Усі уроки до курсу «ЛЮДИНА І СВІТ» 11 клас Стандартний, академічний та профільний рівні 35 годин

Скачати

Т. О. Бізбіз

Усі уроки до курсу

«ЛЮДИНА І СВІТ»

11 клас

Издательская группа «Основа» — «Электронные книги»

Харків

Видавнича група «Основа»

2011

УДК 37.016 ББК 74.266.3 Б59

Бізбіз Т. О.

Б59 Усі уроки до курсу «Людина і світ». 11 клас. Стандартний, академічний та профільний рівні. — X. : Вид. група «Основа», 2011. — 301 [3] с. : табл. — (Серія «Усі уроки»).

ISBN 978-617-00-1041-4.

У посібнику представлені усі уроки до курсу «Людина і світ» для 11 класу за програмою 2010 р. Вони розроблені із застосуванням сучасних інноваційних технологій, новітніх форм і методів роботи.

Для викладачів, методистів та студентів педагогічних навчальних закладів.

УДК 37.016 ББК 74.266.3

© Бізбіз Т. О, 2011

ISBN 978-617-00-1041-4               © TOB «Видавнича група «Основа»», 2011

 

ЗМІСТ

Тема І. ЛЮДИНА. ОСОБИСТІСТЬ. ГРОМАДЯНИН

Урок 1. Поняття «людина як біосоціальна істота». Співвідношення понять «людина — індивід — особа — особистість — індивідуальність»

Тема II. СОЦІАЛІЗАЦІЯ ОСОБИСТОСТІ

Урок 2. Поняття «соціалізація». Ґендерна соціалізація особистості

Урок 3. Сім’я. Родинна соціалізація

Урок 4. Поняття субкультури. Молодіжна субкультура. Школа. Однолітки

Тема III. СТЕРЕОТИПИ ТА УПЕРЕДЖЕННЯ

Урок 5. Стереотипи та їх роль у житті людини і суспільства. Толерантність. Ксенофобія. Расизм

Урок 6. Ґендерні стереотипи

Тема IV. КОНФЛІКТИ

Урок 7. Поняття «конфлікт». Типи конфліктів. Зародження конфліктів та шляхи їх подолання

Урок 8. Міжнародні конфлікти. Поняття солідарності та конкурентності як необхідних умов соціального прогресу

Тема V. СОЦІУМ (СУСПІЛЬСТВО ЛЮДЕЙ)

Урок 9. Поняття соціуму. Історичні типи стратифікованих суспільств

Урок 10. Суспільна стабільність та безпека, їх соціальна цінність

Урок 11. Природні та техногенні явища як фактори загрози суспільній безпеці. Подолання та попередження наслідків глобальних проблем

Тема VI. СОЦІАЛЬНА МОБІЛЬНІСТЬ

Урок 12. Поняття соціальної мобільності, комунікації та комунікативності

Тема VII. ПРАВА, СВОБОДИ ТА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ

Уроки 13-14. . Еволюція уявлень про права людини в історії людства. Фундаментальні права і свободи людини, їх класифікація

Тема VIII. ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО

Урок 17. Політика як суспільне явище. Політична система: сутність, структура, функції.

Уроки 18-19. Політична культура. Політична соціалізація. Політична еліта

Тема X. ДЕМОКРАТІЯ

Уроки 20-21. Поняття демократії. Демократія як політичний режим

Уроки 22-23. Політична діяльність та участь громадян в управлінні суспільством. Вибори як інструмент демократії

Тема XI. ЗАСОБИ МАСОВОЇ ІНФОРМАЦІЇ

Уроки 24—25. Засоби масової інформації та їх роль у суспільному житті

Тема XII. НАЦІЯ

Уроки 26-27. Поняття нації. Нація і націоналізм. Нація етнічна і політична

Тема XIII. ПОЛІКУЛЬТУРНІСТЬ

Уроки 28-29. . Поняття полікультурності як добросусідства культур. Шляхи розв’язання міжнаціональних, міжконфесійних конфліктів

Тема XIV. УКРАЇНА І СВІТ

Уроки 30-31. Місце України в інтеграційних процесах в Європі та у світі

Урок 32. Міграційні процеси в Україні

Урок 33. Внесок українців у світову науку і культуру. Українська діаспора у світі

Урок 34. Я — член сім’ї, громадянин держави, громадянин планети Земля

Урок 35. Резервний

Література          

 

Тема І. ЛЮДИНА. ОСОБИСТІСТЬ. ГРОМАДЯНИН

УРОК 1.

Поняття «людина як біосоціальна істота». Співвідношення понять «людина — індивід — особа — особистість — індивідуальність»

Мета: ознайомитись з різними тлумаченнями понять «людина», «індивід», «особистість»; з’ясувати сутність людини у різних вимірах; розвивати вміння самостійно мислити; виховувати активну життєву позицію.

Тип уроку: комбінований.

Епіграф до уроку: Чим більше людина заглиблюється у своє «Я», тим більше відчуває невичерпне значення будь-якої, навіть незначної дрібниці, відчуває, що обрати саму себе не значить лише зануритись у своє «Я» та його значення, але насправді і свідомо взяти на себе відповідальність за кожну свою справу або дію.

Сьорен Кіркегор

ХІД УРОКУ

І. Організаційний момент уроку

II. Мотивація навчальної діяльності

Завдання

— Поміркуйте над словами епіграфа і висловіть свою думку.

Учитель формулює тему та мету уроку.

III. Актуалізація опорних знань

Бесіда

1. Що таке природа, природне середовище?

2. Яка роль соціальних явищ та процесів у формуванні людини?

3. Що таке цінність? Духовність?

IV. Вивчення нового матеріалу

Сутність поняття «людина»

Розповідь учителя базується на матеріалі наведеної таблиці.

Сутність людини — найбільш важливе та змістовне в людині, головна риса, завдяки якій людина залишається собою за різних обставин. Розуміння сутності людини може відрізнятися залежно від того, що вважають домінуючим. Найбільш поширеними уявленнями про сутність людини є релігійне, натуралістичне, ідеалістичне та соціологічне.

