Небесна Сотня
Епіграф .
Хто вмирає в боротьбі – в серцях живе повіки!
« Шлях звільнення кожної нації від поневолення
густо кропиться кров’ю ворожою і своєю».
Симон Петлюра
На сцену виходить дівчина в українському одязі, в руках у неї червона калина, з протилежного боку виходять ведучі. Звучить мелодія пісні «Пливе кача…»
Дівчина. А сотню вже зустріли небеса..
Летіли легко,хоч Майдан ридав..
І з кров ю перемішана сльоза….
А батько сина ще не відпускав..
Й заплакав Бог, побачивши загін —
Спереду–сотник ,молодий,вродливий,
І юний хлопчик в касці голубій ,
І вчитель літній–сивий-сивий..
І рани їхні вже не їм болять..
Жовто-блакитний стяг покрив їм тіло..
Як крила ангела,злітаючи назад,
Небесна сотня в вирій полетіла..
Ведучий. Коли зі сцени повідомили, що в одного загиблого – четверо дітей, у другого – єдина трирічна донечка залишилася круглою сиротою, бо мати померла ще раніше, а третій – ще взагалі не встиг пожити, йому лише 17 років… І тут 50-тисячний Майдан заплакав так по-дитячому пронизливо, як ніби він теж став цією сиротою, що плаче за втраченими батьками…
Ведуча. Та раптом люди розступились, до сцени під’їхав автобус та швидка з трунами загиблих героїв. На автобусі не було позначок “Ритуальна служба”, “Поховання”. Так надписи на цьому автобусі були б недоречні. Бо коли молоді, красиві, сильні, мужні чоловіки, які вчора були поруч, сьогодні лежать у труні, це ніяк не може бути “Ритуал”. Це війна.
Ведучий. У них були такі мирні професії – як вони могли з такими “ботанічними” навичками опинитися на лінії вогню? Як мабуть посміхався снайпер з цих незграб – ще б пак, йти в атаку з дерев’яними щитами та палицями – це ж так непрофесійно, хіба так вчинить професійний солдат? Хіба вояк буде рухатися по відкритій вулиці Інститутській? Фахові вбивці розстріляли їх граючись – стріляли одному в ногу, та вбивали тих, хто намагався витягнути пораненого.
Ведуча. Навіщо вони йшли вперед? Навіщо? Адже Їм так багато було чого втрачати! Вони пішли на смерть, тому що бути солдатом, це не значить вміти тільки добре стріляти та знатися на тактиці. Бути солдатом – значить не відокремлювати свою особисту гідність від гідності за свою державу. Це значить поважати і любити не тільки те, що є в тобі та на тобі, але й все те, що навколо тебе. Твоя країна. Твоя колиска. Твоя відповідальність.
Учень 1. Пролунало в країні мовчання.
Навіть вітер затих на хвилину:
Відбувалось останнє прощання,
Зі словами ” Герої не гинуть”.
Засвітили свічки в кожнім домі,
І дивилися тихо на небо-
Так летіли у даль невідому
Всі герої, що вмерли за тебе.
Я почула, як плаче держава,
Що синів її в землю ховають.
Ви не вмерли! В Вас вічність і слава,
Бо Герої, як ви, не вмирають!
Відеоролик «Небесна Сотня»
Ведучий. Під вечір 21 листопада, незадовго після оприлюднення рішення уряду про призупинення процесу підготування підписання Угоди асоціації України з ЄС, люди стали самоорганізовуватися через соціальні мережі. Перша акція розпочалася у Києві на Майдані Незалежності близько 22:00. Під кінець доби учасників мітингу нараховувалось близько 1500 осіб. На Майдан прийшли журналісти, громадські активісти, опозиційні політичні лідери. Стали з’являтися міліція та посилені загони Беркуту. Частина активістів пішла під Адміністрацію Президента України, після чого повернулась на Майдан Незалежності. Люди вирішили лишатися на ніч. Цього дня суд прийняв рішення заборонити встановлення наметів, кіосків, навісів під час проведення акцій на Майдані Незалежності, вулиці Хрещатик та Європейській площі до 7 січня 2014 року.
