книжкою, а зневіре­но крокував із кута в куток. Скрудж глянув на При- вида і, ледь похитавши головою, із тривожним очі­куванням глянув на двері.

Вони прочинилися, і маленька дівчинка, на кіль­ка років молодша від хлопчика, вбігла в кімнату. Кинувшись хлопчикові на шию, вона поцілувала його, називаючи своїм любим братиком.

  • Я приїхала за тобою, любий братику! — говори­ла крихітка, захоплено сплескуючи тоненькими ру­ченятами і перегинаючись ледь не навпіл від радіс­ного сміху. — Ти поїдеш зі мною додому! Додому! Додому!
  • Додому, маленька Фен? — перепитав хлопчик.
  • Звісно! — вигукнуло дитя, сяючи від щастя. — Додому! Назовсім! .Назавжди! Батько став дуже доб­рий, зовсім не такий, як колись, і вдома тепер, як у раю. Учора ввечері, коли я лягала спати, він раптом заговорив зі мною так ласкаво, що я не побоялася і попросила його ще раз, щоб він дозволив тобі по­вернутися додому. І раптом він сказав: «Гаразд, не­хай приїде», — і послав мене за тобою. І тепер ти будеш справжнім дорослим чоловіком, — продов­жувала крихітка, дивлячись на хлопчика широко розплющеними очима, – і ніколи більше не повер­нешся сюди. Ми будемо разом усе Різдво, і як же ми будемо веселитися!
  • Ти стала такою дорослою, моя маленька Фен! — вигукнув хлопчик.

Дівчинка знову засміялася, заплескала в долонь­ки і хотіла погладити хлопчика по голові, але не до­тягнулася і, заливаючись сміхом, стала навшпиньки й обхопила його за шию. Потім, сповнена дитячого нетерпіння, потягнула його до дверей, і він охоче пі­шов за нею.

І тут чийсь грізний голос закричав гулко на весь передпокій:

  • Несіть униз скриньку учня Скруджа! — й шкіль­ний учитель власною персоною з’явився у перед­покої. Він глянув на учня Скруджа люто-поблажли­вим поглядом і потиснув йому руку, через що той геть розгубився; а відтак повів обох дітей у парадну вітальню, більше схожу на обмерзлий колодязь.

 

Тут, залубенівши від холоду, висіли на стінах гео­графічні карти, а на вікнах стояли земний і небес­ний глобуси. Діставши графин дуже легенького ви­на і шматок дуже важкого пирога, він запропонував дітям поласувати цими делікатесами, а худому слу­зі велів винести поштареві склянку «того самого», але він відповів, що дякує хазяїнові, та якщо «те са­ме» й справді те, чим його вже раз пригощали, то краще не треба. Тим часом скриньку юного Скру- джа вже підняли на дах поштової карети, і діти, не гаючись ні секунди, попрощалися з учителем, сіли в екіпаж і весело рушили. Швидко замигтіли спиці коліс, збиваючи сніг із темного листя вічнозелених гілок.

  • Тендітне створіння! — сказав Привид. — Здава­лося, найлегший подув вітерця може її погубити. Але в неї було велике серце.
  • О так! — закричав Скрудж. — Ти маєш рацію, Привиде, і не мені це заперечувати. Боже борони!
  • Вона померла вже заміжньою жінкою, — мовив Привид. — І здається, в неї залишилися діти.
  • Один син, — поправив Скрудж.
  • Справді, — сказав Дух. — Твій небіж.

Скруджеві стало трохи не по собі, й він буркнув:

  • Так.

Щойно вони покинули школу, й ось уже стояли на людній вулиці, а повз них снували тіні перехо­жих, і тіні візків і карет котили мимо, прокладаючи собі дорогу в юрбі. Словом, вони опинилися в гущі гомінкої міської товкотнечі. Святково прикрашені вітрини магазинів не залишали сумнівів у тому, що знову настало Різдво. Але цього разу був уже вечір, і на вулицях горіли ліхтарі.

Привид зупинився біля дверей якоїсь крамниці й запитав Скруджа, чи впізнає він цей будинок.

  • Іще б пак! — вигукнув Скрудж. — Адже мене ко­лись віддали сюди на навчання!

Вони увійшли. І побачили старого джентльмена в перуці, який сидів за настільки високою контор­кою, що якби вона була бодай іще на два дюйми ви­щою, його голова вперлася б у стелю. Неймовірно схвильований Скрудж вигукнув:

  • Та це ж старий Феззівіґ! Помилуй, Господи! Він знову живий!

Старий Феззівіґ відклав перо і глянув на годин­ник, стрілки якого показували сьому пополудні. Із задоволеним виглядом він потер руки, осмикнув жилетку на чималому черевці, розсміявся так, що затрясся весь, від чобіт до брів, і закричав приємним, густим, веселим, зичним басом:

  • Гей, ви! Ібензере! Діку!

І двійник Скруджа, який став уже дорослим мо­лодиком, стрімко вбіг у кімнату в супроводі іншого учня.

  • Таж це Дік Вілкінз! — сказав Скрудж, звертаю­чись до Привида. — Звичайно, він! Ясна річ! Бідола­ха Дік! Він так любив мене.
  • Ха-ха, хлопці — сказав Феззівіґ, — кидайте ро­боту! Адже нині Святвечір, Діку! Завтра Різдво, Ібензере! Зачиняйте віконниці! — вигукнув він, ля­скаючи в долоні. — Швиденько!

Бачили б ви, як вони взялися до справи! Раз — і вони вже вискочили на вулицю з віконницями в ру­ках; два-три — поставили віконниці на місце; чоти- ри-п’ять-шість — засунули й закріпили болти; і перш ніж ви б устигли полічити до дванадцяти, вже влетіли назад, дихаючи, як рисаки-переможці.

  • Ого-го! — закричав старий Феззівіґ, з неабиякою моторністю вистрибуючи з-за конторки. — Несіть усе геть, хлопці! Розчистіть-но побільше місця. Во- рушися, Діку! Веселіше, Ібензере!

Несіть геть! Цікаво, чого б вони, з благословення старого, не віднесли. За мить усе було готово. Що лише могло пересуватися, щезло з очей, немов його ніколи й не було; підлогу підмели й зволожили, лампи оправили, в камін підкинули дров, і магазин перетворився на теплий, затишний, чистий, яскра­во освітлений бальний зал, якого лише можна поба­жати для танців у зимовий вечір.

Прийшов скрипаль із нотною папкою, став за ви­соченну конторку, як за диригентський пульт, і ви­дав такий звук, ніби забурчало в п’ятдесяти животах водночас. Прийшла місіс Феззівіґ — суцільна добро­душна посмішка. Прийшли три міс Феззівіґ — квіту­чі й чарівні. Прийшли слідом за ними шість юних поклонників із розбитими серцями. Прийшли всі хлопці й дівчата, що працюють у магазині. Прийшла служниця зі своїм кузеном булочником. Прийшла куховарка з молочарем, другом свого брата. При­йшов хлопчина-підмайстер із крамниці навпроти, щодо якого існувала підозра, нібито хазяїн морить його голодом. Хлопчик весь час намагався сховати­ся за дівчиськом-служницею із сусіднього будинку, про яку достеменно було відомо, що господиня дере її за вуха. Словом, прийшли всі, один за одним, — хто соромливо, хто сміло, хто незграбно, хто Грацій­но, хто розштовхуючи інших, а хто тягнучи когось за собою, — словом, так чи йнакше, тим чи іншим способом, але прийшли всі. І всі пустилися в танок — двадцять пар водночас. Пробігали по колу пара за парою, спершу в один бік, тоді в інший. І пара за па­рою — на середину кімнати й назад. І закрутилися в усі боки, утворюючи колоритні групи. Колишня го­ловна пара, поступившись місцем новій, не встига­ла прилаштуватися в хвості, як виходила вже нова головна пара, і щоразу раніше, ніж слід, — доки на­решті всі пари не побували головними й усі не пе­реплуталося остаточно. Коли досягнули цього щас­ливого результату, старий Феззівіґ заплескав у долоні-, щоб призупинити танець, і закричав:

— Чудово танцювали!

І тієї ж миті скрипаль занурив розпашіле обличчя в заздалегідь припасений кухоль із пивом. Але ос­кільки він був переконаним супротивником відпо­чинку, то негайно знову виглянув із кухля і, незва­жаючи на те, що ніхто більше не танцював, знову за­грав, притому так затято, немов це був уже не він, а якийсь новий скрипаль, який задався метою або затьмарити першого, якого напівнепритомним від­тягнули додому, або загинути.

Відтак знову були танці, тоді фанти і знову танці, а потім був солодкий пиріг, і Глінтвейн, і по велико­му шматку холодного ростбіфа, і по великому шмат­ку холодної відвареної яловичини, а під кінець — смажені пиріжки з родзинками й корицею і досхочу пива. Але найцікавіше відбулося після ростбіфа і яловичини, коли скрипаль (до чого ж вправний, хай йому грець! Так, не нам з вами його вчити, він знав свою справу!) заграв стародавній контрданс «Сер Роджер Каверлі», і старий Феззівіґ піднявся й за­пропонував руку місіс Феззівіґ. Вони, ясна річ, пі­шли в танок першою парою, і їм довелося неабияк попотіти. За ними йшли пар двадцять, якщо не біль­ше, і всі — чудові танцюристи, які коли вже підуть танцювати, так до упаду, не шкодуючи п’яток!

Але хоч би їх було п’ятдесят, а хоч і сто п’ятдесят пар — старий Феззівіґ і тоді був би на висоті, та й мі­сіс Феззівіґ теж. Так, вона й справді всім була до па­ри своєму чоловікові. І якщо це не найбільша по­хвала, то скажіть мені, яка більша, і я відповім — во­на гідна і цієї. Справжнє сяйво випромінювали лит­ки містера Феззівіґа. Вони зблискували то тут, то там, як два місяці. Ви ніколи б не могли сказати з упевненістю, де вони опиняться наступної миті. Старий Феззівіґ і місіс Феззівіґ проробили всі фігу­ри танцю, як належить, — і бігцем уперед, і бігцем назад, і, взявшись за руки, галопом, і уклін, і реве­ранс, і покружляли, й пірнули під руки, й поверну­лися, нарешті, на своє місце, а тоді старий Феззівіґ підстрибнув і пристукнув у повітрі каблуками, — так спритно, що здавалося, ніби його ноги підморгнули танцюристам, — і тут же одразу став як укопаний.

Коли годинник пробив одинадцяту, домашній бал закінчився. Містер і місіс Феззівіґи, ставши оба­біч дверей, потискали руку кожному гостю чи гості й бажали йому чи їй веселого Різдва. А коли всі го­сті розійшлися, господарі так само розпрощались і з учнями. І ось веселі голоси завмерли вдалині, а двоє молодих людей пішли до своїх ліжок у глибині мага­зину.

Доки тривав бал, Скрудж поводився як божевіль­ний. Усім своїм єством він був із танцюристами, з тим юнаком, у якому впізнав себе. Він наче брав участь у всьому, що відбувалося, все пригадував, усьому радів і відчував неймовірне хвилювання. І ли­ше тепер, коли сяючі фізіономії Діка і юного Скру- джа почезли з очей, він згадав про Привида і завва­жив, що той пильно дивиться на нього, а світло над його головою горить дуже яскраво.

— Як небагато потрібно, щоб змусити цих проста­ків сповнитися подяки, — мовив Привид.

  • Небагато? — здивувався Скрудж.

Дух зробив йому знак прислухатися до задуше­вної бесіди двох учнів, які розхвалювали Феззівіґа, а коли Скрудж послухався, мовив:

  • А хіба ні? Він же витратив сущу дрібницю — всього три-чотири фунти того, що у вас на землі на­зивають грошима. Чи заслуговує він таких похвал?
  • Та ж не в цьому суть, — заперечив Скрудж, яко­го зачепили за живе ці слова; він навіть не завважу­вав, що міркує не так, як йому властиво, а як ко­лишній юний Скрудж. — Не в цьому суть, Привиде. Він має владу зробити нас щасливими чи нещасли­вими, а нашу працю — легкою чи тяжкою, перетво­рити її на задоволення чи на муки. Нехай він робить це словом або поглядом, за допомогою чогось на­стільки незначного й невагомого, що не можна ні обчислити, ні обмірити, — та все одно добро, яке він чинить, вартує цілого статку.

1 тут Скрудж відчув на собі погляд Привида й за- тнувся.

  • Чого ж ти замовк? — запитав його Дух.
  • Так, нічого, — відповів Скрудж.
  • А все-таки, — наполягав Дух.
  • Нічого, — сказав Скрудж, — нічого. Просто ме­ні захотілося сказати два-три слова моєму клеркові. Оце й усе.

Тим часом юний Скрудж погасив лампу. І ось уже Скрудж із Привидом знову стояли під відкри­тим небом.

  • Мій час минає, — завважив Дух. — Поквапся!

Слова ці не стосувалися Скруджа, а навколо не

було ні душі, — проте вони негайно справили свій уплив, і Скрудж знову побачив самого себе.

Але тепер він був уже значно старший — у розкві­ті літ. Риси обличчя його ще не стали настільки різ­кими й суворими, як в останні роки, але турботи й скнарість уже наклали відбиток на його обличчя. Неспокійний, жадібний блиск з’явився в очах, і бу­ло зрозуміло, яка хвороблива пристрасть пустила корені в його душі і що станеться з ним, коли вона виросте й її чорна тінь поглине його всього.

Він був не сам. Поруч із ним сиділа чарівна моло­да дівчина в жалобі. Сльози на її віях блищали в променях сяйва, яке випромінював Дух.

  • Усе це так мало значить тепер для тебе, — гово­рила вона тихо. — Ти поклоняєшся тепер іншому божеству, і воно витиснуло мене з твого серця. Що ж, якщо воно зможе підтримати й утішити тебе, як хотіла б підтримати й утішити я, тоді, звичайно, я не повинна засмучуватися.
  • І що це за божество, яке витиснуло тебе? — за­питав Скрудж.

 

  • Гроші.
  • Немає справедливості на землі! — мовив Скрудж. — Світ найсуворіше ставиться до бідності, але не менш суворо — принаймні на словах — засу­джує гонитву за багатством.
  • Ти занадто переймаєшся думкою світу, — лагід­но докорила вона йому. — Всім своїм колишнім на­діям і мріям ти зрадив заради однієї — стати невраз­ливим для його шпилькових уколів. Хіба я не бачила, як усі твої шляхетні прагнення гинули одне за од­ним, і нова всеперемагаюча пристрасть — пристрасть до наживи — помалу заволоділа тобою!
  • То й що ж? — заперечив він. — Хіба погано, що я нарешті порозумнішав? Моє ставлення до тебе не змінилося.

Вона похитала головою.

  • Хіба не так?
  • Наші заручини — справа минулого. Обоє ми бу­ли бідні тоді й задовольнялися тим, що мали, споді­ваючись згодом збільшити наш статок терплячою працею. Але відтоді ти змінився. У ті роки ти був зовсім іншим.
  • Я був хлопчиськом, — нетерпляче відповів він.
  • Ти сам знаєш, що ти був не той, що тепер, — за­перечила вона. — А я все та ж. І те, що обіцяло нам щастя, коли ми були як одне ціле, тепер, коли ми стали чужими одне одному, провіщає нам тільки го­ре. Не розповідатиму тобі, як часто і з яким болем я міркувала над цим. Так, я багато думала і вирішила повернути тобі волю.
  • Хіба я коли-небудь просив про це?
  • На словах — ні. Ніколи.
  • А як же тоді?
  • Усім своїм новим, зміненим єством. У тебе ін­ша душа, інший спосіб життя, інша мета. І вона для

тебе найважливіша. Це зробило мою любов непот­рібною тобі. Вона не має ціни у твоїх очах. Зізнайся, — – сказала дівчина лагідно, але водночас пильно і твер­до дивлячись йому в очі, — якби ці узи не зв’язували нас, хіба тепер ти домагався б моєї любові, намагав­ся б мене завоювати? О ні!

Здавалося, він мимо своєї волі не міг не визнати справедливості цих слів. Але все-таки, зробивши над собою зусилля, відповів:

  • Це тільки ти так гадаєш.
  • Я рада була би думати інакше! — відповіла во­на. — Бог свідок! Якщо вже навіть я мусила нарешті визнати цю гірку істину, то яка насправді вона суво­ра й незаперечна! Бо ж не можу я повірити, що став­ши вільним від жодних зобов’язань, ти взяв би за дружину дівчину без приданого! Та ж навіть вили­ваючи мені свою душу, ти не в змозі приховати то­го, що кожен твій крок продиктований Користю! Тож якби ти на мить Зрадив собі й зупинив свій ви­бір на такій дівчині, як я, — хіба я не розумію, як швидко прийшли б слідом за цим каяття і жаль?! Ні, я розумію все. І я звільняю тебе від твого слова. Звільняю по добрій волі — в ім’я моєї любові до то­го, ким ти був колись.

Він хотів щось сказати, але вона, відсторонив­шись від нього, продовжувала:

  • Можливо, — згадуючи минуле, я вірю в це, — можливо, тобі буде боляче розлучитися зі мною. Але скоро, дуже скоро це минеться, і ти з радістю забу­деш мене, як порожню, марну мрію, від якої ти вча­сно отямився. А я можу тільки побажати тобі щастя в тому житті, яке ти собі обрав! — Із цими словами вона залишила його, і вони розсталися назавжди.
  • Привиде! — заволав Скрудж. — Я не хочу біль­ше нічого бачити. Відведи мене додому. Невже тобі приємно мучити мене!
  • Ти побачиш ще одну тінь Минулого, — сказав Дух.
  • Жодної, — вигукнув Скрудж. — Жодної. Я не бажаю її бачити! Не показуй мені більше нічого!

Але невблаганний Дух, поклавши на нього обидві руки, змусив дивитися на те, що було далі.

Вони перенеслися в інше місце і в інший час; Скрудж побачив кімнату, не дуже велику й не бага­ту, але доволі зручну й затишну. Біля каміна, у яко­му пекуче, по-зимовому, палали дрова, сиділа моло­да красива дівчина. Скруджеві здалося, що це його подруга, з якою вони щойно розійшлись, — настіль­ки вони були схожі, — але одразу ж побачив і її. Те­пер це була жінка середніх літ, усе ще приваблива. Вона теж сиділа біля каміна навпроти дочки. У кім­наті стояв страшенний гамір, там було стільки дітей, що схвильований Скрудж не зміг би їх тепер навіть порахувати. І на відміну від череди у відомому вір­ші[8], де сорок корівок поводились як одна, тут кож­на дитина галасувала за всіх сорока, і це було над­звичайно оглушливо.

Утім, це нікого, очевидно, не турбувало. Навпа­ки — мати й дочка від душі раділи й сміялися, див­лячись на малюків, а відтак дочка й сама долучила­ся до їхніх витівок, і маленькі розбійники взялися немилосердно її штурхати. О як би мені хотілося бути одним із них! Але я б ніколи не був таким не­милосердним. Нізащо в світі не посмів би я смик­нути за ці коси чи розкуйовдити їх. Навіть заради порятунку життя не осмілився б я стягнути з її ніж­ки — Бог свідок! — безцінний малюсінький череви­чок. І хіба наважився б я, як оці маленькі нахаби, обхопити її за талію! Та якби моя рука ризикнула тільки оповитися навколо її стану, вона так би й приросла до нього і ніколи б уже не випрямилася, покарана за таку зухвалість. Утім, визнаю, що я без­мірно бажав би торкнутися її губ, звернутися до неї із запитанням, бачити, як вона відкриє вуста, відпо­відаючи мені! Любувався б опущеними віями, не за­соромивши її! Розпустив би її шовковисте волосся, кожне пасмо якого — безцінний скарб! Словом, не приховую, що я бажав би користатися всіма права­ми пустотливої дитини, але бути водночас дорослим чоловіком, щоб знати їм ціну.

Але ось почувся стук у двері, й усі, хто був у кімна­ті, так прудко кинулися до дверей, що дівчина — із усміхненим обличчям і в доволі пом’ятому платті — опинилася в самому центрі буйної ватаги і вітала батька, щойно той устиг ступити за поріг у супрово­ді розсильного, навантаженого іграшками й іншими різдвяними подарунками. Беззахисного розсильно­го негайно і з неймовірним галасом узяли присту­пом. На нього видряпувалися, приставивши до ньо­го замість драбини стільці, щоб випорожнити його кишені й відібрати в нього пакети в обгортковому папері; його душили, обхопивши за шию; на ньому повисали, вчепившись за краватку; його дубасили по спині кулаками й буцали ногами, виявляючи так украй ніжну до нього любов! А якими криками зди­вування й захвату супроводжувалося розгортання кожного пакета! А який невимовний жах охопив усіх, коли найменшого застигли на місці злочину — з іграшковою сковорідкою, засунутою в рот, — і одразу ж виникла підозра, що він уже встиг проков­тнути дерев’яного індика, що був приклеєний до де­рев’яної тарілки! А які всі були раді, коли тривога виявилася помилковою! Все це просто неможливо описати! Скажемо тільки, що один за одним усіх дітлахів, — а разом із ними й гучні вияви їхніх почут­тів, — повиводили з вітальні нагору й повкладали у ліжка, де вони помалу вгамувалися.

Тепер Скрудж спрямував усю свою увагу на до­рослих, і сльоза затуманила його погляд, коли госпо­дар разом із дружиною і ніжно притуленою до його плеча дочкою зайняв своє місце біля каміна. Скрудж мимоволі подумав про те, що таке ж граційне, жит­тєрадісне створіння могло б і його називати батьком і обігрівати подихом своєї весни його сувору зиму!

  • Белл, — сказав чоловік із посмішкою, звертаю­чись до дружини, – а я бачив сьогодні твого колиш­нього приятеля.
  • Кого ж це?
  • Вгадай!
  • Як я можу вгадати? А втім, здається, здогадую­ся! — вигукнула вона і розреготалася вслід за чолові­ком. — Містера Скруджа?
  • Так, його. Я проходив повз його контору, а він працював там при свічі, не зачинивши віконниць, так що я за всього бажання не міг його не побачити. Його компаньйон, кажуть, при смерті, і він, розумі­єш, сидить там у себе самісінький. Один, як перст, на всьому білому світі.
  • Привиде! — вимовив Скрудж надламаним голо­сом. — Забери мене звідси.
  • Я ж казав тобі, що все це — тіні минулого, — від­повів Дух. — Так воно було, і не моя в тому провина.
  • Забери мене! — заблагав Скрудж. — Я не можу це витерпіти.

Він повернувся до Духа і побачив, що в його осо­бі якимось незбагненним чином поєдналися окремі риси всіх людей, яких той йому показував.

 

Не тямлячи себе, Скрудж зробив запеклу спробу звільнитися.

— Відпусти мене! Відведи додому! За що ти пере­слідуєш мене!

Борючись із Духом, — якщо це можна назвати бо­ротьбою, адже той не чинив жодного опору і навіть немовби не завважував зусиль свого супротивни­ка, — Скрудж побачив, що сніп світла в Духа над го­ловою розгоряється все яскравіше. Підсвідомо від­чуваючи, що саме тут приховано ту таємничу владу, яку має над ним ця істота, Скрудж схопив ковпак- вогнегасник і рішучим рухом насунув Духові на го­лову.

Дух якось одразу осів під ковпаком, і він накрив його аж до п’ят. Але як би міцно не притискав Скрудж вогнегасника до Привидової голови, йому не вдалося загасити світла, що струменіло з-під ков­пака на землю.

Страшна втома раптово зморила Скруджа. Його непереборно хилило до сну, і тієї ж миті він поба­чив, що знову у своїй спальні. Востаннє щосили на­тиснув на ковпака-вогнегасника, а тоді його рука ослабла, і впавши на ліжко, він заснув мертвецьким сном.

КУПЛЕТ ТРЕТІЙ
ДРУГИЙ ІЗ ТРЬОХ ДУХІВ

Прокинувшись від свого ж таки дивовижно гуч­ного храпу, Скрудж сів на ліжку і спробував зібрати­ся з думками. Цього разу йому не треба було нагаду­вати про те, що годинник на дзвіниці незабаром проб’є першу. Він відчував, що прокинувся саме

157


вчасно і на нього чекає розмова з другим Духом, який мусив з’явитися до нього завдяки проханню Джейкоба Марлі.

Однак, роздумуючи над тим, з якого боку ліжка відкинеться цього разу ковдра, Скрудж відчув рап­том дуже неприємний холодок і поспішив сам, власними руками, відкинути ковдру, а відтак влігся назад на подушки й пильно оглянув кімнату. Він твердо вирішив, що цього разу не дасть застигнути себе зненацька й злякатися, він перший окликне Духа.

Люди небоязкі, які пишаються тим, що їм сам чорт не брат, і вони пройшли навіть мідні труби, ба­жаючи довести своє молодецтво і одчайдушність, зазвичай кажуть, що здатні на все — від гри в орлян­ку до душогубства, а між цими двома крайностями вміщається, як відомо, все, що завгодно. Не чекаю­чи від Скруджа аж такої відваги, я повинен усе-таки запевнити вас, що він готовий був зустрітися віч-на- віч із найстрашнішими феноменами, і поява будь- яких примар — від немовлят до носорогів — не могла б його тепер здивувати.

