Виховний захід до річниці Голодомору «Сльози  Божої Матері»

 

Вечір – реквієм 

«Сльози  Божої Матері» (вечір-реквієм до річниці Голодомору)

 

Вечір - реквієм до річниці Голодомору

Вечір – реквієм до річниці Голодомору

Матінко Божа – усі ідуть до тебе на прощу. Вислухай і мою сповідь. Все своє життя я несла страшний тягар, здавалось, полопають жили, але кожен раз, підставляючи оголену душу свою, я знала, що вистою, що відстою своє право на щастя. Допоможи мені і всім людям стати рабами Божими, а не земних диктаторів рабами. Амінь.
                                                                                                        Улас Самчук «Марія»

Читець (за сценою, звучить дзвін ).

Не  звільняється  пам’ять.  Відлунює  знову  роками.

Я  зітхну …  запалю  обгорілу  свічу.

Помічаю:  не  замки – твердині,  ні  храми –

Скам’янілий  чорнозем – потріскані  стіни  плачу.

Піднялись,  озиваються  в  десятиліттях

З  далини,  аж  немов  з  кам’яної  гори

Надійшли.  Придивляюсь: «Вкраїна  ХХ  століття».

І  не  рік,  а  криваве  клеймо: «тридцять  три» .

 

Ведучий. Настав  початок  кінця.  Сонце  сходило  над  висохлими  за  довгу  зиму  полями,  сідало  за  обрій  кольору  крові  і  не  впізнавало  землю. Чорне  вороння  зграями  ширяло  над  селами,  заціпенілими  в  тяжкому  смертному  сні.

 

Ведуча.   Чи  була  того  року  весна?  Чи  прилетіли  до  знайомих  людських  осель  довірливі  лелеки?  Чи  співали  травневими  ночами  у  вербах  над  ріками  солов’ї?  Ніхто  того  не  пам’ятає  сьогодні.  Пам’ятають  інше.

 

Читець 1.   У  той  рік  заніміли  зозулі,

Накували  знедолений  вік,

Наші  ноги  розпухлі  узули

В  кирзяки – різаки  у  той  рік.

 

Читець 2.  У той  рік  мати  рідну  дитину

Клала  в  яму,  копнувши  під  бік.

Без  труни,  загорнувши  в  ряднину …

А  на  ранок – помер  чоловік.

 

Читець 1.   І  невтому,  трудягу  старого,

Без  хреста  повели  у  той  бік …

І  кістьми  забіліли  дороги

За  сто  земель  сибірських,  сто  рік.

 

Читець 2.  У  той  рік  і  гілля,  і  коріння –

Все  трощив  буревій  навкруги …

І  стоїть  ще  й  тепер  Україна,

Як  скорботна  німа  край  могил.

 

Ведучий.  На  багатих  чорноземах  України  вмирали…  Вмирали  у  полі,  на  дорозі,  під  тином.  Вмирали  поодинці  та  сім’ями.  Вмирали  цілі  села  і  славні  козацькі  роди.  Голод  забирав  тих,  хто  заради  шматка  хліба  не  виривав  окрайця  з  голодних  дитячих  ротів,  не  стежив,  не  доносив  на  брата,  не  вмів  торгувати  совістю.

 

Читець. 

А люди біднії в селі,
Неначе злякані ягнята,
Позамикалися у хатах –
Та й мруть…
Сумують комини без диму,
А за городами, за тином
Могили чорнії ростуть.
Гробокопателі в селі
Волочать трупи ланцюгами
За царину і засипають
Без домовини. Дні минають.
Минають місяці. Село
Навік замовкло, оніміло,
І кропивою поросло.
Ведуча.   Якими  словами  описати  мучеництво  України,  яка  поклала  у  землю  мільйони  своїх  кращих  синів  і  дочок?  Голодомор  позначився  на  майбутньому  нації:  третина  умертвлених – діти,  які  не  народили  нащадків.

А які страждання терпіли матері, у яких на руках умирали діти. Чи є для матері більша мука, ніж пережити своїх дітей?..

 

Сценка мати з сином.

Мати.   Жахом серце охопило, думи мозок виїдають:

як нагодувати сина, коли їжу відбирають?