Цього дня з’явилась інформація про те, що небайдужі люди вийшли на «євромайдани» також у Донецьку, Івано-Франківську, Луцьку, Харкові, Хмельницькому та Ужгороді
Ведуча. Люди вийшли на мирну акцію протесту проти рішення уряду. Вони не планували ніяких збройних сутичок. Вони просто відстоювали свої права.
Ведучий. У ніч проти 30 листопада українська влада силами «Беркуту» влаштувала силовий розгін Євромайдану в Києві. Внаслідок розгону було травмовано десятки протестувальників. Частина людей, що втікла від Беркуту, заховалась у Михайлівському золотоверхому монастирі на Михайлівській площі.
Відеоролик «Побоїще»
Ведуча. І тобі вже люди в більшій кількості вийшли на Майдани по всій Україні не просто відстоювати своє право на Євроінтеграцію, а право на життя в країні, де поважають честь і гідність кожного громадянина, де немає насильства, де кожна людина має захищені права.
Пісня «Не спи моя рідна земля»
Я тобі скажу, де квітне дивний сад,
Де срібляста ніч тремтить у темних водах.
У далекий край лежить нелегкий шлях,
Доки хижа ніч кружля по колу.
Приспів 1:
Не спи, моя рідна земля!
Прокинься, моя Україно!
Відкрий свої очі у світлі далеких зірок!
Це дивляться з темних небес
Загиблі поети й герої –
Всі ті, що поклали життя за майбутнє твоє.
Тільки два шляхи…
Один веде у пекло.
Інший шлях веде
Тебе туди, де світ.
Щоб знайти цей шлях,
Послухай своє серце –
Твоє серце знає,
Як його знайти!
Приспів 1
Я тобі повім про мрію золоту,
Що палким вогнем горить в моєму серці.
Про щасливий край, про радісних людей,
Де життя кидає виклик смерті.
Приспів 1
Приспів 2:
Не спи, моя рідна земля!
Прокинься, моя Україно!
Відкрий свої очі у світлі далеких зірок.
Це дивляться з темних небес
загиблі поети й герої –
всі ті, хто так вірив у світле майбутнє твоє.
Ведучий. І вони не спали. Вийшли і повстали, тому що вперше в історії незалежної України були прийняті закони, які як висловилася Міжнародна організація Transparency International : «знищать будь-які прояви громадської непокори в Україні, покладуть початок репресій і перетворять Україну на диктатуру”.
Ведуча. Протести закінчилися летальними наслідками на Майдані. Першою жертвою став Сергій Нігоян.
Учень 2. Сергі́й Га́гікович Нігоя́н. Народився та проживав у селі Березнуватівці Солонянського району Дніпропетровської області. Батько та мати — вірмени, був єдиною дитиною в сім’ї. Родина Сергія Нігояна переїхала жити в Дніпропетровську область з прикордонного з Азербайджаном села Навур, рятуючись від війни в Нагірному Карабасі. Родина вважалася благополучною, Сергій у селі користувався повагою, вважався спокійним, працьовитим і справедливим.
Загинув 22 січня 2014 року у віці 21 року від поранення, спричиненого свинцевою картеччю під час подій біля стадіону «Динамо» на Грушевського під час Європейської революції в Україні. Сергія було застрелено близько шостої години ранку, в момент, коли ще тривало перемир’я між мітингувальниками та «Беркутом».
