Перший урок «Я – громадянин України – європейської країни».
Скачати конспект першого уроку на тему: «Я – громадянин України – європейської країни» ви можете у форматі word (посилання на скачування розміщене в кінці статті)
Мета: Розвивати громадянську позицію, причетність до європейських цінностей та європейського громадянства, формувати усвідомлення власної долі й значення в житті суспільства, розширювати знання учнів про Європейський Союз.
Обладнання: комп’ютер, презентація.
Ті держави здатні стати великими, у яких великі малі люди.
О. Довженко
Класний керівник
Нам постійно твердять про те, що Україна вже є європейською державою, але чи це дійсно так? Україна зможе по праву вважатися такою, коли в кожного її громадянина будуть європейська свідомість, європейське мислення, європейське бачення. Коли кожен зможе з гордістю сказати: «Я – громадянин України! Я – громадянин Європи!» Що особисто я можу зробити, щоб моя рідна країна стала ближчою до Європи? Саме своїми власними руками, а не через підписування численних декларацій. Саме своїм власним розумом, а не через сліпе слідування чужим гаслам. Саме своїм власним духом, а не через постійне повторювання заїжджених ідей. Я можу! Я можу мислити по-європейськи, робити по-європейськи, бачити по-європейськи та показувати це всьому світові, в якому місці я б не перебував.
Коли кожен українець повірить в те, що він дійсно європеєць та почне активно доводити це в першу чергу самому собі, тоді всі інші також повірять в це! Головне – не бути пасивним, а бути свідомим громадянином. Все залежить від нас, все залежить від мене!
«Для того, щоб почати велику подорож – потрібно зробити перший крок», сказав Лао-Цзи. Він не знав, що через багато років, ця фраза стане філософією Євроінтеграційної політики України, де кожен повинен усвідомити свою Європейську приналежність, тим самим зробивши такий важкий перший крок. Так, я можу вийти на вулицю й волати на весь голос: «Майбутнє України – з Європою! Майбутнє України – з Європою! »… Але це будуть просто слова, що викликатимуть посмішки і нерозуміння у навколишніх. Недостатньо кричати, недостатньо писати – треба діяти!
Тема нашого сьогоднішнього уроку «Я – громадянин України – європейської країни». На перший погляд – нічого нового для нас. Адже наша Батьківщина розташована в основному на південному заході Східноєвропейської рівнини, у Центральній та Південно-Східній Європі, тобто за своїм географічним розташуванням Україна – звичайно ж держава європейська. Навіть географічний центр Європи знаходиться поблизу с. Ділове Рахівського району Закарпатської області.
Україна – одна з найбільших держав Європи. Довжина кордону становить 7700 км. Наша Батьківщина межує з сімома країнами.
Назвіть ці країни (Росія, Білорусія, Польща. Словаччина, Угорщина, Румунія, Молдова).
Південну частину омивають води Чорного і Азовського морів, де проходять водні кордони з азіатськими країнами.
Назвіть їх (Туреччина, Болгарія, Грузія та інші).
Україна – єдина країна Європи, яка має стільки близьких сусідів.
Отже майбутнє України тісно пов’язане з майбутнім Європейського Союзу.
Що таке Європа? Де вона знаходиться? І що ж це за Європейський союз, куди прагнуть вступити багато країн, серед яких є наша Україна?
У Давній Греції жила молода дівчина на ім’я Європа. Вона була дочкою фінікійського царя Агенора і чарувала всіх своєю красою. Бог Зевс викрав її, перетворившись на бика та відвіз на острів Крит, де Європа народила сина – Міноса, котрий потім побудував лабіринт з мінотавром.
Європа – це і назва одного зі супутників планети Юпітер. Він був відкритий Г. Галілеєм у 1610 році.