Як сказати, щоб тримався? Як сказати, щоб не плакав?

Як сказати, що зостався без сестер він і без тата?

День пройшов… ми протримались! Ніч іде… мені тривожно,

знову я в душі вагаюсь чи прожити завтра зможем.

День, неначе рік минає, тягнеться… ми хочем жити!

Людей з десять в день вмирає, більше нікому тужити.

Вже в селі тепер нелюдно, вже ніхто не привітає,

лишень тихо і похмуро вулицями смерть гуляє.

Ось і я сиджу та плачу, та не плачу, просто сльози

і ховаюсь, щоб не бачив, мій синок зі страхом очі.

Встану вранці, помолюся, прошу Бога я щоднини,

перед образом стелюся, щоб урятувати сина.

Дасть Господь мені терпіння і піду я в поле з болем,

щоб знайти хоча б коріння так прожити день ми зможем.

 

Син.    Другий день вже без сну, голод спать не дає,

я ослаб, та обов’язок кличе мене.

У родині моїй батька більше нема,

залишилась сестричка й матуся моя.

Не забуду ніколи, не забуду одвік,

я ось так, у 12 тепер чоловік.

Не лежу я у полі та в ігри не граю,

я тепер за родину відповідаю.

Тут сестричка чека, без упину ридає,

щоб поїсти дали вже не просить, благає.

А матусенька мовчки сидить у вікна,

з жахом бачить, що їжі удома нема.

Сидимо в темноті, тихо свічка горить…

 

 

Ведучий. Голод 1932 – 1933 років став для українців тим, чим був голокост для євреїв. До цього небаченого за історичними мірилами голоду держава штовхала село, що відмовлялося прийняти колгоспну систему з самого початку колективізації. У 1930 році в Україні було заготовлено 400 млн. пудів хліба, у 1931 р. – 380 млн. пудів.

 

Зерно у купах пріло під дощем,
Кудись у море, в безвість, за границю.
Щоб насадити скрізь цей наш едем.
Немов виріскуючи із криниці,
Переливаючись рідким вогнем.
Текло струмками золото пшениці.
Ми тільки бачили той тьмяний блиск,
На горлі ж ми відчули пальців стиск.
Тоді дурні Грицьки і Опанаси
Вмирали, як у зливу комарі.
Тоді по селах їлось людське м’ясо.
І хліб пекли з розтертої кори,
Дивились голодні діти ласо
На спухле тіло вмерлої сестри.
Так ми, хоч і покинули печери,
В двадцятім віці стали людожери.

 

 

Ведуча. Таких показників  було досягнуто за рахунок обезкровлення села. У багатьох селян забрали все зерно, в тому числі й посівний фонд. Фізично ослаблене селянство не могло ефективно провести весняну посівну кампанію: у 1932 р. було засіяно трохи більше половини запланованих площ.

 

Що сталось з тобою, подільське село?

Здається, тут горе давно залягло,

І дзвін поминальний не чути ніде, –

Зате на могилах лиш вітер гуде.

То голод і лихо заповнили вщерть,

Складала в покоси невільників смерть –

То був тридцять третій. Замучений край

Чекав переміни – майбутній врожай.

Нарешті, крізь морок проникла блакить,

Весною нам легше вмирати і жить.

А хліб дорогий!.. Хоч би дощик пройшов,

Як дешево коштує тіло і кров!..

Подібного звірства, людської біди

На білому світі, мабуть, не знайти,

Як зірваний колос, полягли вони.

А їм лиш хотілось діждати весни…

Діждатися хліба – щасливу ту мить,

І там, серед поля, навіки спочить…

 

 

Ведучий.  Влада так боялася запізнитися з посівною, що віддали наказ  сіяти в грязюку.

Трактори пороли мокру скибу. Зерно дали у глевку землю і приволочили. Скиба злилася, і, як пригріло сонце, повіяв сухий східний вітер, затверділа, і стала репатись. Ярина ледве вибилася з землі і пожовкла. Що тепер робити?