Учень 3. Сергій був єдиним сином. Виріс він в селі, навчатися йому було важко, оскільки спочатку погано знав мову. Але він був спортивним хлопцем, брав участь у всіх змаганнях і завдяки цьому сільська школа завжди посідала другі-треті місця. Як спортсмена, Сергія часто нагороджували подяками та медалями. Він був гарною дитиною і завжди захищав слабких або дівчат. Два роки тому, після закінчення 11 класу він поступив у Дніпродзержинський технікум фізкультури. Як розповідають, він сам поїхав на Майдан, оскільки мав український паспорт і вважав Україну своєю справжньою батьківщиною. Останнього разу він приїздив додому на свята і знов повернувся в Київ.
Відеоролик «Нігоян декламує вірш Шевченка»
Ведучий. В той же день жертвами стали ще декілька осіб.
Учень 4. Вербицький Юрій Тарасович викрадений невідомими з Олександрівської лікарні разом з активістом Ігорем Луценко вранці 21 січня 2014 року. Його тіло було знайдено 22 січня в околицях села Гнідин Бориспільського району Київської області зі слідами торту. За відеосвідченням друга Юрія Вербицького Романа, при опізнанні було очевидно, що ноги перебиті — виднілися кістки, вся спина була синя, обличчя розбите, ребра випирали з правого боку зі шкіри, бо певне були поламані. Офіційною причиною смерті визнано лікарями лікарні — переохолодження.
Учень 5. Жизневський Михайло Михайлович. Білорус, громадянин Білорусі, виїхав з Білорусі через політичні проблеми. В Україні був бійцем націоналістичної організації «УНА-УНСО». Останнім часом жив і працював у Києві та в Білій Церкві. Загинув під час штурму на вулиці Грушевського. Отримав наскрізне поранення в серце мисливською кулею.
Ведуча. На деякий час після цих кривавих подій оголосили перемир’я.
На ранок 18 лютого було заплановано «Мирний наступ» — багатотисячну ходу учасників Євромайдану до Верховної Ради України, де мала відкритися чергова сесія, на якій планувався розгляд питань щодо змін до Конституції України щодо обмеження повноважень Президента. Близько 8.30 ранку мітингарі почали збиратися на майдані Незалежності, звідки десятитисячною колоною рушили до будинку Верховної Ради на вулиці Грушевського, з метою донесення вимог щодо повернення до Конституції зразка 2004 року та покарання винних у знущаннях з активістів Євромайдану.
Ведучий. Проте на противагу «Мирному наступу» майданівців влада використала силу та зброю. Загинуло близько 20 осіб.
Ведуча. Найстрашнішими і найважчими стали події 20 лютого в «Чорний четвер». Мітинг під Радою перейшов в запеклі сутички між протестувальниками і міліцією. Формально 19 лютого в Києві було оголошено перемир’я, проте на ділі протистояння тривали, так як урядові сили порушили перемир’я. А 20 лютого людей, які вийшли на мирний протест, щоб висловити свою громадську позицію, почали без розбору обстрілювати снайпери. Силовики розстрілювали активістів бойовими набоями. Цілились в голову та шию.
Відеоролик про розстріл майдану.
Ведучий. Того дня загинула найбільша кількість людей. Їх назвали «Небесною сотнею»
Учень 6.
Джерело «Маки червоні» (поезія), автор Іванна Осос
… Ти бачив як Ангели в Небо летіли?
Так-так, саме в Небо, а не навпаки…
Від пострілів влади отак відлітали
До Бога назавжди вкраїнські сини.
Їх кров залишилась не там на Майдані,
А на руках всіх провладних катів,
А сльози батьків потечуть ніби ріки
На всі покоління до «сьомих колін».
Сьогодні не в силі і сильні змовчати
Бо кожного серце від болю кричить
Коли на Майдані відспівують СОТНЮ
Що в вічність у славі до Бога летить.
Матусі гордіться своїми синами –
Бо душу і тіло зложили своє
За волю народу, що їх не забуде
Бо слава козацького роду живе!
Не плачте бабусі, що внуки завчасно
Піднялись до Бога раніше від вас,
Бо тільки Всевишньому знати дорогу
Й коли і для кого настав уже час.
