Скачати збірку “Різвяні історії” для учнів ви можете у кінці статті.
Усі твори, що ввійшли до цієї книжки, пов’язані з Різдвом – чи не найулюбленішим святом християн усього світу. Відкриває збірник вертеп — традиційна святочна вистава, далі йдуть колядки — невід’ємний атрибут Святвечора. Розділ «Різдвяна казка» містить вірші, оповідання, казки українських та зарубіжних письменників.
Серія «Бібліотека шкільної класики» заснована 2005 року
Художнє оформлення серії Євгена Бондаря
Упорядкування та передмова Івана Андрусяка
Ілюстрації Вікторії Дунаєвої
Здається, немає світлішого свята, ніж Різдво, коли дім наповнюється пахощами ялинки, світлом мерехтливих вогнів і очікуванням справжнього дива. І не так суттєво, коли . його святкуєш, — 25 грудня чи 7 січня, бо головне — це світлі почуття, які сповнюють тебе в цей час, і віра в добро.
Ой долів, долів, долів луженьки,
Ой течуть ними бистрі річеньки.
Ой плине ж, плине райськеє древце,
Райськеє древце з трьома вершеньки:
В однім вершеньку сив соколонько,
В другім вершеньку сива кунонька,
В третім вершеньку сив-ластовлята.
Ой те є ж тото сив соколонько,
Але є ж тото господаренько.
Ой не є ж тото сива кунонька,
Але є ж тото ба й ґаздинонька.
Ой не є ж тото сив-ластовлята,
Але є ж тото, є їх дитята.
Ця колядка, записана в Ясені на Прикарпатті представником знаменитої «Руської трійці» Іваном Вагиле- вичем, нині, на жаль, відома лише з цього та ще кількох записів. У наш час навіть у Галичині, де старі звичаї збереглися нібито найповніше, на Різдво рідко можна почути не лише усім відомі колядки «Небо і земля» чи «Нова радість стала», а й ті, що їх колись у кожному селі було по кілька питомо «своїх».
Проте Різдво в Україні, як і будь-де в християнському світі, залишається найулюбленішим родинним святом. Усім відомо, що християнство прийшло в Європу значно пізніше, ніж народилися і вкоренилися ці святочні родинні дійства. А колядки були офіційно визнані церквою і стали релігійними різдвяними співами лише з 1223 року, коли святий Франциск уперше включив їх до святочної літургії.
У кожного народу є свої обрядові різдвяні дійства, проте всі вони, відрізняючись за формою, навдивовижу подібні за суттю, бо всі є частиною древнього індоєвро-
пейського культу родини. Скрізь на Святвечір за столом неодмінно збирається вся сім’я, вечеря є здебільшого пісною, обов’язковою стравою на ній — риба, а невід’ємним атрибутом дійства — святочна пісня, колядка:
Ой ходив, ходив місяць по небі, Святий вечір!
Ой шукав, шукав ясної зорі.
Ой зоро, зоро, моя зорице,
Ой ходімо Бога шукати,
Бога шукати, людей спасати, Святий вечір!
А пан господар за столом сидить, Святий вечір!
За столом сидить, три кубки держить.
В першому кубку вино зелене,
В другому кубку пиво щедрове,
В третьому кубку медок солодок,
Медок солодок для його діток, Святий вечір!
А яке ж Різдво без подарунків? Щоправда, не скрізь їх кладе під подушку святий Миколай чи під ялинку Дід Мороз. Іспанські діти в різдвяну ніч виставляють своє взуття за поріг, а зранку воно повне цукерок «від святого». Прикрашена ж ялинка — атрибут німецького різдвяного обряду, що виник доволі пізно — аж у XVI столітті. Й лише 1841 року цей звичай перейняли англійці: тоді ялинку вперше було встановлено у Віндзорському королівському замку. До речі, столиця Великої Британії Лондон головну свою ялинку отримує в подарунок від Норвегії. Це одна з найновіших різдвяних традицій, яка виникла під час Другої світової війни. Норвезький король змушений був покинути свою країну, коли її окупували нацисти, і притулок йому надала Англія. Під час окупації норвезькі патріоти щороку, ризикуючи життям, переправляли на Різдво у Лондон своєму королю ялинку. І хоч війна давно скінчилася, проте й донині Норвегія щороку дарує англійській столиці велетенську лісову красуню, яку встановлюють на Трафальгарській площі поруч зі знаменитим пам’ятником адміралу Нельсону.
В Італії та Іспанії найпопулярнішою символікою свята є ясла — адже саме в них Діва Марія народила Ісуса Христа. А ще італійці мають на Різдво обов’язково відвідати сім церков. Цікавий обряд зберігся у чехів і поляків: за кілька тижнів до свят вони ставлять у воду зрубану гілочку черешні. Якщо вона до Різдва зацвіте, зима буде недовгою…
В українських обрядових дійствах збереглося, певно, найбільше елементів первісних, дохристиянських народних вірувань та звичаїв. Наші найдавніші колядки розповідають про початок сущого:
Гей, як то було на початку світа, Боже наш!
Гей, не було ж там ні неба, ні землі.
Гей, іно ж там були темненькії моря.
Гей, на тих морях зелен явіронько.
На тім явіроньку на верху гніздонько.
Гей, а в тім гніздоньку тріє просфороньки.
Тріє просфороньки, а всі три маленькі, Боже наш!
Свята або Тайна вечеря на Гуцульщині, де народна обрядовість чи не найбагатша, готувалася на «живому вогні», себто добутому природним способом — тертям. Цей вогонь розкладали з 12 полін, заготовлених за 12 днів до Різдва. Тепер так уже не роблять, проте й нині вечеря обов’язково має складатися з 12 пісних страв. Коли з’явиться на небі перша зірка, хлопчик — зазвичай син господаря — вносить до хати в’язанку отави (трави, що виросла на місці скошеної) і в’язанку соломи. Отавою застилає стіл, а колись ще й скриню, соломою — долівку. Сам же господар уносить Дідуха — святочний сніп пшениці або жита — і ставить його на покуті — почесному місці за столом, підстеливши отави. Відтак, доки господиня накриває на стіл, господар з кутею тричі обходить обійстя і кличе до себе на Святу вечерю громи і блискавиці, вовків і ведмедів, арідників, чугайстрів та іншу лісову нечисть. Після того проказує: «Якщо не йдете до мене зараз, то не приходьте й улітку на мій ґрунт (землю) і по мою маржину (худобу)». У кого є сад, той із сокирою підходить до дерев, які цього року не родили, і промовляє: «Якщо не зародите нарік (наступного року) — зрубаю». Обов’язково по дрібці куті господар має винести худобі у ясла — у неї теж має бути свято; а хто має пасіку, мусить пригостити кутею і бджіл. Потому вся сім’я сідає за святковий стіл і по молитві вечеряє, причому кожне має скуштувати всі 12 страв. Колись перед тим, як почати вечеряти, господар підкидав ложку куті до софіта (стелі) — «на багатство, аби худоба роїлася». Якщо кутя пристане, це вважалося добрим знаком. Нині, щоправда, так уже не роблять: старі хати були «миті» — з дерев’яними стінами, і плями виводилися легко…
По вечері жінки вирушають із гостинцем (мисочкою куті) до родини та сусідів — «за простибі наперед душі померших», а діти йдуть колядувати:
На оней горі, оней високій,
Там же ми оре золотий плужок.
Там же ми оре сам милий Господь.
А святий Петро єму погнят,
Божая Мати насіння носит,
Насіння носит все троякое:
Єдно насіння пахучий ладан,
Друге насіння яра пшеничка,
Третє насіння зелене вино.
Пахнячий ладан до кадильниці,
Яра пшеничка до проскуроньки,
Зелене вино на потішення,
На потішення, душ очищення.
Хоча кожна нація відзначає Святвечір на свій звичай, та є одна річ, що об’єднує ледь не всі народи. Це віра в те, що у різдвяну ніч стаються чудеса, бо саме Різдво — то і є диво. Воно робить людяним скнару Скруджа («Різдвяна пісня в прозі»), дерев’яного Лускунчика перетворює на прекрасного принца. Воно народжує промінчик світла в душі Сашка, героя оповідання Л. Андреева. Хлопчик, помітивши ангелика на ялинці, прагне дістати його, адже життя передчасно зробило Сашка дорослим, черствим, цинічним. І нехай до ранку все мине, стече сльозами, як восковий ангелик, — та ніщо не порівняється з отією хвилиною щастя, подарованою Різдвом.
Так, Різдво — це прекрасне свято, що сповнює людину добром і любов’ю. І де б ти його не зустрічав — в Україні чи Німеччині, у Грузії чи Польщі, в Норвегії чи Англії, — воно завжди даруватиме світлу надію.
Іван АНДРУСЯК
mm |
ДІЙОВІ ОСОБИ:
ЧАСТИНА ПЕРША
“Пономар, у звичайному сірому нанковому халаті; волосся з проділом серед голови, прямо проти носа, і з косою.
А н г е л и, з крилами; один із лілією.
Пастухи, у звичайних кобеняках з відлогами.
Ірод, в парчевому кунтуші, з короною на голові й з скіпетром.
Тілохранителі Ірода, у панцирі, з великими мечами і в шоломах.
Три східні царі, в парчевих кунтушах, з коронками на головах; усі зв’язані докупи і так рухаються по сцені.
Чорт, чорний, з хвостом, з кабанячими іклами, з великими рогами і вугільцем у роті; по руках пальці з кігтями, нога коняча.
Смерть, скелет із косою.
Р а х і л ь, у єврейському вбранні, з дитиною на руках.
Воїн и, зі списами, в шоломах та панцирах.
ЧАСТИНА ДРУГА
Дійові особи-люди — у своїх національних костюмах.
ЧАСТИНА ПЕРША
ЯВА ПЕРША
Хор
(за сценою)
Пінію время і молитви час,
Христе рожденний, спаси всіх нас!
Пономар
(говорить)
Возстаніте од сна і благо сотворіте Рождшагося Христа повсюду возвістіте; Сіє вам, людіє, охотно глаголю,
І благословіте: піду да подзвоню.
Підходить до дзвона, що висить на нижньому поверсі,
і дзвонить. У цей же час на верхньому поверсі з обох боків
висуваються дві запалені свічки і освітлюють місце, де повинна
бути колиска з новонародженим Спасителем; над цим місцем
світло, але ні дитяти, ні матері не видно.
Хор
Ангели, знижайтеся,
Ку землі зближайтеся,
Бог-Господь, которий з нами Днесь, од віка він був з нами, Славой неба престопольні,
Всі язиці претолиці,
Веселітеся, радуйтеся,
Яко з нами Бог.
Небом земля сталася,
Як Бога дождалася;
Де творець архангелів,
11
Там треба і ангелів.
Славой неба престопольні, Всі язиці претолиці, Веселітеся, радуйтеся,
Яко з нами Бог.
Як Люцифер спав з неба, То там святих людей треба, Щоб поповнить паденіє Довжно Христу рожденіє. Славой неба престопольні Всі язиці претолиці, Веселітеся, радуйтеся.
Яко з нами Бог.
Бог сьогодні рождається, Небом земля сповняється, Трепещуть архангели, Служать йому всі ангели. Славой неба престопольні Всі язиці претолиці, Веселітеся, радуйтеся,
Яко з нами Бог.
ЯВА ДРУГА
Два Ангели під час співу третьої і четвертої строфи входять
на верхній поверх, зі свічками, вклоняються Віфлієму, потім
глядачам; коли закінчують співати, один із них виходить,
а другий, підійшовши до дверей, говорить.
Ангел
Возстаньте, пастиріє, і бдіте зіло,
Возстаньте і радуйтесь, яко се приспіло Рождество спасово, миру пророками предріченно, Которий вже родився от діви совершенно;
Возстаньте і славіте його повсюди,
Да узнають о нем окрестнії люди.
Ангел виходить.
Розмова двох пастухів за сценою.
і
Пастух перший
Грицьку!
і
Пастух другий
А що, Прицьку?
Пастух перший
Вставай хутенько, вибери ягня маленьке, да підем ген-ген на гору, може, ще й ми поспіємо впору.
Хор
Слава буди в вишніх Богу,
Дающему радость премногу,
Рожденну, явленну І во яслях безсловесних положенну. Щоб даровав златії кліті,
Нам пожити в них многія літи,
Співайте, іграйте,
Всі людіє рожденного возхваляйте.
Ти, вертепе, возвеселися,
Се бо в тобі Христос родися,
Во струнной псалтирі
Рожденного прославляйте во всем мирі.
Вол і осел його вітають,
Пастиріє його прославляють,
І царі-государі
От Перс і Індії принесоша дари.
13
Пастухи приносять ягня в подарунок Божественному
Дитяті.
Пастух перший
От се ж і ми, паничу, до вашой-таки мосьці, Але ж Грицько з Прицьком приплелися в гості; Ось і ягня вам принесли із сільського стада, Нехай буде да здорова вся наша громада.
Пастух другий
Да годі лиш, Грицьку, тобі тут блеяти,
Да нум поздравляти,
Може, кому чи не час й до стада чухрати.
Пастух перший
Як так, то бувай же, паничу, здоров;
Да й нам дай, щоб і ми такі були здорові,
Да із сих чижмачків обулись в сап’янові. Благослови ж сей подарок від нас прийняти, А нам дозволь погуляти.
Скрипка за сценою грає дудочку. Пастухи танцюють
і примовляють: «Зуба, зуба на сопілку!»
Пастух другий
Спасибі ж вам, ми б довше тут гуляли,
Дак хліба із дому не брали.
Виходять.
На нижньому поверсі заходять і виходять воїн и.
X о р за сценою починає співати.
Ірод зі своїми тілохранителями тихо йде через сцену
до свого трону.
Хор
Десь Ірод грядет в страни своя Віфліємськії, Плінити всі храми,
Даби зискати Христа народженна,
Од трієх царей йому ізвіщенна,
Со воїнством премногим.
І велів же он во своем повіті Живущіє в нім всі діти із бити,
Во двоїх літіх і нижайше,
Во трієх літіх і множайше,
О Іроде преокаянний!
Ірод гордо сідає на троні, тілохранителі виходять.
ЯВА П’ЯТА
Три східні царі йдуть тихо до Ірода.
Хор
Швидше тріє царі Ко Христу со дари,
Ірод їх пригласи,
Куди ідуть, іспроси.
Ірод встає, зустрічає їх і говорить.
Ірод
Царіє і друзі, куда шествіє ваше?
І кому такіє драгіє дари і поклон приношаше?
15
Царі
(зі смиренням)
Ко Христу новорожденному ідем поклрн отдати, Даби в милості его вік свой пребувати..
Ірод
Да гді же он родился? Єсли в моем царстві,
То невозбранно ідіте, іщіте;
Прошу же і мене вскорі о сем ізвістіте,
Ібо і аз пойду, ему поклонюся І яко пред сильним царем смирюся.
Царі переходять на верхній поверх.
Ірод сідає.
ЯВА ШОСТА
Хор
Отвіщаша йому,
Ідем же к рожденному;
К рожденному ідіте І мя возвістіте.
Аз, шед, поклонюся,
Пред Христом смирюся,
Воздам честь обичну Цареві приличну.
Звізда ідет чудне —
З восток на полуднє.
/
Тут зірка з’являється у верхньому поверсі й посувається перед
царями.
Над вертепом сіяєт,
Царя Христа являет.
Царі підходять до Віфлієма і вклоняються.
Царі
Се к тебі, Христе, царю нарожденный, Да будем силою твоєю огражденні! Прийми труд наш,
Ми-бо прийдохом тя вітати,
І смиренний поклон тобі оддати.
Царі виходять, їх зустрічає Ангел.
ЯВА СЬОМА
Ангел
Куди, царіє, мислите іти? Не к Іроду ізнову? Іним путем ідіте, повірте сему слову.
Ірод вам, як ви в його були, говорив лукаво. Ви ж не слухайте його да ідіте направо.
Царі
Благодарим тебе, ангеле, а найпаче Богу, Що ти в путі нашем показал дорогу; Проведи ж нас, ангеле небесний,
Да не імат в руки нас Ірод сей лестний.
Царі з Ангелами виходять.
ЯВА ВОСЬМА
Дія на нижньому поверсі. Ірод сидить на троні.
Хор
Ангел к нам віщаєт, На путь наставляет, Іним путем ідіте,
Ко Іроду не йдіте.
Волхви возвратишася,
У Ірода не биша,
Вспять, вспять возвратишася,
Не вотще трудишася.
Пришли в страни своя,
Христа славослов’я,
Чають з ним в небі жити,
Єму ж навік служити.
Ірод
(розлютований кричить)
Какой, какой урон нашей царськой славі!
Насміялись мні дураки в моей же державі!
Я послал їх в Віфлієм, чтоби іспитати,
О необикновенном сем рожденном дитяти;
Но они мні о нем вість не предложили,
Как простого мужика, мене обольстили.
(Ще дужче кричить).
Розкаленная утробо! Не вім, что чинити.
Аз єсьм цар, на землі хто мя может слити?
Пошлю вірниє раби, штоб його убити.
О храбриї мої вої, предстаніте зді!
Вірно ви мні должни служити везді.
ЯВА ДЕВ’ЯТА
Воїни увіходять у всі двері й разом говорять.
Воїни
Государю наш, почто требуєши нас?
Ми здісь всегда предстояли,
І прикази твої всегда виполняли;
Не может же сему вовіки статься,
Чтоб сміл кто твоей державі посміяться.
18
Ірод
(крізь сльози)
Однако же волхви мене осміяли,
Да і царський приказ ногами попрали; Обійдіте ж моя гради, всі мої преділи, Убивайте всіх младенцев, коїх би обріли.
Воїни
Государю, приказ твой виполнить готові. Ми на всіх врагов твоїх возложим окови.
Хор
Перестань ридати,
Печальная мати!
І на радость преложися,
К царю приближися.
Не іми за шкоду,
Видя, яко воду,
Кров ізливаємих І убиваємих;
К жизні непремінной,
Ко смерті нетлінной,
За живота страту Пріємлють заплату.
ЯВА ДЕСЯТА
Воїн веде Р а X і л ь із немовлям і говорить гнівно.
Воїн
Ступай, бабо, ступай! Не вгинайся, ступай!
(До царя).
Вот, царю, твой приказ ми добре спольняли, Во всіх городах дітей убивали.
19
Се один із младенцев в царстві юж зостался; Я долго за его матір’ю ганялся.
Се послідня жива пред тобою,
Мать хочет замінить смерть його собою.
Ірод .
Я царському слову не могу ізмінить,
I велю тотчас не мать, а отроча убить.
. Воїн піднімає дитя на спис.
Рахіл ь
Ах, незносная печаль дух мой снідаєт,
Что сей лютий воїн чадо убивает:
Вирвавши із нідр моїх, хощет погубити О нещастіє моє, что буду чинити?
Щасливі ті жени, кої не рождають,
Скорбі і печалі вовсе не знають.
Б’є себе в груди. Воїн виходить.
Хор
Ірод неситий Велить убити,
А воїн терзает І убиваєт.
Маленькії чади Всі пребудуть раді,
Тим-бо з неба платять,
Що живот свій тратять За Христа і Бога;
То їм мзда премнога,
Малим отрочатам,
Закланним овчатам.
Рахіл ь (до Ірода)
Умилосердись, царю, і возврати мні чадо! Нащо його убил?
Оно еще єсть младо!
Ірод
Полно, баба, полно шуміть!
Об убитом нічого жаліть.
Хор
Не плач, Рахіле,
Що чадо не ціле;
Не ув’ядають,
Не процвітають Вольнії крила Новой святині;
К Богу і сину Імієш причину:
Твоє-бо пернате Небом суть узяте;
Путь прошедше тісний Побіднії пісні Поють царю слави,
Іже їх ізбави Од сітей ловящих В пагубу губящих.
Рахіл ь (до Ірода)
О Іроде пребеззаконний, мучителю стопекельний, Якую ти в дітях вину обрітаєш,
Що смертію от сосцев наших отриваєш?
21
ЯВА ОДИНАДЦЯТА
Воїн забігає, виганяє Рахіль і виходить за нею.
Воїн
Ступай, баба, ступай! Здесь балов не точі.
Ірод
(тихо, сам з собою)
Уви, кая сих времен зділалась преміна, Думавшу мні вічно жить, близиться кончина, Однак же я з смертію сражаться буду.
(Голосно).
Вої вірнії мої! Станьте у порога,
І да смерть не убіжить, ловіть якомога!
ЯВА ДВАНАДЦЯТА
Воїни увіходять юрбою в усі двері й стають біля порогів.
Хор
Тут смерть ВИХОДИТЬ, речет к нему вину, Почто дерзнув пролить кров неповинну?
За ню же, реку, стяжу твою душу,
І пригласити други свої мушу,
О Іроде преокаянний!
ЯВА ТРИНАДЦЯТА
Смерть входить; перелякані воїни тікають.
Смерть
Що ти, Іроде неситий!
Почто се болтаєш
І мене убити Воям повеліваєш?
Із пропасті ада Будеш ти знати, Неповинні чада Як убивати.
Вийди, брате, друже, Мені пособити Кровопийцю Ірода Од землі стребити!
ЯВА ЧОТИРНАДЦЯТА
Перш під долівкою, а тоді за сценою дедалі дужче та дужче
чутно грубий голос: «Гуп, гуп, гуп, гуп, гуп!».
Потім входить Чорт, вигукуючи: «Гуп, гуп!».
Чорт
(до Смерті)
Почто ся, моя другиня, зовеш на пораду? Тотчас умертвлю й препоручу аду.
(До Ірода).
А покуда ти, неситий Іроде, будеш спориться
з моєю сестрою?
Разві ти не хочеш брататься зо мною?
(До Смерті).
Підними, сестро, косу, вдар його во главу! Щоб знали повсюду нашую державу.
(Виходить).
ЯВА П’ЯТНАДЦЯТА
Ірод підводиться; з переляку він осмілився і дяківським
голосом кричить на С м е р т ь.
Ірод
Што мя словеси стращаєши?
Смерть
(тим же голосом)
Разві ти мене і до днесь не знаєши?
Ірод
Аз єсьм батат і славен,
І ність ніхто мні равен.
Смерть
Слава і багатство прейдуть!
Сей коси довольно взмаху І мертв уже чоловік од страху.
Ірод
Коси ти, бабо, траву своей косою,
Не тобі, машкаро, спориться зо мною!
Я могуществом і силою ‘ Заставлю тебе покориться.
Смерть
Безумне! Всього світу я сильній нахожуся; Ізначала віку нікому не клонюся;
Аз єсьм монархиня, всього світу пані,
Я цариця суща на всякії страни,
Князіє і царіє під властю моєю,
Усіх вас я посічу косою своєю.
Б’є косою Ірода; той падає і довго конає. Смерть виходить.
24
ЯВА ШІСТНАДЦЯТА
Хор
(співає за сценою в той нас, коли Ірод ще б’ється
в конвульсіях)
Дерзай од Смерті посічен косою,
Да ідет во ад і живет з тобою;
Ти будеш там всегда пребувати,
О Іроде преокаянний!
Перш під долівкою, далі за сценою знову чути:
«Гуп, гуп, гуп!»
ЯВА СІМНАДЦЯТА
Чорт входить, бере в обійми Ірода і басом говорить
уривчасто і протяжно.
Чорт
Друже мій вірний, друже прелюбезний! Довго ждав я тебе в глибочайшій бездні. (Ще голосніше скоромовкою).
От так беруть, от так несуть Розкішників світу!
Понеже дать не могуть Пред Богом отвіту.
Хор
Не відав же он, що істребиться І царство його в кінець розориться. Заслуга його знатна всім і явна,
За то й пекельна бездна ізготованна,
О Іроде преокаянний!
Завіса опускається.
25
ЧАСТИНА ДРУГА
Дія відбувається на нижньому поверсі.
ЯВА ПЕРША
Дід і баба.
ДІД
От тепер і нам припало,
Як Ірода вже не стало; Потанцюймо ж, молодичко,
Мій рожевий квіт, хоть мало!
Баба
Гляди лишень, вражий діду,
Щоб не ввели танці в лихо; Забрались би у тісний кут,
Да хліб собі їли б тихо.
Дід
Да що ти мені бовтаєш,
Чого і сама не знаєш?
Ти говориш річ сю лишню,
А я б тобі сказав піти Під черешеньку, під вишню.
Хор
(співає)
Дід з бабою танцюють.
Ой під вишенькою, під черешенькою Стояв старий з молодою,
Як із ягодою.
І просилася, і молилася:
26
«Пусти мене, старий діду,
На вулицю погулять». —
«Ой і сам не піду, і тебе не пущу, Хочеш мене, старенького,
Да покинути.
Ой не кидай мене, бабусенько моя, На чужій стороні При лихій годині.
Куплю тобі хатку, іще й сіножатку І ставок, і млинок,
І вишневенький садок». —
«Ой не хочу хатки, ані сіножатки, Ні ставка, ні млинка,
Ні вишневого садка.
Ой ти, старий: кахи, кахи!
Я молода: хи-хи, хи-хи!»
ДІД
Да годі ж, годі ж, годі ж бо вже!
Вклоняються глядачам і злякано виходять,
побачивши солдата, який їм кричить:
«Кой чорт вас здесь розвєсєліл» і под.
ЯВА ДРУГА
Солдат
(на діда і бабу)
Кой вас чорт здесь разносіл? Ведь тотчас патащу к ахвіцеру, Штаб ви зналі крестіянску веру! (До глядачів).
А, здрастуйте, чесниї гаспада!
Не було ль тутечки здесь солдат? С німі времечко правєсті я рад;
27
Но как оних здєсєчка тут нет,
То прийміть, гаспада, мой привет.
Я солдат прастой, не богослов,
Не знаю красних слов;
Хотя я отечеству суть защита,
Да спина в меня ізбита;
Читать і писать не вмею,
А гавару, што разумею;
Нонича люди веселяться,
Да й подліна, как не удивляться!
Христос в вертепе народился,
А Ірод окаянний сказился;
Бояся царства лишиться,
Вздумал детской кров’ю омиться.
За то Іродушкє пришлось жестоко,
Как черті тащили в ад его глубоко. Каковую весть вам-ста сообщаю І вас Христовим рождеством поздравляю.
ЯВА ТРЕТЯ
Солдат і Дар’я Іванівна.
Солдат
А, Дар’я Івановна! Каково живете?
Дар’я Іванівна Скучаю за вами, Ігнатій Парамонович.
Солдат
Благодарю вас за пам’ять.
Цілуються, скрипки грають камаринську; танці;
раптом чути барабан.
28
Ах, Дар’я Івановна, барабан слихать! Мне треба в поход ступать.
Дар’я Іванівна
(цілує його)
Прощайте, Ігнатій Парамонович.
ЯВА ЧЕТВЕРТА
Циган
(на коні)
Дяги, дяги, забув, батю, дуги!
На шляв да-ри-да-ти,
Бо йду по-здрав-ля-ти!
(До глядачів).
Криця —не лошиця, кремінь —не кобила, Як біжить, аж дрижить, як впаде, то й лежить, Кобила падає, а з нею і циган у сніг.
Пху! Побила б тебе лихая да нещаслива година! Пре-пре-прекаторжного батька скотина! Щоб тобі ні стригло, ні брило,
Щоб тебе на світі не було!
Один в роті зуб держався,
Да й той тепер у снігу зостався.
(До глядачів).
Панове! Хто хоче? Будемо міняти!
Далебі, що її стоїть продати.
(Трохи помовчавши).
Ніхто ні шажка, ні копієчки не хоче дати?
А тут-то вража кобила брикуча,
Хоч ребра в її й дуже видно,
Да все ж за год вона роздобріє; Коли жива буде,
Боятимуться люди:
Хутко біга.
(Б’є кобилу нагаєм і кричить).
До шатра! До шатра! До шатра!
Кобила підскакує і втікає.
Ох, їсти ж, їсти Смаженої капусти!
Хоч би смальцем зашмарувати, Да добре попирувати!
ЯВА П’ЯТА
Входить циганчук, син.
І
Син
Йди, батьку! Мати казала вечерять. Циган
А що ж доброго ви там наварили? Син
Казала мати —нічого.
Циган А хліб же є?
Син
Де б то взявся? Нема.
ЗО
Циган
Та дарма. Я тут з людьми добрими погарцюю, А ви вечеряйте собі здорові,
Циганчук виходить.
ЯВА ШОСТА
Входить циганка з глечиком у руці.
Циганка
Гараську, Гараську!
Із’їла собака порося і паску Да ще й перець винюхала!
Тепер кого пеняти?
Ніде й хліба взяти!
Циган
Ой жінко, жінко! Я шек-монодек, Фун-фун-фонфора!
У мене що не день, то копійка свіжа. Чи молочка? То й на, на!
А чи сальця? То й на, на!
А тепер-то я ж з голоду вмираю.
Циганка
Е, старий, котюго! Ще й тобі мене оце
дратувати!?
А як знав би ти собі міхом подувати,
Да залізо гарячеє молотом кувати!
Як ударю я тебе кічвою сією,
Не будеш ти знущатись над бідністю моєю. (Дає йому ляпаса).
31
Циган
(погрожує їй нагаєм)
Ой жінко, як начну Сергієм латати,
То вся шкура на тобі буде тріщати.
Циганка
І не лай же мене,
І не бий же мене;
Принесу я борщику В полив’янім горщику.
Циган
Хутко ж, жінко, да не бавсь!
Циганка виходить і знову повертається.
Циганка
Тут-то страва, тут-то люба! Покуштуєш — звисне губа.
Циган
А дай же покуштувать!
(П’є з глечика, потім плює і говорить із досадою).
Ге, побила б тебе година лихая!
Така твоя й страва, як і ти, дурная:
Твій борщ да походив на ракову юшку!
Циганка
Кидала, мій миленький, й цибулю, й петрушку, А для свого господаря Й кусок сала із комара.
Циган
Гайда ж до шатра дітей годувати,
А коли хоч, то й вернись, да нум танцювати!
Скрипка грає. Циган співає і танцює з циганкою.
32
Чом, цигане, не ореш? — Бо не маю плужка. Тільки в мене пояс є, за поясом пужка.
Чом, циганко, не прядеш? — Бо не вмію прясти, Із-за гаю виглядаю, щоб сорочку вкрасти. — Ходім, стара, до шатра, що має Бог дати!
Фун, фун, фонфора! Проживем без хати.
Танцюючи, виходять.
ЯВА СЬОМА
Угорець
(в гусарському вбранні)
Терентенбасса, маленька басса, велика басса, Мої поля, моя вода, моє блато, моє в блаті, моє.
Входить угорка.
А, здрастуй, мадярко!
Цілуються. Грає скрипка. Співають і танцюють.
Гусар коня напував, Дзюба воду брала.
Гусар пісню заспівав, Дзюба заплакала.
Не плач, Дзюбо, моя любо, доки я з тобою.
Як поїду я од тебе, заплачеш за мною.
Ой, хто любить печериці, а я люблю губи.
Ой, хто любить молодиці, я горнусь до Дзюби.
Цілуються і виходять.
ЯВА ВОСЬМА
Поляк і хлопчик.
Поляк
А цо тута за галаці?
Hex дзембло вєзмє гайдамаці!
33
Ідзь, хлопку, ведзь до мне кохану,
Я ту краков’яку витанцьоваць стану.
Хлопчик виходить.
(До глядачів).
А цо, панове?
Жеби ви знали, цо я єстем з дзяда,
Із прадзяда шляхтич уродзьоний.
Я бил-ем ве Львове,
Бил-єм і в Кракове,
Бил-єм і в Кійовє,
Бил-ем і в Варшаве,
Бил-єм і в Полтаве,
Бил-єм в Богуславе.
Падам до ног ясневельможнего пана!..
(Називає на прізвище господаря дому). Зичу здрув’я і многа лята.
ЯВА ДЕВ’ЯТА
Входить полька.
Поляк
А, як ся маш, моя варшав’янко?
Полька
Будь здрув, мой коханко.
Цілуються. Скрипка грає. Поляк співає. Обоє танцюють.
Поляк
Сіви коник, сіви, зєльона кульбака, Заєхал-єм до ней — нехце мє, собака. Нє жалуй, дівчина, барилечки вина, Бо собє достанеш добрей матки сина.
Жеби ти вєдзяла, цо о тобє мисле,
Скоцилась би до мне………………………….
Хіба би-м мусила в Кракове не биваць. Жеби-м не умила краков’ика спєваць.
Під час танців хлопчик виходить із дверей і починає танцю-
вати навприсядки за спиною свого пана.
Той, роблячи в танці крок назад, падає навзнак і кричить,
лежачи на підлозі.
А пудзь до дзємбла, лайдак! Батогами забію! Полька
Пшепрошам пана Яна!
Ідзь зе мне,
Бо цєбє гайдамака забіє!
Полик
Цо ти, неодукована кубіта, мувіш!
Як Бога кохам,
Єдин тшидесті гайдамак забіє!
Схоплюється, і всі виходять в ту хвилину,
коли за сценою чути пісню.
Да не буде лучше,
Да не буде краще,
Як у нас да на Україні!
Немає… нема…
ЯВА ДЕСЯТА
Входить запорожець у червоних шароварах, у повній
одежі, з люлькою і з булавою, за плечима бандура.
Запорожець
(до глядачів)
Гай-гай, панове, що то ик и молод був! То-то в мене була сила:
35
…б’ючи, й рука не мліла.
А тепер від… і блоха сильніш здається, — Плечі й руки болять, уже сила рветься!
Ой ви літа, літа, поганая справа,
В морду хоть зацупиш, вже не та розправа. Ой бандура моя золотая,
Коли б до тебе шинкарка молодая! Танцював би з єю до смаку, до сміха, Одцурався б з єю навіки од лиха,
Бо, бач, як заграю, не один поскаче,
Да к тому весіллю, може, хто й заплаче!..
Я козак, горілку п’ю, люльку я вживаю,
Є шинкарки в мене, а жінки не маю.
А вас, панове, святками поздоровляю.
ЯВА ОДИНАДЦЯТА
Запорожець і Хвеська.
Запорожець
А! Здорова, шинкарко,
Здорова, полтавко,
Як я тебе давно бачив!
Хвеська
Як бачились у Чигрині,
Да й досі ні.
Запорожець
Так, Хвесю, так! Любко, голубко моя!
Як бачились у Чигрині,
Да й досі ні.
Поцілуй же мене по знакомості в крутий
мій усок!.
От так — цмок!
Поцілуй же ще в чуприну хоч разок!
От так — цмок!
Поцілуй же мене в булаву й в бандуру! Добре! Тепер потанцюймо!
Скрипка грає. Танцюють. Після закінчення танцю Хвеська
виходить.
От так же! І пішла!
ЯВА ДВАНАДЦЯТА
Змія повзе, і, коли запорожець стоїть роздумуючи, вона
кусає його за ногу і відповзає.
Запорожець
Ой лишенько, гада, гад!
От чорт йому й рад!
Оце ж і укусила.
Ой, хоч би циганочка да поворожила.
ЯВА ТРИНАДЦЯТА
Циганка входить, запорожець лежить.
Циганка
Ох, мій милий волошину чорнобривий, Оце ж тобі вража Хвеська нарядила, Що тебе гадюка укусила!
Запорожець
Поворожи, будь ласкава,
Далебі оддячу.
Хоч незруч, дак хоть навкидьки.
37
Циганка
Ходила циганка по горах, долинах,
Носила пісок на вилах.
Скільки останеться на вилах піску, —
Шепче так, щоб запорожець не чув, але він чує. Стільки б у тебе осталось, козаченьку, духу.
(Голосно).
Ти зовсім здоров, вставай,
Да дохід давай.
Запорожець
(устає)
Потанцюй же зо мною, бо дам прочухана. Скрипка грає. Танцюють.
Циганка
Не жалуй, батеньку, копієчки, да дай дві. Запорожець
Що ти кажеш, циганко? Я недочуваю. Циганка
Да я й сама, козаче, знаю.
То я кажу: не жалуй копієчки, да дай дві.
Запорожець
За що або й нащо тобі, скажи, будь ласкава! Циганка
Я б собі, голубе мій сизий, рибки купила. Запорожець
Може б ти, циганко, й товченики їла?
38
Циганка
Ох, їла б, козаче-бурлаче, да де ж то їх взяти? Запорожець
Цаплена ти голова! Чому давно не казала?
Я б тобі повну пазуху наклав!
(Булавою б’є її знизу під спину).
От тобі товченики! От тобі товченики! Циганка, підскакуючи, втікає.
ЯВА ЧОТИРНАДЦЯТА
Запорожець
(танцює. Скрипка грає. Потім говорить)
Піти лишень до Хвеськи да випить хоч півквартівку, бо дуже щось сухо на язику.
(Стукає в двері.)
Хвесько! Хвесько! А, Хвесько! Серце, відчини! Відчини!
Будь ласка! Хіба ти не чуєш? Бодай ти зозулі не чула!
Кажу тобі, відчини, бо й двері виставлю і вікна поб’ю!
(Відступає кілька кроків назад, розганяється,
лобом висаджує двері й ховається за сцену).
ЯВА ВІСІМНАДЦЯТА
Чорт
От тепер я діждався,
Що жид мені дістався.
(Довго дивиться на жида).
Запорожець
(підкрадається й б’є його булавою)
Оце ти й досі не одніс?
Який з тебе проворний біс?!
(Б’є чорта знову).
Неси ж, неси, да кушай на здоров’я. Чорт
________________________________________ і
Гуп, гуп, гуп!
Відносить жида. Скрипка грає. Запорожець танцює.
Запорожець
Іще коли б найти уньята-ледащичку;
Щоб враг узяв, аби лиш не п’яничку,
Бо я, признаться, й сам п’яничок не люблю.
ЯВА ДЕВ’ЯТНАДЦЯТА
Уніатський піп.
Запорожець
Про вовка промовка, аж дідько вовка і несе, Висповідай мене, попе, під попинкою.
40
Уніатський піп
Признавай гріхи предо мною, покайся,
Перед схизматськими попи не признавайся.
Запорожець
Чого соромляться, панотче? Розкажу, що знаю.
Уніатський піп Благо сотворити, аще нічого не утаїти.
Запорожець Я змалку мандрую по світу.
Не бив уніатських я попів,
З живих з їх кожу я лупив.
Вони над козаком ждуть смерті,
Щоб в домовину скоріше заперти: Таскають, співають, сміються,
А на поминках, як поп’ються,
Дак тільки не танцюють,
Мов коні козацькі, гарцюють.
Уніатський піп
(тремтячим голосом)
Треба тобі до косціола ходить,
Часті поклони треба бить.
Запорожець
Е! Бач? Я звіку до косціола не ходив, Поклони не бив, хіба тебе побію.
Уніатський піп утікає.
41
ЯВА ДВАДЦЯТА
Монолог запорожця.
Запорожець
А що? Утік? А добре дуже я зробив,
Мов десятки врагів побив.
Утік! А то пришилось би чорта знову звати. Щоб уніатського попа да чортові оддати! Скрипка грає. Танцює.
Оце ж як я дуже вморився,
Мов коло плуга день возився!
Треба лягти да заснути,
А ранком можна і до Хвеськи,
Де хлиснути мокрухи.
(Лягає на правий бік).
Так лягти не гарно.
(Лягає на лівий бік).
А так іще гірше.
(Лягає на спину).
А так, то запевне який дідько задушить,
Бо я слабоватий.
Гай-гай, панове! Що то як я молод був! (Лягає на живіт).
Ляжу бак так, як мій батько колись спав!
А я його добре знав.
Тепер нехай на шию хто сяде,
Устану рачки да й повезу, як віл.
ЯВА ДВАДЦЯТЬ ПЕРША
Два чорти входять і хочуть узяти запорожця. Одного
з них він ловить за хвіст. Другий тікає.
Запорожець тягне чорта за хвіст до світла.
42
Запорожець
Ух! Чорт у баклаг вліз!
Що се я піймав? Чи се птичка,
Чи перепеличка,
Чи се тая синичка.
Що вона й не дише,
Тільки хвостиком колише?
Глянь, глянь, яке воно чуднеє,
Да далебі страшнеє:
Очі з п’ятака,
А язик вивалив, мов та собака!
Де ти груди собі поздирав?
Може, глід да груші крав?
Повернися, подивлюсь, яке ти іззаду?
Чорт повертається, запорожець його оглядає.
Еге! Воно, бачу, й крильця має,
Се ж то те, що ніччю літає Да кури хватає.
(Стоїть замислившись).
Се да те, кажу я,
А воно той коник,
Що по полю скаче Да хрущів ловить.
Коли скаче, то уже ж Танцювать уміє.
А може, не сміє?
Ось ну лишень не соромляйся! Погупцюймо трохи,
Повтікають блохи.
Скрипка грає. Запорожець танцює, а чорт стоїть.
А що ж се ти стоїш, як кожух замерзлий?
Б’є його булавою. Скрипка грає. Танцюють обидва.
Чорт в такт примовляє.
Чорт
Гуп-гуп, гуп-гуп-гуп!
Запорожець, ударивши його булавою, говорить.
Запорожець Дну лишень геть ти…
Чорт, перелякавшись, утікає.
А що? Утік? Не так було ще з їм робити; Коли він… то треба було вбити.
(До глядачів).
По сій мові Будьте здорові.
Мені приходиться, панове,
З пісні слова не викидать.
А що було, барзо прошу,
Об тому лихом не поминать.
Піду тепер собі в курінь Віку доживать.
(Виходить).
ЯВА ДВАДЦЯТЬ ДРУГА
Входить свиня, підходить до Іродового трону, лягає під нього
так, що тільки зад з-під трону видно. Входить хазяїн свині,
К л и м, і б’є її нагаєм.
Клим
Аля, аля! Аля ж, кажу! Вона ніби не чує!
Що там вона риє свинячою мордою?
Еге! Треба жидам оддать:
Вона давно хотіла здихать.
ЯВА ДВАДЦЯТЬ ТРЕТЯ
Циган
Здоров був, Климе!
44
Клим
Здоров був, цигане!
Циган
Яку вона кару тобі зробила? Клим
Весь город порила,
Капусту й пастернак поїла.
Циган
Оддай нам її, ми її научим Холянди танцювати —
В город не буде вже скакати.
Клим
А я думав, що він купить,
А він її даром лупить!
Пане купче! тікай.
Циган виходить.
ЯВА ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТА
Климова жінка
Чоловіче, до нас, бачу,
І кондяк припхався.
Клим
Е, я жінко, його
Давно сподівався.
Климова жінка виходить.
45
Дяк
Дай Бог здравствовать, Климе!
Клим
А дай Боже, пане бакаляру!
Ти наш-таки, кондяче,
Візьми собі оцю свиню,
Бо в город все скаче.
Дяк
Ци-ірц, ци-ірц, ферчик!
Іже, віди, аз, наш, єсть,
Спіши ко мні зіло!
Климій сотворил нам честь, Дав свиняче тіло.
ЯВА ДВАДЦЯТЬ ШОСТА
Приходить школяр Іванець.
Іванець
Аз путешествую, коє ваше діло?
Дяк
Взем сіє бремя, неси в наші кліті. Іванець
Помозите ю на рамо под’яти.
Дяк
Возгласи: «Аля, аля в школу пір’я драти!
46
Всі
Аля! Аля!
Іванець виходить.
ЯВА ДВАДЦЯТЬ СЬОМА
Дяк
(дякує Каймові)
Гевал, Амон і Амалик І всі живущі в Тирі Возрадуються доброті І воспоють в ефірі.
Ми вашу обреченну жертву, Хоть живу, хотя мертву,
Со благодарностю пріємлем І вию вам об’ємлем.
Клим
І тобі теє ж од нас, пане кондяче. Дяк виходить.
ЯВА ДВАДЦЯТЬ ВОСЬМА
Клим
Дивись, як вражий дяк подякував гарно, Що аж в мене сльози в вічі навернулись. Да, правда, єсть за що й дякувать: Свиня, хоч куди свиня —
Ребра так і світяться.
47
Климова жінка
Климе! Чоловіче!
До нас, бачу, із свиняки Принесли кондяки Обідрану кожу.
Клим
От бач, жінко, що я можу!
Свиняка б пропала,
А платить дяку за сина Пора вже настала.
Тепер вже ми розщитались:
Цілі гроші в нас зостались.
Климова жінка
У нас, чоловіче, звіку товаряки не було.
А тепер не стало уже і свиняки — усе загуло, Тепер потанцюймо, як прежде водилось, Щоб конопельки більш народилось.
Скрипка грає. Танцюють.
Клим
Ходімо, жінко, у нас десь козяка була.
Жінка виходить.
ЯВА ТРИДЦЯТА
Входить коза.
Клим
Ци-ци!
48
Коза
Ме-е-е!
Клим
Ци-ци!
Коза
Ме-е-е!
Клим
Ци-ци!
Коза
Ме-е-е!
(Ховається під Іродів трон).
Клим
Ото ж доцикався і козу загубив!
(До глядачів).
Панове громадо! Чи не бачили кози? Що то було в її солодке молоко!
По дві дійниці молока давала,
Тепер вона, бідна, як у воду упала. Одна біда не минулась —
Друга навернулась.
Вчора довелось заснуть Під Лисою горою:
Макогоненко Грицько Вийняв у мене з кишені Люльку, крицю, кремінець І на пугу ремінний кінець.
Заколупив серце вкрай,
Що ні в пекло, ні до жінки, ані в рай.
А тут козу ще згубив,
Лучче б був її убив.
Піду лишень пошукаю.
(Знаходить).
А, моя козонько, моя голубонько,
Бач, як вона скаче, мов танцювать хоче!