Одначе, готовий майже до всього, він таки най­менше був готовий до повної відсутності будь-чого, і тому, коли годинник на дзвіниці пробив першу і жоден привид не з’явився, Скруджа затрусило як у лихоманці. Минуло ще п’ять хвилин, десять, п’ят­надцять — нічого. Однак увесь цей час Скрудж, ле­жачи на своєму ліжку, був ніби в самому центрі плями червонуватого світла, яке заструменіло не- відь-звідки, щойно годинник пробив першу; але ос­кільки це було всього лише світло і Скрудж так і не збагнув, звідки це взялося і що означає, воно здава­лося йому страшнішим від цілої дюжини примар. Він навіть мимохідь із жахом подумав, що з ним мо­же трапитися унікальний випадок мимовільного самозаймання, але й про це він нічого не міг знати напевне. І врешті-решт усе-таки подумав — а ви чи я подумали б, ясна річ, із самого початку, бо всім ві­домо, що лише той, хто не потрапляв у скрутне ста­новище, найкраще знає, як при цьому слід поводи­тися, і якби це трапилося з ним, то він, звісно, саме так би й чинив, — отже, повторюю, Скрудж нарешті таки подумав, що джерело примарного світла може бути в сусідній кімнаті, звідки, якщо придивитися уважніше, це світло й струменіло. Коли ця думка за­панувала в його свідомості, він тихенько сповз із ліжка і, шаркаючи пантофлями, рушив до дверей.

Щойно його рука торкнулася клямки, як незна­йомий голос, назвавши його на ім’я, велів увійти. Скрудж увійшов.

Це була його власна кімната. Без сумніву. Але во­на дивовижно змінилася. Всі стіни й стеля були прикрашені живими рослинами, і кімната скидала­ся на ліс. Яскраві блискучі ягоди весело визирали із зеленого листя. Свіжі тверді листи гостролисту, омели й плюща блищали, як маленькі дзеркальця, розвішені на гілках, а в каміні горіло таке яскраве полум’я, якого цей понурий камінь не знав ні за ча­сів Скруджа, ні за часів Марлі, ані упродовж ба­гатьох і багатьох холодних зим. На підлозі величез­ною купою, що скидалась на трон, були складені смажені індички, гусаки, кури, дичина, свинячі окости, великі шматки яловичини, молочні порося­та, гірлянди сосисок, смажені пиріжки, різдвяні пу­динги, діжки з устрицями, гарячі каштани, рум’яні яблука, соковиті апельсини, ароматні груші, вели­чезні пироги з лівером і паруючі чаші з пуншем, за­пашні випари якого стелилися в повітрі, як туман. І на цьому троні невимушено й величаво сидів та- кий веселий і сяючий велетень, що досить було гля­нути на нього — і аж серце раділо. У руці в нього був смолоскип, трохи схожий за формою на ріг достат­ку, і він підняв його високо над головою, щоб осві­тити Скруджа, коли той просунув голову в двері.

  • Заходь! — гукнув Привид до Скруджа. — Заходь, і будемо знайомі, чоловіче!

Скрудж несміло зайшов і, похнюпивши голову, став перед Привидом.

Це був уже не той Скрудж. Похмурий і суворий, він не зважувався підвести очі й зустріти ясний і добрий погляд Привида.

  • Я Дух Нинішнього Різдва, — сказав Привид. — Глянь на мене!

Скрудж шанобливо підвів очі. Дух був одягнений у просту зелену мантію чи накидку, облямовану бі­лим хутром. Одіж ця вільно й недбало спадало з йо­го пліч, і широкі груди велетня були оголені, немов­би він хотів продемонструвати, що не потребує жод­них штучних покровів чи захистків. Босі ступні ви­глядали з-під пишних складок мантії, а голова була покрита лише віночком із гостролисту, на якому де- не-де зблискували крижинки. Довгі темно-кашта­нові кучері розсипалися по плечах, добре відкрите обличчя посміхалося, очі сяяли, голос звучав весе­ло, вигляд був життєрадісний, а рука привітно про­тягнена. На поясі висіли стародавні піхви, але — по­рожні, без меча, та й самі вони були добряче поїдені іржею.

  • Ти ж ніколи ще не бачив таких, як я! — вигук­нув Дух.
  • Ніколи, – відповів Скрудж.
  • І ніколи не спілкувався з молодими членами нашого сімейства, з яких я — наймолодший? Я маю

 

на увазі моїх старших оратів, які народжувалися в останні роки? — допитувався Привид.

  • Начебто ні, — сказав Скрудж. — Боюся, що ні. А в тебе багато братів, Привиде?
  • Понад тисячу вісімсот, — відповів той.
  • Оце так сімейка! Спробуй таку прогодуй! — пробурмотів Скрудж.

Дух Нинішнього Різдва підвівся.

  • Духу, — сказав Скрудж смиренно. — Веди мене куди хочеш. Минулої ночі я йшов з примусу й одер­жав урок, який був не марним. Якщо цієї ночі ти теж маєш мене чому-небудь навчити, хай і це піде мені на користь.
  • Торкнися моєї мантії.

Скрудж міцно вчепився за неї.

Гостролист, омела, червоні ягоди, плющ, індич­ки, гусаки, кури, дика птиця, свинячі окости, яло­вичі туші, поросята, сосиски, устриці, пироги, пу­динги, фрукти і чаші з пуншем — усе зникло тієї ж миті. А водночас зникли і кімната, і палаючий ка­мін, і багряне сяйво смолоскипа, і нічний морок; Дух і Скрудж стояли вже на міській вулиці. Був різ­двяний ранок, дуже морозно, і на вулиці звучала своєрідна музика, трохи різка, але приємна — це зчищали сніг із тротуарів і згрібали його з дахів; а хлопчаки захоплено спостерігали, як, ефектно роз­сипаючись, падають на землю сніжні лавини.

На тлі сліпуче білого покрову, що лежав на дахах, і навіть не настільки білосніжного на землі, стіни будинків здавалися похмурими, а вікна — ще похму­рішими й темнішими. Важкі колеса екіпажів і фур­гонів залишали в снігу глибокі колії; а на перехрес­тях великих вулиць ці колії, схрещуючись сотні разів, утворили в густому жовтому кришиві талого снігу складну мережу каналів, заповнених крижаною во-

6 Різдвяні історії                                                       161

 

 

 

дою. Небо було похмуре, і вулиці тонули в попеля­сто-брудній імлі, схожій чи на паморозь, чи.на ви­пару, яка осідала на землю темною, як сажа, ро­сою, — немовби всі комини Англії змовилися між собою і щодуху задиміли водночас. Словом, ані са­ме місто, ані погода особливо не налаштовували на веселощі, проте на вулицях таки було весело — так, як не буває, певно, й погожого літнього дня, коли сонце світить яскраво, а повітря свіже і чисте.

Проте люди, які згрібали сніг із дахів, були нав­дивовижу бадьорі й веселі. Вони задерикувато пере­гукувалися один з одним, а часом і запускали в су­сіда сніжкою — значно менш небезпечною бомбою, аніж та, що злітає часом із язика, — і весело регота­ли, якщо бомба втрапляла в ціль, і ще веселіше — якщо пролітала мимо. Двері крамничок із курятиною були вже напівпричинені[9], а бакалійні прилавки пе­реливалися всіма барвами веселки. Тут стояли вели­чезні круглі кошики з каштанами, схожі на обтягнуті жилетами животи веселих старих джентльменів. Во­ни прихилилися до одвірків, а іноді й викочувалися за поріг, задихаючись від пересичення. Тут була і рум’яна, смуглолиця й товстопуза іспанська цибуля, гладка й блискуча, як лискучі від жиру щоки іс­панських ченців. Лукаво і нахабно вона підморгувала з полиць дівчатам, які, пробігаючи мимо, з награ­ною сором’язливістю поглядали нишком на підві­шену до стелі гілочку омели[10]. Тут були яблука і гру­ші, складені височенними барвистими пірамідами.

Тут були грона винограду, розвішені хазяйновитим власником крамниці на найвидніших місцях, щоб перехожі, любуючись ними, безкоштовно ковтали слинку. Тут були груди лісових горіхів — коричне­вих, ледь затягнутих пушком; їх аромат воскрешав у пам’яті давні прогулянки по лісу, коли так приємно брести, втопаючи по котики в опалому листі, й слу­хати, як воно шелестить під ногами. Тут були пухкі, темно-коричневі печені яблука, які вигідно відтіня­ли яскраву жовтизну лимонів і апельсинів і всім своїм апетитним виглядом наполегливо перекону­вали вас принести їх додому в паперовому пакеті і з’їсти на десерт. Навіть золоті й срібні рибки, що плавали у великій чаші в центрі всієї цієї пишноти, — навіть ці холоднокровні натури, здавалося, розумі­ли, що відбувається щось незвичайне, і беззвучно роззявляючи роти, всі, як одна, в якомусь безпри­страсному екстазі описували коло за колом усереди­ні свого маленького замкнутого світу.

А бакалійники! Що ж бакалійники? У них лише одна чи дві віконниці були зняті з вікон, але чого тільки не побачиш, заглянувши туди! Чашки ваг ве­село дзенькотіли, вдаряючись об прилавок, мотузка стрімко розмотувалася з котушки, а бляшанки прудко стрибали з полиць на прилавок, наче це бу­ли м’ячики в руках досвідченого жонґлера. Зміша­ний аромат кави й чаю так приємно лоскотав ніздрі; родзинок рідкісних сортів було так багато; миґдаль був таким сліпуче білим, палички кориці — такими рівними й довгими; всі інші прянощі так чудово пахли, а цукати так спокусливо просвічувалися крізь цукрову глазур, що навіть у найбайдужніших покупців починало смоктати під ложечкою! Інжир був м’ясистий і соковитий, а чорнослив, соромливо зашарівшись, солодко посміхався у своїх пишно оз-

 

доблених коробках. І все, геть усе виглядало над­звичайно смачним і ошатним у своєму різдвяному убранстві… Та найголовнішим було все-таки те, що хоч усіх і охопили поспіх і нетерпіння, що покупці раз по раз натикалися один на одного в дверях, аж тріщали їхні плетені кошики, що вони забували по­купки на прилавку й стрімголов бігли за ними назад і робили ще сотню подібних промахів, — незважаю­чи на це, всі в передчутті радісного дня були в на­прочуд святковому й чудовному настрої, а господар і його помічники були такі добродушно-привітні, що блискучі металеві пряжки у формі серця, якими пристебнуті тасьми їхніх фартухів, можна було по­милково сприйняти за їхні власні серця, виставлені для загального огляду і на радість різдвяним галкам, щоб ті могли поклювати їх на свята[11].

Але ось задзвонили в дзвони, закликаючи всіх добрих людей до церкви, і веселий, святково вдя­гнений люд вийшов вулиці; і одразу з усіх провулків потягнулися зі своїми різдвяними гусками й качка­ми до пекарні бідняки[12]. Вигляд цих бідних людей, які зібралися до трапези, певно, дуже зацікавив Ду­ха, бо він зупинився разом зі Скруджем біля дверей пекарні і, припіднімаючи накривки з каструль, які проносили мимо нього, взявся кропити їжу олією зі своєї лампи. Це, звісно, була незвичайна лампа, адже досить було кому-небудь зіткнутися в дверях і зчинити сварку, як Дух кропив з неї сперечальни­ків, і до них одразу ж поверталася благодушність. Соромно, казали вони, лаятися в перший день Різ­два. І справді, ще б не соромно!

У належний час дзвін затих, і двері пекарень за­чинилися, але на снігу біля їхніх підвальних вікон з’явилися таловини, від яких валила така пара, наче кам’яні плити тротуарів теж варилися чи пряжили­ся, і все це приємно свідчило про те, що різдвяні обіди вже поставлені в піч.

  • Чим ти покропив? — запитав Скрудж Духа. — Може, це додає якогось особливого аромату стра­вам?
  • Так, особливого.
  • А чи до кожного обіду воно годиться?
  • До кожного, який подали на стіл від чистого серця, а особливо — до обіду бідняка.
  • Чому до обіду бідняка особливо?
  • Бо там воно найпотрібніше.
  • Духу, — після хвилинного роздуму мовив Скрудж, — я дивуюся, чому з усіх істот, які прихо­дять до нас із різних потойбічних сфер, саме ти, Дух Нинішнього Різдва, так прагнеш перешкодити без­невинним задоволенням цих людей.
  • Я? — закричав Дух.
  • Ти ж хочеш позбавити їх можливості обідати кожного сьомого дня тижня[13] — а для багатьох це єдиний день, коли можна сказати, що вони й спра­вді обідають. Хіба не так?
  • Я цього хочу? — повторив Дух.
  • Адже це з твоєї волі на сьомий день зачинені всі пекарні, — сказав Скрудж. — А це те ж саме.
  • З моєї? — знову обурився Дух.
  • Вибач, якщо я помилився, але це робиться тво­їм ім’ям чи принаймні від імені твоєї рідні.
  • Тут, на вашій грішній землі, — відповів Дух, — є чимало людей, які чваняться своєю близькістю до нас. Спонукувані ненавистю, заздрістю, гнівом, гординею, святенництвом і себелюбністю, вони чи­нять свої злі справи, прикриваючись нашим ім’ям. Але ці люди так само далекі від нас, наче вони ніко­ли й не народжувалися. Запам’ятай це і звинувачуй у їхніх вчинках лише їх самих.

Скрудж пообіцяв, що він так і чинитиме надалі, і вони, як і раніше невидимі, перенеслися на глуху окраїну міста. Слід завважити, що Дух мав одну дивну властивість, на яку Скрудж звернув увагу, ще коли вони були біля пекарні: незважаючи на свій велетенський зріст, цей Привид напрочуд легко пристосовувався до будь-якого місця і стояв під найнижчою покрівлею так само невимушено і не втрачаючи при цьому своєї неземної величі, наче це було пишне склепіння зали.

Чи просто доброму Духові було приємно виявля­ти цю свою особливість, чи він зробив це тому, що був великодушним і жалів бідняків, проте він одра­зу ж рушив до помешкання клерка — того, який пра­цював у Скруджевій конторі, — і Скрудж, міцно вче­пившись за край його мантії, теж пішов із ним. На порозі дому Боба Кретчита Дух зупинився і з посміш­кою покропив його житло зі своєї лампи. Подумайте лишень! Житло Боба, який заробляв усього якихось жалюгідних п’ятнадцять «бобів»[14] на тиждень! Боба, який по суботах клав у кишеню всього лише п’ят- надцять матеріальних відповідників свого христи­янського імені! Проте Дух Нинішнього Різдва удо­стоїв свого благословення всі його чотири комірки.

Тим часом Бобова дружина місіс Кретчит у деше­вому, двічі перешитому, але зате щедро оздоблено­му стрічками платті — всього за шість пенсів стріч­ки, а який вигляд! — розстелила на столі скатертину, їй допомагала Белінда Кретчит, її друга дочка, так само щедро обшита стрічками, а юний Пітер Крет­чит поліз тим часом виделкою в каструлю з картоп­лею, і коли кінці гігантського комірця (ця особиста власність Боба Кретчита перейшла з нагоди велико­го свята у власність його сина і прямого спадкоєм­ця) від різкого руху опинилися у нього в роті, він відчув себе таким франтом, що висловив бажання негайно похизуватися своєю накрохмаленою білиз­ною на гулянці в парку. Тут у кімнату з галасом вбі­гли ще двоє Кретчитів — молодший син і молодша дочка — і, захлинаючись від захвату, сповістили, що біля пекарні пахне смаженим гусаком і вони одразу по запаху впізнали, що це смажиться саме їхній гу­сак. І зачаровані сліпучим видивом гусака, нафар­шированого цибулею і шавлією, вони затанцювали навколо столу, звеличуючи до небес юного Літа Кретчита, який тим часом так ретельно роздував во­гонь у грубці (він анітрохи не загордився з цього, незважаючи на пишний комірець), що картопля в каструлі, яка доти ліниво булькала, раптом почала підстрибувати й стукатися зсередини об покришку, вимагаючи, щоб її швидше випустили на волю і здерли з неї шкурку.

— Де ж забарився ваш дорогий татусь? — мовила місіс Кретчит. — І ваш братик, Крихітка Тім! Та й Марта вже півгодини як мала би прийти. Минулого Різдва вона так не запізнювалася.

  • Марта тут, мамусю, — вимовила дівчина, з’яв­ляючись у дверях.
  • Марта тут, мамусю! — закричали молодші Кретчити. — Ура! А який у нас буде гусак, Марто!
  • Господь з тобою, люба, де це ти нині так загая­лася! — вітала дочку місіс Кретчит і, розцілувавши її в обидві щоки, клопітливо допомогла звільнитися від капора й шалі.
  • Учора допізна сиділи, мамусю, треба було за­кінчити всю роботу, — відповіла дівчина. — А сьо­годні весь ранок прибирали.
  • Гаразд! Хвалити Бога, прийшла нарешті! — ска­зала місіс Кретчит. — Сідай ближче до вогню, люба, зігрійся.
  • Ні, ні! Тато йде! — заволали молодші Кретчити, які умудрялися завважувати геть усе. — Сховайся, Марто! Сховайся!

Марта, звісно, сховалась, а на порозі з’явився ху­денький Боб — батько сімейства — в поношеному костюмі, підлатаному й вичищеному до свята, і в те­плому шарфі, що звисав попереду фути на три, не рахуючи бахроми, і з Крихіткою Тімом на плечах. Неборака Тім тримав у руці маленьку милицю, а йо­го ноги були в металевих шинах.

  • А де ж наша Марта? — закричав Боб Кретчит, озираючись довкола.
  • Вона не прийде, — сповістила місіс Кретчит.
  • Не прийде? — розчаровано повторив Боб Крет­чит. А він мчав із церкви, як чистокровний скакун із Крихіткою Тімом у сідлі, і прийшов додому гало­пом!
  • Не прийде до нас на перший день Різдва?

Звісно, це був тільки жарт, але засмучений вигляд

батька так зворушив Марту, що вона, не витримав­ши, вискочила з комори і кинулася йому на шию, а молодші Кретчити забрали Крихітку Тіма на кухню — послухати, як булькає вода в казані, у якому варить­ся загорнений у серветку пудинг.

  • А як поводився наш Крихітка Тім? — допитува­лася місіс Кретчит, вволю посміявшись із довірли­вості чоловіка, який саме радісно розцілувався з дочкою.
  • Це не дитина, а чисте золото, — відповідав Боб. — Чисте золото. Він, розумієш, так часто залишається сам і все сидить собі й думає, що до такого іноді до­думується — просто дивуєшся. Повертаємося ми з ним додому, а він раптом каже мені: добре, мовляв, що його бачили в церкві. Адже він каліка, і, певно, людям приємно, дивлячись на нього, згадати в пер­ший день Різдва, Хто дав змогу кульгавим ходити і сліпих зробив видючими.

Голос Боба помітно тремтів, коли він заговорив про свого найменшого синочка, а коли він додав, що Тімові з дня на день стає все краще, голос у ньо­го затремтів ще дужче.

Боб не встиг більше нічого сказати — почувся сту­кіт маленької милиці, і Крихітка Тім у супроводі братика й сестрички повернувся до свого стільчика біля вогню. Боб, підкрутивши вилогу (бідолаха, пев­но, гадав, що їм іще може що-небудь зашкодити!), налив води в глечик, додав туди джину та кілька скибочок лимона і взявся все це старанно розбовту­вати, а тоді поставив грітися на повільному вогні. Тим часом юний Пітер і двоє всюдисущих молод­ших Кретчитів побігли за гусаком, із яким незаба­ром урочисто повернулися.

Поява гусака зчинила неймовірну метушню. Можна було подумати, що цей домашній птах такий феномен, у порівнянні з яким чорний лебідь — щось зовсім буденне. А втім, у цьому бідному домі гусак і справді був дивиною. Місіс Кретчит підігріла підли­ву, приготовлену заздалегідь у маленькій каструль­ці, а юний Пітер з неабиякою енергією взявся роз­минати картоплю. Міс Белінда додала цукру в яблучний соус. Марта обтерла гарячі тарілки. Боб посадив Крихітку Тіма в куточку поруч із собою, а молодші Кретчити розставили для всіх стільці, не забувши й себе, і застигли біля столу на сторожових постах, закривши собі ложками роти, щоб не по­просити шматочок гусака, перш ніж до них дійде черга.

І ось стіл уже накритий. Прочитали молитву. На­стає хвилююча пауза. Всі затамували подих, а місіс Кретчит, пильно оглянувши ножа, розрізала ним грудинку, і бризнув сік, і довгоочікуваний фарш від­крився оку, і одностайний подих захвату пролунав над столом; навіть Крихітка Тім, підбурюваний мо­лодшими Кретчитами, постукав по столі рукояткою ножа і слабко пискнув:

-Ура!

Ні, не бувало ще на світі такого гусака! Боб рішу­че заявив, що ніколи не повірить, аби де-небудь міг бути інший такий же чудовий фарширований гусак! Усі навперебій захоплювалися його соковитістю й ароматом, а також величиною й дешевиною. Із яблучним соусом і картопляним пюре його цілком вистачило на вечерю для всієї родини. Так, справді, вони навіть не змогли його всього з’їсти, — захопле­но відзначила місіс Кретчит, знайшовши вцілілу на таці мікроскопічну кісточку. Однак кожен був си­тий, а молодші Кретчити не лише наїлися, а й пере- мазюкалися цибуляною начинкою аж до брів. Та ось міс Белінда змінила тарілки, і місіс Кретчит са­ма вийшла з кімнати, щоб вийняти пудинг із казана.

Вона так хвилювалася, що воліла зробити це без свідків.

А якщо пудинг не поспів! А якщо він розвалить­ся, коли вона вийматиме його з форми! А якщо його вкрали, доки вони тут веселилися й уплітали гусака! Який-небудь зловмисник міг же перелізти через паркан, зайти з чорного ходу і викрасти пудинг! Та­кі припущення змусили молодших Кретчитів зав­мерти від страху. Словом, які лише жахи не лізли в голову!

Увага! У кімнату повалила пара! Це пудинг ви­йняли з казана. Запахло, як під час прання! Це — від мокрої серветки. Тепер пахне, як біля трактиру, ко­ли поруч кондитерська, а в сусідньому будинку жи­ве праля! Звісно, це несуть пудинг!

І ось з’являється місіс Кретчит — розчервоніла, засапана, але з гордовитою посмішкою на обличчі і з пудингом на тарелі, — таким надзвичайно твердим і міцним, що він радше схожий на рябе гарматне ядро. Пудинг зусібіч охоплений полум’ям від па­лаючого рому і прикрашений різдвяною гілкою гос­тролисту, увіткнутою в його верхівку.

О чудовий пудинг! Боб Кретчит заявив, що за весь час, відколи вони одружені, місіс Кретчит ще жодного разу ні в чому не досягала такої досконало­сті, а місіс Кретчит заявила, що тепер їй легше на серці, й вона може зізнатися, як непокоїлася, чи ви­стачить борошна. Кожен розхвалював пудинг, але нікому й на думку не спало сказати чи бодай поду­мати, що це був дуже маленький пудинг для такого великого сімейства. Це було би просто блюзнір­ством, і кожен із Кретчитів згорів би від сорому, як­би дозволив собі подібний натяк.

Але ось обід завершено, скатертину прибрали зі столу, в каміні підмели й розпалили вогонь. Спро­бували вміст глечика і визнали його чудовим. На столі з’явилися яблука й апельсини, а на вугілля ви­сипали цілий совок каштанів. Відтак усе сімейство розсілося біля каміна колом, як сказав Боб Кретчит, маючи на увазі, очевидно, півколо. По праву руку від Боба вишикувалася рядочком уся колекція фа­мільного кришталю — дві склянки і горня з відби­тою ручкою.

Ці посудини, втім, могли вміщати гарячу рідину нітрохи не гірше від яких-небудь золотих кубків, і коли Боб наповняв їх із глечика, обличчя його сяя­ло, а каштани на воші сичали й весело потріскува­ли. Відтак Боб проголосив:

  • Веселого Різдва, мої любі! І хай благословить нас усіх Господь!

І всі хором повторили його слова.

  • Хай дарує нам Господь свою милість! — промо­вив і Крихітка Тім, коли всі замовкли.

Він сидів на своєму маленькому стільчику, при­тулившись до тата. Боб любовно тримав у руці його худеньку ручку, наче боявся, що хтось може відняти в нього синочка, і волів, щоб малий завжди був по­руч,

  • Духу, — сказав Скрудж, сповнений співчуття, якого ніколи досі не відчував. — Скажи, Крихітка Тім буде жити?
  • Я бачу порожній стільчик біля цього злиденно­го вогнища, — відповів Дух. — І милицю, яка зали­шилася без господаря, але яку зберігають із лю­бов’ю. Якщо Майбутнє нічого не змінить, дитина помре.
  • Ні, ні! —закричав Скрудж. — О ні! Добрий Ду­ху, скажи, що доля пощадить його!
  • Якщо Майбутнє нічого не змінить, — повторив Дух, — дитя не доживе до наступного Різдва. Але що в цьому поганого? Якщо йому призначено вмерти, нехай собі вмирає і так скоротить надлишок насе­лення!