Вони ж бо пішли у НЕБЕСНУЮ СОТНЮ
Отак, з висоти, вберігатимуть нас,
Щоб вже не змогли вороги підступити
А для України настав слушний час.
Одна у них ненька – одна Україна,
Пробачте, для неї віддали життя!
А Вам вона нині вклоняється щиро
За їх виховання й безсмертні серця!
Ведуча. І деякі спогади хлопців з передової.
Учень 7. Вся атака припадала на 6:00 ранку. Палили шини. Був дуже сильний дим і все коптіло. Ще гірше, ніж на Грушевського. Не видно було нічого взагалі.
Багато полягло там на горбу і багато на передовій біля барикади першої на Інституцькій. Рахують, що за ранок вбитих близько 100 чоловік.
Було важче, бо вевешники дуже хитро діяли. Вони ставали один за одним, тобто робили вигляд за щитом одна людина. Щитами робили броню, коли в диму ти не помічаєш, що там замість одного ВВ-ка, двоє. Відкриваються щити і вибігає беркут з калашом і по всіх.
По суті ВВ-ки творили ніби коридор, в той час як беркут стріляв, потім так само назад ховались за щитами і перед тим, як сховатись кидали гранати. Це було спочатку незрозуміло яким чином вони діяли, лише потім зрозуміли, що то ВВ-ки тактичний хід продумали. Дивишся ніби один, а насправді їх двоє один за одним сховані, а ще далі беркут з автоматом.
Дим. Зброя. Втомлені хлопці. ВВ-ки та беркут зі зброєю бойовою, гранатами. Це було пекло в центрі країни.
Ведучий. Список загиблих великий і продовжує збільшуватися.
Ведуча. Йому було 17 і у батьків він був єдиним. Наймолодший герой Майдану Назар Войтович.
Учень 8. Войтович Назар Юрійович Навчався на третьому курсі відділення дизайну Тернопільського кооперативного торговельно-економічного коледжу, був єдиною дитиною в сім’ї. Назар Войтович поїхав до Києва вночі 19 лютого, а вже наступного дня під час протистоянь на Майдані хлопця вбили з вогнепальної зброї.
З друзями до Києва прибув пів восьмої ранку, а за дві години на дзвінок від мами замість сина відповіла незнайома жінка із Михайлівського собору, яка повідомила, що Назара вбито пострілом у голову. Снайперська куля влучила хлопцеві в обличчя і вийшла через хребет. Зі слів одногрупників ще в середу, 19 лютого, Назар був на парах, а ввечері мав тільки віднести до автобуса, який їхав на Київ, речі для столичного майдану. В останню хвилину чомусь вирішив, що й сам поїде. Це рішення коштувало йому життя.
Учень 9. Мамо, не плач. Я повернусь весною.
У шибку пташинкою вдарюсь твою.
Прийду на світанні в садок із росою,
А, може, дощем на поріг упаду.
Голубко, не плач.
Так судилося, ненько,
Що слово бабуню вже не буде твоїм.
Прийду і попрошуся в сон твій тихенько
Розкажу, як мається в домі новім.
Мені колискову ангел співає
I рана смертельна уже не болить.
Ти знаєш, матусю, й тут сумно буває
Душа за тобою, рідненька, щемить.
Мамочко, вибач за чорну хустину
За те, що віднині будеш сама.
Тебе я любив. I любив Україну
Вона, як і ти, була в мене одна.
Учень 10. Аратунян Георгій з Рівного, приблизно 50 років Менше року тому його дружина Наталія померла від епілептичного нападу, перебуваючи дома наодинці із 1-річною донькою. В той час Георгій був на заробітках за кордоном. Зараз 2-річна донька Ашхен залишилася повною сиротою під опікою сестри Ані (донька від першого шлюбу дружини). Проживав у місті Рівне по вул. Стрицького, 7. Сім”я жила дуже бідно. Гергій планував виїхати на батьківщину у Батумі в Грузію до родини, після того як встановить пам”ятник покійній дружині на її роковини.