 

Ведучий. Розпочали  наново переорювати землю і наново засівати. Тільки не хватить чим вдруге досіяти, та й  вже буде спізнене. Зійдуть по полях буйні бур’яни, зерно ж перемішане. Овес-зеленяк, овес-скорода, ячмінь-гранчак, ячмінь-плескач – усе нараз. Сіяли. Щось-таки виросте…

 

 

Ведучий. Це було в останньому році п’ятирічки… Літо минало. Країна нічого не думала, нічого не знала, крім думи про хліб. Хліб, хліб і хліб. Україна вкрита бур’янами.  З Москви б’ють тривогу. “Україна позорно отстайот!  Партія і вся страна ждут от України полнаво випалнєнія плана хлєбазагатовок… К кулакам і іх пособнікам надо прімєнять самиє жестокія мери воздєйствія…”

 

Ведуча.   Для збору урожаю кинуто цілий народ, військо. Над зігнутим голодним людом при праці вдень і вночі стоять озброєні вартові. З кістлявих мужицьких рук, з занедбаної землі виривається зі скреготом зубів кусень хліба. Молотили, віяли, сортували. Зерно забрали, а послід поділили між працюючими. Людей було кинуто напризволяще.

 

Сценка з «Марії» У. Самчука.

 

Корній (сам до себе). Настала зима. Марія більше хворіє, ніж ходить. Літо і сонце ще тримали її на ногах. Як-то пережити зиму? Ні з чим…  Не встиг я сховати своєї праці, як наїхали хижаки і вирвали усе з рук. Забрали хліб. Лишили дещо висівок і овочів. Є ще також сухоребра коняка і старий Сірко. Та чи підніметься рука на собаку…

 

Марія. Корнію, а чи залишилось ще трохи висівок?

 

Корній. Там, у коморі, є ще тижнів на зо три .

(виходить, приносить маленьку торбинку). Це вже, Маріє, останні… Спечи якось… Знаєш. Може, ще більше кори… Прибав… прибав, чуєш… Вчора зовсім добре смакувало…  І Надійці з Христусею занесу.

 

Марія. Е-е, коли б не те мале. Воно ж не перетравить…

 

Корній. То-то… А й чи видержить? А Надійка як? Ще зводиться?
Марія. Ще ніби зводиться… Вчора пришла, а вона, дитина моя, питається за Лавріна… Не прийшов, каже, мамо? А думаєш, кажу, прийде? Ніколи, дитино, не прийде…
Корній. За що ж його?

 

Марія. За те, за що й інших… За що і всіх… Чи ж їх там є яке число?
Виходить.

 

Корній. Бере з лави газету і починає читати.

 “Я, Максим Корнійович Перепутька, відмовляюся від своїх батьків-кулаків, які ціле своє життя були врагами робочого класу і стояли на засадах власності і навіть тепер не зрікаються своїх ганебних засад. Рівно ж осуджую і вимагаю суворої кари свому бувшому братові Лаврінові, який своєю злочинною діяльністю свідомо шкодив ростові соціалістичного будівництва нашої країни”.

Ховає газету.

Хай вона не знає, що ми втратили обох синів.

 

Заходить Марія.

Корній. Ну що, ходила до Надійки?

 

Марія. Ходила. Прийшла до неї, а вона на постелі лежить. Гукаю: “Надіє!” Не чує. Кличу. Нарешті розплющила очі і так засміялася, так, знаєш, страшно засміялася. А де, питаю, мале? А вона нічого не розуміє. Яке, каже, мале? А Христуся ж де? Засміялася знов: “Нема Христусі. Нема вже її…”

 

Корній ( зробив великі очі)  Нема? Що ти кажеш? Як же так? Як же так можна? То ж так не можна!..
Марія нахилилася до Корнія і шептала. Вона задушила його… Задушила… Дитя мучилося, і задушила. Дика така. Підеш до неї?  Вона не хоче вже їсти, лається і сміється… Казала більше не приходити. Чого, каже, будете ходити. Все одно…
Корній в розпачі починає щось шукати, Марія лягає на лаву, шепочучи «Задушила вона дитя, задушила…». Знаходить сокиру і йде до дверей.

 

Марія. Ти, Корнію, кудись далеко йдеш?
Корній. Не знаю. Куди, далеко? От вийду, може, щось знайду. Може, знайду синів наших…  Виходить.