СУТНІСТЬ ЛЮДИНИ В РІЗНИХ ТЕОРІЯХ

Релігійна теорія	Натуралістична теорія	Соціоцентризм	Ідеалістична теорія
Людина є суперечливою єдністю духу (душі) і природи (тіла), якісно протилежних одне одному як величне і низьке	Людину вважають лише природною істотою, вона нічим особливим не відрізняється від тварин. Сутність людини — у незмінних біологічних чи психологічних властивостях	Людина є вираженням культурних умов, що формують її, і якщо треба проникнути у її таємницю, то слід вивчити ті чи інші структури культури	Головне в людині — людська свідомість, розум, і саме цією властивістю людина відрізняється від решти живих істот (Р. Декарт: «Я мислю, значить, я існую»)

Бесіда

1. Яку теорію ви вважаєте найбільш обґрунтованою?

2. Чи можна обмежуватись однобічним розумінням сутності людини?

Таким чином, учні роблять висновок про те, що складність людини визначається тим, що вона є суперечливою єдністю не тільки біологічного і соціального, а й фізичного і психічного, загальнолюдського та індивідуального. Чим більше людина вміє керувати своїми біологічними потребами, підпорядковувати їх високим прагненням або спрямовувати на досягнення суспільних цілей, тим більше в людині переважає соціальне і тим більш розвиненою вона є.

Людина, індивід, особистість

Поняття «людина — індивід — особа — особистість — індивідуальність» перш за все характеризують якісні прояви людини.

Поняття «людина» означає вид у біологічній класифікації, розумну істоту, що має принципові відмінності від усіх інших істот.

Поняттям «індивід» позначають окремо взятого представника людського роду, якому притаманні неповторні й унікальні природні і соціальні якості, представлені, однак, не в усій родовій повноті.

Тому ми не можемо прямо і безпосередньо переносити всі характеристики роду на індивіда, як і навпаки.

Поняття «особи» характеризує певні реальні якості людського індивіда. Тому поза індивідом особи немає. Але це не означає, що риси індивіда і є рисами особи; такі характеристики індивіда, як зріст, колір волосся, вага, особливості, наприклад, форми носа, аж ніяк не стосуються особи.

Якщо людська особа усвідомлює свої якості, свою унікальність, свої вади та переваги, вона стає людською особистістю — самодіяльною соціальною та інтелектуальною одиницею. Коли ж це усвідомлення сягає розуміння того, що внаслідок унікальності та неповторності особистості існує дещо таке, що може і прагне виконати лише вона (бо більше такої особистості немає, не було й не буде), людська особистість набуває ознак індивідуальності.

Людина	=>	Особлива розумна істота, що має принципові відмінності від усіх інших живих істот; вид живих істот, що посідає певне місце в сукупності живих організмів
Індивід	=>	Одиничний представник роду і стоїть в ряду таких понять: рід — вид — індивід
Особа	=>	Суб’єкт та об’єкт соціальних стосунків; зосередження всіх якостей людини
Особистість	=>	Людська особа, що усвідомлює свої якості, унікальність, свої вади та переваги
Індивідуальність	=>	Особистість, яка внаслідок усвідомлення своєї неповторності розуміє, що дещо в цьому житті може зробити лише вона, і прагне це реалізувати

Поняття індивідуальності може викликати (і викликає) асоціації з індивідуалізмом, і для таких асоціацій є певні підстави. Справді, індивідуальність не може сформуватися без самоусвідомлення, без виділення себе з-поміж інших людей, без певної внутрішньої зосередженості. Але це не означає і не передбачає людської самоізоляції. Навпаки, усвідомлюючи свою незамінність, індивідуальність, людина усвідомлює і свою повну ідентичність з іншими людьми: адже зрозуміти свою унікальність можна лише порівняно із іншими людьми та лише за умови переконаності в тому, що всі люди однакові, але в чомусь — не такі. Мірою відповідальності людської індивідуальності стає вселюдськість, усвідомлення своїх життєвих здійснень як загальнолюдських або як здійснень, які щось змінюють у стані людства в певному змістовому значенні: коли чогось досягає якась окрема індивідуальність, то це демонструє можливості людства або людини як родової істоти.

IV. Підсумки уроку

Бесіда

1. Що таке природне середовище і як воно впливає на людину?

2. Що таке соціальне середовище і яка його роль у формуванні людини?

3. Порівняйте за змістом поняття «людина», «індивід», «індивідуальність», «особистість».

4. Що ви розумієте під соціалізацією людини?

5. Які існують засоби соціалізації людини?

6. У чому ви вбачаєте багатовимірність людини?

Лише живучи у суспільстві, спілкуючись і взаємодіючи з іншими людьми, навчаючись у них, дитина може стати справжньою людиною. З одного боку, людина є продуктом певної епохи, наявного суспільства. З іншого — вона є результатом, своєрідним відбитком і втіленням всієї попередньої історії людства та його культури. Людина — біосоціальна істота, саме біосоціальна, а не біологічна і соціальна.

V. Домашнє завдання

1. Опрацювати відповідний матеріал підручника.

2. Підготувати повідомлення про демографічну політику сучасних держав.

 

Тема II. СОЦІАЛІЗАЦІЯ ОСОБИСТОСТІ

УРОК 2

Поняття «соціалізація». Ґендерна соціалізація особистості

Мета: розвивати готовність і потребу учнів до самопізнання і самореалізації своєї особистості; ознайомити з процесом соціалізації (сутність, етапи, проблеми, значення); формувати вміння застосовувати знання з різних навчальних курсів, власного життєвого досвіду для розв’язання навчальних практичних завдань; сприяти формуванню активної життєвої позиції.

Тип уроку: вивчення нового матеріалу.

Епіграфи до уроку:

Нещасний той народ, який народився па родючих землях. Кожен, у кому сидить Рафаель, повинен мати умови, щоби безперешкодно вдосконалюватися.

Між хортом і лягавою не такі відмінності, як між філософом і каменярем.