Почувши, як Дух повторює його власні слова, Скрудж потупив очі в муках каяття.

  • Чоловіче! — сказав Дух. — Якщо в тебе у грудях серце, а не камінь, стережися повторювати ці страшні слова, доки тобі ще не відкрилося, ЩО є надлишком і ДЕ він. Чи тобі вирішувати, хто з лю­дей має жити, а хто — вмерти? Може, ти сам в очах Небесного Судді значно меншою мірою вартий життя, ніж мільйони таких, як дитина цього бідня­ка. О Боже! Якась комашка, прилаштувавшись на билині, виносить вирок своїм голодним побрати­мам за те, що їх так багато розплодилося й копо­шиться в пилюці!

Скрудж зігнувся під вагою цих докорів, потупив­ся й затремтів. Але одразу ж підвів очі, почувши своє ім’я.

  • За здоров’я містера Скруджа! — сказав Боб. — Я пропоную тост за містера Скруджа, без якого не справити б нам цього свята.
  • Скажеш таке — не справити! — скрикнула місіс Кретчит, спалахнувши. — Шкода, що його тут не­має. Я б такий тост виголосила за його здоров’я, що аж!
  • Моя люба! — докорив їй Боб. — При дітях! На Різдво!
  • Справді, лише заради Різдва можна пити за здоров’я такого бридкого, байдужого, жадібного скнари, як містер Скрудж, — заявила місіс Крет­чит. — І ти сам це знаєш, Роберте! Ніхто не знає йо­го краще, ніж ти, бідолахо!
  • Моя люба, — лагідно відповів Боб. — Сьогодні все ж Різдво.

— Гаразд, вип’ю за його здоров’я заради тебе й за­ради свята, — сказала місіс Кретчит. — Але тільки не заради нього. Нехай собі живе й благоденствує. По­бажаймо йому веселого Різдва і щасливого Нового року. Ото вже він буде веселий і щасливий, можу со­бі уявити!

Слідом за матір’ю випили й діти, але вперше за весь вечір вони пили не від усього серця. Крихітка Тім випив останнім — йому теж був якось не до ду­ші цей тост. Містер Скрудж був злим генієм цієї ро­дини. Згадка про нього чорною тінню лягла на святкові обличчя, і хвилин зо п’ять ніщо не могло прогнати цю похмуру тінь.

Але коли вона розвіялася, їм стало ще веселіше, ніж доти, бодай від самого лише усвідомлення, що зі Зловісним Скруджем цього разу покінчено. Боб розповів, яке він нагледів місце для Пітера, — якщо справа вигорить, у них додасться цілих п’ять шилін­гів і шість пенсів на тиждень. Кретчити-молодші помирали зі сміху, уявляючи, що їхній Пітер стане діловою людиною, а сам юний Пітер задумливо ди­вився на вогонь крізь вузьку щілину між кінцями комірця, немов прикидаючи, куди краще буде помі­стити капітал, коли на нього посиплються такі не­зліченні доходи. Відтак Марта, яку віддали на нав­чання капелюшній майстрині, почала розповідати, яку вона виконує роботу і по скільки годин працює без перепочинку, і яка вона рада, що завтра можна довше полежати в ліжку і добряче виспатися, адже Різдво, і її відпустили на весь день. Потім розповіла, як нещодавно бачила графиню й лорда, і той лорд був «такий маленький, зовсім як наш Пітер». Зачув­ши це, Пітер підтягнув свій комірець так високо, що якби ви були там присутні, то, певно, й не дізнали­ся б, чи є в нього взагалі голова. А тим часом кашта- ни і глечик уже не раз обійшли всіх по колу, і ось Крихітка Тім тоненьким жалібним голоском завів пісеньку про маленького хлопчика, який заблукав під час буревію, і повірте, співав він чудово.

Звичайно, нічого надзвичайного в усьому цьому не було. Ніхто в цьому сімействі не відрізнявся кра­сою, ніхто не міг похвалитися гарним костюмом, та й одягу в них узагалі було небагато; черевики в усіх просили каші, а юний Пітер, судячи з деяких ознак, уже не раз мав нагоду познайомитися з позичковою касою. Проте всі тут були щасливі, задоволені одні одними, раді святу і вдячні долі; а коли вони почали зникати, розчиняючись у повітрі, їхні обличчя якось особливо засвітилися, адже Дух покропив їх на прощання олією зі своєї лампи. А Скрудж не міг відірвати від них очей, і особливо — від Крихітки Ті- ма.

Тим часом уже стемніло і пішов доволі густий сніг, тож коли Скрудж у супроводі Духа знову опи­нився на вулиці, в кожному домі вже горіли каміни й у вікнах звабливо мерехтіло їхнє веселе полум’я. Тут тремтячі відблиски вогню на склі говорили про приготування до затишного сімейного обіду: біля вогню грілися тарілки, і чиясь рука вже піднялася, щоб затулити бордові портьєри й відгородитися від холоду і мороку. Ось дітлахи юрбою вибігли з бу­динку просто на сніг назустріч своїм тіткам і дядькам, кузенам і кузинам, заміжнім сестрам і одруженим братам, щоб першими їх вітати. А ось крізь опущені штори миготять тіні гостей. А ось зграйка красивих дівчат у теплих капорах і хутряних черевичках, ще­бечучи без угаву, перебігає через дорогу до сусідів, і горе самотньому холостякові (чарівні крутійки це знають не гірше від нас), який побачить їхні за­рум’янені морозом щічки!

Справді, дивлячись на всіх цих людей, що йшли на дружню гостину, можна було подумати, що геть усі зібралися в гості й у жодному домі не залишило­ся господарів, щоб прийняти гостей. Але це було не так. Гостей чекали скрізь і раз у раз підкидали вугіл­ля в каміни.

Як же радів Дух! Як радісно прямував він, оголив­ши свої широченні груди, розкинувши великі доло­ні й щедрою рукою розливаючи навколо нехитрі, але запальні веселощі. Навіть ліхтарник, що біг по­хмурою вулицею, залишаючи за собою тремтливий ланцюжок вогнів, — святково вдягнений, щоб потім і собі піти в гості, — голосно розсміявся, коли Дух пронісся мимо, хоча навряд чи могло спасти бідола­сі на гадку, що хто-небудь, крім його власного свят­кового настрою, складає йому в цю хвилину компа­нію.

І раптом — а Дух хоч би словом про це попере­див — Скрудж побачив, що вони стоять серед пу­стельного і похмурого торф’яного болота. Величез­ні безладно розкидані кам’яні брили робили болото ‘схожим на цвинтар якихось гігантів. Звідусюди со­чилась вода — вірніше, могла б сочитися, якби її скрізь, куди лиш сягало око, не скував мороз, — і не росло нічого, крім моху, дроку й колючої бур’яни­стої трави. На овиді призахідне сонце залишило ба­гряну смугу, мовби чиєсь похмуре око обзирало цю пустку; але й вона помалу вужчала, меркла, доки на­решті не злилася з сутінком безпросвітної ночі.

  • Де ми? — запитав Скрудж.
  • Там, де живуть рудокопи, які працюють у над­рах землі, — відповів Дух. — Але й вони не цурають­ся мене. Поглянь!

У віконці якоїсь халупки блимнув вогник, і вони поквапилися до неї, пройшовши крізь глинобитну огорожу. Перед їхніми очима постала весела компа­нія, що зібралася біля палаючого вогнища. Там си­діли старенькі дідусь і бабуся зі своїми дітьми, ону­ками і навіть правнуками. Всі вони були одягнені ошатно, по-святковому. Дідусь слабким, тремтячим голосом співав знайому йому ще з дитинства різдвя­ну пісню, а всі підхоплювали хором приспів. Дідуся раз по раз заглушав вітер, що проносився із зави­ванням над пустельним болотом. Щоразу, коли навколо старого починали звучати голоси, він весе­лів, оживлявся, і голос його міцнів, а як тільки вони стихали, і його голос слабшав і завмирав.

Дух не затримався біля цієї хатини, а наказав Скруджеві міцніше схопитися за його мантію і по­летів далі над болотом… Куди? Невже до моря?

Так, до моря. Оглянувшись назад, Скрудж із жа­хом побачив грізну гряду скель — берег залишився позаду. Його оглушив гуркіт хвиль. Пінячись, роз­биваючись, шаленіючи, вони з ревом уривалися в чорні, ними ж видовбані печери, немов люто праг­нули зруйнувати землю.

За кілька миль від берега на похмурій, загубленій у морі скелі, об яку день за днем і рік за роком роз­бивався лютий прибій, стояв самотній маяк. Вели­чезні купи морських водоростей обліпили його під­ніжжя, а буревісники (чи не породження вони вітру, як водорості — породження морських глибин?) круж­ляли над ним, злітаючи й падаючи, подібно хвилям, які вони зачіпали крилом.

Але навіть тут двоє людей, що сторожили маяк, розпалили вогонь, і крізь вузьке вікно в кам’яній товщі стіни полум’я кидало яскравий промінь світ­ла на бурхливе море. Простягнувши мозолисті до­лоні над грубим столом, за яким вони сиділи, сторо­жі потиснули один одному руки, відтак підняли важкі келихи з ґроґом і побажали один одному весе­лого Різдва; а старший, — на обличчі якого, мов на дерев’яній скульптурі на носі старого фрегата, ві­добразилися сліди жорстокої боротьби зі стихією, — затягнув бадьору пісню, що звучала як ревіння мор­ського прибою.

І ось уже Дух полетів над чорним бурхливим мо­рем. Усе вперед і вперед, доки — вдалині від усіх бе­регів, як сам він сказав Скруджеві, — опустився ра­зом із ним на палубу корабля. Вони переходили від однієї темної й похмурої фігури до іншої, від рульо­вого біля штурвала до дозорця на носі, відтак до ма­тросів, які стояли на вахті, і кожен із цих людей або наспівував тихенько різдвяну пісню, або думав про Різдво, або тихо ділився з товаришем спогадами про те, як він колись святкував, і висловлював сподіван­ня наступне Різдво провести в колі родини. І кожен, хто був на кораблі, — спав він чи ні, добрий він чи злий, — знайшов у цей день найтепліші слова для тих, хто був поруч, і згадав тих, хто й зоддалік був йому дорогий, і порадів, знаючи, що вони теж утіш­но згадують про нього. Словом, так чи інакше, але кожен відзначав у душі цей великий день.

І як же був здивований Скрудж, коли, прислу­хаючись до завивання вітру і міркуючи про сувору долю цих людей, які неслися вперед у мороці, сков­заючи над бездонною прірвою, такою ж незвіданою й таємничою, як сама Смерть, — як же він був зди­вований, коли, заглиблений у ці думки, він раптом почув веселий сміх. Але тут на нього чекала велика несподіванка, бо він упізнав сміх свого небожа і збагнув, що раптом перенісся у світлу, простору, добре натоплену кімнату, а Дух стоїть поруч із ла­скавого посмішкою і дивиться ні на кого іншого, а на все того ж небожа!

  • Ха-ха-ха! — реготав Скруджів племінник. — Ха- ха-ха!

Якщо ви, читачу, з якогось неймовірного дива знаєте людину, обдаровану завидною здатністю сміятися ще більш заразливо, ніж племінник Скру- джа, вам нечувано пощастило. Познайомте мене з ним, і я дуже дорожитиму цим знайомством.

Хвороба і скорбота легко передаються від люди­ни до людини, але все-таки немає на землі нічого більш заразливого, ніж сміх і веселий настрій, і я вбачаю в цьому доцільний, шляхетний і справедли­вий природний лад. Отже, Скруджів небіж реготав, тримаючись за боки, трясучи головою і корчачи сміховинні гримаси, а його дружина, племінниця Скруджа по чоловікові, дивлячись на нього, сміяла­ся так само весело. Та й гості не відставали від гос­подарів і теж реготали на все горло:

  • Ха-ха-ха-ха-ха! ‘
  • Він сказав, що Різдво — це дурниця, нісеніт­ниця, уявіть собі! — розповідав племінник. — І все­рйоз це казав, їй-богу!
  • Та як йому не соромно, Фреде! — обурливо скрикнула племінниця.

Ото вже ці жінки! Вони ніколи нічого не роблять наполовину і судять про все напрочуд рішуче.

Скруджова племінниця була дуже красивою — насправді красивою. Чарівне личко, наївно-здиво- ваний погляд, ямочки на щоках. Маленький пухкий ротик, здавалося, створений для поцілунків — і так воно, без сумніву, й було. Малюсінькі ямочки на підборідді з’являлися і зникали, коли вона сміялася; і ніхто в світі не мав таких променистих очей. Сло­вом, слід визнати, що вона вміла підбадьорити, але й приголубити теж.

  • Він кумедний старий дивак, — мовив племін­ник. — Не особливо привітний, звичайно, але що ж, його вади йому ж таки є карою, і не мені його суди­ти.
  • Він дуже багатий, Фреде, — завважила племін­ниця. — Принаймні ти завжди мені про це казав.
  • І що з того, моя люба, — відповів племінник. — Який хосен із того багатства? Від нього ні людям добра, ні йому радості. Він позбавив себе навіть приємного усвідомлення, що… ха-ха-ха!, що він мо­же коли-небудь ощасливити своїми грішми нас.
  • Терпіти його не можу! — заявила племінниця, і сестри племінниці, та й усі інші дами.
  • А я ні, — сказав племінник. — Мені жаль його, і я не можу відчувати до нього ворожості, навіть якщо б захотів. Хто страждає від його злих примх? Він сам — завжди і в усьому. Приміром, він убив собі в голо­ву, що не любить нас, і не побажав прийти пообіда­ти з нами. До чого це призвело? Позбувся обіду, хо­ча й не бозна якого.
  • Як на мене, зовсім непоганого, — заперечила племінниця, і всі підтримали її; а оскільки вони щойно пообідали й зібралися біля каміна, поруч із яким на столику вже горіла лампа й був приготовле­ний десерт, то з їхньою думкою не можна було не рахуватися.
  • Що ж, радий це чути, — мовив Скруджів пле­мінник. — Бо я чомусь не дуже вірю в мистецтво мо­лодих господинь. А ви що скажете, Топпере?

Топпер, якому відверто імпонувала одна з сестер господині, відповів, що неодружений чоловік — це жалюгідний вигнанець і не має права висловлюва­тися про такі речі. Почувши це, сестра племінниці — пухкенька, в мереживній шемізетці, а не та, що з трояндами, — зашарілася.

  • Нумо ж, Фреде, продовжуй, — зажадала пле­мінниця, сплескуючи в долоні. — Завжди він почне розповідати і не скінчить! Як насміхається!

Скруджів небіж знову залився сміхом, і оскільки сміх його був заразливий, усі теж розреготалися, хо­ча пухкенька сестра племінниці й намагалася про­тистояти заразі, нюхаючи флакончик з ароматич­ним оцтом.

  • Я лише хотів сказати, — продовжував племін­ник, — що його антипатія до нас і небажання пове­селитися разом з нами позбавили його можливості провести кілька годин у приємному товаристві, яке не заподіяло б йому шкоди. Як на мене, це при­наймні краще, ніж сидіти наодинці зі своїми думка­ми в старій запліснявілій конторі чи в його занудній квартирі. І я волію запрошувати його до нас щоро­ку, хоче він того чи ні, бо мені його шкода. Він мо­же до кінця своїх днів ганити Різдвр, але хоч-не-хоч краще ставитиметься до нього, якщо я кожного ро­ку приходитиму й щиросердно казатиму: «Як пожи­ваєте, дядечку Скрудже?» Якщо це сподвигне його бодай на те, щоб відписати в заповіті своєму бідно­му клерку п’ятдесят фунтів — з мене й того досить. Мені, до речі, здається, що мої слова зачепили його вчора.

Його слова зачепили Скруджа! Така безглузда фантазія спричинилася до нового вибуху сміху, але вкрай добродушному господареві було однакові­сінько, з кого сміються гості, аби лиш вони весели­лися від душі; тож прагнучи підтримати їх у цьому настрої, він радісно пустив по колу пляшку.

Після чаю настав час музики. У цій родині музи­ку шанували, і коли вони співали хором на два чи три голоси, можете мені повірити, що робили це зі знанням справи. Особливо вирізнявся містер Топ- пер, який дуже старанно гудів басом, притому на­віть без особливої натуги, так що обличчя в нього не багровіло і на чолі не здувалися жили. Скруджова племінниця гарно грала на арфі й серед інших му­зичних п’єс виконала одну простеньку пісеньку (справді геть нескладну, ви через дві хвилини вже могли б її насвистати), яку співала колись одна ма­ленька дівчинка, що приїхала якось увечері, щоб відвезти Скруджа з пансіону. Через це Скруджеві пригадався Дух Давнього Різдва, і тепер, коли він почув знайому мелодію, це знову ожило в пам’яті. Скрудж слухав і все дужче розчулювався, і йому вже здавалося, що якби він чув частіше ці звуки в мину­лі роки, може, він завжди прагнув би лише добра і щастя собі й людям, і не довелося би духу Джейкоба Марлі вставати з могили.

Та не самій лише музиці був присвячений цей ве­чір. Відтак почали грати у фанти. Це ж так потіш­но — іноді бодай на часинку знову робитися дітьми! А особливо на Різдво, коли ми святкуємо народжен­ня Божого Дитяти. Утім, почекайте! Спершу грали в піжмурки. Ясна річ! І ніхто мене не переконає, що містер Топпер справді нічого не бачив. Та я радше повірю, що в нього була ще одна пара очей — на п’ятах. По-моєму, вони змовилися — він і Скруджів племінник. Ба й Дух Нинішнього Різдва теж був із ними заодно. Якби ви бачили, як містер Топпер погнався за «пампушечкою» в мереживній шемізет- ці, ви б самі сказали, що не слід надто вже поклада­тися на легковір’я людської натури. Перекидаючи стільці, обронивши камінні щипці, налетівши на фортеп’яно, він невідступно мчав слідом за нею і ледь не задихнувся, заплутавшись у портьєрах! Він завжди безпомилково знав, у якому кінці кімнати пухкенька сестра господині, й не бажав ловити ні­кого іншого. Навіть якби ви навмисно піддалися йому (а дехто й намагався), він би ловив вас хіба на- позір, — ось лише хто б йому повірив! — і негайно знову помчав би за сестрою-«пампушечкою». Вона кричала, і не раз, що це нечесно, — і це справді було нечесно. Але як не виверталася вона від нього, як не прослизала, шелестячи всіма своїми шовковими спідницями, перед самим його носом, йому все-та­ки вдалося її піймати, — але як тільки він загнав її в кут, звідки вже не було порятунку, чомусь раптом став поводитися геть дивовижно. Він удавав, ніби не впізнав її, удавав, що мусить торкнутися стрічок у неї на голові, перстеника на пальчику, ланцюжка на шиї, щоб упевнитися, що це справді вона. Ясна річ, дівчина висловила йому все, що думає про нього, коли вони, сховавшись за портьєрою, усамітнили­ся, тоді як із зав’язаними очима бігав уже хтось ін­ший.

Скруджова племінниця не грала в піжмурки. Її зручно влаштували в затишному куточку, посадо­вивши в глибоке крісло і підставивши під ноги стільчик, причому Дух і Скрудж опинилися якраз за її спиною. Але у фантах і вона взяла участь, а коли грали в «Любиш-не-любиш», придумувала захо­плюючі слова на будь-яку букву алфавіту. Чудова вона була й у грі «Що, де, коли», геть затьмаривши, до таємної радості Скруджового племінника, всіх своїх сестер, хоча вони, ясна річ, теж були кмітли­вими дівчатами. Гостей було двадцятеро, не менше, і всі вони, — як молоді, так і старі, — брали участь в іграх, а разом з ними і Скрудж. Захопившись грою, він забував, що вони не можуть чути його голосу, й підказував відповіді, причому майже завжди пра­вильно; так що найгостріші голки вайтчепелської фабрики не могли б зрівнятися гостротою з розу- мом Скруджа, за винятком, звичайно, тих випадків, коли він волів цього не показувати.

Привидові, певно, імпонувала така поведінка Скруджа, і він поглядав на нього вельми прихильно. Скрудж, як дитина, взявся випрошувати в нього до­зволу побути з гостями, доки вони не розійдуться, але Дух відповів, що це неможливо.

  • Вони почали нову гру! — благав Скрудж. — Бо­дай півгодинки, Духу! Лише півгодинки!

Гра називалася «Так і ні». Скруджів племінник мав задумати що-небудь, а інші — вгадати, що саме він задумав. За умовами гри, він міг відповідати на всі запитання лише «так» або «ні». Під перехресним вогнем запитань, які посипалися на його, вдалося помалу встановити, що він задумав якусь тварину, — доволі неприємну і навіть люту, часом гаркливу й рикливу, яка іноді начебто й розмовляє і яка нині живе в Лондоні й ходить по його вулицях, а не во­дять її на ланцюгу й не показують за гроші; притому живе вона не в звіринці і м’ясом її не торгують на ринку; і це не кінь, і не осел, і не корова, і не бик, і не тигр, і не собака, і не свиня і не кішка, і не вед­мідь. За кожним новим запитанням Скруджів пле­мінник заливався реготом і зрештою так розпалив­ся, що встав із дивана й почав тупотіти від захвату ногами. І тут пухкенька сестра племінниці розрего­талася раптом так само несамовито й вигукнула.

  • Вгадала! Я знаю, кого ви задумали, Фреде! Я знаю!
  • І кого? — скрикнув Фред.
  • Це ваш дядечко Скрудж!

Так воно й було. Тут уже захват став загальним, хоча дехто й завважував, що на запитання: «Чи це ведмідь?» — слід було відповісти не «ні», а «так», бо негативна відповідь могла збити з пантелику тих, хто вже був близький до істини.

  • Що ж, ми так потішилися з нього, — сказав Фред, — що було б чорною невдячністю не випити тепер за його здоров’я. Прошу кожного взяти свій келих Глінтвейну. Пропоную тост за дядечка Скруд- жа!
  • За дядечка Скруджа! — закричали всі.
  • Побажаємо старому, де б він зараз не був, весе­лого Різдва і щасливого Нового року! — сказав пле­мінник. — Він не захотів прийняти від мене цих по­бажань, але нехай вони все-таки збудуться. Отже, за дядечка Скруджа!

А дядечко Скрудж тим часом непомітно для себе так розвеселився, і на серці в нього стало так легко, що він неодмінно проголосив би тост за здоров’я всієї компанії, яка й не підозрювала про його при­сутність, і подякував би їм у своїй, хоча й беззвучній промові, якби Дух дав йому на це час. Але щойно останнє слово злетіло з вуст племінника, як Дух зі Скруджем рушили далі.

Далеким був їхній шлях, чимало вони побачили, багацько домів відвідали, і скрізь приносили людям радість і щастя. Дух стояв у головах хворого, і хво­рий підбадьорювався і веселів; приходив до блука- чів, які тужать на чужині, і їм здавалося, що вітчиз­на близько; охоплені розпачем після його відвідин окрилялися новою надією, а бідняки знаходили ба­гатство в собі. У богодільнях, лікарнях і в’язницях, в убогих притулках — скрізь, де суєтність і жалюгідна земна гординя не закривають серця людини перед благодатним духом свята, — він благословляв людей і вчив Скруджа заповідям милосердя.

Довго тривала ця ніч, якщо була це всього лише одна ніч, у чому Скрудж мав підстави сумніватися, бо йому здавалося, що обидва різдвяних тижні про­майнули відтоді, як він помандрував із Духом. І ще одну дивовижу завважив Скрудж: тоді як сам він зовні зовсім не змінився, Привид старів буквально на очах. Скрудж давно вже це помітив, але до яко­гось часу мовчав. Та коли вони, залишивши дитяче свято, влаштоване на водохресний вечір, опинили­ся разом із Духом на відкритій рівнині, він помітив, що волосся в Духа стало геть сиве.

  • Скажи мені, невже життя духів таке коротке? — запитав його Скрудж.
  • Моє життя на цій планеті швидкоплинне, — відповів Дух. — І сьогодні вночі йому настане кі­нець.
  • Сьогодні вночі? — закричав Скрудж.
  • Сьогодні опівночі. Слухай! Час наближається.

У цю мить годинник на дзвіниці пробив три чвер­ті дванадцятої.

  • Вибач, може, про це не можна запитувати, — сказав Скрудж, пильно дивлячись на мантію Духа. — Але мені здається, що під твоїм одягом сховане щось дивне. Що оце визирає з-під нього — пташина лапа?
  • Ні, навіть на пташиній лапі більше м’яса, ніж на цих кістах, — сумно відповів Дух. — Поглянь!

Він відкинув край мантії, і з’явилися двоє дітей — нещасних, жалюгідних, страшних, потворних, до краю виснажених. Стоячи на колінах, вони припали до ніг Духа і вчепилися за його мантію.

  • Чоловіче, поглянь! — вигукнув Дух. — Дивись, дивись на них!