Учень 11. Вайда Богдан, 58 років. Неодружений. Останнім часом проживав разом з мамою у с. Летня Дрогобицького району. На київський Майдан поїхав 19 лютого. Вже зранку наступного дня, приїхавши до Києва, зателефонував сестрі: “Люба, тут справжня війна! Стріляють…”, – після цього розмова обірвалася. Того ж дня по обіді у приймальні Летнянської сільради пролунав телефонний дзвінок. Повідомили про смерть Богдана, який загинув від кулі снайпера-вбивці.
Учень 12. Дзявульський Микола з Шепетівки, 56 років. Вчитель географії та біології, член ВО Свобода. Застрелений на Інститутській 20 лютого снайпером. Брав активну участь у громасько-політичному житті міста: обирався депутатом міської ради 1994-1998 років, очолював Спілку підприємців Шепетівщини 2002-2005 років, довгий час працював на викладацькій роботі вчителем георграфії шепетівської школи-ліцею, останній час був помічником народного депутата від ВО “Свобода” Ігоря Сабія. Земляки говорять, що усі зусилля Миколи Дзявульського були спрямовані на патріотичне виховання молоді, він переконував, що в цей нелегкий час неможливо стотяти осторонь будь-яких подій, необхідно бути свідомим українцем, будівничим своєї держави.
Учень 13. Костенко Ігор . 22 роки, студент географічного факультету Львівського університету, вчився за спеціальністю «Менеджмент організація», був одним з кращих студентів, родом з Тернопільщини, працював журналістом інтернет-видання «Спортаналітика». Хлопець був активним редактором української Вікіпедії, написав понад 280 статей, зробив понад 1600 редагувань. Був убитий в районі Жовтневого палацу вистрілами в голову та груди. За словами його друга Володимира, який переносив тіло Ігоря, його ноги були побиті «так, що їх можна було зав’язати на вузол».Загинув 20 лютого 2014 року.
Учень 14. – Ігорку, Ігорчику, сину,
За що?- підкажи нам усім!
– За землю, мій тату, єдину,
Яку я всім серцем любив.
– Ігорку, Ігорчику, сину,
За що? – ти матусі скажи.
-Матусю, не плач, я вже лину
До Бога любов донести.
– Ігорку, Ігорчику, брате,
За що?-я ж сестричка тобі.
– Я мусив, рідненька вмирати,
щоб волю здобути тобі.
Ігорку, Ігорчику, внучку,
За що?- ти ж надію убив?
-Любенька бабусю, гордися,
Я зріс українцем із Богом у серці по зову Вкраїни вчинив.
– Ігорку, Ігорчику, друже,
Чому?-таємницю відкрий!
– Пробачте, любіть, пам’ятайте,
Не зміг залишитись живий.
Учень 15. Ушневич Олег, Дрогобич 1982 р.н. Загинув 20 лютого. Застрелений спайпером на Інститутській біля Жовтневого палацу.
Народився в Дрогобичі в сім’ї працівників ВАТ НПК “Галичина” Михайла та Євгенії Ушневич. Багатьом працівникам нафтопереробного активіст запам’ятався під час похорону його матері у 1985 році: Євгенія Ушневич померла під час пологів, народивши Олегові брата. Тоді трирічний Олег, не усвідомлюючи, що сталося, ніжно та беззахисно тулився до своєї бабці.
На Майдані в Києві Олег Ушневич був з першого дня. Його добре знають на Сколівщині, де після закінчення вишу вчителював. В останні роки виїжджав на заробітки за кордоном.
Учень 16. Дивися, мамо, день який ясний,
А ти рідненька, так нестримно плачеш…
Напевне, знову, в тім моя вина,
Але, матусю, ти мені пробачиш…
І не тужи над тілом ти моїм,
Страшенних ран тих бачити не треба.