К. Маркс

ХІД УРОКУ

I. Організаційний момент уроку

II. Мотивація навчальної діяльності

Учитель. Я пропоную вам послухати оповідку про давньогрецького філософа Діогена.

Одного разу вдень Діоген пішов багатолюдними вулицями Афін з ліхтариком в руках, промовляючи: «Шукаю людину».

Бесіда

1. Кого шукав Діоген?

2. Що для вас здалося дивним у поведінці філософа?

3. Як ви вважаєте, на яких ознаках особистості зосередився Діоген?

4. Які ознаки особистості ви можете назвати?

Робота зі схемою

ОЗНАКИ ОСОБИСТОСТІ

Висновок. Саме суспільство, а не природа максимально впливає на особистість.

III. Вивчення нового матеріалу

Поняття соціалізації

Проблемне завдання

В. Шекспір писав: «Увесь світ — театр. У ньому жінки, чоловіки — усі актори. І кожен не одну грає роль. Сім дій у п’єсі тій: немовля, школяр, юнак, коханець, солдат, суддя, старий!»

У театрі всі ролі визначені, а в реальному житті? Хто режисер сценаріїв театру життя? Що мав на увазі К. Маркс, стверджуючи, що «між хортом і лягавою не такі відмінності як між філософом і каменярем…»?

Третину свого життя людина навчається жити у світі складних суспільних відносин. У театрі ролі грають актори. Ми — актори театру життя. Кожна людина поводиться відповідно до ролі. Суспільство чекає від нас бездоганної акторської гри, щоб за необхідності «зробити з каменяра філософа». Знаючи закони природи, з «хорту лягаву не зробиш». Суспільство вимагає від нас потрібних йому вмінь і навичок, правильних рішень. І допомагає нам це зробити соціалізація.

Соціалізація — це навчання дітей і підготовка їх до дорослого життя.

Соціалізація починається в дитинстві і закінчується у глибокій старості процесом засвоєння соціальних ролей і культурних норм.

Навчання життя і навчання предмета — поняття різні. До соціалізації застосовуємо термін освоєння, а не навчання. Процес соціалізації переживає кожен з нас протягом всього життя.

• Не можна соціальних ролей і культурних норм навчитися за книгами.
• Соціальних ролей багато, кожна включає багато норм і правил, тому навчатися їх доводиться за реальних умов, протягом усього життя.

Запитання

— Щоб переконатися у важливості соціалізації, уявімо наше життя без неї. Як виглядала би людина? Наведіть приклади.

• • У літературі: «Мауглі» Р. Кіплінга
• • У реальному житті — в Індії 1940 р. було знайдено двох дівчаток — півторарічну Амалу і Камалу восьми років, які зростали серед зграї вовків. Після повернення до людського середовища Амала прожила один рік, а Камала — 10, проте дівчинка так і не навчилася говорити і сміятися, а пересувалась навколішки.

Висновок:

• • У ході соціалізації людина з біологічної істоти перетворюється на соціальну. Соціальне середовище відіграє в цьому процесі вирішальну роль.
• • Соціалізація дає можливість спілкуватися за допомогою ролей. Соціалізація забезпечує збереження самого суспільства: прищеплює новим громадянам загальноприйняті цінності, зразки поведінки.

Таким чином, соціалізація — процес розвитку людини, становлення особистості у взаємодії з навколишнім світом.

Етапи соціалізації

У доіндустріальному суспільстві вирізняли лише три етапи людського життя: дитинство, зрілість, старість. Дитинство закінчувалося рано — у 13-15 років, переважно після укладання шлюбу.

Люди лише нещодавно усвідомили, що кожен віковий період людини — це особливий світ. За часів Шекспіра діти в усьому були схожі на дорослих. Тільки після епохи Відродження з’явилися перші ознаки вікової різниці — зачіски, одяг… У XVIII ст. починають вирізняти юність. За образним висловом американського вченого Ф. Масгрейв, юнак був винайдений водночас із паровою машиною (1765 р. з’явився винахід Д. Уатта, а 1762 р. Ж.-Ж. Руссо «відкрив» юнака, написавши книгу «Еміль»).

Дитинство — найважливіший етап первинного навчання і соціалізації. «Всі ми родом з дитинства» (А. Екзюпері). Американський психолог Ерік Еріксон виділив 8 стадій у розвитку особистості, чотири з них припадає на дитинство. У цей період закладається фундамент соціалізації, людська особистість формується на 70 %. Не можна спізнитися, втратити час.

Східна притча

Молода мати прийшла до мудреця і запитала ради, коли їй треба починати виховання дитини «Скільки виповнилося вашій дитині?» — запитав мудрець. «Лише 3 місяці», — відповіла мати. «На жаль, ви запізнилися. Ви запізнилися рівно на 3 місяці», — сказав мудрець.

Запитання

— Ми нерідко говоримо — «золота пора дитинства», «безхмарне дитинство», «рожеве» і т. ін. Наскільки справедливі такі твердження? Порівняємо для цього дитячий і дорослий світ і з’ясуємо, чим вони відрізняються.

• • Зростання, фізична сила;
• • обмін речовин (у дітей — пластичний, у дорослих — енергетичний);
• • розумові здібності і вміння їх з вигодою застосовувати;
• • обсяг набутих знань;
• • вміння приймати рішення і т. д. (продовжити список).

Висновок. Дитина не вміє жити в дорослому світі: не мас соціальних статусів і ролей, чітких прав та обов’язків, не знає, що таке соціальна відповідальність; погано уявляє собі, що таке соціальні норми.

Запитання

— Як діти засвоюють соціальні ролі?

Діти не можуть оцінювати норми, здатні тільки їх засвоювати через стереотипи. Зразками для наслідування є найближче оточення — батько і мати. Батьки є агентами первинної соціалізації. Народна мудрість говорить: «Виховання дітей починається з їхніх батьків».

У дітей ігрове освоєння світу. В які ігри грають наші діти? Які з них найбільш важливі? (Рольові ігри: «Дочки — матері», «Школа».) Те, чого навчаються в дитинстві, зберігається на все життя і багато в чому визначає його.