Це були хлопчик і дівчинка. Худі, мертвотно-блі­ді, у лахмітті, вони дивилися спідлоба, як вовченята, і водночас принизливо-покірно розпласталися біля Духових ніг. На цих щоках мусив цвісти ніжний рум’янець дитинства, але якась старезна, зморшку­вата рука часу спотворила їхні риси й висушила шкі­ру, що обвисла, як ганчірка. Те, що могло би бути престолом ангелів, стало притулком демонів — за­грози всьому живому. Жодні зміни, жодні вироджен­ня, жодні таємничі перверзії віковічної світобудови не створювали, здавалося, нічого настільки жахли­вого.

Скрудж аж відсахнувся. Коли ці нещасні створін­ня так раптово постали перед ним, він хотів було сказати, що вони дуже милі діти, але слова застря­гли у нього в горлі, наче не бажали виносити на світ таку волаючу неправду.

  • Це твої діти, Духу? — ось і все, що він зміг ви­мовити.
  • Вони — породження Людини, — відповів Дух, дивлячись на дітей. — Але бачиш, вони припали до моїх ніг, просячи замету від тих, хто їх породив. Хлопчика звати Неуцтво, дівчинку — Убогість. Остерігайся обох і всього, що з ними пов’язане, але найдужче бережися хлопчика, бо на лобі в нього на­писано «Погибель», і погибель він приносить, якщо цей напис не стерти. Що ж, заперечуй це! — закри­чав Дух, повернувшись до міста і простягнувши до нього руку. — Паплюж тих, хто говоритиме тобі про це! Використовуй неуцтво й убогість у своїх нечи­стих, корисливих цілях! Множ їх! І чекай кінця!
  • Хіба немає їм помочі, немає пристанища? — ви­гукнув Скрудж.
  • А хіба немає в нас в’язниць? — запитав Дух, повторюючи Скруджеві-таки слова. — Хіба немає в нас робітних домів?

У цю мить годинник пробив північ.

Скрудж оглянувся, шукаючи Духа, але його вже не було. Коли дванадцятий удар дзвону пролунав у тиші, Скрудж згадав слова Джейкоба Марлі і, гля­нувши вгору, побачив величного Привида, закута­ного з голови до ніг у плащ із капюшоном. Як хмара чи згусток туману, той плив над землею йому назу­стріч.

КУПЛЕТ ЧЕТВЕРТИЙ ОСТАННІЙ ІЗ ДУХІВ

Дух наближався — безмовно, повільно, суворо. І коли він був зовсім близько, такою похмурою та­ємничістю повіяло від нього на Скруджа, що той упав перед ним на коліна.

Чорне, схоже на саван одіяння Привида ховало його голову, обличчя, фігуру — видно було лише простягнену вперед руку. Якби не ця рука, Привид злився б із ніччю і його неможливо було б розгледі­ти і мороці.

Скрудж відчув невимовний трепет, коли ця ве­лична і таємнича фігура зупинилася біля нього. Привид не рухався і не вимовив ані слова, і Скру- джеві стало дуже страшно.

  • Ти Дух Майбутнього Різдва, чи не так? — запи­тав нарешті Скрудж.

Дух нічого не відповів, але рука його вказала ку­дись уперед.

  • Ти хочеш відкрити мені те, чого ще не сталося, але має статися згодом? — знову запитав Скрудж. — Чи не так, Духу?

Каптур на голові Духа злегка ворухнувся, немов той кивнув. Але іншої відповіді так і не було.

Хоча товариство примар стало вже звичним для Скруджа, однак ця мовчазна фігура вселяла йому такий жах, що коліна в нього підгиналися, і рушив­ши за Привидом, він відчув, що ледве тримається на ногах. Певно, Привид завважив його стан, бо він на хвилю спинився, наче для того, щоб Скрудж міг прийти до тями.

Але від перепочинку йому легше не стало. Непо- яснений жах пронизував його всього, як тільки він уявляв собі, що погляд Привида з-під цього похму­рого савана невідступно стежить за ним, а він, хоч як би напружував зір, не може розгледіти нічого, крім цієї мертвотно-блідої руки й величезної чорної безформної постаті.

  • Духу Майбутнього Різдва! — вигукнув Скрудж. — Я боюся тебе. Жоден із привидів, що являлися мені, не лякав мене так, як ти. Але я знаю, що ти хочеш мені добра, і я прагну до добра й сподіваюся стати відтепер іншою людиною, а тому готовий вдячно йти за тобою. Невже ти не хочеш сказати мені що- небудь?

Привид нічого не відповів. Але рука його й далі була простягнена вперед.

  • Веди мене! — сказав Скрудж. — Веди! Скоро сві­танок, а для мене дорога кожна хвиДина — я знаю це. Веди ж мене, Привиде!

Привид рушив уперед так само безмовно, як і з’явився. Скрудж пішов за ним у тіні його одягу, який мовби піднімав його над землею.

Вони увійшли в місто, точніше, місто, здавалося, раптово саме виросло довкола них і обступило їх зусібіч. І ось вони вже в центрі — на Біржі, в юрбі ко­мерсантів, що снували туди-сюди, збиралися група­ми, поглядали на годинник, дзвеніли монетами в кишені, в роздумах крутили в руках масивні золоті печатки, — словом, усе було, як завжди, і все добре знайоме Скруджеві.

Дух зупинився біля невеликої групи ділків. Помі­тивши, що рука Привида вказує на них, Скрудж пі­дійшов і став прислухатися до їхньої розмови.

  • Ні, — сказав статечний гладкий чоловік із диво­вижним потрійним підборіддям. — Про це мені ні­чого не відомо. Знаю тільки, що він помер.
  • Коли ж це сталося? — запитав хтось.
  • Нібито вчора вночі.
  • А що йому було? — запитав третій, беручи доб­рячу понюшку тютюну з величезної табакерки. — Мені здавалося, він усіх переживе.
  • А Бог його знає, — мовив перший і позіхнув.
  • Що ж він зробив зі своїми грошима? — запитав червоновидий пан, у якого з кінчика носа звисав наріст, як в індика.
  • Не чув, не знаю, — відповів чоловік із потрій­ним підборіддям і знову позіхнув.
  • Певно, залишив їх своїй фірмі. Мені він їх не залишив, це я знаю напевне.

Жарт зустріли загальним сміхом.

  • Схоже, пишного похорону не буде, — продов­жував чоловік із підборіддям. — Навіть не уявляю собі, хто прийде на його похорон. Може, нам зібра­тися компанією і показати приклад?
  • Якщо будуть поминки, я не проти, — відгукнув­ся джентльмен із наростом на носі. — За таку роботу не гріх і погодувати.

Знову сміх.

  • Я, бачте, безкорисливіший, ніж усі ви, — сказав чоловік із потрійним підборіддям, — бо я ніколи не надягаю чорних рукавичок і ніколи не снідаю двічі, а проте я готовий піти, якщо хто-небудь приєдна­ється. Тим паче, що я, певно, був найближчим його приятелем. Адже, зустрівшись, ми завжди ставали погомоніти. Що ж, до завтра, добродії.

Співрозмовники розійшлися й змішалися з ін­шими групами ділків, а Скрудж, який знав усіх цих людей, запитально глянув на Духа, чекаючи по­яснень.

Привид рушив до виходу. Рука його вказувала на вулицю, де щойно зустрілися двоє людей. Скрудж прислухався до їхньої бесіди, думаючи, що тут він знайде нарешті пояснення.

Цих людей він теж чудово знав. Обидва були ду­же багатими і дуже впливовими комерсантами. Скрудж завжди дорожив їхньою думкою про себе. З ділової точки зору, ясна річ. Винятково з ділової точки зору.

  • Доброго дня, — сказав один.
  • Доброго дня, — відповів інший.
  • Чули? — сказав перший. — Він таки втрапив на­решті чортові в лапи.
  • Так, чув, — відповів другий. — Який мороз!
  • Якраз різдвяний. Ви не любите кататися на ковзанах?
  • Ні, ні. У мене й без того багато турбот! Мої ша­нування!

Оце й усе, ні слова більше. Зустрілися, перекину­лись кількома словами і розійшлися.

Спочатку Скрудж був трохи здивований, що Дух може надавати значення такій пустопорожній, на перший погляд, бесіді, але потім вирішив, що в сло­вах цих людей був якийсь прихований зміст, і мірку­вав, який саме. Розмови ці навряд чи могли стосува­тися смерті Джейкоба, його старого компаньйона, бо то було справою Минулого, а сферою цього Духа було Майбутнє. Але про кого ж вони говорили? У нього ж немає ні близьких, ні друзів. Однак, ні се­кунди не сумніваючись, що в цих словах закладений глибокий смисл, спрямований на його благо,

Скрудж вирішив зберегти в пам’яті, як дорогоцін­ний скарб, усе, що доведеться йому побачити чи по­чути, а насамперед уважно спостерігати за своїм двійником, коли той з’явиться. Його власна пове­дінка в майбутньому дасть, здавалося йому, ключ до всього, що відбувається і допоможе розгадати всі за­гадки.

Скрудж знову заглянув на Біржу, шукаючи тут свого двійника, але на його звичному місці стояв якийсь незнайомий чоловік. У цей час Скрудж уже мав бути на Біржі, проте він не знайшов себе ні там, ні в юрбі, що тіснилася біля входу. Втім, це не дуже його здивувало. Він побачив у цьому лише доказ то­го, що рішення, яке він уже прийняв у душі, — кар­динально змінити свій спосіб життя, — здійснилося.

Чорною безмовною тінню стояв поруч із ним Привид із простягненою вперед рукою. І тут Скрудж помітив, що Привидова рука протягнена до нього, а Невидимий Погляд наче пронизує його на­скрізь. Скрудж здригнувся й відчув, що кров стигне в нього в жилах.

Залишивши біржу, вони заглибилися в глухі хру- щоби, куди Скрудж ніколи навіть не заглядав, хоча й знав, де розташований цей квартал і яка погана в нього репутація. Вузькі, брудні вулички; жалюгідні будиночки й крамнички; ледь прикритий смердю­чим ганчір’ям, п’яний, відразливий у своїй злиден­ності люд. Глухі провулки й підворіття, наче стоки нечистот, викидали в лабіринт кривих вулиць свій сморід, бруд і блуд, і весь квартал смердів пороками, злочинами, вбогістю.

У самій гущі цих кубел і нетрів була крамниця ла­хмітника — низька і немов придавлена до землі од­носхилим дахом. Тут за гроші скуповували ганчір­ки, старі бляшанки, пляшки, кістки й інше дрантя

 

та мотлох. На підлозі купою валялися іржаві цвяхи, ключі, шматки дверних ланцюжків, засувки, чашки від ваг, зламані пилки, гирі та інший металевий брухт.

Купи підозрілого ганчір’я, протухлого сала й кі­сток приховували, здавалося, страшні таємниці, в які мало кому охота було проникнути. І серед усіх цих покидьків, які слугували предметом купівлі- продажу, біля складеної зі старої цегли пічки, де до­горяло вугілля, сидів сивий шахрай доволі похилого віку. Підвішеною на мотузці фіранкою з напівзотлі­лого лахміття він відгородився від світу з його зимо­вою холоднечею й задоволено смоктав люльку, на­солоджуючись спокоєм, тишею і самотою.

Коли Скрудж із Привидом підійшли до нього, якась жінка з великим клунком у руках крадькома шаснула в крамницю. Але щойно вона переступила поріг, як біля дверей з’явилася інша жінка, теж із якоюсь поклажею, а слідом за нею в крамницю за­йшов чоловік у вицвілому чорному костюмі, і всі троє були однаково вражені, впізнавши одне одно­го. На якусь мить запанував безмовний подив, який розділив і лахмітник, смокчучи свою люльку. Відтак трійко відвідувачів раптом розсміялися.

  • Ось бачите, що прибиральниця завжди встигне першою! — вигукнула та, що випередила інших. — А праля вже за нею, а тоді й посильний гробаря. По­гляньте, Джо, яка випадковість! Ми ж не змовляю-‘ чись зійшлися!
  • Що ж, кращого місця для зустрічі ви й не зна­йдете, — відповів старий Джо, виймаючи з рота люльку. — Проходьте у вітальню. Ти ж давно вже своя людина тут, та й ці двоє теж не чужі. Зачекайте, я зараз причиню двері. Ого, як скриплять! В усій крамниці, певно, не знайдеться шматка такого ста-

193


 

 

рого іржавого заліза, як ці петлі, і таких старих кі­сток, як мої. Ха-ха-ха! Тут усе варте одне одного, всім нам час на смітник. Проходьте у вітальню! Проходьте у вітальню!

Вітальнею звалася частина кімнати за ган­чір’яною фіранкою. Старий згріб вугілля металевим прутом від сходового килима, мундштуком люльки зняв нагар із лампи, що чадила (було вже доволі піз­но), і знову засунув люльку до рота.

Тим часом жінка, що прийшла першою, жбурну­ла свій клунок на підлогу, з нахабним виглядом усіг лася на табуретку, вперлася кулаками в коліна й зух­вало подивилася на тих, хто прийшов після неї.

  • І в чому ж справа? Чого це ви уп’ялися в мене, місіс Ділбер? — запитала вона. — Кожен має право подбати про себе. Він це вмів.
  • Що правда, то правда, — сказала праля. — І ні­хто не вмів так, як він.
  • Якщо ж так, то чого ж ти стоїш і витріщаєш очі, немов когось боїшся? Ніхто ж не довідається. Ворон воронові око не видовбе.
  • Звісно, звісно! — сказали в один голос місіс Діл­бер і чоловік. — Уже це так.
  • Ось і гаразд! — закричала прибиральниця. — І досить про це. Подумаєш, велике лихо, якщо вони там недорахуються двох-трьох речей, хоч і ось цих. Небіжчикові, як мені здається, вони вже не знадоб­ляться.
  • І справді, — сміючись, підтакнула місіс Ділбер.
  • Якщо цей старий скнара хотів, щоб усе в нього залишилося ціле-цілісіньке після того, як він від­дасть Богові душу, — продовжувала прибираль­ниця, — чому він не жив, як усі люди? Коли б він жив по-людському, то вже, певно, хто-небудь догледів би його у смертну годину, й не здох би він отак — сам-саміський.
  • Щира правда! — сказала місіс Ділбер. — Це йо­му кара за гріхи.
  • Шкода лише, що покарали ми його мало, — від­повіла прибиральниця. — Якби можна було дужче його покарати, я б точно не сиділа склавши руки. Гаразд, розв’яжіть-но цей клунок, Джо, і скажіть ва­шу ціну. І кажіть так, як є. Я нічого не боюся — пер­шою покажу своє добро. І цих не боюся — нехай дивляться. Ми ж і раніше чудово знали, що кожен із нас прибирає до рук, що може. Тільки я в цьому грі­ха не бачу. Розв’язуйте клунок, Джо.

Але її хоробрі друзі нічим їй не поступалися, і чо­ловік у вицвілому чорному піджаку першим пред’явив свою здобич. Вона була невелика. Зо дві печатки, пенал, пара запонок і дешева шпилька для краватки — ото й усе.,

Старий Джо обстежив усі ці предмети один за од­ним, оцінив, проставив вартість кожного крейдою на стіні й побачивши, що більше чекати нічого, під­сумував.

  • Ось скільки ви одержите, — сказав лахмітник, — і ні пенса більше, нехай мене спалять живцем. Хто наступний?

Наступною виявилася місіс Ділбер. Вона пред’явила простирадла й рушники, дещо з одягу, дві старомодні срібні ложечки, щипчики для цукру і кілька пар старих чобіт. Усе це також було оцінене крейдою на стіні.

  • Дамам я завжди переплачую, — сказав старий. — Це моя слабинка. Так я й розоряюся. Вам належить­ся ось стільки. Якщо попросите накинути ще хоч пенні й будете торгуватись, я пошкодую, що був таким щедрим, і зменшу півкрони.

 

  • А тепер розв’яжіть мій клунок, Джо, — сказала прибиральниця.

Старий опустився на коліна, щоб зручніше було поратись, і, розплутавши безліч вузликів, витяг до­волі великий і важкий згорток якоїсь темної матерії.

  • Що це таке? — запитав лахмітник. — Невже за­віса?
  • А таки так, — зі сміхом відповіла жінка, погой­дуючись на табуреті. — Завіса з-над ліжка.
  • Та невже ти зняла всю цю штуку разом із кіль­цями, коли він ще там лежав?
  • Ясна річ, зняла, — відповіла жінка. — А що та­кого?
  • Тобі на роду написано нажити капітал, — завва­жив лахмітник. — І ти його наживеш.
  • А чого ж через цього скнару відмовлятися від добра, що погано лежить, — незворушно відповіда­ла жінка. — Ні, не на таку натрапили. Уважно, ста­рий, не заляпай ковдру жиром.
  • Це його ковдра? — запитав лахмітник.
  • А чия ж іще? — відповіла жінка. — Тепер уже й без ковдри не застудиться!
  • А від чого він помер? Чи не мав якої зарази? — запитав старий і, покинувши розбирати речі, глянув на жінку.
  • Не бійся, — мовила вона. — І так не дуже при­ємно було морочитися з ним, а якби він був ще й за­разний, то й поготів не варто було через такий мот­лох. А ти дивись, та не задивляйся, — на цій сорочці не те що дірочки — жодної обтріпаної петлі не зна­йдеш. Найкраща його сорочка, з тонкого полотна. Якби не я, так би марно й пропала.
  • Як це пропала? – запитав лахмітник.
  • Таж напнули на нього і мало не поховали в ній, — зі сміхом відповіла жінка. — Не знаю, який дурень це зробив. Я ж, звісно, зняла, — вже якщо простий коленкор і для поховання не годиться, то навіщо його тоді взагалі виготовляють? Ні, для нього це са­ме те, що треба. У що не вдягни, а гидкішим одна­ково не стане.

Скрудж із жахом прислухався до її слів. Він ди­вився на цих людей, що зібралися навколо награбо­ваного добра при вбогому світлі лампи, й відчував таке обурення й огиду, наче був присутній при тому, як зграя мерзотних демонів торгується біля трупа.

  • Ха-ха-ха! — розсміялася прибиральниця, коли старий Джо дістав фланелевий мішечок, відлічив кілька монет і розклав їх купками на підлозі — кож­ному його частку. — Бачите, як воно вийшло! Доки був живий, він усіх від себе віднаджував, начебто навмисне, щоб ми могли поживитися коло нього, як тільки він дасть дуба. Ха-ха-ха!
  • Духу! — промовив Скрудж, тремтячи з голови до п’ят. — Я зрозумів, зрозумів! Доля цього неща­сного могла бути й моєю долею. Все йшло до того… Боже милостивий, а це що?

Він із жахом відсахнувся, бо все довкола змінило­ся — тепер він стояв у головах чийогось ліжка, ледь не торкаючись його рукою. Стояв біля неприбрано­го ліжка без полога, на якому під порваним прости­радлом лежав хтось хоча й безмовний, але його не­завидна доля промовляла сама за себе.

У кімнаті було, темно, занадто темно, аби що-не- будь розгледіти, хоча Скрудж, підкорившись якійсь внутрішній спонуці, й роззирався довкола, нама­гаючись збагнути, де він. Лише слабкий промінь світла, проникаючи звідкись ззовні, падав на ліжко, де пограбований, знедолений, необмитий, неопла- каний, покинутий усіма, спочивав мрець.

Скрудж глянув на Духа. Його нерухома рука вка­зувала на голову небіжчика. Простирадло було так недбало накинуте на труп, що Скруджеві досить бу­ло тільки ледь-ледь підняти край, лише пальцем по­ворухнути, — і він побачив би обличчя. Скрудж ро­зумів це, прагнув це зробити, знав, як це легко, але був неспроможний відкинути простирадло — так са­мо неспроможний, як і звільнитися від Привида, що стояв за його спиною.

О холодна, жорстока й невблаганна Смерте! Спо­руди тут свій престол і оточи його всіма жахами, якими ти повеліваєш, бо тут твої володіння! Але як­що цю людину любили й шанували за життя, тоді над нею не владна твоя зла сила, і в очах тих, хто її любив, тобі не вдасться спотворити ні єдиної рисоч­ки її обличчя! Нехай ця рука тепер важка і спадає безсило, нехай замовкло серце й кров застигнула в жилах, — але ця рука була щедра, чесна й надійна, це серце було відважне, ніжне й гаряче, і в цих жилах текла кров людини, а не звіра. Ціляй, Тіне, ціляй! І ти побачиш, як його добрі справи — насіння життя вічного — постануть з відкритої рани й переживуть того, хто їх творив!

Хто вимовив ці слова? Ніхто. Однак вони вираз­но пролунали у вухах Скруджа, коли він стояв перед небіжчиком. І Скрудж подумав: якби цей чоловік міг устати зараз зі свого ложа, що перше ожило б у його душі? Жадібність, спрага наживи, спопеляючі серце турботи? Так, неабияку кончину вони йому підготували!

Ось він лежить у темному порожньому домі, і не­має в усьому світі людини — ні чоловіка, ні жінки, ні дитини, – яка могла б сказати: «Він був добрий до мене, і пам’ятаючи про те, що якось він сказав мені добре слово, я тепер подбаю про нього». Тільки кішка скребеться за дверима, зачувши, як пищйть під підлогою пацюк, намагаючись прогризти собі дірку. Що веде цих тварин у прихисток смерті, чому здійняли вони таку метушню? Скрудж боявся про це навіть подумати.

  • Духу! — сказав він. — Мені страшно. Повір, на­віть коли ми підемо, я все одно назавжди збережу в пам’яті цей урок. Ходімо звідси!

Але непорушна рука й далі вказувала на узголів’я ліжка.

  • Я розумію тебе, — сказав Скрудж. — І я зробив би це, якби міг. Але я не можу, Духу. Не можу!

І знову йому здалося, що Привид пильно вдив­ляється в нього.

  • Якщо є в цьому місті бодай одна душа, яку ця смерть не залишить байдужою, — не тямлячи себе, закричав Скрудж, — покажи мені її, Духу, молю тебе!

Чорний плащ Привида крилом розпростерся пе­ред ним, а коли опустився, очам Скруджа відкрила­ся освітлена сонцем кімната, у якій були мама з дітьми.

Мама, певно, когось чекала — тривожно, з нетер­пінням. Вона ходила з кутка в куток, здригаючись від кожного шереху, поглядала то на годинник, то у вікно, бралася за шиття і негайно його покидала; було помітно, як дошкуляють їй крики дітлахів, за­хоплених грою. Нарешті почувся довгоочікуваний стук, і вона кинулася відчиняти двері. Увійшов чоло­вік, іще молодий, але заклопотаний і пригнічений. Утім, зараз у нього був якийсь дивний вираз облич­чя: здавалося, він чомусь радий, а водночас збенте­жений і марно намагається стримати цю радість.

Він сів за стіл — обід уже давно чекав його на пли­ті, — і коли дружина після тривалого мовчання нері­шуче запитала його, які новини, він розгубився.

  • Скажи лише, добрі чи погані? — запитала вона знову, намагаючись допомогти йому.
  • Погані.
  • Ми розорені?
  • Ні, Керолайн, є ще надія.
  • Якщо він зжалиться! — здивовано відповіла во­на. — Звичайно, якщо таке диво можливе, тоді ще не все втрачено.
  • Він уже не зжалиться, — відповів чоловік. — Він помер.

Обличчя його дружини виказувало в ній вельми лагідну й терплячу жінку. Проте, зачувши слова чо­ловіка, вона подякувала долі й, сплеснувши руками, відверто висловила свою радість, але вже наступної миті засоромилася свого пориву й пошкодувала про нього, — та все ж таким був перший порух її серця.

  • Отже, та напівп’яна жінка сказала мені щиру правду вчора, коли я намагався доступитися до ньо­го й одержати відстрочку на тиждень, — пам’ятаєш, я розповідав тобі. Мені здавалося, що це просто від­мовка, щоб позбутися мене, але виявляється, він і справді був тяжко хворий, і справді вмирав!
  • Кому ж ми тепер маємо виплачувати борг?
  • Не знаю. Принаймні тепер ми встигнемо якось викрутитися. А якщо й не встигнемо, то не може бу­ти, щоб спадкоємець виявився настільки ж безжалі­сним кредитором, як покійний. Це була б нечувана невдача. Ні, ми можемо сьогодні заснути спокійно, Керолайн!

Хоч як вони намагалися стримати свою радість, у них відлягло від серця. І в дітей, які, обступивши батьків, мовчки прислухалися до малозрозумілої для них розмови, личка теж мимоволі просвітліли. Смерть людини принесла щастя в цей дім — ось що показав Скруджеві Дух.

  • Духу, покажи мені інші, добрі почуття, які роз­будила в людях ця смерть, — заблагав Скрудж, — або та темна кімната буде завжди невідступно стояти перед моїми очима.

І Дух повів Скруджа вулицями, де йому був зна­йомий кожен камінь, і по дорозі Скрудж усе роззи­рався довкола, сподіваючись побачити свого двій­ника, але так і не побачив його. І ось вони увійшли в убогий дім Боба Кретчита, який Скруджеві вже раз довелося відвідати, і побачили матір і дітей біля ка­міна.

Тиша. Глибока тиша. Галасливі маленькі Крет- чити сиділи в кутку тихо й непорушно, як статуї. їх­ні погляди були прикуті до Пітера, який тримав у руках розкриту книгу. Мати й дочка були зайняті шиттям. Але які вони всі мовчазні!