Скрипка грає. Танцює. Потім поліно кидає під трон,
коза падає і здихає.
А що се? Скрутилась? Скрутилась?
(Плаче).
Бідна ж моя головонько! Козу вбив!
(Подумавши трохи).
Понесу ж да оддам собаці шкуру,
А жінці пошию із м’яса кожух.
\
(Виходить).
ЯВА ТРИДЦЯТЬ ПЕРША
Артилерист і с е л я н и н. Селянин везе гармату.
Артилерист Вези, не отговаривайся!
Селянин
А вже ж бо мені та кушка!
Артилерист стріляє з гармати.
Артилерист
Віват, господа!
Хор
(за сценою)
Многая літа! Многая літа! і т. д. Завіса опускається.
50
НОВА РАД/СТЬ СТАЛА
КОЛЯДКИ
ОЙ, В ЄРУСАЛИМІ
РАНО ЗАДЗВОНИЛИ
Ой, в Єрусалимі рано задзвонили, — Щедрий вечір та добрий вечір Та добрим людям на здоров’я!1 Ой, сів Христос та вечеряти,
Прийшла до Нього та Божая Мати. «Сідай, сідай, мати, з нами вечеряти!» «Ой, спасибі, синку, за цю вечеринку! Ой, дай мені, синку, золотії ключі, Треба рай і пекло та й поодмикати, Праведнії душі та й повипускати. Тільки отієї та й не випускати,
Що у п’ятниченьку рано поснідала,
А у неділеньку рано проспівала,
Що рідную неньку та й налаяла,
Ще й не налаяла, тільки подумала».
Ой, і щедрий вечір та і добрий вечір.
В НАШОГО ПАНА НОВІЇ ДВОРИ
В нашого пана новії двори, —
Ой, дай Боже!2
Новії двори, тисові столи,
Красно покриті ілчить скатерті.
А поза стілю сидять святії,
Сидять святії, Господь із Петром. Мовить Господь Бог своєму Петру: «Ци всі ж ми тутки, мої святії?» «Ой, лишень нема свят Николая».
Приспів повторюється після кожного рядка. Повторюється після кожного рядка.
«Ой, Петре, Петре, послуго ж моя! Послужи мене, стріть Николая». Малу годинку, ой, перегодив:
Ой, уже іде отець Николай.
Впав перед Богом в багровій ризі, В багровій ризі, в світлій короні. Прийшов Николай наперед Бога, Корону здоймив, головку склонив. «Отче Николай, де ж ти ся барив?» «На синих морж, на перевозах – Там сімсот душок я перевозив,
Ні одну душку же я не втопив. Лиш одна душка та й потопала,
Ба й грішна була, та в море впала, Бо согрішила отцю й матері,
І неділеньку не шанувала.
Як я душки всі поперевозив,
Як звіялися та й буйні вітри, Морем, кораблем заколихали, Тогди та душка в море упала,
В море упала, та й не пропала. Ниряв я в море та й тричі до дна, Та й не пропала душка ні одна».
А за цим словом тривайте здорові!
НОВА РАДІСТЬ СТАЛА
Нова радість стала,
Яка не бувала,
Над вертепом звізда ясна Світлом засіяла.
Де Христос родився,
З Діви воплотився,
Як чоловік, пеленами Убого повився.
Ангели співають:
«Слава» восклицають,
На небесах і на землі Мир проповідають.
Нова радість стала,
Що на небі хвала,
Звізда ясна над вертепом Весь світ осіяла.
Пастирі з ягнятком Перед тим дитятком На коліна припадають, Царя-Бога вихваляють.
Давид виграває,
В гуслі ударяє, Мелодійно і предивно Бога вихваляє.
І ми теж співаймо,
Царя прославляймо,
Із Марії рожденному Славу й честь віддаймо.
Просимо Тя, Царю, Небесний Владарю, Даруй літа щасливії Цього дому господарю.
Сему господарю І сій господині,
54
Даруй літа щасливії Усій їх родині.
Просим Тебе, Царю,
Просимо всі нині,
Верни волю, пошли славу Нашій неньці Україні.
Дай нам в мирі жити І Тебе хвалити А по смерті в царстві Твому Вовік вічно жити.
НЕБО І ЗЕМЛЯ НИНІ ТОРЖЕСТВУЮТЬ
Небо і Земля (2) нині торжествують. Ангели й люди (2) весело празнують.
Христос родився, Бог воплотився, Ангели співають, царіє вітають,
Поклін віддають, пастиріє грають, «Чудо, чудо!» — повідають1.
Во Віфлеємі (2) весела новина: Пречиста Діва (2) породила Сина.
\
Слово Отчеє (2) взяло на ся тіло:
В темностях земних (2) сонце засвітило.
Ангели служать (2) своєму Королю,
І во вертепі (2) творять Його волю.
Приспів повторюється після кожної строфи.
Три славні царі (2) зі Сходу приходять, Ладан і смирну (2), золото приносять.
Царю і Богу (2) ці дари віддають,
Пастирі людям (2) розповідають.
І ми рожденну (2) Богу поклін даймо, «Слава во вишніх!» (2) — Йому заспіваймо.
ДОБРИЙ ВЕЧІР ТОБІ, ПАНЕ ГОСПОДАРЮ!
Добрий вечір тобі, пане господарю!
Радуйся! Ой радуйся, земле,
Син Божий народився![1] Застеляйте столи, та все килимами!
Та кладіть калачі з ярої пшениці!
Бо прийдуть до тебе три празники в гості!
А що перший вже празник — Рождество Святеє! А другий вже празник — Святого Василя!
А третій вже празник — Святі Водохрещі!
А що перший празник зішле тобі втіху!
А що другий празник зішле тобі щастя!
А що третій празнцк зішле всім нам долю! Зішле всім нам долю, Україні волю!
В ГЛИБОКІЙ ДОЛИНІ ЗВІЗДА СЯ З’ЯВИЛА
В глибокій долині звізда ся з’явила,
Де Пречиста Діва-мати сина породила.
Як То породила і так ’му співала:
– Люляй же ся, мій синочку, а я буду спала.
- Погодіть, мамойко, хоць щну годину,
А я піду та й до раю, принесу перину.
- Сину ж ти, мій сину, де ж ти того годен,
Іще нема дві години, як ти ся народив.
- Мамо моя, мамо, чом би я не годен,
Я сотворив небо й землю, ще-м ся не народив.
Ой там за ярочком сталася новина,
Там пастушки пасуть вівці, дійшла їм новина:
Зійшов ангол з неба, сточе в бочку вина,
Всі пастушки почестовав, і ще бочка повна.
БОЖЕ, ДАЙ ЖЕ ВЕЧІР ДОБРИЙ
Боже, дай же вечір добрий Вам, добрії люди[2].
Хто в цім домі проживає,
Нехай здоров буде.
Ви вікуйте, рождествуйте,
Веселії будьте.
Ми, що знаєм, вам об’явим —
Охотно почуйте.
Що у Діви у Марії Христос народився.
Де Христос-Бог народився,
Там Ангел явився.
Всі Ангели й Архангели Весело співають,
Вони Богу Небесному Хвалу воздавають.
СВЯТІ ТРУБАЧІ
Гей, знати, знати, котре господар,
А то господар на ім’я Іван.
Його подвір’я сріблом леліє,
А в його дворі два-три королі:
А перший король — то сам Господь Бог. А другий король — то Святий Юрій.
А третій король — то Святий Дмитро.
В Святого Дмитра трубочка срібна,
В Святого Юра — з буйного тура,
А в Господа Бога з єдинорога.
Ой як затрубив а й святий Дмитро, — Гори, долини копами вкрили.
Ой як затрубив а й Юрій святий, —
Всю кригу розбив, дерево розцвів.
Ой як затрубив сам Господь з неба, — Врадувалася на ріллі скиба,
На ріллі скиба, у морі риба,
У морі риба, у полі зілля,
У горах зілля, у стогах зерно.
Всі ся церковці порозтворяли,
Всі ся свічечки позажигали;
Коло престола стоїть Никола,
Господа славить, три служби служить: Гой, першу службу — за господаря,
За господаря на ім’я Йвана;
А другу службу — за господиню,
За господиню на ім’я Анну;
А третю службу — за челядочку,
За челядочку, за худобочку.
СВЯТІ ОРАЧІ
Чий же то плужок найранче вийшов? — Гей, дай Боже[3]!
Нашого пана господаронька, Господаронька чом Тимцуненька[4].
В нього волоньки все половії,
А чепигоньки все золотії.
Святий Никола за плугом ходить, Святий Михайло волоньки гонить,
Сам му Господь Бог ріллю всіває,
А й Божий му Син поволочає,
Божая Мати їм їсти носить.
Гей, носить, носить, все Бога просить: «Зароди, Боже, густеє жниво,
Густеє жниво, рясні снопоньки,
Рясні снопоньки, густі копоньки».
Дай же ти, Боже, сив кониченька, Жеби-с ним їздив межи копоньки,
Як місяченько межи ЗВІЗДОНЬКИ.
Дай же ти, Боже, на двір щістенько,
На двір щістенько, в дім здоровенько. Дай же ти, Боже, в городі зілля,
В городі зілля, дома весілля.
Бувай же здоров, господареньку,
Не сам з собою, з свойов жоною,
І з діточками, як з квіточками,
І з усім домом, з Господом Богом.
Ци дома, дома, пане господару?
Славний є, Боже, Цару Небесний, над нами. Ой у тебе сам Господь ходить по подвірочку, Парує корови у штири обори.
Ци дома, дома, пане господару?
Ой у тебе сам Господь ходить по подвірочку, Парує бички у штири плужечки.
Ци дома, дома, пане господару?
Ой у тебе сам Господь ходить по подвірочку, Парує овечки у штири турмочки.
Ци дома, дома, пане господару?
Ой у тебе сам Господь ходить по ясилечці, Парує єрки у штири шареньки.
Йа за сим словом будь ти нам здоров,
Будь ти нам здоров, пане господару.
ч
Віншуєм тебе щастям, здоров’ям,
Щастя, здоров’я на худобочку,
Здоров’я в сім домі на челядочку.
За колядочку – горілки бочку,
Бочку, не бочку, хоть барилочку.
А з того жарту коби хоть кварту,
Добре би сі вдало, коби сі дали сало, Підлізьте вище, здойміть ковбаси ще.
Пане господарю, у твоєму дворі Рай розвивсь, рай розвився,
Господь звеселився,
Що-й на світ Христос народився.
У твоєму дворі церкву збудували.
Рай розвивсь, рай розвився,
Господь звеселився,
Що-й на світ Христос народився.
Церкву збудували з трьома престолами. Рай розвивсь, рай розвився,
Господь звеселився,
Що-й на світ Христос народився.
На першім престолі Рождество Христове. Рай розвивсь, рай розвився,
Господь звеселився,
Що-й на світ Христос народився.
На другім престолі Василій Великий.
Рай розвивсь, рай розвився,
Господь звеселився,
Що-й на світ Христос народився.
На третім престолі Святе Вохреще.
Рай розвивсь, рай розвився,
Господь звеселився,
61
Що-й на світ Христос народився.
Рождество Христове нам радість приносить. Рай розвивсь, рай розвився,
Господь звеселився,
Що-й на світ Христос народився.
Василій Великий «З Новим роком» скаже. Рай розвивсь, рай розвився,
Господь звеселився,
Що-й на світ Христос народився.
Святе Водохреще нам воду освятить Рай розвивсь, рай розвився,
Господь звеселився,
Що-й на світ Христос народився.
РІЗДВЯНА КАЗКА
Твори українських та зарубіжних письменників
РІЗДВО
Народився бог на санях в лемківськім містечку Дуклі. Прийшли лемки у крисанях і принесли місяць круглий.
Ніч у сніговій завії крутиться довкола стріх.
У долоні у Марії місяць — золотий горіх.
КОЛЯДА
Тешуть теслі з срібла сани, стелиться сніжиста путь.
На тих санях в синь незнану Дитя боже повезуть.
Тешуть теслі з срібла сани, сняться веснянії сни.
На тих санях Ясна Пані, очі наче у сарни.
Ходить сонце у крисані, спить слов’янськеє Дитя, їдуть сани, плаче Пані, снігом стелиться життя.
ГОСТІ ЙДУТЬ
Діти, діти! Гості йдуть,
Втіху, радість нам несуть!
Перший гість — Різдво, як все. Нам ялиночку несе,
Разом з нами до ладу Заспіває коляду.
Другий гість — то Новий рік, Заворожить довгий вік, Щастям враз засіє нас,
Обіцяє добрий час.
Щедрий Вечір — третій гість, Калача із нами з’їсть,
В річці воду посвятить, Дітвору розвеселить.
Діти, гості на поріг!
В них гостинців повний міх!
КОЛЯДНИКИ
Дзвінке минуло літо І осінь золота,
І вже зима над світом Снігами проліта.
Де зеленіло листя,
Де птах сідав спочить,
65
Там льодове намисто Коралями блищить.
На вітах вітер грає,. Летить із хмари пух.
Гей, стужа! Гей, зима є! Чи теплий ваш кожух?
Чи вмієте співати Різдвяну коляду?
V Глядіть же, Галю, Гнате, Співайте до ладу!
В РІЗДВЯНУ НІЧ
Різдвяна ніч. Золотосяйні Зірки звіщають з височин:
«У Віфлеємській вбогій стайні Родився сю ніч Божий Син».
Гудуть дерева про те саме, Шумлять моря, тремтить Земля, І хори діток колядками Вітають-славлять Немовля.
НА СВЯТВЕЧІР
Дочекалися ми свята І для серця, й для душі:
На столі кутя багата, Пиріжки, узвар, книші.
66
В хаті ладан в’ється димно В пасмах затишку й тепла… Тільки перша зірка блимне, Посідаєм до стола.
Й тих згадаєм, хто бідує У неволі та в нужді,
Хто і в цей рік не скуштує Святвечірньої куті…
їх надіями ясними Обдаруємо, сумних,
І пожуримося з ними, І помолимось за них.
Олександр БІЛОЗЕРСЬКИЙ
НАРОДЖЕННЯ ПРАВДИ
Як згрішив Адам, так темно зробилося людям, що в пітьмі не знали, де Правда, і дуже мучилися. Коли вже страждання були завеликі, янгол сповістив Марію, що вона породить Христа, який відкриє людям Правду і дасть їм силу поборювати всю неправду й неволю.
І зачули про те, що народиться Правда, бідні люди і зраділи. Зачув про те також цар Ірод і всякі лихі володарі, і вони дуже посмутилися.
Як Христос народився, зійшла Зоря з неба на землю. І сходять янголи з неба на землю поміж люди і натягають серця їхні, як струни, і тихо так брень-брень по тих струнах. Котре серце заграє радістю в один звук з янгольськими хорами, тому показують дорогу до Віфлеєму, де Марія породила
Христа. А котрі серця повні кривдою людською, то не чують янгольських хорів і не бачать Зорі, яка веде до Віфлеєму, до стайні убогої, де народилася Правда.
Ніч від тої Зорі стала така ясна, що видно було в кожній хаті, і видно було в кожнім серці, чи воно тішиться народженням Правди, чи смутиться.
Донесли цареві Іродові, що в його царстві десь народилася Правда, з якою всі люди будуть щасливі.
І цар Ірод розлютився:
- Що мені з того? — сказав. — Тоді я не буду панувати!
Але що міг знати Ірод, коли він не розумів мови янгольських хорів і в своїх світлицях не бачив Зорі, яка зійшла над Віфлеємом. Він прикликав тоді всіх архієреїв і наказав їм у вчених книгах розвідатися, що там написано про прихід нової Правди на землю.
Виступив тоді найстарший архієрей Каяфа і сказав, що Правда має народитися у Віфлеємі.
Почервонів з люті цар Ірод. Прикликав своїх слуг та наказав їм сердито:
- Ідіть усіма шляхами до Віфлеєму і вигубіть усіх дітей до другого року життя.
Довідалася Марія, що цар Ірод звелів убити її сина, але запізно. Коли Марія втікала з Віфлеєму, слуги Іродові обставили всі дороги та поробили засідки у лісі.
Утікає Марія з сином на руках днями і ночами, рівним полем і горами, аж забилась у глибокий бір. Серце в Марії б’ється, а ноги вгинаються від утоми. Де стане Марія ногою своєю, там зеленіє папороть, а де впаде її срібна сльоза, там розквітають конвалії. Здоганяють Іродові воїни туй-туй Марію, а далі стають і кажуть:
- Була зима, як вона почала втікати, а тепер, бач, літо! Де вже нам її зловити!?
Аж у найглухішому бору вони натрапили на її слід і стали здоганяти. І вже були б допали, аж Марія глип — на боці розбійницька яскиня. Кинулася вона туди і молить-голосить:
- Заховайте мене, люди добрі, перед ворогами.
А в Ясині була тоді прокажена розбійницька мати
й мила прокажену свою дитину.
- Як же ми тебе заховаєм, — каже, — бачиш, ми прокажені. Може, твої вороги не ввійдуть, бо будуть боятися зарази, але ти і твоя дитина все одно пропадете.
А Марія тоді весь бір перед яскинею засіяла рясними конваліями і заговорила:
- Скупайте ви мою дитину разом з вашою прокаженою, аби я була безпечна, що її ніякий воїн не рушить своїм списом, бо буде боятися зарази.
Поклала Марія свого сина в одну купіль з прокаженою дитиною, аж тут надбігають вояки Іродові та й остовпіли:
- Тікаймо, — кажуть, — з цього місця, бо тут розбійницька яскиня, та ще й до того всі прокажені.
І втекли. Нахилилася Марія над шапликом, у якому купалася її дитина з прокаженою, й усміхнулася до свого щастя. А від того усміху прокажена дитина стала здоровою.
Коли розбійники повернулися до яскині, побачили оздоровлену дитину, самі одужали і відтоді ступили на праведний шлях. А цар Ірод погиб у ганьбі й пониженні. І ліс загомонів янгольськими хорами. І між людьми вселилася Правда.
Степан ВАСИЛЬЧЕНКО
МОРОЗ
Було це давно, що хіба старі-старі діди пам’ятають бородаті: стояли морози.
Стояли морози, сніги лежали білі…
В селі заходило свято.
Огняним їжаком, сердито настовбурчивши золоту щетину, сідало за снігами сонце, а проти сонця — дими з бовдурів: вихиляючись, перекидаючись, вистрибом мчали у прозоре небо, самі прозорі, сизо- рожеві, сині, мов помальовані.
Це вгорі, а внизу…
Під ногами співає, під саньми тріскотить, ніби хтось сипле під полоззя жменями пістони; дзвониками дзвенять, шугаючи, діти з гори на громаках, як городні убехані опудала; біла ловись пацьорками на деревах, пелехатим мотуззям — на людях, на конях, все біле, од усього живого біла клубочиться пара, люди, замотані, не йдуть — бігцем, як на пожежу, поспішають, труть нашвидку уші та, замість вітатись, тільки лунко перегукуються: «Ну, морозець!» або: «Це мороз — з очима!»
Стояв через поле сивий хмурний ліс, а понад тим лісом, з того краю, що приходить ніч, тумою насувала темна курява-мла, а з того лісу — вовком позирає розбійник-мороз, ночі дожидаючи: «Ось-ось… ось нехай тільки сонце зайде — я прийду до вас куті їсти…»
Нема вже тепер тії хатки в лісі, що кулями обставлені стіни у неї, й лісника немає. Тільки ліс.
Увесь день стояла в лісниковій хаті рожево-золота темрява, увесь день були замуровані вікна, і к вечору мороз рогом поліз.
На покуті — кубло сіна. В кублі — кутя й узвар. Коло куті на лаві — діти: хлопчик та дівчинка. В хаті — самі. А вже вечоріло.
Понапинали сорочки на коліна, продихають на шибках ясні кружечки, мороза із лісу раз по раз у вікно викликають:
- Морозе-морозе, іди до нас куті з медом їсти, та не поморозь нашої пшениці!
- Морозе-морозе…
Аж ось у сінях затупотіло, одірвало примерзлі двері, і на порозі в клубках пари, обзивається.
- Іду-іду, — каже, — я давно до вас збираюсь! Довга на йому кирея, під киреєю — жупан синій,
чорна щапка з верхом червоним, а за поясом — блиснув срібний самопал.
Леле! Оце догукались!
Тільки сорочки захурчали на піч.
- А чого ж ви полякалися, діти, я ж той мороз, що ви гукали куті з медом їсти! — Голос людський, привітний.
Повисували голови із-за комина, визирають.
А він знову:
- А де ж ваші, діти, тато та мама?
Переглянулись діти: зовсім не страшний. Одказа-
ли чемно: там і там.
Далі осміліли:
- Це ви прийшли до нас того, що ми вас кликали?
- Того ж, того.
- Ви мороз?
- Мороз.
Пошепотіли діти між собою та вже й у іграшки з морозом.
- А ви ж не поморозите нашої пшениці? — хлопчик.
Сміється Мороз:
- Як дасте куті з медом, тоді не поморожу.
Дівчинка й собі:
- А ви нас не подавите? — Та й сховалась за комин, притулилась, і язичок прикусила: слухає.
- Ні, діти, я таких не давлю.
Сидить на лавці, жартує, гостинцем манить дітей з печі, що в лісі у зайця одняв.
Осмеркло.
Аж і батько в хату:
- А хто це тут гомонить із вами?
Діти: стриб-стриб з печі, батька за поли, шепотять:
- Тату! Тату! Хто це такий прийшов до нас?
- А ось побачимо! — бере, світить каганець.
А той з лави:
- Чи приймете за гостя, чи, може, з хати проженете?
- Коли добрий чоловік — приймемо, а лихого — може, й проженемо з хати, — весело промовляє батько, а сам каганцем присвічує та пильно-пильно до гостя придивляється.
- То вже самі гадайте, що я за людина — чи добра, чи лиха, — одказує той, — я, може, чули, Мороз.
Зирк — діти на батька, а батько на лиці одмінив- ся, і каганець затремтів у руці. «Справді, мороз!» — майнуло в дітей у голові.
Каже тоді батько Морозові, і тиха його мова стала:
- Чого ж ви хочете од мене — я людина бідна?
- Того ж і прийшов я до вас, що ви бідний, — одказує Мороз. Далі розповідає: — Ваші діти гукали у вікно мороза куті їсти, а я йшов повз вікна та й почув; згадав, що сьогодня за день, думаю: «Дай зайду до людей у хату».
Уклонивсь тоді батько тому Морозові низько.
- То прошу ж я вас бути сьогодні у мене за дорогого гостя, — сказав, повернувсь до дітей, дітей суворими очима, на піч гонить. Та де там: упилися в мо- роза очима, не можуть одірвати: хороший, як змальований, ласкавий — ні, думають, мабуть, не мороз, — дурять їх, малих…
Рипнули, одчинились двері, увалила повна хата пари. Увійшла мати, за парою нічого в хаті не бачить, роздягається. Сама червона з морозу, як рожа, Весела.
- Ну й мороз, аж до ніг в’язне!
А гість на лавці:
- То ще, пані-матко, не мороз, справжній Мороз у вас сидить у хаті! — та й чудно якось засміявся.
Батько знишка шепнув щось матері, і діти бачили знову, як зразу здригнула вона й сполохано кинула погляд на гостя. Знову поліз угору чуб у дітей: «Ой, мабуть-таки, мороз!»
Мороз почав нащось розпитувати, чи приїхав на свято пан до свого двору. Мати ряднами позавішувала вікна. Двері в сінях засунула. Розмовляють.
А діти з кутка все на гостя позирають, і дивно їм: людина як людина — молодий, чорноусий, а на голові волосся — ніби снігом припало і очі такі, як із льоду. Коли не дивиться на їх — здається, такий, як і всі, коли ж часом ненавмисно погляне на їх тими льодовими очима, — так і пориває шугнути на піч.
Дала мати вечерю, посадовила мороза за стіл, самі посідали. Випив Мороз горілки, схилив голову на руки. Почав плакати Мороз. Далі співати, та так жалібно, аж до серця достає:
Ой, Морозе-Морозенку, преславний козаче,
За тобою, Морозенку, Україна плаче…
Витер сльози, жаліється:
- Нема, каже, мені в світі пристановища, — як звірюка в лісі блукаю…
І не знали діти, чого їм так стало шкода мороза, — у дівчини аж покотились сльози. І мати зітхала, і батько хитав головою — жаліли, проте, коли батько давав йому чару, а мати страву подавала, — в одного і в другого тремтіли руки.
Повечеряв Мороз, подякував.
Далі що було, про те розказують отак старі люди: здійняв, кажуть, із себе черес та й сійнув, як зорями по столі, щирими червінцями: так і осяяло в бідній хаті:
- Оце, каже, вам, діти, од мороза на празникове!
Та й пішов.
Батько вийшов провести його з хати.
Мати стала близько коло вікна, за серце взялася, слухає затурбована, а очі, як зорі, горять. Разом до дітей стиха промовляє:
- А що, накликали мороза? Та й самі не раді!
Увійшов батько, мати забула, що казала, зразу до
його:
- Ну що — пішов?
- Прямо до двору подався! — батько легко зітхнув: очі в його теж чогось сяяли. — Будуть пани мати гостя на святвечір! — додав він стиха, далі сполохано зиркнув на дітей: — А ви чого роти пороззявляли? На піч!
Діти — до батька:
- Оце такий, тату, мороз?
- Оце ж такий Мороз, а ви думали, який він?
- А чого ж він ходить, і їсть, і говорить? Чого в його самопал за поясом?
Батько суворо повів по дітях очима:
— Дурні ви, діти! Це той розбійник, на прозвання Мороз, що вирізує паси на панських спинах, — чули? Ото ж глядіть мені — нікому про це — нічичирк!
Ніч. Тихо. На вікнах усе хтось малює, квітки з білого мережить, а золотом крайки тоненько облямовує, і сяє в темній хаті, як у квітчастому ліхтарі золотому. Тріснуло. Заблищала на шибці тоненька наколота дуга, як золота нитка, і здавалося, що це той славний розбійник Мороз золотом яскрить із лісу в маленькі вікна.
Олекса ВОРОПАЙ
БЛАГОСЛОВІТЬ КОЛЯДУВАТИ…
- Свириде, — було, питається мати, — з ким ти підеш колядувати?
- З Дмитром!
- То бери й Грицька з собою!
- Його, малого, не треба. Він з нами не зійде, хай шукає собі однолітків!
Батько саме ввійшов до хати знадвору, почув цю розмову та й каже до матері:
- Та малий ще й колядувати не вміє, куди йому йти!
- Ні, вмію! — обізвався Грицько.
- Вмієш? А йди лишень у сіни та заколядуй. Хай я почую! — каже батько.
Грицько пішов, став під дверима і заспівав:
Бігла теличка з березничка Та до дядька в двір.
Я вам, дядьку, заколядую,
А ви дайте пирога.
Як не дасте пирога,
Візьму вола за рога,
Виведу на поріг Та викручу правий ріг.
Буду рожком трубити,
А воликом робити,
Пужкою поганяти,
Хліб-сіль зароблять.
Будьте здорові з празничком!
- Еге, та ти вже колядник у мене!.. Йди, колядуй — та не заходь далеко!
Грицько взув мамині чоботи, насунув на очі татову шапку, кожуха мав вже свого, а рукавиці взяв дідові — там такі, що кіт, бувало, як змерзне, то залізе в рукавицю — тільки хвіст стирчить…
Отак одягнувшись, малий біг під вікно до сусіди або до дядька — через вулицю і там співав своєї «Телички». Ми ж, старші, нам уже років по дванадцять було — все село обійшли з колддою. Підійдемо до хати, станемо під вікном — нас було п’ятеро — та всі разом, в один голос:
- Благословіть колядувати!
Віра ЛЕБЕДОВА
КОЗА ГАЇЗА
Різдвяне оповідання
Вона була вся біла з чорними вушками — тому і звали її пастирі Чорновушкою, хоч правдиве її ймення було Гаїза.
Лежала на Віфлеємському полі в стаді кіз і овець, але не спала. Цієї ночі ніяк не йшов до неї сон. Бо ж і чудна була це ніч! Небо без зір, без місяця, а ясно, мов удень. Тільки якась велика зоря з довгою косою світить на сході. Такої зорі Гаїза ніколи не бачила, і найстарші кози про неї не розказували.
Та ось пастирі, що спали при погаслому вогнищі, зірвалися на рівні ноги. Гаїза нашорошила вуха. Згори зійшли якісь ясні крилаті постаті і повели пастирів із собою. Гаїза не могла вийти з дива. Пастирі навіть не оглянулися на отару, а пішли кудись за провідниками. Що воно все те значить?
Вона хвилинку переждала, а потім і собі подалася за пастирями. Дорогу показувала ясна зоря, що саме в ту сторону посувалася. Тихо було довкола, але якась чудна видавалась ця тиша. Поміж сухими травами сунуло гаддя, мурашки копошилися в своїх кіпчиках, птахи тріпотіли в гніздах, вода в потоці якось нечутно переливалася, пальми кивали гіллям, навіть степовий вовк нишком пройшов повз стадо кіз і овець, а сторожкі собаки не забрехали.
Косата зоря спинилася над вертепом, що стояв при дорозі до Віфлеєма. Гаїза знала цей вертеп, бо часто заскакувала туди, щоб скубнути сінця з ясел і подратувати осла, що мав там своє стійло. Тепер не могла зрозуміти, що це таке є в тому вертепі, де спинилася косата зоря, і крилаті постаті, і пастирі.
Вона сміливо ступила вперед. Ніхто її не займав, усі з пошаною віддавали комусь поклін. Гаїза і собі заглянула туди і з дива мало не замекала. У яслах на сіні лежало мале Дитятко, а при ньому по один бік стояла молода жінка, а по другий — старець із довгою бородою.
«Це, певно, Мама і дідусь Малого, — міркувала Гаїза. — Яке гарне оце Мале людське дитя! Невже ж Воно хворе, а може, і вмерло? Ану, побачу!»
І, присунувшись ближче до Дитятка, почала своєю м’якою борідкою пестити Його ніжки й рученята. Малий розплющив широко очі, глянув на рогату тварину і всміхнувся — і раз, і другий, і третій. А за ним всміхнулись і Мати, і бородатий дідусь, і пастирі, навіть сумний осел весело крутнув головою.
— Ось як треба діток забавляти! — сказала Гаїза. — Малі мусять сміятися, радіти. Побачите, як Воно ще засміється.
І, відштовхнувши осла і вола набік, щоб зробити собі місце, почала Гаїза виводити перед Дитятком найкращі свої козячі танки і штуки. Ходила вихиля- сом, притупцювала ніжками, вертіла головою, немов хотіла взяти когось на ріжки. А Малий у яслах дивився на чудну танцюристку, а потім сплеснув радісно в рученята і зайшовся перлистим сміхом.
А за тим сміхом уся природа загомоніла і собі. Заревів віл і осел, заворкотіли дикі голуби, забриніли лісові бджоли, засичало гаддя в травах, запищали найкращі свої плоди, вода в потоках зашуміла повним річищем. А вбогі пастирі, припавши на коліна, заспівали Дитяткові:
Бог Предвічний народився,
Прийшов десь із небес,
Щоб спасти люд свій весь,
І утішився…
«Утішився, як я Йому затанцювала, — думала Гаїза, повертаючись з пастирями на поле. — Чудна ця сьогоднішня ніч і чудне це мале людське дитя в яслах!»
І все чудним видалося Гаїзі, а особливо те, що господар Яків не хльоснув її лозиною за те, що самовільно відійшла від отари. Але, мабуть, усе, що сталося цієї ночі там, у вертепі, було найважливіше.
«Бог народився! Я так і знала, що це не звичайна людська дитина, — говорила до себе Гаїза, вкладаю- чися на ніч у своєму стадку. — Та що з Нею станеться в майбутньому? А я таки забіжу ранком у вертеп, щоб знову порадувати Дитятко моїм танком».
І мала Чорновушка заснула безжурним сном.
Марко ЧЕРЕМШИНА СЛЬОЗА
Різдвяна казка
Скільки разів візьме кріпкий мороз, стільки разів віє холодний вітер та й навіває нову верству снігу. Стільки ж разів більшає біль і терпіння хворої вдови Кравчихи. Вона лежить на твердій постелі, накрита старим сірячком, та лишень сумним стогоном нарікає на студений вітер і мороз, що шпарами стін дістаються до її незатопленої хати. Коло неї порається мала її донечка Маруся, що рада б у кожну хвилю своїй матінці яку-небудь полекшу вчинити. Та що ж вона годна? Заробити не піде, бо і сили у неї ще нема, а просити милостиню, то таки дуже соромиться. А люди, от як люди: кожний собі рад, чужа нужда їм не в гадці.
— Ненечко дорогенька, — лебеділа Маруся, — нині Святий вечір, а у нас нічого немає і вам не легшає. Як би то красно й любо було, коли б ми ввечері разом пшеничку їли. Хто знає, чи другої діждемо. Передвчора ви самі о тім згадували, тільки що я плакала, як ви загадали заставити одіж покійного нашого батенька. Мені жаль тої одежі, але коли ви кажете, що навесні можна буде її викупити, то вже най і так було би. Заробимо й викупимо, коби здоров’я. Дозвольте мені, ненько, за нею у місто піти і зробити так, як ви казали. Куплю й ті ліки, що люди ради- ли, й на вечерю дещо і дровець принесу. То буде гарно, ненечко! Позвольте, я барзенько вернуся.
- Та студінь надворі, — простогнала Кравчиха.
- Я ваші чоботи взую, — хоч великі вони, але я соломою впхаю. Добре, ненечко?
- Як змерзнеш, то вертайся з дороги; то студень — сніги…
- Не змерзну, золотенька ненько, що мені студінь! Для вас я в огонь піду.
- Вже не мучила дальше питаннями хворої матінки, тільки зробила, як думала. Накрила її шматтям, що лишень у них ще було, взяла батькову одіж і в місто помандрувала.
От вже таки добре з полудня. Взимі який вам то день? Сюди-туди обернешся, та й уже вечоріє. Маруся поорудувала як слід. Вже й домів вертає. Вона рада б зозулею до неньки полетіти, тільки що крил у неї немає. «Поперечними стеженьками піду, то скоріше зайду», — думає собі. А тут сніг засипає стежки, що й сліду не видно, їй, проте байдуже. Вона пішла коротшою ходою. Сніг іде та йде, а мороз бере дужче, ніж рано. Бідній Марусі тяжко йдеться. Вітер провіває через її діряву стару свитину і неначе приліплює пекучий мороз до самого тіла, а збитошник- сніг сиплеться у подерті її чоботи. Щоб ще лишень через широкий луг перейшла, та й уже дома, вже коло своєї неньки. Та що ж! Вона втомилась. На її чо7 лі виступив піт і в тій самій хвилі намерз на чорних бровах. Бліде її личко посиніло, а ніжки не змогли дальше сніг відгортати, затерпли. Вона стоїть на одному місці, а їй здається, що вона все ще йде. Тремтячий голос, що став вириватись з її гортані, то був її плач. З її синіх оченят потекла одна велика сльоза. Якийсь тепленько зодягнутий чоловік пройшов випадково повз неї і не порятував. Камінне серце в нього було. «Не відпочивай, бо ніч тебе знайде у твоєму ледарстві», — сказав він й пішов далі, значить, не домірковувався Марусиного безвихідного становища, її схлипування стає щораз тихішим. Холод для неї меншає. В її серці робиться гаряче, любо… Вона бачить перед собою неньку і хотіла б її своїм гарячим серцем нагріти. Ручками обнімає вона її за шию та й просить: «Ненько моя, нагрійтеся теплом мого серця, а легше вам стане».
* * *
Хмарне небо вже уповилося чорним покровом. У селі радість, гомін. Вечірнє світло так і сяє на багатих столах. Різдвяний ангел став літати від хати до хати з дарунками на крильцях. Сніг іде та й іде, а білі його пластинки танцюють собі у повітрі. Ангелові про те байдуже. Його ні вода, ні огонь не бере. Тому чимало здивувався він, коли ненароком побачив на своїй ніжній рученьці велику білу пластинку снігу: «Ти, маленька білявиночко! Що ти є таке, що відважилася на мою руку сідати? Твої посестри не вчинили б того ніколи». — «Я не звичайна пластинка, я — сльоза».
«Сльоза?!» — повторив ангел.
«Я сльоза вбогої дівчинки Марусі», — говорила дальше пластинка.
«Тої Марусі з синіми очима?»
«Так. Ті сині очі зронили мене он там, у полі, серед снігу. Студений мороз заморозив мене, а буйний вітер заніс мене сюди. Маруся лежить на снігу, замерзає, небога. Порятуй її, ангеле! Се ж вечір радості, не смутку, терпіння, смерті!»
«Добре, зараз», — відказав ангел. Він прошептав щось вітрові і полетів собі дальше. Слухняний вітер поніс чимскоріше пластинку до хати того багача, що бачив у полі безпомічну Марусю та й зганив її ще лихим словом. Багач той якраз вийшов тоді на подвір’я, щоб повеліти слугам внести житній сніп до хати. Вітер приліпив пластинку до його лиця. Він увійшов з нею до хати. Почалася вечеря. Стіл аж гнеться під тягарем страв та напоїв.
Пластинка розтанула і потекла сльозою прямісінько у фужер, що в нього наливав собі вина госпо- дар-багач. Він випив налите вино, а з ним — і Ма- русину сльозу.
«Недобре це вино, — сказав він, — научу я того купця, щоб знав, яке вино мені давати!» — сказав та й посумнів чогось-то.
А родина п’є те саме вино та й нахвалитися не може. Нараз встав багач від стола та й вийшов з хати.
Вже з півгодини минуло, а він ще не вертає.
«Де отеє пішов батько?» — питаються здивовані діти й мати. Не знають. Аж ось і надходить він, та й не сам. На руках несе дівчинку, мов мерця якого.
«Се Кравчишина Маруся, — каже він до родини, — трохи що не замерзла на полі в снігу. Я бачив її, як вертав з міста. Стояло, біднятко, а я думав, що відпочиває. При вечері, зараз-таки по тім клятім вині, вона мені привиділася умираюча. Мені заболіло за нею серце, тим і побіг я на те саме місце, де я перше її бачив. Прибігаю, а вона вже й не говорить, тільки ніби стогне, плаче та й то вже останніми силами. Нумо, діти, розморожуймо її». — «У другу хату понесім через сіни, там холодно, а тут, у теплі, годі розморозити», — порадила жінка.
* * *
На другий день рано сиділа Маруся коло своєї неньки у затопленій багацькій хаті й розповідала, як орудувала у місті.
Зворушений багач зайнявся хворою вдовою, ніби своєю матір’ю. До себе враз з донечкою забрав, і хліба, й до хліба всього дав. Хвора Кравчиха трохи підвелася з ліжка. Вона про все дізналася від багача, її очі сльозами зайшли. То сльози радості й жалю! А Маруся обіймає матір та й щебече, біднятко:
- Ненько, дорогая! Звідки це для нас добро взялося? Чи не сон це?
- Ні, дитино, то твоє добре серце заподіяло цю людську ласку.
- А я, ненечко, сон мала, що десь-то моє серце гаряче, гаряче, таке гаряче, що вас ним я хотіла зігріти.
- Ти ж зігріла ним мене, любочко моя дорога, сиза.
І досі ще ніхто не знає, що те все зробила Мару- сина сльоза.
Юрій ШКРУМЕЛЯК
КАЗКА ПРО ЗОЛОТІ ПЕРА
Як Ісусик народився, сталася така пригода: утікала Мати Божа перед помстою Ірода з Ісусом маленьким, з Йосипом стареньким. Поспішали обла- зами, лісовими стежечками, у голоді, у холоді, в темні ночі, в світ за очі. Ішли зранку без сніданку, кругом поле, сіре, голе, ані хатки, ні палатки, ні людини, ні звірини. Аж надлетіли пташата — білі чисті голуб’ята, над Ісусом злопотіли і жалібно згомоніли: — Поспішай же, Мати Божа, поспішай, Ісусе милий, щоб вас Іродові вої у степу не здогонили! Ми стежки таємні знаєм, поведем вас яром-плаєм, з вами проведемо нічку, аж перейдем Йордан-річку!
Всеньку нічку мандрували, а за річкою сказали:
- А тепер вже прощавайте і тривоги вже не майте, бо погоня утомилась, уночі з дороги збилась. Вже самі ідіть спроквола, ми ж полинемо довкола, бо ми дуже зголодніли, три дні нічого не їли.
І промовила Дитина:
- Жаль, що терпить так пташина! На схід линьте, голуб’ятка, там убога стоїть хатка, а в тій хаті дві сирітки, невеличні однолітки.
- Чим нас вони погодують, коли самі голодують?
- Не журіться тим,- маленькі! Мають зерна ще дві жменьки!
- А що буде сиротятку, як дасть зерно голуб’ятку?
- Як з’їсте по зеренцеві, то дасте їм по перцеві, а далі вже не журіться, — те перце їм пригодиться.
Полетіли голуб’ятка, бачать — там убога хатка, злопотіли у тривозі, а вже діти на порозі:
- Ось вам зернятка смачненькі! їжте, голуби любенькі!
Дзюбнули по зеренцеві й опустили по перцеві. Діти пера позбирали, глянули і з дива стали: що за чудо це виднеє! Що перце — то золотеє!
І зраділи діти в хаті: ми щасливі, ми багаті! Буде хліб і буде каша, обновиться хата наша, буде все за злоте перце, що дав Бог за щире серце.
Іван АНДРУСЯК
* * *
Вони приходять — макові як діти — і голосно стають коло вікна.
В Господніх яслах дихає струна — така тоненька і така тендітна.
84
Вилунюєш по звуку навпрошки, і сніг рипить басами вузлуватими. Так сходяться до місяця зірки — колядуватимуть.
Віра БАГІРОВА
КОЛЯДА
Ой густа й така патлата У мороза борода!..
Нині — свята, завтра — свята, Йде весела коляда.
Я у дідовім кожушку По м’яких снігах бреду, Перебрався за пастушка І дарую коляду:
«Будьте щедрі та веселі, Будьте в ласці у Різдва! Кожній хаті та оселі Залишаю ці слова».
Дмитро БІЛОУС
КОЛЯДНИК
Є колядочка у Гриця:
— Коляд-коляд-колядниця!
Мати хусткою зав’яже — тільки носик вигляда.
85
Хоч мороз: — Дошкулю, — каже, так на те ж і коляда!
Гриць завбільшки із мізинець, але справжній колядинець.
Колядує, як годиться:
- Коляд-коляд-колядниця!
Дайте, дядьку, пиріг, покладу собі у міх!
А не дасте пирога, візьму бика за рога,
та виведу на поріг, та викручу правий ріг!
Ось до іншого йде двору, напуска ману сувору:
- Дядьку, дайте ковбасу, а то хату рознесу!
А дорослі тьоті й дяді цим колядкам дуже раді.
І дають то те то се, і в торбинці Гриць несе,
Мов господар із базару, сливи, груші для узвару,
й над усім цим — ковбаса й трохи кроликам вівса.
86
Сам завбільшечки з мізинець коляд-коляд-колядинець.
ДІД, БАБА І ВОВК-КОАЯДНИК
Українська народна казка
Жив собі дід та баба. Жили вони не в селі, а хатка їхня стояла в дрімучому лісі. От прийшло свято Різдво. Дід і баба приготовилися і ждуть колядників. Ждали вони, ждали, — ніхто до них не йде: хата далеко від села. І зажурилися старі. Але чують: хтось стука. Дід і баба зраділи, до вікна біжать. Але чують:
- Дозвольте колядувати!
Дід і баба в один голос:
- Колядуйте!
Раптом товстий голос каже:
— А в діда, діда перва ягничка,
Друга теличка,
Третя баба,
Давай, діду ягничку!
Дід каже, що не дам, баба каже, що не дам, вона в нас одна.
Вовк як почав стукати, грюкати у вікна і в двері, аж хата трясеться, і кричить:
- Давай, бо й тебе з’їм!
Що було робити дідові? Узяв та й вивів ягничку.
Взяв вовк ягничку на плечі та й поніс у ліс. З’їв вовк ягничку і знову приходить колядувати. Підходить до вікна, гукає:
- Дозвольте колядувати!
Дід відповідає:
- Нема чого давати!
А вовк стукає, грюкає, добивається:
- Дозвольте, бо й вас з’їм!
Дід і каже:
- Колядуй.
Вовк знову колядує:
- А в діда, діда перва ягничка,
Друга теличка,
Третя баба,
Давай, діду, теличку!
Дід плаче, баба плаче, а вовк стукає, грюкає. Що було дідові робити? Взяв та й віддав теличку.
Вовк забрав теличку і поніс в ліс. їв, їв, недоїв вовк телички. Вернувся знову до діда. І знову питає:
- Дозвольте колядувати!
Дід відповідає:
- Нема чого давати!
Вовк почав стукати, ламати двері, ось-ось влізе в хату. Дід злякався і дозволив.
Вовк колядує:
- А в діда, діда перва ягничка,
Друга теличка,
Третя баба,
Давай, діду, бабу!
Дід каже:
- Не дам.
Вовк кричить:
- Давай, бо й тебе з’їм, хату поламаю! Попрощався дід з бабою, заплакав, а баба зав’язалась великою хусткою. Узяв вовк бабу на спину і поніс.
Приніс до того місця, де лежала недоїдена теличка, посадив бабу на пеньок, а сам став доїдати теличку.
Баба сидить на пеньку і шепче:
- Рошти, рошти, пеньку, вгору!
Вовк пита:
- Що ти кажеш?