Тинейджери, підлітки; ранній юнацький вік

Про підлітків і проблеми підліткового віку заговорили лише в 50-ті роки XX століття, коли невідомий журналіст вперше використав у своїй статті слово «тинейджер» і була надрукована повість американського письменника Джерома Селінджера «Над прірвою в житі».

Запитання

— Які події XX століття призвели до «появи» тинейджерів?

• • Прискорився темп історичного розвитку, посилився розрив поколінь, загострилася проблема «батьків і дітей».
• • Демократизація суспільства, міжнародне визнання прав людини і прав дитини.

Запитання

— Виділення в самостійний етап підліткового віку свідчить про подовження дорослішання. Чому це відбувається? (Ускладнюється життя і діяльність  людини, тому більше знань передається нащадкам, подовжується процес навчання.)

Юність — найважчий період соціалізації. «Роки юності — найважчі роки», — писав ще у XVIII ст. німецький філософ І. Кант.

Вікові рамки: 13-17 — тинейджер, 19-23 — юнак.

Запитання:

— Встановіть зміст слова «тинейджер». Чому цей вік називають важким, перехідним?

• • Важливі фізіологічні зміни: статеве дозрівання; інтенсивне зростання (на 5-8 см на рік), зростає маса тіла (4-8 кг на рік); перебудовується опорно-руховий апарат (збільшується ступінь окостеніння, наростає м’язова сила) і т. ін. Соціальна та психологічна зрілість дуже часто не встигає за зрілістю фізичною;
• • психологічні зрушення (потяг до протилежної статі, посилюється агресивність, схильність до неприборканого ризику тощо);
• • схильність до інновації і творчості; невизнання авторитетів;
• • підкреслене прагнення до незалежності і самостійності;
• • формується паралельна система цінностей: батьки-однолітки;
• • змінюється поведінка (від майже повної слухняності до прихованої або явної непокори батькам);
• • суперечності між посиленням орієнтації на самостійність і залежністю від думки і поведінки однолітків; закінчується формування фундаменту особистості — світогляду;
• • усвідомлення свого «Я» відбувається як осмислення свого місця в житті; триває постійний пошук моральних орієнтирів.

Висновок. Рольовий діапазон тинейджерів вкрай обмежений: економічно несамостійні, вимагають соціального захисту, не виступають учасниками правовідносин, не є власниками, виробниками. Вони лише споживачі; хоча психофізично вони уже дозріли для прийняття важливих рішень. Брак життєвого досвіду спричиняє до численних помилок. Але головне не їх кількість, а якість: злочинність, наркотики, алкоголь, статева розбещеність… Це спроба відігравати роль дорослих, підлітки прагнуть туди, де їх вважають дорослими.

Підлітковий вік — це випробування для всіх (власне підлітка, батьків, вчителів). Не можна швидко і без зусиль вирішити всі проблеми цього віку: треба набратися терпіння…

Зрілість — це розквіт людської особистості. Це тривалий період, він складається з декількох циклів. Нижня межа розмита, приблизно 21-23 роки. За екстремальних умов людина дорослішає раніше, за спокійного життя цей період триває довше. Верхня межа позначена виходом на пенсію — 55 років у жінок, 60 років — у чоловіків.

Завдання

— Головний критерій зрілості: самостійність. Що вважати проявом самостійності?

Доповніть список.

Критерії самостійності

1. Самостійне забезпечення засобами існування.

2. Уміння розпоряджатися грошима незалежно від інших .

3. Самостійність у виборі способу життя.

4. Проживання окремо від батьків.

5. Здатність відповідати перед законом,.

6. Допуск до голосування на виборах.

7. Ускладнення шлюбу.

Висновок. Доросле життя — найактивніший період соціалізації, тому що саме в цей час спостерігається освоєння великої кількості соціальних ролей у реальному житті. Зрілість — найактивніший творчий вік. Психолог Г. Леман проаналізував кілька тисяч видатних відкриттів і дійшов висновку, що число кращих, оригінальних ідей, праць падає на вік 29-30 років: Ньютон відкрив закон тяжіння у 24 роки; Лобачевський неевклідову геометрію —у 24; Менделєєв періодичний закон — у 35 років.

Після виходу на пенсію закінчується активний період соціалізації — настає старість.

Старість — це період людського життя, що настає після зрілого віку і ділиться на кілька циклів: до 71 року — похилий вік; 71-90 — старечий; вік людини понад 90 років вважають віком довгожительства. Старість — це фізичний стан, якому притаманне поступове згасання усіх життєвих функцій.

Запитання

«Старий — що малий», — каже народна мудрість. Що спільного між дітьми та старими? У чому відмінність?

• • Люди похилого віку перестали бути виробниками матеріальних благ, перетворилися на споживачів; надлишок вільного часу; вимагають до себе уваги (нерідко примхливі, дратівливі, незадоволені);
• • діти — мета життя для батьків; люди похилого віку — це тягар для дітей. У дітей — майбутнє, у людей похилого віку немає запасу часу і сил, зникають і життєві плани.

Ґендерна соціалізація особистості

Ґендерні уявлення особистості формуються під впливом ґендерних стереотипів — набору загальноприйнятих норм і суджень, що стосуються становища чоловіків і жінок у суспільстві, норм їхньої поведінки, мотивів і потреб. Ґендерні стереотипи закріплюють існуючі ґендерні розбіжності і стають на заваді до змін у сфері ґендерних відносин.

Ґендерна соціалізація — це процес засвоєння людиною соціальної ролі, визначеної для неї суспільством від народження, залежно від того, чоловіком або жінкою вона народилася.

Ґендерні ролі — норми і правила поведінки жінок і чоловіків, що ґрунтуються на традиційних очікуваннях, пов’язаних з їх статтю. Вони відрізняються в суспільствах з різною культурою і змінюються із часом.