 

Марія. Корнію! (тиша) Корнію!

Марія засинає. Через деякий час до хати заходить Корній, ставить сокиру під стіл. Підходить до Марії.

 

Корній. Ти спи. Спи, моя Маріє, відпочивай. Підійшов до неї, обгорнув щільно старим кожухом.
Тепло тобі, Маріє? Ну то спи. А я… Так от і скінчилося… Хочу сказати, що все скінчилося… Жили ми, так довго разом жили, ділили горе і… ет, чи ж треба щось казати?..
Встав і хотів йти, але роздумав і вернувся ще.
А ти підеш, певно, до Надії? Піди і скажи, що я благословляю її… Скажи, може, виживе, може, ще буде, не зникне наш рід… Скажи… Все їй скажи…

Підводиться і виходить з хати.
Марія прокинулася, та Корнія не було. Стукіт у двері. До хати заходять люди у формі.

 

Більшовик. Де старий? Марія знизує плечима.

Розпочати обшук. Починають щось шукати. Знаходять сокиру.

Сокиру забираємо як доказ. Як давно пішов чоловік? Куди пішов? Марія мовчить.

Більшовики виходять.

Марія спробувала встати, але опускається на підлогу. Мовчить. Заходить Гнат.

 

Гнат. Добридень. Зачув все, що сталося, і дай, думаю, піду. Встань, Маріє… (допомагає їй підвестися) Отак, отак… Обіприся об моє плече. Ну, ну…

Після здіймає свою руку, бере у неї Маріїну.
Маріє? Маріє!.. Даруй усе, що зробив тобі у дні молодості. Ах, яке маленьке наше життя! Ах, яке маленьке. От пережив, і що ж далі? Прости мене, Маріє!..
Марія. Ти, Гнате! Ти свята людина. Не проси у мене, Гнате, прощення. Бог простить, а я не маю чого прощати. От Надія… Коли б я могла до неї, коли б щось їй щось дати… Вона голодна… Говорить засинаючи. Хліба їй. А-ах, де є хліб? Чи у Максима попросити? Син все ж таки…

 

Гнат. Не треба їй уже хліба. Нема Надії. Поховали зранку. Та й Максима уже нема… Убили його. Думають, що твій Корній. Підводиться, говорить у зал.

Слово моє не для вас. Слово моє для мертвих і ненароджених. Слово моє прийдучим вікам. Затямте, ви, сини і дочки великої землі… Затямте, принижені, затямте, витравлювані голодом!.. Нема кінця нашому життю. Горе тобі, зневірений, горе тобі, зречений самого себе!.. Кажу вам правду велику: краще буде Содомові й Гоморрі в день страшного суду, ніж вам, що відреклися й плюнули на матір свою!..

 

 

Голос за сценою. 26258-й день… день останній, день кінця. Тридцять днів гаснула сама Марія – покинута, одинока. Розплющила востаннє очі і всміхнулася. Марії не стало…

 

Молитва ( голос за сценою). Матінко Божа – усі ідуть до тебе на прощу. Вислухай і мою сповідь. Все своє життя я несла страшний тягар, здавалось, полопають жили, але кожен раз, підставляючи оголену душу свою, я знала, що вистою, що відстою своє право на щастя. Допоможи мені і всім людям стати рабами Божими, а не земних диктаторів рабами. Амінь.
Під час Молитви та останніх слів стишено звучить «Реквієм» Моцарта.
Ведучий. Гинули матері. Зникали з лиця землі щирі, добрі жінки, які несли в життя щастя, радість, працю. Гинули діти великої нашої землі.

 

Читець.

Голодомору  сльози  і  могили …

І  перед  ними  ми  в  боргу  завжди

За  тих,  що  крихти  хліба  не  доїли

І  не  допили  чистої  води.

Ще  душі  є  порожні,  як  руїни,

Які  в  житті  не  дихали  добром,

Що  віддали  у  жертву  Україну

І,  як  раба,  страждальний  мій  народ

Але  зернина,  що  у  полі  скресла,

Надією  і  вірою  зросла

І  Україна,  як  народ,  воскресла

І  наша  віща  доля  ожила.