Також Європа – це частина світу розташована на заході Євразійського материка. Вона має площу 10,5 млн. кв. км, 730 млн. населення. На такій маленькій території існують 48 держав, економіка й культура яких тісно переплелася між собою. Європа – це один із головних центрів сучасної науки, техніки та технології. На долю європейців припадає більше половини світового національного доходу та більша половина промислового виробництва. Європа – найцінніша скарбниця досягнень та пам’ятників культури. Європа – це багаторічна історія, досвід, політичні, духовні традиції європейських народів.
Європейський Союз був створений у 1992 році. До нього входять 28 країн: Австрія, Бельгія, Великобританія, Греція, Данія, Ірландія, Іспанія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Німеччина, Португалія, Фінляндія, Франція, Швеція, Угорщина, Польща, Словаччина, Словенія, Чехія, Кіпр, Мальта, Латвія, Литва, Естонія, Болгарія, Румунія, Хорватія.
Літературна подорож “Європейські казки”.
Скажіть мені, коли ми знайомимося з новою людиною, що ми робимо перш за все? Ми хочемо дізнатися про неї якомога більше, чи не так?!
А якщо ми хочемо “познайомитися” з новою країною? Що тоді? Що може допомогти нам дізнатися про неї якомога більше цікавого, нового? Що говорить про країну та її народ більше ніж підручник з географії або історії?
Авжеж казки цієї країни!
Як багато ми знаємо про Європу та ті країни, що входять до неї? Давайте помандруємо сьогодні до деяких з них, щоб трохи ближче пізнати багатобарвне обличчя європейської культури. І мандрувати ми будемо саме казками та з їхніми героями.
Франція
Країна романтики та кохання, краси та почуттів. Столиця цієї країни – Париж. Скажіть, а якого відомого французького казкаря ви знаєте?
Так, це Шарль Перо. Він збирав різні народні казки, опрацьовував їх і видав збірник цікавих історій. Які його казки ви знаєте? А чи добре ви їх знаєте? Ось зараз і перевіримо.
Я буду читати опис героя, а ви маєте його вгадати.
- Вона була дуже доброю та вродливою. Але мачуха не любила її. Дівчина була змушена робити всю тяжку роботу по господарству: чистити котли та каструлі, мити сходи, прибирати в кімнатах, готувати. Спала вона на горищі, біля попелу. (Попелюшка)
- Вона з’явилася нізвідкіля. В руці жінка тримала чарівну паличку, за допомогою котрої перетворила гарбуз на карету, мишку на коня, а старий одяг дівчинки на гарне святкове вбрання. (Фея)
- Коли вона народилася, на свято прийшло багато фей. Всі вони побажали їй щастя, краси, успіху. Але одна, стара фея, передрекла, що дівчина вколиться веретеном та помре. (Спляча красуня)
- Дівчинка дуже любила свою бабусю, тому часто носила їй пиріжки. Вона завжди одягала свою улюблену червону накидку з капелюшком. (Червоний Капелюшок)
- Цей чоловік мав багато дружин, але всі вони загадково зникали. Його ім’я походило від його бороди, якою він дуже пишався. А ще у нього була таємниця, пов’язана з маленькою кімнаткою та ключем від неї. (Синя Борода)
- Він маленький на зріст, має чотири лапи, вуса та хвіст. На відміну від своїх родичів він вмів розмовляти як людина. Завдяки його розуму та хитрощам його володар став заможним паном. (Кіт у чоботях)
Наступна країна – Англія (Великобританія).
Вона відома своїми легендами про королів, лицарів, героїв та грабіжників. Подивимося, чи знаєте ви їхні імена.
- Він жив у лісі зі своїми друзями, грабував багатих і віддавав все бідним. (Робін Гуд)
- Могутній чарівник поєднав його з каменем. І лише обраний міг дістати його. З його ім’ям ішли в бій. Ним посвячували в лицарі. (Меч Екскалібур)
- Цей чоловік об’єднав всю Англію. Він побудував місто, що стало вінцем честі та справедливості. За його круглим столом збиралися кращі з кращих. (Король Артур)
- Він лицар честі. Все своє життя він захищав свого короля, свою віру та свою країну. Його кохання до королеви оспіване в легендах. (Ланселот)
Наш новий пункт призначення – це Німеччина.