Засвоєння індивідом культурної схеми ґендера відбувається через конструювання розходжень між статями. Соціалізація чоловіків і жінок формується за різних соціально-психологічних умов. Ґендерна соціалізація включає дві взаємозалежні частини: опанування прийнятих моделей чоловічого і жіночого поводження, відносин, норм, цінностей і стереотипів; вплив соціального середовища на індивіда з метою прищеплення йому визначених суспільством правил і стандартів поводження для чоловіків і жінок.

Засвоюються насамперед колективні, загальнозначущі норми. Вони стають частиною особистості і підсвідомо нею керують. Уся інформація, що пов’язана із диференційованим поводженням, відбивається у свідомості людини у вигляді ґендерних схем. Основні агенти соціалізації — соціальні групи і контексти: родина, однолітки, засоби масової інформації, робота, клуби за інтересами, церква.

Механізми для здійснення ґендерної соціалізації:

• • Диференційне посилення, коли прийнятне ґендерно-рольове поводження заохочується, а неприйнятне карається соціальним несхваленням.
• • Диференційне наслідування, коли людина вибирає статево-рольові моделі в близьких їй групах — родині, серед однолітків, у школі — і починає наслідувати прийняте там поводження.

Суспільство під час формування статевої ролі і статевої свідомості орієнтується у вихованні на стандарти фемінність — маскулінність, при цьому толерантно ставиться до маскулінної поведінки дівчинки, але засуджує феміністичну поведінку хлопчика. Джерела ґендерного конфлікту вкорінені у дитинстві. Так, дівчатка-спортсменки, що займаються чоловічими видами спорту, у 7 разів частіше мають чоловічу спрямованість дитячих ігор й у 15 разів частіше бувають лідерами в компанії хлопчиків.

Статево-рольова соціалізація відбувається протягом усього життя людини, тільки з дорослішанням зростає самостійність у виборі цінностей і орієнтирів. За певних обставин люди можуть переживати ґендерну ресоціалізацію, тобто руйнування раніше прийнятих цінностей та засвоєння нових моделей поведінки.

Головна роль у ґендерному вихованні належить освітньо-виховним установам. Дитина проходить через низку суспільних установ: дошкільні, середні, вищі навчальні заклади, позанавчальні заклади (центри, клуби, бібліотеки) та установи культури. На шкільні роки дитини припадає основний період формування ґендерної культури, громадянських цінностей, самоусвідомлення себе чоловіком або жінкою.

Важлива роль у формуванні ґендерних цінностей належить сімейному вихованню. Саме в родині у світогляді молодої людини формуються базові уявлення щодо поняття чоловічого і жіночого. Батькам необхідна певна установка на цілеспрямоване ґендерне виховання своєї дитини, усвідомлення високої відповідальності за підготовку юнака або дівчини. Вони можуть використовувати сучасний педагогічний досвід, підтримуючи співробітництво з навчальною установою, учителями, слухати спеціальні лекції, читати літературу. Тільки за таких умов у молодої людини можливе формування ґендерної чуйності і культури.

На становлення ґендерної свідомості впливають суспільні (неурядові), молодіжні, жіночі, правозахисні організації, засоби масової інформації, що пропагують ідеї рівності, публікують відповідні матеріали, випускають навчальні телепередачі.

IV. Підсумок уроку

Соціалізація — це процес розвитку особистості протягом всього його життя; проходячи через кризи і долаючи їх, особистість отримує основу для подальшого зростання (Ерік Еріксон). Ми пройшлися по щаблях людського життя. Куди ж вони нас привели? Вгору? Вниз? Вгору сходами, що ведуть вниз?

Кожен з нас — неповторна, унікальна індивідуальність. Чим важче умови життя, тим цінніший попередній досвід для майбутніх поколінь. Людина сама повинна прагнути самовдосконалення, маючи для цього умови. «Обставини такою ж мірою творять людей, у якій люди — обставини». У людському суспільстві завжди можна зробити з каменяра філософа, а філософа каменярем, але перетворити одну породу собак в іншу неможливо.

V. Домашнє завдання

1. Опрацювати відповідний матеріал підручника.

2. Підготувати комп’ютерну презентацію «Сім’я» та повідомлення про демографічну політику сучасних держав.

 

УРОК 3

Сім’я. Родинна соціалізація

Мета: дати знання про сутність понять «шлюб», «сім’я», історичні форми сім’ї та шлюбу; підвести до висновку про функції сім’ї як соціального інституту; розкрити причини кризи сім’ї в сучасному суспільстві та шляхи його подолання; продовжити формування вмінь аналізувати навчальний матеріал, робити висновки на основі отриманих знань, збирати, накопичувати, зберігати, обробляти і передавати отриману інформацію.

Тин уроку: вивчення нового матеріалу.

ХІД УРОКУ

I. Організаційний момент уроку

II. Мотивація навчальної діяльності

Бесіда

1. Що означає термін « соціальний інститут» ?

2. Наведіть приклади соціальних інститутів.

3. Назвіть ознаки, які характеризують соціальні інститути.

4. Які основні ознаки організованих соціальних систем?

5. Що такс соціальна група?

6. Яку роль у сучасному суспільстві відіграє сім’я?

III. Вивчення нового матеріалу

Розвиток сім’ї як соціального інституту

Сім’я — міні-модель суспільства. Без сім’ї та сімейного виховання, сімейного піклування про дитину не було б ні суспільства, ні держави, ні етносу. Як би не змінювалися суспільні установки, які б бурі не вирували над людьми, сім’я завжди залишалася.

Щодо сім’ї та її ролі в суспільстві існує чимало поглядів представників різних течій.