- Та кажу, щоб ти швидше їв та й мене з’їв.
І знов баба каже:
- Рошти, рошти, пеньку, вгору!
Доїв вовк теличку, не наївся, хотів бабу їсти; як гляне, а баба високо на пеньку сидить. Вовк розсердився, почав гризти пеньок. Поламав зуби і пішов до коваля, щоб вставити залізні.
Баба сидить на пеньку і каже:
- Рошти, рошти, пеньку, вниз!
Пеньок зробився низенький, баба скочила і пішла. Іде, іде баба лісом, вже втомилася. Аж дивиться: стоїть хатка, зроблена з сиру та масла; колодка також зроблена з сиру та масла. Баба відірвала колодку і з’їла, а сама увійшла в хату. В хаті все зроблено із сиру та масла.
Баба вколупала з плити сиру та масла, наїлася і залізла під корито, яке стояло посеред хати, і сидить. Коли це приходять господарі — дикі кози. Ввійшли й питають:
- Хто був у нашій хаті? Хто поламав грубу?
їм ніхто не відповідає.
Подоїлися кози, позаліплювали грубу, полягали спати. На другий день пішли пастись, а цапа залишили сторожувати.
Баба сидить під коритом і шепче:
- Спи, спи, цапуньку, на одне очко і на друге!
Цап заснув. Баба вилізла з-під корита, наїлася
сиру і знову сховалася.
Прийшли ввечері кози, забили цапа, що не встеріг хатки, подоїлися, позаліплювали дірки і
полягали спати. А вдень залишили цапа з трьома очима.
Баба сидить під коритом і шепче:
- Спи, спи, цапуньку, на одне очко і на друге!
Цап заснув на два, а на третє дивиться. Баба тільки вилізла, хотіла вколупати сиру і масла, а цап бабу цап за рукав і держить.
Прийшли кози і хотіли бабу забити. Але вона відпросилася, сказала, що буде їм вірно служить.
Баба все робила, а кози йшли пастися і залишали одного цапа стерегти, щоб вона не втекла. Потім привикли кози до баби і перестали стерегти.
Баба і воду носила, і траву рвала, і хату підмітала.
Добре було козам з бабою жить. Але скучно було бабі за дідом. Як тільки пішли кози пастись, баба наколупала сиру та масла в платок і пішла до діда.
Приходить до діда, залізла на горище і сидить над діркою. Дід наварив каші, сів у сінях на порозі і їсть. Баба взяла грудку масла та й вкинула в кашу. Дід подумав, що то щось погане впало, і вилив кашу в цебрик. Ще було трохи в горщику; вилив у миску і їсть. Баба знову взяла і кинула кусок масла в кашу. Дід почав їсти, бо більше нема. Розкуштував дід, що каша добра, то з’їв ще й ту з цебрика. Баба тоді й каже:
- Дідусю, зніми мене!
Дід зрадів, зняв бабу з горища. І живуть вони дружно, добро наживають.
Ігор КАЛИНЕЦЬ
КОЛЯДКА
Лежить хлопчик у кошарі, несім хлопчикові дари: по зіроньці, по зіроньці і по ясному місяцю.
Зчудувалась чиста Діва — над дитятком плаче з дива, і зіронька, і зіронька, і місяць ясненький.
Йшли ми, Панно, з України і вломили пук калини, по зіроньці, по зіроньці і по ясному місяцю.
Витри, Панно, слізки в оці — то калина, а не кровця, і зіронька, і зіронька, і місяць ясненький.
Галина КИРПА
МЕНЕ НАЗДОГАНЯЄ ВІТЕР
Святвечір — солодкий, як медяник, білий, мов іній.
Хтось постукав до нього в шибку: то Вечірня Зоря дала телеграму —
91
сповістила про Боже Дитятко, що народилося в казці у далекому
чужому Віфлеємі…
Я біжу до бабусі з вечерею, і мені так гарно, і мені так тепло — не бере ніякий холод, аніяка хурделиця.
Тільки вітер
наздоганяє на півдорозі,
сідає мені на плечі
й заводить голосочком-дзвіночком,
як добрий янгол:
Небо і земля, небо і земля
нині торжествують, ангели, люди, ангели, люди
весело празнують…
А ЙДИ ДО МАС КУТІ ЇСТИ!
Дванадцять страв на столі — для дванадцятьох місяців року. Кутя на столі — для нас. Ось-ось бабуся кликатиме Мороза.
Набере куті повну ложку, підійде до вікна й мовить тричі:
— Морозе, Морозе, а йди до нас куті їсти!
Та Мороз не спішить.
Він прийде аж тоді, як ми полягаємо спати.
Він, мабуть, звик їсти не при дітях, а лише при бабусях.
Коли б скорше бабусею стати і самій
того Мороза кликати!
Іван МАЛКОВИЧ
КОЛЯДА
При цій малій нехитрій коляді
все менше нас: мороз на голос тисне.
Вмерзає слово у грубезний лід,
як риба — до весни (а лід розтане? трісне?).
Змерзає коляда у кожен звук —
і тут не допоможуть нам кожухи,
не виручить і пташка тетерук,
якщо наш хор хисткий і слабодухий…
4
ІЗ ЯНГОЛОМ НА ПЛЕЧІ
Старосвітська балада
Краєм світу, уночі, при Господній при свічі хтось бреде собі самотньо із янголом на плечі.
Йде в ніде, в невороття, йде лелійно, як дитя, і жене його у спину сірий маятник життя, —
щоб не вештав уночі при Господній при свічі, щоб по світі не тинявся із янголом на плечі.
Віє вітер вировий, виє Ірод моровий, маятник все дужче бухка, стогне янгол ледь живий…
А він йде і йде, хоча вже й не дихає свіча, лиш вуста дрижать гарячі: янголе, не впадь з плеча.
Микола ПЕТРЕНКО
КОЛЯДА ДЛЯ ВЕДМЕДЯ
Ми ходили з колядою До родини в Лісове.
А у зворі за горою Там старий ведмідь живе.
Там, у хащі, у барлозі Він почує пісню, сміх,
Перестріне на дорозі,
Та й відніме повний міх!..
Із отим ведмедем лихо,
Щоб в халепу хто не влип…
Ми йдемо повз нього тихо,
Тільки чоботи рип-рип.
94
А коли уже минали Небезпечний той барліг, Ми на камені поклали Кілька яблук і пиріг!
ВЕРТЕПНИЙ ЧОРТ
Чути, чути, чути дзвін За сто сім далеких гін:
То з далеких гір сюди їде свято Коляди.
Ми на тую Коляду Налаштуємо звізду,
Ще й Маланку вберемо І козу приведемо.
Ще із нами буде чорт — Просто це такий ескорт.
Ви не бійтеся чортів,
Чорт із нами подобрів.
Та й несправжній він у нас, Придивіться — це Івась, Колядує край воріт:
Хай щасливим буде світ!
Йосип СТРУЦЮК
З РІЗДВОМ ХРИСТОВИМ!
Хай за вікном хуртеча злиться, а нам співати і радіти.
Горить ялинка у світлиці —
З Різдвом Христовим, любі діти!
95
Сьогодні всі ми будем разом, й вертеп, напевне, буде з нами. Пробачте, що внесем морозу:
- З Різдвом Христовим, тату й мамо!
Схилився за ворота вечір, звізда нова зійшла на обрій.
Той вечір завітав до речі:
- З Різдвом Христовим, люди добрі!
\
Дніпро обняв дзвінкі Карпати, а в хаті вже — кутя і сіно,
Дозвольте заколядувати:
- З Різдвом Христовим, Україно!
Олександра КОПА Ч
ПОДАРУНОК
На поличці стояли баранчики. Аж чотири. Кароока Іва пояснювала своїй великій ляльці, що баранчики з України. І шоколадки також! Та де ж то та Україна!..
- Я не знаю, лялю. Казав тато, що то далеко, за морем. Як виросту, то поїду до України. Таки поїду, лялю.
- Дзінь…— кликав телефон.
- То ти, мамо? Ні, тата ще нема! Я собі бавлюся.
- Лялю, мама скоро з праці прийде, а мені треба, ти знаєш, піти до церкви. Ти тут чемно сиди. Я на одній нозі туди й назад. На одній нозі.
Одягалась у плащик, щось загортала в червоний папірчик і… поспішала. До церкви зовсім близько.
Навіть дороги не треба переходити. Нехай собі їздять машини. О, пес біжить. Іва не боїться. Ні! Добре, що побіг далі. От вже й церква. Двері відчинені. Так гарно. Нікого нема. Тільки паламар свічки гасить. То нічого, ялинки світять срібними нитками біля вертепу. Та сама Божа Матір, святий Йосиф, ті самі янголи і пастушки.
Тільки дитятко-Ісусик наче інший. Кличе її до себе, ручки простягає. Іва ще трошки підсунулась до вертепу.
- Не підходь так близько до вертепу, дитино. А то все завалиш! — почула голос старого паламаря. Іва страшенно засоромилась.
- Не можу ближче до Тебе підійти. Не можу. Сам бачиш, Ісусику. — Але дитятко усміхалось, заохочувало. Хвилинку Іва ждала.
Чап… чап… шу… шу… старі кроки віддалялись, сірий одяг щез за дверима захистів, і вона скоренько підійшла зовсім близько.
- Я Тобі щось принесла, Ісусику. Я не їла, ждала, аж Ти народишся. На Тобі шоколадку. Вона дуже добра. І… вона з України! Папірчики також гарні. Можна ними бавитися, як буде Тобі сумно тут лежати. А я знов до Тебе прийду…
Ісусик замахав ручками, хотів щось сказати, а тут знов чап… чап… шу… У дверях захристії — паламар, а за ним ще й отець. Іва відскочила від вертепу і побігла до виходу. Паламар почалапав до вертепу, бо що то там та дівчинка робила? Чи не порушила, бу- ва, чого, га!..
- Отче парох, дивіться!
Біля Ісусика лежали шоколадки в червоних папірчиках.
4 Різдвяні історії
- Ну хто би подумав?! Це ця Івка сусідка! Івочка! А я ще й насварився на неї. Гадав, ану ж що переверне. Ато…
- Гм…— замугикав отець парох, оглядаючи маленькі шоколадки в червоних папірчиках. Сльози наповнили його очі, впав на коліна перед Дитятком.
Іванна САВИЦЬКА
РІЗДВО У ЛІСІ
У гайку, де колись росли опеньки, жили зайчики сіренькі. Шубка на них тепла та пухка, хвостик схожий на м’яча, вушка стирчать, очка блищать. Було всіх зайчиків п’ять.
Як прийшли Різдвяні Свята, заметушилася хата. Тут зайчиха порядкує, заєць надворі майструє, а маленькі зайченята обступили маму й тата, подають і помагають, як уміють і як знають.
Вже до свят усе готове. Печиво пухке, чудове… З маком жовті калачі, і великі і малі. Коржики, ще й паляниці та з біленької пшениці.
Чобіток нових по парі заєць приволік для дару. П’ять новеньких кожушків сам-один пошити вспів. Хатка, хоч уже валилась, чистотою аж хвалилась…
- Ну, святкуймо! — каже мати. — Вже пора колядувати.
Обізвалась Сіра Спинка, наймолодша в них дитинка.
- Мамо, мамо! Де ж ялинка?
Каже мати:
- Ну, давайте підождімо! Куцика в яри пошлімо. Він прудкий, тож за хвилинку з яру принесе ялинку…
Скочив зайчик по долинці, низько поклонивсь ялинці — і сюди, і туди, каже нищечком:
- Ходи! Ой, ходи мерщій до нас, різдвяний звеселиш час.
Та ялинка не схотіла. Вся інеєм заблистіла, золотими зірочками, кришталевими свічками та сказала на біду:
- Не піду!
Куцик як прибіг до хати, став рідні оповідати, як в яру ген у долинці він кланявся ялинці. Як вона ціла блистіла, срібна, ясна, гарна, біла… Кращої немає в снах, ні в ліску, ні по хатках…
Заметушилася хата. Заєць розвалив загату, вхопив швидко чобітки, ще й новенькі кожушки. А зайчиха паляниці із біленької пшениці, пиріжки і калачі, що місила уночі. Зайченята непомалу позбирали що попало і швиденько по сніжку скоком-боком — вже в ярку. Склали все до стіп ялинки, не марнують ні хвилинки.
Заєць вже будує хату, поправляє і загату. А зайчиха у куті сипле маку до куті, ліпить пиріжки з капусти, кидає в олію хрусти. А маленькі зайченята обступили маму й тата. Веселенькі, не дармують, на ввесь голос колядують.
А ялинка вся ясниться, від інею аж іскриться. Гомін лісом покотився — Бог Предвічний народився!
Оксана СЕНАТОВИЧ
ЗДІБНІ ЯЛИНКИ І ЗОЛОТІ ВЕРБИ
По телевізору раз у раз рекламували ялинки: «Купуйте ялинки! Наші ялинки мають здібність озоню- вати повітря у ваших квартирах!»
Ще вчора, слухаючи про ту здібність ялинок, Люльків тато кривився, як середа на п’ятницю. Мав таку міну, наче проковтнув цукерок, намащений гірчицею.
Люльків тато дуже сердився, коли хтось калічив рідну мову. Людей, які не вміли чи не хотіли чути слів, називав глухманами. Якось через телерекламу булочок втратив апетит надовго. «Наші булочки самі свіжі, самі дешеві, з духм’яною корочкою, вибирайте на любий смак!» — кричав тато у слухавку, телефонуючи на телестудію, — чи хоч знає той глу- хман, який фабрикував рекламу, скільки помилок наробив в одному реченні?!» «Невіжу навчити», — зітхала милосердна мама.
Та нині, напередодні Різдва Христового, в чеканні Святого Вечора, ніщо не могло зіпсувати татові настрою.
- Ти ба, які здібні ялинки, — розсміявся тато, — глянь, синку, і наша ялинка здібна втримати стільки прикрас, цукерок, яблук, горіхів.
- Няв! — погодився кіт Мацько і подався на кухню, де здібна мама готувала дванадцять здібних страв.
На Святий Вечір усе оживає. Навіть звірі і худоба здібні говорити людською мовою. Тато, наче карамелькою, смакував словом «здібний»: і ялинка здібна, і Мацько нині буде здібний говорити, і завтра їхня маленька вітальня буде здібною вмістити велику громаду колядників: і трьох царів зі Сходу, і ангелів, і пастушків, чортика, міхоношу, Козу…
- От тільки наш вузенький коридорчик не здібний пропустити всіх одразу, — зітхнула мама, яка саме прослизнула коридорчиком з кухні у вітальню. — Доведеться, як минулого року, шикуватися у чергу…
Так і було. Прийшло Різдво — радісне, засніжене, зі сміхом і гамором, з колядниками.
Задзеленчали дзвіночки, і тато відчинив колядникам двері, попросив заходити у вітальню, де вже на них чекали мама і Люлько. Мацько заліз під ялинку, не зі страху, а щоб всім стало місця.
Гусачком через коридорчик колядники йшли та йшли. Вже три царі зі Сходу з ангелами співали у вітальні ♦«Нова радість стала», а міхоноша з Козою все ще тусувалися у хвості черги на сходовому майданчику. Коли дійшло до віншувань господареві, господині та їхньому синові, коридорчик вже пустував.
У вітальні тіснота, яблуку впасти ніде. Зрештою, яблука не збиралися падати, трималися ялинки міцно. Таця з тістечками, якими мама пригощала колядників, кружляла на витягнутих руках над їхніми головами, як летюча тарілка. І їй приземлитися було ніде, хіба що комусь на голову.
Виходили колядники, як і входили: гусачком, по одному.
- Тату, — запитав Люлько, коли вже всі колядники вийшли, — а чортик має здібність чи здатність капостити?
- І одне, і друге, — відповів тато, і вони обоє — і тато, і син, — одночасно глянули на калюжку, яка залишилася на тому місці, де стояв чортик. Всі колядники ще перед брамою обмели сніг зі своїх чобіт, крім чортика. — За чортами завжди золоті…
…золоті верби ростуть! — скінчив речення Люлько. Бог обдарував тата абсолютним слухом до слова. І Люлька теж.
А дві пари вух з такими здібностями — це вже сила. Начувайтеся, глухмани!..
М. СИВІЦЬКИЙ
СВЯТВЕЧІР НА СІЧІ
Лапатими клаптями падав сніг. З дніпровських очеретів біле покривало покотилося ген — у далекий степ. Вітер пронизував тіло і сірим табуном гнав хмари в піднебессі.
- О-о! Завірюха буде! — бовкнув котрийсь козак, немов до себе.
- Мабуть…— погодився отаман Данило. — Коли б хоч до Січі доїхати.
Натиснули на стремена. Коні рушили підтюпцем. Через півгодини, вкриті снігом, проїхали крізь січову браму. За нею, з мітлами й лопатами, крутилися козаки біля гармат, що дивилися чорними зіницями в задимлений степ. Побіч — порох і стрільна в дерев’яних скринях, вкритих соломою, щоб не замокли. Плечистий вартовий у баранячому кожусі, вивернутому шерстю догори, здалеку пізнав отамана і, витягши ляльку з рота, привітав загін.
- У сам раз приїхали. Незабаром і свята вечеря. Лише зірка сьогодні не покажеться.
- Тому й спішилися, щоб разом бути.
Сутеніло, як під’їхали до Іванівського куреня.
Бам! Бам! Бам! — донеслося з майдану, в центрі
якого ледь маячили куполи церкви. Зняли шапки,
перехрестились. Від куренів гомоніло козацтво, прямуючи до церкви. В святочній одежі, при зброї.
Приїжджі віддали коней джурам і потиснулися в церкву. Ближче іконостаса поставала старшина, за нею — козаки, ніде було голці впасти. Сивочолий отець Ілля, знаний старим козакам як отаман Дун- дуківець, слав од престолу молитви до Всевишнього. Дзвінко співав козацький хор. Крізь відкриті двері мелодія пливла надвір, в юрбу, що не змістилася в церкві й стояла навкруги, шепочучи молитви. Сніг валив пеленою, припорошував сивиною непокриті голови.
- Христос рождається! — радісним голосом проголосив отець Ілля.
- Славім Його!..
На валах вдарили гармати. Спалахнули вогнища, розложені довкола Січі.
Козацтво розступилося. Вийшов з церкви кошовий. Ніби не звертаючись ні до кого, а заразом якби всіх запрошуючи, сказав голосно:
- А тепер ходімо й кутю їсти!
Майдан спорожнів. Лише снігу збиралося більше і більше.
В куренях, біля довгих і широких столів, застелених скатертинами, поралися кухарі, ставлячи їжу й питво. Посередині у великих полив’яних мисках рябіла кутя з маком і медом. На довгих дерев’яних полумисках простяглася варена й смажена риба: осетри, білуга, стерлядь, тараня з підливою, лящі та річкові оселедці. Між полумисками, як півкопи на полях, височіли гори свіжих пшеничних коржів, що козакам, за татарським звичаєм, інколи хліб заступали. Пахла й парувала в горшках кулеша, помащена сьогодні не салом, а олією. У кінвах привабливо блищали меди й оковити, обвішані коряками й ми- хайликами. Посадовилися вперемішку череваті дзбани з узваром та макітри з «путрею», чи пак солодкою кашею. В дебелих свічниках весело потріскували грубезні воскові свічки, збагачуючи святочний настрій. Ледь помітно переливалися різнокольоровими вогниками самоцвіти на козацькій зброї. Пахло медом і ладаном.
Увійшов кошовий. Козацтво встало. Він пройшов до покуття, під образи, де був уже отець Ілля.
Поправивши довгі вуса, кошовий погладив чуба, перехрестився і поважно привітав зібраних:
- Христос рождається!
- Славім Його! — в один голос обізвалося товариство.
Отець Ілля підвів руки на рівень грудей та стрепенув по-отаманськи, якби наказував гармашам: «Огонь!»
«Рождество Твоє, Христе Боже наш…» — рвонуло з тисячі грудей.
Як скінчили — промовив кошовий:
- Панове товариство! І знову, по звичаю батьків, сідаємо до святої вечері. Як досі, століттями сідали наші предки, гетьмани й князі, від святої Ольги починаючи. Хвилина ця тим для нас радісна, що вона переносить думкою в час, коли ми, дітьми будучи, до такої ж вечері в батьківській хаті сідали. З тих днів багато води пропливло крізь пороги Славути, але звичай остався. Він був, є і буде, поки житиме наш хрещений народ. Народ, який у цю пору скрізь до столу сідає, як і ми. Усіх єднає Свята вечеря.
- Не всі так можуть сісти. Тисячі невольників у кайданах бусурменських ячать, базари Кафи й Цар- города заповнюють та галери гонять, прикуті ланцюгами до весел. Ще інші під канчуками панськими стогнуть. Але всі вони думкою з нами, з рідним батьківським домом, що немов сон пригадується. І доїси Січ-Мати стоїть, доки гримлять дніпровські пороги, всі ждуть від нас визволення. Не дамо їм померти в неволі. Нам поможе народ і свята Покрова.
- Багато молоді вперше з нами при цьому столі, а чимало друзів, що торік були, нема вже сьогодні. Пом’янім, братія, отамана Федора Рубача, що цього літа поліг за віру православну, за народ український.
- Вічна йому пам’ять! — повагом проказало товариство.
Кошовий назвав дальші імена полеглих. їм усім віддали запорожці честь.
- А вам усім, старшинам і козакам, — закінчив кошовий, — дай Боже сили і здоров’я, щоб дали собі честі, а для Січі слави здобували та за рік знову тут зібрались до вечері святої.
- Дай Боже й вам! — загуло навкруги.
Зашелестіло сіно під столами, козаки сіли. Вийняли ложки й ножики, звані «їдженцями». Починаючи з кошового, кожний брав кутю і, підносячи ложку до уст, хрестився та підгортав вуса. З’ївши кутю, кожний знову хрестився. За кутею йшла риба, яку старанно заливали питвом з коряків і михайликів, приказуючи:
- Риба плавати любить?
- А любить…
- То вип’ємо!
Ставало тепліше й голосніше. Раптом вдарила коляда:
Небо і земля, небо і земля Нині торжествують… —
аж свічки захиталися.
Забриніли шибки. То колядували інші курені.
А з неба падав сніг і прикривав білим покровом усі курені, цілу Запорозьку Січ.
Чарлз ДІККЕНС
РІЗДВЯНА ПІСНЯ В ПРОЗІ
КУПЛЕТ ПЕРШИЙ
ПРИВИД МАРЛІ
Почнемо з того, що Марлі помер. І годі було в цьому сумніватися.
Свідоцтво про його поховання підписали священик, паламар, власник похоронного бюро і старший гробар. Його підписав Скрудж. А будь-який документ мав на біржі вагу, якщо Скрудж доклав до нього руку.
Старий Марлі був мертвий, як цвях в одвірку.
Завважте! Я зовсім не стверджую, начебто на власному досвіді переконався, що цвях, забитий в одвірок, мертвіший од будь-якого іншого цвяха. Як на мене, наймертвіший усе-таки цвях, що вбитий у віко труни. Але в цій приказці чується мудрість предків, і якби мій нечестивий язик посмів її переінакшити, ви мали б усі підстави сказати, що наша країна котиться в прірву. А відтак дозвольте мені повторити ще і ще раз: Марлі був мертвий, як цвях в одвірку.
Чи знав про це Скрудж? Безперечно. Як же він міг не знати? Адже Скрудж і Марлі довгі роки були компаньйонами. Скрудж був єдиним виконувачем духівниці Марлі, його єдиним уповноваженим, єдиним повіреним, єдиним спадкоємцем, єдиним другом і єдиним, хто провів його на цвинтар. І все-таки Скруджа ця сумна подія не настільки вразила, щоби притупити його ділову хватку, і день похорону свого друга він відзначив вельми вигідною оборудкою.
Але я згадав про похорон Марлі, й це повертає мене до того, з чого я почав. Отож, годі було сумніватися, що Марлі мертвий. Це слід чітко усвідомити собі, інакше не буде нічого надзвичайного в тій історії, яку я маю намір вам розповісти. Адже якби ми достеменно не знали про те, що батько Гамлета помер іще задовго до початку вистави, тоді його прогулянка вітряної ночі фортечним валом навколо свого замку навряд чи видалася б нам чимось надприродним. Принаймні не дужче, ніж примха пер- шого-ліпшого літнього джентльмена, який вийшов прогулятися опівночі в якому-небудь не захищеному від вітру місці, бодай на цвинтарі святого Павла, з однією-єдиною метою — вразити й так розбурхану синову уяву.
Скрудж не прибрав із вивіски імені старого Марлі. Весь цей час, кілька років, вивіска над дверима контори й далі сповіщала: Скрудж і Марлі. Фірма була добре відома під цією назвою. І який-небудь новачок, звертаючись у справах до Скруджа, іноді називав його Скруджем, а іноді — Марлі. Скрудж відгукувався і на одне, й на інше. Йому було байдуже.
Але ж бо й скнара був цей Скрудж! Вичавлювати соки, витягати жили, забивати в труну, загарбувати, захоплювати, заграбастувати, вимагати — все це чудово вмів старий грішник! Наче був не людиною, а кременем — настільки холодним і твердим, що нікому жодного разу в житті не вдалося висікти з його кам’яного серця бодай іскру жалю. Потайний, відлюдний, самотній, він ховався у свою мушлю, наче устриця. Душевний холод заморозив ізсередини старечі риси його обличчя, загострив гачкуватий ніс, зморщив шкіру на щоках, скував ходу, змусив посиніти губи й почервоніти очі, зробив крижаним його скрипливий голос. І навіть щетинисте підборіддя, рідке волосся й брови, здавалось, укрилися памороззю. Він усюди вносив із собою цю льодову атмосферу. Присутність Скруджа заморожувала його контору в літню спеку, і він не дозволяв їй розмерзатися бодай трохи навіть на Різдво.
Спека чи холоднеча надворі — Скруджа це не переймало. Жодне тепло не могло його обігріти і жоден мороз його не пробирав. Найлютіший вітер не міг бути злішим від Скруджа, найзапекліша заметіль не могла бути настільки жорстокою, а проливний дощ — таким нещадним. Негода нічим не могла йому дошкулити. Злива, град, сніг мали тільки одну перевагу над Скруджем — вони нерідко сходили на землю зі щедрістю, а Скруджеві щедрість була невідома.
Ніхто ніколи не зупиняв його на вулиці радісним вигуком: «Любий Скрудже! Як ся маєте? Коли завітаєте до нас?» Жоден жебрак не насмілювався простягнути до нього руку за милостинею, жодна дитина не зважувалася запитати в нього, котра година, і жодного разу в житті ні єдина жива душа не попросила його показати дорогу. Здавалося, навіть собаки, поводирі сліпців, розуміли, що він за людина, і завваживши його, спішно тягнули хазяїна в перше- ліпше підворіття, що траплялося на шляху, а тоді довго крутили хвостом, ніби кажучи: «Краще вже не мати очей, аніж бути лихим на око».
І ви гадаєте, Скрудж цим переймався? Аніскілеч- ки. Він ішов по житті, цураючись усіх; і ті, хто його добре знав, вважали, що йому навіть якось солодко відлякувати найменший прояв симпатії до себе.
Та якось — притому не коли-небудь, а на сам Святвечір, — старий Скрудж працював у себе в конторі. Погода була холодна, похмура, до того ж іще й
туман, і Скрудж чув, як за вікном перехожі, снуючи туди-сюди, голосно тупотіли по тротуару, віддихувалися і били себе по боках, щоб зігрітися. Міський годинник щойно пробив третю, але вже темніло; зрештою, похмуро було весь день; і вогники свічок, що жевріли у вікнах контор, лягали багряними мазками на темну завісу туману — таку щільну, що, здавалося, її можна торкнути рукою. Туман заповзав у кожну шпарку, просочувався в кожну замкову щілину, і навіть у цьому тісному дворику будинки навпроти, ледь помітні за густою брудно-сірою завісою, скидалися на примар. Дивлячись на клуби туману, що спускалися дедалі нижче, ховаючи від очей усі предмети, можна було подумати, що сама Природа відкрила десь по сусідству броварню і варить собі пиво до свята.
Двері до Скруджевої контори залишалися відчиненими, щоб він міг наглядати за своїм клерком, який у темній маленькій кімнатці, радше комірчині, переписував папери. У Скруджа в каміні вугілля була дещиця, а в клерка ще менше, — здавалося, там жевріє один-єдиний вуглик. Але клерк не міг підкинути вугілля, бо Скрудж тримав коробку з ним у себе в кімнаті, й варто було клеркові з’явитися там із лопаткою, як хазяїн починав бурчати, що доведеться йому зі своїм помічником розпрощатися. Тому клерк тугіше обмотав шию білим вовняним шарфом і спробував зігрітися від свічки. Та оскільки уяву він мав досить-таки бідну, тож і тут зазнав невдачі.
- Веселого Різдва, дядечку! Веселих вам свят! — почувся життєрадісний вигук. Це був голос Скруд- жевого племінника; той так стрімко увірвався в контору, що Скрудж не встиг відірватися від паперів, як племінник уже стояв біля його столу.
- Дурниці! — пробурчав Скрудж. — Нісенітниця!
Скруджів племінник так розігрівся, бадьоро крокуючи на морозі, що здавалося, він аж пашіє жаром, як грубка. Щоки в нього палали, аж любо поглянути, очі блищали, а з рота йшла пара.
- Різдво нісенітниця, дядечку? — перепитав племінник. — Невже я правильно вас зрозумів?
- Звісно! — сказав Скрудж. — Веселого Різдва! А тобі чого веселитися? Які в тебе підстави для веселощів? Може, ти ще не досить бідний?
- Тоді чого ви такі похмурі, дядечку? — весело відізвався племінник. — Які у вас підстави бути похмурим? Чи вам здається, що ви ще не досить багаті?
Скрудж на це не знайшов адекватної відповіді, а тому повторив свою «дурницю» і знову додав «нісенітниці».
- Не бурчіть, дядечку, — сказав племінник.
- А що мені робити, — заперечив Скрудж, — якщо я живу серед таких бовдурів, як ти? Веселого Різдва! Та йди ти зі своїм Різдвом! Для таких, як ти, Різдво означає, що настав час сплачувати рахунки, а грошей катма. Час підбивати річний баланс, а в тебе з місяця в місяць жодних прибутків, самі збитки, і хоча віку твого прибуло, та до капіталу не додалося жодного пенні. Якби на це була моя воля, — обурено продовжував Скрудж, — я б кожного дурня, який бігає і кричить: «Веселого Різдва!» — зварив би живцем разом із начинкою для святкового пудингу і в могилу йому ввігнав кілок із гостролисту[5].
- Дядечку! — заблагав племінник.
- Племіннику! — відрізав дядечко. — Святкуй своє Різдво як знаєш, а мені дозволь святкувати його по-своєму.
- Святкувати! — вигукнув небіж. — Але ж ви його ніяк не святкуєте!
- Тоді не заважай мені про нього забути. Багато путнього було тобі від цього Різдва? Багато путнього тобі від нього буде?
- Але хіба мало є на світі хороших речей, від яких я не мав нічого путнього, — зауважив племінник. — Ось хоча б і Різдво. Зате яке благоговіння відчуваєш перед цим священним словом, які благочестиві спогади пов’язані з ним… Я завжди чекав цих днів як найкращих у році. Це радісний час — дні милосердя, доброти, всепрощення. Це єдині дні у календарі, коли люди, наче за мовчазною згодою, вільно розкривають один перед одним свої серця і бачать у своїх ближніх, — навіть у незаможних і знедолених, — таких самих людей, як і вони самі, що бредуть однією з ними дорогою до могили, а не якихось істот іншої породи, яким належить іти інакшим шляхом. А тому, дядечку, хоча це й правда, що на Різдво у мене ще жодного разу не додалося ані одної монетки в кишені, я все одно вірю, що воно приносить мені добро і приноситиме надалі. Тож хай живе Різдво!
Клерк у своєму закутку мимоволі заплескав у долоні, але відразу, усвідомивши всю непристойність такої поведінки, схопив коцюбу й кинувся перемішувати вугілля, погасивши останню іскорку в каміні.
- Якщо я почую від вас іще бодай звук, — сказав йому Скрудж, — ви відсвяткуєте своє Різдво деінде. А ви, сер, — звернувся він до небожа, — як я бачу, вправний балакун. Дивуюся, чому ви не в парламенті.
- Годі вам гніватися, дядечку! Завітайте до нас завтра на обід.
Скрудж відповів, що він радше завітає до дідька лисого, так і сказав. І, ні краплі не збентежившись, докинув іще кілька соковитих словечок.
- Але чому? — закричав племінник. — Чому?
- А чому ти оженився? — запитав Скрудж.
- Закохався, ось чому.
- Закохався! — пробурчав Скрудж так, начебто почув чергове несусвітне безглуздя на кшталт «веселого Різдва». — То все, до побачення!
- Але ж, дядечку, вас і раніше було в гості не допроситися, навіщо ж тепер звертати все на моє одруження?
- До побачення! — повторив Скрудж.
- Та я ж нічого у вас не прошу, мені нічого від вас не потрібно. Чому б нам просто не бути друзями?
- До побачення! — мовив Скрудж.
- Дуже шкода, що ви такі непохитні. Я ж ніколи не сварився з вами і ніяк не збагну, за що ви на мене сердитеся. І все-таки я спробував зблизитися з вами заради свята. Що ж, мого святкового настрою це не зіпсує. Бажаю вам веселого Різдва, дядечку.
- До побачення! — сказав Скрудж.
- І щасливого Нового року!
- До побачення! — повторив Скрудж.
І все-таки небіж, залишаючи контору, ніяк не виказав своєї досади. Біля дверей він затримався, щоб поздоровити клерка, і хоча той і оклякнув від холоду, проте виявився значно теплішим від Скруджа і сердечно відповів на вітання.
- Ось іще один божевільний! — пробурмотів Скрудж, підслухавши клеркову відповідь. — Якийсь жалюгідний переписувач, обтяжений дружиною й дітьми, заробляє лише п’ятнадцять шилінгів, а бач — просторікує про веселе Різдво! Від таких хоч у Бедлам утікай!
А клерк тим часом, провівши Скруджового небожа, впустив нових відвідувачів. Це були два огрядних джентльмени приємної зовнішності, вони мали з собою якісь папки й папери. Знявши капелюхи, вони увійшли в контору і вклонилися Скруджеві.
- Скрудж і Марлі, якщо не помиляюся? — запитав один із них, звірившись із якимсь списком. — Я маю честь розмовляти з містером Скруджем чи з містером Марлі?
- Містер Марлі вже сім років як спочиває на цвинтарі, — відповідав Скрудж. — Він помер на Святвечір рівно сім років тому.
- У такому разі ми не сумніваємося, що щедрість і приязна вдача покійного так само властива і його компаньйонові, — мовив один із джентльменів, пред’являючи свої документи.
І він не помилився, адже вони дійсно були варті один одного, ці справжні компаньйони, ці споріднені душі. Зачувши лиховісне слово «щедрість», Скрудж насупився, похитав головою і повернув відвідувачеві його папери.
- У ці святкові дні, пане Скрудже, — продовжував відвідувач, беручи з конторки перо, — більше ніж коли-небудь личить нам піклуватися про бідних і знедолених, які особливо страждають у таку сувору пору року. Тисячі бідолах мусять відмовляти собі в найнеобхіднішому. Сотні тисяч не мають даху над головою.
- Хіба в нас немає в’язниць? — запитав Скрудж.
- В’язниць? Повно, – відповів відвідувач, відклавши перо.
- А робітних домів? -=■ провадив Скрудж. — їх ще не позачиняли?
- На жаль, ні. Хоча, — зауважив відвідувач, — я був би радий повідомити вам, що їх прикрили.
- Отже, і примусові роботи існують, і закон про бідних усе ще чинний?
- Ні одне, ні інше не скасовано.
- А ви вже були налякали мене, панове, — мовив Скрудж. — Із ваших слів я готовий був дійти висновку, що вся ця корисна діяльність із якихось причин звелася нанівець. Радий чути, що я помилився.
- Одначе ми переконані в тому, що всі ці закони й установи нічого не дають ні душі, ні тілу, — заперечив відвідувач. — І тому ми вирішили зібрати пожертвування для бідняків, щоб купити їм їжі, питва й теплого одягу. Ми обрали для цього Святвечір саме тому, що в ці дні нестаток відчувається особливо гостро, а достаток дає особливо багато радості. Яку суму дозволите записати від вашого імені?
- Ніяку.
- Ви хочете жертвувати, не відкриваючи свого імені?
- Я хочу, щоб мені дали спокій, — відрізав Скрудж. — Оскільки ви, джентльмени, запитали, чого я хочу, — ось вам моя відповідь. Я не тішу себе на Різдво і не збираюся тішити ледарів. Я підтримую згадані установи, і це обходиться мені недешево. Нужденні можуть звертатися туди.
- Не всі це можуть, а інші й не хочуть — радше помруть.
- Якщо вони воліють умирати, тим краще, — сказав Скрудж. — Це скоротить надлишок населення. А крім того, вибачте, мене це не цікавить.
- Це мусило б вас цікавити.
- Ні, мене воно жодним чином не стосується. Нехай кожен займається своєю справою. Принаймні в мене своїх справ повно. До побачення, джентльмени!
Зрозумівши, що наполягати марно, джентльмени пішли, а Скрудж, дуже задоволений собою, повернувся до своїх перерваних занять у незвично веселому для нього настрої.
Тим часом за вікном туман і морок так згустилися, що на вулицях з’явилися факельники, пропонуючи свої послуги — бігти наперед екіпажів і освітлювати дорогу. Стародавня церковна дзвіниця, чий охриплий дзвін цілими днями іронічно зиркав на Скруджа з готичного віконечка, вся потонула в тумані, й дзвін відбивав години й чверті десь у хмарах, супроводжуючи кожен удар таким жалібним деренчливим тремоло1, немовби в нього зуб на зуб не попадав від холоду. А мороз дедалі дужчав. На головній вулиці, в закутку двору, робітники лагодили газові труби й розпалили велике вогнище в жаровні, навколо якої зібралася юрба обірванців і хлопчаків. Вони гріли руки над жаровнею і не зводили зачарованого погляду з палаючих вуглин. Із водопровідного крана на вулиці сочилася вода, і він, забутий усіма, в тужливій самоті потроху обростав льодом, доки не перетворився на сіру слизьку брилу. Газові лампи яскраво горіли у вітринах магазинів, кидаючи червонуватий відблиск на бліді обличчя перехожих, а гілочки і ягоди гостролисту, якими було оздоблено вітрини, потріскували від тепла. Крамнички з курятиною і бакалією були прикрашені так ошатно й пишно, що скидалися на щось дивовижне, казкове, і неможливо було повірити, ніби вони мають якийсь стосунок до таких повсякденних речей, як купівля-продаж. Лорд-мер у своїй величній резиденції вже наказував п’ятьом десяткам кухарів і дво-
‘Тремоло — тут: тремтіння.
116
рецьких докласти всіх старань, аби він міг зустріти свято як належить; і навіть маленький шевчик, якого він обклав напередодні штрафом за появу на вулиці в нетверезому стані й кровожерливі наміри, вже розмішував у Себе на горищі свій святковий пудинг, тоді як його худюща дружина з дитиною пішли купувати яловичину.
Усе густішав туман, усе дужчав мороз. Лютий, пронизливий холод! Якби Святий Дунстан[6] замість розпечених щипців ухопив сатану за ніс отаким мо- розиськом, — ото було б нечистому непереливки! Один юний власник доволі таки мізерного носа, до того ж добряче вже погризеного ненажерливим морозом, що впився в нього, як голодна собака в кістку, припав до замкової щілини Скруджевої контори, бажаючи прославити Різдво; але як тільки почулися перші звуки колядки:
Хай Бог дарує радість вам І хай минеться сум…
Скрудж так рішуче схопив лінійку, що співак одразу ж утік, покинувши замкову шпарину на поталу такому любому Скруджеві туману і ще любішо- му йому за духом морозові.
Нарешті час було закривати контору. Скрудж неохоче зліз зі свого високого табурета, подаючи цим безмовний знак клеркові, що знемагав у прикомірку, і той миттєво задув свічку і вдягнув капелюха.
— Ви, мабуть, завтра взагалі не збираєтеся виходити на роботу? — запитав Скрудж.
- Якщо лише це зручно, сер.
- Це геть незручно, — сказав Скрудж, — і несумлінно. Але якщо я вирахую з вас за це півкрони, ви ж будете вважати себе скривдженим, чи не так?
Клерк ледь-ледь посміхнувся.
- Однак, — продовжував Скрудж, — вам не здається, що я теж можу вважати себе скривдженим, коли марно плачу вам зарплату.
Клерк завважив, що це буває лише раз на рік.
- Доволі нікчемне виправдання для того, щоб кожного року, двадцять п’ятого грудня, запускати руку в мою кишеню, — вимовив Скрудж, застібаючи пальто на всі ґудзики. — Але я бачу, що ви все одно хочете прогуляти завтра весь день. Тоді післязавтра з’явіться якомога раніше.
Клерк пообіцяв, і Скрудж, продовжуючи бурчати, вийшов. За мить контора була замкнена, а клерк разом із гуртом хлопчаків, щоб віддати данину Святвечору, разів зо двадцять скотився по крижаному схилі Корнгілла; і кінці його білого шарфа розвівалися в нього за спиною, адже він не міг дозволити собі таку розкіш, як пальто; а тоді щодуху помчав додому в Кемден-Тавн — гратися зі своїми малятами в піжмурки.
Скрудж меланхолійно пообідав у меланхолійній таверні, де він обідав зазвичай; переглянув усі газети, які лише там були і, провівши решту вечора за прибутково-видатковою книгою, пішов додому спати. Він жив у квартирі, що належала колись його покійному компаньйонові. Це була похмура анфілада кімнат, що займала частину невисокого похмурого будинку в глибині двору. Будинок цей звели якось неправильно, так що мимоволі спадало на гадку, ніби колись, на зорі своєї юності, він випадково забіг сюди, граючись з іншими будинками в піжмурки, та й так тут і залишився, не знайшовши шляху назад. Тепер це був дуже старий будинок і дуже похмурий, тож у ньому, крім Скруджа, ніхто не жив, а всі інші приміщення винаймалися під контори. У дворі було так темно, що навіть Скрудж, який знав там кожен камінчик, мусив пробиратися навпомацки, а в чорному підворітті будинку клубився такий густий туман і лежав такий товстий шар інею, немов сам злий дух негоди сидів там, занурившись у важкі думи.
Так чи інакше, факт, що дерев’яний молоток, який висів біля вхідних дверей, був нічим не примітний, крім його непомірно великих розмірів. Так само незаперечний факт, що Скрудж бачив цей молоток щоранку й щовечора з того самого дня, як оселився в цьому будинку. Не підлягає сумніву й те, що Скрудж аж ніяк не відзначався особливо жвавою фантазією. Вона в нього працювала не краще, а певно, навіть і гірше, ніж у будь-якого лондонця, включаючи навіть — посміємо завважити — міських радників, олдерменів і членів гільдії. Також мусимо констатувати, що Скрудж, раз нагадавши вдень про свого компаньйона, який помер сім років тому, більше жодного разу не подумав про покійного. А тепер поясніть-но мені, як могло трапитися, що Скрудж, устромивши ключа в замкову щілину, раптом побачив перед собою не молоток, який, до речі кажучи, за цей час жодним чином не змінився, а обличчя Марлі.
Так, обличчя Марлі. Воно не тонуло в непроникному мороку, як усі інші предмети в дворі, а навпаки — випромінювало примарне світло, неначе гнилий омар у темному льоху. Воно не виражало ні люті, ні гніву, а дивилося на Скруджа точнісінько так само, як дивився на нього покійний Марлі за життя, зсунувши свої безбарвні окуляри на бліде, як у мерця, чоло. Лише волосся якось дивно ворушилося, немов на нього віяло жаром із гарячої печі, а широко розплющені очі дивилися зовсім нерухомо, і це в поєднанні з трупним кольором обличчя вселяло жах. І все ж не так вираз цього обличчя був жахливий, як щось інше, що було наче поза ним.
Скрудж уп’явся очима в це видиво, але там знову був лише дверний молоток.
Ми б покривили душею, сказавши, що Скруджа це не вразило і по його жилах не пробіг холодок, якого він не відчував із дитинства. Але хвилю повагавшись, він знову рішуче взявся за ключ, повернув його в замку, ввійшов у будинок і запалив свічку.
Щоправда, він трохи загаявся, перш ніж зачинити за собою двері, і навіть з острахом виглянув у них, наче боявся побачити на одвірку самокрутку Марлі. Але на одвірку не було нічого,, крім гвинтів і гайок, на яких тримався молоток, і пробурмотівши: «Згинь! Згинь!», Скрудж із хряскотом зачинив двері.
Стук дверей прокотився по будинку, наче гуркіт грому, і кожна кімната верхнього поверху, і кожна бочка внизу, в льоху виноторговця, відгукнулися на нього різноголосою луною. Але Скрудж був не з тих, кого це може налякати. Він замкнув двері на засув і неквапно піднімався сходами, поправляючи по дорозі свічку.
Вам знайомі ці просторі старі сходи? Так і здається, що по них можна проїхатися в кареті шестернею і пронести що завгодно. І хіба цим вони не нагадують злегка наш новий парламент? Зрештою, цими сходами могла би пройти ціла похоронна процесія, і якби навіть комусь спало на думку поставити катафалк упоперек, голоблями до стіни, а дверцятами до поручнів, і тоді на сходах залишилося б іще чимало вільного місця. Чи не це спричинилося до того, що Скруджеві приверзлося, ніби поперед нього сходами сам собою рухається в півмороку похоронний екіпаж?