  • І взявши дитя, поставив його серед них![15]

Де Скрудж раніше чув ці слова не в мріях, а на­яву? А зараз їх, певно, прочитав уголос Пітер — тієї миті, коли Скрудж і Дух увійшли. Чому ж він за­мовк?

Мати поклала шиття на стіл і прикрила очі доло­нею.

  • Цей колір тисне мені на очі, — сказала вона.

Колір?! Ох, бідолашний Крихітка Тім!

  • Ось уже й полегшало, — мовила місіс Кретчит. — Очі сльозяться від роботи при свічках. Не вистачало ще, щоб ваш тато застав мене з червоними очима. Здається, йому час уже бути вдома.
  • Давно час, — сказав Пітер, закриваючи книгу. — Але знаєш, мамо, останнім часом він ходить якось тихше, ніж завжди.

Усі знову замовкли. Нарешті мати сказала спо­кійним, рівним голосом, який усього лише раз ледь- ледь здригнувся.

  • А як швидко він ходив із Крихіткою Тімом на плечі.
  • Так, так! — скрикнув Пітер. — Я часто бачив.
  • І я бачив! — вигукнув один із маленьких Крет- читів, і дочки теж це підтвердили.
  • Але ж він був легесенький як пір’їнка! — про­довжувала мати, низько схилившись над шиттям. — А тато його так любив, що для нього це було зовсім неважко. А ось тато й прийшов!

Вона поспішила назустріч, і маленький Боб у своєму незмінному шарфі — без нього він би змерз до кісток, бідолаха! — увійшов до кімнати. Чайник із чаєм уже чекав господаря на грубці, і всі навперебій кинулися наливати йому чай. Відтак двоє малень­ких Кретчитів сіли татові на коліна, і кожне пригор­нулося щічкою до його щоки, ніби казало: «Не за­смучуйся, татусю! Не треба!»

Боб весело розмовляв з дітлахами й обмінювався ласкавими словами з усіма членами свого сімейства. Помітивши шиття, що лежало на столі, він похва­лив місіс Кретчит і дочок за старанність і впра­вність. Вони закінчать усе значно раніше, ніж до не­ділі, завважив він.

  • До неділі! А ти був там сьогодні, Роберте? — за­питала дружина.
  • Так, моя люба, — відповів Боб. — І шкодую, що ти не могла піти. Побачила б, як там зелено. Але ж ти будеш часто його відвідувати. І я обіцяв йому хо­дити туди щонеділі. Синку мій, синку! — раптом закричав Боб. — Маленький мій! Крихітко моя!

Сльози бризнули у нього з очей. Він не міг їх здер­жати. Надто вже він любив синочка, щоб стриматися.

Він піднявся нагору — у яскраво й весело освітле­ну кімнату, вбрану зеленими гілками гостролисту, як на Різдво. Біля ліжка дитини стояв стілець, — хтось, може, усього хвилину тому був тут, сидів біля цього ліжечка… Бідолашний Боб теж присів на сті­лець, посидів трохи, занурений у свої думки, і коли йому вдалося трохи притамувати в собі горе, поцілу­вав маленьке личко. Він зійшов униз умиротворе­ний, скорившись неминучому.

Знову всі зібралися біля вогню, і потекла розмо­ва. Мати й дочки знову взялися за шиття. Боб почав розповідати їм про незвичайну доброту Скруджево- го племінника, який і бачив його всього лише раз, проте сьогодні, зустрівшись із ним на вулиці й зав­важивши, що він трохи засмучений, — лише ледь- ледь зажурився, пояснив Боб, — почав співчутливо розпитувати, що його так засмутило.

  • Приємнішого, ввічливішого пана я ще в житті не зустрічав, — сказав Боб. — Я одразу все йому роз­повів. І він сказав: «Від усього серця співчуваю вам, містере Кретчит. І вам, і вашій добрій дружині». До речі, як він міг про це дізнатися, не розумію.
  • Про що, любий?
  • Про те, що ти добра дружина, — відповів Боб.
  • Хто ж цього не знає! — закричав Пітер.
  • Справді, синку, — сказав Боб. — Сподіваюся, всі знають. «Від усього серця співчуваю вашій доб­рій дружині. Якщо я можу хоч чим-небудь бути вам корисний, прошу вас, приходьте до мене, ось моя адреса», — сказав він і дав мені свою візитівку!
  • І справа навіть не в тому, що він може чимось нам допомогти, — продовжував Боб, — а в тому, що він був такий добрий! Так ніби він знав нашого Крихітку Тіма і горює разом з нами.
  • З усього видно, що це добра душа, — завважила місіс Кретчит.
  • А якби ти його бачила, моя люба, і поговорила з ним, що б ти тоді сказала! — відповів Боб. — Я зов­сім не здивуюся, якщо він влаштує Пітера в яке-не- будь гарне місце.
  • Ти чуєш, Пітере! — сказала місіс Кретчит.
  • А тоді, — вигукнула одна з дівчаток, — Пітер знайде собі наречену й обзаведеться своїм будин­ком.
  • Відчепися, — посміхнувся Пітер.
  • Звичайно, згодом це може статися, моя люба, — сказав Боб.
  • Та поспішати, мені здається, нікуди. І коли б ми не розлучилися, я певен, що ніхто з нас не забу­де нашого бідолашного Крихітку Тіма… чи не так? Не забуде цієї першої розлуки в нашій родині.
  • Ніколи, тату! — вигукнули всі в один голос.
  • І я знаю, — продовжував Боб, — знаю, мої любі, що ми завжди будемо пам’ятати, яким лагідним і терплячим був завжди наш дорогий Крихітка, і ні­коли не будемо сваритися — адже це означало б за­бути його!
  • Ніколи, ніколи, тату! — знову дружно відповіли всі.
  • Я щасливий, коли чую це, — сказав Боб. — Я ду­же щасливий.

Місіс Кретчит поцілувала чоловіка, а за нею оби­дві старші дочки, а відтак і обоє малят, а Пітер по­тиснув татову руку. Крихітко Тіме! У твоїй дитячій душі жевріла свята Господня іскра!

  • Духу, — сказав Скрудж. — Мені здається, що скоро ми розпрощаємося. Я знаю це, хоча мені й не­відомо, звідки. Скажи, хто був той мрець, якого ми бачили?

Дух Майбутнього Різдва знову повів його далі і, як здалося Скруджеві, переніс у якийсь інший час (утім, останні видіння змінювалися без жодного ви­димого зв’язку і порядку — їх поєднувало лише те, що всі вони належали Майбутньому) і привів у ра­йон ділових контор, але й тут Скрудж не побачив себе. А Дух усе водив і водив його, наче з якоюсь неодмінною метою, доки Скрудж не заблагав трохи зачекати.

  • Моя контора в цьому дворі, який ми так по­спішно переходимо, — сказав Скрудж- — Я працюю тут уже багато років. Ось вона. Покажи ж мені, що чекає мене попереду!

Дух зупинився, але рука його показувала в іншо­му напрямку.

  • Цей будинок тут! — вигукнув Скрудж. — Чому ж ти вказуєш в інший бік, Духу?

Але невблаганна рука навіть не ворухнулася.

Скрудж кинувся до вікна своєї контори і заглянув усередину. Так, це й далі була контора — тільки не його. Обстановка стала іншою, і в кріслі сидів не він. І Привид наполягав на своєму.

Скрудж знову приєднався до Привида і, дивую­чись, пішов за ним, — бо куди ж йому подітися? На­решті вони підійшли якоїсь чавунної огорожі. Перш ніж увійти туди, Скрудж роззирнувся довкола.

Цвинтар. Ось де, певно, спочиває той бідолаха, і тут Скрудж нарешті дізнається, хто це. Але ж і місце для останнього спочинку! Тісне — могила до моги­ли, — зусібіч стиснене довколишніми будівлями, за­росле бур’янистою травою — жирною, що всотала в себе не життєві соки, а трупну гнилизну. Але ж і міс­це!

Привид зупинився серед могил і вказав на одну з них. Скрудж, тремтячи, підійшов до неї. Нічого не змінилося в обличчі Привида, але Скрудж із жахом відчув, що якийсь новий зміст відкривається йому в цій величній фігурі.

  • Перш ніж я зроблю останній крок до могильної плити, на яку ти вказуєш, — сказав Скрудж, — відпо­віси мені на одне питання, Духу. Мені являлося те, що буде, чи те, що може бути?

Але Дух і далі мовчав, а рука його вказувала на могилу, біля якої він зупинився.

  • Життєвий шлях людини, якщо йти ним не­ухильно, веде до певного кінця, — мовив Скрудж. — Але якщо людина зійде з цього шляху, то й кінець буде іншим. І так само може змінитися й те, що ти показуєш мені зараз? Чи ні?

Але Привид і далі мовчав і стояв непорушно.

Увесь тремтячи, Скрудж на колінах підповз до могили і на зарослій травою кам’яній плиті, куди вказувала рука Привида, прочитав своє власне ім’я: Ібензер Скрудж.

  • То це був я — той, кого бачили ми на смертно­му одрі? — скрикнув він.

Рука вказала на нього і знову на могилу.

  • Ні, ні, Духу! О ні!

Рука більше не рухалася.

  • Духу! — заволав Скрудж, хапаючись за полу йо­го одягу. — Вислухай мене! Я вже не той, яким був. І я вже не буду таким, яким став би, коли б не зу­стрівся з тобою. Навіщо показуєш ти мені все це, якщо мені нема порятунку!

І вперше за увесь час Привидова рука ледь поміт­но здригнулася.

  • Добрий Духу, – благав його Скрудж, розпро­стершись перед ним на землі. — Ти жалієш мене, са­ма твоя природа закликає тебе до милосердя. Скажи ж мені, що змінивши своє життя, я ще можу вряту­ватися від такої долі.

Милостива рука затремтіла.

— Я шануватиму Різдво у своєму серці й зберіга­тиму пам’ять про нього весь рік. Я спокутую своє Минуле Сьогоденням і Майбутнім, а спогад про трьох Духів завжди житиме в мені. Я не забуду цих уроків, не зачиню свого серця для них. Скажи, що я можу стерти напис із цієї могильної плити!

Наче в агонії, Скрудж схопив Привидову руку. Привид спробував звільнитися, але розпач додав Скруджеві сили, і він міцно вчепився в руку. Однак Привид таки виявилася дужчим і відіпхнув Скруджа від себе.

Здійнявши руки в останньому благанні, Скрудж знову просив змінити його долю, і раптом помітив, що Привидове обличчя змінилося. Його каптур і мантія зморщилися, обвисли, весь він якось ску­лився і перетворився на різьблене бильце ліжка.

КУПЛЕТ П’ЯТИЙ
ЗАВЕРШЕННЯ ЦІЄЇ ІСТОРІЇ

Так! Це було бильце його власного ліжка, і кімна­та була теж його власна. А найкраще було те, що і Майбутнє належало йому, і він міг ще змінити свою долю.

— Я спокутую своє Минуле Сьогоденням і Май­бутнім! — повторив Скрудж, прудко вилізаючи з по­стелі. — ї пам’ять про трьох Духів житиме в мені віч­но! Джейкобе Марлі! Подякуймо Небу і світлому Різдву! На колінах я воздаю їм хвалу, старий Джей­кобе! На колінах!

Він так прагнув здійснити свої добрі наміри і був такий схвильований, що голос не корився йому, а обличчя все ще було мокре від сліз, бо він ридма ри­дав, благаючи Духа.

  • Вона не пропала! — закричав Скрудж, хапаю­чись за фіранку з-над ліжка і притискаючи її до гру­дей. — Вона тут, і кільця тут, і ніхто її не зривав! Усе тут… і я тут… і нехай пощезнуть привиди того, що могло бути! І вони пощезнуть, я знаю! Вони пощез­нуть!

Говорячи так, він намагався вдягнутись, вивертав сорочку навиворіт, натягав задом наперед, сунув ру­ку не в той рукав, і ногу не в ту штанину, — словом, від хвилювання страшенно метушився.

  • Сам не знаю, що зі мною діється! — закричав він, плачучи й сміючись, коли панчоха Лаокооном оповилися круж нього. — Мені так легко, наче я пір’їнка, так радісно, наче я ангел, так весело, наче я школяр! А голова йде обертом, як у п’яного! Вітаю з Різдвом усіх, усіх! Із Новим роком весь світ! Ура! Ура! Ура!

Він убіг у вітальню і став, засапавшись.

  • Ось і каструлька, в якій була вівсянка! — вигук­нув він і знову забігав по кімнаті. — А через ці двері проникла сюди Тінь Джейкоба Марлі! А в цьому кутку сидів Дух Нинішнього Різдва! А за цим вікном я бачив літаючі душі. Усе так, усе на місці, і все це було, було! Ха-ха-ха!

Це й справді був чудовий сміх — особливо для лю­дини, яка давно вже розучилася сміятись. І це був лише початок, лише передвістя ще багатьох хвилин такого ж радісного, веселого, задушевного сміху.

  • Який же сьогодні день, яке число? — запитався Скрудж. — Не знаю, як довго пробув я серед Духів. Не знаю. Я нічого не знаю. Я мов новонароджене дитя. І нехай! Не біда. Воно й краще — бути дити­ною. Ура! Ура! Ура!

Його радісні вигуки перервав церковний дзвін. Як же весело він дзвонив! Дінь-дінь-бом! Дінь- донн-бом! Бом-донн-дінь! Донн-дінь-дінь! Бом- бом-бом! О, як чудово! Як чудово!

Підбігши до вікна, Скрудж підняв раму і вису­нувся назовні. Ні імли, ні туману! Ясний, погожий день. Колючий, підбадьорюючий мороз. Він посви­стує у свою крижану сопілочку і змушує кров, при­танцьовуючи, бігти по жилах. Золоте сонце! Блакит­не небо! Прозоре свіже повітря! Веселий передзвін!

О, як чудово! Як чудово! ,

  • Який нині день? — звісившись униз, гукнув Скрудж до святково вдягненого хлопчика, який стояв у нього під вікнами і роздивлявся довкола.
  • Що? — здивовано запитав хлопчик.
  • Який сьогодні день, люба дитино? — повторив Скрудж.
  • Сьогодні? — знову здивувався хлопчик. — Таж сьогодні Різдво!

«Різдво! — подумав Скрудж. — То я не пропустив свята! Духи здійснили все це за одну ніч. Вони все можуть, якщо захочуть. Звісно, можуть. Ясна річ».

  • Послухай, милий хлопчику!
  • Що? — відгукнувся той.
  • Ти знаєш крамницю курятини за квартал звід­си, на розі? — запитав Скрудж.
  • Звісно, знаю! — відповів малий.
  • Яка розумна дитина! — захопився Скрудж. — Дивна дитина! А ти не знаєш, чи продали вони вже індичку, яка висіла в них у вікні? Не маленьку ін­дичку, а велику, призову?
  • Найбільшу, завбільшки, як я?
  • Яка кмітлива дитина! — вигукнув Скрудж. — Говорити з тобою — одне задоволення. Так, мій дру­же!
  • Вона й зараз там висить, — сказав хлопчик.
  • Висить? — сказав Скрудж. — То збігай і купи її.
  • Та ну тебе! — буркнув хлопчисько.

-Ні, ні, я не жартую, — запевнив його Скрудж. — Купи її і скажи, хай принесуть сюди, а я вже розпо­ряджуся, куди її доставити. Приведи сюди упра­вляючого і одержиш від мене шилінг. А якщо встигнеш за п’ять хвилин, одержиш півкрони!

Хлопчик помчав стрілою і, певно, вправна рука пустила цю стрілу з тятиви, бо вона не втратила марно ні секунди.

  • Я пошлю індичку Бобові Кретчиту! — пробур­мотів Скрудж і від захвату аж зайшовся сміхом. — Ото вже він буде голову ламати, хто це йому при­слав. Та індичка, мабуть, удвічі більша від Крихітки Тіма. Навіть Джо Міллер1 ніколи б не придумав та­кої штуки — послати індичку Бобові!

Перо погано слухалося його, але він усе-таки надряпав адресу і зійшов униз, — відімкнути вхідні двері. Він стояв, чекаючи управляючого, і тут по­гляд його спинився на дверному молоткові.

  • Я любитиму його до кінця моїх днів! — скрик­нув Скрудж, погладжуючи молоток. — Але ж я й не дивився на нього колись. Яке в нього чесне, відкри­те обличчя! Чудесний молоток! А ось й індичка! Ура! Ура! Як поживаєте? Веселого Різдва!

Яка ж це була індичка! Сумнівно, щоб ця птаха могла коли-небудь триматися на ногах — вони б під­ломилися під її вагою, як дві соломинки.

‘Джо Міллер — автор опублікованої в 1739 році збірки жартів і анекдотів.

  • Ні, вам її не доволокти до Кемден-Тавна, — сказав Скрудж. — Доведеться найняти кеб.

Він говорив це, задоволено посміюючись, і з ус­мішкою заплатив за індичку, і з усмішкою оплатив кеб, і з усмішкою розплатився з хлопчиком, і з ус­мішкою опустився, засапавшись, у крісло, і сміяти­ся ще, аж доки сльози не побігли в нього по щоках.

Поголитися виявилося непросто, бо руки у нього все ще дуже тремтіли, а гоління вимагає неабиякої обережності, якщо ви й не дозволяєте собі притан­цьовувати під час цього заняття. Утім, навіть якби Скрудж відітнув собі кінчик носа, він спокійнісінь­ко заліпив би рану пластиром і так само був би геть усім задоволений.

Нарешті, святково вдягнувшись, він вийшов з дому. По вулицях уже хмарою сунув народ — зовсім як того різдвяного ранку, який Скрудж провів із Ду­хом Нинішнього РізДва. Заклавши руки за спину, Скрудж ішов по вулиці й сяючою посмішкою вітав кожного стрічного. І такий був у нього щасливий і доброзичливий вигляд, що двоє-троє перехожих, приязно посміхнувшись у відповідь, сказали йому:

  • Доброго ранку, сер! Із Різдвом вас!

І Скрудж не раз відтак розповідав, що ці слова лу­нали в його вухах райською музикою.

Не встиг він відійти від дому, як побачив, що на­зустріч йому йде огрядний джентльмен — той самий, що, зайшовши до нього в контору на Святвечір, за­питав:

  • Скрудж і Марлі, якщо не помиляюся?

Скруджа аж пересмикнуло від думки про те, як

гляне на нього цей поважний пан при зустрічі, але він знав, що не повинен ухилятися від визначеного йому шляху.

  • Дорогий сер, — сказав він, на ходу простягаючи обидві руки старому джентльменові, — сподіваюся, ви успішно завершили вчора вашу справу? Це дуже добра справа. Вітаю вас зі святом, сер!
  • Містер Скрудж?
  • Саме так, — відповів Скрудж. — Це моє ім’я, але боюся, що воно звучить для вас не дуже приємно. Дозвольте попросити у вас пробачення. І ви мене дуже зобов’яжете, якщо… — і тут Скрудж прошептав йому щось на вухо.
  • Господи милосердний! — подивовано вигукнув джентльмен. — Мій дорогий містере Скрудже, ви жартуєте?
  • Зовсім ні, — сказав Скрудж. — І дуже вас прошу, ані фартингу менше. Я так лише сплачую частину своїх давніх боргів. Можете ви зробити мені цю по­слугу?
  • Дорогий сер! — сказав старий джентльмен, тис­нучи йому руку. — Я просто не знаю, як і дякувати вам за таку щедрість…
  • Будь ласка, ані слова більше, — обірвав його Скрудж. — Зайдіть якось мене провідати. Зайдете?
  • З радістю! — скрикнув старий джентльмен, і без сумніву, це було від душі.
  • Дякую вам, — сказав Скрудж. — Тисячу разів дякую! Я дуже вам зобов’язаний. Бувайте здорові!

Скрудж побував у церкві, потім ходив вулиця­ми, придивлявся до перехожих, гладив по голівках дітей, розмовляв із жебраками, заглядав у вікна квартир і в підвальні вікна кухонь, — і все, що він ба­чив, сповняло його серце радістю. Чи думав він ко­ли-небудь, що звичайнісінька прогулянка — та й узагалі геть усе — може зробити його таким щасли­вим! А коли почало смеркатися, він рушив до бу­динку племінника.

Не раз і не двічі пройшовся він мимо його дому туди-сюди, не зважуючись постукати в двері. На­решті, зібравшись із духом, піднявся на ґанок.

  • Чи вдома господар? — запитав він дівчину, яка відчинила йому двері. Яка мила дівчина! Прекрасна дівчина!
  • Удома, сер.
  • А де він, моя люба? — запитав Скрудж.
  • У їдальні, сер, і господиня теж. Дозвольте, я вас проводжу.
  • Дякую. Ваш господар мене знає, — сказав Скрудж, уже взявшись за ручку дверей у їдальню. — Я пройду сам, моя дорога.

Він тихенько повернув ручку і просунув голову в двері. Господарі в цю мить обдивлялися парадно на­критий обідній стіл. Молодята ж завжди непокоять­ся з приводу сервіровки столу і готові десятки разів перевіряти, чи все на місці.

  • Фреде! — покликав Скрудж.

Сили небесні, як здригнулася племінниця! Вона сиділа в кутку, поставивши ноги на стільчик, і Скрудж геть забув про неї в цю хвилину, інакше він ніколи й нізащо так би її не налякав.

  • З нами хресна сила! — закричав Фред. — Хто це?
  • Це я, твій дядечко Скрудж. Я прийшов до тебе погостювати. Чи приймеш мене, Фреде?

Чи прийме він дядечка! Та він на радощах ледь не відірвав йому руку. За п’ять хвилин Скрудж уже по­чував себе як удома. Такого сердечного прийому він ще зроду не зустрічав.

Племінниця мала,точнісінько такий же вигляд, як і в тому зидінні, що явилося йому напередодні. Таким же був і Топпер, що незабаром прийшов, і пухкенька сестра господині, що з’явилася слідом за ним, та й усі інші. Який це був дивовижний вечір!

Які дивовижні ігри! І яка дивовижна єдність у всьо­му! Яке щастя!

А зранку, щойно світало, Скрудж уже був у себе в конторі. Так, він прийшов ранесенько. Він прагнув потрапити туди раніше від Боба Кретчита і викрити клерка в тому, що він спізнився на роботу. Скрудж просто мріяв про це.

І це йому вдалося! Так, вдалося! Годинник про­бив дев’яту. Боба немає. Чверть на десяту. Боба не­має. Він спізнився рівно на вісімнадцять з полови­ною хвилин.

Скрудж сидів за своєю конторкою, навстіж роз­чинивши двері, щоб бачити, як Боб прослизне у свою комірку.

Ще за дверима Боб зняв із голови капелюха і роз­мотав свій теплий шарф. І ось він уже сидів на табу­реті й з такою швидкістю скрипів по папері пером, наче хотів наздогнати й перегнати дев’яту годину, яка втекла від нього.

  • А ось і ви! — пробурчав Скрудж, наслідуючи своє власне одвічне бурчання. — Як розуміти вашу з’яву на роботі в цей час?
  • Прошу вибачення, сер, — сказав Боб. — Я спра­вді трохи спізнився!
  • Он воно що! Ви спізнилися? — підхопив Скрудж. — Так, мені теж здається, що ви спізнили­ся. Будьте такі люб’язні, підійдіть сюди, сер.
  • Але ж це один-єдиний раз за весь рік, сер, — жалібно проговорив Боб, виповзаючи зі своєї ко­мірки. — Більше цього не буде, сер. Я дозволив собі вчора трохи повеселитися.
  • Ось що я вам скажу, приятелю, — промовив Скрудж, — більше я цього не потерплю, а тому… — і тут він зіскочив зі стільця і дав Бобові такого стуса­на під ложечку, що той задом влетів назад у свою ко­мірчину. — А тому, — продовжував Скрудж, — я маю намір збільшити вам платню!

Боб затремтів і нишком потягнувся до лінійки. У нього промайнула думка оглушити Скруджа уда­ром по голові, скрутити йому руки за спиною, по­кликати варту і чекати, доки принесуть гамівну со­рочку.

— Вітаю вас зі святом, Бобе, — сказав Скрудж, плескаючи Боба по плечу, і цього разу видно було, що він таки сповна розуму. — І бажаю вам, Бобе, друже мій, добряче розважитися цього Різдва, бо до­сі ви через мене не вельми веселилися. Я збільшу вам платню і постараюся що-небудь зробити і для вашої сім’ї. Сьогодні увечері ми поговоримо про це за келихом різдвяного глінтвейну. А зараз, Бобе Кретчите, перш ніж ви надряпаєте ще хоч одну ко­му, я наказую вам купити відро вугілля і напалити тут так, щоб було жарко.

І Скрудж доримався свого слова. Він зробив усе, що обіцяв Бобові, і навіть більше, значно більше. А Крихітці Тімові, який, до речі, незабаром виду­жав, він був завжди другим батьком. І таким він став добрим другом, таким добрим господарем, і такою доброю людиною, що наше славне старе місто може ним лише пишатися. Та й не тільки наше — будь-яке добре старе місто, містечко чи село в будь-якому куточку нашої доброї старої землі. Дехто підсмію­вався з цього перетворення, але Скрудж не звертав на них уваги — смійтеся на здоров’я! Він був досить розумний і знав, що так уже влаштований світ, — завжди знайдуться люди, готові висміяти добру справу. Він розумів, що ті, хто сміється, — сліпі, і думав: нехай собі сміються, аби не плакали! На сер­ці в нього було весело й легко, і йому цього було цілком досить.