Дуже довгий час вона складалася з маленьких князівств, кожне з котрих мало свою культуру та літературну спадщину. Але два брати Якоб та Вільгельм ….. (Грим) вирішили зібрати всі казки. Чи впізнаєте ви їх головних героїв?
- Ця компанія складалася з чотирьох друзів з музикальними вміннями. (Бременські музиканти)
- Через неї вони перетворилися на воронів. Щоб врятувати їх дівчина мала мовчати протягом семи років. (12 братів)
- Брат та сестра. Мачуха забажала позбутися їх, тому відвела до лісу. Там вони знайшли гарний будиночок, у котрого дах був зроблений з пряників, а вікна з льодяників. (Гензель та Грета)
- Була в одного короля дочка, гарна але дуже вередлива. Вона відмовляла всім принцам. Розлютившись король віддав її за першого ліпшого перехожого. Ним виявився молодий та розумний король. Як його звали? (Король Дроздовик)
- Вона змушена була піти з дому та жити в лісі з маленькими чоловічками. Адже мачуха ненавиділа її за вроду. Через це і намагалася вбити дівчину то гребінцем, то яблуком. Але справжнє кохання завжди робить дива. (Снігуронька або Білосніжка)
Нашою передостанньою зупинкою буде – Данія.
Тут народився і творив відомий письменник і казкар – ….. (Ганс Христіан Андерсен). Всім дітям відомі його казки, а вам?
- Всі народилися гарними, і лише він був наче маленьке чудовисько. Всі його цуралися. (Гидке каченя)
- Ким стало Гидке каченя? (Лебідь)
- Вона була холодна наче крига. Мешкала на Півночі і ненавиділа дітей. (Сніжна королева)
- Лише її самовідданість та палке серце допомогли врятувати кращого друга з полону ( Герда та Кай)
- Вона танцювала, а він стояв і милувався її красою. Він не був схожий на своїх “братів”. Адже в нього була лише одна нога. (Стійкий олов’яний солдатик)
Ну ось ми і дісталися нашого кінцевого пункту – Угорщини.
Видатний поет Шандор Петефі назвав свою батьківщину казковою країною–садом. Оточений з півночі пасмом Карпат, прорізаний багатоводними артеріями Дунаю і Тиси, цей край відзначається м’яким кліматом і багатою природою. Угорські казки – це мудрість народна, джерело моральної і духовної сили, в них відображена його багатовікова історія. Пізнавши казки, ми зможемо ближче пізнати душу нашого доброго сусіда – народу з берегів Дунаю.
То ж сьогодні я хочу прочитати одну з найцікавіших казок Угорщини, яка називається “Рожа і Янко”.
Отже ви зможете додати до своєї скарбнички казок ще одну цікаву історію про брата та сестру. Сподіваюсь вона вам сподобалась. На цьому наша подорож закінчилася.
«Хто там говорить, що й сам невпевнений, ким був я і як я звуся?
Я – українець, Я – європеєць і цим горджуся!
Література:
- Виховна година: «Україна – держава європейська» Автор: Савченко Оксана Сергіївна
- Проєвропейське майбутнє України. Юлія Фролова
- Вікіпедія.
Додаток
Рожа і Янко (угорська казка)
Вітер свистів над селом, чіплявся за солом’яні стріхи, тряс вікнами, стукав у двері, залазив у комини і мчав далі, ніби за ним гнались люті пси.
– Я ще не бачив на світі такого злиденного села! – свистів вітер. – Марно лізу в комини: диму там немає, нічого висмоктувати звідти, і я змушений летіти далі без хмар, наче якийсь весняний вітерець.
Вітер, розлючений, зігнув деревце, зняв стовп піску з дороги, вирвав з корінням старі кущі на березі струмочка. Досхочу погасавши, він покинув убоге село. Безлисті тополі та комини, з яких дуже рідко йшов дим, сумно дивились йому вслід. Село було таке злиденне, що навіть диму не мало.