Я завжди буду хлопчиком твоїм
І вітерцем горнутимусь до тебе…
Матусю рідна, так багато нас
Сьогодні полягло за Україну…
Весною ж пахне… Скоро у садах
Лунати буде пісня солов,їна…
Не плач , матусю, і мені пробач,
Що не вернувся я живим до тебе.
Я буду тут, поки стоїть Майдан,
А потім, мамо, я піду на небо..
Ведуча. Окрім загиблих на майдані були жертви і з іншого боку барикад.
Учень 17.
ДВОЄ НА МАЙДАНІ… (вірш–А.Матвійчука)
Не шукайте таємного змісту,
Просто доля, мов карта лягла:
Двоє хлопців зібралися в місто,
Двоє хлопців з одного села.
Незіпсовані, сильні, красиві,
Їм обом ще нема й двадцяти,
Їхні мами ще зовсім не сиві.
Їх просили себе берегти…
І шляхи їх згубились в тумані,
Різні долі, як різні пісні…
Хто ж міг думати, що – на Майдані,
Знов зустрінуться раптом вони.
Як від повені вруниться річка,
Так зіткнулись – очима й чолом.
Та в одного в руках єврострічка,
А на іншому – чорний шолом.
Двоє хлопців спізнались одразу
І від подиву вклякли немов.
Перший знав тільки волю наказу,
Другий з власної волі прийшов.
І дивились – не те щоб привітно,
Але злоби не знала душа,
Та між ними в ту мить непомітно,
Вже лягла неприступна межа…
І запахло в повітрі війною,
І накрила Хрещатик імла.
Та між тою й цією стіною –
Двоє хлопців з одного села!
І у темному мороці ночі
Ніби промінь з небес зазорів, –
Їм згадалися мамині очі
І прощальні слова матерів:
“Там іконка в кишені сорочки,
Матір Божа на щастя лежить…
Бережіть себе в світі, синочки
І Вкраїну свою бережіть!
І ніколи нікому не дайте,
Щоб земля наша кров’ю спливла,
Пам’ятайте про це, пам’ятайте!!!
Ви ж бо хлопці з одного села!”
Ведучий. Честь і слава героям Станіслава. З такими словами проводжали в останню путь рідні, друзі, знайомі та незнайомі мешканці івано-франківщини свого земляка Романа Гурика.
Учень 18. Гурик Роман, 19 років, з Івано-Франківська, студент Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника. Романа. Загинув у Києві 20 лютого від кулі снайпера. Хлопця поховали в Меморіальному сквері по вулиці Мельника в Івано-Франківську, де розташовані могили січових стрільців та вояків УПА.
Учень 19. “Зараз або ніколи. Всі на Грушевського. На смерть”, – таким був останній запис на сторінці студента у соцмережі.
«Юнак з очима, які дуже хотіли жити» — такі слова сказав хірург, котрому принесли закривавленого хлопця з великою раною та сильною кровотечею. Він розповів, що це був хлопчина з очима, в яких було шалене бажання жити. А він, як лікар, не міг нічого для цього зробити, бо рана була смертельна.
Дівчина, яка робила усе можливе, щоб врятувати життя юнака, поділилася в соціальній мережі спогадами про останні хвилини життя хлопця: «Поки я притримувала його руку, щоб поставити капельницю, він безтями, рефлекторно, інстинктивно (так як він був в комі через тяжку травму) стиснув мої пальці в своїй долоні. Я ніколи не забуду цю, свого роду, спробу втриматися за життя. Ніколи не забуду це останнє рукостискання. Червоний хрест та мітингуючі, які заносили його на носилках в карету швидкої допомоги, кричали Тримайся! Героям Слава!!!». З метою вшанування пам’яті загиблих Героїв України комісія з питань перейменування назв вулиць, площ та встановлення меморіальних дощок у м. Івано-Франківську перейменувала вулицю Проектну на вулицю Романа Гурика, а площу перед обласною державною адміністрацією назвали в честь загиблих майданівців площею Героїв Небесної Сотні.