Більше він уже ніколи не водив компанії з приви­дами, — у цьому сенсі він дотримувався принципів поміркованості, — і про нього йшла поголоска, що ніхто не вміє так шанувати й справляти Різдво, як він. Якби ж і про нас могли сказати те саме! Про всіх нас! А тепер нам залишається тільки повторити за Крихіткою Тімом: хай дарує нам Господь свою ми­лість!

Алена ВАСИЛЕВИЧ РЕШЕТО ЦУКЕРКІВ

Уривок із повісті «Рости, Гатко!»

Ну й любить же Ганька свята!

Не якісь там Ганни, Варвари чи Михайла-стра- шителя… їх, як вона гадає, і дорослі святкують тіль­ки для годиться, більше з остраху. Візьми, скажімо, прогнівай цього придурка Михаїла, то він ще напу­стить на тебе вихор та стріхи познімає… Або цей старий глушпета Ілля. Люди кличуть: «Іди, де про­сять». Д він без розбору — шусь туди, де косять. «Іди, де ждуть», — звуть люди. А він туди, де жнуть. А то ще почне гасати небом, Перуном лякати… І не див­но, що ніхто не готується до цих свят. Ніхто не ли­ше пирогів — сухариків пшеничних не пече.

Ганька любить інші свята. Коли хати білять. Ко­ли печуть пироги і колють свиней. Коли приїздять гості. На коляду, наприклад, Ганька з матір’ю і тіт­ка Іваниха з дочками готуються дуже-предуже. Че­кають у гості тітку Павлину з дядьком Степаном. Тітка пішла заміж «безвісти», як кажуть дома, і жи­ве десь під містом Бобруйськом. Живе, як і вони, в селі. Але й мати і вся рідня, коли балачка про тітку ведеться при комусь чужому, кажуть, що тітка живе в місті… Ганька тітки Павлини ще зроду не бачила, і тому тітка здається їй не інакше, як вельми поваж­ною панею. У капелюшку з пером, у широкій, як бочка для квашення, спідниці й неодмінно з пара- солею в руках… Такі малюнки Ганька щодня роз­дивляється в книжці, з якої вчилися колись у школі її двоюрідні сестри.

Останній тиждень перед колядками всі живуть, як погорільці. З ліжок виносять надвір і провітрю­ють давню горохову солому (її гарно провітри та підбий, то будеш розкошувати ще цілий рік, ніби на тій перині). Тягнуть на мороз старі ковдри й кожу­хи, знімають з подушок наволочки й вишиті рушни­ки з ікон. Гріють у відерних чавунах воду і перуть бі­лизну, скатертини, покривала, простирадла… Лише діда Грися не чіпають: він як досі не злазив, так і те­пер не витикається з печі.

А потім Ганьчині сестри і мати йдуть на річку — полоскати в ополонці білизну. Заняття це веселе.

На річку сходяться жінки й дівчата чи не з усього села.

Тах-тах-тах! — тільки й Лунає навкіл од праників.

Тут, на річці, біля матерів і старших сестер, всі Ганьчині однолітки. Помочі від них ніякої. Вони тільки товчуться під ногами та заважають і набрида­ють старшим. Але спробуй прожени їх звідси, хоч і під носами в них уже позамерзало, хоч руки й ноги від холоду аж повклякали…

  • Дайте мені праник, я вибиватиму рушники, — в’язне до сестер Ганька.
  • От надокучлива дитина!.. Йшло б та сиділо со­бі на печі, — гніваються сестри.
  • Да-айте!.. — Ганька посковзнулась і ледве не полетіла в ополонку.
  • А Боже, Боже! — виведена з себе, мати хапає Ганьку за руку й дає їй ляпаса.

Але що той ляпас по ватяній свитці!

  • А з баб який толк, — зневажливо каже про свою «бабську» хату тітка Іваниха.

Ганька гнівається:

  • Самі ви баба!

Ні сама вона не хоче бути бабою, ні своєї мами теж не згоджується вважати бабою.

Нарешті вся робота пороблена.

Ліжка поперестилали. Ікони помили й завісили чистим. Свіжину впорали. Діда Грися теж помили, перебрали в чисте і знов спровадили на теплу, при­брану від старих панчіх та валянок піч.

У хаті пахне приємною сирістю: побіленими сті­нами, вимитими лавами і підлогою. Пахне смаже­ною свіжиною.

У печі з перлової крупи вариться колядна кутя. На кутю, під вечір, чекають гостей.

Ганька не сидить в хаті. Все надворі та надворі. Хоче найпершою зустріти тітку з дядьком. Усі вдома кажуть, що тітка Павлина добра. Що без цукерок вона ніколи не їздить… За день Ганька промерзла, зголодніла і, нарешті, здалася. Сидить за столом бі­ля миски і — аж за вухами лящить — сьорбає гарячий квас з грибами. План у неї простий: під’їсти і знов бігти зустрічати тітку. Ганька боса (щоб одійшли ноги), без хустки…

І раптом — двері навстіж: на порозі Ганьчині то­варишки — Маня Павлова та Анютка Корбутова.

  • Тітко, ваші гості приїхали!
  • А Боже ж ти мій! — якось дуже смішно сплескує руками Ганьчина мати і — в чім стояла: в буденній хустці, в полотнянім фартусі — біжить надвір. За нею відразу ж зникають і Маня з Анюткою. А Гань- ка, боса й розхристана, сидить над мискою і плаче: щоб він згорів, цей квас…

Тітку Павлину вводять у хату під руки. І Ганьці зразу важко здогадатися, що цей стіг одежі може бу­ти тіткою Павлиною… Прибігає тітка Іваниха, при­бігають двоюрідні сестри Саша, Анюта й Ніна. Вони вчотирьох і Ганьчина мати починають всі разом роздягати тітку. Спочатку розв’язують велику, як покривало, дебелу картату хустку. Тоді розшпилю- ють довжелезний, до землі, кожух, потім розв’язу­ють якусь червону хустину, потім вузеньку білу, якою прив’язане тітчине чоло… Аж тоді вже тітка починає сама трохи ворушитися і пробує розшпи- лити довге чорне пальто з хутровим коміром і ман­жетами. Пальто прегарне, у Ганьчиної матері такого немає. Але тітку знов випереджають Ганьчина мати, тітка Іваниха і сестри. Одна Ганька, хоч і ждала тіт­ку Павлину більше за всіх, сидить і ані руш. Тітка щасливо сміється, відповідає усім заразом, усіх ра­зом цілує по кілька разів і все розстібається, і все розв ’ язує хустки…

  • Як же ви, сестричко, доїхали? Замерзли, ма­буть? — найдужче клопочеться Ганьчина мати. Най­дужче рада вона, що приїхала сестра.
  • Та ні. Ми, щоб ноги не померзли, нагріли це­глини й поклали під валянки… То й нічогенько! Як на печі, їхали… Степан тільки…

В цей час двері знов відчиняються і, водночас із клубами білої, густої, мов сукно, пари, смішно пе­реступає поріг другий стіг одежі… Тільки цей стіг з бородою. Борода широка, кучерява — з морозу та з інею, як волохатий березовий віник.

Ганьчина мати і тітка Іваниха кидаються роздяга­ти цей другий стіг.

  • Дякую, дякую, своячечки! — відказує стіг весе­лим приязним басом і роззирається по боках, куди б поставити круглу плетену кошовку, яку він тримає в руках. — Я сам. Я сам… Ви мою Павлусечку роздя­гайте.
  • А мене вже, Степанку, роздягнули! — так само весело й приязно відгукується тітка Павлина. Гань- ка здогадується, що це і є тітчин дядько Степан.

Дядька Степана все-таки роздягають, і він почи­нає вітатися з усіма по черзі. Спершу з Ганьчиною матір’ю і тіткою Іванихою, спершу — цьом в одну руку, потім — цьом у другу, а тоді цілується, як усі цілуються. Тоді вітається з Саньчиними сестрами — Сашею, Анютою і Ніною.

  • Ого панянки! Справжні пані, панянки! — весе­ло оглядає і цілує він дівчат.

Дядько Степан вітається навіть з Саньчиними то­варишками — Манею і Анюткою. Подає їм широку, як лопата, долоню, а тоді підкидає їх мало не до сте­лі…

Одна тільки Ганька сидить біля миски, і одну її тільки ніхто не помічає. Ця неувага так ображає Ганьку, що вона не може більше витримати. Вона плаче гірко, плаче вголос…

  • А моє ж ти пташенятко! А моє ж ти маленьке!.. — першою кидається до неї тітка Павлина. — А про нього ж і забули всі!.. І оця твоя дурна тітка за­була…

Тітка Павлина підхоплює Ганьку на руки, тулить до грудей і гаряче цілує. А Ганька з горя і жалю до себе плаче ще дужче.

  • Е-е, а кому ж це тітка стільки цукерків накупи­ла та всю дорогу кого так хвалила?.. — ні до кого звертаючись, питає дядько Степан і береться за ко­шовку… (Цікаво, що в тій кошовці, — мо’, цукер-

 

ки?..) — Своячко, — потім просить він Ганьчину ма­тір, — он у вас за комином решето, то, будь ласка, подайте мені його.

Мати подає дядькові Степанові решето, і він при­горщами, пригорщами пересипає цукерки в реше­то… «Ракові шийки», «Дюшеси», «Подушечки»…

Ганьці раптом робиться мулько на руках у тітки Павлини, і вона починає крутитись, як на шилі.

  • А хто мене поцілує? — питає дядько Степан і йде до Ганьки й тітки з цілим решетом цукерків.

Він ставляє решето на лаву і простягає Ганьці ру­ки і бороду-віник. Ганька охоче перебирається з тіт­чиних рук на дядькові, однак цілуватися з ним їй ні­як не хочеться, і вона якомога відкручується від дя­дькових поцілунків.

  • Ну ж і клопіт з тим цілуванням! — весело каже тітка. — Сідай, моє дитя, до решета, та й уся робота!
  • А щоб не було сумно, — додає дядько, — лізь на піч та клич своїх товаришок, а я вам решето подам…

Дядько Степан урочисто ставить решето на піч, підсаджує туди Маню і Анютку… Слідком за ними лізе на піч і Ганька. За цей час вона знов устигає на­дутись: як вони її — то ніколи цукерками не почасту­ють, а як їм — то ціле решето…

Зате на печі, біля, решета цукерків, Ганька добріє і швидко забуває свою образу. їй робиться веселіше. Бо кому на світі ще випадала така розкіш у житті?

Ціле решето цукерків!..

 

Ґурам ПЕТРІАШВІЛІ

РІЗДВЯНА КАЗКА

Із циклу «Казки Маленького міста»

Напередодні Різдва у Маленьке місто на своєму авто, до якого була причеплена різнокольорова ци­стерна, приїхав веселий чоловік. Поставив він ци­стерну на міському майдані й заходився продавати дуже смачну і солодку воду.

У цистерні було багато маленьких різнокольоро­вих краників, і з кожного текла вода такого ж кольо­ру, як і краник.

Воду із задоволенням пили як діти, так і дорослі. А чоловік із ранку до вечора метушився, наливаючи воду в різнокольорові келишки і весело перемо­вляючись із тими, хто її пив.

Усі були задоволені…

Але дуже швидко у деяких громадян на щоках та на штанах у тому місці, яким, даруйте, сідають, з’явилися плями.

Коли люди придивилися, то збагнули, що плями на щоках — це сліди від ляпасів, а на штанах — від копняків.

Ці громадяни годинами відмивалися і постійно міняли штани, але ніщо не допомагало. Сліди зі щік не стиралися, а на штанах, хай і нових, з’являлися знову.

Тоді ці громадяни змовились і увечері, коли все місто готувалося зустріти Різдво, прийшли на май­дан.

Вони тихенько підкралися до кабіни авто весело­го чоловіка. Той теж збирався зустріти Різдво і сам до себе промовляв такий тост:

Хай живуть птахи, хай живуть квіти!

Хай живуть дорослі, хай живуть діти!

Ляпасно-копнячні громадяни витягли чоловіка з авта і сказали:

  • Випий своєї води з-під усіх краників.

Чоловік посміхнувся:

  • Із задоволенням!
  • Але те, що буде потім, тобі не принесе задово­лення, — сказали вони, грізно насупившись.
  • То що ж — така моя доля, — знову посміхнувся веселий чоловік.

Щойно він випив води з-під усіх краників, гро­мадяни почали частувати його ляпасами і копняка­ми. Потім ураз зупинились і побачили, що ніякого сліду ні на його щоках, ні на штанах не залишаєть­ся.

  • Нічого надзвичайного, — сказав їм чоловік. — Сліди залишаються тільки від тих ляпасів і копня­ків, які людина заслужила.

Ці слова страшенно обурили громадян, і вони ладні були накинутися на веселого чоловіка. І, мо­жливо, розірвали б його на шматки, — але тут якраз забамкав великий міський годинник.

Настало Різдво.

І в громадян раптом зникли сліди від ляпасів і ко­пняків. А ще за мить вони відчули на щоках щось приємне, а з їхніх сердець зникла злість.

  • Кого ви зараз згадали? — запитав веселий чоло­вік.
  • Маму! — радісно закричали громадяни.

І над їхніми головами закружляли різнокольоро­ві метелики, що світилися зсередини. Це були поці­лунки, які в дитинстві їм дарували їхні матусі.

У ту ж мить розчинилися всі вікна — і з них вилі­тали ще тисячі різнокольорових метеликів.

Хмаркою опустилися вони до веселого чоловіка. І громадяни, усміхаючись, дивилися, як ця хмарка підняла його разом із автомобілем і цистерною в по­вітря й понесла у ніч.

Йо ТЕНФ’ЮР

І  СВЯТОЧНОМУ ГНОМОВІ БУВАЄ НЕЛЕГКО

У неділю мама, запаливши свічку, як то й годить­ся за чотири тижні до Різдва, нагадала:

  • Мабуть, вже пора писати святочному гномові. Ану, діти, пишіть йому, хто що бажає.

Власне, ані крихітка Сів, ані середульший Мор- тен ще не вміли писати. Умів лише старший — Свейн, бо вже ходив до школи. Проте і Мортен і Сів могли свої бажання намалювати. Либонь, святоч­ний гном їх зрозуміє.

  • Але пам’ятайте, що цього року і святочний гном переживає скруту, — сказала мама. — Гадаю, не варто бажати чогось дорожезного і надто багато.
  • Невже і святочний гном лишився без роботи? — здивувалась крихітка Сів. Тато лишився без роботи, тож вона знала, що таке безробіття.
  • Та ні, — відповіла мама, — але і святочний гном переживає тяжкі часи.
  • А що таке тяжкі часи? — допитувалася Сів.
  • А те, що і святочному гномові буває нелегко, — відповіла мама. 1 з тону її голосу Сів трішки втями­ла, що то означає.
  • По-вашому, мамо, лялечка, що вміє випорож­нятися, дуже дорога? — спитала Сів.
  • Не кажи свого бажання вголос, — мовив сере­дульший Мортен. — Про нього повинні знати лише

 

ти і святочний гном. Правда, ти ж не сказала, що хо­чеш лялечку. Ти тільки спитала, чи вона не дуже до­рога, — додав він.

  • Напевно, на таку лялечку святочний гном стя­гнеться, — сказала мама.
  • Може, ми повкидаємо листи до гнома в пошто­ву скриньку? — спитала Сів. Вона була в такому віці, що й не пам’ятала, як вони робили торік.

Мортен, пам’ятаючи те, відповів:

  • Ні, тато віддасть їх Північному Вітрові, а Пів­нічний Вітер віднесе святочному гномові.
  • Ха-ха, Північному Вітрові! — засміявся Свейн.
  • Годі тобі, Свейне, — мовила мама.

Як тільки тато зібрався відносити листи, всі ви­йшли з ним у передпокій.

  • Ну в тебе й чоботи! — скрикнула мама. — Оно які на підошвах діромахи! Я й не бачила.
  • Мотаєшся туди-сюди, шукаючи роботу, от і зношуєш чоботи, — мовив тато.
  • Якщо ти підеш у цих чоботях на сніг, то Засту­дишся, — сказала мама. — Тобі треба купити нові чо­боти.
  • До Різдва нічого не вийде, — зітхнув тато. — Стільки всього треба накупити.
  • Можемо попросити в гнома й чоботи, — мови­ла Сів.
  • Про свої бажання не кажуть вголос, — нагадав Мортен. — їх повинен знати тільки гном.
  • Ха, ха, гном, — засміявся Свейн.
  • Вгамуйся, Свейне, — сказала мама. — Тато ма­тиме нові чоботи. Це ми їх йому купимо. Кілька днів обідатимемо саму кашу й заощадимо грошей.

Так вони й зробили. Наступної неділі у підсвіч­нику було запалено три свічки, а через чотири дні тато прийшов додому в найкращих чоботях, які Сів

225


коли-небудь бачила. В коричневих, блискучих чо­ботях із товстими підошвами.

  • Дякую за чоботи, — сказав мамі тато.
  • Дякуй каші, — відповіла мама. — І дітям, що по­могли мені ощадити.

І знов надійшла неділя. Старший Свейн, сере­дульший Мортен і крихітка Сів запалили в підсвіч­нику кожне свою свічку, щоправда, поки запалюва­ла Сів, тато підтримував їй руку. Мама запалила че­тверту свічку.

Напередодні святвечора тато взувся в свої пре­гарні чоботи, пішов надвір і купив ялинку, а діти, не відступаючи від нього ні на крок, її убрали.

АЖ ОСЬ І СВЯТВЕЧІР.

Вони їли рисову кашу, геть не таку, як інші каші, бо то була різдвяна каша з мигдалем. Свейн знай­шов у своїй каші мигдаль, а тоді йому перепав мар­ципан у вигляді поросятка.

Потім вони водили коло навкруг ялинки, співаю­чи «Різдвяну радість» та «Що за блакить чудова»; а тоді тато подався нагору до спальні.

  • Трішки перепочину, та й святкуватиму далі, — сказав він.

Тато страшенно стомився від усіх тих походе­ньок — шукати роботу й вибирати красуню-ялин-

ку-

Мама з дітьми співали не вмовкаючи, лише тепер вони вже не ходили навкруг ялинки, а стояли. Стар­ший Стейн пишався, що знав багато куплетів із «Дитя у Віфлеємі народилось» та «Я співаю різдвяну пісню», які вивчив у школі. Середульший Мортен навчився співати від Свейна, а Сів виводила «тра- ля-ля». Виходило чудово.

А тоді хтось подзвонйв. Усі гуртом вони кинули­ся в передпокій, і мама відчинила двері.

А ТАМ СТОЯВ СВЯТОЧНИЙ ГНОМ.

Він був убраний у тепле просторе пальто, мав бі­лу бороду й незворушне дивне лице.

  • Чи є тут слухняні діти? — загудів гном.
  • Є, — відповіла мама.

Стало якось страшнувато. Але в гномовій торби­ні було повно всіляких пакунків, і Сів дивилась не на гнома, а лише на них.

Свейнові та Мортену дісталося по пакету з кон­структором і ковзанами. Ковзани були не нові, але чудові. Мортен на радощах закричав:

  • Молодець, гноме!

Напевно, він уже не боявся. Проте Сів трішки злякалась, коли гном підійшов до неї. Спершу він дав їй пакуночок, обгорнутий у красивий папір, на якому були намальовані червоні гноми й зелені різ­двяні ялинки. Сів розірвала папір і вийняла з нього коробку з безліччю кольорових олівців. А тоді гном дав їй ще один пакунок — довгастий і доволі таки ве­ликий. Розірвавши папір, Сів дістала ще одну ко­робку, а в тій коробці лежала лялечка, здається, та­ка, що вміє випорожнятися!

  • Красненько дякую, — пошепки мовила Сів, бо голос у неї пропав.

Потім вона зробила реверанс. Але враз її погляд упав додолу.

НА ГНОМОВІ БУЛИ ТАТОВІ ЧОБОТИ! ГНОМ УКРАВ У ТАТА ЧУДОВІ НОВІ ЧОБОТИ!

Сів мало не скрикнула, та стрималась. Надто ве­ликого страху нагонив на неї цей здоровенний гном, що стояв просто над нею. Вона не мовила ні слова.

Мама та середульший Мортен сказали:

  • Щасливої дороги, святочний гноме!

 

І святочний гном подався з хати. Та й тоді Сів ні­чого нікому не сказала. Сторопіла й знічена, сіла во­на в кутку, забувши бавитися новою лялечкою.

О, як їй було соромно розказати рідним про те, що вона побачила, а вони навіть не помітили. Вона гаразд не розуміла, чи їй було соромно за різдвяно­го гнома, чи за себе. В її голові лунав мамин голос: «І святочному гномові буває нелегко».

Либонь, святочний гном перебував ще в тяжчій скруті, ніж вона собі гадала. І він стільки мусив хо­дити по снігу, що йому потрібні були гарні чо­боти. Та все ж…

Сів розгубилася. Де й поділася її радість від ля­лечки та кольорових олівців! Може, заглянути в пе­редпокій? Ага, так вона й знала: ТАТОВИХ ЧОБІТ НЕ БУЛО НА МІСЦІ!

Що робити? Треба знайти святочного гнома й пояснити йому, що татові потрібні чоботи для того, щоб мотатися сюди-туди, шукаючи роботу! Одначе Свейн не повинен дізнатися про те, що втнув свя­точний гном, бо ще, чого доброго, йому заманеться корчити гримаси, а сьогодні ж святвечір… не випа­дає говорити щось погане про святочного гнома.

А тепер гном десь пішов. Сів йому напише. Ой, писати вона таки не вміє, але вміє малювати. Сів гайнула до кімнати й відірвала клаптичок отого чу­дового паперу з червоними гномами й зеленими ялинками. На щастя, на звороті папірець був білий, тож вона взяла новий червоний олівець і намалюва­ла там пару чобіт. Напевно, святочний гном зрозу­міє, що вона мала на думці. Вона бажала чобіт для тата. Але Мортен казав, що бажань не кажуть вго­лос. І Сів тихенько, мов мишка, знов прокралася в передпокій. Та як відчинити двері надвір? Ручка бу­ла надто високо. Сторопівши, вона стала нав­шпиньки.

Нараз із кімнати вийшов Свейн.

  • Мама питає, чого ти пішла в холодний перед­покій, — мовив він. — Ану, йди до нас.
  • Добре, але спершу відчини мені двері, — попро­сила Сів.
  • Навіщо?
  • Мені треба відіслати листа святочному гномові.
  • Листа святочному гномові? Ха-ха, — засміявся Свейн. — Хіба він не вдовольнив твого бажання?
  • Вдовольнив, — відповів Сів. — Але…
  • Гаразд, ти ж іще таке мале й дурне, — сказав Свейн, відчиняючи двері.

Надворі стояла глибока тиша. Небо було стра­шенно високо і все в зірках.

  • Вітре, прилинь, вітре, прилинь, — зашепотіла Сів.

Вітер і справді прилинув. Сів кинула йому кла­поть паперу, він підхопив його й помчав із двору.

Замерзнувши, Сів знов пішла до кімнати. Коли б той вітер, що взяв папірця, був Північний, і коли б він знайшов того святочного гнома, що приходив. Бо є всілякі вітри… Сів задумалась.

Незабаром з’явився тато. Як же він розчарувався, коли почув, що святочний гном уже приходив.

  • Ми пожаліли тебе будити, — сказала мама. — Ти був такий стомлений.
  • Стомлений, ха-ха, — засміявся Свейн. Не буди­ли, бо ніхто з них — ні він, ні Мортен, ні Сів — навіть не здогадався покликати тата, коли приходив свя­точний гном… Тоді вони думали тільки про пода­рунки.

А тепер на столі вродились горіхи, інжир і пома­ранчі.

Наминаючи ласощі, Сів безперестанку думала про святочного гнома. Чи дістав він її листа? Чи зрозумів він її?

  • Ну, Сів, тобі, напевно, пора в ліжко, — сказав тато. — Твої оченята вже хочуть спатки…

Проте її очі це бачили, як тато несе її в передпо­кій, а тоді підіймається сходами до спальні. А ще во­ни загледіли, що ТАТОВІ ЧОБОТИ СТОЯЛИ ТАМ, ДЕ Й ЗАВЖДИ! Святочний гном приходив сюди, поставив їх на місце, і ніхто нічого не чув!

Виходить, усе склалося добре? Однак не зовсім. Сів лежала в зручному, теплому ліжку й думала про святочного гнома, який мандрував по снігу й моро­зу, заносив дітям подарунки, а сам… ходив у пога­нючих старих чоботях. І, мабуть, ті чоботи були геть негодящі, якщо святочний гном, напрочуд добрий святочний гном, зважився на крадіжку! Немає нічо­го гіршого за крадіжку. Скільком дітям святочний гном давав подарунки, а сам діставав облизня! Врешті-решт Сів схрестила руки на грудях і попро­сила крізь сон:

  • Боже милосердний, дай святочному гномові нові чоботи!