У цьому селі, в старенькій хатинці, яка до половини вросла в землю, жив наймит із двома маленькими діточками. Дівчинку звали Рожа, а хлопчика – Янко. Давно вже наймит поховав дружину, і тепер усі хатні клопоти лягли на плечі семирічної дівчинки. Вона варила обід без жиру, пекла несмачний вівсяний хліб, доглядала п’ятирічного братика Янка. Адже батько дуже рідко бував дома. Удосвіта він виходив на ниву ненажерливого багатія і працював там до пізнього вечора. А вночі багатій гнав його в ліс по дрова, а в неділю посилав ловити рибу в річці. Та з багатого врожаю, дров і риби наймитові нічого не перепадало. А жорстокий багатій не вдовольнився й цим.
Якось багатій покликав наймита та й каже:
– Слухай-но, чоловіче! Вночі підеш у ліс і вирубаєш найстарішого дуба, такого, щоб і десять душ не змогли його обійняти. З того дуба завтра зробиш таку браму, щоб і з далеких сіл люди приходили дивитися й чудуватись.
Багатій добре знав, що наймит уже не повернеться з лісу. Отже, він заволодіє його хаткою і клаптиком землі…
Мовчки взяв наймит сокиру і пішов до лісу.
– Не йдіть туди, таточку! – кинулась слідом за ним Рожа.– В лісі багато лютих вовків, вони розірвуть вас.
– Не йдіть туди, таточку! – вигукнув і малий Янко.– Старий дуб може впасти на вас, і ми з Рожею залишимося сиротами!
Але марно благали й плакали Рожа і Янко – наймит подався до лісу виконувати наказ багатія.
Дуб був такий товстий, що й десять душ не змогли б його обійняти.
А жорстокий багатій тим часом пішов до наймитової хатки, відчинив двері й вікна, щоб вигнати злидні, і гримнув на дітей:
– Геть звідси! Ідіть і не повертайтеся!
Поклали діточки собі в кишені по вівсяному коржику, взялися за руки та й пішли куди дивляться очі. Ішли вони день, ішли ніч і вийшли нарешті на великий зелений луг. На траві блищали діамантові краплі роси. Рожа і Янко ніколи не бачили діамантів і здивовано вигукнули:
– О, блищить, наче сльози!
А сльози вони бачили дуже часто, тому й порівняли росу із слізьми. Барвисті квіти розкривали свої пелюстки, назустріч сонцю. Метелики кружляли в повітрі, працьовиті бджілки збирали мед, дзюркотів-видзвонював струмочок, котив свої води.
– Куди поспішаєш, струмочку? – спитав Янко й нахилився, щоб умити личко.
– Далеко-далеко! – весело продзюркотів струмочок.
– Ми теж підемо з тобою,– сказала Рожа і взяла за руку братика.
Йшли вони понад струмочком довгенько, а потім Янко вирвав руку з Рожиної руки і почав ганятися за метеликами, рвати квіти, стрибати через горбочки.
Набігався, настрибався, награвся він і дуже стомився. Схилив голівку на коліна сестрички, і обоє солодко заснули. Прокинулись вони аж пізно ввечері. Не видно було жодної живої істоти, вже й пташки не цвірінькали на зелених гілочках. У Рожі в кишені був шматочок вівсяного коржика. З’їли його діти і, побравшись за руки, рушили до темного лісу. Там Рожа і Янко вирішили заночувати. На узліссі струмок попрощався з ними.
– Дзюррр… дзюррр…– весело продзюркотів він.– Я побіжу далі лугом. Не люблю темного лісу, бо там не сяють наді мною зіроньки. Ходімо разом – не пожалкуєте! От побачите!..
Та Рожа і Янко були вже далеко. Все глибше й глибше заходили вони в лісову гущавину, де мовчки стояли чорні дерева, затуляючи своїм гіллям зірки на небі.
Рожа і Янко посідали в м’який мох і знову поснули, бо дуже стомились. Прокинулись вони вранці голодні і зажурились, бо не було вже коржиків.