Ісус  Христос  у  заповітну  пору

Зніс  на  Голгофу  непокори  хрест …

Та  не  погасне  біль  голодомору

І  вічна  наша  пам’ять  не  помре

 

Пісня «Янголи»

 

Ведучий. Ми закликаємо  вас сьогодні згадати у ваших молитвах усіх тих, хто страждав і помер під час великого Голодомору. Віримо, що в ці дні по всій Україні люди запалять свічки, щоб пом’янути тих, кого забрали сталінські катівні та голодна смерть. Хай же пам’ять про всіх невинно убієнних згуртує нас, живих, дасть нам силу та волю, мудрість і наснагу для зміцнення власної держави на власній землі.

 

Ведуча. Нехай кожен з нас торкнеться пам’яттю цього священного вогню – частинки вічного. А світло цих свічок хай буде даниною тим, хто навічно пішов від нас. Вони повинні жити в нашій пам’яті.

 

Діти.

Яринонько, Домно, Палазю…
Куди ви несете хрести?!
З Європи сміялася Азія.
Замало Голгофу звести.
Ще треба її покропити…
Не дощик – селянськая кров!
Гордію, Юхиме, Микито…
Де гордість вкраїнських дібров?!
Прокопе, Корнію, Макарцю.
Коріннячко сохне в землі.
Уляно, Онисю, Одарцю…
Ні свічечки в сивій імлі.
Скипілася в крем’яхи глина
Луна – в гостроверхі віки.
Меланко, Секлето, Килино…
Де ваші святі рушники?!
… Васильки де ваші? Й Петрусі?
Здригнувся осквернений час.
Ликеро… Христино… Марфушо…
Відправляю усім парастас.

 

Ведучий. Тож вшануймо пам’ять усіх, хто не пережив ті страшні роки хвилиною мовчання.

 

Чути удари метроному.

Після –  магнітозапис «Молитви за убієнних голодом» К. Мотрич.

Хто це? Чий це голос щоночі просить: «Хлібця! Хлібчика дай! Мамо, матусю, ненечко. Крихітку хлібця». Хто водить за мною запалими очима-криницями, очима, у які перелилися всі страждання, муки й скорботи роду людського і розпинає душу мою на хресті всевишньої печалі? Чий же це мільйоноголосий стогін у мені? Хто щоночі будить, стогне, квилить, плаче і веде у холодну ріку, де розлилися не води, а сльози мого народу? У ній ні дна, ні берегів…
Прости ж нас, роде наш замордований, лише сирою землею зігрітий. Царствіє небесне вам, Душі убієнні!
Господи! Страждання, муки й горе мого народу до Всевишньої скорботи зарахуй, і біди й погибель від землі й народу сущого відведи!
Ведучий. Відчинімо наші душі і серця для пам’яті про ті страшні роки. Зробімо все для того, щоб ніколи, за жодних обставин, подібна трагедія більше не спіткала Україну.

При останніх словах ведучих усі виходять із запаленими свічками.

 

Засвіти свічу на вікні.
Хай промінням сягне до зорі,
Хай освітить весь світ співчуттям.
Це збагни ти собі і затям.

Засвіти у серці свічу.
І думками туди я мчу,
Де мільйони моїх братів
В смерть летіли по волі катів.

Запалімо мільйони свічок!
Душі тих малих діточок
З болем з неба за нами зорять.
І німують. Мовчать.

Засвіти свічу, засвіти!
Хай здригнуться від правди світи.
Хай дізнається вся Земля:
Панахиду Вкраїна справля…

 

Пісня «Боже, Україну бережи»

 

Підготувала і провела вчитель історії  Топоренко Л. В.

 

Скачати Вечір – реквієм до річниці Голодомору «Сльози  Божої Матері» : джерело 1

Поділитись у соціальних мережах:Share on Facebook0Share on Google+0Tweet about this on Twitter

Коментарі із Facebook

Powered by Facebook Comments

Сподобалась стаття? Оцініть її:

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (голосов: 3, в среднем: 5,00 из 5)
Loading...
 

Вам також має сподобатись...

Залишити відповідь