Чи почув її Господь? На другий день вона тільки про те й думала. Якщо не почув, то святочний гном не впорається до кінця зі своєю різдвяною роботою. А йому ж треба завітати до сусіднього будинку, де мешкала бабуся з дітьми, а тоді до крамниці непода­лік од міста, а потім він мав прийти на свято різдвя­ної ялинки в татів спортивний клуб. Правду кажучи, роботи в нього було вдосталь! Чи отримав він нові чоботи?

  • Мамо, як ви думаєте, чи тепло у хаті святочно­го гнома? — спитала Сів.
  • Авжеж, — відповіла мама.

Та коли там він утрапить додому!

  • Мабуть, йому не треба йти на свято різдвяної ялинки, — сказала Сів.
  • Чого? — спитала мама.

Ой, як тяжко було це пояснити!

Увечері Сів ще більше думала про святочного гнома — про його мандри під зоряним небом, про те, який він був заклопотаний і закоцюблий від хо­лоду. Сів одно відхиляла штору й поглядала на тем­ну вулицю, згадуючи мамині слова: «І святочному гномові буває нелегко!»

А лежачи в ліжку, вона попросила:

  • Ласкавий Боже, побережи святочного гнома!
  • Мабуть, він і сам бережеться, — мовив Мортен.
  • А бережеться, ха-ха! — засміявся Свейн.

Зате мамі й татові, здається, припало до душі те, що Сів у вечірній молитві попросила за святочного гнома.

І ось надійшов день, коли їм треба було йти на свято різдвяної ялинки. Хлопці раділи, бо пам’ята­ли, як було торік. Тоді вони отримали пакети з усі­ляким добром і ковзалися на широкому майданчи­ку, де височіла здоровенна ялинка.

На свято зійшлася сила-силенна дітей, які води­ли танок навколо ялинки й гралися в «Лиса» та в «Ялівець».

ТА ОСЬ З’ЯВИВСЯ СВЯТОЧНИЙ ГНОМ!

  • Чи є тут слухняні діти? — спитав він.
  • Немає, — вигукнув Свейн, але святочний гном, звісно, того не почув, бо всі отримали подарунки, Свейн також. Крихітка Сів не дивилась ні на торби­ну з подарунками, ні на що інше, вона не зводила очей із гномових ніг. НА НИХ БУЛИ КРАСИВІ, ВЕЛИКІ, М’ЯКІ, ЧОРНІ ЧОБОТИ!

Сів так зраділа, що аж розпашілася.

  • Дякую, святочний гноме, — сказала вона, отри­мавши пакет із подарунками. А тоді пошепки подя­кувала ще раз: — За те, що тато знов дістав чоботи.

Вони повертались додому в глибокій темряві. Ген-ген у небі сяяла ціла китиця зірок, повівав ле­генький вітрець.

  • Дякую, вітре, — прошепотіла Сів.

А як лягла в ліжко, прошепотіла знов:

  • Дякую, Боже!

Тепер вона від щирого серця могла радіти лялеч­ці, що вміла випорожнятися, і чудовим кольоровим олівцям!

Леонід АНДРЕЄВ

АНГЕЛИК

І

Часом Сашкові хотілося перестати робити те, що зветься життям: не вмиватися зранку холодною во­дою, в якій плавають тоненькі пластинки льоду, не ходити в гімназію, не слухати там, як усі його лають, і не відчувати болю в попереку і в усьому тілі, коли мама становить його на весь вечір на коліна. Але йо­му було тринадцять років, і він не знав усіх спосо­бів, якими люди перестають жити, коли цього захо­чуть, тож і далі ходив у гімназію і стояв на колінах, і йому здавалося, що життя ніколи не закінчиться. Мине рік, і ще рік, і ще рік, а він ходитиме в гімна­зію і стоятиме вдома на колінах. А оскільки Сашко мав непокірну й сміливу душу, він не міг спокійно терпіти зло і мстив життю. Через це він бив прияте­лів, грубив начальству, дер підручники і весь день брехав то вчителям, то мамі, не брехав лише татові. Коли в бійці йому розбивали носа, він спеціально роздряпував його ще дужче і ревів без сліз, але так голосно, що всі почувалися неприємно, морщилися й затуляли вуха. Поверещавши скільки треба, він одразу ж замовкав, показував язика і малював у чор­новому зошиті карикатуру на себе, що реве, на до­глядача, котрий затулив вуха, і на переможця, який тремтів від страху. Весь зошит був змальований ка­рикатурами, і найчастіше повторювалася така: тов­ста й низенька жінка била качалкою тонкого, як сір­ник, хлопчика. Внизу великими й нерівними літе­рами чорнів підпис: «Проси вибачення, щеня», — і відповідь: «Не попрошу, хоч лусни». Перед Різдвом Сашка вигнали з гімназії, і коли мати взялася його бити, він укусив її за палець. Це дало йому свободу, і він покинув умиватися вранці, бігав цілий день з хлопчаками, і бив їх, і боявся лише голоду, бо мати зовсім перестала годувати його, і лише тато ховав для нього хліб і картоплю. За цих умов Сашко виз­навав існування можливим.

У п’ятницю, напередодні Різдва, Сашко грався з хлопцями, доки вони не розійшлися додому і не проскрипіла іржавим, морозним скрипом хвіртка за останнім із них. Уже темніло, і з поля, до якого ви­ходив одним кінцем глухий провулок, насувалася сіра снігова мла; у низенькій чорній будівлі, що стояла впоперек вулиці, на виїзді, загорівся черво­нуватий незмигний вогник. Мороз подужчав, і коли Сашко проходив у світлому крузі, що утворився від запаленого ліхтаря, він бачив, як поволі вилися в повітрі маленькі сухі сніжинки. Доводилося йти до­дому.

— Де валандаєшся, щеня? — крикнула на нього мати, замахнулася кулаком, але не вдарила. Рукави в неї були засукані, оголяючи білі, товсті руки, і на безбровому, пласкому обличчі виступали краплі по­ту. Коли Сашко проходив повз неї, він відчув знайо­мий запах горілки. Мати почухала в голові товстим указівним пальцем із коротким і брудним нігтем, та оскільки сваритися було ніколи, вона тільки сплю­нула і викрикнула:

  • Статистики, одне слово!

Сашко презирливо шмигнув носом і пройшов за перегородку, де чулося важке дихання тата, Івана Савича. Йому завжди було холодно, і він прагнув зі­грітися, сидячи на розжареній лежанці й підкладаю­чи під себе руки долонями донизу.

  • Сашку! А тебе Свічникови на ялинку звали. Покоївка приходила, — прошепотів він.
  • Брешеш? — запитав із недовір’ям Сашко.
  • їй-богу. Ця відьма навмисне нічого не каже, а вже й куртку приготувала.
  • Брешеш? — усе дужче дивувався Сашко.

Багачі Свічникови, які рекомендували його в гім­назію, не веліли після його виключення й показува­ти носа до них. Тато ще раз побожився, і Сашко за­думався.

  • Ану посунься, розсівся! — сказав він татові, за- стрибуючи на коротеньку лежанку, і додав: — А до цих чортів я не піду. Забагато честі, якщо ще я до них піду. «Розбещений хлопчик», — протягнув Саш­ко в ніс. — Самі вони розбещені, антипки товстопи­кі.
  • Ох, Сашку, Сашку! — щулився від холоду тато. — Бідна твоя голова.
  • А твоя хіба не бідна? — грубо заперечив Саш­ко. — Мовчав би вже: баби боїться. Ех ти, тютя!

Тато сидів мовчки і щулився. Слабке світло про­никало крізь широку шпару вгорі, де перегородка на чверть не доходила до стелі, і світлою плямою ляга­ло на його високий лоб, під яким чорніли глибокі очні западини. Колись Іван Савович тяжко пив го­рілку, й тоді дружина боялася й ненавиділа його. Але коли він почав харкати кров’ю і не міг більше пити, почала пити вона, поступово звикаючи. І тоді помстилась за все, що їй довелося вистраждати від високого вузькогрудого чоловіка, який говорив нез­розумілі слова, якого виганяли за норовистість і пияцтво зі служби і який приводив до себе таких же довговолосих пихатих бешкетників, як і він сам. На противагу чоловікові, вона огряднішала в міру того, як пила, і кулаки її дедалі важчали. Тепер уже вона говорила, що хотіла, тепер уже вона водила до себе чоловіків і жінок, яких їй забаглося, і голосно співа­ла з ними веселі пісні. А він лежав за перегородкою, мовчазний, зіщулений від постійного ознобу, і ду­мав про несправедливість і жахи людського життя. І всім, з ким лише випадало розмовляти дружині Івана Савовича, вона скаржилася, що немає у неї на світі більших ворогів, ніж чоловік і син: обидва пи­хаті й статистики.

За годину мати казала Сашкові:

  • А я тобі кажу, що ти підеш! — і за кожним сло­вом Феоктиста Петрівна била кулаком по столі, на якому вимиті склянки стрибали й дзенькали одна об одну.
  • А я тобі кажу, що не піду, — холоднокровно від­повідав Сашко, і кутики його губів сіпалися від ба­жання оскалити зуби. У гімназії за цю звичку його дражнили вовченям.
  • Поб’ю я тебе, ой, як поб’ю! — кричала мати.
  • Ану, побий!

Феоктиста Петрівна знала, що бити сина, який узявся кусатись, вона вже не може, а якщо вигнати на вулицю, він там валандатиметься й радше замер­зне, ніж піде до Свічникових; тому вона звернулася до авторитету чоловіка.

  • А ще тато називається: не може матір від образ уберегти.
  • Справді, Сашку, йди, чого ти викаблучуєшся? — відгукнувся той із лежанки. — Може, вони знову те­бе влаштують. Вони люди добрі.

Сашко образливо посміхнувся. Тато давно, ще до Сашкового народження, був учителем у Свічнико­вих і відтоді гадав, що вони найкращі люди. Тоді він ще служив у земській статистиці й нічого не пив. Розійшовся він із ними після того, як одружився з дочкою квартирної господині, яка завагітніла від нього, почав пити й опустився настільки, що його, п’яного, підбирали на вулиці й відвозили у відділок. Але Свічникови й далі допомагати йому грошима, і Феоктиста Петрівна хоча й ненавиділа їх, як книж­ки й усе пов’язане з минулим її чоловіка, та все ж ці­нувала таке знайомство і хвалилася ним.

  • Може, й мені що-небудь із ялинки принесеш, — казав далі тато.

Він хитрував. Сашко розумів це і зневажав батька за слабкість і брехню, але йому справді захотілося що-небудь принести хворому й жалюгідному чоло­вікові. Він давно вже не має хорошого тютюну.

  • Гаразд уже, гаразд! — буркнув він. — Давай-но куртку. Ґудзики пришила? Бо я ж тебе знаю!

II

Дітей ще не пускали в залу, де була ялинка, і во­ни сиділи в дитячій і базікали. Сашко з презирли­вою зарозумілістю прислухався до їхніх наївних роз­мов і обмацував у кишені штанів цигарки, що вже переламалися, — їх вдалося йому поцупити з кабіне­ту господаря. Тут підійшов до нього найменший Свічников, Коля, і зупинився непорушно, з поди­вованим виглядом, поставивши ноги носаками все­редину і поклавши палець на кутик пухких губів. Місяців шість тому він покинув, на вимогу родичів, погану звичку пхати пальця до рота, але цілком від­мовитися від цього жесту ще не міг. Він мав біляве волосся, підрізане на лобі, яке завитками спадало на плечі, й блакитні здивовані очі, і всім своїм вигля­дом належав саме до тих хлопчаків, яких особливо переслідував Сашко.

  • Ти невдячний хлопцик? — запитав він Сашка. — Мені міс казала. А я холосий.
  • Та вже куди кращий! — відповів той, оглядаючи коротенькі оксамитові штанці й великий накладний комірець.
  • Хоцеш лусницю? На! — і хлопчик простягнув рушницю з прив’язаним до неї корком.

Маленький вовк звів пружину і, прицілившись у ніс Колі, який нічого не підозрював, смикнув за со­бачку. Корок ударив у ніс і відскочив, бовтаючись на нитці. Блакитні Колині очі розкрилися ще шир­ше, і в них з’явилися сльози. Пересунувши палець від губів до почервонілого носика, Коля часто заклі­пав довгими віями і прошепотів:

  • Поганий… Поганий хлопцик.

До дитячої увійшла молода вродлива жінка з гла­денько зачесаним волоссям, яке приховувало части­ну вух. Це була сестра господині, — саме її навчав колись Сашків тато.

  • Ось цей, — сказала вона, показуючи на Сашка лисому панові, що супроводжував її. — Вклонися ж, Сашо, недобре бути таким нечемою.

Але Сашко не вклонився ані їй, ані лисому пано­ві. Вродлива пані й гадки не мала, що він багато про що знає. Знає, що його жалюгідний тато любив її, а вона вийшла за іншого, і хоча це й трапилося після того, як тато одружився сам, Сашко не міг пробачи­ти зради.

  • Оце вони всі такі, — зітхнула Софія Дмитрівна. — Чи не могли б ви, Платоне Михайловичу, влаштува­ти його? Чоловік каже, що ремісниче йому більше підходить, ніж гімназія. Сашо, хочеш у ремісниче?
  • Не хочу, — коротко відповів Сашко, який чув слово «чоловік».
  • Що ж, брат, у пастухи хочеш? — запитав пан.
  • Ні, не в пастухи, — образився Сашко.
  • То куди ж?

Сашко не знав, куди він хоче.

  • Мені однаково, — відповів він, подумавши, — хоч і в пастухи.

Лисий пан із подивом розглядав дивного хлопчи­ка. Коли із залатаних чобіт він перевів погляд на обличчя Сашка, той висолопив язика і знову захо­вав його так швидко, що Софія Дмитрівна нічого не завважила й не зрозуміла, чому немолодий пан роз­дратувався.

  • Я хочу і в ремісниче, — скромно сказав Сашко.

Вродлива пані зраділа і подумала, зітхнувши, про

ту силу, яку має над людьми давня любов.

  • Але навряд чи вакансія знайдеться, — сухо зав­важив немолодий пан, уникаючи дивитися на Саш­ка і пригладжуючи волоски, що відстовбурчилися на потилиці. — Зрештою, ми ще подивимося.

Діти хвилювалися й галасували, нетерпляче че­каючи ялинки. Багато хто з них вирішили повтори­ти дослід із рушницею, здійснений хлопчиком, який викликав до себе пошану зростом та репута­цією зіпсованого, і кілька кругленьких носиків уже почервоніло. Дівчатка сміялися, притискаючи руче­нята до грудей і нахиляючись, коли їхні лицарі, з презирством до страху і болю, але морщачись від очікування, діставали удари корком. Але відчини­лися двері, і чийсь голос сказав:

— Діти, ходіть! Тихіше, тихіше!

Заздалегідь витріщивши оченята й затамувавши подих, діти повагом, парами, входили в яскраво ос­вітлену залу і тихо обходили сяючу ялинку. Яскраве світло, без тіней, лягло на їхні обличчя з округлени­ми очима й губками. Якусь хвилю панувала тиша глибокого зачарування, яка одразу ж змінилася хо­ром захоплених вигуків. Одна з дівчаток не могла оговтатися від захоплення і, наче заведена, мовчки стрибала на одному місці; маленька кіска із уплете­ною блакитною стрічкою ляскала її по плечах. Саш­ко був похмурий і печальний, — щось нехороше ро­билося в його маленькому, вкритому виразками серці. Ялинка засліплювала його своєю красою й заяскравим, зухвалим блиском незліченних свічок, але вона була чужою йому, ворожою, як і чистенькі, гарненькі діти, що з’юрмилися навколо неї; і йому хотілося штовхнути її так, щоб вона повалилася на ці біляві голівки. Здавалося, чиїсь залізні руки вхо­пили його серце і вичавлюють з нього останню кра­плю крові. Заховавшись за рояль, Сашко сів там у кутку, несвідомо доламував у кишені останні цигар­ки і думав, що у нього є тато, мама, свій дім, а вихо­дить так, ніби він нічого цього не має і йому нікуди йти. Він спробував уявити собі складаний ножик, якого нещодавно виміняв і дуже любив, але ножик споганів, сточився, і в нього лишилася тільки поло­винка жовтої ручки. Завтра Сашко зламає ножика, і тоді у нього вже нічого не залишиться.

Та раптом вузенькі Сашкові очі зблиснули поди­вом, і на обличчі миттю з’явився звичний вираз зух­валості й самовпевненості. На зверненому до нього боці ялинки, освітленому слабше, ніж інші, бо це був, власне, її тил, він побачив те, чого бракувало в картині його життя і без чого довкола було так по­рожньо, наче люди, що оточували його, неживі. То був восковий ангелик, недбало підвішений у гуща­вині темних гілок, мов ширяв у повітрі. Його прозорі, наче в бабки, крильця тріпотіли від світла, і здавало­ся, що він живий і от-от злетить. Рожеві рученятка з. витончено виліпленими пальчиками здіймалися до­гори, і за ними тягнулася голівка з таким самим во­лоссям, як у Колі. Але було в ній інше, чого не мало Колине обличчя й усі інші обличчя й речі. Личко ангелика не блищало радістю, не туманилося печал­лю, але на ньому лежала печать іншого почуття, яке не передається словами, не означується думкою і доступне для розуміння лише такому ж почуттю. Сашко не усвідомлював, яка таємна сила вабила його до ангелика, але відчував, що він завжди знав його і завжди любив, любив дужче, ніж складаного ножика, дужче, ніж тата, і дужче, ніж усе решту. Сповнений подиву, тривоги, незрозумілого захо­плення, Сашко склав руки біля грудей і прошепотів:

— Милий… милий ангелик!

І що уважніше він дивився, то значнішим, важли­вішим ставав образ ангелика. Він був безкінечно да­лекий і несхожий на все, що його тут оточувало. Ін­ші іграшки неначе пишалися тим, що вони висять, чепурні, гарні, на цій осяйній ялинці, а він був сум­ний і боявся яскравого настирливого світла, і навмис­не сховався в темній зелені, щоб ніхто не бачив йо­го. Страшенно жорстоко було б доторкнутися до його ніжних крилець.

  • Милий… милий! — шепотів Сашко.

Голова Сашкові горіла. Він заклав руки за спину і з повною готовністю до смертельного бою за анге­лика походжав обережними вкрадливими кроками; він не дивився на ангелика, щоб не привернути до нього уваги інших, але відчував, що той іще тут, не відлетів. У дверях з’явилася господиня — поважна висока пані зі світлим ореолом сивого, високо за­чесаного волосся. Діти оточили її із захватом, а ма­ленька дівчинка, що стрибала, стомлено повисла в неї на руці й важко кліпала сонними оченятами. Пі­дійшов і Сашко. Горло йому перехоплювало.

  • Тітко, тітко, — сказав він, прагнучи говорити ласкаво, але виходило ще грубіше, ніж завжди. — Ті… Тіточко.

Вона не чула, і Сашко нетерпляче смикнув її за плаття.

  • Чого тобі? Навіщо ти смикаєш мене за плаття? — здивувалася сива пані. — Це нечемно.
  • Ті… тіточко. Дай мені одну штуку з ялинки — ангелика.
  • Не можна, — байдужно відповіла господиня. — Ялинку на Новий рік розбиратимемо. І ти вже не маленький і можеш звати мене на ім’я, Марією Дмитрівною.

Сашко відчував, що він падає в провалля, і вхо­пився за останній засіб.

  • Я розкаююся. Я вчитимуся, — уривчасто гово­рив він.

Але ця формула, що мала благотворний вплив на вчителів, на сиву пані не справила враження.

  • І добре зробиш, мій друже, — відповіла вона так само байдужно.

Сашко грубо сказав:

  • Дай ангелика.
  • Та не можна ж! — мовила господиня. — Як ти цього не розумієш?

Але Сашко не розумів, і коли пані обернулася до виходу, Сашко пішов за нею, безглуздо дивлячись на її чорне шелестке плаття. У його гарячковому мозку промайнув спогад, як один гімназист його класу просив учителя поставити трійку, а коли от­римав відмову, став перед учителем на коліна, склав руки долоня до долоні, як на молитві, й заплакав. Тоді вчитель розсердився, але трійку все-таки по­ставив. Свого часу Сашко увічнив цей епізод в ка­рикатурі, але тепер іншого способу не залишалося. Сашко смикнув тітку за плаття, і коли вона оберну­лася, впав із стуком на коліна і склав руки. Але за­плакати не міг.

  • Та ти з глузду з’їхав! — вигукнула сива пані й озирнулася: на щастя, в кабінеті нікого не було. — Що з тобою?

Стоячи на колінах, зі складеними руками, Сашко з ненавистю глянув на неї і грубо зажадав:

  • Дай ангелика!

Сашкові очі, що впилися в сиву пані й ловили на її губах перше слово, яке ті вимовлять, були дуже не­хороші, й господиня поквапно відповіла:

  • Та дам, дам. Ах, який ти дурний! Звичайно, я дам тобі те, чого ти просиш, але чому ти не хочеш зачекати до Нового року? Та вставай же! І ніколи, — повчально додала сива пані, — не ставай на коліна: це принижує людину. На коліна можна ставати тільки перед Богом.

«Базікай собі», — думав Сашко, прагнучи випе­редити тітку й наступаючи їй на плаття.

Коли вона зняла іграшку, Сашко впився в неї очима, хворобливо зморщив носа і простягнув доло­ні. Йому здавалося, що висока пані зламає ангелика.

  • Красива річ, — сказала пані, якій стало шкода витонченої і, мабуть, дорогої іграшки. — Хто це по­вісив її сюди? Послухай, навіщо ця іграшка тобі? Адже ти такий великий, що будеш ти з нею роби­ти?.. Онде книги є, з малюнками. А це я обіцяла Ко­лі віддати, він так просив, — збрехала вона.

Сашкові муки ставали нестерпними. Він судо­рожно зціпив зуби і, здалося, навіть скрипнув ними. Сива пані найдужче боялася сцен і тому поволі про­стягнула Сашкові ангелика.

  • Та візьми вже, візьми, — невдоволено сказала вона. — Який наполегливий!

Обидві руки, якими Сашко взяв ангелика, здава­лися чіпкими й напруженими, як дві сталеві пружи­ни, але такими м’якими і обережними, що ангелик міг уявити, наче летить у повітрі.

  • О-ох! — вирвалося довге нестямне зітхання із Сашкових грудей, і на очах його зблиснули дві ма­ленькі сльозинки й зупинилися там, незвичні до світла. Поволі наближаючи ангелика до своїх гру­дей, він не зводив сяючих очей з господині й посмі­хався тихою і покірливою усмішкою, завмираючи у відчутті неземної радості. Здавалося, що коли ніжні крильця ангелика доторкнуться до запалих грудей Сашка, трапиться щось таке радісне, таке світле, якого ніколи ще не відбувалося на сумній, грішній і стражденній землі.
  • О-ох! — пролунав той же завмираючий стогін, коли крильця ангелика торкнулися Сашка. І перед сяйвом його обличчя немов потьмяніла ця безглуз­до прикрашена, нахабно яскрава ялинка, — і радіс­но посміхнулася сива, поважна пані, й затремтіло сухе лице лисого пана, й завмерли в живому мов­чанні діти, яких торкнулося віяння людського ща­стя. І цієї короткої миті всі завважили загадкову схо­жість незграбного гімназиста, що виріс зі свого вбрання, із натхненним рукою невідомого художни­ка личком ангелика.

Але наступної миті картина різко змінилася. Зі­щулившись, як пантера, що готується до стрибка, Сашко похмурим поглядом обводив оточуючих, шукаючи того, хто наважиться відняти в нього анге­лика.

  • Я додому піду, — глухо сказав Сашко, намічаю­чи шлях у натовпі. — До тата.

III

Мати спала, знесилівши після цілого дня роботи й випитої горілки. У маленькій кімнатці, за перего­родкою, горіла на столі кухонна лампа, та її слабке жовтувате світло насилу проникало крізь закопчене скло, кидаючи дивні тіні на обличчя Сашка і його тата.

  • Гарний? — питав пошепки Сашко.

Він тримав ангелика на віддалі й не дозволяв та­тові торкатися.

  • Так, у ньому є щось особливе, — шепотів тато, задумливо вдивляючись в іграшку.

На його обличчі відобразилася та ж зосереджена увага й радість, як і на обличчі Сашка.

  • Ти поглянь, — продовжував тато, — він зараз полетить.
  • Бачив уже, — торжествуюче відповів Сашко. — Гадаєш, я сліпий? А ти на крильця глянь. Цить, не чіпай!

Тато відсмикував руку і темними очима вивчав ангелика, доки Сашко повчально шепотів:

  • Яка, братику, в тебе звичка погана за все рука­ми хапатися. Адже зламати можеш!