Відеоролик «Похорон Р.Гурика»
Учень 20. На смерть стояли там Герої,
де був залюднений Майдан,
щити були в них замість зброї…
І серед них був наш Роман.
Вони стояли проти ката,
що всіх за бидло нас приймав…
О, доле тяжкая! Заплата
велика впала поміж лав.
Свистіли кулі підло, нагло,
і падав юний цвіт в крові,
лиш шепотіли губи спрагло:
“Хай вам співають солов’ї !..”
В віках лишився Роман Гурик,
бо славний син Галичини
пішов на ті голгофські мури
не за калим, не за чини.
А за майбутнє України –
щоб встав з колін Громадянин,
щоб європейські стали зміни,
щоб був в нас напрямок один.
Тож пам’ятай, плем’я вороже –
в держави є Герої! Є!
І Ти нас не забудь, о, Боже!
Бо ми – породження Твоє…
Ведуча. На жаль Роман не єдиний галичанин, який загинув від куль снайперів в той Кровавий день.
Учень 21. Дідич Сергій, 44 роки. Депутат Городенківської районної ради Івано-Франківської області від ВО «Свобода», директор туристичного клубу «Золоте Руно». Загинув 18 лютого 2014 року. Сотник івано-франківської сотні на столичному Майдані. У Жовтневому палаці він відповідав за порядок на другому поверсі.Сергій Дідич більшу частину свого життя присвячував туристичному розвитку рідного краю. Його громадську організацію «Золоте Руно», яка займалася перш за все сплавами по Дністру, знають в усій Україні і за її межами. Він перший почав розробляти туристичні маршрути сплавів по рідному Дністру. Дністер, за планами Сергія, мав стати другим масштабним центром туристичного розвитку Івано-Франківщини. Будучи депутатом райради, їздив на стареньких «Жигулях» і завжди намагався допомагати людям. У загиблого – дорослий син та донька-школярка, батьки. Сергій із дружиною на Майдані був з початку грудня, Різдво відсвяткував на передовій.18 лютого 2014 граната розірвала йому сонну артерію на шиї.
Учень 22. Дмитрів Ігор, 30 років, з села Копанки Калуського району, Івано-Франківська область. Загинув 20 лютого від пострілу снайпера в легені. Нещодавно закінчив Одеську юридичну академію. Розлучений, дітей не мав. У Ігоря нещодавно помер батько, мати перебуває в Італії на заробітках. Ігор Дмитрів був членом Рожнятівської районної організації ВО «Свобода». Самотужки звів будинок у Копанках, проте жити у ньому — не довелося.
Учень23 . Лист до матері
Не чекай мене, мамо, додому,
бо додому я вже не прийду.
не чинив, мамо, зла я нікому,
захищав лиш країну свою.
Не стріляв у людину я, мамо,
бо любити ти вчила мене.
ну, а тих, хто у мене поцілив
людський суд уже не мине.
Ти пробач, що тебе я покинув,
що поїхав в далекую путь.
знаю, снайпер цілився в мене,
а попав в твоє серце і грудь.
А хотілося, мамо, так жити!
я ще зовсім не думав про смерть,
та я мусів так рідна вчинити,
щоби владі сказати цій “Геть!”
Та не плач, моя рідна матусю.
сонце зійде – ти стань на поріг.
Бог одну тебе з горем не лишить
і народ не простить їм цей гріх!
Учень 24. Ткачук Ігор, 1975 року народження. Мешканець Великої Кам’янки Коломийського району Івано-Франківської області. Загинув від пострілу снайпера 20 лютого 2014 року. Осиротіли троє діток – 17 років, 11 та кілька місяців.