Течія	Зміст
Утопісти	Мріяли знищити сім’ю, виступали за вільну любов, за те, щоб функції сім’ї передати державі
В. І. Ленін	Мріяв побудувати величезні фабрики-кухні, фабрики-пральні та звільнити жінку від домашньої праці
Слов’янофіли	Відстоювали ідеал патріархальної сім’ї, де основна влада належала главі сімейства — батькові. Усі інші члени родини повинні були беззаперечно виконувати його волю. Роль жінки зводилася до народження і виховання дітей і ведення домашнього господарства
Марксисти	Виступали з критикою патріархальної сім’ї як чужої для нових суспільних відносин. «Тиранія, яка панує в такій родині, пригнічує і калічить людську особистість», — писав М. Бердяєв. Він закликав відстоювати більш вільні форми сім’ї: «Євангеліє вимагає свободи від рабства у сім’ї»

Сім’я дуже давній соціальний інститут. Її характер змінювався протягом історії: у суспільстві не вщухають суперечки про те, яка з форм сім’ї більш життєздатна. В епоху матріархату, коли влада належала жінкам, кожен знав свою матір, але ніхто не знав свого батька, замість сім’ї були так звані безладні стосунки. Потім влада перейшла до чоловіка, і батько мав точно знати, кому у спідок він має передати своє майно. Це сприяло появі парної сім’ї.

Після появи держави і права з’явилися закони про шлюб. У деяких мусульманських країнах й досі, особливо в селах, існують полігамні шлюби. За мусульманськими законами чоловікові дозволяється мати до 4 дружин; у деяких країнах кількість дружин не обмежується взагалі, чоловік лише зобов’язаний брати на себе їх повне утримання. У Непалі у першій половині XX ст. сім’я будувалася за протилежним принципом: одна дружина могла мати до 5 чоловіків. Але в переважній більшості країн домінує моногамна сім’я.

Шлюб — основа сімейних відносин

Проблемне питання

— Як ви вважаєте, «сім’я» і «шлюб» — це одне й те саме?

Первісну основу сімейних відносин становить шлюб.

Шлюб — це форма відносин між чоловіком і жінкою, яка історично змінюється, за допомогою якої суспільство впорядковує і санкціонує їх статеве життя і встановлює їхні подружні права і обов’язки.

Шлюб — це контракт, який укладають три сторони: чоловік, жінка і держава. Сім’я — це більш складна система відносин, ніж шлюб, тому об’єднує власне подружжя, їхніх дітей та інших родичів.

Сім’я — не шлюбна група, а соціальний інститут, тобто система зв’язків і взаємодій між членами сім’ї, функція якої — відтворення населення та регулювання відносин між статями, батьками і дітьми.

Поява шлюбу як правової форми відносин між чоловіком і жінкою пов’язано з наслідуванням власності. Відповідно до європейських традицій, успадковування власності здійснювалося по чоловічій лінії. У давньоримському законодавстві право на спадщину визнавалося за кровними родичами. За імператора Августа (І ст. до н. е. — І ст. н. е.) було запроваджено податок на безшлюбність.

У сучасному світі, умови та порядок укладання шлюбу, його припинення і визнання недійсним регулюються сімейним правом. Шлюб реєструється в органах реєстрації актів цивільного стану (РАЦС). Шлюб, укладений за релігійним обрядом або відповідно до звичаїв будь-якої народності, не має правового значення. Регулювання прав і обов’язків подружжя, а також батьків і дітей в Україні здійснюється відповідно до Сімейного кодексу, прийнятому 2002 року.

Функції сім’ї

Виступ учнів з комп’ютерною презентацією «Сім’я».

Завдання

— На основі переглянутих презентацій і власного досвіду спробуйте визначити, які функції в суспільстві виконує сім’я. Що, на ваш погляд, є вищою сімейною цінністю?

ФУНКЦІЇ СІМ’Ї

Назва функції	Основні задачі
Репродуктивна	1. Громадська — відтворення населення.2. Індивідуальна — задовольняє потреби в дітях
Виховна	1. Формування особистості дитини.2. Вплив на розвиток особистості кожного її члена протягом усього життя. 3. Вплив дітей на батьків та інших дорослих членів сім’ї, які спонукають їх активно займатися самовихованням
Господарсько-економічна	1. Забезпечує міцні зв’язки.2. Підтримує матеріально неповнолітніх і непрацездатних її членів. 3. Надає підтримку тим членам сім’ї, у яких виникли матеріальні та фінансові труднощі
Відновлювальна	Відновлення і зміцнення фізичних, психологічних, емоційних і духовних сил людини після трудового робочого дня
Регулятивна	Упорядковує відносини між статями, здійснює пер- винний контроль за дотриманням членами сім’ї суспільних норм особистого, групового та суспільного життя
Соціалізація особистості	Опосередковує зв’язок особистості з суспільством: вона формує у дитини уявлень про соціальні зв’язки і включає в них його з народження

Виділяють також дозвільну, соціально-статусну, емоційну, сексуальну функцію та функцію духовного спілкування сім’ї.

Сім’я забезпечує соціалізацію молоді в ході засвоєння дітьми нормативів громадського життя, задовольняє емоційну потребу у спільних переживаннях, обміні почуттями і настроями, запобігає психологічній неврівноваженості, захищає від переживання почуття ізольованості і т. ін. Одним із результатів домашнього функціонування сім’ї як соціальної групи є ефективне попередження відхилень від вимог соціальних норм у переважній більшості сфер суспільного життя.

Криза сім’ї та її майбутнє

Повідомлення учнів про демографічну політику сучасних держав.

Робота з текстом

Лев Гумільов. «Елементи системи: члени сім’ї та предмети їх побуту, у тому числі чоловік, дружина, теща, син, дочка, будинок, колодязь, кішка. Вони становлять сім’ю доти, доки подружжя не розлучаться, діти не відколються, почавши заробляти самі, теща не посвариться із зятем, колодязь не зацвіте і кішка не наведе кошенят на горищі. Якщо після цього вони залишаться в будинку, хоча б туди провели водогін, це буде не сім’я, а заселена ділянка, тобто усі елементи живої кісткової природи залишаться на місці, але система сім’ї зникне. І навпаки, якщо помре теща, буде перезакладено будинок, втече кішка, поїде вчитися люблячий син, сім’я збережеться, незважаючи на зміни в кількості елементів. Це означає, що реально існуючим фактором системи є не предмети, а зв’язки, хоча вони і не мають ні маси, ні заряду, ні температури».

Треба відзначити, що сім’я і зараз еволюціонує, причому, здається, в гіршу сторону. Поступово зникає той «аромат» великої родини, у якому повинні зростати діти.