– Ходімо! – сказала Рожа.– Може, втрапимо в якесь село і добрі люди нагодують нас. Ясним сонячним ранком ліс уже не здавався їм чорним та страшним. На зеленому листі вигравали сонячні зайчики. В повітрі літали пташки, по деревах стрибали білочки.
– Як тут гарно! – сказав Янко.– Глянь-но, отой ожиновий кущик ніби кличе нас!. Янко побіг до кущика, Рожа – слідом за ним, але зачепилася спідничкою за колючку. Янко підбіг до кущика, всипаною стиглими ягодами.
– Ой, які чудові, які чудові! – захоплено вигукував він і простяг руку до ягід.
Раптом у нього над головою обізвалась маленька сіра пташка: – Після кожної ягідки, яку з’їси, забудеш про все на один рік!..
– Що ти сказала? – Янко підвів голову до пташки, бо нічого не зрозумів.
– Після кожної ягідки, яку з’їси, забудеш про все на один рік!..
Янко засміявся.
– Дурний би я був не їсти,– сказав він та й почав зривати і їсти ягоди одну за одною.
– Які смачні, які солодкі! – приказував він. Тим часом Рожа відчепила спідничку й побігла до братика. Вона й собі зірвала ягоду – аж коли почула щебетання:
– Після кожної ягоди, яку з’їси, забудеш про все на один рік!
Рожа підвела голову й побачила пташку. «Ні, не можна забувати про рідне село, про свою хатку, про батька та Янка! Не можна забувати й про того жорстокого багатія, що завдав нам такого лиха!» – подумала вона й кинула ягоду.
– Кинь і ти, Янку! – сказала вона й схопила братика за руку. Янко випустив ягоду й заплакав. Золотисте пасмо волосся впало йому на лоб, з очей лилися рясні сльози. Він був дуже голодний. Рожа обняла братика, витерла йому сльози й повела далі.
– Ходімо! Ми знайдемо інший кущ! Не плач, Янку,– заспокоювала вона хлопчика. Маленька сіра пташка летіла попереду них. Вони підійшли до куща – ще гарнішого й ряснішого за перший,– і пташка защебетала:
– Солодка ожина, солодка ожина! їжте досхочу!..
Зраділи діти і наїлися так, аж не вірилось їм, що недавно були дуже голодні. Янко так звеселів, що почав вистрибувати й гратися. Раптом він побіг швидко, наче заєць.
– Я зараз повернусь! – гукнув він.– Чекай мене тут, стій на місці, поки повернуся!
– Янку! Янку! – жалісно закричала Рожа, але хлопчик уже був далеко. Рожа вже й не бачила його, і голосу не чула.
– Янку! Янку! – гукала вона у відчаї, але відповіді не було. Навкруги не було нікого, тільки пташка літала над головою й щебетала:
– Ходімо зі мною, ходімо зі мною! Рожа заперечливо похитала головою:
– Не можу, бо Янко має повернутись!
– Ходімо зі мною, ходімо зі мною! – не вгавала пташка.
– Ні, ні! Я залишуся тут. Я чекатиму братика,– крізь сльози відповіла Рожа, Дівчинка вдивлялася у далечінь і прислухалася. Щоразу, коли шелестіло листя, колихались гілки або поміж деревами пробігав олень, вона радісно вигукувала: – Янко йде! Янко! Але Янко не повертався. Знову настала темна ніч. «Тепер уже Янко не повернеться»,– подумала Рожа і, знесилена, лягла на м’який мох. Сон огорнув її й заплющив їй очі. Вранці, прокинувшись, Рожа побачила навколо багато ягід і жмутики солодкої трави. Це понаносили пташки. Рожа попоїла і знову почала вдивлятися у далечінь, чекаючи Янка. Вона гукала братика, скільки було в неї сили. Так чекала вона три дні, а на четвертий, прокинувшись, не змогла підвестися.