Учень 25. Калиняк Богдан, 52 роки, родом з Коломиї Івано-Франківської області. Працював слюсарем на заводі «Сільмаш», потім став приватним підприємцем. Допомагав Євромайдану грошима та товаром. 28 січня 2014 помер у шпиталі в Івано-Франківську. Міський голова Коломиї Ігор Слюзар розповів, що Богдан Калиняк два місяці з маленькими перервами стояв на Майдані і, маючи рідну сестру в Києві, не ходив до неї, щоб відігріватися. За словами мера, після того, як на Грушевського чоловіка полили крижаною водою з водомета, він захворів, запустив хворобу. При цьому брав на себе найважчі завдання: нічні чергування, допомагав пораненим.
Учень 26. Василь Шеремет . 64 роки. Учасник, захисник Євромайдану. Мав загострене відчуття справедливості та прагнув змінити країну на краще. Уродженець Ланчина. Проживав і мав сім’ю (трьох синів) у Красній, згодом одружився вдруге у Київській області. У Ланчині в урочищі Мочарка проживає його 93-річна мама.
Василь Шеремет народився у багатодітній сім’ї, в якій було дев’ятеро дітей. «Василя в армію відправляли чужі люди, — пригадує сестра Галина. — У нас не було грошей на їжу. По черзі доводилося ходити до школи, бо взуття на всіх не вистачало».
Перед виходом на пенсію Василь Олександрович працював у пекарні та охоронцем на будівництвах. Роботи чоловік ніколи не цурався. Заробляв копійку, де тільки міг.
Останні кілька років чоловік проживав у Київській області, де був вдруге одружений. У майданівця залишилося троє дітей, три онучки та 93-річна матір.
Учень 27. Михайло Йосипович Костишин, 1971 року народження. Михайло був на Майдані відразу після побиття студентів. Сам також був жорстоко побитий, з 27 січня перебував у лікарні. Ніяких шансів вижити у нього не було, хоча лікарі зробили все, що могли.
Відеоролик «Герої не вмирають»
Ведуча. Дякуємо Героям Небесної сотні ВСІМ, ВСІМ, ВСІМ! ЗА ТЕ ЩО НЕ пошкодували ЖИТТЯ ЗАРАДИ НАС З ВАМИ! ЗАРАДИ НАШОГО МАЙБУТНЬОГО! СПАСИБІ ВСІМ, хто відстояв МАЙДАН, ЗА ЯСКРАВИЙ ПРИКЛАД мужності, сили духу, ЧЕСНОСТІ І ПАТРІОТИЗМУ!
Вчитель. Ми дякуєм вам, хлопці, за життя,
Ми дякуєм вам, хлопці, за свободу.
Пробачте нас. Пішли ви в небуття,
Та більше не повернетесь додому…
Ви йшли за нас, ви йшли на вірну смерть,
Ви не боялися нікого і нічого.
Ви захищали своїх мам, жінок, дітей,
Ви знали що ви робите й для чого.
Хто міг подумати, що трапиться таке,
Хто міг подумати, що в мирную годину
підуть батьки ховать своїх дітей,
Які стояли на Майдані за Вкраїну.
Небесну сотню прошу вшанувати,
Небесній сотні дякувать до скону.
Це те найменше, що ми можемо віддати,
Щоб ви відчули, як склоняємось до долу.
Вас пам’ятати будемо завжди,
Із вами будемо боротись за країну.
За ту країну, де нема брехні й війни,
За нашу й вашу мирну Україну…
А зараз просимо Вас вшанувати героїв Небесної сотні хвилиною мовчання.
Запрошуємо священиків відправити панахиду за померлими героями.
Список використаних джерел
Іванна Осос «Маки червоні» (поезія)
Скачати сценарій Небесна Сотня (word): джерело 1
Коментарі із Facebook
Powered by Facebook Comments