Завдання

— На прикладі нашої країни чи можете ви сказати, що сім’я перебуває у кризовому стані? Які її ознаки?

1. Зниження народжуваності.

2.Нестабільність сім’ї, розлучення.

3. Свідома відмова від народження дитини.

4. Масові відмовляння від дітей, передання їх у пологові або дитячі будинки, втеча дітей з дому, жорстоке поводження з дітьми.

5. Різке скорочення рівня «шлюбності» і одночасно активний ріст позашлюбної народжуваності.

Постановка проблемного завдання

— У чому причини кризового становища сім’ї?

1. Економічні — втрата роботи, невиплата заробітної плати, низький рівень оплати праці.

2. Соціальні — алкоголізм, дармоїдство, протиправна поведінка. Як правило, причина цього — низький культурний рівень, бездуховність, безвідповідальність перед дітьми.

3. Трудова зайнятість жінок. Професійні інтереси стають серйозним конкурентом сім’ї.

Разом з тим сім’я залишається найвищою цінністю і, щоб зміцнити її позиції, уряди багатьох країн вживають спеціальних заходів. Передбачено різного роду допомогу і фінансові пільги, відпустки для батьків для догляду за маленькими і хворими дітьми, створення дошкільних дитячих установ, режими дня яких пристосовані до потреб працюючих сімей. Відчутним є прагнення суспільства і держави здійснювати демографічну політику, спрямовану на зростання народжуваності.

Запитання

— Чи відчуваєте ви на прикладі своєї сім’ї підтримку з боку держави? У чому вона виражається?

IV. Домашнє завдання

1. Опрацювати відповідний матеріал підручника.

2. Написати твір-роздум за темами: «Роль сім’ї в сучасному суспільстві» або «Майбутнє сімейних стосунків».

 

УРОК 4

Поняття субкультури. Молодіжна субкультура. Школа. Однолітки

Мета: дати уявлення про основні поняття теми; пояснити, у чому полягає унікальність підліткового співтовариства і культури, чим вони відрізняються від співтовариства і культури дорослих; вдосконалювати навички самостійної роботи; виховувати, прищеплювати високу, справжню культуру, а також критичне і відповідальне ставлення до свого способу життя, потребу в духовності, свідомому прагненні до самовдосконалення.

Тип уроку: вивчення нового матеріалу.

Форма проведення уроку: лекція з елементами дискусії та бесіди.

Епіграф до уроку:

Спільнота розвиватиметься лише тоді, коли її члени контролюватимуть спілкування між собою.

Франц Фенон

ХІД УРОКУ

I. Організаційний момент уроку

II. Актуалізація опорних знань

Перевірка домашнього завдання

Виступ учнів із творами-роздумами за темами «Роль сім’ї в сучасному суспільстві» та «Майбутнє сімейних стосунків».

III. Мотивація навчальної діяльності

Бесіда

1. Кого, на вашу думку, можна вважати молодим?

2. Що означає « громадянське повноліття» ?

Проблеми, що хвилюють старшокласників нашої школи

• • Отримати цікаву професію.
• • Проблеми з власними грошима.
• • Фінансові проблеми сім’ї.
• • Стосунки з батьками.
• • Стосунки між батьками.
• • Відносини з однолітками.
• • Конфлікти з педагогами.
• • Проблеми із засвоєнням навчального матеріалу.
• • Проблема вільного часу.
• • Особисте життя.
• • Здоров’я членів сім’ї.
• • Відсутність модного одягу.
• • Майбутнє.

IV. Вивчення нового матеріалу

►► Поняття «культури». Види і функції культури

Культура (від лат. cultura — обробіток, виховання, освіта, розвиток, шанування) — історично визначений рівень розвитку суспільства, творчих сил і здібностей людини, виражений у типах і формах організації життя і діяльності людей, у їхніх взаєминах, а також у створюваних ними матеріальних і духовних цінностях.

Культура — це багаторівнева система. Виділяють світову й національну культури, до того ж, кожна з цих культур поділяється на матеріальну і духовну.

Запитання

1. Що належить до матеріальної культури?

(Це культура праці, матеріального виробництва, культура побуту, культура відносин до власного тіла, фізична культура.)

2. Що належить до духовної культури?

(Ця культура несе в собі пізнавальний розвиток, вплив на розум і душу людини, її інтелектуальне становлення.)

Таким чином, культура поділяється на певні види, які всі між собою тісно пов’язані. Головне завдання культури — всебічний розвиток людини, регулювання її поведінки і вчинків на основі формування цінностей і моральних норм.

Сьогодні на уроці йтиметься про молодіжну субкультуру. Вступаючи у доросле життя, молодій людині треба засвоїти те, що було створено попередніми поколіннями, дізнатися і сприйняти усталені норми суспільного життя. Проте цей процес не є простим. Не всі цінності, до яких прихильно ставиться старше покоління, сприймає молодь. Оскільки людина є основною складовою одиницею суспільства, а суспільство складається з безлічі соціальних груп, то можна говорити про культуру окремих соціальних груп. Підлітки — найбільш численна соціальна група. У світі їх налічується близько 1 млрд. І всі вони є споживачами матеріальних і духовних цінностей, створених старшими поколіннями. Спільнота підлітків не є монолітною структурою, що включає всіх молодих людей. Відомі безліч підліткових спільнот, що розрізняються за віком, статтю, матеріальною забезпеченістю, національним складом. Спільноти підлітків можна розділити на формальні (шкільні класи, спортивні клуби, секції, театральні та предметні гуртки) і неформальні (позашкільні) групи (дворові компанії, субкультури).

Деякі фахівці вважають, що у підлітків існує власна культура. Підлітки створюють культуру зі своєю власною мовою, модою, захопленнями і, що найважливіше, зі своєю системою цінностей, що відмінні від цінностей дорослих. Підтримувана підлітками, вона часом викликає занепокоєння дорослих.

Субкультура — це певний стиль, спосіб життя і мислення окремих соціальних груп всередині суспільства.

Почасти це пов’язано з притаманною віком критичністю, уявленням, що «історія починається з нас». Позначається і те, що молодь за своєю природою націлена на перетворення, створення нового.