її босі ніжки вросли в землю, наче тоненьке коріння, тіло обернулося на тонку зелену стеблину, а рученята – на запашні пелюстки. Недалеко на гілочці сиділа сіра пташка й щебетала:
– Я звільню тебе! Ходімо зі мною, ходімо зі мною!
Але Рожа заперечливо хитала голівкою.
– Не можу кинути цього місця, я дочекаюсь братика! Більше Рожа не могла сказати нічого, бо личко її перетворилось на білорожеву квітку. Весь ліс осяяла красою ця квітка.
– Ти цього хотіла, ти цього хотіла! – прощебетала сіра пташка й полетіла. Отак дівчинка Рожа стала квіткою. їжею її були тепер соки землі, питвом – блискуча роса. Ця квітка ніколи не в’янула. І влітку, і взимку була свіжа й запашна. Вона чекала свого братика. З кожним днем вона ставала гарнішою, розкішнішою, а зелене стебло – вищим і стрункішим. Довго, дуже довго стояла Рожа у лісі, чекаючи брата. А куди ж дівся Янко? Що з ним сталося? Адже він і в гадці не мав покидати Рожу. Він хотів тільки погратись, пострибати, поганятись за метеликами, за пташками. А коли зібрався повернутись, на руку йому раптом сів метелик із срібними крильцями та оксамитовими очима.
– Якщо підеш зі мною, станеш багатим,– сказав метелик. Метелик полетів, і Янко теж знявся в повітря й полетів слідом за ним. Він забув про Рожу, забув навіть про сіру пташку. Адже він з’їв аж п’ятнадцять ягід!.. А срібнокрилий метелик сів на галявину – і раптом де й дівся. Над галявиною пропливали хмари, все навкруги голубили сонячні промені. Янко заплескав у долоні й застрибав:
– Як гарно, як гарно!
– Чого це ти так радієш, хлопчику? – почув він раптом незнайомий голос. Янко глянув угору й побачив: у діамантовій кареті сидить чоловік, одягнений у золоте вбрання. В карету запряжено шестеро білосніжних коней.
– Я радію того, що світить сонечко, того, що зеленіє трава на галявині! – хоробро відповів Янко.
– Як ти сюди потрапив? – сумно спитав чоловік.
– Я прийшов звідти,– показав Янко на ліс.
– Як тебе звати? Янко задумався.
– Янко,– нарешті відповів він нерішуче.
Ти живеш у лісі?
– Ні…
– То де ж ти живеш? – спитав чоловік і вийшов з діамантової карети.
– Ніде! – Немає в тебе ні матері, ані батька?
– Немає! – рішуче відповів Янко.
– А сестричка або братик у тебе є?
Янко знову заперечливо похитав головою – адже він забув про Рожу.
– Тоді я візьму тебе з собою,– сказав чоловік у золотому вбранні й відчинив дверці карети.
Янко, дуже зрадівши, стрибнув на сидіння. Білі коні рвонули з місця, і карета полетіла над лісами, полями й морями. Довго летіла, аж коли нарешті опустилася посеред озера. Чарівні коні тут же перетворились на лебедів і попливли до скляного палацу, що обертався на качиній ніжці.
Чоловік у золотому вбранні вийшов з карети і допоміг вийти хлопчикові.
– Заходь у палац,– сказав він і низько схилився перед здивованим Янком.– Віднині все це твоє. Ти – господар усього. Янко ввійшов у палац і пройшовся по всіх залах. Все тут було із щирого золота та діамантів. Стіни були з дзеркал і відбивали блиск золота та діамантів, і від цього все навкруги здавалося ще блискучішим. Янко мав усе, чого тільки міг бажати, але ніколи не був веселим. Сумно ходив по залах, сумно грався з сірими пташками та з лебедями на озері, а ночами його мучили дивні сни. Часто він бачив уві сні вбогу хатку під соломою й золотоволосу дівчинку в червоному платтячку. Дівчинка брала його за руку і вела в темний ліс, а в лісі сиділа на зеленій гілочці сіра пташка й щебетала:
– Після кожної ягоди, яку з’їси, забудеш про все на один рік!.. А здалеку долинав голос:
– Янку! Янку! Прокидаючись вранці, Янко намагався згадати свій сон, та марно – не пам’ятав нічого.