Щоб як слід освітити такі сходи, не вистачило б і півдюжини газових ліхтарів, тож вам неважко собь уявити, наскільки самотня свічка Скруджа могла розсіяти морок. Але Скруджа це не переймало, він рушив сходами далі нагору. За темряву грошей не платять, і тому Скрудж нічого не мав проти темряви. Але все-таки, перш ніж зачинити за собою важкі двері своєї квартири, Скрудж пройшовся по кімнатах, щоб упевнитися, що все гаразд. І не дивно — обличчя покійного Марлі досі стояло в нього перед очима.
Вітальня, спальня, комора. Скрізь усе так, як і мусило бути. Під столом — нікого, під диваном — нікого, у каміні ледь жевріє вогник, миска і ложка чекають на столі, каструлька з рідкою вівсянкою (її Скрудж споживав на ніч від застуди) — на поличці біля грубки. Під ліжком — нікого, у шафі — нікого, в халаті, що висів на стіні й виглядав якось підозріло, — теж нікого. У коморі все на місці: іржаві камінні ґрати, пара старих черевиків, два кошики для риби, триногий умивальник і коцюба.
Задовольнившись оглядом, Скрудж замкнув двері в квартиру — замкнув, завважте, на два оберти ключа, чого досі за ним не спостерігалося. Відгородивши себе таким чином від усіляких несподіванок, він зняв краватку, вдягнув халат, нічний ковпак та домашні туфлі й сів біля каміна поїсти вівсянки.
Вогонь у каміні ледь жеврів — мало пуття було від нього такої холодної ночі. Скруджеві довелося присунутися впритул до ґрат і низько нахилитися над вогнем, щоб відчути слабкий подих тепла від цієї жалюгідної жменьки вугілля.
Камін був старий-престарий, складений іще боз- на коли якимось голландським купцем і облицьований дивовижними голландськими кахлями, що зображали сцени зі Святого Письма. Тут були Каїни й Авелі, дочки фараона й цариці Савські, Авраами та Валтасари, янголи, що сходять на землю на хмарах, схожих на перини, й апостоли, що виходять у море в схожих на соусниці човнах, — словом, сотні фігур, які могли б зайняти думки Скруджа. Але ні — обличчя Марлі, який помер сім років тому, виникло раптом перед ним, ожило знову, як колись жезл пророка[7], і затулило все інше. І на який би кахель Скрудж не глянув, на кожному одразу ж чітко виступала голова Марлі — так, немовби на гладкій поверхні ках- лів не було зовсім ніяких зображень, зате вона була здатна відтворювати образи з уривків думок, які безладно миготіли в його мозку.
— Дурниці! — пробурчав Скрудж і закрокував по кімнаті.
Пройшовшись кілька разів із кутка в куток, він знову сів на стілець і відкинув голову на спинку. І погляд його випадково спинився на дзвіночку. Цей старий, давним-давно непотрібний дзвіночок невідь-чому повісили колись у кімнаті й з’єднали з одним із приміщень верхнього поверху. Безмежно здивувавшись і відчувши нез’ясований страх, Скрудж помітив раптом, що дзвіночок починає розгойдуватися. Спочатку він розгойдувався ледь помітно, і дзенькоту майже не було чутно, але незабаром задзвонив голосно, і йому почали вторити всі дзвіночки в будинку.
Дзенькіт тривав, певно, не більше хвилини, але Скруджеві ця хвилина видалася вічністю. Потім дзвіночки змовкли так само раптово, як і задзвонили, — всі разом. І одразу ж звідкись ізнизу почувся брязкіт заліза — немовби в льоху хтось тягнув поче- рез бочки важкий ланцюг. Мимоволі Скруджеві пригадалися розповіді про те, що коли в будинках з’являються привиди, вони зазвичай тягають за собою ланцюга.
І тут двері льоху розчинилася з таким гуркотом, наче вистрілили з гармати, і дзенькіт ланцюгів почувся ще виразніше. Ось він уже на сходах і наближається до квартири Скруджа.
— Однаково дурниці! — мовив Скрудж. — Не вірю я в привидів.
Проте він змінився на лиці, коли побачив приви- да перед собою.
Той легко проникнув у кімнату крізь замкнені двері й став перед Скруджем. І в ту ж мить полум’я, що вже зовсім загасло в каміні, раптом яскраво спалахнуло, немов хотіло вигукнути: «Я впізнаю його! Це — Дух Марлі!» — і знову померкло.
Те саме обличчя, абсолютно те саме. Так, це був Марлі зі своєю самокруткою, у своїй незмінній жилетці, у панталонах в обтяжку і чоботах; носаки на чоботах стирчали, волосся на голові стирчало, самокрутка стирчала, поли сюртука відстовбурчувалися. Довгий ланцюг оперізував його і хвостом волікся по підлозі; Скрудж чудово його розгледів — він був із ключів, навісних замків, скарбничок, документів, Гросбухів і важких гаманців із залізними застібками. Тіло привида було прозоре, так що Скрудж, розгля-
даючи його спереду, чітко бачив крізь жилетку два ґудзики ззаду на сюртуку.
Скруджеві не раз доводилося чути, що в Марлі немає серця, але до тієї хвилини він ніколи цьому не вірив.
Ні, він і тепер не міг у це повірити. Скрудж свердлив очима привида і виразно бачив, що той стоїть перед ним, і відчував на собі мертвецький погляд. Він розгледів навіть, із якої тканини зшита хустина, що обкутувала голову й шию привида, і подумав, що такої хустини він ніколи не бачив у покійного Марлі. І все-таки він не хотів вірити своїм очам.
- Що це означає? — вимовив Скрудж ущливо й холодно, як завжди. — Чого вам від мене треба?
- Багато чого. — Не могло бути ні найменшого сумніву в тому, що це голос Марлі.
- Хто ви такий?
- Запитай краще, ким я був?
- То ким же ви були? — запитав Скрудж, підвищивши голос. — Ви занадто специфічний, як для привида. — Він хотів сказати примхливий, але побоявся, що це звучатиме, як каламбур.
- За життя я був твоїм компаньйоном, Джейко- бом Марлі.
- Чи бажали б ви… Чи не могли б ви присісти? — запитав Скрудж, із підозрою вдивляючись у привида.
- Можу.
- То сядьте.
Запитуючи, Скрудж не був певен у тому, що така безтілесна істота спроможна сидіти в кріслі, й побоювався, чи не виникне потреба в доволі таки сумнівних роз’ясненнях. Але привид, як ніде нічого, сів у крісло по інший бік каміна. Здавалося, це була геть звична для нього річ.
- Ти не віриш у мене, — мовив привид.
- Ні, не вірю, — сказав Скрудж.
- Що ж, крім твоїх власних відчуттів, могло би переконати тебе в тому, що я існую?
- Не знаю.
- Чому ж ти не хочеш вірити своїм очам і вухам?
- Бо на них впливає кожна дрібниця, — сказав Скрудж. — Найменші негаразди з травленням, і їм уже не можна довіряти. Може, ви зовсім не ви, а не- перетравлений шматок яловичини, або зайва крапля гірчиці, або скибочка сиру чи непросмажена картоплина. Може, ви з’явилися не з царства духів, а з духовки, звідки я знаю!
Скрудж за своєю природою був не вельми гострий на язик, а зараз йому й поготів було не до жартів, але він намагався жартувати, щоб хоч трохи роз-
віяти страх і спрямувати свої думки на інше, бо, правду кажучи, від голосу привида у нього кров стигла в жилах.
Сидіти мовчки, уп’явшись у ці нерухомі, скляні очі, — ні, чорт забирай; Скрудж відчував, що такого катування він не витерпить! І до того ж, було щось невимовно моторошне в загробній атмосфері, яка оточувала привида. Скрудж сам цього ніби й не відчував, але він виразно бачив, що привид приніс її з собою, бо хоча той і сидів геть нерухомо, та волосся, поли сюртука і носаки чобіт весь час ворушилися, немов на них дихало жаром з якоїсь пекельної вогненної печі.
- Бачите цю зубочистку? — запитав Скрудж, зо страху переходячи в наступ і намагаючись хоча б на мить відвернути від себе камінно-непорушний погляд.
- Бачу, — мовив привид.
- Але ж ви не дивитеся на неї, — сказав Скрудж.
- Не дивлюся, — відповів той, — але бачу.
- Гаразд, — мовив Скрудж. — Досить мені її проковтнути, щоб до кінця моїх днів мене переслідували злі духи, створені моєю ж уявою. Дурниці все це, кажу вам, дурниці!
По цих словах привид раптом так страшно закричав і так несамовито й моторошно загримів ланцюгами, що Скрудж учепився в стілець, ледь не знепритомнівши. Але й це було ще нічого в порівнянні з тим жахом, що обійняв його, коли привид раптом розмотав свою хустку (можна бути подумати, що йому стало жарко!), і в нього відпала щелепа.
Заламавши руки, Скрудж упав на коліна.
- Пощади! — заблагав він. — Жахливе видиво, навіщо ти мучиш мене!
- Чоловіче суєтного розуму, — мовив привид, — віриш ти тепер у мене чи ні?
- Вірю, — вигукнув Скрудж. — Як же тут не вірити! Але навіщо ви, духи, блукаєте по землі, і навіщо ти з’явився мені?
- Людська душа, — заперечив привид, — мусить спілкуватися з людьми і всюди слідувати за ними, бути спільником їхньої долі; а той, хто не виконав цього при житті, приречений поневірятися після смерті. Він мусить блукати по світу і — о, горе мені! — дивитися на людські радощі й прикрощі, які він уже не може розділити, а колись міг би — собі й іншим на радість.
І тут із грудей привида знову вирвався крик, і він знову загримів ланцюгами й заламав свої безтілесні руки.
- Ти в ланцюгах? — пролепетав Скрудж, тремтячи. — Але чому?
- Я ношу ланцюг, який сам скував собі за життя, — відповів привид. — Я кував його кільце за кільцем і ярд за ярдом. Я оперезався ним по добрій волі і за власним бажанням його ношу. Хіба вигляд цього ланцюга не знайомий тобі?
Скрудж тремтів усе дужче.
- Може, ти хотів би знати, яка вага й довжина ланцюга, що його тягаєш ти сам? — продовжував привид. — На такий же Святвечір сім років тому він був анітрохи не коротший від цього, та й важив не менше. А ти ж чимало потрудився для нього відтоді. Тепер це надійний, важенний ланцюг!
Скрудж глянув собі під ноги, гадаючи, що їх уже обвив залізний ланцюг ярдів зо сто завдовжки, але нічого не побачив.
- Джейкобе! — заблагав він. — Старий Джейкобе Марлі, поговорімо про що-небудь інше! Утіш, мене, Джейкобе, заспокой!
- Я не можу розраджувати, — відповів привид. — Розрада виходить з інших сфер, Ібензере Скрудже. Інші вісники приносять її, та й людям іншого сорту. І відкрити тобі все те, що мені б хотілось, я теж не можу. Дуже мало дозволено мені. Я не смію відпочивати, не смію баритися, ніде не смію зупинятися. За життя мій дух ніколи не вилітав за тісні межі нашої контори, — чи чуєш ти мене! — ніколи не блукав за стінами цієї нори, нашої міняльної крамниці, — і довгі роки виснажливих мандрів чекають мене тепер.
Коли Скрудж замислювався, він мав звичку засовувати руки в кишені штанів. Міркуючи над словами привида, він і зараз машинально засунув руки в кишені, не встаючи з колін і не піднімаючи очей.
- Ти, певно, мандруєш неквапно, Джейкобе, — шанобливо і смиренно, хоча й діловито завважив Скрудж.
- Неквапно! — повторив привид.
- Сім років, як ти мрець, — міркував Скрудж. — І весь час у дорозі!
- Весь час, — мовив привид. — І ні хвилини відпочинку, ні хвилини спокою. Безперестанні каяття совісті.
- І швидко ти пересуваєшся? — поцікавився Скрудж.
- На крилах вітру.
- За сім років ти мусив здолати неабияку відстань.
Зачувши ці слова, привид знову жахливо закричав і несамовито загримів ланцюгами, тривожачи мертву безмовність ночі, так що постовий полісмен мав би всі підстави затримати його за порушення тиші й порядку.
- О! Ти раб своїх пороків і пристрастей! — кричав привид. — Не знати того, що сторіччя ненастанної праці безсмертних душ мусять канути у вічність, перш ніж здійсниться все добро, яке мусить востор- жествувати на землі! Не знати того, що кожна християнська душа, чинячи нехай найменше добро, збагне, що її земне життя занадто швидкоплинне для безмежних можливостей добра! Не знати того, що навіть століттями каяття не можна відмолити загублену на землі можливість зробити добру справу. А я не знав! Не знав!
- Але ти ж завжди добре вів свої справи, Джейкобе, — пробурмотів Скрудж, який уже почав достосо- вувати його слова до себе.
- Справи! — закричав привид, знову заламуючи руки. — Турбота про ближнього — ось що мусило стати моєю справою. Суспільне благо — ось до чого я повинен був прагнути. Милосердя, жаль, щедрість — ось на що я мав спрямувати свою діяльність. А заняття комерцією — це лише крапля води в безбережному океані визначених нам справ.
І привид потряс ланцюгом, немов у ньому й крилася причина всіх його марних жалів, а потім хрьопнув ним об підлогу.
- У ці дні, коли рік добігає кінця, я особливо страждаю, — мовив привид. — Чому, проходячи крізь натовп своїх ближніх, я опускав очі й жодного разу не підняв їх до тієї благословенної Зорі, яка спрямувала стопи волхвів до убогого дому. Адже її сяйво могло б вказати й мені шлях до хатини бідняка.
У Скруджа вже зуб на зуб не попадав – він був страшенно наляканий тим, що привид усе дужче й дужче схвильований.
- Слухай мене! — закричав привид. — Мій час минає.
- Я слухаю, — сказав Скрудж. — Але пожалій мене, Джейкобе. Не говори так цвітасто. Благаю!
- Як так трапилося, що я постав перед тобою таким, щоб ти міг мене побачити, я тобі не відкрию. Незримий, я був біля тебе щодня.
Відкриття було не з приємних. Скруджа знову затрусило, як у лихоманці, й він витирав холодний піт, що виступав на чолі.
- Повір, це була нелегка частина мого випробування, — продовжував привид. — І я прийшов сюди цієї ночі, аби повідомити тобі, що для тебе ще не все втрачено. Ти ще можеш уникнути моєї долі, Ібензе- ре, бо я попросив за тебе.
- Ти завжди був мені другом, — сказав Скрудж. — Дякую тобі.
- Тебе відвідають, — продовжував привид, — ще три Духи.
Тепер і в Скруджа відвисла щелепа.
- То про це ти попросив, Джейкобе, і в цьому моя надія? — сипло запитав він.
- У цьому.
- Тоді… може, краще не треба, — сказав Скрудж.
- Якщо ці Духи не з’являться тобі, ти підеш моїм шляхом, — сказав привид. — Отже, чекай на першого Духа завтра рівно о першій.
- А чи не можуть вони прийти всі одразу, Джейкобе? — нерішуче запитав Скрудж. — Щоб уже скоріше з цим покінчити?
- Чекай на другого наступної ночі також о першій. А третього — на третю добу опівночі, з останнім ударом годинника. А зі мною тобі вже не доведеться більше зустрітися. І для свого ж блага запам’ятай твердо все, що трапилося з тобою сьогодні.
Промовивши це, дух Марлі взяв зі столу свою хустку і знову обмотав нею голову. Скрудж здогадався про це, почувши, як брязнули зуби привида, коли підтягнута хусткою щелепа стала на місце. Він насмілився підвести очі й побачив, що його потойбічний прибулець стоїть перед ним, випроставшись на повен зріст і перекинувши ланцюг через руку як шлейф. Відтак привид позадкував до вікна, і одночасно з цим віконна рама почала помалу підніматися. З кожним його кроком вона піднімалася все вище й вище, і коли він дійшов до вікна, воно вже було відчинене.
Привид поманив Скруджа до себе, і той підкорився. Коли між ними залишалося не більше двох кроків, привид застережливо підняв руку. Скрудж зупинився.
Він зупинився не так із покірності, як від здивування й страху. Бо як тільки рука привида піднялася вгору, Скрудж почув якісь звуки: неясні й ледь чутні, але невимовно жалібні голосіння й стогони, тяжкі зітхання каяття й гіркі жалі. Привид якусь мить прислухався до них, а тоді приєднав свій голос до жалібного хору й злетів над землею, розтав у мороці морозної ночі за вікном.
Цікавість пересилила страх, і Скрудж теж наблизився до вікна й виглянув назовні.
Він побачив сонми примар. Із жалібними криками й стогонами вони неспокійно носилися в повітрі туди-сюди, і всі, як і дух Марлі, були в ланцюгах. Не було жодного привида, не обтяженого ланцюгом, але деяких (певно, пов’язаних між собою членів уряду) сковував один ланцюг.
Багатьох Скрудж добре знав за життя, а з одним літнім привидом у білій жилетці колись навіть дружив. Цей привид, до щиколотки якого була прикута
вогнетривка шафа дивовижних розмірів, жалібно ремствував на те, що не має змоги допомогти бідній жінці, яка сиділа з дитиною на руках на сходах ґанку. Та й усім цим духам дуже хотілося втрутитися в справи смертних і принести добро, але вони вже втратили цю можливість навіки, і саме це й було причиною їхніх мук.
Чи туман поглинув примар, чи вони самі перетворилися на туман — Скрудж так і не збагнув. Але вони розтали одразу, як і їхні примарні голоси, і знову ніч була як ніч, і все стало як колись, коли він повертався до себе додому.
Скрудж зачинив вікно й обстежив двері, крізь які проник до нього привид Марлі. Вони так само були замкнені на два оберти ключа, — адже він сам їх замкнув, — і всі засуви були справні. Скрудж хотів було сказати «дурниці!», але спинився на першому ж складі. І чи то від утоми й пережитих хвилювань, чи від розмови з привидом, який навіяв на нього тугу, а може, й від зустрічі з Потойбічним Світом чи, нарешті, просто через те, що година була пізня, Скрудж раптом відчув, що його нестерпно хилить до сну. Не роздягаючись, він повалився на ліжко й негайно заснув як убитий.
КУПЛЕТ ДРУГИЙ
ПЕРШИЙ ІЗ ТРЬОХ ДУХІВ
Коли Скрудж прокинувся, було так темно, що глянувши з ліжка, він заледве міг відрізнити прозоре скло вікна від непроникно чорних стін кімнати. Він пильно вдивлявся в морок — зір у нього був гострий, як у тхора, — і в цю мить годинник на сусідній
132
дзвіниці пробив чотири чверті. Скрудж прислухався.
На його подив, далі годинник гулко пробив шість ударів, сім, вісім… — і замовк тільки на дванадцятому. Північ! А він ліг спати о третій годині ночі! Годинник бив неправильно. Певно, у механізм потрапила бурулька.
Північ!
Скрудж натиснув пружинку свого хронометра, щоб виправити скандальну помилку церковного годинника. Хронометр швидко й чітко віддзвонив дванадцять разів.
— Як? Це неможливо! — мовив Скрудж. — Виходить, я проспав ледь не цілу добу! А може, що-не- будь сталося з сонцем і зараз не північ, а полудень?
Це так його стривожило, що він устав із ліжка й навпомацки дістався до вікна. Скло взялося інеєм. Аби хоч що-небудь побачити, довелося протерти його рукавом, але й після цього майже нічого розгледіти не вдалося. Проте Скрудж установив, що надворі все такий же густий туман, такий же лютий мороз і дуже тихо — жодної метушні, жодного переполоху, який неминуче мусив би виникнути, якби ніч якимось чином прогнала білий день і запанувала на землі. Це вже було великим полегшенням для Скруджа, бо якби на землі не існувало більше такого поняття, як день, то втратило б сенс і формулювання: «Протягом трьох днів після одержання вам слід сплатити містерові Ібензеру Скруджу…», а відтак і всі його векселі коштували б не більше, ніж цінні папери аж зі Сполучених Штатів.
Скрудж знову ліг у ліжко і думав, думав, думав, але ні до чого додуматися не міг. І що більше він думав, то дужче йому ставало не по собі, а що більше він намагався не думати, то тяжче думав.
Привид Марлі порушив його спокій. Щоразу, як тільки він, обміркувавши, вирішував, що все це йому просто приснилося, його думка, немов розтягнута якнайдужче й одразу відпущена пружина, знову поверталася до початку, і запитання: «Сон це чи насправді?» — знову поставало перед ним і вимагало відповіді.
Міркуючи так, Скрудж пролежав у ліжку, доки церковний годинник не віддзвонив ще три чверті, і тут раптово йому згадалося пророкування привида — коли годинник проб’є першу, до нього з’явиться перший відвідувач. Скрудж вирішив не засинати, а оскільки заснути зараз йому було не легше, ніж вознестися живим на небо, це рішення слід назвати доволі мудрим.
Останні чверть години тягнулися так довго, що Скрудж почав уже сумніватися, чи не пропустив він, задрімавши, бій годинника. Але ось до його настороженого слуху долетів перший удар.
- Дінь-дон!
- Чверть на першу, — взявся лічити Скрудж.
- Дінь-дон!
- Пів на першу!
- Дінь-дон!
- За чверть перша!
- Дінь-дон!
- Перша година ночі! — вигукнув Скрудж, тріумфуючи. — І все! І нікого немає!
Він вимовив це раніше, ніж почув удар дзвону; але щойно пролунав густий, гучний, тужливий дзеньк — перша! — як у ту ж мить раптовий спалах освітив кімнату, і чиясь невидима рука відкинула ковдру.
Саме так — чиясь рука відкинула ковдру, і притому не за спиною в нього і не в ногах, а прямо перед очима. І Скрудж, схопившись із ліжка, опинився віч-на-віч із таємничим прибульцем, рука якого ту ковдру й відкинула. Так, вони були зовсім поруч, ось як ми з вами, адже я думкою стою у вас за плечем, мій читачу.
Скрудж побачив перед собою дуже дивну істоту, схожу на дитину, але ще більше на старого, котрий наче в якусь надприродну підзорну трубу віддалився від нього на таку відстань, що його можна було сприйняти за дитину. Його довге волосся, що розсипалося по плечах, було білим, як у дуже літньої людини, однак на обличчі не проступало жодної зморщечки, а на щоках грав ніжний рум’янець. Руки в нього були дуже довгі й мускулисті, а кисті рук справляли враження незвичайної сили. Ноги — оголені так само, як і руки, — вражали досконалістю форм. Одягнена ця істота була в білосніжну туніку, підперезану дивним блискучим поясом, і тримала в руці зелену гілку гостролисту, а поли одежі, контрастуючи з цим символом зими, були прикрашені живими квітами. Але найдивніше, що яскравий струмінь світла вибивався в нього з маківки й освітлював усю його фігуру. Певно, через це під пахвою Привид мав схожий на ковпак великий вогнегасник, який слугував йому, очевидно, головним убором тоді, коли він волів не освітлюватися.
Утім, як завважив Скрудж, пильніше придивившись до свого гостя, не це було найбільшою його дивовижою. Як пояс його блищав і переливався вогнями, що спалахували й згасали одночасно в різних місцях, — так і вся його фігура наче переливалася, то тут, то там втрачаючи виразність обрисів, і Привид ставав то одноруким, то одноногим, то раптом обростав двадцятьма ногами зараз, але позбувався голови, то здобував звичайну пару ніг, але
втрачав руки разом із тулубом, і залишалася тільки голова. Прикметно, що як тільки яка-небудь частина його тіла розчинялася в непроникному мороці, здавалося, що вона пропадала безвісти; і хіба не диво, що наступної миті відсутня частина тіла була на місці, а Привид, мов ніде нічого, ставав таким же, яким і був доти.
- Хто ви, сер? – запитав Скрудж. — Чи не той Дух, з’яву якого мені передвіщали?
- Так, це я.
Голос Духа звучав м’яко, навіть ніжно, і так тихо, немов долітав звідкись іздалеку, хоча той і стояв поруч.
- Хто ви або що ви? — запитав Скрудж.
- Я — Привид Давнього Різдва.
- Дуже давнього? — допитувався Скрудж, придивляючись до цієї карликової постаті.
- Ні, на твоїй пам’яті.
Скруджеві раптом нестерпно запраглося, щоб Дух вдягнув свій головний убір. Чому виникло в нього таке бажання, Скрудж, певно, й сам не зміг би пояснити, але все ж він попросив Привида надягти ковпак.
- Як! — закричав Дух. — Ти хочеш своїми нечистими руками погасити благе світло, яке я випромінюю? Тобі мало того, що ти — один із тих, чиї пагуб- ні пристрасті створили цей вогнегасник і змусили мене рік за роком носити його, насунувши на самісінькі очі!
Скрудж якомога шанобливіше запевнив Духа, що він не мав ані найменшого наміру його скривдити і, наскільки йому відомо, ніколи й ні за яких обставин не міг примушувати його носити ковпак; а тоді чемно поцікавився, що привело Духа до нього.
- Твоє благо, — відповів Дух.
Скрудж сказав, що дуже йому зобов’язаний, а сам подумав, що якби йому не заважали спати вночі, — це й було би благом. Та, видно, Дух почув його думки, бо одразу ж сказав:
- Мова йде про твій порятунок. Тож бережися!
І з цими словами він простягнув до Скруджа свою міцну руку й легко взяв його за лікоть.
- Уставай! І йди за мною!
Скрудж хотів було сказати, що година вже пізня й погода не сприяє прогулянкам, що в ліжку тепло, а надворі холод — значно нижче нуля, що він одягнений дуже легко — халат, ковпак і нічні туфлі, — а в нього й так уже нежить… Але руці, яка так ніжно, майже як жіноча, стискала його лікоть, не можна було противитися. Скрудж устав із ліжка; однак завваживши, що Дух рухається до вікна, він із переляку вчепився за його одіж.
- Я простий смертний, — заблагав Скрудж, — я можу впасти.
- Дай мені торкнутися твоїх грудей, — сказав Дух, кладучи руку йому на серце. — Це підтримає тебе, і ти здолаєш і не такі перешкоди.
З цими словами він пройшов крізь стіну, захоплюючи за собою Скруджа, й вони опинилися на відкритій сільській дорозі, обабіч якої лежали поля. Місто сховалося з очей, зникло безвісти. А разом із ним розсіялися морок і туман. Був холодний, ясний, зимовий день, і сніг укривав землю.
- Боже милостивий! — вигукнув Скрудж, сплеснувши руками й озираючись довкола. — Я тут ріс! Я бігав тут хлопчаком!
Дух лагідно глянув на Скруджа. Його легкий дотик, мимовільний і невагомий, розбудив якісь по-
и
чуття в грудях старого Скруджа. Йому здалося, що він відчуває тисячі запахів, і кожен запах будив тисячі спогадів про давно забуті думки, прагнення, радощі, надії.
- Твої губи тремтять, — сказав Дух. — А що це котиться в тебе по щоці?
Скрудж схвильованим голосом, — а це геть незвично для нього, — пробурмотів, що це так, дрібниці, й попросив Духа вести його далі.
- Чи впізнаєш ти цю дорогу? — запитав Дух.
- Чи впізнаю я? — із запалом вигукнув Скрудж. — Так я пройшов би по ній із заплющеними очима.
- Хіба не дивно, що стільки років ти не згадував про неї! — завважив Дух.
- Ходімо далі.
Вони пішли дорогою, де Скрудж добре знав кожен закрут, кожен поштовий стовп, кожне дерево.
Нарешті вдалині зринуло невелике містечко з церквою, ринковим майданом і мостом над примхливо звивистою річкою. їм зустрічалися кудлаті конячки, що бігли легкою риссю, несучи на своїх спинах хлопчаків; і ті перемовлялися з іншими хлопчаками у візках і бричках, якими правили фермери. Всі вони були дуже щасливі, всі гукали один до одного, і над полями лунав такий веселий гомін, що морозне повітря, здавалося, тремтіло від сміху, радіючи їхнім веселощам.
- Усе це лише тіні тих, хто жив колись, — сказав Дух. — І вони й не підозрюють про нашу присутність.
Веселі подорожани були вже зовсім близько, і Скрудж упізнавав їх усіх, одного за одним, і називав на імена.
Чому він був так безмірно щасливий, побачивши їх? Що зблиснуло в його холодних очах і чому серце так закалатало у грудях, коли хлопчаки порівнялися з ним? Чому душа його розчулилася, коли він почув, як, розстаючись на перехрестях і роз’їжджаючи додому, вони бажають один одному веселого Різдва? Що Скруджеві до веселого Різдва? Хай воно западеться! Чи був йому від нього хоч якийсь хосен?
- А школа ще не геть спорожніла, — сказав Дух. — Якийсь бідолашний хлопчик, позабутий усіма, залишився там на самоті.
Скрудж відповів, що він знає про це, і схлипнув.
Вони звернули з дороги на пам’ятну Скруджеві стежину і незабаром підійшли до червоного цегляного будинку з увінчаною флюґером невеликою круглою башточкою зі дзвоном. Будинок був доволі просторий, але геть занепав. Великі хліви у дворі, здавалося, пустували; на їхніх стінах від вогкості проступила цвіль, скельця у вікнах були вибиті, а двері згнили. У стайнях, кудкудакаючи, порпалися кури, каретний сарай і навіси заросли бур’янами. Таке ж запустіння панувало й у будинку.
Скрудж і його супутник увійшли до похмурого передпокою і, заглядаючи то в одні, то в інші розчинені двері, бачили величезні холодні й майже порожні кімнати.
У домі було вогко, як у склепі, пахнуло землею, і все свідчило про те, що тут дуже часто встають при свічках і дуже рідко їдять досита.
Вони рушили до дверей у глибині передпокою. Дух попереду, Скрудж — за ним. Двері прочинились, як тільки вони наблизилися до них, і відкрилася довга кімната з понурими голими стінами, яка здавалася ще більш сумовитою через те, що в ній рядами стояли прості нефарбовані парти. За однією з цих парт вони побачили самотню фігурку хлопчика, який читав книгу при вбогому вогнику каміна; і Скрудж теж присів за парту й заплакав, упізнавши в цій бідолашній, усіма забутій дитині самого себе, яким він був колись. Усе тут: писк і метушня мишей за дерев’яними панелями; луна, що доносилася звідкись із надр будинку; звук крапель із відталого жолоба на похмурому дворі; зітхання вітру в безлистій кроні самотньої тополі; скрипіння дверей порожньої комори, які розгойдувалися на іржавих петлях; потріскування дров у каміні — все відлунювало у розм’яклому Скруд- жевому серці й накликало сльози.
Дух торкнув Скруджа за плече і вказав на його двійника — заглиблену в читання дитину. Зненацька за вікном з’явився чоловік у чужоземному одязі, із сокирою за поясом. Він стояв перед ними як живий, ведучи на повідку осла, нав’юченого дровами.
— Та це ж Ал і-Баба! — нестямившись від захвату, закричав Скрудж. — Це мій добрий старий чесний Алі-Баба! Так, так, я знаю! Якось на Різдво, коли це покинуте дитя залишилося тут саме-саміське, він прийшов до нього, точнісінько як зараз! Бідолашний хлопчик! А ось і Валентин, — продовжував Скрудж, — і його лісовий брат Орсон1; ось вони! І цей, як його, — той, кого поклали, сонного й напі- вроздягненого, біля воріт Дамаска, — хіба ви не бачите його? І конюх султана, якого джини перевернули догори ногами! Ось він — стоїть на голові! Так йому й треба! Я дуже радий. Як він посмів оженитися з принцесою!
‘Валентин і Орсон — герої середньовічного французького роману. Орсон у дитинстві був викрадений і довго жив серед звірів, його вигодувала ведмедиця.
Ото вже були б вражені всі комерсанти Лондонського Сіті, з якими Скрудж вів справи, якби вони могли бачити його щасливе, захоплене обличчя й чути, як він із усією властивою йому серйозністю оповідає подібні дурниці та ще й чи то плаче, чи так дивовижно сміється!
- А ось і папуга! — вигукнув Скрудж. — Зелений, із жовтим хвостиком, і на маківці чубчик, схожий на пучок салату! Ось він! «Робін, . Робін, Робін Крузо! — сказав він своєму господареві, коли той повернувся додому, пропливши навколо острова. — Бідний Робін Крузо! Де ти, Робін Крузо?» Робінзон гадав, що це йому причулося, але ж ні — це говорив папуга, ви ж знаєте. А ось і П’ятниця — мчить щодуху до бухти! Швидше! Нумо! Швидше!
А тоді, з такою невластивою його характерові раптовою мінливістю, він раптом сповнився жалю, дивлячись на самого себе в дитинстві, й повторював, знову заплакавши: «Бідолашний, бідолашний хлопчик!»
- Як би я хотів… — пробурмотів він згодом, утираючи очі рукавом і заховавши руку в кишеню; але відтак, оглянувшись довкола, додав: — Ні, тепер уже пізно.
- А чого б ти хотів? — запитав його Дух.
- Та нічого, — відповів Скрудж. — Нічого. Вчора увечері якийсь хлопчик заколядував біля моїх дверей. Мені б хотілося дати йому що-небудь, оце й усе.
Дух задумливо посміхнувся і, змахнувши рукою, сказав:
- Поглянемо на інше Різдво.
Із цими словами Скрудж-дитина немов підріс на очах, а кімната, в якій вони опинилися, стала ще темнішою й бруднішою. Панелі в ній розсохлися, віконні рами розтріскались, а від стелі відвалилися шматки штукатурки, оголивши дранку. Але коли і як це сталося, Скрудж знав не більше, ніж ми з вами. Він знав лише, що так і мусило бути, що саме так усе й було. І знову він був тут сам-один, тоді як усі інші хлопчаки розійшлися додому на веселі канікули.
Але тепер він уже не сидів за книжкою, а зневірено крокував із кута в куток. Скрудж глянув на При- вида і, ледь похитавши головою, із тривожним очікуванням глянув на двері.
Вони прочинилися, і маленька дівчинка, на кілька років молодша від хлопчика, вбігла в кімнату. Кинувшись хлопчикові на шию, вона поцілувала його, називаючи своїм любим братиком.
- Я приїхала за тобою, любий братику! — говорила крихітка, захоплено сплескуючи тоненькими рученятами і перегинаючись ледь не навпіл від радісного сміху. — Ти поїдеш зі мною додому! Додому! Додому!
- Додому, маленька Фен? — перепитав хлопчик.
- Звісно! — вигукнуло дитя, сяючи від щастя. — Додому! Назовсім! .Назавжди! Батько став дуже добрий, зовсім не такий, як колись, і вдома тепер, як у раю. Учора ввечері, коли я лягала спати, він раптом заговорив зі мною так ласкаво, що я не побоялася і попросила його ще раз, щоб він дозволив тобі повернутися додому. І раптом він сказав: «Гаразд, нехай приїде», — і послав мене за тобою. І тепер ти будеш справжнім дорослим чоловіком, — продовжувала крихітка, дивлячись на хлопчика широко розплющеними очима, – і ніколи більше не повернешся сюди. Ми будемо разом усе Різдво, і як же ми будемо веселитися!
- Ти стала такою дорослою, моя маленька Фен! — вигукнув хлопчик.
Дівчинка знову засміялася, заплескала в долоньки і хотіла погладити хлопчика по голові, але не дотягнулася і, заливаючись сміхом, стала навшпиньки й обхопила його за шию. Потім, сповнена дитячого нетерпіння, потягнула його до дверей, і він охоче пішов за нею.
І тут чийсь грізний голос закричав гулко на весь передпокій:
- Несіть униз скриньку учня Скруджа! — й шкільний учитель власною персоною з’явився у передпокої. Він глянув на учня Скруджа люто-поблажливим поглядом і потиснув йому руку, через що той геть розгубився; а відтак повів обох дітей у парадну вітальню, більше схожу на обмерзлий колодязь.
Тут, залубенівши від холоду, висіли на стінах географічні карти, а на вікнах стояли земний і небесний глобуси. Діставши графин дуже легенького вина і шматок дуже важкого пирога, він запропонував дітям поласувати цими делікатесами, а худому слузі велів винести поштареві склянку «того самого», але він відповів, що дякує хазяїнові, та якщо «те саме» й справді те, чим його вже раз пригощали, то краще не треба. Тим часом скриньку юного Скру- джа вже підняли на дах поштової карети, і діти, не гаючись ні секунди, попрощалися з учителем, сіли в екіпаж і весело рушили. Швидко замигтіли спиці коліс, збиваючи сніг із темного листя вічнозелених гілок.
- Тендітне створіння! — сказав Привид. — Здавалося, найлегший подув вітерця може її погубити. Але в неї було велике серце.
- О так! — закричав Скрудж. — Ти маєш рацію, Привиде, і не мені це заперечувати. Боже борони!
- Вона померла вже заміжньою жінкою, — мовив Привид. — І здається, в неї залишилися діти.
- Один син, — поправив Скрудж.
- Справді, — сказав Дух. — Твій небіж.
Скруджеві стало трохи не по собі, й він буркнув:
- Так.
Щойно вони покинули школу, й ось уже стояли на людній вулиці, а повз них снували тіні перехожих, і тіні візків і карет котили мимо, прокладаючи собі дорогу в юрбі. Словом, вони опинилися в гущі гомінкої міської товкотнечі. Святково прикрашені вітрини магазинів не залишали сумнівів у тому, що знову настало Різдво. Але цього разу був уже вечір, і на вулицях горіли ліхтарі.
Привид зупинився біля дверей якоїсь крамниці й запитав Скруджа, чи впізнає він цей будинок.
- Іще б пак! — вигукнув Скрудж. — Адже мене колись віддали сюди на навчання!
Вони увійшли. І побачили старого джентльмена в перуці, який сидів за настільки високою конторкою, що якби вона була бодай іще на два дюйми вищою, його голова вперлася б у стелю. Неймовірно схвильований Скрудж вигукнув:
- Та це ж старий Феззівіґ! Помилуй, Господи! Він знову живий!
Старий Феззівіґ відклав перо і глянув на годинник, стрілки якого показували сьому пополудні. Із задоволеним виглядом він потер руки, осмикнув жилетку на чималому черевці, розсміявся так, що затрясся весь, від чобіт до брів, і закричав приємним, густим, веселим, зичним басом:
- Гей, ви! Ібензере! Діку!
І двійник Скруджа, який став уже дорослим молодиком, стрімко вбіг у кімнату в супроводі іншого учня.
- Таж це Дік Вілкінз! — сказав Скрудж, звертаючись до Привида. — Звичайно, він! Ясна річ! Бідолаха Дік! Він так любив мене.
- Ха-ха, хлопці — сказав Феззівіґ, — кидайте роботу! Адже нині Святвечір, Діку! Завтра Різдво, Ібензере! Зачиняйте віконниці! — вигукнув він, ляскаючи в долоні. — Швиденько!
Бачили б ви, як вони взялися до справи! Раз — і вони вже вискочили на вулицю з віконницями в руках; два-три — поставили віконниці на місце; чоти- ри-п’ять-шість — засунули й закріпили болти; і перш ніж ви б устигли полічити до дванадцяти, вже влетіли назад, дихаючи, як рисаки-переможці.
- Ого-го! — закричав старий Феззівіґ, з неабиякою моторністю вистрибуючи з-за конторки. — Несіть усе геть, хлопці! Розчистіть-но побільше місця. Во- рушися, Діку! Веселіше, Ібензере!
Несіть геть! Цікаво, чого б вони, з благословення старого, не віднесли. За мить усе було готово. Що лише могло пересуватися, щезло з очей, немов його ніколи й не було; підлогу підмели й зволожили, лампи оправили, в камін підкинули дров, і магазин перетворився на теплий, затишний, чистий, яскраво освітлений бальний зал, якого лише можна побажати для танців у зимовий вечір.
Прийшов скрипаль із нотною папкою, став за височенну конторку, як за диригентський пульт, і видав такий звук, ніби забурчало в п’ятдесяти животах водночас. Прийшла місіс Феззівіґ — суцільна добродушна посмішка. Прийшли три міс Феззівіґ — квітучі й чарівні. Прийшли слідом за ними шість юних поклонників із розбитими серцями. Прийшли всі хлопці й дівчата, що працюють у магазині. Прийшла служниця зі своїм кузеном булочником. Прийшла куховарка з молочарем, другом свого брата. Прийшов хлопчина-підмайстер із крамниці навпроти, щодо якого існувала підозра, нібито хазяїн морить його голодом. Хлопчик весь час намагався сховатися за дівчиськом-служницею із сусіднього будинку, про яку достеменно було відомо, що господиня дере її за вуха. Словом, прийшли всі, один за одним, — хто соромливо, хто сміло, хто незграбно, хто Граційно, хто розштовхуючи інших, а хто тягнучи когось за собою, — словом, так чи йнакше, тим чи іншим способом, але прийшли всі. І всі пустилися в танок — двадцять пар водночас. Пробігали по колу пара за парою, спершу в один бік, тоді в інший. І пара за парою — на середину кімнати й назад. І закрутилися в усі боки, утворюючи колоритні групи. Колишня головна пара, поступившись місцем новій, не встигала прилаштуватися в хвості, як виходила вже нова головна пара, і щоразу раніше, ніж слід, — доки нарешті всі пари не побували головними й усі не переплуталося остаточно. Коли досягнули цього щасливого результату, старий Феззівіґ заплескав у долоні-, щоб призупинити танець, і закричав:
— Чудово танцювали!
І тієї ж миті скрипаль занурив розпашіле обличчя в заздалегідь припасений кухоль із пивом. Але оскільки він був переконаним супротивником відпочинку, то негайно знову виглянув із кухля і, незважаючи на те, що ніхто більше не танцював, знову заграв, притому так затято, немов це був уже не він, а якийсь новий скрипаль, який задався метою або затьмарити першого, якого напівнепритомним відтягнули додому, або загинути.
Відтак знову були танці, тоді фанти і знову танці, а потім був солодкий пиріг, і Глінтвейн, і по великому шматку холодного ростбіфа, і по великому шматку холодної відвареної яловичини, а під кінець — смажені пиріжки з родзинками й корицею і досхочу пива. Але найцікавіше відбулося після ростбіфа і яловичини, коли скрипаль (до чого ж вправний, хай йому грець! Так, не нам з вами його вчити, він знав свою справу!) заграв стародавній контрданс «Сер Роджер Каверлі», і старий Феззівіґ піднявся й запропонував руку місіс Феззівіґ. Вони, ясна річ, пішли в танок першою парою, і їм довелося неабияк попотіти. За ними йшли пар двадцять, якщо не більше, і всі — чудові танцюристи, які коли вже підуть танцювати, так до упаду, не шкодуючи п’яток!
Але хоч би їх було п’ятдесят, а хоч і сто п’ятдесят пар — старий Феззівіґ і тоді був би на висоті, та й місіс Феззівіґ теж. Так, вона й справді всім була до пари своєму чоловікові. І якщо це не найбільша похвала, то скажіть мені, яка більша, і я відповім — вона гідна і цієї. Справжнє сяйво випромінювали литки містера Феззівіґа. Вони зблискували то тут, то там, як два місяці. Ви ніколи б не могли сказати з упевненістю, де вони опиняться наступної миті. Старий Феззівіґ і місіс Феззівіґ проробили всі фігури танцю, як належить, — і бігцем уперед, і бігцем назад, і, взявшись за руки, галопом, і уклін, і реверанс, і покружляли, й пірнули під руки, й повернулися, нарешті, на своє місце, а тоді старий Феззівіґ підстрибнув і пристукнув у повітрі каблуками, — так спритно, що здавалося, ніби його ноги підморгнули танцюристам, — і тут же одразу став як укопаний.
Коли годинник пробив одинадцяту, домашній бал закінчився. Містер і місіс Феззівіґи, ставши обабіч дверей, потискали руку кожному гостю чи гості й бажали йому чи їй веселого Різдва. А коли всі гості розійшлися, господарі так само розпрощались і з учнями. І ось веселі голоси завмерли вдалині, а двоє молодих людей пішли до своїх ліжок у глибині магазину.
Доки тривав бал, Скрудж поводився як божевільний. Усім своїм єством він був із танцюристами, з тим юнаком, у якому впізнав себе. Він наче брав участь у всьому, що відбувалося, все пригадував, усьому радів і відчував неймовірне хвилювання. І лише тепер, коли сяючі фізіономії Діка і юного Скру- джа почезли з очей, він згадав про Привида і завважив, що той пильно дивиться на нього, а світло над його головою горить дуже яскраво.
— Як небагато потрібно, щоб змусити цих простаків сповнитися подяки, — мовив Привид.
- Небагато? — здивувався Скрудж.
Дух зробив йому знак прислухатися до задушевної бесіди двох учнів, які розхвалювали Феззівіґа, а коли Скрудж послухався, мовив:
- А хіба ні? Він же витратив сущу дрібницю — всього три-чотири фунти того, що у вас на землі називають грошима. Чи заслуговує він таких похвал?
- Та ж не в цьому суть, — заперечив Скрудж, якого зачепили за живе ці слова; він навіть не завважував, що міркує не так, як йому властиво, а як колишній юний Скрудж. — Не в цьому суть, Привиде. Він має владу зробити нас щасливими чи нещасливими, а нашу працю — легкою чи тяжкою, перетворити її на задоволення чи на муки. Нехай він робить це словом або поглядом, за допомогою чогось настільки незначного й невагомого, що не можна ні обчислити, ні обмірити, — та все одно добро, яке він чинить, вартує цілого статку.