На стіні вирізалися потворні й нерухомі тіні двох схилених голів: одна велика й кошлата, інша ма­ленька й кругла. У великій голові тривала дивна, бо­лісна, але водночас і радісна робота. Очі незмигно дивилися на ангелика, і під цим пильним поглядом він ставав більший і світліший, і крильця його почи­нали тріпотіти безшумним трепетом, а все довкола — закіптюжені колоди стіни, брудний стіл, Сашко, — все це зливалося в одну рівну сіру масу, без тіней, без світла. І здавалося загиблій людині, що він почув голос жалю з того дивного світу, де він жив колись і звідки його навіки прогнано. Там не знають про бруд і понуру лайку, про тужливу, сліпо-жорстоку боротьбу еґоїзмів; там не знають про муки людини, яку підбирають зі сміхом на вулиці, яку б’ють згру­білі руки сторожів. Там чисто, радісно і ясно, і все це чисте знайшло прихисток у душі її — тієї, яку він любив дужче, ніж життя і втратив, зберігши непот­рібне життя. До запаху воску від іграшки домішу­вався невловимий аромат, і здавалося загиблій лю­дині, як торкалися ангелика її дорогі пальці, кожен з яких він хотів би цілувати аж доти, доки смерть не стулить його вуста назавжди. Тому й була такою красивою ця іграшка, тому й було в ній щось осо­бливе, що вабить до себе, чого не передаси словами. Ангелик спустився з неба, на якому була його душа, і вніс промінь світла в холодну, просочену чадом кімнату і в чорну душу людини, у якої відняли все: і кохання, і щастя, і життя.

І поряд із очима віджилої людини виблискували очі початкуючого життя й пестили ангелика. І для них зникло сьогодення і майбутнє: і вічно сумний і жалюгідний батько, і груба, нестерпна мати, і чор­ний морок образ, жорстокостей, принижень і лютої туги. Безформні, туманні були мрії Сашка, але тим глибше хвилювали вони його сум’ятну душу. Все добро, яке сяє над світом, усе глибоке горе й надію душі, яка сумує про Бога, увібрав у себе ангелик, і тому він горів таким м’яким божественним світлом, тому тріпотіли нечутним трепетом його прозорі ме­теликові крильця.

Тато й син не бачили один одного; по-різному сумували, плакали й раділи їхні хворі серця, але бу­ло щось у їхньому почутті таке, що зливало воєдино серця і знищувало бездонне провалля, яке відділяє людину від людини й робить її такою самотньою, нещасною і слабкою. Тато несвідомим рухом по­клав руку синові на шию, а синова голова так само мимоволі притиснулася до сухотних грудей.

  • Це вона дала тобі? — прошепотів тато, не зводя­чи очей із ангелика.

Іншого разу Сашко відповів би грубим запере­ченням, але тепер у душі його сама собою прозвуча­ла відповідь, і вуста спокійно вимовили відверту брехню.

  • А то хто ж? Звичайно, вона.

Тато мовчав; замовк і Сашко. Щось захрипіло в сусідній кімнаті, затріщало, на мить стихло, і годин­ник жваво й квапливо відчеканив: година, друга, третя.

  • Сашку, ти бачиш коли-небудь сни? — задумли­во спитав тато.
  • Ні, — признався Сашко. — Хоча раз бачив: із даху впав. По голуби лазили, я й зірвався.
  • А я постійно бачу. Дивні бувають сни. Бачиш усе, що було, любиш і страждаєш, як наяву…

Він знову замовк, і Сашко відчув, як затремтіла рука, що лежала на його шиї. Все дужче тремтіла й сіпалася вона, і чуйна безмовність ночі раптом во­рухнулася схлипуючим, жалюгідним звуком стри- муваного плачу. Сашко суворо закліпав бровами й обережно, щоб не потривожити важку, тремтячу ру­ку, змахнув із ока сльозинку. Так дивно було бачи­ти, як плаче великий і старий чоловік.

  • Ох, Сашку, Сашку! — схлипував тато. — Навіщо все це?
  • Ну що ж ти? — суворо прошепотів Сашко. — Зовсім, ну зовсім як маленький.
  • Не буду… не буду, — з жалюгідною усмішкою вибачився тато. — Чого вже… навіщо?

Заворушилася на своєму ліжку Феоктиста Пе­трівна. Вона зітхнула й забурмотіла голосно і див­но-наполегливо: «Радно тримай… тримай, тримай, тримай». Треба було лягати спати, але перед тим влаштувати на ніч ангелика. На землі залишати не можна; його підвісили на ниточці, прикріпленій до віддушини печі, й він виразно вимальовувався на білому фоні кахлів. Так його могли бачити обидва — і Сашко, й тато. Поквапом накидавши в кут усяко­го ганчір’я, на якому він спав, тато так само швид­ко роздягнувся і ліг на спину, щоб скоріше почати дивитися на ангелика.

  • Чого ж ти не роздягаєшся? — запитав тато, мер­злякувато кутаючись у порвану ковдру й попра- вляючи накинуте на ноги пальто.
  • Нічого. Скоро встану.

Сашко хотів додати, що йому зовсім не хочеться спати, але не встиг, бо заснув із такою швидкістю, наче провалився на дно глибокої та стрімкої річки. Невдовзі заснув і тато. Покірливий спокій і безтур­ботність лягли на стомлене обличчя людини, яка ві­джила своє, і сміливе личко людини, яка ще тільки починає жити.

А ангелик, підвішений біля гарячої печі, почав танути. Лампа, яку залишили горіти на Сашкову ви- могу, наповнювала кімнату запахом гасу і крізь за­копчене скло кидала сумне світло на картину по­вільного руйнування. Ангелик неначе ворушився. По рожевих ніжках його скочувалися густі краплі й падали на лежанку. До запаху гасу приєднався важ­кий запах розтопленого воску. Ось ангелик стрепе­нувся, немов для польоту, і впав із м’яким стуком на гарячу плиту. Цікавий прусак пробіг, обпалюю­чись, навколо безформного злитка, піднявся на метеликове крильце і, смикнувши вусиками, побіг далі.

У завішене вікно пробивалося синювате світло нового дня, і надворі вже стукав залізним черпаком замерзлий водовоз.

Сельма ЛАҐЕРЛЕФ

СВЯТА НІЧ

Легенда

Коли мені виповнилось п’ять років, мене спітка­ло велике горе. Навряд чи коли-небудь я горювала більше.

Тоді померла моя бабуся. До останнього дня, си­дячи в кутку своєї кімнати на канапі, вона розказу­вала казки.

Я пам’ятаю лише те, що бабуся не вмовкала з ранку до вечора, а ми, діти, облипали її, затаївши подих, і нашорошували вуха. То було прекрасно. Ніякі інші діти такого не мали.

У мене лишилась якась дещиця споминів про ба­бусю. Пам’ятаю, що в неї були прегарні, білі, мов полотно, коси, що вона дуже сутулилась і що завжди плела шкарпетку.

 

А ще пам’ятаю, коли вона розказувала казку, то клала мені на голову руку й казала: «Усе це така пра­вда, як те, що я бачу тебе, а ти мене».

Також пам’ятаю, як вона співала, хоча й не щод­ня. В одній із тих пісень ішлося про лицаря й русал­ку, і була вона з приспівом: «Який над морем зим­ний, зимний вітер».

Ще я пригадую коротеньку молитву, якої вона мене вчила, і псалом.

Зі всіх бабусиних розповідей я заледве пам’ятаю хіба одну. Та єдина легенда настільки закарбувалась мені в пам’яті, що я сама могла б її переказати. То оповідка про народження Христа.

Ну ось, це майже й усі мої згадки про бабусю. Щоправда, мені найдужче запам’ятався той безмов­ний жаль, який пойняв мене, коли вона покинула нас.

Мені в пам’ятку той ранок із порожньою кана­пою в кутку кімнати, коли годі було збагнути, чого так безкінечно тягнеться день. Це я пам’ятаю. І до­віку не забуду.

Пам’ятаю, як нас, дітей, підводили цілувати не­живу руку. А ми того боялися, аж поки хтось нам сказав востаннє подякувати бабусі за всю ту радість, якою вона обдарувала нас.

Пригадую, як із двору від’їхали казки й пісні, за­биті в довгу чорну домовину, і що вони ніколи біль­ше не повернулися.

Я пам’ятаю, що чогось у житті не стало. Начебто двері до напрочуд гарного зачарованого світу, двері, через які ми вільно ходили туди-сюди, зачинилися. І тепер не знаходилося нікого, хто б зумів ті двері відчинити.

Ще я пам’ятаю, як уже потім нас, дітей, вчили ба­витися ляльками та всілякими цяцьками, щоб ми жили, як усі діти, а згодом і справді склалося вра­ження, ніби ми перестали побиватися за нашою ба­бусею або й забулися про неї.

Проте навіть досі, через сорок років потому, коли я заходжуюся упорядковувати легенди про Христа, почуті на Сході, в моїй душі так і оживає оповідка про Ісусове народження — улюблена бабусина опо­відка.

І я щиро прагну розповісти її ще раз, умістивши до зібрання своїх творів.

Тоді було Різдво, тож усі, крім нас із бабусею, по­далися до церкви. Мабуть, у всьому будинку ми ли­шились самі. Нас не взяли, бо одна була замала, а друга — застара. І ми обидві журилися тим, що не потрапили до заутрені й не побачили різдвяних сві­чок.

Тож сиділи ми самотою, і бабуся стала оповідати.

— Був собі чоловік, що темної ночі подався пози­чити вогню. Він ходив од хатини до хатини і доби­вався: «Люди добрі, поможіть мені! Щойно моя дру­жина привела дитятко, й мені потрібен вогонь, щоб зігріти матір і немовля».

Але стояла глупа ніч, і люди спали. Ніхто не від­гукнувся. Чоловік збився з ніг. Врешті-решт десь удалині він помітив якесь світло. Чоловік пішов на нього й дістався до багаття, запаленого просто неба. Навкруг багаття спала отара білих овець, а на сторо­жі тієї отари сидів старий пастух. Коли чоловік, що хотів позичити вогню, підійшов до овець, то поба­чив у ногах у пастуха трьох здоровенних собак. Во­ни спали. Та, зачувши чоловіка, всі три прокину­лись і пороззявляли широкі пащеки, щоб загавкати, однак не почулось ні звуку. Чоловік загледів, що шерсть на собачих спинах стояла дибки і що їхні гострі зуби блищали на світлі від багаття. Тоді соба- ки кинулись на нього. Він відчув, що один кусав йо­го за ногу, другий за руку, а третій учепився йому в горло. Проте щелепи й зуби їх не слухалися, і ніякої шкоди чоловікові собаки не завдали.

Чоловік хотів пройти далі й узяти те, що йому бу­ло треба. Але вівці лежали впритул, спина до спини, й він не міг просунути між ними ноги. Тоді чоловік став їм на спини й по тих спинах дійшов до багаття. І жодна вівця не прокинулась і не поворухнулася.

Бабуся розповідала неквапливо й спокійно, але я не втерпіла й перебила її.

  • Бабусю, а чого вони не прокинулись і не пово­рухнулися? — спитала я.
  • Скоро дізнаєшся, — відповіла бабуся й повела далі. — Коли чоловік уже майже дійшов до багаття, пастух звів на нього очі. То був лихий, непривітний і черствий дідок. І тільки він побачив чужака, як схопив довгу гостру палицю, з якою завжди на пасо­виську пас свою отару, й кинув її в чоловіка. Палиця зі свистом полетіла прямо на нього, але не влучила, а, звернувши, стрілою помчала проз чоловіка десь у бік поля.

Ледве бабуся це сказала, як я знов її перебила:

  • Бабусю, а чого палиця не вдарила чоловіка?

Однак бабуся й не збиралася мені відповідати, а

повела свою оповідь далі.

  • І ось чужак підійшов до пастуха й мовив: «Чо­ловіче добрий, зласкався наді мною — позич вогню. Моя дружина щойно привела дитятко, і мені потрі­бен вогонь, щоб зігріти матір і немовля». ‘

Пастух хотів було відповісти відмовою, та згадав, що собаки не покусали чоловіка, вівці під його хо­дою не попрокидалися та й палиця не змогла його вразити. З остраху пастух не зважився нехтувати чо­ловіковим проханням.

  • Бери, скільки тобі треба! — сказав пастух.

Але багаття вже майже догоріло. Не лишилося вже ані дров, ані гілля, тліла лише чимала купа жа­ру, а той чужак не мав ні лопати, ні совка, в чому б міг його понести.

Пастух помітив це і знов сказав:

  • Бери, скільки тобі треба! — Його тішило те, що чоловік не може понести з собою жодної жарини.

Проте чужак нагнувся, голіруч набрав жару й по­клав у свій плащ. І жар не попік йому долонь, не пропалив плаща, бо чоловік ніс його так, ніби горі­хи чи яблука.

Аж тут я втретє перебила бабусину оповідь:

  • Бабусю, а чого жар чоловіка не попік?
  • Ще дізнаєшся, — мовила бабуся й повела далі. — Коли той дуже лихий і непривітний пастух усе те побачив, то аж диву дався: «Що це воно за ніч, у яку собаки не кусаються, вівці не бояться, палиця не вбиває, а вогонь не пече?» Він покликав чужака й спитав:
  • Що це воно за ніч? І чого це все на світі таке милосердне до тебе?

І чоловік відповів:

  • Якщо ти сам цього не бачиш, то що мені тобі казати, — і подався своєю дорогою, бо поспішав розпалити багаття, щоб зігріти дружину й немовля.

Та пастухові не хотілося губити чоловіка з очей доти, доки він не довідається, що то все означає. Пастух підвівся й пішов слідом за чоловіком аж до його домівки.

І ось пастух побачив, що чоловік навіть не мав своєї оселі, а його дружина й немовля лежали в пе­чері, де не було нічого, крім порожнечі, холоду та кам’яних стін. Отоді йому й подумалось, що невин­не бідолашне дитя, чого доброго, в тій печері зако-

 

цюбне. І хоч якою черствою людиною він був, та розчулився до того, що забажав допомогти немо­вляті. Знявши з плеча торбину, він вийняв із неї м’яку білу овечу шкуру, подав її чоловікові й сказав:

  • Підстели це дитині.

Але тієї самої миті, коли він виявив милосердя, йому відкрилися очі, й він помітив, що бачить те, чого досі не міг бачити, і чує те, чого досі не міг чу­ти.

Він побачив, що його тісним колом оточили ма­ленькі срібнокрилі янголята. Кожне янголя трима­ло в руках лука, а всі вони голосно співали пісню про те, що вночі народився спаситель, який урятує світ від його гріхів. Тоді пастух зрозумів, що цієї но­чі все перейнялося безмежною радістю, тож ніхто нікому не волів би чинити зла.

Янголята витали не лише навкруг пастуха, їх вид­но було всюди. Вони сиділи в печері, на горі й літали в небесах. Вони сунули юрбою по дорозі, а, минаючи печеру, зупинялися й обводили поглядом дитину. І такий захват, така радість, такі співи й дійства — усе, досі невидиме, немовби постало перед пастухом тієї темної ночі. Він так зрадів, що йому відкрились очі, аж укляк навколішки й подякував Богові.

Наприкінці своєї довгої оповіді бабуся зітхнула й мовила:

  • Але те, що бачив той пастух, доступне й нашому зорові, бо кожної Різдвяної ночі в небесах літають янголи, нам лишається їх тільки розпізнати. — А то­ді бабуся поклала руку мені на голову й сказала: — Ти цього не забудеш, бо це така правда, як те, що я бачу тебе, а ти мене. Тут не допоможуть ні свічки, ні лампи, і байдуже — світитиме місяць чи сяятиме сонце, головне, щоб ми мали такі очі, які могли б побачити велич Господа нашого.

2ЛЗ

 

ЗМІСТ

Іван АНДРУСЯК. ВІДЧУТТЯ ДИВА. Передмова …………………….. 5

ВЕРТЕП……………………………………………………………………………….. 9

НОВА РАДІСТЬ СТАЛА

Колядки

ОЙ, В ЄРУСАЛИМІ РАНО ЗАДЗВОНИЛИ…………………………….. 52

В НАШОГО ПАНА НОВІЇ ДВОРИ ……………………………………….. 52

НОВА РАДІСТЬ СТАЛА………………………………………………………. 53

НЕБО І ЗЕМЛЯ НИНІ ТОРЖЕСТВУЮТЬ …………………………….. 55

ДОБРИЙ ВЕЧІР ТОБІ, ПАНЕ ГОСПОДАРЮ!………………………… 56

В ГЛИБОКІЙ ДОЛИНІ ЗВІЗДА СЯ З’ЯВИЛА ……………………….. 56

БОЖЕ, ДАЙ ЖЕ ВЕЧІР ДОБРИЙ………………………………………….. 57

СВЯТІ ТРУБАЧІ………………………………………………………………….. 58

СВЯТІ ОРАЧІ……………………………………………………………………… 59

БОГ ГОСПОДАРИТЬ ………………………………………………………….. 60

ПАНЕ ГОСПОДАРЮ, У ТВОЄМУ ДВОРІ…………………………….. 61

РІЗДВЯНА КАЗКА

Твори українських та зарубіжних письменників Богдан-Ігор АНТОНИЧ

РІЗДВО………………………………………………………………………………. 64

КОЛЯДА…………………………………………………………………………….. 64

Роман ЗАВАДОВИЧ

ГОСТІ ЙДУТЬ ……………………………………………………………………. 65

КОЛЯДНИКИ …………………………………………………………………….. 65

Олекса КОБЕЦЬ

В РІЗДВЯНУ НІЧ…………………………………………………………………. 66

НА СВЯТВЕЧІР…………………………………………………………………… 66

Олександр БІЛОЗЕРСЬКИЙ

НАРОДЖЕННЯ ПРАВДИ…………………………………………………….. 67

Степан ВАСИЛЬЧЕНКО

МОРОЗ……………………………………………………………………………….. 70

Олекса ВОРОПАЙ

БЛАГОСЛОВІТЬ КОЛЯДУВАТИ…………………………………………. 75

Віра ЛЕБЕДОВА

КОЗА ГАЇ ЗА. (Різдвяне оповідання)……………………………………… 76

Марко ЧЕРЕМШИНА

СЛЬОЗА. (Різдвяна казка) …………………………………………………… 79

Юрій ШКРУМЕЛЯК

КАЗКА ПРО ЗОЛОТІ ПЕРА ………………………………………………… 83

Іван АНДРУСЯК

«ВОНИ ПРИХОДЯТЬ…» ……………………………………………………… 84

Віра БАГІРОВА

КОЛЯДА…………………………………………………………………………….. 85

Дмитро БІЛОУС

КОЛЯДНИК……………………………………………………………………….. 85

ДІД, БАБА І ВОВК-КОЛЯДНИК. (Українська народна казка) … .87

Ігор КАЛИНЕЦЬ

КОЛЯДКА………………………………………………………………………….. 91

Галина КИРПА

МЕНЕ НАЗДОГАНЯЄ ВІТЕР………………………………………………… 91

А ЙДИ ДО НАС КУТІ ЇСТИ!………………………………………………… 92

Іван МАЛКОВИЧ

КОЛЯДА …………………………………………………………………………… 93

ІЗ ЯНГОЛОМ НА ПЛЕЧІ. (Старосвітська балада) ………………. 93

Микола ПЕТРЕНКО

КОЛЯДА ДЛЯ ВЕДМЕДЯ …………………………………………………… 94

ВЕРТЕПНИЙ ЧОРТ……………………………………………………………… 95

Йосип СТРУЦЮК

З РІЗДВОМ ХРИСТОВИМ!………………………………………………….. 95

Олександра КОПА Ч

ПОДАРУНОК……………………………………………………………………… 96

Іванна САВИЦЬКА

РІЗДВО У ЛІСІ…………………………………………………………………..   98

Оксана СЕНАТОВИЧ

ЗДІБНІ ЯЛИНКИ І ЗОЛОТІ ВЕРБИ……………………………………… 100

М. СИВІЦЬКИЙ

СВЯТВЕЧІР НА СІЧІ …………………………………………………………. 102

Чарлз ДІККЕНС РІЗДВЯНА ПІСНЯ В ПРОЗІ

З англійської переклав Іван Андрусяк ………………………………….. 106

Алена ВАСИЛЕВИЧ

РЕШЕТО ЦУКЕРКІВ. (Уривок із повісті «Рости, Ганько!»)

З білоруської переклала Галина Кирпа…………………………………. 216

Турам ПЕТРІАШВІЛІ

РІЗДВЯНА КАЗКА. (Із циклу «Казки Маленького міста»)

З грузинської переказала Оксана Гончаренко……………………….. 222

Йо ТЕНФ’ЮР

І СВЯТОЧНОМУ ГНОМОВІ БУВАЄ НЕЛЕГКО З норвезької переклала Галина Кирпа 224

Леонід АНДРЕЕВ АНГЕЛИК

З російської переклав Іван Андрусяк …………………………………… 232

Сельма ЛАҐЕРЛЕФ СВЯТА НІЧ. (Легенда)

Зі шведської переклала Галина Кирпа…………………………………… 248

 

Літературно-художнє видання

Серія «Бібліотека шкільної класики»
заснована 2005 року

РІЗДВЯНІ ІСТОРІЇ

Для молодшого та середнього шкільного віку

Упорядкування та передмова
Андрусяка Івана Михайловича

Ілюстрації

Дунаевої Вікторії Анатоліївни

Редактор О. М. Гончаренко
Художній редактор Г В. Кущ
Коректор О. В. Романенко
Комп’ютерна верстка Л. М. Єгорової

Підписано до друку 20.10.09. Формат 84х108|/32
Папір офсетний. Гарнітура Ньютон. Друк офсетний.

Ум. друк. арк. 13,44. Обл.-вид. арк. 12,837. Тираж 2000 прим. Зам. № 9-1216.

ЗАТ «Національний книжковий проект»

03148, м.Київ,вул. Сім’ї Сосніних, З

Свідоцтво про внесення суб’єкта видавничої справи
до Державного реєстру видавців, виготівників
розповсюджувачів видавничої продукції ДК № 1723 від 23.03.2004

Віддруковано у ВАТ «Харківська книжкова фабрика “Глобус”»
61012, м. Харків, вул. Енгельса, 11.

Свідоцтво ДК № 2891 від 04.07.2007 р.
www.globus-book.com


БІБЛІОТЕКА ШКІЛЬНОЇ КЛАСИКИ

ПОЗАКЛАСНЕ ЧИТАННЯ

6 КЛАС

Різдвяні

історії

Цікаво, чому з-поміж численних свят саме Різдва очікуєш із таким нетерпінням? Авжеж, із Різдвом пов’язано чимало приємних речей: ялинка, багатий стіл на Святвечір, кутя, колядки й, звісно, подарунки. Та, видно, річ не лише в и,ім. Насамперед Різдво — це пора, коли люди (байдуже, маленькі вони чи дорослі) вірять у те, що чудеса можливі, що збуваються найзаповітніші мрії.

Саме очікування дива й надає неповторної чарівності цьому святу, тому-то воно й залишає по собі такі теплі спогади. Неймовірних чудес сповнена й книжка «Різдвяні історії». Яких — дізнаєтеся, прочитавши її від початку до кінця.

Національний

книжковий

проект

[1] Приспів повторюється після кожного рядка.

[2] Кожні два рядки попарно повторюються.

[3] Повторюється після кожного рядка.

[4] Тут зазвичай підставляється прізвище господаря, в якого колядують.

[5] Гілками гостролисту англійці традиційно прикрашають на Різдво кімнати і святкові страви.

[6] Святий Дунстан, архиепископ Кентерберійський, замолоду був ювеліром, а тому вважається покровителем ювелірів. За легендою, одного разу він ухопив чорта за носа розпеченими щипцями і не відпускав доти, доки той не пообіцяв більше не спокушати його.

[7] Мова йде про пророка Аарона, жезл якого, за біблійною оповіддю, розцвів і на ньому навіть дозріли плоди мигдалю.

[8] Йдеться про поезію Вільяма Вордсворта «Написано в бе­резні», де оповідається про щасливих корівок — їх «сорок па­суться, наче одна».

[9]  На свята крамнички зачинялися рано — щойно в церквах починалося богослужіння.

[10] За англійським звичаєм, хлопець міг поцілувати дівчину, якщо на Різдво впіймає її під гілкою омели, підвішеною до стелі чи до люстри.

[11] Перефразована цитата з п’єси Вільяма Шекспіра «Отелло, ве­неціанський мавр»: «Адже коли я вчинками своїми розкрию сер­ця внутрішність і сутність — я ніби почеплю на рукаві те серце, щоб його клювали галки» (переклад з англійської І. Стешенко).

[12] До 1880-х років англійські бідняки, не маючи вдома зруч­них печей, носили святкові страви до пекарні, де їх готували за невелику плату.

[13] Ідеться про кампанію, яку проводило під ту пору анг­лійське духовенство, — щоб на свята ніхто не торгував. Це бу­ло вкрай незручно зайнятим на роботі людям, які лише на свята й могли сходити до крамниці. ‘

[14] «Бобом» у просторіччі тогочасні англійці називали ши­лінг — дрібну монету.

[15] Фраза з Євангелія.

Скачати збірку “Різдвяні історії”

Сподобалась стаття? Поділіться у соціальних мережах:



Оцініть статтю:

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (Еще нет голосов, оставьте первым)
Loading...
 

Вам також має сподобатись...

Comments:

Залишити відповідь