Так минали роки. Минуло їх чотирнадцять. Янко став вродливим і розумним юнаком. До всіх він був привітний, ласкавий, і всі любили його, але ніхто не бачив, щоб він коли-небудь посміхнувся.
А дивні сни Янко бачив чимраз частіше. Тепер уже і вдень він думав про те, що бачив уві сні.
Якось підійшов він до чоловіка в золотому вбранні й сказав:
– Я хочу піти звідси, пошукати те, про що я не знаю ще, що воно таке, але що я мушу знайти. Не гнівайтесь на мене.
Чоловік засміявся.
– Йди, коли хочеш! Все одно повернешся сюди, до багатства, до розкошів…
І Янко пішов.
Довго він ішов, проминав міста, села, гори, долини та річки. Зупинявся тільки на якийсь час, щоб заробити собі на хліб. Він був працьовитий і чесний, тому люди в містах і селах часто його просили, щоб залишився в них жити й працювати; проте більш як на три дні Янко ніде не затримувався. Цілий рік мандрував Янко по світу. Якось вийшов він на широке зелене поле. Призахідне сонце обливало його своїм м’яким промінням. Янко зупинився, глянув у далечінь і побачив високий темний ліс. Ніде жодної людини, тільки темний ліс, поле, сонце, що заходило за обрій, та барвисті квіти, пелюстки яких вже зімкнулися, приготувавшись до солодкого сну.
А поруч весело дзюркотів струмочок.
– Дзюррр… дзюррр… далеко я біжу!..
Янко стояв наче вкопаний, аж поки сонце сіло за обрій. Так він стояв тут колись давно, маленьким хлопчиком! Ось що йому снилося! Це поле, ці квіти… А ще – дівчинка в червоному платтячку…
– Рожа! – прошепотів Янко, і забуті дні відразу ожили в його пам’яті. Він про все згадав.
Янко подався до лісу. Всю ніч ішов він лісом, а на світанку потрапив на знайому стежку і побачив на гілочці сіру пташку. – Іди за мною, іди за мною! – прощебетала пташка, і Янко пішов за нею. Ось він побачив ожиновий кущ, але не звернув на нього уваги. Минали години, а сіра пташка все летіла попереду, показуючи шлях. Нарешті пташка зупинилась на широкій галявині. Посеред галявини квітла розкішна білорожева квітка. По галявині розносилися її пахощі. Янко підійшов до квітки, і йому здалося, що пелюстки шепочуть його ім’я: – Янку! Янку! Він нахилився і глянув на квітку зблизька. Вона була така гарна, що Янко не наважився торкнутися її. Згадав він про Рожу, і з очей його полилися сльози. Сльози впали на пелюстки.
– Рожо, Рожо,– прошепотів Янко,– ти справді була схожа на чарівну квітку! Не встиг Янко вимовити останнє слово, як квітка стала вже не квіткою, а вродливою, стрункою дівчиною. Це була Рожа. Брат і сестра міцно обійнялися й заплакали від радості. Потім взялися за руки і пішли з лісу. Сіра пташка показувала їм шлях до зеленого поля. Потім пташка попрощалася й полетіла назад, до свого дерева. Рожа і Янко повернулися в рідне село й побачили, що багатія вже прогнали. Вбоге село перетворилося на гарне містечко.
Жили Рожа і Янко щасливо й весело і ніколи більше не розлучалися.
Автор: Зінов’єв Г.Ю. класний керівник 6 класу
Відділ освіти, молоді та спорту Новоархангельської райдержадміністрації, Торговицька ЗШ І-ІІІ ступенів ім. Є Ф. Маланюка, Торговицького навчально-виховного об’єднання, Новоархангельської районної ради
Скачати конспект першого уроку на тему: «Я – громадянин України – європейської країни»: джерело 1
”