1 тут Скрудж відчув на собі погляд Привида й за- тнувся.
- Чого ж ти замовк? — запитав його Дух.
- Так, нічого, — відповів Скрудж.
- А все-таки, — наполягав Дух.
- Нічого, — сказав Скрудж, — нічого. Просто мені захотілося сказати два-три слова моєму клеркові. Оце й усе.
Тим часом юний Скрудж погасив лампу. І ось уже Скрудж із Привидом знову стояли під відкритим небом.
- Мій час минає, — завважив Дух. — Поквапся!
Слова ці не стосувалися Скруджа, а навколо не
було ні душі, — проте вони негайно справили свій уплив, і Скрудж знову побачив самого себе.
Але тепер він був уже значно старший — у розквіті літ. Риси обличчя його ще не стали настільки різкими й суворими, як в останні роки, але турботи й скнарість уже наклали відбиток на його обличчя. Неспокійний, жадібний блиск з’явився в очах, і було зрозуміло, яка хвороблива пристрасть пустила корені в його душі і що станеться з ним, коли вона виросте й її чорна тінь поглине його всього.
Він був не сам. Поруч із ним сиділа чарівна молода дівчина в жалобі. Сльози на її віях блищали в променях сяйва, яке випромінював Дух.
- Усе це так мало значить тепер для тебе, — говорила вона тихо. — Ти поклоняєшся тепер іншому божеству, і воно витиснуло мене з твого серця. Що ж, якщо воно зможе підтримати й утішити тебе, як хотіла б підтримати й утішити я, тоді, звичайно, я не повинна засмучуватися.
- І що це за божество, яке витиснуло тебе? — запитав Скрудж.
- Гроші.
- Немає справедливості на землі! — мовив Скрудж. — Світ найсуворіше ставиться до бідності, але не менш суворо — принаймні на словах — засуджує гонитву за багатством.
- Ти занадто переймаєшся думкою світу, — лагідно докорила вона йому. — Всім своїм колишнім надіям і мріям ти зрадив заради однієї — стати невразливим для його шпилькових уколів. Хіба я не бачила, як усі твої шляхетні прагнення гинули одне за одним, і нова всеперемагаюча пристрасть — пристрасть до наживи — помалу заволоділа тобою!
- То й що ж? — заперечив він. — Хіба погано, що я нарешті порозумнішав? Моє ставлення до тебе не змінилося.
Вона похитала головою.
- Хіба не так?
- Наші заручини — справа минулого. Обоє ми були бідні тоді й задовольнялися тим, що мали, сподіваючись згодом збільшити наш статок терплячою працею. Але відтоді ти змінився. У ті роки ти був зовсім іншим.
- Я був хлопчиськом, — нетерпляче відповів він.
- Ти сам знаєш, що ти був не той, що тепер, — заперечила вона. — А я все та ж. І те, що обіцяло нам щастя, коли ми були як одне ціле, тепер, коли ми стали чужими одне одному, провіщає нам тільки горе. Не розповідатиму тобі, як часто і з яким болем я міркувала над цим. Так, я багато думала і вирішила повернути тобі волю.
- Хіба я коли-небудь просив про це?
- На словах — ні. Ніколи.
- А як же тоді?
- Усім своїм новим, зміненим єством. У тебе інша душа, інший спосіб життя, інша мета. І вона для
тебе найважливіша. Це зробило мою любов непотрібною тобі. Вона не має ціни у твоїх очах. Зізнайся, — – сказала дівчина лагідно, але водночас пильно і твердо дивлячись йому в очі, — якби ці узи не зв’язували нас, хіба тепер ти домагався б моєї любові, намагався б мене завоювати? О ні!
Здавалося, він мимо своєї волі не міг не визнати справедливості цих слів. Але все-таки, зробивши над собою зусилля, відповів:
- Це тільки ти так гадаєш.
- Я рада була би думати інакше! — відповіла вона. — Бог свідок! Якщо вже навіть я мусила нарешті визнати цю гірку істину, то яка насправді вона сувора й незаперечна! Бо ж не можу я повірити, що ставши вільним від жодних зобов’язань, ти взяв би за дружину дівчину без приданого! Та ж навіть виливаючи мені свою душу, ти не в змозі приховати того, що кожен твій крок продиктований Користю! Тож якби ти на мить Зрадив собі й зупинив свій вибір на такій дівчині, як я, — хіба я не розумію, як швидко прийшли б слідом за цим каяття і жаль?! Ні, я розумію все. І я звільняю тебе від твого слова. Звільняю по добрій волі — в ім’я моєї любові до того, ким ти був колись.
Він хотів щось сказати, але вона, відсторонившись від нього, продовжувала:
- Можливо, — згадуючи минуле, я вірю в це, — можливо, тобі буде боляче розлучитися зі мною. Але скоро, дуже скоро це минеться, і ти з радістю забудеш мене, як порожню, марну мрію, від якої ти вчасно отямився. А я можу тільки побажати тобі щастя в тому житті, яке ти собі обрав! — Із цими словами вона залишила його, і вони розсталися назавжди.
- Привиде! — заволав Скрудж. — Я не хочу більше нічого бачити. Відведи мене додому. Невже тобі приємно мучити мене!
- Ти побачиш ще одну тінь Минулого, — сказав Дух.
- Жодної, — вигукнув Скрудж. — Жодної. Я не бажаю її бачити! Не показуй мені більше нічого!
Але невблаганний Дух, поклавши на нього обидві руки, змусив дивитися на те, що було далі.
Вони перенеслися в інше місце і в інший час; Скрудж побачив кімнату, не дуже велику й не багату, але доволі зручну й затишну. Біля каміна, у якому пекуче, по-зимовому, палали дрова, сиділа молода красива дівчина. Скруджеві здалося, що це його подруга, з якою вони щойно розійшлись, — настільки вони були схожі, — але одразу ж побачив і її. Тепер це була жінка середніх літ, усе ще приваблива. Вона теж сиділа біля каміна навпроти дочки. У кімнаті стояв страшенний гамір, там було стільки дітей, що схвильований Скрудж не зміг би їх тепер навіть порахувати. І на відміну від череди у відомому вірші[8], де сорок корівок поводились як одна, тут кожна дитина галасувала за всіх сорока, і це було надзвичайно оглушливо.
Утім, це нікого, очевидно, не турбувало. Навпаки — мати й дочка від душі раділи й сміялися, дивлячись на малюків, а відтак дочка й сама долучилася до їхніх витівок, і маленькі розбійники взялися немилосердно її штурхати. О як би мені хотілося бути одним із них! Але я б ніколи не був таким немилосердним. Нізащо в світі не посмів би я смикнути за ці коси чи розкуйовдити їх. Навіть заради порятунку життя не осмілився б я стягнути з її ніжки — Бог свідок! — безцінний малюсінький черевичок. І хіба наважився б я, як оці маленькі нахаби, обхопити її за талію! Та якби моя рука ризикнула тільки оповитися навколо її стану, вона так би й приросла до нього і ніколи б уже не випрямилася, покарана за таку зухвалість. Утім, визнаю, що я безмірно бажав би торкнутися її губ, звернутися до неї із запитанням, бачити, як вона відкриє вуста, відповідаючи мені! Любувався б опущеними віями, не засоромивши її! Розпустив би її шовковисте волосся, кожне пасмо якого — безцінний скарб! Словом, не приховую, що я бажав би користатися всіма правами пустотливої дитини, але бути водночас дорослим чоловіком, щоб знати їм ціну.
Але ось почувся стук у двері, й усі, хто був у кімнаті, так прудко кинулися до дверей, що дівчина — із усміхненим обличчям і в доволі пом’ятому платті — опинилася в самому центрі буйної ватаги і вітала батька, щойно той устиг ступити за поріг у супроводі розсильного, навантаженого іграшками й іншими різдвяними подарунками. Беззахисного розсильного негайно і з неймовірним галасом узяли приступом. На нього видряпувалися, приставивши до нього замість драбини стільці, щоб випорожнити його кишені й відібрати в нього пакети в обгортковому папері; його душили, обхопивши за шию; на ньому повисали, вчепившись за краватку; його дубасили по спині кулаками й буцали ногами, виявляючи так украй ніжну до нього любов! А якими криками здивування й захвату супроводжувалося розгортання кожного пакета! А який невимовний жах охопив усіх, коли найменшого застигли на місці злочину — з іграшковою сковорідкою, засунутою в рот, — і одразу ж виникла підозра, що він уже встиг проковтнути дерев’яного індика, що був приклеєний до дерев’яної тарілки! А які всі були раді, коли тривога виявилася помилковою! Все це просто неможливо описати! Скажемо тільки, що один за одним усіх дітлахів, — а разом із ними й гучні вияви їхніх почуттів, — повиводили з вітальні нагору й повкладали у ліжка, де вони помалу вгамувалися.
Тепер Скрудж спрямував усю свою увагу на дорослих, і сльоза затуманила його погляд, коли господар разом із дружиною і ніжно притуленою до його плеча дочкою зайняв своє місце біля каміна. Скрудж мимоволі подумав про те, що таке ж граційне, життєрадісне створіння могло б і його називати батьком і обігрівати подихом своєї весни його сувору зиму!
- Белл, — сказав чоловік із посмішкою, звертаючись до дружини, – а я бачив сьогодні твого колишнього приятеля.
- Кого ж це?
- Вгадай!
- Як я можу вгадати? А втім, здається, здогадуюся! — вигукнула вона і розреготалася вслід за чоловіком. — Містера Скруджа?
- Так, його. Я проходив повз його контору, а він працював там при свічі, не зачинивши віконниць, так що я за всього бажання не міг його не побачити. Його компаньйон, кажуть, при смерті, і він, розумієш, сидить там у себе самісінький. Один, як перст, на всьому білому світі.
- Привиде! — вимовив Скрудж надламаним голосом. — Забери мене звідси.
- Я ж казав тобі, що все це — тіні минулого, — відповів Дух. — Так воно було, і не моя в тому провина.
- Забери мене! — заблагав Скрудж. — Я не можу це витерпіти.
Він повернувся до Духа і побачив, що в його особі якимось незбагненним чином поєдналися окремі риси всіх людей, яких той йому показував.
Не тямлячи себе, Скрудж зробив запеклу спробу звільнитися.
— Відпусти мене! Відведи додому! За що ти переслідуєш мене!
Борючись із Духом, — якщо це можна назвати боротьбою, адже той не чинив жодного опору і навіть немовби не завважував зусиль свого супротивника, — Скрудж побачив, що сніп світла в Духа над головою розгоряється все яскравіше. Підсвідомо відчуваючи, що саме тут приховано ту таємничу владу, яку має над ним ця істота, Скрудж схопив ковпак- вогнегасник і рішучим рухом насунув Духові на голову.
Дух якось одразу осів під ковпаком, і він накрив його аж до п’ят. Але як би міцно не притискав Скрудж вогнегасника до Привидової голови, йому не вдалося загасити світла, що струменіло з-під ковпака на землю.
Страшна втома раптово зморила Скруджа. Його непереборно хилило до сну, і тієї ж миті він побачив, що знову у своїй спальні. Востаннє щосили натиснув на ковпака-вогнегасника, а тоді його рука ослабла, і впавши на ліжко, він заснув мертвецьким сном.
КУПЛЕТ ТРЕТІЙ
ДРУГИЙ ІЗ ТРЬОХ ДУХІВ
Прокинувшись від свого ж таки дивовижно гучного храпу, Скрудж сів на ліжку і спробував зібратися з думками. Цього разу йому не треба було нагадувати про те, що годинник на дзвіниці незабаром проб’є першу. Він відчував, що прокинувся саме
157
вчасно і на нього чекає розмова з другим Духом, який мусив з’явитися до нього завдяки проханню Джейкоба Марлі.
Однак, роздумуючи над тим, з якого боку ліжка відкинеться цього разу ковдра, Скрудж відчув раптом дуже неприємний холодок і поспішив сам, власними руками, відкинути ковдру, а відтак влігся назад на подушки й пильно оглянув кімнату. Він твердо вирішив, що цього разу не дасть застигнути себе зненацька й злякатися, він перший окликне Духа.
Люди небоязкі, які пишаються тим, що їм сам чорт не брат, і вони пройшли навіть мідні труби, бажаючи довести своє молодецтво і одчайдушність, зазвичай кажуть, що здатні на все — від гри в орлянку до душогубства, а між цими двома крайностями вміщається, як відомо, все, що завгодно. Не чекаючи від Скруджа аж такої відваги, я повинен усе-таки запевнити вас, що він готовий був зустрітися віч-на- віч із найстрашнішими феноменами, і поява будь- яких примар — від немовлят до носорогів — не могла б його тепер здивувати.
Одначе, готовий майже до всього, він таки найменше був готовий до повної відсутності будь-чого, і тому, коли годинник на дзвіниці пробив першу і жоден привид не з’явився, Скруджа затрусило як у лихоманці. Минуло ще п’ять хвилин, десять, п’ятнадцять — нічого. Однак увесь цей час Скрудж, лежачи на своєму ліжку, був ніби в самому центрі плями червонуватого світла, яке заструменіло не- відь-звідки, щойно годинник пробив першу; але оскільки це було всього лише світло і Скрудж так і не збагнув, звідки це взялося і що означає, воно здавалося йому страшнішим від цілої дюжини примар. Він навіть мимохідь із жахом подумав, що з ним може трапитися унікальний випадок мимовільного самозаймання, але й про це він нічого не міг знати напевне. І врешті-решт усе-таки подумав — а ви чи я подумали б, ясна річ, із самого початку, бо всім відомо, що лише той, хто не потрапляв у скрутне становище, найкраще знає, як при цьому слід поводитися, і якби це трапилося з ним, то він, звісно, саме так би й чинив, — отже, повторюю, Скрудж нарешті таки подумав, що джерело примарного світла може бути в сусідній кімнаті, звідки, якщо придивитися уважніше, це світло й струменіло. Коли ця думка запанувала в його свідомості, він тихенько сповз із ліжка і, шаркаючи пантофлями, рушив до дверей.
Щойно його рука торкнулася клямки, як незнайомий голос, назвавши його на ім’я, велів увійти. Скрудж увійшов.
Це була його власна кімната. Без сумніву. Але вона дивовижно змінилася. Всі стіни й стеля були прикрашені живими рослинами, і кімната скидалася на ліс. Яскраві блискучі ягоди весело визирали із зеленого листя. Свіжі тверді листи гостролисту, омели й плюща блищали, як маленькі дзеркальця, розвішені на гілках, а в каміні горіло таке яскраве полум’я, якого цей понурий камінь не знав ні за часів Скруджа, ні за часів Марлі, ані упродовж багатьох і багатьох холодних зим. На підлозі величезною купою, що скидалась на трон, були складені смажені індички, гусаки, кури, дичина, свинячі окости, великі шматки яловичини, молочні поросята, гірлянди сосисок, смажені пиріжки, різдвяні пудинги, діжки з устрицями, гарячі каштани, рум’яні яблука, соковиті апельсини, ароматні груші, величезні пироги з лівером і паруючі чаші з пуншем, запашні випари якого стелилися в повітрі, як туман. І на цьому троні невимушено й величаво сидів та- кий веселий і сяючий велетень, що досить було глянути на нього — і аж серце раділо. У руці в нього був смолоскип, трохи схожий за формою на ріг достатку, і він підняв його високо над головою, щоб освітити Скруджа, коли той просунув голову в двері.
- Заходь! — гукнув Привид до Скруджа. — Заходь, і будемо знайомі, чоловіче!
Скрудж несміло зайшов і, похнюпивши голову, став перед Привидом.
Це був уже не той Скрудж. Похмурий і суворий, він не зважувався підвести очі й зустріти ясний і добрий погляд Привида.
- Я Дух Нинішнього Різдва, — сказав Привид. — Глянь на мене!
Скрудж шанобливо підвів очі. Дух був одягнений у просту зелену мантію чи накидку, облямовану білим хутром. Одіж ця вільно й недбало спадало з його пліч, і широкі груди велетня були оголені, немовби він хотів продемонструвати, що не потребує жодних штучних покровів чи захистків. Босі ступні виглядали з-під пишних складок мантії, а голова була покрита лише віночком із гостролисту, на якому де- не-де зблискували крижинки. Довгі темно-каштанові кучері розсипалися по плечах, добре відкрите обличчя посміхалося, очі сяяли, голос звучав весело, вигляд був життєрадісний, а рука привітно протягнена. На поясі висіли стародавні піхви, але — порожні, без меча, та й самі вони були добряче поїдені іржею.
- Ти ж ніколи ще не бачив таких, як я! — вигукнув Дух.
- Ніколи, – відповів Скрудж.
- І ніколи не спілкувався з молодими членами нашого сімейства, з яких я — наймолодший? Я маю
на увазі моїх старших оратів, які народжувалися в останні роки? — допитувався Привид.
- Начебто ні, — сказав Скрудж. — Боюся, що ні. А в тебе багато братів, Привиде?
- Понад тисячу вісімсот, — відповів той.
- Оце так сімейка! Спробуй таку прогодуй! — пробурмотів Скрудж.
Дух Нинішнього Різдва підвівся.
- Духу, — сказав Скрудж смиренно. — Веди мене куди хочеш. Минулої ночі я йшов з примусу й одержав урок, який був не марним. Якщо цієї ночі ти теж маєш мене чому-небудь навчити, хай і це піде мені на користь.
- Торкнися моєї мантії.
Скрудж міцно вчепився за неї.
Гостролист, омела, червоні ягоди, плющ, індички, гусаки, кури, дика птиця, свинячі окости, яловичі туші, поросята, сосиски, устриці, пироги, пудинги, фрукти і чаші з пуншем — усе зникло тієї ж миті. А водночас зникли і кімната, і палаючий камін, і багряне сяйво смолоскипа, і нічний морок; Дух і Скрудж стояли вже на міській вулиці. Був різдвяний ранок, дуже морозно, і на вулиці звучала своєрідна музика, трохи різка, але приємна — це зчищали сніг із тротуарів і згрібали його з дахів; а хлопчаки захоплено спостерігали, як, ефектно розсипаючись, падають на землю сніжні лавини.
На тлі сліпуче білого покрову, що лежав на дахах, і навіть не настільки білосніжного на землі, стіни будинків здавалися похмурими, а вікна — ще похмурішими й темнішими. Важкі колеса екіпажів і фургонів залишали в снігу глибокі колії; а на перехрестях великих вулиць ці колії, схрещуючись сотні разів, утворили в густому жовтому кришиві талого снігу складну мережу каналів, заповнених крижаною во-
6 Різдвяні історії 161
дою. Небо було похмуре, і вулиці тонули в попелясто-брудній імлі, схожій чи на паморозь, чи.на випару, яка осідала на землю темною, як сажа, росою, — немовби всі комини Англії змовилися між собою і щодуху задиміли водночас. Словом, ані саме місто, ані погода особливо не налаштовували на веселощі, проте на вулицях таки було весело — так, як не буває, певно, й погожого літнього дня, коли сонце світить яскраво, а повітря свіже і чисте.
Проте люди, які згрібали сніг із дахів, були навдивовижу бадьорі й веселі. Вони задерикувато перегукувалися один з одним, а часом і запускали в сусіда сніжкою — значно менш небезпечною бомбою, аніж та, що злітає часом із язика, — і весело реготали, якщо бомба втрапляла в ціль, і ще веселіше — якщо пролітала мимо. Двері крамничок із курятиною були вже напівпричинені[9], а бакалійні прилавки переливалися всіма барвами веселки. Тут стояли величезні круглі кошики з каштанами, схожі на обтягнуті жилетами животи веселих старих джентльменів. Вони прихилилися до одвірків, а іноді й викочувалися за поріг, задихаючись від пересичення. Тут була і рум’яна, смуглолиця й товстопуза іспанська цибуля, гладка й блискуча, як лискучі від жиру щоки іспанських ченців. Лукаво і нахабно вона підморгувала з полиць дівчатам, які, пробігаючи мимо, з награною сором’язливістю поглядали нишком на підвішену до стелі гілочку омели[10]. Тут були яблука і груші, складені височенними барвистими пірамідами.
Тут були грона винограду, розвішені хазяйновитим власником крамниці на найвидніших місцях, щоб перехожі, любуючись ними, безкоштовно ковтали слинку. Тут були груди лісових горіхів — коричневих, ледь затягнутих пушком; їх аромат воскрешав у пам’яті давні прогулянки по лісу, коли так приємно брести, втопаючи по котики в опалому листі, й слухати, як воно шелестить під ногами. Тут були пухкі, темно-коричневі печені яблука, які вигідно відтіняли яскраву жовтизну лимонів і апельсинів і всім своїм апетитним виглядом наполегливо переконували вас принести їх додому в паперовому пакеті і з’їсти на десерт. Навіть золоті й срібні рибки, що плавали у великій чаші в центрі всієї цієї пишноти, — навіть ці холоднокровні натури, здавалося, розуміли, що відбувається щось незвичайне, і беззвучно роззявляючи роти, всі, як одна, в якомусь безпристрасному екстазі описували коло за колом усередині свого маленького замкнутого світу.
А бакалійники! Що ж бакалійники? У них лише одна чи дві віконниці були зняті з вікон, але чого тільки не побачиш, заглянувши туди! Чашки ваг весело дзенькотіли, вдаряючись об прилавок, мотузка стрімко розмотувалася з котушки, а бляшанки прудко стрибали з полиць на прилавок, наче це були м’ячики в руках досвідченого жонґлера. Змішаний аромат кави й чаю так приємно лоскотав ніздрі; родзинок рідкісних сортів було так багато; миґдаль був таким сліпуче білим, палички кориці — такими рівними й довгими; всі інші прянощі так чудово пахли, а цукати так спокусливо просвічувалися крізь цукрову глазур, що навіть у найбайдужніших покупців починало смоктати під ложечкою! Інжир був м’ясистий і соковитий, а чорнослив, соромливо зашарівшись, солодко посміхався у своїх пишно оз-
доблених коробках. І все, геть усе виглядало надзвичайно смачним і ошатним у своєму різдвяному убранстві… Та найголовнішим було все-таки те, що хоч усіх і охопили поспіх і нетерпіння, що покупці раз по раз натикалися один на одного в дверях, аж тріщали їхні плетені кошики, що вони забували покупки на прилавку й стрімголов бігли за ними назад і робили ще сотню подібних промахів, — незважаючи на це, всі в передчутті радісного дня були в напрочуд святковому й чудовному настрої, а господар і його помічники були такі добродушно-привітні, що блискучі металеві пряжки у формі серця, якими пристебнуті тасьми їхніх фартухів, можна було помилково сприйняти за їхні власні серця, виставлені для загального огляду і на радість різдвяним галкам, щоб ті могли поклювати їх на свята[11].
Але ось задзвонили в дзвони, закликаючи всіх добрих людей до церкви, і веселий, святково вдягнений люд вийшов вулиці; і одразу з усіх провулків потягнулися зі своїми різдвяними гусками й качками до пекарні бідняки[12]. Вигляд цих бідних людей, які зібралися до трапези, певно, дуже зацікавив Духа, бо він зупинився разом зі Скруджем біля дверей пекарні і, припіднімаючи накривки з каструль, які проносили мимо нього, взявся кропити їжу олією зі своєї лампи. Це, звісно, була незвичайна лампа, адже досить було кому-небудь зіткнутися в дверях і зчинити сварку, як Дух кропив з неї сперечальників, і до них одразу ж поверталася благодушність. Соромно, казали вони, лаятися в перший день Різдва. І справді, ще б не соромно!
У належний час дзвін затих, і двері пекарень зачинилися, але на снігу біля їхніх підвальних вікон з’явилися таловини, від яких валила така пара, наче кам’яні плити тротуарів теж варилися чи пряжилися, і все це приємно свідчило про те, що різдвяні обіди вже поставлені в піч.
- Чим ти покропив? — запитав Скрудж Духа. — Може, це додає якогось особливого аромату стравам?
- Так, особливого.
- А чи до кожного обіду воно годиться?
- До кожного, який подали на стіл від чистого серця, а особливо — до обіду бідняка.
- Чому до обіду бідняка особливо?
- Бо там воно найпотрібніше.
- Духу, — після хвилинного роздуму мовив Скрудж, — я дивуюся, чому з усіх істот, які приходять до нас із різних потойбічних сфер, саме ти, Дух Нинішнього Різдва, так прагнеш перешкодити безневинним задоволенням цих людей.
- Я? — закричав Дух.
- Ти ж хочеш позбавити їх можливості обідати кожного сьомого дня тижня[13] — а для багатьох це єдиний день, коли можна сказати, що вони й справді обідають. Хіба не так?
- Я цього хочу? — повторив Дух.
- Адже це з твоєї волі на сьомий день зачинені всі пекарні, — сказав Скрудж. — А це те ж саме.
- З моєї? — знову обурився Дух.
- Вибач, якщо я помилився, але це робиться твоїм ім’ям чи принаймні від імені твоєї рідні.
- Тут, на вашій грішній землі, — відповів Дух, — є чимало людей, які чваняться своєю близькістю до нас. Спонукувані ненавистю, заздрістю, гнівом, гординею, святенництвом і себелюбністю, вони чинять свої злі справи, прикриваючись нашим ім’ям. Але ці люди так само далекі від нас, наче вони ніколи й не народжувалися. Запам’ятай це і звинувачуй у їхніх вчинках лише їх самих.
Скрудж пообіцяв, що він так і чинитиме надалі, і вони, як і раніше невидимі, перенеслися на глуху окраїну міста. Слід завважити, що Дух мав одну дивну властивість, на яку Скрудж звернув увагу, ще коли вони були біля пекарні: незважаючи на свій велетенський зріст, цей Привид напрочуд легко пристосовувався до будь-якого місця і стояв під найнижчою покрівлею так само невимушено і не втрачаючи при цьому своєї неземної величі, наче це було пишне склепіння зали.
Чи просто доброму Духові було приємно виявляти цю свою особливість, чи він зробив це тому, що був великодушним і жалів бідняків, проте він одразу ж рушив до помешкання клерка — того, який працював у Скруджевій конторі, — і Скрудж, міцно вчепившись за край його мантії, теж пішов із ним. На порозі дому Боба Кретчита Дух зупинився і з посмішкою покропив його житло зі своєї лампи. Подумайте лишень! Житло Боба, який заробляв усього якихось жалюгідних п’ятнадцять «бобів»[14] на тиждень! Боба, який по суботах клав у кишеню всього лише п’ят- надцять матеріальних відповідників свого християнського імені! Проте Дух Нинішнього Різдва удостоїв свого благословення всі його чотири комірки.
Тим часом Бобова дружина місіс Кретчит у дешевому, двічі перешитому, але зате щедро оздобленому стрічками платті — всього за шість пенсів стрічки, а який вигляд! — розстелила на столі скатертину, їй допомагала Белінда Кретчит, її друга дочка, так само щедро обшита стрічками, а юний Пітер Кретчит поліз тим часом виделкою в каструлю з картоплею, і коли кінці гігантського комірця (ця особиста власність Боба Кретчита перейшла з нагоди великого свята у власність його сина і прямого спадкоємця) від різкого руху опинилися у нього в роті, він відчув себе таким франтом, що висловив бажання негайно похизуватися своєю накрохмаленою білизною на гулянці в парку. Тут у кімнату з галасом вбігли ще двоє Кретчитів — молодший син і молодша дочка — і, захлинаючись від захвату, сповістили, що біля пекарні пахне смаженим гусаком і вони одразу по запаху впізнали, що це смажиться саме їхній гусак. І зачаровані сліпучим видивом гусака, нафаршированого цибулею і шавлією, вони затанцювали навколо столу, звеличуючи до небес юного Літа Кретчита, який тим часом так ретельно роздував вогонь у грубці (він анітрохи не загордився з цього, незважаючи на пишний комірець), що картопля в каструлі, яка доти ліниво булькала, раптом почала підстрибувати й стукатися зсередини об покришку, вимагаючи, щоб її швидше випустили на волю і здерли з неї шкурку.
— Де ж забарився ваш дорогий татусь? — мовила місіс Кретчит. — І ваш братик, Крихітка Тім! Та й Марта вже півгодини як мала би прийти. Минулого Різдва вона так не запізнювалася.
- Марта тут, мамусю, — вимовила дівчина, з’являючись у дверях.
- Марта тут, мамусю! — закричали молодші Кретчити. — Ура! А який у нас буде гусак, Марто!
- Господь з тобою, люба, де це ти нині так загаялася! — вітала дочку місіс Кретчит і, розцілувавши її в обидві щоки, клопітливо допомогла звільнитися від капора й шалі.
- Учора допізна сиділи, мамусю, треба було закінчити всю роботу, — відповіла дівчина. — А сьогодні весь ранок прибирали.
- Гаразд! Хвалити Бога, прийшла нарешті! — сказала місіс Кретчит. — Сідай ближче до вогню, люба, зігрійся.
- Ні, ні! Тато йде! — заволали молодші Кретчити, які умудрялися завважувати геть усе. — Сховайся, Марто! Сховайся!
Марта, звісно, сховалась, а на порозі з’явився худенький Боб — батько сімейства — в поношеному костюмі, підлатаному й вичищеному до свята, і в теплому шарфі, що звисав попереду фути на три, не рахуючи бахроми, і з Крихіткою Тімом на плечах. Неборака Тім тримав у руці маленьку милицю, а його ноги були в металевих шинах.
- А де ж наша Марта? — закричав Боб Кретчит, озираючись довкола.
- Вона не прийде, — сповістила місіс Кретчит.
- Не прийде? — розчаровано повторив Боб Кретчит. А він мчав із церкви, як чистокровний скакун із Крихіткою Тімом у сідлі, і прийшов додому галопом!
- Не прийде до нас на перший день Різдва?
Звісно, це був тільки жарт, але засмучений вигляд
батька так зворушив Марту, що вона, не витримавши, вискочила з комори і кинулася йому на шию, а молодші Кретчити забрали Крихітку Тіма на кухню — послухати, як булькає вода в казані, у якому вариться загорнений у серветку пудинг.
- А як поводився наш Крихітка Тім? — допитувалася місіс Кретчит, вволю посміявшись із довірливості чоловіка, який саме радісно розцілувався з дочкою.
- Це не дитина, а чисте золото, — відповідав Боб. — Чисте золото. Він, розумієш, так часто залишається сам і все сидить собі й думає, що до такого іноді додумується — просто дивуєшся. Повертаємося ми з ним додому, а він раптом каже мені: добре, мовляв, що його бачили в церкві. Адже він каліка, і, певно, людям приємно, дивлячись на нього, згадати в перший день Різдва, Хто дав змогу кульгавим ходити і сліпих зробив видючими.
Голос Боба помітно тремтів, коли він заговорив про свого найменшого синочка, а коли він додав, що Тімові з дня на день стає все краще, голос у нього затремтів ще дужче.
Боб не встиг більше нічого сказати — почувся стукіт маленької милиці, і Крихітка Тім у супроводі братика й сестрички повернувся до свого стільчика біля вогню. Боб, підкрутивши вилогу (бідолаха, певно, гадав, що їм іще може що-небудь зашкодити!), налив води в глечик, додав туди джину та кілька скибочок лимона і взявся все це старанно розбовтувати, а тоді поставив грітися на повільному вогні. Тим часом юний Пітер і двоє всюдисущих молодших Кретчитів побігли за гусаком, із яким незабаром урочисто повернулися.
Поява гусака зчинила неймовірну метушню. Можна було подумати, що цей домашній птах такий феномен, у порівнянні з яким чорний лебідь — щось зовсім буденне. А втім, у цьому бідному домі гусак і справді був дивиною. Місіс Кретчит підігріла підливу, приготовлену заздалегідь у маленькій каструльці, а юний Пітер з неабиякою енергією взявся розминати картоплю. Міс Белінда додала цукру в яблучний соус. Марта обтерла гарячі тарілки. Боб посадив Крихітку Тіма в куточку поруч із собою, а молодші Кретчити розставили для всіх стільці, не забувши й себе, і застигли біля столу на сторожових постах, закривши собі ложками роти, щоб не попросити шматочок гусака, перш ніж до них дійде черга.
І ось стіл уже накритий. Прочитали молитву. Настає хвилююча пауза. Всі затамували подих, а місіс Кретчит, пильно оглянувши ножа, розрізала ним грудинку, і бризнув сік, і довгоочікуваний фарш відкрився оку, і одностайний подих захвату пролунав над столом; навіть Крихітка Тім, підбурюваний молодшими Кретчитами, постукав по столі рукояткою ножа і слабко пискнув:
-Ура!
Ні, не бувало ще на світі такого гусака! Боб рішуче заявив, що ніколи не повірить, аби де-небудь міг бути інший такий же чудовий фарширований гусак! Усі навперебій захоплювалися його соковитістю й ароматом, а також величиною й дешевиною. Із яблучним соусом і картопляним пюре його цілком вистачило на вечерю для всієї родини. Так, справді, вони навіть не змогли його всього з’їсти, — захоплено відзначила місіс Кретчит, знайшовши вцілілу на таці мікроскопічну кісточку. Однак кожен був ситий, а молодші Кретчити не лише наїлися, а й пере- мазюкалися цибуляною начинкою аж до брів. Та ось міс Белінда змінила тарілки, і місіс Кретчит сама вийшла з кімнати, щоб вийняти пудинг із казана.
Вона так хвилювалася, що воліла зробити це без свідків.
А якщо пудинг не поспів! А якщо він розвалиться, коли вона вийматиме його з форми! А якщо його вкрали, доки вони тут веселилися й уплітали гусака! Який-небудь зловмисник міг же перелізти через паркан, зайти з чорного ходу і викрасти пудинг! Такі припущення змусили молодших Кретчитів завмерти від страху. Словом, які лише жахи не лізли в голову!
Увага! У кімнату повалила пара! Це пудинг вийняли з казана. Запахло, як під час прання! Це — від мокрої серветки. Тепер пахне, як біля трактиру, коли поруч кондитерська, а в сусідньому будинку живе праля! Звісно, це несуть пудинг!
І ось з’являється місіс Кретчит — розчервоніла, засапана, але з гордовитою посмішкою на обличчі і з пудингом на тарелі, — таким надзвичайно твердим і міцним, що він радше схожий на рябе гарматне ядро. Пудинг зусібіч охоплений полум’ям від палаючого рому і прикрашений різдвяною гілкою гостролисту, увіткнутою в його верхівку.
О чудовий пудинг! Боб Кретчит заявив, що за весь час, відколи вони одружені, місіс Кретчит ще жодного разу ні в чому не досягала такої досконалості, а місіс Кретчит заявила, що тепер їй легше на серці, й вона може зізнатися, як непокоїлася, чи вистачить борошна. Кожен розхвалював пудинг, але нікому й на думку не спало сказати чи бодай подумати, що це був дуже маленький пудинг для такого великого сімейства. Це було би просто блюзнірством, і кожен із Кретчитів згорів би від сорому, якби дозволив собі подібний натяк.
Але ось обід завершено, скатертину прибрали зі столу, в каміні підмели й розпалили вогонь. Спробували вміст глечика і визнали його чудовим. На столі з’явилися яблука й апельсини, а на вугілля висипали цілий совок каштанів. Відтак усе сімейство розсілося біля каміна колом, як сказав Боб Кретчит, маючи на увазі, очевидно, півколо. По праву руку від Боба вишикувалася рядочком уся колекція фамільного кришталю — дві склянки і горня з відбитою ручкою.
Ці посудини, втім, могли вміщати гарячу рідину нітрохи не гірше від яких-небудь золотих кубків, і коли Боб наповняв їх із глечика, обличчя його сяяло, а каштани на воші сичали й весело потріскували. Відтак Боб проголосив:
- Веселого Різдва, мої любі! І хай благословить нас усіх Господь!
І всі хором повторили його слова.
- Хай дарує нам Господь свою милість! — промовив і Крихітка Тім, коли всі замовкли.
Він сидів на своєму маленькому стільчику, притулившись до тата. Боб любовно тримав у руці його худеньку ручку, наче боявся, що хтось може відняти в нього синочка, і волів, щоб малий завжди був поруч,
- Духу, — сказав Скрудж, сповнений співчуття, якого ніколи досі не відчував. — Скажи, Крихітка Тім буде жити?
- Я бачу порожній стільчик біля цього злиденного вогнища, — відповів Дух. — І милицю, яка залишилася без господаря, але яку зберігають із любов’ю. Якщо Майбутнє нічого не змінить, дитина помре.
- Ні, ні! —закричав Скрудж. — О ні! Добрий Духу, скажи, що доля пощадить його!
- Якщо Майбутнє нічого не змінить, — повторив Дух, — дитя не доживе до наступного Різдва. Але що в цьому поганого? Якщо йому призначено вмерти, нехай собі вмирає і так скоротить надлишок населення!
Почувши, як Дух повторює його власні слова, Скрудж потупив очі в муках каяття.
- Чоловіче! — сказав Дух. — Якщо в тебе у грудях серце, а не камінь, стережися повторювати ці страшні слова, доки тобі ще не відкрилося, ЩО є надлишком і ДЕ він. Чи тобі вирішувати, хто з людей має жити, а хто — вмерти? Може, ти сам в очах Небесного Судді значно меншою мірою вартий життя, ніж мільйони таких, як дитина цього бідняка. О Боже! Якась комашка, прилаштувавшись на билині, виносить вирок своїм голодним побратимам за те, що їх так багато розплодилося й копошиться в пилюці!
Скрудж зігнувся під вагою цих докорів, потупився й затремтів. Але одразу ж підвів очі, почувши своє ім’я.
- За здоров’я містера Скруджа! — сказав Боб. — Я пропоную тост за містера Скруджа, без якого не справити б нам цього свята.
- Скажеш таке — не справити! — скрикнула місіс Кретчит, спалахнувши. — Шкода, що його тут немає. Я б такий тост виголосила за його здоров’я, що аж!
- Моя люба! — докорив їй Боб. — При дітях! На Різдво!
- Справді, лише заради Різдва можна пити за здоров’я такого бридкого, байдужого, жадібного скнари, як містер Скрудж, — заявила місіс Кретчит. — І ти сам це знаєш, Роберте! Ніхто не знає його краще, ніж ти, бідолахо!
- Моя люба, — лагідно відповів Боб. — Сьогодні все ж Різдво.
— Гаразд, вип’ю за його здоров’я заради тебе й заради свята, — сказала місіс Кретчит. — Але тільки не заради нього. Нехай собі живе й благоденствує. Побажаймо йому веселого Різдва і щасливого Нового року. Ото вже він буде веселий і щасливий, можу собі уявити!
Слідом за матір’ю випили й діти, але вперше за весь вечір вони пили не від усього серця. Крихітка Тім випив останнім — йому теж був якось не до душі цей тост. Містер Скрудж був злим генієм цієї родини. Згадка про нього чорною тінню лягла на святкові обличчя, і хвилин зо п’ять ніщо не могло прогнати цю похмуру тінь.
Але коли вона розвіялася, їм стало ще веселіше, ніж доти, бодай від самого лише усвідомлення, що зі Зловісним Скруджем цього разу покінчено. Боб розповів, яке він нагледів місце для Пітера, — якщо справа вигорить, у них додасться цілих п’ять шилінгів і шість пенсів на тиждень. Кретчити-молодші помирали зі сміху, уявляючи, що їхній Пітер стане діловою людиною, а сам юний Пітер задумливо дивився на вогонь крізь вузьку щілину між кінцями комірця, немов прикидаючи, куди краще буде помістити капітал, коли на нього посиплються такі незліченні доходи. Відтак Марта, яку віддали на навчання капелюшній майстрині, почала розповідати, яку вона виконує роботу і по скільки годин працює без перепочинку, і яка вона рада, що завтра можна довше полежати в ліжку і добряче виспатися, адже Різдво, і її відпустили на весь день. Потім розповіла, як нещодавно бачила графиню й лорда, і той лорд був «такий маленький, зовсім як наш Пітер». Зачувши це, Пітер підтягнув свій комірець так високо, що якби ви були там присутні, то, певно, й не дізналися б, чи є в нього взагалі голова. А тим часом кашта- ни і глечик уже не раз обійшли всіх по колу, і ось Крихітка Тім тоненьким жалібним голоском завів пісеньку про маленького хлопчика, який заблукав під час буревію, і повірте, співав він чудово.
Звичайно, нічого надзвичайного в усьому цьому не було. Ніхто в цьому сімействі не відрізнявся красою, ніхто не міг похвалитися гарним костюмом, та й одягу в них узагалі було небагато; черевики в усіх просили каші, а юний Пітер, судячи з деяких ознак, уже не раз мав нагоду познайомитися з позичковою касою. Проте всі тут були щасливі, задоволені одні одними, раді святу і вдячні долі; а коли вони почали зникати, розчиняючись у повітрі, їхні обличчя якось особливо засвітилися, адже Дух покропив їх на прощання олією зі своєї лампи. А Скрудж не міг відірвати від них очей, і особливо — від Крихітки Ті- ма.
Тим часом уже стемніло і пішов доволі густий сніг, тож коли Скрудж у супроводі Духа знову опинився на вулиці, в кожному домі вже горіли каміни й у вікнах звабливо мерехтіло їхнє веселе полум’я. Тут тремтячі відблиски вогню на склі говорили про приготування до затишного сімейного обіду: біля вогню грілися тарілки, і чиясь рука вже піднялася, щоб затулити бордові портьєри й відгородитися від холоду і мороку. Ось дітлахи юрбою вибігли з будинку просто на сніг назустріч своїм тіткам і дядькам, кузенам і кузинам, заміжнім сестрам і одруженим братам, щоб першими їх вітати. А ось крізь опущені штори миготять тіні гостей. А ось зграйка красивих дівчат у теплих капорах і хутряних черевичках, щебечучи без угаву, перебігає через дорогу до сусідів, і горе самотньому холостякові (чарівні крутійки це знають не гірше від нас), який побачить їхні зарум’янені морозом щічки!
Справді, дивлячись на всіх цих людей, що йшли на дружню гостину, можна було подумати, що геть усі зібралися в гості й у жодному домі не залишилося господарів, щоб прийняти гостей. Але це було не так. Гостей чекали скрізь і раз у раз підкидали вугілля в каміни.
Як же радів Дух! Як радісно прямував він, оголивши свої широченні груди, розкинувши великі долоні й щедрою рукою розливаючи навколо нехитрі, але запальні веселощі. Навіть ліхтарник, що біг похмурою вулицею, залишаючи за собою тремтливий ланцюжок вогнів, — святково вдягнений, щоб потім і собі піти в гості, — голосно розсміявся, коли Дух пронісся мимо, хоча навряд чи могло спасти бідоласі на гадку, що хто-небудь, крім його власного святкового настрою, складає йому в цю хвилину компанію.
І раптом — а Дух хоч би словом про це попередив — Скрудж побачив, що вони стоять серед пустельного і похмурого торф’яного болота. Величезні безладно розкидані кам’яні брили робили болото ‘схожим на цвинтар якихось гігантів. Звідусюди сочилась вода — вірніше, могла б сочитися, якби її скрізь, куди лиш сягало око, не скував мороз, — і не росло нічого, крім моху, дроку й колючої бур’янистої трави. На овиді призахідне сонце залишило багряну смугу, мовби чиєсь похмуре око обзирало цю пустку; але й вона помалу вужчала, меркла, доки нарешті не злилася з сутінком безпросвітної ночі.
- Де ми? — запитав Скрудж.
- Там, де живуть рудокопи, які працюють у надрах землі, — відповів Дух. — Але й вони не цураються мене. Поглянь!
У віконці якоїсь халупки блимнув вогник, і вони поквапилися до неї, пройшовши крізь глинобитну огорожу. Перед їхніми очима постала весела компанія, що зібралася біля палаючого вогнища. Там сиділи старенькі дідусь і бабуся зі своїми дітьми, онуками і навіть правнуками. Всі вони були одягнені ошатно, по-святковому. Дідусь слабким, тремтячим голосом співав знайому йому ще з дитинства різдвяну пісню, а всі підхоплювали хором приспів. Дідуся раз по раз заглушав вітер, що проносився із завиванням над пустельним болотом. Щоразу, коли навколо старого починали звучати голоси, він веселів, оживлявся, і голос його міцнів, а як тільки вони стихали, і його голос слабшав і завмирав.
Дух не затримався біля цієї хатини, а наказав Скруджеві міцніше схопитися за його мантію і полетів далі над болотом… Куди? Невже до моря?
Так, до моря. Оглянувшись назад, Скрудж із жахом побачив грізну гряду скель — берег залишився позаду. Його оглушив гуркіт хвиль. Пінячись, розбиваючись, шаленіючи, вони з ревом уривалися в чорні, ними ж видовбані печери, немов люто прагнули зруйнувати землю.
За кілька миль від берега на похмурій, загубленій у морі скелі, об яку день за днем і рік за роком розбивався лютий прибій, стояв самотній маяк. Величезні купи морських водоростей обліпили його підніжжя, а буревісники (чи не породження вони вітру, як водорості — породження морських глибин?) кружляли над ним, злітаючи й падаючи, подібно хвилям, які вони зачіпали крилом.
Але навіть тут двоє людей, що сторожили маяк, розпалили вогонь, і крізь вузьке вікно в кам’яній товщі стіни полум’я кидало яскравий промінь світла на бурхливе море. Простягнувши мозолисті долоні над грубим столом, за яким вони сиділи, сторожі потиснули один одному руки, відтак підняли важкі келихи з ґроґом і побажали один одному веселого Різдва; а старший, — на обличчі якого, мов на дерев’яній скульптурі на носі старого фрегата, відобразилися сліди жорстокої боротьби зі стихією, — затягнув бадьору пісню, що звучала як ревіння морського прибою.
І ось уже Дух полетів над чорним бурхливим морем. Усе вперед і вперед, доки — вдалині від усіх берегів, як сам він сказав Скруджеві, — опустився разом із ним на палубу корабля. Вони переходили від однієї темної й похмурої фігури до іншої, від рульового біля штурвала до дозорця на носі, відтак до матросів, які стояли на вахті, і кожен із цих людей або наспівував тихенько різдвяну пісню, або думав про Різдво, або тихо ділився з товаришем спогадами про те, як він колись святкував, і висловлював сподівання наступне Різдво провести в колі родини. І кожен, хто був на кораблі, — спав він чи ні, добрий він чи злий, — знайшов у цей день найтепліші слова для тих, хто був поруч, і згадав тих, хто й зоддалік був йому дорогий, і порадів, знаючи, що вони теж утішно згадують про нього. Словом, так чи інакше, але кожен відзначав у душі цей великий день.
І як же був здивований Скрудж, коли, прислухаючись до завивання вітру і міркуючи про сувору долю цих людей, які неслися вперед у мороці, сковзаючи над бездонною прірвою, такою ж незвіданою й таємничою, як сама Смерть, — як же він був здивований, коли, заглиблений у ці думки, він раптом почув веселий сміх. Але тут на нього чекала велика несподіванка, бо він упізнав сміх свого небожа і збагнув, що раптом перенісся у світлу, простору, добре натоплену кімнату, а Дух стоїть поруч із ласкавого посмішкою і дивиться ні на кого іншого, а на все того ж небожа!
- Ха-ха-ха! — реготав Скруджів племінник. — Ха- ха-ха!
Якщо ви, читачу, з якогось неймовірного дива знаєте людину, обдаровану завидною здатністю сміятися ще більш заразливо, ніж племінник Скру- джа, вам нечувано пощастило. Познайомте мене з ним, і я дуже дорожитиму цим знайомством.
Хвороба і скорбота легко передаються від людини до людини, але все-таки немає на землі нічого більш заразливого, ніж сміх і веселий настрій, і я вбачаю в цьому доцільний, шляхетний і справедливий природний лад. Отже, Скруджів небіж реготав, тримаючись за боки, трясучи головою і корчачи сміховинні гримаси, а його дружина, племінниця Скруджа по чоловікові, дивлячись на нього, сміялася так само весело. Та й гості не відставали від господарів і теж реготали на все горло:
- Ха-ха-ха-ха-ха! ‘
- Він сказав, що Різдво — це дурниця, нісенітниця, уявіть собі! — розповідав племінник. — І всерйоз це казав, їй-богу!
- Та як йому не соромно, Фреде! — обурливо скрикнула племінниця.
Ото вже ці жінки! Вони ніколи нічого не роблять наполовину і судять про все напрочуд рішуче.
Скруджова племінниця була дуже красивою — насправді красивою. Чарівне личко, наївно-здиво- ваний погляд, ямочки на щоках. Маленький пухкий ротик, здавалося, створений для поцілунків — і так воно, без сумніву, й було. Малюсінькі ямочки на підборідді з’являлися і зникали, коли вона сміялася; і ніхто в світі не мав таких променистих очей. Словом, слід визнати, що вона вміла підбадьорити, але й приголубити теж.
- Він кумедний старий дивак, — мовив племінник. — Не особливо привітний, звичайно, але що ж, його вади йому ж таки є карою, і не мені його судити.
- Він дуже багатий, Фреде, — завважила племінниця. — Принаймні ти завжди мені про це казав.
- І що з того, моя люба, — відповів племінник. — Який хосен із того багатства? Від нього ні людям добра, ні йому радості. Він позбавив себе навіть приємного усвідомлення, що… ха-ха-ха!, що він може коли-небудь ощасливити своїми грішми нас.
- Терпіти його не можу! — заявила племінниця, і сестри племінниці, та й усі інші дами.
- А я ні, — сказав племінник. — Мені жаль його, і я не можу відчувати до нього ворожості, навіть якщо б захотів. Хто страждає від його злих примх? Він сам — завжди і в усьому. Приміром, він убив собі в голову, що не любить нас, і не побажав прийти пообідати з нами. До чого це призвело? Позбувся обіду, хоча й не бозна якого.
- Як на мене, зовсім непоганого, — заперечила племінниця, і всі підтримали її; а оскільки вони щойно пообідали й зібралися біля каміна, поруч із яким на столику вже горіла лампа й був приготовлений десерт, то з їхньою думкою не можна було не рахуватися.
- Що ж, радий це чути, — мовив Скруджів племінник. — Бо я чомусь не дуже вірю в мистецтво молодих господинь. А ви що скажете, Топпере?
Топпер, якому відверто імпонувала одна з сестер господині, відповів, що неодружений чоловік — це жалюгідний вигнанець і не має права висловлюватися про такі речі. Почувши це, сестра племінниці — пухкенька, в мереживній шемізетці, а не та, що з трояндами, — зашарілася.
- Нумо ж, Фреде, продовжуй, — зажадала племінниця, сплескуючи в долоні. — Завжди він почне розповідати і не скінчить! Як насміхається!
Скруджів небіж знову залився сміхом, і оскільки сміх його був заразливий, усі теж розреготалися, хоча пухкенька сестра племінниці й намагалася протистояти заразі, нюхаючи флакончик з ароматичним оцтом.
- Я лише хотів сказати, — продовжував племінник, — що його антипатія до нас і небажання повеселитися разом з нами позбавили його можливості провести кілька годин у приємному товаристві, яке не заподіяло б йому шкоди. Як на мене, це принаймні краще, ніж сидіти наодинці зі своїми думками в старій запліснявілій конторі чи в його занудній квартирі. І я волію запрошувати його до нас щороку, хоче він того чи ні, бо мені його шкода. Він може до кінця своїх днів ганити Різдвр, але хоч-не-хоч краще ставитиметься до нього, якщо я кожного року приходитиму й щиросердно казатиму: «Як поживаєте, дядечку Скрудже?» Якщо це сподвигне його бодай на те, щоб відписати в заповіті своєму бідному клерку п’ятдесят фунтів — з мене й того досить. Мені, до речі, здається, що мої слова зачепили його вчора.
Його слова зачепили Скруджа! Така безглузда фантазія спричинилася до нового вибуху сміху, але вкрай добродушному господареві було однаковісінько, з кого сміються гості, аби лиш вони веселилися від душі; тож прагнучи підтримати їх у цьому настрої, він радісно пустив по колу пляшку.
Після чаю настав час музики. У цій родині музику шанували, і коли вони співали хором на два чи три голоси, можете мені повірити, що робили це зі знанням справи. Особливо вирізнявся містер Топ- пер, який дуже старанно гудів басом, притому навіть без особливої натуги, так що обличчя в нього не багровіло і на чолі не здувалися жили. Скруджова племінниця гарно грала на арфі й серед інших музичних п’єс виконала одну простеньку пісеньку (справді геть нескладну, ви через дві хвилини вже могли б її насвистати), яку співала колись одна маленька дівчинка, що приїхала якось увечері, щоб відвезти Скруджа з пансіону. Через це Скруджеві пригадався Дух Давнього Різдва, і тепер, коли він почув знайому мелодію, це знову ожило в пам’яті. Скрудж слухав і все дужче розчулювався, і йому вже здавалося, що якби він чув частіше ці звуки в минулі роки, може, він завжди прагнув би лише добра і щастя собі й людям, і не довелося би духу Джейкоба Марлі вставати з могили.
Та не самій лише музиці був присвячений цей вечір. Відтак почали грати у фанти. Це ж так потішно — іноді бодай на часинку знову робитися дітьми! А особливо на Різдво, коли ми святкуємо народження Божого Дитяти. Утім, почекайте! Спершу грали в піжмурки. Ясна річ! І ніхто мене не переконає, що містер Топпер справді нічого не бачив. Та я радше повірю, що в нього була ще одна пара очей — на п’ятах. По-моєму, вони змовилися — він і Скруджів племінник. Ба й Дух Нинішнього Різдва теж був із ними заодно. Якби ви бачили, як містер Топпер погнався за «пампушечкою» в мереживній шемізет- ці, ви б самі сказали, що не слід надто вже покладатися на легковір’я людської натури. Перекидаючи стільці, обронивши камінні щипці, налетівши на фортеп’яно, він невідступно мчав слідом за нею і ледь не задихнувся, заплутавшись у портьєрах! Він завжди безпомилково знав, у якому кінці кімнати пухкенька сестра господині, й не бажав ловити нікого іншого. Навіть якби ви навмисно піддалися йому (а дехто й намагався), він би ловив вас хіба на- позір, — ось лише хто б йому повірив! — і негайно знову помчав би за сестрою-«пампушечкою». Вона кричала, і не раз, що це нечесно, — і це справді було нечесно. Але як не виверталася вона від нього, як не прослизала, шелестячи всіма своїми шовковими спідницями, перед самим його носом, йому все-таки вдалося її піймати, — але як тільки він загнав її в кут, звідки вже не було порятунку, чомусь раптом став поводитися геть дивовижно. Він удавав, ніби не впізнав її, удавав, що мусить торкнутися стрічок у неї на голові, перстеника на пальчику, ланцюжка на шиї, щоб упевнитися, що це справді вона. Ясна річ, дівчина висловила йому все, що думає про нього, коли вони, сховавшись за портьєрою, усамітнилися, тоді як із зав’язаними очима бігав уже хтось інший.
Скруджова племінниця не грала в піжмурки. Її зручно влаштували в затишному куточку, посадовивши в глибоке крісло і підставивши під ноги стільчик, причому Дух і Скрудж опинилися якраз за її спиною. Але у фантах і вона взяла участь, а коли грали в «Любиш-не-любиш», придумувала захоплюючі слова на будь-яку букву алфавіту. Чудова вона була й у грі «Що, де, коли», геть затьмаривши, до таємної радості Скруджового племінника, всіх своїх сестер, хоча вони, ясна річ, теж були кмітливими дівчатами. Гостей було двадцятеро, не менше, і всі вони, — як молоді, так і старі, — брали участь в іграх, а разом з ними і Скрудж. Захопившись грою, він забував, що вони не можуть чути його голосу, й підказував відповіді, причому майже завжди правильно; так що найгостріші голки вайтчепелської фабрики не могли б зрівнятися гостротою з розу- мом Скруджа, за винятком, звичайно, тих випадків, коли він волів цього не показувати.
Привидові, певно, імпонувала така поведінка Скруджа, і він поглядав на нього вельми прихильно. Скрудж, як дитина, взявся випрошувати в нього дозволу побути з гостями, доки вони не розійдуться, але Дух відповів, що це неможливо.
- Вони почали нову гру! — благав Скрудж. — Бодай півгодинки, Духу! Лише півгодинки!
Гра називалася «Так і ні». Скруджів племінник мав задумати що-небудь, а інші — вгадати, що саме він задумав. За умовами гри, він міг відповідати на всі запитання лише «так» або «ні». Під перехресним вогнем запитань, які посипалися на його, вдалося помалу встановити, що він задумав якусь тварину, — доволі неприємну і навіть люту, часом гаркливу й рикливу, яка іноді начебто й розмовляє і яка нині живе в Лондоні й ходить по його вулицях, а не водять її на ланцюгу й не показують за гроші; притому живе вона не в звіринці і м’ясом її не торгують на ринку; і це не кінь, і не осел, і не корова, і не бик, і не тигр, і не собака, і не свиня і не кішка, і не ведмідь. За кожним новим запитанням Скруджів племінник заливався реготом і зрештою так розпалився, що встав із дивана й почав тупотіти від захвату ногами. І тут пухкенька сестра племінниці розреготалася раптом так само несамовито й вигукнула.
- Вгадала! Я знаю, кого ви задумали, Фреде! Я знаю!
- І кого? — скрикнув Фред.
- Це ваш дядечко Скрудж!
Так воно й було. Тут уже захват став загальним, хоча дехто й завважував, що на запитання: «Чи це ведмідь?» — слід було відповісти не «ні», а «так», бо негативна відповідь могла збити з пантелику тих, хто вже був близький до істини.
- Що ж, ми так потішилися з нього, — сказав Фред, — що було б чорною невдячністю не випити тепер за його здоров’я. Прошу кожного взяти свій келих Глінтвейну. Пропоную тост за дядечка Скруд- жа!
- За дядечка Скруджа! — закричали всі.
- Побажаємо старому, де б він зараз не був, веселого Різдва і щасливого Нового року! — сказав племінник. — Він не захотів прийняти від мене цих побажань, але нехай вони все-таки збудуться. Отже, за дядечка Скруджа!
А дядечко Скрудж тим часом непомітно для себе так розвеселився, і на серці в нього стало так легко, що він неодмінно проголосив би тост за здоров’я всієї компанії, яка й не підозрювала про його присутність, і подякував би їм у своїй, хоча й беззвучній промові, якби Дух дав йому на це час. Але щойно останнє слово злетіло з вуст племінника, як Дух зі Скруджем рушили далі.
Далеким був їхній шлях, чимало вони побачили, багацько домів відвідали, і скрізь приносили людям радість і щастя. Дух стояв у головах хворого, і хворий підбадьорювався і веселів; приходив до блука- чів, які тужать на чужині, і їм здавалося, що вітчизна близько; охоплені розпачем після його відвідин окрилялися новою надією, а бідняки знаходили багатство в собі. У богодільнях, лікарнях і в’язницях, в убогих притулках — скрізь, де суєтність і жалюгідна земна гординя не закривають серця людини перед благодатним духом свята, — він благословляв людей і вчив Скруджа заповідям милосердя.
Довго тривала ця ніч, якщо була це всього лише одна ніч, у чому Скрудж мав підстави сумніватися, бо йому здавалося, що обидва різдвяних тижні промайнули відтоді, як він помандрував із Духом. І ще одну дивовижу завважив Скрудж: тоді як сам він зовні зовсім не змінився, Привид старів буквально на очах. Скрудж давно вже це помітив, але до якогось часу мовчав. Та коли вони, залишивши дитяче свято, влаштоване на водохресний вечір, опинилися разом із Духом на відкритій рівнині, він помітив, що волосся в Духа стало геть сиве.
- Скажи мені, невже життя духів таке коротке? — запитав його Скрудж.
- Моє життя на цій планеті швидкоплинне, — відповів Дух. — І сьогодні вночі йому настане кінець.
- Сьогодні вночі? — закричав Скрудж.
- Сьогодні опівночі. Слухай! Час наближається.
У цю мить годинник на дзвіниці пробив три чверті дванадцятої.
- Вибач, може, про це не можна запитувати, — сказав Скрудж, пильно дивлячись на мантію Духа. — Але мені здається, що під твоїм одягом сховане щось дивне. Що оце визирає з-під нього — пташина лапа?
- Ні, навіть на пташиній лапі більше м’яса, ніж на цих кістах, — сумно відповів Дух. — Поглянь!
Він відкинув край мантії, і з’явилися двоє дітей — нещасних, жалюгідних, страшних, потворних, до краю виснажених. Стоячи на колінах, вони припали до ніг Духа і вчепилися за його мантію.
- Чоловіче, поглянь! — вигукнув Дух. — Дивись, дивись на них!
Це були хлопчик і дівчинка. Худі, мертвотно-бліді, у лахмітті, вони дивилися спідлоба, як вовченята, і водночас принизливо-покірно розпласталися біля Духових ніг. На цих щоках мусив цвісти ніжний рум’янець дитинства, але якась старезна, зморшкувата рука часу спотворила їхні риси й висушила шкіру, що обвисла, як ганчірка. Те, що могло би бути престолом ангелів, стало притулком демонів — загрози всьому живому. Жодні зміни, жодні виродження, жодні таємничі перверзії віковічної світобудови не створювали, здавалося, нічого настільки жахливого.
Скрудж аж відсахнувся. Коли ці нещасні створіння так раптово постали перед ним, він хотів було сказати, що вони дуже милі діти, але слова застрягли у нього в горлі, наче не бажали виносити на світ таку волаючу неправду.
- Це твої діти, Духу? — ось і все, що він зміг вимовити.
- Вони — породження Людини, — відповів Дух, дивлячись на дітей. — Але бачиш, вони припали до моїх ніг, просячи замету від тих, хто їх породив. Хлопчика звати Неуцтво, дівчинку — Убогість. Остерігайся обох і всього, що з ними пов’язане, але найдужче бережися хлопчика, бо на лобі в нього написано «Погибель», і погибель він приносить, якщо цей напис не стерти. Що ж, заперечуй це! — закричав Дух, повернувшись до міста і простягнувши до нього руку. — Паплюж тих, хто говоритиме тобі про це! Використовуй неуцтво й убогість у своїх нечистих, корисливих цілях! Множ їх! І чекай кінця!
- Хіба немає їм помочі, немає пристанища? — вигукнув Скрудж.
- А хіба немає в нас в’язниць? — запитав Дух, повторюючи Скруджеві-таки слова. — Хіба немає в нас робітних домів?
У цю мить годинник пробив північ.
Скрудж оглянувся, шукаючи Духа, але його вже не було. Коли дванадцятий удар дзвону пролунав у тиші, Скрудж згадав слова Джейкоба Марлі і, глянувши вгору, побачив величного Привида, закутаного з голови до ніг у плащ із капюшоном. Як хмара чи згусток туману, той плив над землею йому назустріч.
КУПЛЕТ ЧЕТВЕРТИЙ ОСТАННІЙ ІЗ ДУХІВ
Дух наближався — безмовно, повільно, суворо. І коли він був зовсім близько, такою похмурою таємничістю повіяло від нього на Скруджа, що той упав перед ним на коліна.
Чорне, схоже на саван одіяння Привида ховало його голову, обличчя, фігуру — видно було лише простягнену вперед руку. Якби не ця рука, Привид злився б із ніччю і його неможливо було б розгледіти і мороці.
Скрудж відчув невимовний трепет, коли ця велична і таємнича фігура зупинилася біля нього. Привид не рухався і не вимовив ані слова, і Скру- джеві стало дуже страшно.
- Ти Дух Майбутнього Різдва, чи не так? — запитав нарешті Скрудж.
Дух нічого не відповів, але рука його вказала кудись уперед.
- Ти хочеш відкрити мені те, чого ще не сталося, але має статися згодом? — знову запитав Скрудж. — Чи не так, Духу?
Каптур на голові Духа злегка ворухнувся, немов той кивнув. Але іншої відповіді так і не було.
Хоча товариство примар стало вже звичним для Скруджа, однак ця мовчазна фігура вселяла йому такий жах, що коліна в нього підгиналися, і рушивши за Привидом, він відчув, що ледве тримається на ногах. Певно, Привид завважив його стан, бо він на хвилю спинився, наче для того, щоб Скрудж міг прийти до тями.
Але від перепочинку йому легше не стало. Непо- яснений жах пронизував його всього, як тільки він уявляв собі, що погляд Привида з-під цього похмурого савана невідступно стежить за ним, а він, хоч як би напружував зір, не може розгледіти нічого, крім цієї мертвотно-блідої руки й величезної чорної безформної постаті.
- Духу Майбутнього Різдва! — вигукнув Скрудж. — Я боюся тебе. Жоден із привидів, що являлися мені, не лякав мене так, як ти. Але я знаю, що ти хочеш мені добра, і я прагну до добра й сподіваюся стати відтепер іншою людиною, а тому готовий вдячно йти за тобою. Невже ти не хочеш сказати мені що- небудь?
Привид нічого не відповів. Але рука його й далі була простягнена вперед.
- Веди мене! — сказав Скрудж. — Веди! Скоро світанок, а для мене дорога кожна хвиДина — я знаю це. Веди ж мене, Привиде!
Привид рушив уперед так само безмовно, як і з’явився. Скрудж пішов за ним у тіні його одягу, який мовби піднімав його над землею.
Вони увійшли в місто, точніше, місто, здавалося, раптово саме виросло довкола них і обступило їх зусібіч. І ось вони вже в центрі — на Біржі, в юрбі комерсантів, що снували туди-сюди, збиралися групами, поглядали на годинник, дзвеніли монетами в кишені, в роздумах крутили в руках масивні золоті печатки, — словом, усе було, як завжди, і все добре знайоме Скруджеві.
Дух зупинився біля невеликої групи ділків. Помітивши, що рука Привида вказує на них, Скрудж підійшов і став прислухатися до їхньої розмови.
- Ні, — сказав статечний гладкий чоловік із дивовижним потрійним підборіддям. — Про це мені нічого не відомо. Знаю тільки, що він помер.
- Коли ж це сталося? — запитав хтось.
- Нібито вчора вночі.
- А що йому було? — запитав третій, беручи добрячу понюшку тютюну з величезної табакерки. — Мені здавалося, він усіх переживе.
- А Бог його знає, — мовив перший і позіхнув.
- Що ж він зробив зі своїми грошима? — запитав червоновидий пан, у якого з кінчика носа звисав наріст, як в індика.
- Не чув, не знаю, — відповів чоловік із потрійним підборіддям і знову позіхнув.
- Певно, залишив їх своїй фірмі. Мені він їх не залишив, це я знаю напевне.
Жарт зустріли загальним сміхом.
- Схоже, пишного похорону не буде, — продовжував чоловік із підборіддям. — Навіть не уявляю собі, хто прийде на його похорон. Може, нам зібратися компанією і показати приклад?
- Якщо будуть поминки, я не проти, — відгукнувся джентльмен із наростом на носі. — За таку роботу не гріх і погодувати.
Знову сміх.
- Я, бачте, безкорисливіший, ніж усі ви, — сказав чоловік із потрійним підборіддям, — бо я ніколи не надягаю чорних рукавичок і ніколи не снідаю двічі, а проте я готовий піти, якщо хто-небудь приєднається. Тим паче, що я, певно, був найближчим його приятелем. Адже, зустрівшись, ми завжди ставали погомоніти. Що ж, до завтра, добродії.
Співрозмовники розійшлися й змішалися з іншими групами ділків, а Скрудж, який знав усіх цих людей, запитально глянув на Духа, чекаючи пояснень.
Привид рушив до виходу. Рука його вказувала на вулицю, де щойно зустрілися двоє людей. Скрудж прислухався до їхньої бесіди, думаючи, що тут він знайде нарешті пояснення.
Цих людей він теж чудово знав. Обидва були дуже багатими і дуже впливовими комерсантами. Скрудж завжди дорожив їхньою думкою про себе. З ділової точки зору, ясна річ. Винятково з ділової точки зору.
- Доброго дня, — сказав один.
- Доброго дня, — відповів інший.
- Чули? — сказав перший. — Він таки втрапив нарешті чортові в лапи.
- Так, чув, — відповів другий. — Який мороз!
- Якраз різдвяний. Ви не любите кататися на ковзанах?
- Ні, ні. У мене й без того багато турбот! Мої шанування!
Оце й усе, ні слова більше. Зустрілися, перекинулись кількома словами і розійшлися.
Спочатку Скрудж був трохи здивований, що Дух може надавати значення такій пустопорожній, на перший погляд, бесіді, але потім вирішив, що в словах цих людей був якийсь прихований зміст, і міркував, який саме. Розмови ці навряд чи могли стосуватися смерті Джейкоба, його старого компаньйона, бо то було справою Минулого, а сферою цього Духа було Майбутнє. Але про кого ж вони говорили? У нього ж немає ні близьких, ні друзів. Однак, ні секунди не сумніваючись, що в цих словах закладений глибокий смисл, спрямований на його благо,
Скрудж вирішив зберегти в пам’яті, як дорогоцінний скарб, усе, що доведеться йому побачити чи почути, а насамперед уважно спостерігати за своїм двійником, коли той з’явиться. Його власна поведінка в майбутньому дасть, здавалося йому, ключ до всього, що відбувається і допоможе розгадати всі загадки.
Скрудж знову заглянув на Біржу, шукаючи тут свого двійника, але на його звичному місці стояв якийсь незнайомий чоловік. У цей час Скрудж уже мав бути на Біржі, проте він не знайшов себе ні там, ні в юрбі, що тіснилася біля входу. Втім, це не дуже його здивувало. Він побачив у цьому лише доказ того, що рішення, яке він уже прийняв у душі, — кардинально змінити свій спосіб життя, — здійснилося.
Чорною безмовною тінню стояв поруч із ним Привид із простягненою вперед рукою. І тут Скрудж помітив, що Привидова рука протягнена до нього, а Невидимий Погляд наче пронизує його наскрізь. Скрудж здригнувся й відчув, що кров стигне в нього в жилах.
Залишивши біржу, вони заглибилися в глухі хру- щоби, куди Скрудж ніколи навіть не заглядав, хоча й знав, де розташований цей квартал і яка погана в нього репутація. Вузькі, брудні вулички; жалюгідні будиночки й крамнички; ледь прикритий смердючим ганчір’ям, п’яний, відразливий у своїй злиденності люд. Глухі провулки й підворіття, наче стоки нечистот, викидали в лабіринт кривих вулиць свій сморід, бруд і блуд, і весь квартал смердів пороками, злочинами, вбогістю.
У самій гущі цих кубел і нетрів була крамниця лахмітника — низька і немов придавлена до землі односхилим дахом. Тут за гроші скуповували ганчірки, старі бляшанки, пляшки, кістки й інше дрантя
та мотлох. На підлозі купою валялися іржаві цвяхи, ключі, шматки дверних ланцюжків, засувки, чашки від ваг, зламані пилки, гирі та інший металевий брухт.
Купи підозрілого ганчір’я, протухлого сала й кісток приховували, здавалося, страшні таємниці, в які мало кому охота було проникнути. І серед усіх цих покидьків, які слугували предметом купівлі- продажу, біля складеної зі старої цегли пічки, де догоряло вугілля, сидів сивий шахрай доволі похилого віку. Підвішеною на мотузці фіранкою з напівзотлілого лахміття він відгородився від світу з його зимовою холоднечею й задоволено смоктав люльку, насолоджуючись спокоєм, тишею і самотою.
Коли Скрудж із Привидом підійшли до нього, якась жінка з великим клунком у руках крадькома шаснула в крамницю. Але щойно вона переступила поріг, як біля дверей з’явилася інша жінка, теж із якоюсь поклажею, а слідом за нею в крамницю зайшов чоловік у вицвілому чорному костюмі, і всі троє були однаково вражені, впізнавши одне одного. На якусь мить запанував безмовний подив, який розділив і лахмітник, смокчучи свою люльку. Відтак трійко відвідувачів раптом розсміялися.
- Ось бачите, що прибиральниця завжди встигне першою! — вигукнула та, що випередила інших. — А праля вже за нею, а тоді й посильний гробаря. Погляньте, Джо, яка випадковість! Ми ж не змовляю-‘ чись зійшлися!
- Що ж, кращого місця для зустрічі ви й не знайдете, — відповів старий Джо, виймаючи з рота люльку. — Проходьте у вітальню. Ти ж давно вже своя людина тут, та й ці двоє теж не чужі. Зачекайте, я зараз причиню двері. Ого, як скриплять! В усій крамниці, певно, не знайдеться шматка такого ста-
193
рого іржавого заліза, як ці петлі, і таких старих кісток, як мої. Ха-ха-ха! Тут усе варте одне одного, всім нам час на смітник. Проходьте у вітальню! Проходьте у вітальню!
Вітальнею звалася частина кімнати за ганчір’яною фіранкою. Старий згріб вугілля металевим прутом від сходового килима, мундштуком люльки зняв нагар із лампи, що чадила (було вже доволі пізно), і знову засунув люльку до рота.
Тим часом жінка, що прийшла першою, жбурнула свій клунок на підлогу, з нахабним виглядом усіг лася на табуретку, вперлася кулаками в коліна й зухвало подивилася на тих, хто прийшов після неї.
- І в чому ж справа? Чого це ви уп’ялися в мене, місіс Ділбер? — запитала вона. — Кожен має право подбати про себе. Він це вмів.
- Що правда, то правда, — сказала праля. — І ніхто не вмів так, як він.
- Якщо ж так, то чого ж ти стоїш і витріщаєш очі, немов когось боїшся? Ніхто ж не довідається. Ворон воронові око не видовбе.
- Звісно, звісно! — сказали в один голос місіс Ділбер і чоловік. — Уже це так.
- Ось і гаразд! — закричала прибиральниця. — І досить про це. Подумаєш, велике лихо, якщо вони там недорахуються двох-трьох речей, хоч і ось цих. Небіжчикові, як мені здається, вони вже не знадобляться.
- І справді, — сміючись, підтакнула місіс Ділбер.
- Якщо цей старий скнара хотів, щоб усе в нього залишилося ціле-цілісіньке після того, як він віддасть Богові душу, — продовжувала прибиральниця, — чому він не жив, як усі люди? Коли б він жив по-людському, то вже, певно, хто-небудь догледів би його у смертну годину, й не здох би він отак — сам-саміський.
- Щира правда! — сказала місіс Ділбер. — Це йому кара за гріхи.
- Шкода лише, що покарали ми його мало, — відповіла прибиральниця. — Якби можна було дужче його покарати, я б точно не сиділа склавши руки. Гаразд, розв’яжіть-но цей клунок, Джо, і скажіть вашу ціну. І кажіть так, як є. Я нічого не боюся — першою покажу своє добро. І цих не боюся — нехай дивляться. Ми ж і раніше чудово знали, що кожен із нас прибирає до рук, що може. Тільки я в цьому гріха не бачу. Розв’язуйте клунок, Джо.
Але її хоробрі друзі нічим їй не поступалися, і чоловік у вицвілому чорному піджаку першим пред’явив свою здобич. Вона була невелика. Зо дві печатки, пенал, пара запонок і дешева шпилька для краватки — ото й усе.,
Старий Джо обстежив усі ці предмети один за одним, оцінив, проставив вартість кожного крейдою на стіні й побачивши, що більше чекати нічого, підсумував.
- Ось скільки ви одержите, — сказав лахмітник, — і ні пенса більше, нехай мене спалять живцем. Хто наступний?
Наступною виявилася місіс Ділбер. Вона пред’явила простирадла й рушники, дещо з одягу, дві старомодні срібні ложечки, щипчики для цукру і кілька пар старих чобіт. Усе це також було оцінене крейдою на стіні.
- Дамам я завжди переплачую, — сказав старий. — Це моя слабинка. Так я й розоряюся. Вам належиться ось стільки. Якщо попросите накинути ще хоч пенні й будете торгуватись, я пошкодую, що був таким щедрим, і зменшу півкрони.
- А тепер розв’яжіть мій клунок, Джо, — сказала прибиральниця.
Старий опустився на коліна, щоб зручніше було поратись, і, розплутавши безліч вузликів, витяг доволі великий і важкий згорток якоїсь темної матерії.
- Що це таке? — запитав лахмітник. — Невже завіса?
- А таки так, — зі сміхом відповіла жінка, погойдуючись на табуреті. — Завіса з-над ліжка.
- Та невже ти зняла всю цю штуку разом із кільцями, коли він ще там лежав?
- Ясна річ, зняла, — відповіла жінка. — А що такого?
- Тобі на роду написано нажити капітал, — завважив лахмітник. — І ти його наживеш.
- А чого ж через цього скнару відмовлятися від добра, що погано лежить, — незворушно відповідала жінка. — Ні, не на таку натрапили. Уважно, старий, не заляпай ковдру жиром.
- Це його ковдра? — запитав лахмітник.
- А чия ж іще? — відповіла жінка. — Тепер уже й без ковдри не застудиться!
- А від чого він помер? Чи не мав якої зарази? — запитав старий і, покинувши розбирати речі, глянув на жінку.
- Не бійся, — мовила вона. — І так не дуже приємно було морочитися з ним, а якби він був ще й заразний, то й поготів не варто було через такий мотлох. А ти дивись, та не задивляйся, — на цій сорочці не те що дірочки — жодної обтріпаної петлі не знайдеш. Найкраща його сорочка, з тонкого полотна. Якби не я, так би марно й пропала.
- Як це пропала? – запитав лахмітник.
- Таж напнули на нього і мало не поховали в ній, — зі сміхом відповіла жінка. — Не знаю, який дурень це зробив. Я ж, звісно, зняла, — вже якщо простий коленкор і для поховання не годиться, то навіщо його тоді взагалі виготовляють? Ні, для нього це саме те, що треба. У що не вдягни, а гидкішим однаково не стане.
Скрудж із жахом прислухався до її слів. Він дивився на цих людей, що зібралися навколо награбованого добра при вбогому світлі лампи, й відчував таке обурення й огиду, наче був присутній при тому, як зграя мерзотних демонів торгується біля трупа.
- Ха-ха-ха! — розсміялася прибиральниця, коли старий Джо дістав фланелевий мішечок, відлічив кілька монет і розклав їх купками на підлозі — кожному його частку. — Бачите, як воно вийшло! Доки був живий, він усіх від себе віднаджував, начебто навмисне, щоб ми могли поживитися коло нього, як тільки він дасть дуба. Ха-ха-ха!
- Духу! — промовив Скрудж, тремтячи з голови до п’ят. — Я зрозумів, зрозумів! Доля цього нещасного могла бути й моєю долею. Все йшло до того… Боже милостивий, а це що?
Він із жахом відсахнувся, бо все довкола змінилося — тепер він стояв у головах чийогось ліжка, ледь не торкаючись його рукою. Стояв біля неприбраного ліжка без полога, на якому під порваним простирадлом лежав хтось хоча й безмовний, але його незавидна доля промовляла сама за себе.
У кімнаті було, темно, занадто темно, аби що-не- будь розгледіти, хоча Скрудж, підкорившись якійсь внутрішній спонуці, й роззирався довкола, намагаючись збагнути, де він. Лише слабкий промінь світла, проникаючи звідкись ззовні, падав на ліжко, де пограбований, знедолений, необмитий, неопла- каний, покинутий усіма, спочивав мрець.
Скрудж глянув на Духа. Його нерухома рука вказувала на голову небіжчика. Простирадло було так недбало накинуте на труп, що Скруджеві досить було тільки ледь-ледь підняти край, лише пальцем поворухнути, — і він побачив би обличчя. Скрудж розумів це, прагнув це зробити, знав, як це легко, але був неспроможний відкинути простирадло — так само неспроможний, як і звільнитися від Привида, що стояв за його спиною.
О холодна, жорстока й невблаганна Смерте! Споруди тут свій престол і оточи його всіма жахами, якими ти повеліваєш, бо тут твої володіння! Але якщо цю людину любили й шанували за життя, тоді над нею не владна твоя зла сила, і в очах тих, хто її любив, тобі не вдасться спотворити ні єдиної рисочки її обличчя! Нехай ця рука тепер важка і спадає безсило, нехай замовкло серце й кров застигнула в жилах, — але ця рука була щедра, чесна й надійна, це серце було відважне, ніжне й гаряче, і в цих жилах текла кров людини, а не звіра. Ціляй, Тіне, ціляй! І ти побачиш, як його добрі справи — насіння життя вічного — постануть з відкритої рани й переживуть того, хто їх творив!
Хто вимовив ці слова? Ніхто. Однак вони виразно пролунали у вухах Скруджа, коли він стояв перед небіжчиком. І Скрудж подумав: якби цей чоловік міг устати зараз зі свого ложа, що перше ожило б у його душі? Жадібність, спрага наживи, спопеляючі серце турботи? Так, неабияку кончину вони йому підготували!
Ось він лежить у темному порожньому домі, і немає в усьому світі людини — ні чоловіка, ні жінки, ні дитини, – яка могла б сказати: «Він був добрий до мене, і пам’ятаючи про те, що якось він сказав мені добре слово, я тепер подбаю про нього». Тільки кішка скребеться за дверима, зачувши, як пищйть під підлогою пацюк, намагаючись прогризти собі дірку. Що веде цих тварин у прихисток смерті, чому здійняли вони таку метушню? Скрудж боявся про це навіть подумати.
- Духу! — сказав він. — Мені страшно. Повір, навіть коли ми підемо, я все одно назавжди збережу в пам’яті цей урок. Ходімо звідси!
Але непорушна рука й далі вказувала на узголів’я ліжка.
- Я розумію тебе, — сказав Скрудж. — І я зробив би це, якби міг. Але я не можу, Духу. Не можу!
І знову йому здалося, що Привид пильно вдивляється в нього.
- Якщо є в цьому місті бодай одна душа, яку ця смерть не залишить байдужою, — не тямлячи себе, закричав Скрудж, — покажи мені її, Духу, молю тебе!
Чорний плащ Привида крилом розпростерся перед ним, а коли опустився, очам Скруджа відкрилася освітлена сонцем кімната, у якій були мама з дітьми.
Мама, певно, когось чекала — тривожно, з нетерпінням. Вона ходила з кутка в куток, здригаючись від кожного шереху, поглядала то на годинник, то у вікно, бралася за шиття і негайно його покидала; було помітно, як дошкуляють їй крики дітлахів, захоплених грою. Нарешті почувся довгоочікуваний стук, і вона кинулася відчиняти двері. Увійшов чоловік, іще молодий, але заклопотаний і пригнічений. Утім, зараз у нього був якийсь дивний вираз обличчя: здавалося, він чомусь радий, а водночас збентежений і марно намагається стримати цю радість.
Він сів за стіл — обід уже давно чекав його на плиті, — і коли дружина після тривалого мовчання нерішуче запитала його, які новини, він розгубився.
- Скажи лише, добрі чи погані? — запитала вона знову, намагаючись допомогти йому.
- Погані.
- Ми розорені?
- Ні, Керолайн, є ще надія.
- Якщо він зжалиться! — здивовано відповіла вона. — Звичайно, якщо таке диво можливе, тоді ще не все втрачено.
- Він уже не зжалиться, — відповів чоловік. — Він помер.
Обличчя його дружини виказувало в ній вельми лагідну й терплячу жінку. Проте, зачувши слова чоловіка, вона подякувала долі й, сплеснувши руками, відверто висловила свою радість, але вже наступної миті засоромилася свого пориву й пошкодувала про нього, — та все ж таким був перший порух її серця.
- Отже, та напівп’яна жінка сказала мені щиру правду вчора, коли я намагався доступитися до нього й одержати відстрочку на тиждень, — пам’ятаєш, я розповідав тобі. Мені здавалося, що це просто відмовка, щоб позбутися мене, але виявляється, він і справді був тяжко хворий, і справді вмирав!
- Кому ж ми тепер маємо виплачувати борг?
- Не знаю. Принаймні тепер ми встигнемо якось викрутитися. А якщо й не встигнемо, то не може бути, щоб спадкоємець виявився настільки ж безжалісним кредитором, як покійний. Це була б нечувана невдача. Ні, ми можемо сьогодні заснути спокійно, Керолайн!
Хоч як вони намагалися стримати свою радість, у них відлягло від серця. І в дітей, які, обступивши батьків, мовчки прислухалися до малозрозумілої для них розмови, личка теж мимоволі просвітліли. Смерть людини принесла щастя в цей дім — ось що показав Скруджеві Дух.
- Духу, покажи мені інші, добрі почуття, які розбудила в людях ця смерть, — заблагав Скрудж, — або та темна кімната буде завжди невідступно стояти перед моїми очима.
І Дух повів Скруджа вулицями, де йому був знайомий кожен камінь, і по дорозі Скрудж усе роззирався довкола, сподіваючись побачити свого двійника, але так і не побачив його. І ось вони увійшли в убогий дім Боба Кретчита, який Скруджеві вже раз довелося відвідати, і побачили матір і дітей біля каміна.
Тиша. Глибока тиша. Галасливі маленькі Крет- чити сиділи в кутку тихо й непорушно, як статуї. їхні погляди були прикуті до Пітера, який тримав у руках розкриту книгу. Мати й дочка були зайняті шиттям. Але які вони всі мовчазні!
- І взявши дитя, поставив його серед них![15]
Де Скрудж раніше чув ці слова не в мріях, а наяву? А зараз їх, певно, прочитав уголос Пітер — тієї миті, коли Скрудж і Дух увійшли. Чому ж він замовк?
Мати поклала шиття на стіл і прикрила очі долонею.
- Цей колір тисне мені на очі, — сказала вона.
Колір?! Ох, бідолашний Крихітка Тім!
- Ось уже й полегшало, — мовила місіс Кретчит. — Очі сльозяться від роботи при свічках. Не вистачало ще, щоб ваш тато застав мене з червоними очима. Здається, йому час уже бути вдома.
- Давно час, — сказав Пітер, закриваючи книгу. — Але знаєш, мамо, останнім часом він ходить якось тихше, ніж завжди.
Усі знову замовкли. Нарешті мати сказала спокійним, рівним голосом, який усього лише раз ледь- ледь здригнувся.
- А як швидко він ходив із Крихіткою Тімом на плечі.
- Так, так! — скрикнув Пітер. — Я часто бачив.
- І я бачив! — вигукнув один із маленьких Крет- читів, і дочки теж це підтвердили.
- Але ж він був легесенький як пір’їнка! — продовжувала мати, низько схилившись над шиттям. — А тато його так любив, що для нього це було зовсім неважко. А ось тато й прийшов!
Вона поспішила назустріч, і маленький Боб у своєму незмінному шарфі — без нього він би змерз до кісток, бідолаха! — увійшов до кімнати. Чайник із чаєм уже чекав господаря на грубці, і всі навперебій кинулися наливати йому чай. Відтак двоє маленьких Кретчитів сіли татові на коліна, і кожне пригорнулося щічкою до його щоки, ніби казало: «Не засмучуйся, татусю! Не треба!»
Боб весело розмовляв з дітлахами й обмінювався ласкавими словами з усіма членами свого сімейства. Помітивши шиття, що лежало на столі, він похвалив місіс Кретчит і дочок за старанність і вправність. Вони закінчать усе значно раніше, ніж до неділі, завважив він.
- До неділі! А ти був там сьогодні, Роберте? — запитала дружина.
- Так, моя люба, — відповів Боб. — І шкодую, що ти не могла піти. Побачила б, як там зелено. Але ж ти будеш часто його відвідувати. І я обіцяв йому ходити туди щонеділі. Синку мій, синку! — раптом закричав Боб. — Маленький мій! Крихітко моя!
Сльози бризнули у нього з очей. Він не міг їх здержати. Надто вже він любив синочка, щоб стриматися.
Він піднявся нагору — у яскраво й весело освітлену кімнату, вбрану зеленими гілками гостролисту, як на Різдво. Біля ліжка дитини стояв стілець, — хтось, може, усього хвилину тому був тут, сидів біля цього ліжечка… Бідолашний Боб теж присів на стілець, посидів трохи, занурений у свої думки, і коли йому вдалося трохи притамувати в собі горе, поцілував маленьке личко. Він зійшов униз умиротворений, скорившись неминучому.
Знову всі зібралися біля вогню, і потекла розмова. Мати й дочки знову взялися за шиття. Боб почав розповідати їм про незвичайну доброту Скруджево- го племінника, який і бачив його всього лише раз, проте сьогодні, зустрівшись із ним на вулиці й завваживши, що він трохи засмучений, — лише ледь- ледь зажурився, пояснив Боб, — почав співчутливо розпитувати, що його так засмутило.
- Приємнішого, ввічливішого пана я ще в житті не зустрічав, — сказав Боб. — Я одразу все йому розповів. І він сказав: «Від усього серця співчуваю вам, містере Кретчит. І вам, і вашій добрій дружині». До речі, як він міг про це дізнатися, не розумію.
- Про що, любий?
- Про те, що ти добра дружина, — відповів Боб.
- Хто ж цього не знає! — закричав Пітер.
- Справді, синку, — сказав Боб. — Сподіваюся, всі знають. «Від усього серця співчуваю вашій добрій дружині. Якщо я можу хоч чим-небудь бути вам корисний, прошу вас, приходьте до мене, ось моя адреса», — сказав він і дав мені свою візитівку!
- І справа навіть не в тому, що він може чимось нам допомогти, — продовжував Боб, — а в тому, що він був такий добрий! Так ніби він знав нашого Крихітку Тіма і горює разом з нами.
- З усього видно, що це добра душа, — завважила місіс Кретчит.
- А якби ти його бачила, моя люба, і поговорила з ним, що б ти тоді сказала! — відповів Боб. — Я зовсім не здивуюся, якщо він влаштує Пітера в яке-не- будь гарне місце.
- Ти чуєш, Пітере! — сказала місіс Кретчит.
- А тоді, — вигукнула одна з дівчаток, — Пітер знайде собі наречену й обзаведеться своїм будинком.
- Відчепися, — посміхнувся Пітер.
- Звичайно, згодом це може статися, моя люба, — сказав Боб.
- Та поспішати, мені здається, нікуди. І коли б ми не розлучилися, я певен, що ніхто з нас не забуде нашого бідолашного Крихітку Тіма… чи не так? Не забуде цієї першої розлуки в нашій родині.
- Ніколи, тату! — вигукнули всі в один голос.
- І я знаю, — продовжував Боб, — знаю, мої любі, що ми завжди будемо пам’ятати, яким лагідним і терплячим був завжди наш дорогий Крихітка, і ніколи не будемо сваритися — адже це означало б забути його!
- Ніколи, ніколи, тату! — знову дружно відповіли всі.
- Я щасливий, коли чую це, — сказав Боб. — Я дуже щасливий.
Місіс Кретчит поцілувала чоловіка, а за нею обидві старші дочки, а відтак і обоє малят, а Пітер потиснув татову руку. Крихітко Тіме! У твоїй дитячій душі жевріла свята Господня іскра!
- Духу, — сказав Скрудж. — Мені здається, що скоро ми розпрощаємося. Я знаю це, хоча мені й невідомо, звідки. Скажи, хто був той мрець, якого ми бачили?
Дух Майбутнього Різдва знову повів його далі і, як здалося Скруджеві, переніс у якийсь інший час (утім, останні видіння змінювалися без жодного видимого зв’язку і порядку — їх поєднувало лише те, що всі вони належали Майбутньому) і привів у район ділових контор, але й тут Скрудж не побачив себе. А Дух усе водив і водив його, наче з якоюсь неодмінною метою, доки Скрудж не заблагав трохи зачекати.
- Моя контора в цьому дворі, який ми так поспішно переходимо, — сказав Скрудж- — Я працюю тут уже багато років. Ось вона. Покажи ж мені, що чекає мене попереду!
Дух зупинився, але рука його показувала в іншому напрямку.
- Цей будинок тут! — вигукнув Скрудж. — Чому ж ти вказуєш в інший бік, Духу?
Але невблаганна рука навіть не ворухнулася.
Скрудж кинувся до вікна своєї контори і заглянув усередину. Так, це й далі була контора — тільки не його. Обстановка стала іншою, і в кріслі сидів не він. І Привид наполягав на своєму.
Скрудж знову приєднався до Привида і, дивуючись, пішов за ним, — бо куди ж йому подітися? Нарешті вони підійшли якоїсь чавунної огорожі. Перш ніж увійти туди, Скрудж роззирнувся довкола.
Цвинтар. Ось де, певно, спочиває той бідолаха, і тут Скрудж нарешті дізнається, хто це. Але ж і місце для останнього спочинку! Тісне — могила до могили, — зусібіч стиснене довколишніми будівлями, заросле бур’янистою травою — жирною, що всотала в себе не життєві соки, а трупну гнилизну. Але ж і місце!
Привид зупинився серед могил і вказав на одну з них. Скрудж, тремтячи, підійшов до неї. Нічого не змінилося в обличчі Привида, але Скрудж із жахом відчув, що якийсь новий зміст відкривається йому в цій величній фігурі.
- Перш ніж я зроблю останній крок до могильної плити, на яку ти вказуєш, — сказав Скрудж, — відповіси мені на одне питання, Духу. Мені являлося те, що буде, чи те, що може бути?
Але Дух і далі мовчав, а рука його вказувала на могилу, біля якої він зупинився.
- Життєвий шлях людини, якщо йти ним неухильно, веде до певного кінця, — мовив Скрудж. — Але якщо людина зійде з цього шляху, то й кінець буде іншим. І так само може змінитися й те, що ти показуєш мені зараз? Чи ні?
Але Привид і далі мовчав і стояв непорушно.
Увесь тремтячи, Скрудж на колінах підповз до могили і на зарослій травою кам’яній плиті, куди вказувала рука Привида, прочитав своє власне ім’я: Ібензер Скрудж.
- То це був я — той, кого бачили ми на смертному одрі? — скрикнув він.
Рука вказала на нього і знову на могилу.
- Ні, ні, Духу! О ні!
Рука більше не рухалася.
- Духу! — заволав Скрудж, хапаючись за полу його одягу. — Вислухай мене! Я вже не той, яким був. І я вже не буду таким, яким став би, коли б не зустрівся з тобою. Навіщо показуєш ти мені все це, якщо мені нема порятунку!
І вперше за увесь час Привидова рука ледь помітно здригнулася.
- Добрий Духу, – благав його Скрудж, розпростершись перед ним на землі. — Ти жалієш мене, сама твоя природа закликає тебе до милосердя. Скажи ж мені, що змінивши своє життя, я ще можу врятуватися від такої долі.
Милостива рука затремтіла.
— Я шануватиму Різдво у своєму серці й зберігатиму пам’ять про нього весь рік. Я спокутую своє Минуле Сьогоденням і Майбутнім, а спогад про трьох Духів завжди житиме в мені. Я не забуду цих уроків, не зачиню свого серця для них. Скажи, що я можу стерти напис із цієї могильної плити!
Наче в агонії, Скрудж схопив Привидову руку. Привид спробував звільнитися, але розпач додав Скруджеві сили, і він міцно вчепився в руку. Однак Привид таки виявилася дужчим і відіпхнув Скруджа від себе.
Здійнявши руки в останньому благанні, Скрудж знову просив змінити його долю, і раптом помітив, що Привидове обличчя змінилося. Його каптур і мантія зморщилися, обвисли, весь він якось скулився і перетворився на різьблене бильце ліжка.
КУПЛЕТ П’ЯТИЙ
ЗАВЕРШЕННЯ ЦІЄЇ ІСТОРІЇ
Так! Це було бильце його власного ліжка, і кімната була теж його власна. А найкраще було те, що і Майбутнє належало йому, і він міг ще змінити свою долю.
— Я спокутую своє Минуле Сьогоденням і Майбутнім! — повторив Скрудж, прудко вилізаючи з постелі. — ї пам’ять про трьох Духів житиме в мені вічно! Джейкобе Марлі! Подякуймо Небу і світлому Різдву! На колінах я воздаю їм хвалу, старий Джейкобе! На колінах!
Він так прагнув здійснити свої добрі наміри і був такий схвильований, що голос не корився йому, а обличчя все ще було мокре від сліз, бо він ридма ридав, благаючи Духа.
- Вона не пропала! — закричав Скрудж, хапаючись за фіранку з-над ліжка і притискаючи її до грудей. — Вона тут, і кільця тут, і ніхто її не зривав! Усе тут… і я тут… і нехай пощезнуть привиди того, що могло бути! І вони пощезнуть, я знаю! Вони пощезнуть!
Говорячи так, він намагався вдягнутись, вивертав сорочку навиворіт, натягав задом наперед, сунув руку не в той рукав, і ногу не в ту штанину, — словом, від хвилювання страшенно метушився.
- Сам не знаю, що зі мною діється! — закричав він, плачучи й сміючись, коли панчоха Лаокооном оповилися круж нього. — Мені так легко, наче я пір’їнка, так радісно, наче я ангел, так весело, наче я школяр! А голова йде обертом, як у п’яного! Вітаю з Різдвом усіх, усіх! Із Новим роком весь світ! Ура! Ура! Ура!
Він убіг у вітальню і став, засапавшись.
- Ось і каструлька, в якій була вівсянка! — вигукнув він і знову забігав по кімнаті. — А через ці двері проникла сюди Тінь Джейкоба Марлі! А в цьому кутку сидів Дух Нинішнього Різдва! А за цим вікном я бачив літаючі душі. Усе так, усе на місці, і все це було, було! Ха-ха-ха!
Це й справді був чудовий сміх — особливо для людини, яка давно вже розучилася сміятись. І це був лише початок, лише передвістя ще багатьох хвилин такого ж радісного, веселого, задушевного сміху.
- Який же сьогодні день, яке число? — запитався Скрудж. — Не знаю, як довго пробув я серед Духів. Не знаю. Я нічого не знаю. Я мов новонароджене дитя. І нехай! Не біда. Воно й краще — бути дитиною. Ура! Ура! Ура!
Його радісні вигуки перервав церковний дзвін. Як же весело він дзвонив! Дінь-дінь-бом! Дінь- донн-бом! Бом-донн-дінь! Донн-дінь-дінь! Бом- бом-бом! О, як чудово! Як чудово!
Підбігши до вікна, Скрудж підняв раму і висунувся назовні. Ні імли, ні туману! Ясний, погожий день. Колючий, підбадьорюючий мороз. Він посвистує у свою крижану сопілочку і змушує кров, пританцьовуючи, бігти по жилах. Золоте сонце! Блакитне небо! Прозоре свіже повітря! Веселий передзвін!
О, як чудово! Як чудово! ,
- Який нині день? — звісившись униз, гукнув Скрудж до святково вдягненого хлопчика, який стояв у нього під вікнами і роздивлявся довкола.
- Що? — здивовано запитав хлопчик.
- Який сьогодні день, люба дитино? — повторив Скрудж.
- Сьогодні? — знову здивувався хлопчик. — Таж сьогодні Різдво!
«Різдво! — подумав Скрудж. — То я не пропустив свята! Духи здійснили все це за одну ніч. Вони все можуть, якщо захочуть. Звісно, можуть. Ясна річ».
- Послухай, милий хлопчику!
- Що? — відгукнувся той.
- Ти знаєш крамницю курятини за квартал звідси, на розі? — запитав Скрудж.
- Звісно, знаю! — відповів малий.
- Яка розумна дитина! — захопився Скрудж. — Дивна дитина! А ти не знаєш, чи продали вони вже індичку, яка висіла в них у вікні? Не маленьку індичку, а велику, призову?
- Найбільшу, завбільшки, як я?
- Яка кмітлива дитина! — вигукнув Скрудж. — Говорити з тобою — одне задоволення. Так, мій друже!
- Вона й зараз там висить, — сказав хлопчик.
- Висить? — сказав Скрудж. — То збігай і купи її.
- Та ну тебе! — буркнув хлопчисько.
-Ні, ні, я не жартую, — запевнив його Скрудж. — Купи її і скажи, хай принесуть сюди, а я вже розпоряджуся, куди її доставити. Приведи сюди управляючого і одержиш від мене шилінг. А якщо встигнеш за п’ять хвилин, одержиш півкрони!
Хлопчик помчав стрілою і, певно, вправна рука пустила цю стрілу з тятиви, бо вона не втратила марно ні секунди.
- Я пошлю індичку Бобові Кретчиту! — пробурмотів Скрудж і від захвату аж зайшовся сміхом. — Ото вже він буде голову ламати, хто це йому прислав. Та індичка, мабуть, удвічі більша від Крихітки Тіма. Навіть Джо Міллер1 ніколи б не придумав такої штуки — послати індичку Бобові!
Перо погано слухалося його, але він усе-таки надряпав адресу і зійшов униз, — відімкнути вхідні двері. Він стояв, чекаючи управляючого, і тут погляд його спинився на дверному молоткові.
- Я любитиму його до кінця моїх днів! — скрикнув Скрудж, погладжуючи молоток. — Але ж я й не дивився на нього колись. Яке в нього чесне, відкрите обличчя! Чудесний молоток! А ось й індичка! Ура! Ура! Як поживаєте? Веселого Різдва!
Яка ж це була індичка! Сумнівно, щоб ця птаха могла коли-небудь триматися на ногах — вони б підломилися під її вагою, як дві соломинки.
‘Джо Міллер — автор опублікованої в 1739 році збірки жартів і анекдотів.
- Ні, вам її не доволокти до Кемден-Тавна, — сказав Скрудж. — Доведеться найняти кеб.
Він говорив це, задоволено посміюючись, і з усмішкою заплатив за індичку, і з усмішкою оплатив кеб, і з усмішкою розплатився з хлопчиком, і з усмішкою опустився, засапавшись, у крісло, і сміятися ще, аж доки сльози не побігли в нього по щоках.
Поголитися виявилося непросто, бо руки у нього все ще дуже тремтіли, а гоління вимагає неабиякої обережності, якщо ви й не дозволяєте собі пританцьовувати під час цього заняття. Утім, навіть якби Скрудж відітнув собі кінчик носа, він спокійнісінько заліпив би рану пластиром і так само був би геть усім задоволений.
Нарешті, святково вдягнувшись, він вийшов з дому. По вулицях уже хмарою сунув народ — зовсім як того різдвяного ранку, який Скрудж провів із Духом Нинішнього РізДва. Заклавши руки за спину, Скрудж ішов по вулиці й сяючою посмішкою вітав кожного стрічного. І такий був у нього щасливий і доброзичливий вигляд, що двоє-троє перехожих, приязно посміхнувшись у відповідь, сказали йому:
- Доброго ранку, сер! Із Різдвом вас!
І Скрудж не раз відтак розповідав, що ці слова лунали в його вухах райською музикою.
Не встиг він відійти від дому, як побачив, що назустріч йому йде огрядний джентльмен — той самий, що, зайшовши до нього в контору на Святвечір, запитав:
- Скрудж і Марлі, якщо не помиляюся?
Скруджа аж пересмикнуло від думки про те, як
гляне на нього цей поважний пан при зустрічі, але він знав, що не повинен ухилятися від визначеного йому шляху.
- Дорогий сер, — сказав він, на ходу простягаючи обидві руки старому джентльменові, — сподіваюся, ви успішно завершили вчора вашу справу? Це дуже добра справа. Вітаю вас зі святом, сер!
- Містер Скрудж?
- Саме так, — відповів Скрудж. — Це моє ім’я, але боюся, що воно звучить для вас не дуже приємно. Дозвольте попросити у вас пробачення. І ви мене дуже зобов’яжете, якщо… — і тут Скрудж прошептав йому щось на вухо.
- Господи милосердний! — подивовано вигукнув джентльмен. — Мій дорогий містере Скрудже, ви жартуєте?
- Зовсім ні, — сказав Скрудж. — І дуже вас прошу, ані фартингу менше. Я так лише сплачую частину своїх давніх боргів. Можете ви зробити мені цю послугу?
- Дорогий сер! — сказав старий джентльмен, тиснучи йому руку. — Я просто не знаю, як і дякувати вам за таку щедрість…
- Будь ласка, ані слова більше, — обірвав його Скрудж. — Зайдіть якось мене провідати. Зайдете?
- З радістю! — скрикнув старий джентльмен, і без сумніву, це було від душі.
- Дякую вам, — сказав Скрудж. — Тисячу разів дякую! Я дуже вам зобов’язаний. Бувайте здорові!
Скрудж побував у церкві, потім ходив вулицями, придивлявся до перехожих, гладив по голівках дітей, розмовляв із жебраками, заглядав у вікна квартир і в підвальні вікна кухонь, — і все, що він бачив, сповняло його серце радістю. Чи думав він коли-небудь, що звичайнісінька прогулянка — та й узагалі геть усе — може зробити його таким щасливим! А коли почало смеркатися, він рушив до будинку племінника.
Не раз і не двічі пройшовся він мимо його дому туди-сюди, не зважуючись постукати в двері. Нарешті, зібравшись із духом, піднявся на ґанок.
- Чи вдома господар? — запитав він дівчину, яка відчинила йому двері. Яка мила дівчина! Прекрасна дівчина!
- Удома, сер.
- А де він, моя люба? — запитав Скрудж.
- У їдальні, сер, і господиня теж. Дозвольте, я вас проводжу.
- Дякую. Ваш господар мене знає, — сказав Скрудж, уже взявшись за ручку дверей у їдальню. — Я пройду сам, моя дорога.
Він тихенько повернув ручку і просунув голову в двері. Господарі в цю мить обдивлялися парадно накритий обідній стіл. Молодята ж завжди непокояться з приводу сервіровки столу і готові десятки разів перевіряти, чи все на місці.
- Фреде! — покликав Скрудж.
Сили небесні, як здригнулася племінниця! Вона сиділа в кутку, поставивши ноги на стільчик, і Скрудж геть забув про неї в цю хвилину, інакше він ніколи й нізащо так би її не налякав.
- З нами хресна сила! — закричав Фред. — Хто це?
- Це я, твій дядечко Скрудж. Я прийшов до тебе погостювати. Чи приймеш мене, Фреде?
Чи прийме він дядечка! Та він на радощах ледь не відірвав йому руку. За п’ять хвилин Скрудж уже почував себе як удома. Такого сердечного прийому він ще зроду не зустрічав.
Племінниця мала,точнісінько такий же вигляд, як і в тому зидінні, що явилося йому напередодні. Таким же був і Топпер, що незабаром прийшов, і пухкенька сестра господині, що з’явилася слідом за ним, та й усі інші. Який це був дивовижний вечір!
Які дивовижні ігри! І яка дивовижна єдність у всьому! Яке щастя!
А зранку, щойно світало, Скрудж уже був у себе в конторі. Так, він прийшов ранесенько. Він прагнув потрапити туди раніше від Боба Кретчита і викрити клерка в тому, що він спізнився на роботу. Скрудж просто мріяв про це.
І це йому вдалося! Так, вдалося! Годинник пробив дев’яту. Боба немає. Чверть на десяту. Боба немає. Він спізнився рівно на вісімнадцять з половиною хвилин.
Скрудж сидів за своєю конторкою, навстіж розчинивши двері, щоб бачити, як Боб прослизне у свою комірку.
Ще за дверима Боб зняв із голови капелюха і розмотав свій теплий шарф. І ось він уже сидів на табуреті й з такою швидкістю скрипів по папері пером, наче хотів наздогнати й перегнати дев’яту годину, яка втекла від нього.
- А ось і ви! — пробурчав Скрудж, наслідуючи своє власне одвічне бурчання. — Як розуміти вашу з’яву на роботі в цей час?
- Прошу вибачення, сер, — сказав Боб. — Я справді трохи спізнився!
- Он воно що! Ви спізнилися? — підхопив Скрудж. — Так, мені теж здається, що ви спізнилися. Будьте такі люб’язні, підійдіть сюди, сер.
- Але ж це один-єдиний раз за весь рік, сер, — жалібно проговорив Боб, виповзаючи зі своєї комірки. — Більше цього не буде, сер. Я дозволив собі вчора трохи повеселитися.
- Ось що я вам скажу, приятелю, — промовив Скрудж, — більше я цього не потерплю, а тому… — і тут він зіскочив зі стільця і дав Бобові такого стусана під ложечку, що той задом влетів назад у свою комірчину. — А тому, — продовжував Скрудж, — я маю намір збільшити вам платню!
Боб затремтів і нишком потягнувся до лінійки. У нього промайнула думка оглушити Скруджа ударом по голові, скрутити йому руки за спиною, покликати варту і чекати, доки принесуть гамівну сорочку.
— Вітаю вас зі святом, Бобе, — сказав Скрудж, плескаючи Боба по плечу, і цього разу видно було, що він таки сповна розуму. — І бажаю вам, Бобе, друже мій, добряче розважитися цього Різдва, бо досі ви через мене не вельми веселилися. Я збільшу вам платню і постараюся що-небудь зробити і для вашої сім’ї. Сьогодні увечері ми поговоримо про це за келихом різдвяного глінтвейну. А зараз, Бобе Кретчите, перш ніж ви надряпаєте ще хоч одну кому, я наказую вам купити відро вугілля і напалити тут так, щоб було жарко.
І Скрудж доримався свого слова. Він зробив усе, що обіцяв Бобові, і навіть більше, значно більше. А Крихітці Тімові, який, до речі, незабаром видужав, він був завжди другим батьком. І таким він став добрим другом, таким добрим господарем, і такою доброю людиною, що наше славне старе місто може ним лише пишатися. Та й не тільки наше — будь-яке добре старе місто, містечко чи село в будь-якому куточку нашої доброї старої землі. Дехто підсміювався з цього перетворення, але Скрудж не звертав на них уваги — смійтеся на здоров’я! Він був досить розумний і знав, що так уже влаштований світ, — завжди знайдуться люди, готові висміяти добру справу. Він розумів, що ті, хто сміється, — сліпі, і думав: нехай собі сміються, аби не плакали! На серці в нього було весело й легко, і йому цього було цілком досить.
Більше він уже ніколи не водив компанії з привидами, — у цьому сенсі він дотримувався принципів поміркованості, — і про нього йшла поголоска, що ніхто не вміє так шанувати й справляти Різдво, як він. Якби ж і про нас могли сказати те саме! Про всіх нас! А тепер нам залишається тільки повторити за Крихіткою Тімом: хай дарує нам Господь свою милість!
Алена ВАСИЛЕВИЧ РЕШЕТО ЦУКЕРКІВ
Уривок із повісті «Рости, Гатко!»
Ну й любить же Ганька свята!
Не якісь там Ганни, Варвари чи Михайла-стра- шителя… їх, як вона гадає, і дорослі святкують тільки для годиться, більше з остраху. Візьми, скажімо, прогнівай цього придурка Михаїла, то він ще напустить на тебе вихор та стріхи познімає… Або цей старий глушпета Ілля. Люди кличуть: «Іди, де просять». Д він без розбору — шусь туди, де косять. «Іди, де ждуть», — звуть люди. А він туди, де жнуть. А то ще почне гасати небом, Перуном лякати… І не дивно, що ніхто не готується до цих свят. Ніхто не лише пирогів — сухариків пшеничних не пече.
Ганька любить інші свята. Коли хати білять. Коли печуть пироги і колють свиней. Коли приїздять гості. На коляду, наприклад, Ганька з матір’ю і тітка Іваниха з дочками готуються дуже-предуже. Чекають у гості тітку Павлину з дядьком Степаном. Тітка пішла заміж «безвісти», як кажуть дома, і живе десь під містом Бобруйськом. Живе, як і вони, в селі. Але й мати і вся рідня, коли балачка про тітку ведеться при комусь чужому, кажуть, що тітка живе в місті… Ганька тітки Павлини ще зроду не бачила, і тому тітка здається їй не інакше, як вельми поважною панею. У капелюшку з пером, у широкій, як бочка для квашення, спідниці й неодмінно з пара- солею в руках… Такі малюнки Ганька щодня роздивляється в книжці, з якої вчилися колись у школі її двоюрідні сестри.
Останній тиждень перед колядками всі живуть, як погорільці. З ліжок виносять надвір і провітрюють давню горохову солому (її гарно провітри та підбий, то будеш розкошувати ще цілий рік, ніби на тій перині). Тягнуть на мороз старі ковдри й кожухи, знімають з подушок наволочки й вишиті рушники з ікон. Гріють у відерних чавунах воду і перуть білизну, скатертини, покривала, простирадла… Лише діда Грися не чіпають: він як досі не злазив, так і тепер не витикається з печі.
А потім Ганьчині сестри і мати йдуть на річку — полоскати в ополонці білизну. Заняття це веселе.
На річку сходяться жінки й дівчата чи не з усього села.
Тах-тах-тах! — тільки й Лунає навкіл од праників.
Тут, на річці, біля матерів і старших сестер, всі Ганьчині однолітки. Помочі від них ніякої. Вони тільки товчуться під ногами та заважають і набридають старшим. Але спробуй прожени їх звідси, хоч і під носами в них уже позамерзало, хоч руки й ноги від холоду аж повклякали…
- Дайте мені праник, я вибиватиму рушники, — в’язне до сестер Ганька.
- От надокучлива дитина!.. Йшло б та сиділо собі на печі, — гніваються сестри.
- Да-айте!.. — Ганька посковзнулась і ледве не полетіла в ополонку.
- А Боже, Боже! — виведена з себе, мати хапає Ганьку за руку й дає їй ляпаса.
Але що той ляпас по ватяній свитці!
- А з баб який толк, — зневажливо каже про свою «бабську» хату тітка Іваниха.
Ганька гнівається:
- Самі ви баба!
Ні сама вона не хоче бути бабою, ні своєї мами теж не згоджується вважати бабою.
Нарешті вся робота пороблена.
Ліжка поперестилали. Ікони помили й завісили чистим. Свіжину впорали. Діда Грися теж помили, перебрали в чисте і знов спровадили на теплу, прибрану від старих панчіх та валянок піч.
У хаті пахне приємною сирістю: побіленими стінами, вимитими лавами і підлогою. Пахне смаженою свіжиною.
У печі з перлової крупи вариться колядна кутя. На кутю, під вечір, чекають гостей.
Ганька не сидить в хаті. Все надворі та надворі. Хоче найпершою зустріти тітку з дядьком. Усі вдома кажуть, що тітка Павлина добра. Що без цукерок вона ніколи не їздить… За день Ганька промерзла, зголодніла і, нарешті, здалася. Сидить за столом біля миски і — аж за вухами лящить — сьорбає гарячий квас з грибами. План у неї простий: під’їсти і знов бігти зустрічати тітку. Ганька боса (щоб одійшли ноги), без хустки…
І раптом — двері навстіж: на порозі Ганьчині товаришки — Маня Павлова та Анютка Корбутова.
- Тітко, ваші гості приїхали!
- А Боже ж ти мій! — якось дуже смішно сплескує руками Ганьчина мати і — в чім стояла: в буденній хустці, в полотнянім фартусі — біжить надвір. За нею відразу ж зникають і Маня з Анюткою. А Гань- ка, боса й розхристана, сидить над мискою і плаче: щоб він згорів, цей квас…
Тітку Павлину вводять у хату під руки. І Ганьці зразу важко здогадатися, що цей стіг одежі може бути тіткою Павлиною… Прибігає тітка Іваниха, прибігають двоюрідні сестри Саша, Анюта й Ніна. Вони вчотирьох і Ганьчина мати починають всі разом роздягати тітку. Спочатку розв’язують велику, як покривало, дебелу картату хустку. Тоді розшпилю- ють довжелезний, до землі, кожух, потім розв’язують якусь червону хустину, потім вузеньку білу, якою прив’язане тітчине чоло… Аж тоді вже тітка починає сама трохи ворушитися і пробує розшпи- лити довге чорне пальто з хутровим коміром і манжетами. Пальто прегарне, у Ганьчиної матері такого немає. Але тітку знов випереджають Ганьчина мати, тітка Іваниха і сестри. Одна Ганька, хоч і ждала тітку Павлину більше за всіх, сидить і ані руш. Тітка щасливо сміється, відповідає усім заразом, усіх разом цілує по кілька разів і все розстібається, і все розв ’ язує хустки…
- Як же ви, сестричко, доїхали? Замерзли, мабуть? — найдужче клопочеться Ганьчина мати. Найдужче рада вона, що приїхала сестра.
- Та ні. Ми, щоб ноги не померзли, нагріли цеглини й поклали під валянки… То й нічогенько! Як на печі, їхали… Степан тільки…
В цей час двері знов відчиняються і, водночас із клубами білої, густої, мов сукно, пари, смішно переступає поріг другий стіг одежі… Тільки цей стіг з бородою. Борода широка, кучерява — з морозу та з інею, як волохатий березовий віник.
Ганьчина мати і тітка Іваниха кидаються роздягати цей другий стіг.
- Дякую, дякую, своячечки! — відказує стіг веселим приязним басом і роззирається по боках, куди б поставити круглу плетену кошовку, яку він тримає в руках. — Я сам. Я сам… Ви мою Павлусечку роздягайте.
- А мене вже, Степанку, роздягнули! — так само весело й приязно відгукується тітка Павлина. Гань- ка здогадується, що це і є тітчин дядько Степан.
Дядька Степана все-таки роздягають, і він починає вітатися з усіма по черзі. Спершу з Ганьчиною матір’ю і тіткою Іванихою, спершу — цьом в одну руку, потім — цьом у другу, а тоді цілується, як усі цілуються. Тоді вітається з Саньчиними сестрами — Сашею, Анютою і Ніною.
- Ого панянки! Справжні пані, панянки! — весело оглядає і цілує він дівчат.
Дядько Степан вітається навіть з Саньчиними товаришками — Манею і Анюткою. Подає їм широку, як лопата, долоню, а тоді підкидає їх мало не до стелі…
Одна тільки Ганька сидить біля миски, і одну її тільки ніхто не помічає. Ця неувага так ображає Ганьку, що вона не може більше витримати. Вона плаче гірко, плаче вголос…
- А моє ж ти пташенятко! А моє ж ти маленьке!.. — першою кидається до неї тітка Павлина. — А про нього ж і забули всі!.. І оця твоя дурна тітка забула…
Тітка Павлина підхоплює Ганьку на руки, тулить до грудей і гаряче цілує. А Ганька з горя і жалю до себе плаче ще дужче.
- Е-е, а кому ж це тітка стільки цукерків накупила та всю дорогу кого так хвалила?.. — ні до кого звертаючись, питає дядько Степан і береться за кошовку… (Цікаво, що в тій кошовці, — мо’, цукер-
ки?..) — Своячко, — потім просить він Ганьчину матір, — он у вас за комином решето, то, будь ласка, подайте мені його.
Мати подає дядькові Степанові решето, і він пригорщами, пригорщами пересипає цукерки в решето… «Ракові шийки», «Дюшеси», «Подушечки»…
Ганьці раптом робиться мулько на руках у тітки Павлини, і вона починає крутитись, як на шилі.
- А хто мене поцілує? — питає дядько Степан і йде до Ганьки й тітки з цілим решетом цукерків.
Він ставляє решето на лаву і простягає Ганьці руки і бороду-віник. Ганька охоче перебирається з тітчиних рук на дядькові, однак цілуватися з ним їй ніяк не хочеться, і вона якомога відкручується від дядькових поцілунків.
- Ну ж і клопіт з тим цілуванням! — весело каже тітка. — Сідай, моє дитя, до решета, та й уся робота!
- А щоб не було сумно, — додає дядько, — лізь на піч та клич своїх товаришок, а я вам решето подам…
Дядько Степан урочисто ставить решето на піч, підсаджує туди Маню і Анютку… Слідком за ними лізе на піч і Ганька. За цей час вона знов устигає надутись: як вони її — то ніколи цукерками не почастують, а як їм — то ціле решето…
Зате на печі, біля, решета цукерків, Ганька добріє і швидко забуває свою образу. їй робиться веселіше. Бо кому на світі ще випадала така розкіш у житті?
Ціле решето цукерків!..
Ґурам ПЕТРІАШВІЛІ
РІЗДВЯНА КАЗКА
Із циклу «Казки Маленького міста»
Напередодні Різдва у Маленьке місто на своєму авто, до якого була причеплена різнокольорова цистерна, приїхав веселий чоловік. Поставив він цистерну на міському майдані й заходився продавати дуже смачну і солодку воду.
У цистерні було багато маленьких різнокольорових краників, і з кожного текла вода такого ж кольору, як і краник.
Воду із задоволенням пили як діти, так і дорослі. А чоловік із ранку до вечора метушився, наливаючи воду в різнокольорові келишки і весело перемовляючись із тими, хто її пив.
Усі були задоволені…
Але дуже швидко у деяких громадян на щоках та на штанах у тому місці, яким, даруйте, сідають, з’явилися плями.
Коли люди придивилися, то збагнули, що плями на щоках — це сліди від ляпасів, а на штанах — від копняків.
Ці громадяни годинами відмивалися і постійно міняли штани, але ніщо не допомагало. Сліди зі щік не стиралися, а на штанах, хай і нових, з’являлися знову.
Тоді ці громадяни змовились і увечері, коли все місто готувалося зустріти Різдво, прийшли на майдан.
Вони тихенько підкралися до кабіни авто веселого чоловіка. Той теж збирався зустріти Різдво і сам до себе промовляв такий тост:
Хай живуть птахи, хай живуть квіти!
Хай живуть дорослі, хай живуть діти!
Ляпасно-копнячні громадяни витягли чоловіка з авта і сказали:
- Випий своєї води з-під усіх краників.
Чоловік посміхнувся:
- Із задоволенням!
- Але те, що буде потім, тобі не принесе задоволення, — сказали вони, грізно насупившись.
- То що ж — така моя доля, — знову посміхнувся веселий чоловік.
Щойно він випив води з-під усіх краників, громадяни почали частувати його ляпасами і копняками. Потім ураз зупинились і побачили, що ніякого сліду ні на його щоках, ні на штанах не залишається.
- Нічого надзвичайного, — сказав їм чоловік. — Сліди залишаються тільки від тих ляпасів і копняків, які людина заслужила.
Ці слова страшенно обурили громадян, і вони ладні були накинутися на веселого чоловіка. І, можливо, розірвали б його на шматки, — але тут якраз забамкав великий міський годинник.
Настало Різдво.
І в громадян раптом зникли сліди від ляпасів і копняків. А ще за мить вони відчули на щоках щось приємне, а з їхніх сердець зникла злість.
- Кого ви зараз згадали? — запитав веселий чоловік.
- Маму! — радісно закричали громадяни.
І над їхніми головами закружляли різнокольорові метелики, що світилися зсередини. Це були поцілунки, які в дитинстві їм дарували їхні матусі.
У ту ж мить розчинилися всі вікна — і з них вилітали ще тисячі різнокольорових метеликів.
Хмаркою опустилися вони до веселого чоловіка. І громадяни, усміхаючись, дивилися, як ця хмарка підняла його разом із автомобілем і цистерною в повітря й понесла у ніч.
Йо ТЕНФ’ЮР
І СВЯТОЧНОМУ ГНОМОВІ БУВАЄ НЕЛЕГКО
У неділю мама, запаливши свічку, як то й годиться за чотири тижні до Різдва, нагадала:
- Мабуть, вже пора писати святочному гномові. Ану, діти, пишіть йому, хто що бажає.
Власне, ані крихітка Сів, ані середульший Мор- тен ще не вміли писати. Умів лише старший — Свейн, бо вже ходив до школи. Проте і Мортен і Сів могли свої бажання намалювати. Либонь, святочний гном їх зрозуміє.
- Але пам’ятайте, що цього року і святочний гном переживає скруту, — сказала мама. — Гадаю, не варто бажати чогось дорожезного і надто багато.
- Невже і святочний гном лишився без роботи? — здивувалась крихітка Сів. Тато лишився без роботи, тож вона знала, що таке безробіття.
- Та ні, — відповіла мама, — але і святочний гном переживає тяжкі часи.
- А що таке тяжкі часи? — допитувалася Сів.
- А те, що і святочному гномові буває нелегко, — відповіла мама. 1 з тону її голосу Сів трішки втямила, що то означає.
- По-вашому, мамо, лялечка, що вміє випорожнятися, дуже дорога? — спитала Сів.
- Не кажи свого бажання вголос, — мовив середульший Мортен. — Про нього повинні знати лише
ти і святочний гном. Правда, ти ж не сказала, що хочеш лялечку. Ти тільки спитала, чи вона не дуже дорога, — додав він.
- Напевно, на таку лялечку святочний гном стягнеться, — сказала мама.
- Може, ми повкидаємо листи до гнома в поштову скриньку? — спитала Сів. Вона була в такому віці, що й не пам’ятала, як вони робили торік.
Мортен, пам’ятаючи те, відповів:
- Ні, тато віддасть їх Північному Вітрові, а Північний Вітер віднесе святочному гномові.
- Ха-ха, Північному Вітрові! — засміявся Свейн.
- Годі тобі, Свейне, — мовила мама.
Як тільки тато зібрався відносити листи, всі вийшли з ним у передпокій.
- Ну в тебе й чоботи! — скрикнула мама. — Оно які на підошвах діромахи! Я й не бачила.
- Мотаєшся туди-сюди, шукаючи роботу, от і зношуєш чоботи, — мовив тато.
- Якщо ти підеш у цих чоботях на сніг, то Застудишся, — сказала мама. — Тобі треба купити нові чоботи.
- До Різдва нічого не вийде, — зітхнув тато. — Стільки всього треба накупити.
- Можемо попросити в гнома й чоботи, — мовила Сів.
- Про свої бажання не кажуть вголос, — нагадав Мортен. — їх повинен знати тільки гном.
- Ха, ха, гном, — засміявся Свейн.
- Вгамуйся, Свейне, — сказала мама. — Тато матиме нові чоботи. Це ми їх йому купимо. Кілька днів обідатимемо саму кашу й заощадимо грошей.
Так вони й зробили. Наступної неділі у підсвічнику було запалено три свічки, а через чотири дні тато прийшов додому в найкращих чоботях, які Сів
225
коли-небудь бачила. В коричневих, блискучих чоботях із товстими підошвами.
- Дякую за чоботи, — сказав мамі тато.
- Дякуй каші, — відповіла мама. — І дітям, що помогли мені ощадити.
І знов надійшла неділя. Старший Свейн, середульший Мортен і крихітка Сів запалили в підсвічнику кожне свою свічку, щоправда, поки запалювала Сів, тато підтримував їй руку. Мама запалила четверту свічку.
Напередодні святвечора тато взувся в свої прегарні чоботи, пішов надвір і купив ялинку, а діти, не відступаючи від нього ні на крок, її убрали.
АЖ ОСЬ І СВЯТВЕЧІР.
Вони їли рисову кашу, геть не таку, як інші каші, бо то була різдвяна каша з мигдалем. Свейн знайшов у своїй каші мигдаль, а тоді йому перепав марципан у вигляді поросятка.
Потім вони водили коло навкруг ялинки, співаючи «Різдвяну радість» та «Що за блакить чудова»; а тоді тато подався нагору до спальні.
- Трішки перепочину, та й святкуватиму далі, — сказав він.
Тато страшенно стомився від усіх тих походеньок — шукати роботу й вибирати красуню-ялин-
ку-
Мама з дітьми співали не вмовкаючи, лише тепер вони вже не ходили навкруг ялинки, а стояли. Старший Стейн пишався, що знав багато куплетів із «Дитя у Віфлеємі народилось» та «Я співаю різдвяну пісню», які вивчив у школі. Середульший Мортен навчився співати від Свейна, а Сів виводила «тра- ля-ля». Виходило чудово.
А тоді хтось подзвонйв. Усі гуртом вони кинулися в передпокій, і мама відчинила двері.
А ТАМ СТОЯВ СВЯТОЧНИЙ ГНОМ.
Він був убраний у тепле просторе пальто, мав білу бороду й незворушне дивне лице.
- Чи є тут слухняні діти? — загудів гном.
- Є, — відповіла мама.
Стало якось страшнувато. Але в гномовій торбині було повно всіляких пакунків, і Сів дивилась не на гнома, а лише на них.
Свейнові та Мортену дісталося по пакету з конструктором і ковзанами. Ковзани були не нові, але чудові. Мортен на радощах закричав:
- Молодець, гноме!
Напевно, він уже не боявся. Проте Сів трішки злякалась, коли гном підійшов до неї. Спершу він дав їй пакуночок, обгорнутий у красивий папір, на якому були намальовані червоні гноми й зелені різдвяні ялинки. Сів розірвала папір і вийняла з нього коробку з безліччю кольорових олівців. А тоді гном дав їй ще один пакунок — довгастий і доволі таки великий. Розірвавши папір, Сів дістала ще одну коробку, а в тій коробці лежала лялечка, здається, така, що вміє випорожнятися!
- Красненько дякую, — пошепки мовила Сів, бо голос у неї пропав.
Потім вона зробила реверанс. Але враз її погляд упав додолу.
НА ГНОМОВІ БУЛИ ТАТОВІ ЧОБОТИ! ГНОМ УКРАВ У ТАТА ЧУДОВІ НОВІ ЧОБОТИ!
Сів мало не скрикнула, та стрималась. Надто великого страху нагонив на неї цей здоровенний гном, що стояв просто над нею. Вона не мовила ні слова.
Мама та середульший Мортен сказали:
- Щасливої дороги, святочний гноме!
І святочний гном подався з хати. Та й тоді Сів нічого нікому не сказала. Сторопіла й знічена, сіла вона в кутку, забувши бавитися новою лялечкою.
О, як їй було соромно розказати рідним про те, що вона побачила, а вони навіть не помітили. Вона гаразд не розуміла, чи їй було соромно за різдвяного гнома, чи за себе. В її голові лунав мамин голос: «І святочному гномові буває нелегко».
Либонь, святочний гном перебував ще в тяжчій скруті, ніж вона собі гадала. І він стільки мусив ходити по снігу, що йому потрібні були гарні чоботи. Та все ж…
Сів розгубилася. Де й поділася її радість від лялечки та кольорових олівців! Може, заглянути в передпокій? Ага, так вона й знала: ТАТОВИХ ЧОБІТ НЕ БУЛО НА МІСЦІ!
Що робити? Треба знайти святочного гнома й пояснити йому, що татові потрібні чоботи для того, щоб мотатися сюди-туди, шукаючи роботу! Одначе Свейн не повинен дізнатися про те, що втнув святочний гном, бо ще, чого доброго, йому заманеться корчити гримаси, а сьогодні ж святвечір… не випадає говорити щось погане про святочного гнома.
А тепер гном десь пішов. Сів йому напише. Ой, писати вона таки не вміє, але вміє малювати. Сів гайнула до кімнати й відірвала клаптичок отого чудового паперу з червоними гномами й зеленими ялинками. На щастя, на звороті папірець був білий, тож вона взяла новий червоний олівець і намалювала там пару чобіт. Напевно, святочний гном зрозуміє, що вона мала на думці. Вона бажала чобіт для тата. Але Мортен казав, що бажань не кажуть вголос. І Сів тихенько, мов мишка, знов прокралася в передпокій. Та як відчинити двері надвір? Ручка була надто високо. Сторопівши, вона стала навшпиньки.
Нараз із кімнати вийшов Свейн.
- Мама питає, чого ти пішла в холодний передпокій, — мовив він. — Ану, йди до нас.
- Добре, але спершу відчини мені двері, — попросила Сів.
- Навіщо?
- Мені треба відіслати листа святочному гномові.
- Листа святочному гномові? Ха-ха, — засміявся Свейн. — Хіба він не вдовольнив твого бажання?
- Вдовольнив, — відповів Сів. — Але…
- Гаразд, ти ж іще таке мале й дурне, — сказав Свейн, відчиняючи двері.
Надворі стояла глибока тиша. Небо було страшенно високо і все в зірках.
- Вітре, прилинь, вітре, прилинь, — зашепотіла Сів.
Вітер і справді прилинув. Сів кинула йому клапоть паперу, він підхопив його й помчав із двору.
Замерзнувши, Сів знов пішла до кімнати. Коли б той вітер, що взяв папірця, був Північний, і коли б він знайшов того святочного гнома, що приходив. Бо є всілякі вітри… Сів задумалась.
Незабаром з’явився тато. Як же він розчарувався, коли почув, що святочний гном уже приходив.
- Ми пожаліли тебе будити, — сказала мама. — Ти був такий стомлений.
- Стомлений, ха-ха, — засміявся Свейн. Не будили, бо ніхто з них — ні він, ні Мортен, ні Сів — навіть не здогадався покликати тата, коли приходив святочний гном… Тоді вони думали тільки про подарунки.
А тепер на столі вродились горіхи, інжир і помаранчі.
Наминаючи ласощі, Сів безперестанку думала про святочного гнома. Чи дістав він її листа? Чи зрозумів він її?
- Ну, Сів, тобі, напевно, пора в ліжко, — сказав тато. — Твої оченята вже хочуть спатки…
Проте її очі це бачили, як тато несе її в передпокій, а тоді підіймається сходами до спальні. А ще вони загледіли, що ТАТОВІ ЧОБОТИ СТОЯЛИ ТАМ, ДЕ Й ЗАВЖДИ! Святочний гном приходив сюди, поставив їх на місце, і ніхто нічого не чув!
Виходить, усе склалося добре? Однак не зовсім. Сів лежала в зручному, теплому ліжку й думала про святочного гнома, який мандрував по снігу й морозу, заносив дітям подарунки, а сам… ходив у поганючих старих чоботях. І, мабуть, ті чоботи були геть негодящі, якщо святочний гном, напрочуд добрий святочний гном, зважився на крадіжку! Немає нічого гіршого за крадіжку. Скільком дітям святочний гном давав подарунки, а сам діставав облизня! Врешті-решт Сів схрестила руки на грудях і попросила крізь сон:
- Боже милосердний, дай святочному гномові нові чоботи!
Чи почув її Господь? На другий день вона тільки про те й думала. Якщо не почув, то святочний гном не впорається до кінця зі своєю різдвяною роботою. А йому ж треба завітати до сусіднього будинку, де мешкала бабуся з дітьми, а тоді до крамниці неподалік од міста, а потім він мав прийти на свято різдвяної ялинки в татів спортивний клуб. Правду кажучи, роботи в нього було вдосталь! Чи отримав він нові чоботи?
- Мамо, як ви думаєте, чи тепло у хаті святочного гнома? — спитала Сів.
- Авжеж, — відповіла мама.
Та коли там він утрапить додому!
- Мабуть, йому не треба йти на свято різдвяної ялинки, — сказала Сів.
- Чого? — спитала мама.
Ой, як тяжко було це пояснити!
Увечері Сів ще більше думала про святочного гнома — про його мандри під зоряним небом, про те, який він був заклопотаний і закоцюблий від холоду. Сів одно відхиляла штору й поглядала на темну вулицю, згадуючи мамині слова: «І святочному гномові буває нелегко!»
А лежачи в ліжку, вона попросила:
- Ласкавий Боже, побережи святочного гнома!
- Мабуть, він і сам бережеться, — мовив Мортен.
- А бережеться, ха-ха! — засміявся Свейн.
Зате мамі й татові, здається, припало до душі те, що Сів у вечірній молитві попросила за святочного гнома.
І ось надійшов день, коли їм треба було йти на свято різдвяної ялинки. Хлопці раділи, бо пам’ятали, як було торік. Тоді вони отримали пакети з усіляким добром і ковзалися на широкому майданчику, де височіла здоровенна ялинка.
На свято зійшлася сила-силенна дітей, які водили танок навколо ялинки й гралися в «Лиса» та в «Ялівець».
ТА ОСЬ З’ЯВИВСЯ СВЯТОЧНИЙ ГНОМ!
- Чи є тут слухняні діти? — спитав він.
- Немає, — вигукнув Свейн, але святочний гном, звісно, того не почув, бо всі отримали подарунки, Свейн також. Крихітка Сів не дивилась ні на торбину з подарунками, ні на що інше, вона не зводила очей із гномових ніг. НА НИХ БУЛИ КРАСИВІ, ВЕЛИКІ, М’ЯКІ, ЧОРНІ ЧОБОТИ!
Сів так зраділа, що аж розпашілася.
- Дякую, святочний гноме, — сказала вона, отримавши пакет із подарунками. А тоді пошепки подякувала ще раз: — За те, що тато знов дістав чоботи.
Вони повертались додому в глибокій темряві. Ген-ген у небі сяяла ціла китиця зірок, повівав легенький вітрець.
- Дякую, вітре, — прошепотіла Сів.
А як лягла в ліжко, прошепотіла знов:
- Дякую, Боже!
Тепер вона від щирого серця могла радіти лялечці, що вміла випорожнятися, і чудовим кольоровим олівцям!
Леонід АНДРЕЄВ
АНГЕЛИК
І
Часом Сашкові хотілося перестати робити те, що зветься життям: не вмиватися зранку холодною водою, в якій плавають тоненькі пластинки льоду, не ходити в гімназію, не слухати там, як усі його лають, і не відчувати болю в попереку і в усьому тілі, коли мама становить його на весь вечір на коліна. Але йому було тринадцять років, і він не знав усіх способів, якими люди перестають жити, коли цього захочуть, тож і далі ходив у гімназію і стояв на колінах, і йому здавалося, що життя ніколи не закінчиться. Мине рік, і ще рік, і ще рік, а він ходитиме в гімназію і стоятиме вдома на колінах. А оскільки Сашко мав непокірну й сміливу душу, він не міг спокійно терпіти зло і мстив життю. Через це він бив приятелів, грубив начальству, дер підручники і весь день брехав то вчителям, то мамі, не брехав лише татові. Коли в бійці йому розбивали носа, він спеціально роздряпував його ще дужче і ревів без сліз, але так голосно, що всі почувалися неприємно, морщилися й затуляли вуха. Поверещавши скільки треба, він одразу ж замовкав, показував язика і малював у чорновому зошиті карикатуру на себе, що реве, на доглядача, котрий затулив вуха, і на переможця, який тремтів від страху. Весь зошит був змальований карикатурами, і найчастіше повторювалася така: товста й низенька жінка била качалкою тонкого, як сірник, хлопчика. Внизу великими й нерівними літерами чорнів підпис: «Проси вибачення, щеня», — і відповідь: «Не попрошу, хоч лусни». Перед Різдвом Сашка вигнали з гімназії, і коли мати взялася його бити, він укусив її за палець. Це дало йому свободу, і він покинув умиватися вранці, бігав цілий день з хлопчаками, і бив їх, і боявся лише голоду, бо мати зовсім перестала годувати його, і лише тато ховав для нього хліб і картоплю. За цих умов Сашко визнавав існування можливим.
У п’ятницю, напередодні Різдва, Сашко грався з хлопцями, доки вони не розійшлися додому і не проскрипіла іржавим, морозним скрипом хвіртка за останнім із них. Уже темніло, і з поля, до якого виходив одним кінцем глухий провулок, насувалася сіра снігова мла; у низенькій чорній будівлі, що стояла впоперек вулиці, на виїзді, загорівся червонуватий незмигний вогник. Мороз подужчав, і коли Сашко проходив у світлому крузі, що утворився від запаленого ліхтаря, він бачив, як поволі вилися в повітрі маленькі сухі сніжинки. Доводилося йти додому.
— Де валандаєшся, щеня? — крикнула на нього мати, замахнулася кулаком, але не вдарила. Рукави в неї були засукані, оголяючи білі, товсті руки, і на безбровому, пласкому обличчі виступали краплі поту. Коли Сашко проходив повз неї, він відчув знайомий запах горілки. Мати почухала в голові товстим указівним пальцем із коротким і брудним нігтем, та оскільки сваритися було ніколи, вона тільки сплюнула і викрикнула:
- Статистики, одне слово!
Сашко презирливо шмигнув носом і пройшов за перегородку, де чулося важке дихання тата, Івана Савича. Йому завжди було холодно, і він прагнув зігрітися, сидячи на розжареній лежанці й підкладаючи під себе руки долонями донизу.
- Сашку! А тебе Свічникови на ялинку звали. Покоївка приходила, — прошепотів він.
- Брешеш? — запитав із недовір’ям Сашко.
- їй-богу. Ця відьма навмисне нічого не каже, а вже й куртку приготувала.
- Брешеш? — усе дужче дивувався Сашко.
Багачі Свічникови, які рекомендували його в гімназію, не веліли після його виключення й показувати носа до них. Тато ще раз побожився, і Сашко задумався.
- Ану посунься, розсівся! — сказав він татові, за- стрибуючи на коротеньку лежанку, і додав: — А до цих чортів я не піду. Забагато честі, якщо ще я до них піду. «Розбещений хлопчик», — протягнув Сашко в ніс. — Самі вони розбещені, антипки товстопикі.
- Ох, Сашку, Сашку! — щулився від холоду тато. — Бідна твоя голова.
- А твоя хіба не бідна? — грубо заперечив Сашко. — Мовчав би вже: баби боїться. Ех ти, тютя!
Тато сидів мовчки і щулився. Слабке світло проникало крізь широку шпару вгорі, де перегородка на чверть не доходила до стелі, і світлою плямою лягало на його високий лоб, під яким чорніли глибокі очні западини. Колись Іван Савович тяжко пив горілку, й тоді дружина боялася й ненавиділа його. Але коли він почав харкати кров’ю і не міг більше пити, почала пити вона, поступово звикаючи. І тоді помстилась за все, що їй довелося вистраждати від високого вузькогрудого чоловіка, який говорив незрозумілі слова, якого виганяли за норовистість і пияцтво зі служби і який приводив до себе таких же довговолосих пихатих бешкетників, як і він сам. На противагу чоловікові, вона огряднішала в міру того, як пила, і кулаки її дедалі важчали. Тепер уже вона говорила, що хотіла, тепер уже вона водила до себе чоловіків і жінок, яких їй забаглося, і голосно співала з ними веселі пісні. А він лежав за перегородкою, мовчазний, зіщулений від постійного ознобу, і думав про несправедливість і жахи людського життя. І всім, з ким лише випадало розмовляти дружині Івана Савовича, вона скаржилася, що немає у неї на світі більших ворогів, ніж чоловік і син: обидва пихаті й статистики.
За годину мати казала Сашкові:
- А я тобі кажу, що ти підеш! — і за кожним словом Феоктиста Петрівна била кулаком по столі, на якому вимиті склянки стрибали й дзенькали одна об одну.
- А я тобі кажу, що не піду, — холоднокровно відповідав Сашко, і кутики його губів сіпалися від бажання оскалити зуби. У гімназії за цю звичку його дражнили вовченям.
- Поб’ю я тебе, ой, як поб’ю! — кричала мати.
- Ану, побий!
Феоктиста Петрівна знала, що бити сина, який узявся кусатись, вона вже не може, а якщо вигнати на вулицю, він там валандатиметься й радше замерзне, ніж піде до Свічникових; тому вона звернулася до авторитету чоловіка.
- А ще тато називається: не може матір від образ уберегти.
- Справді, Сашку, йди, чого ти викаблучуєшся? — відгукнувся той із лежанки. — Може, вони знову тебе влаштують. Вони люди добрі.
Сашко образливо посміхнувся. Тато давно, ще до Сашкового народження, був учителем у Свічникових і відтоді гадав, що вони найкращі люди. Тоді він ще служив у земській статистиці й нічого не пив. Розійшовся він із ними після того, як одружився з дочкою квартирної господині, яка завагітніла від нього, почав пити й опустився настільки, що його, п’яного, підбирали на вулиці й відвозили у відділок. Але Свічникови й далі допомагати йому грошима, і Феоктиста Петрівна хоча й ненавиділа їх, як книжки й усе пов’язане з минулим її чоловіка, та все ж цінувала таке знайомство і хвалилася ним.
- Може, й мені що-небудь із ялинки принесеш, — казав далі тато.
Він хитрував. Сашко розумів це і зневажав батька за слабкість і брехню, але йому справді захотілося що-небудь принести хворому й жалюгідному чоловікові. Він давно вже не має хорошого тютюну.
- Гаразд уже, гаразд! — буркнув він. — Давай-но куртку. Ґудзики пришила? Бо я ж тебе знаю!
II
Дітей ще не пускали в залу, де була ялинка, і вони сиділи в дитячій і базікали. Сашко з презирливою зарозумілістю прислухався до їхніх наївних розмов і обмацував у кишені штанів цигарки, що вже переламалися, — їх вдалося йому поцупити з кабінету господаря. Тут підійшов до нього найменший Свічников, Коля, і зупинився непорушно, з подивованим виглядом, поставивши ноги носаками всередину і поклавши палець на кутик пухких губів. Місяців шість тому він покинув, на вимогу родичів, погану звичку пхати пальця до рота, але цілком відмовитися від цього жесту ще не міг. Він мав біляве волосся, підрізане на лобі, яке завитками спадало на плечі, й блакитні здивовані очі, і всім своїм виглядом належав саме до тих хлопчаків, яких особливо переслідував Сашко.
- Ти невдячний хлопцик? — запитав він Сашка. — Мені міс казала. А я холосий.
- Та вже куди кращий! — відповів той, оглядаючи коротенькі оксамитові штанці й великий накладний комірець.
- Хоцеш лусницю? На! — і хлопчик простягнув рушницю з прив’язаним до неї корком.
Маленький вовк звів пружину і, прицілившись у ніс Колі, який нічого не підозрював, смикнув за собачку. Корок ударив у ніс і відскочив, бовтаючись на нитці. Блакитні Колині очі розкрилися ще ширше, і в них з’явилися сльози. Пересунувши палець від губів до почервонілого носика, Коля часто закліпав довгими віями і прошепотів:
- Поганий… Поганий хлопцик.
До дитячої увійшла молода вродлива жінка з гладенько зачесаним волоссям, яке приховувало частину вух. Це була сестра господині, — саме її навчав колись Сашків тато.
- Ось цей, — сказала вона, показуючи на Сашка лисому панові, що супроводжував її. — Вклонися ж, Сашо, недобре бути таким нечемою.
Але Сашко не вклонився ані їй, ані лисому панові. Вродлива пані й гадки не мала, що він багато про що знає. Знає, що його жалюгідний тато любив її, а вона вийшла за іншого, і хоча це й трапилося після того, як тато одружився сам, Сашко не міг пробачити зради.
- Оце вони всі такі, — зітхнула Софія Дмитрівна. — Чи не могли б ви, Платоне Михайловичу, влаштувати його? Чоловік каже, що ремісниче йому більше підходить, ніж гімназія. Сашо, хочеш у ремісниче?
- Не хочу, — коротко відповів Сашко, який чув слово «чоловік».
- Що ж, брат, у пастухи хочеш? — запитав пан.
- Ні, не в пастухи, — образився Сашко.
- То куди ж?
Сашко не знав, куди він хоче.
- Мені однаково, — відповів він, подумавши, — хоч і в пастухи.
Лисий пан із подивом розглядав дивного хлопчика. Коли із залатаних чобіт він перевів погляд на обличчя Сашка, той висолопив язика і знову заховав його так швидко, що Софія Дмитрівна нічого не завважила й не зрозуміла, чому немолодий пан роздратувався.
- Я хочу і в ремісниче, — скромно сказав Сашко.
Вродлива пані зраділа і подумала, зітхнувши, про
ту силу, яку має над людьми давня любов.
- Але навряд чи вакансія знайдеться, — сухо завважив немолодий пан, уникаючи дивитися на Сашка і пригладжуючи волоски, що відстовбурчилися на потилиці. — Зрештою, ми ще подивимося.
Діти хвилювалися й галасували, нетерпляче чекаючи ялинки. Багато хто з них вирішили повторити дослід із рушницею, здійснений хлопчиком, який викликав до себе пошану зростом та репутацією зіпсованого, і кілька кругленьких носиків уже почервоніло. Дівчатка сміялися, притискаючи рученята до грудей і нахиляючись, коли їхні лицарі, з презирством до страху і болю, але морщачись від очікування, діставали удари корком. Але відчинилися двері, і чийсь голос сказав:
— Діти, ходіть! Тихіше, тихіше!
Заздалегідь витріщивши оченята й затамувавши подих, діти повагом, парами, входили в яскраво освітлену залу і тихо обходили сяючу ялинку. Яскраве світло, без тіней, лягло на їхні обличчя з округленими очима й губками. Якусь хвилю панувала тиша глибокого зачарування, яка одразу ж змінилася хором захоплених вигуків. Одна з дівчаток не могла оговтатися від захоплення і, наче заведена, мовчки стрибала на одному місці; маленька кіска із уплетеною блакитною стрічкою ляскала її по плечах. Сашко був похмурий і печальний, — щось нехороше робилося в його маленькому, вкритому виразками серці. Ялинка засліплювала його своєю красою й заяскравим, зухвалим блиском незліченних свічок, але вона була чужою йому, ворожою, як і чистенькі, гарненькі діти, що з’юрмилися навколо неї; і йому хотілося штовхнути її так, щоб вона повалилася на ці біляві голівки. Здавалося, чиїсь залізні руки вхопили його серце і вичавлюють з нього останню краплю крові. Заховавшись за рояль, Сашко сів там у кутку, несвідомо доламував у кишені останні цигарки і думав, що у нього є тато, мама, свій дім, а виходить так, ніби він нічого цього не має і йому нікуди йти. Він спробував уявити собі складаний ножик, якого нещодавно виміняв і дуже любив, але ножик споганів, сточився, і в нього лишилася тільки половинка жовтої ручки. Завтра Сашко зламає ножика, і тоді у нього вже нічого не залишиться.
Та раптом вузенькі Сашкові очі зблиснули подивом, і на обличчі миттю з’явився звичний вираз зухвалості й самовпевненості. На зверненому до нього боці ялинки, освітленому слабше, ніж інші, бо це був, власне, її тил, він побачив те, чого бракувало в картині його життя і без чого довкола було так порожньо, наче люди, що оточували його, неживі. То був восковий ангелик, недбало підвішений у гущавині темних гілок, мов ширяв у повітрі. Його прозорі, наче в бабки, крильця тріпотіли від світла, і здавалося, що він живий і от-от злетить. Рожеві рученятка з. витончено виліпленими пальчиками здіймалися догори, і за ними тягнулася голівка з таким самим волоссям, як у Колі. Але було в ній інше, чого не мало Колине обличчя й усі інші обличчя й речі. Личко ангелика не блищало радістю, не туманилося печаллю, але на ньому лежала печать іншого почуття, яке не передається словами, не означується думкою і доступне для розуміння лише такому ж почуттю. Сашко не усвідомлював, яка таємна сила вабила його до ангелика, але відчував, що він завжди знав його і завжди любив, любив дужче, ніж складаного ножика, дужче, ніж тата, і дужче, ніж усе решту. Сповнений подиву, тривоги, незрозумілого захоплення, Сашко склав руки біля грудей і прошепотів:
— Милий… милий ангелик!
І що уважніше він дивився, то значнішим, важливішим ставав образ ангелика. Він був безкінечно далекий і несхожий на все, що його тут оточувало. Інші іграшки неначе пишалися тим, що вони висять, чепурні, гарні, на цій осяйній ялинці, а він був сумний і боявся яскравого настирливого світла, і навмисне сховався в темній зелені, щоб ніхто не бачив його. Страшенно жорстоко було б доторкнутися до його ніжних крилець.
- Милий… милий! — шепотів Сашко.
Голова Сашкові горіла. Він заклав руки за спину і з повною готовністю до смертельного бою за ангелика походжав обережними вкрадливими кроками; він не дивився на ангелика, щоб не привернути до нього уваги інших, але відчував, що той іще тут, не відлетів. У дверях з’явилася господиня — поважна висока пані зі світлим ореолом сивого, високо зачесаного волосся. Діти оточили її із захватом, а маленька дівчинка, що стрибала, стомлено повисла в неї на руці й важко кліпала сонними оченятами. Підійшов і Сашко. Горло йому перехоплювало.
- Тітко, тітко, — сказав він, прагнучи говорити ласкаво, але виходило ще грубіше, ніж завжди. — Ті… Тіточко.
Вона не чула, і Сашко нетерпляче смикнув її за плаття.
- Чого тобі? Навіщо ти смикаєш мене за плаття? — здивувалася сива пані. — Це нечемно.
- Ті… тіточко. Дай мені одну штуку з ялинки — ангелика.
- Не можна, — байдужно відповіла господиня. — Ялинку на Новий рік розбиратимемо. І ти вже не маленький і можеш звати мене на ім’я, Марією Дмитрівною.
Сашко відчував, що він падає в провалля, і вхопився за останній засіб.
- Я розкаююся. Я вчитимуся, — уривчасто говорив він.
Але ця формула, що мала благотворний вплив на вчителів, на сиву пані не справила враження.
- І добре зробиш, мій друже, — відповіла вона так само байдужно.
Сашко грубо сказав:
- Дай ангелика.
- Та не можна ж! — мовила господиня. — Як ти цього не розумієш?
Але Сашко не розумів, і коли пані обернулася до виходу, Сашко пішов за нею, безглуздо дивлячись на її чорне шелестке плаття. У його гарячковому мозку промайнув спогад, як один гімназист його класу просив учителя поставити трійку, а коли отримав відмову, став перед учителем на коліна, склав руки долоня до долоні, як на молитві, й заплакав. Тоді вчитель розсердився, але трійку все-таки поставив. Свого часу Сашко увічнив цей епізод в карикатурі, але тепер іншого способу не залишалося. Сашко смикнув тітку за плаття, і коли вона обернулася, впав із стуком на коліна і склав руки. Але заплакати не міг.
- Та ти з глузду з’їхав! — вигукнула сива пані й озирнулася: на щастя, в кабінеті нікого не було. — Що з тобою?
Стоячи на колінах, зі складеними руками, Сашко з ненавистю глянув на неї і грубо зажадав:
- Дай ангелика!
Сашкові очі, що впилися в сиву пані й ловили на її губах перше слово, яке ті вимовлять, були дуже нехороші, й господиня поквапно відповіла:
- Та дам, дам. Ах, який ти дурний! Звичайно, я дам тобі те, чого ти просиш, але чому ти не хочеш зачекати до Нового року? Та вставай же! І ніколи, — повчально додала сива пані, — не ставай на коліна: це принижує людину. На коліна можна ставати тільки перед Богом.
«Базікай собі», — думав Сашко, прагнучи випередити тітку й наступаючи їй на плаття.
Коли вона зняла іграшку, Сашко впився в неї очима, хворобливо зморщив носа і простягнув долоні. Йому здавалося, що висока пані зламає ангелика.
- Красива річ, — сказала пані, якій стало шкода витонченої і, мабуть, дорогої іграшки. — Хто це повісив її сюди? Послухай, навіщо ця іграшка тобі? Адже ти такий великий, що будеш ти з нею робити?.. Онде книги є, з малюнками. А це я обіцяла Колі віддати, він так просив, — збрехала вона.
Сашкові муки ставали нестерпними. Він судорожно зціпив зуби і, здалося, навіть скрипнув ними. Сива пані найдужче боялася сцен і тому поволі простягнула Сашкові ангелика.
- Та візьми вже, візьми, — невдоволено сказала вона. — Який наполегливий!
Обидві руки, якими Сашко взяв ангелика, здавалися чіпкими й напруженими, як дві сталеві пружини, але такими м’якими і обережними, що ангелик міг уявити, наче летить у повітрі.
- О-ох! — вирвалося довге нестямне зітхання із Сашкових грудей, і на очах його зблиснули дві маленькі сльозинки й зупинилися там, незвичні до світла. Поволі наближаючи ангелика до своїх грудей, він не зводив сяючих очей з господині й посміхався тихою і покірливою усмішкою, завмираючи у відчутті неземної радості. Здавалося, що коли ніжні крильця ангелика доторкнуться до запалих грудей Сашка, трапиться щось таке радісне, таке світле, якого ніколи ще не відбувалося на сумній, грішній і стражденній землі.
- О-ох! — пролунав той же завмираючий стогін, коли крильця ангелика торкнулися Сашка. І перед сяйвом його обличчя немов потьмяніла ця безглуздо прикрашена, нахабно яскрава ялинка, — і радісно посміхнулася сива, поважна пані, й затремтіло сухе лице лисого пана, й завмерли в живому мовчанні діти, яких торкнулося віяння людського щастя. І цієї короткої миті всі завважили загадкову схожість незграбного гімназиста, що виріс зі свого вбрання, із натхненним рукою невідомого художника личком ангелика.
Але наступної миті картина різко змінилася. Зіщулившись, як пантера, що готується до стрибка, Сашко похмурим поглядом обводив оточуючих, шукаючи того, хто наважиться відняти в нього ангелика.
- Я додому піду, — глухо сказав Сашко, намічаючи шлях у натовпі. — До тата.
III
Мати спала, знесилівши після цілого дня роботи й випитої горілки. У маленькій кімнатці, за перегородкою, горіла на столі кухонна лампа, та її слабке жовтувате світло насилу проникало крізь закопчене скло, кидаючи дивні тіні на обличчя Сашка і його тата.
- Гарний? — питав пошепки Сашко.
Він тримав ангелика на віддалі й не дозволяв татові торкатися.
- Так, у ньому є щось особливе, — шепотів тато, задумливо вдивляючись в іграшку.
На його обличчі відобразилася та ж зосереджена увага й радість, як і на обличчі Сашка.
- Ти поглянь, — продовжував тато, — він зараз полетить.
- Бачив уже, — торжествуюче відповів Сашко. — Гадаєш, я сліпий? А ти на крильця глянь. Цить, не чіпай!
Тато відсмикував руку і темними очима вивчав ангелика, доки Сашко повчально шепотів:
- Яка, братику, в тебе звичка погана за все руками хапатися. Адже зламати можеш!
На стіні вирізалися потворні й нерухомі тіні двох схилених голів: одна велика й кошлата, інша маленька й кругла. У великій голові тривала дивна, болісна, але водночас і радісна робота. Очі незмигно дивилися на ангелика, і під цим пильним поглядом він ставав більший і світліший, і крильця його починали тріпотіти безшумним трепетом, а все довкола — закіптюжені колоди стіни, брудний стіл, Сашко, — все це зливалося в одну рівну сіру масу, без тіней, без світла. І здавалося загиблій людині, що він почув голос жалю з того дивного світу, де він жив колись і звідки його навіки прогнано. Там не знають про бруд і понуру лайку, про тужливу, сліпо-жорстоку боротьбу еґоїзмів; там не знають про муки людини, яку підбирають зі сміхом на вулиці, яку б’ють згрубілі руки сторожів. Там чисто, радісно і ясно, і все це чисте знайшло прихисток у душі її — тієї, яку він любив дужче, ніж життя і втратив, зберігши непотрібне життя. До запаху воску від іграшки домішувався невловимий аромат, і здавалося загиблій людині, як торкалися ангелика її дорогі пальці, кожен з яких він хотів би цілувати аж доти, доки смерть не стулить його вуста назавжди. Тому й була такою красивою ця іграшка, тому й було в ній щось особливе, що вабить до себе, чого не передаси словами. Ангелик спустився з неба, на якому була його душа, і вніс промінь світла в холодну, просочену чадом кімнату і в чорну душу людини, у якої відняли все: і кохання, і щастя, і життя.
І поряд із очима віджилої людини виблискували очі початкуючого життя й пестили ангелика. І для них зникло сьогодення і майбутнє: і вічно сумний і жалюгідний батько, і груба, нестерпна мати, і чорний морок образ, жорстокостей, принижень і лютої туги. Безформні, туманні були мрії Сашка, але тим глибше хвилювали вони його сум’ятну душу. Все добро, яке сяє над світом, усе глибоке горе й надію душі, яка сумує про Бога, увібрав у себе ангелик, і тому він горів таким м’яким божественним світлом, тому тріпотіли нечутним трепетом його прозорі метеликові крильця.
Тато й син не бачили один одного; по-різному сумували, плакали й раділи їхні хворі серця, але було щось у їхньому почутті таке, що зливало воєдино серця і знищувало бездонне провалля, яке відділяє людину від людини й робить її такою самотньою, нещасною і слабкою. Тато несвідомим рухом поклав руку синові на шию, а синова голова так само мимоволі притиснулася до сухотних грудей.
- Це вона дала тобі? — прошепотів тато, не зводячи очей із ангелика.
Іншого разу Сашко відповів би грубим запереченням, але тепер у душі його сама собою прозвучала відповідь, і вуста спокійно вимовили відверту брехню.
- А то хто ж? Звичайно, вона.
Тато мовчав; замовк і Сашко. Щось захрипіло в сусідній кімнаті, затріщало, на мить стихло, і годинник жваво й квапливо відчеканив: година, друга, третя.
- Сашку, ти бачиш коли-небудь сни? — задумливо спитав тато.
- Ні, — признався Сашко. — Хоча раз бачив: із даху впав. По голуби лазили, я й зірвався.
- А я постійно бачу. Дивні бувають сни. Бачиш усе, що було, любиш і страждаєш, як наяву…
Він знову замовк, і Сашко відчув, як затремтіла рука, що лежала на його шиї. Все дужче тремтіла й сіпалася вона, і чуйна безмовність ночі раптом ворухнулася схлипуючим, жалюгідним звуком стри- муваного плачу. Сашко суворо закліпав бровами й обережно, щоб не потривожити важку, тремтячу руку, змахнув із ока сльозинку. Так дивно було бачити, як плаче великий і старий чоловік.
- Ох, Сашку, Сашку! — схлипував тато. — Навіщо все це?
- Ну що ж ти? — суворо прошепотів Сашко. — Зовсім, ну зовсім як маленький.
- Не буду… не буду, — з жалюгідною усмішкою вибачився тато. — Чого вже… навіщо?
Заворушилася на своєму ліжку Феоктиста Петрівна. Вона зітхнула й забурмотіла голосно і дивно-наполегливо: «Радно тримай… тримай, тримай, тримай». Треба було лягати спати, але перед тим влаштувати на ніч ангелика. На землі залишати не можна; його підвісили на ниточці, прикріпленій до віддушини печі, й він виразно вимальовувався на білому фоні кахлів. Так його могли бачити обидва — і Сашко, й тато. Поквапом накидавши в кут усякого ганчір’я, на якому він спав, тато так само швидко роздягнувся і ліг на спину, щоб скоріше почати дивитися на ангелика.
- Чого ж ти не роздягаєшся? — запитав тато, мерзлякувато кутаючись у порвану ковдру й попра- вляючи накинуте на ноги пальто.
- Нічого. Скоро встану.
Сашко хотів додати, що йому зовсім не хочеться спати, але не встиг, бо заснув із такою швидкістю, наче провалився на дно глибокої та стрімкої річки. Невдовзі заснув і тато. Покірливий спокій і безтурботність лягли на стомлене обличчя людини, яка віджила своє, і сміливе личко людини, яка ще тільки починає жити.
А ангелик, підвішений біля гарячої печі, почав танути. Лампа, яку залишили горіти на Сашкову ви- могу, наповнювала кімнату запахом гасу і крізь закопчене скло кидала сумне світло на картину повільного руйнування. Ангелик неначе ворушився. По рожевих ніжках його скочувалися густі краплі й падали на лежанку. До запаху гасу приєднався важкий запах розтопленого воску. Ось ангелик стрепенувся, немов для польоту, і впав із м’яким стуком на гарячу плиту. Цікавий прусак пробіг, обпалюючись, навколо безформного злитка, піднявся на метеликове крильце і, смикнувши вусиками, побіг далі.
У завішене вікно пробивалося синювате світло нового дня, і надворі вже стукав залізним черпаком замерзлий водовоз.
Сельма ЛАҐЕРЛЕФ
СВЯТА НІЧ
Легенда
Коли мені виповнилось п’ять років, мене спіткало велике горе. Навряд чи коли-небудь я горювала більше.
Тоді померла моя бабуся. До останнього дня, сидячи в кутку своєї кімнати на канапі, вона розказувала казки.
Я пам’ятаю лише те, що бабуся не вмовкала з ранку до вечора, а ми, діти, облипали її, затаївши подих, і нашорошували вуха. То було прекрасно. Ніякі інші діти такого не мали.
У мене лишилась якась дещиця споминів про бабусю. Пам’ятаю, що в неї були прегарні, білі, мов полотно, коси, що вона дуже сутулилась і що завжди плела шкарпетку.
А ще пам’ятаю, коли вона розказувала казку, то клала мені на голову руку й казала: «Усе це така правда, як те, що я бачу тебе, а ти мене».
Також пам’ятаю, як вона співала, хоча й не щодня. В одній із тих пісень ішлося про лицаря й русалку, і була вона з приспівом: «Який над морем зимний, зимний вітер».
Ще я пригадую коротеньку молитву, якої вона мене вчила, і псалом.
Зі всіх бабусиних розповідей я заледве пам’ятаю хіба одну. Та єдина легенда настільки закарбувалась мені в пам’яті, що я сама могла б її переказати. То оповідка про народження Христа.
Ну ось, це майже й усі мої згадки про бабусю. Щоправда, мені найдужче запам’ятався той безмовний жаль, який пойняв мене, коли вона покинула нас.
Мені в пам’ятку той ранок із порожньою канапою в кутку кімнати, коли годі було збагнути, чого так безкінечно тягнеться день. Це я пам’ятаю. І довіку не забуду.
Пам’ятаю, як нас, дітей, підводили цілувати неживу руку. А ми того боялися, аж поки хтось нам сказав востаннє подякувати бабусі за всю ту радість, якою вона обдарувала нас.
Пригадую, як із двору від’їхали казки й пісні, забиті в довгу чорну домовину, і що вони ніколи більше не повернулися.
Я пам’ятаю, що чогось у житті не стало. Начебто двері до напрочуд гарного зачарованого світу, двері, через які ми вільно ходили туди-сюди, зачинилися. І тепер не знаходилося нікого, хто б зумів ті двері відчинити.
Ще я пам’ятаю, як уже потім нас, дітей, вчили бавитися ляльками та всілякими цяцьками, щоб ми жили, як усі діти, а згодом і справді склалося враження, ніби ми перестали побиватися за нашою бабусею або й забулися про неї.
Проте навіть досі, через сорок років потому, коли я заходжуюся упорядковувати легенди про Христа, почуті на Сході, в моїй душі так і оживає оповідка про Ісусове народження — улюблена бабусина оповідка.
І я щиро прагну розповісти її ще раз, умістивши до зібрання своїх творів.
Тоді було Різдво, тож усі, крім нас із бабусею, подалися до церкви. Мабуть, у всьому будинку ми лишились самі. Нас не взяли, бо одна була замала, а друга — застара. І ми обидві журилися тим, що не потрапили до заутрені й не побачили різдвяних свічок.
Тож сиділи ми самотою, і бабуся стала оповідати.
— Був собі чоловік, що темної ночі подався позичити вогню. Він ходив од хатини до хатини і добивався: «Люди добрі, поможіть мені! Щойно моя дружина привела дитятко, й мені потрібен вогонь, щоб зігріти матір і немовля».
Але стояла глупа ніч, і люди спали. Ніхто не відгукнувся. Чоловік збився з ніг. Врешті-решт десь удалині він помітив якесь світло. Чоловік пішов на нього й дістався до багаття, запаленого просто неба. Навкруг багаття спала отара білих овець, а на сторожі тієї отари сидів старий пастух. Коли чоловік, що хотів позичити вогню, підійшов до овець, то побачив у ногах у пастуха трьох здоровенних собак. Вони спали. Та, зачувши чоловіка, всі три прокинулись і пороззявляли широкі пащеки, щоб загавкати, однак не почулось ні звуку. Чоловік загледів, що шерсть на собачих спинах стояла дибки і що їхні гострі зуби блищали на світлі від багаття. Тоді соба- ки кинулись на нього. Він відчув, що один кусав його за ногу, другий за руку, а третій учепився йому в горло. Проте щелепи й зуби їх не слухалися, і ніякої шкоди чоловікові собаки не завдали.
Чоловік хотів пройти далі й узяти те, що йому було треба. Але вівці лежали впритул, спина до спини, й він не міг просунути між ними ноги. Тоді чоловік став їм на спини й по тих спинах дійшов до багаття. І жодна вівця не прокинулась і не поворухнулася.
Бабуся розповідала неквапливо й спокійно, але я не втерпіла й перебила її.
- Бабусю, а чого вони не прокинулись і не поворухнулися? — спитала я.
- Скоро дізнаєшся, — відповіла бабуся й повела далі. — Коли чоловік уже майже дійшов до багаття, пастух звів на нього очі. То був лихий, непривітний і черствий дідок. І тільки він побачив чужака, як схопив довгу гостру палицю, з якою завжди на пасовиську пас свою отару, й кинув її в чоловіка. Палиця зі свистом полетіла прямо на нього, але не влучила, а, звернувши, стрілою помчала проз чоловіка десь у бік поля.
Ледве бабуся це сказала, як я знов її перебила:
- Бабусю, а чого палиця не вдарила чоловіка?
Однак бабуся й не збиралася мені відповідати, а
повела свою оповідь далі.
- І ось чужак підійшов до пастуха й мовив: «Чоловіче добрий, зласкався наді мною — позич вогню. Моя дружина щойно привела дитятко, і мені потрібен вогонь, щоб зігріти матір і немовля». ‘
Пастух хотів було відповісти відмовою, та згадав, що собаки не покусали чоловіка, вівці під його ходою не попрокидалися та й палиця не змогла його вразити. З остраху пастух не зважився нехтувати чоловіковим проханням.
- Бери, скільки тобі треба! — сказав пастух.
Але багаття вже майже догоріло. Не лишилося вже ані дров, ані гілля, тліла лише чимала купа жару, а той чужак не мав ні лопати, ні совка, в чому б міг його понести.
Пастух помітив це і знов сказав:
- Бери, скільки тобі треба! — Його тішило те, що чоловік не може понести з собою жодної жарини.
Проте чужак нагнувся, голіруч набрав жару й поклав у свій плащ. І жар не попік йому долонь, не пропалив плаща, бо чоловік ніс його так, ніби горіхи чи яблука.
Аж тут я втретє перебила бабусину оповідь:
- Бабусю, а чого жар чоловіка не попік?
- Ще дізнаєшся, — мовила бабуся й повела далі. — Коли той дуже лихий і непривітний пастух усе те побачив, то аж диву дався: «Що це воно за ніч, у яку собаки не кусаються, вівці не бояться, палиця не вбиває, а вогонь не пече?» Він покликав чужака й спитав:
- Що це воно за ніч? І чого це все на світі таке милосердне до тебе?
І чоловік відповів:
- Якщо ти сам цього не бачиш, то що мені тобі казати, — і подався своєю дорогою, бо поспішав розпалити багаття, щоб зігріти дружину й немовля.
Та пастухові не хотілося губити чоловіка з очей доти, доки він не довідається, що то все означає. Пастух підвівся й пішов слідом за чоловіком аж до його домівки.
І ось пастух побачив, що чоловік навіть не мав своєї оселі, а його дружина й немовля лежали в печері, де не було нічого, крім порожнечі, холоду та кам’яних стін. Отоді йому й подумалось, що невинне бідолашне дитя, чого доброго, в тій печері зако-
цюбне. І хоч якою черствою людиною він був, та розчулився до того, що забажав допомогти немовляті. Знявши з плеча торбину, він вийняв із неї м’яку білу овечу шкуру, подав її чоловікові й сказав:
- Підстели це дитині.
Але тієї самої миті, коли він виявив милосердя, йому відкрилися очі, й він помітив, що бачить те, чого досі не міг бачити, і чує те, чого досі не міг чути.
Він побачив, що його тісним колом оточили маленькі срібнокрилі янголята. Кожне янголя тримало в руках лука, а всі вони голосно співали пісню про те, що вночі народився спаситель, який урятує світ від його гріхів. Тоді пастух зрозумів, що цієї ночі все перейнялося безмежною радістю, тож ніхто нікому не волів би чинити зла.
Янголята витали не лише навкруг пастуха, їх видно було всюди. Вони сиділи в печері, на горі й літали в небесах. Вони сунули юрбою по дорозі, а, минаючи печеру, зупинялися й обводили поглядом дитину. І такий захват, така радість, такі співи й дійства — усе, досі невидиме, немовби постало перед пастухом тієї темної ночі. Він так зрадів, що йому відкрились очі, аж укляк навколішки й подякував Богові.
Наприкінці своєї довгої оповіді бабуся зітхнула й мовила:
- Але те, що бачив той пастух, доступне й нашому зорові, бо кожної Різдвяної ночі в небесах літають янголи, нам лишається їх тільки розпізнати. — А тоді бабуся поклала руку мені на голову й сказала: — Ти цього не забудеш, бо це така правда, як те, що я бачу тебе, а ти мене. Тут не допоможуть ні свічки, ні лампи, і байдуже — світитиме місяць чи сяятиме сонце, головне, щоб ми мали такі очі, які могли б побачити велич Господа нашого.
2ЛЗ
ЗМІСТ
Іван АНДРУСЯК. ВІДЧУТТЯ ДИВА. Передмова …………………….. 5
ВЕРТЕП……………………………………………………………………………….. 9
НОВА РАДІСТЬ СТАЛА
Колядки
ОЙ, В ЄРУСАЛИМІ РАНО ЗАДЗВОНИЛИ…………………………….. 52
В НАШОГО ПАНА НОВІЇ ДВОРИ ……………………………………….. 52
НОВА РАДІСТЬ СТАЛА………………………………………………………. 53
НЕБО І ЗЕМЛЯ НИНІ ТОРЖЕСТВУЮТЬ …………………………….. 55
ДОБРИЙ ВЕЧІР ТОБІ, ПАНЕ ГОСПОДАРЮ!………………………… 56
В ГЛИБОКІЙ ДОЛИНІ ЗВІЗДА СЯ З’ЯВИЛА ……………………….. 56
БОЖЕ, ДАЙ ЖЕ ВЕЧІР ДОБРИЙ………………………………………….. 57
СВЯТІ ТРУБАЧІ………………………………………………………………….. 58
СВЯТІ ОРАЧІ……………………………………………………………………… 59
БОГ ГОСПОДАРИТЬ ………………………………………………………….. 60
ПАНЕ ГОСПОДАРЮ, У ТВОЄМУ ДВОРІ…………………………….. 61
РІЗДВЯНА КАЗКА
Твори українських та зарубіжних письменників Богдан-Ігор АНТОНИЧ
РІЗДВО………………………………………………………………………………. 64
КОЛЯДА…………………………………………………………………………….. 64
Роман ЗАВАДОВИЧ
ГОСТІ ЙДУТЬ ……………………………………………………………………. 65
КОЛЯДНИКИ …………………………………………………………………….. 65
Олекса КОБЕЦЬ
В РІЗДВЯНУ НІЧ…………………………………………………………………. 66
НА СВЯТВЕЧІР…………………………………………………………………… 66
Олександр БІЛОЗЕРСЬКИЙ
НАРОДЖЕННЯ ПРАВДИ…………………………………………………….. 67
Степан ВАСИЛЬЧЕНКО
МОРОЗ……………………………………………………………………………….. 70
Олекса ВОРОПАЙ
БЛАГОСЛОВІТЬ КОЛЯДУВАТИ…………………………………………. 75
Віра ЛЕБЕДОВА
КОЗА ГАЇ ЗА. (Різдвяне оповідання)……………………………………… 76
Марко ЧЕРЕМШИНА
СЛЬОЗА. (Різдвяна казка) …………………………………………………… 79
Юрій ШКРУМЕЛЯК
КАЗКА ПРО ЗОЛОТІ ПЕРА ………………………………………………… 83
Іван АНДРУСЯК
«ВОНИ ПРИХОДЯТЬ…» ……………………………………………………… 84
Віра БАГІРОВА
КОЛЯДА…………………………………………………………………………….. 85
Дмитро БІЛОУС
КОЛЯДНИК……………………………………………………………………….. 85
ДІД, БАБА І ВОВК-КОЛЯДНИК. (Українська народна казка) … .87
Ігор КАЛИНЕЦЬ
КОЛЯДКА………………………………………………………………………….. 91
Галина КИРПА
МЕНЕ НАЗДОГАНЯЄ ВІТЕР………………………………………………… 91
А ЙДИ ДО НАС КУТІ ЇСТИ!………………………………………………… 92
Іван МАЛКОВИЧ
КОЛЯДА …………………………………………………………………………… 93
ІЗ ЯНГОЛОМ НА ПЛЕЧІ. (Старосвітська балада) ………………. 93
Микола ПЕТРЕНКО
КОЛЯДА ДЛЯ ВЕДМЕДЯ …………………………………………………… 94
ВЕРТЕПНИЙ ЧОРТ……………………………………………………………… 95
Йосип СТРУЦЮК
З РІЗДВОМ ХРИСТОВИМ!………………………………………………….. 95
Олександра КОПА Ч
ПОДАРУНОК……………………………………………………………………… 96
Іванна САВИЦЬКА
РІЗДВО У ЛІСІ………………………………………………………………….. 98
Оксана СЕНАТОВИЧ
ЗДІБНІ ЯЛИНКИ І ЗОЛОТІ ВЕРБИ……………………………………… 100
М. СИВІЦЬКИЙ
СВЯТВЕЧІР НА СІЧІ …………………………………………………………. 102
Чарлз ДІККЕНС РІЗДВЯНА ПІСНЯ В ПРОЗІ
З англійської переклав Іван Андрусяк ………………………………….. 106
Алена ВАСИЛЕВИЧ
РЕШЕТО ЦУКЕРКІВ. (Уривок із повісті «Рости, Ганько!»)
З білоруської переклала Галина Кирпа…………………………………. 216
Турам ПЕТРІАШВІЛІ
РІЗДВЯНА КАЗКА. (Із циклу «Казки Маленького міста»)
З грузинської переказала Оксана Гончаренко……………………….. 222
Йо ТЕНФ’ЮР
І СВЯТОЧНОМУ ГНОМОВІ БУВАЄ НЕЛЕГКО З норвезької переклала Галина Кирпа 224
Леонід АНДРЕЕВ АНГЕЛИК
З російської переклав Іван Андрусяк …………………………………… 232
Сельма ЛАҐЕРЛЕФ СВЯТА НІЧ. (Легенда)
Зі шведської переклала Галина Кирпа…………………………………… 248
Літературно-художнє видання
Серія «Бібліотека шкільної класики»
заснована 2005 року
РІЗДВЯНІ ІСТОРІЇ
Для молодшого та середнього шкільного віку
Упорядкування та передмова
Андрусяка Івана Михайловича
Ілюстрації
Дунаевої Вікторії Анатоліївни
Редактор О. М. Гончаренко
Художній редактор Г В. Кущ
Коректор О. В. Романенко
Комп’ютерна верстка Л. М. Єгорової
Підписано до друку 20.10.09. Формат 84х108|/32–
Папір офсетний. Гарнітура Ньютон. Друк офсетний.
Ум. друк. арк. 13,44. Обл.-вид. арк. 12,837. Тираж 2000 прим. Зам. № 9-1216.
ЗАТ «Національний книжковий проект»
03148, м.Київ,вул. Сім’ї Сосніних, З
Свідоцтво про внесення суб’єкта видавничої справи
до Державного реєстру видавців, виготівників
розповсюджувачів видавничої продукції ДК № 1723 від 23.03.2004
Віддруковано у ВАТ «Харківська книжкова фабрика “Глобус”»
61012, м. Харків, вул. Енгельса, 11.
Свідоцтво ДК № 2891 від 04.07.2007 р.
www.globus-book.com
БІБЛІОТЕКА ШКІЛЬНОЇ КЛАСИКИ
ПОЗАКЛАСНЕ ЧИТАННЯ
6 КЛАС
Різдвяні
історії
Цікаво, чому з-поміж численних свят саме Різдва очікуєш із таким нетерпінням? Авжеж, із Різдвом пов’язано чимало приємних речей: ялинка, багатий стіл на Святвечір, кутя, колядки й, звісно, подарунки. Та, видно, річ не лише в и,ім. Насамперед Різдво — це пора, коли люди (байдуже, маленькі вони чи дорослі) вірять у те, що чудеса можливі, що збуваються найзаповітніші мрії.
Саме очікування дива й надає неповторної чарівності цьому святу, тому-то воно й залишає по собі такі теплі спогади. Неймовірних чудес сповнена й книжка «Різдвяні історії». Яких — дізнаєтеся, прочитавши її від початку до кінця.
Національний
книжковий
проект
[1] Приспів повторюється після кожного рядка.
[2] Кожні два рядки попарно повторюються.
[3] Повторюється після кожного рядка.
[4] Тут зазвичай підставляється прізвище господаря, в якого колядують.
[5] Гілками гостролисту англійці традиційно прикрашають на Різдво кімнати і святкові страви.
[6] Святий Дунстан, архиепископ Кентерберійський, замолоду був ювеліром, а тому вважається покровителем ювелірів. За легендою, одного разу він ухопив чорта за носа розпеченими щипцями і не відпускав доти, доки той не пообіцяв більше не спокушати його.
[7] Мова йде про пророка Аарона, жезл якого, за біблійною оповіддю, розцвів і на ньому навіть дозріли плоди мигдалю.
[8] Йдеться про поезію Вільяма Вордсворта «Написано в березні», де оповідається про щасливих корівок — їх «сорок пасуться, наче одна».
[9] На свята крамнички зачинялися рано — щойно в церквах починалося богослужіння.
[10] За англійським звичаєм, хлопець міг поцілувати дівчину, якщо на Різдво впіймає її під гілкою омели, підвішеною до стелі чи до люстри.
[11] Перефразована цитата з п’єси Вільяма Шекспіра «Отелло, венеціанський мавр»: «Адже коли я вчинками своїми розкрию серця внутрішність і сутність — я ніби почеплю на рукаві те серце, щоб його клювали галки» (переклад з англійської І. Стешенко).
[12] До 1880-х років англійські бідняки, не маючи вдома зручних печей, носили святкові страви до пекарні, де їх готували за невелику плату.
[13] Ідеться про кампанію, яку проводило під ту пору англійське духовенство, — щоб на свята ніхто не торгував. Це було вкрай незручно зайнятим на роботі людям, які лише на свята й могли сходити до крамниці. ‘
[14] «Бобом» у просторіччі тогочасні англійці називали шилінг — дрібну монету.
[15] Фраза з Євангелія.
Скачати збірку “Різдвяні історії”