Робота зі схемами

Основні ознаки молодіжної субкультури
↓	↓	↓	↓
Виклик цінностям дорослих та експерименти з власним способом життя	Входження до різних груп однолітків	Своєрідні смаки, особливо в одязі, музиці	Це, швидше, культура дозвілля, ніж роботи

 

ХАРАКТЕРИСТИКА РІЗНИХ ГРУП МОЛОДІЖНОЇ СУБКУЛЬТУРИ

Вид	Характеристика	Проблеми
Репери та хіп-хопери	Людина-репер не лише займається спортом (що вже є плюс), вона виявляє себе творчо. А прояв таланту завжди сприяє зростанню особистості. Це величезний плюс.	Серед представників угруповання «Ганста» культивується агресивний стиль поведінки. Вони прагнуть володіти вогнепальною зброєю, оскільки вважають, що світ жорстокий і лише вони самі здатні себе захистити. Вони не визнають нікого і ніщо, вищих за себе
Готи	Зазвичай ці молоді люди шукають натхнення, а значить, вони творчі особи. Захоплення даною субкультурою — це спосіб накопичити енергію. А їх вигляд заперечує порожнечу нічного гламуру	Занепокоєння викликають сатаністи. їхня ідеологія — це епатаж і бунт проти церковно-традиціоналістської системи. Представники цього спрямування здатні осквернити церковні предмети, вдатися до кривавих жертвопринесень та інших дій, які супроводжують культ поклоніння сатані
Скінхеди	Головне гасло скінхедів — «Тільки сильні можуть жити». Отже, потрібно бути сильним, і не тільки тілом, але й духом	Мінусів набагато більше. Свою ідею вони сприймають надто буквально. Скінхеди здатні до безглуздої агресії щодо інших людей. Вони здатні убити «чужого»
Панки	Плюси виділити неможливо	Там, де з’являються панки, — бійки, пограбування, насильство з метою наруги над особистістю
Растамани	Досить спокійна культура і нешкідлива для суспільства. Як кажуть: «Чим би дитина не тішилася…»	По суті, їх заняття — це неробство, така людина навряд чи здатна чогось досягти у соціальному житті
Фріки	Не виявляють негативного ставлення ні до чого	Власне їх свобода є їхнім головним мінусом: вона дає їм все, але безпосередньо на них неможливо вплинути ззовні. Тобто поки що це нешкідливо і весело, але хто знає, у що це трансформується згодом…
Граффітери	Походить від італ. «графіті», що спочатку означало «надряпаний»
Рольовики	Лише інтелектуально розвинені люди стають рольовиками. Вони освічені, начитані, інтелігентні і миролюбні	Є небезпека «загратися» за тим або іншим сценарієм і вже не вийти з ролі. За таких обставин людина просто «випадає» із суспільства

Усі зазначені види молодіжної субкультури — це неформальні об’єднання молоді, яким притаманні певні ознаки.

1. Неформальні колективи не мають офіційного статусу.

2. Слабко виражена внутрішня структура.

3. Більшість об’єднань має слабко виражені інтереси.

4. Слабкі внутрішні зв’язки.

5. Дуже складно визначити лідера.

6. Програма діяльності відсутня.

7. Діють з ініціативи невеликої групи зі сторони.

8. Становлять альтернативу державним структурам.

9. Дуже важко піддаються класифікації.

Причини відходу молоді в андергаунд:

• • виклик суспільству, протест;
• • виклик сім’ї, непорозуміння в сім’ї;
• • небажання бути як усі;
• • бажання затвердитися в новому середовищі;
• • привернути до себе увагу;
• • нерозвинена сфера організації дозвілля для молоді в країні;
• • копіювання західних структур, течій, культури;
• • релігійні ідейні переконання;
• • данина моді;
• • відсутність мети в житті;
• • вплив кримінальних структур, хуліганство;
• • вікові захоплення.

IV. Підсумок уроку

Сьогодні глобалізаційні процеси активно проникають у повсякденне суспільного життя. Сучасна молодь соціалізується в рамках глобального знання, глобальних іміджів. Цей процес породжує новий тип соціальної диференціації та суспільної культури. Частиною загальної суспільної культури є молодіжна культура, яка формується з двох складових: власне створеної молоддю, що позиціонує своє бачення, очікування, наміри, та культури попереднього покоління з принципами та традиціями, які вже склалися. Молодь завжди перебуває у пошуку нової ідентичності, створенні нового стилю.

Сучасна молодь — це перше покоління, яке від початку сприйняло культуру як культуру мас-медіа. «Перша кібергенерація» — так назвав розвиток сучасних молодіжних рухів Дуглас Кельнер. Поняття «молодіжна культура» є багатозначним і неоднозначним. Так, залежно від ідеологічної спрямованості, говорять про «молодіжну культуру», «молодіжну субкультуру» і навіть про «контркультуру». Сьогодні молодіжна культура розвивається під впливом ЗМІ та комп’ютерних технологій.

Для молодіжних субкультур Заходу джерелами «нового стилю» стали культури Азії, Африки та американських індіанців. Джерелом конструювання «культурних мітів» вітчизняних молодіжних субкультур став насамперед Захід.

Після розпаду Радянського Союзу здалося, що нарешті здійснилася мрія дисидентів, хіпарів, неформалів… Настала цілковита свобода і безкарність, що переросла в безлад. Головним посередником у спілкуванні стали засоби масової інформації, які дуже негативно впливають на свідомість сучасної молоді.

Тому сьогодні однією з головних задач є активний вплив на молодіжну свідомість, щоб шляхом спільної координації дій започаткувати нову хвилю відродження національної культури України.

V. Домашнє завдання

1. Опрацювати відповідний матеріал підручника.

2. Підготувати електронну презентацію на тему «Сучасна молодіжна субкультура».

 

Тема III. СТЕРЕОТИПИ ТА УПЕРЕДЖЕННЯ

УРОК 5

Стереотипи та їх роль у житті людини і суспільства. Толерантність. Ксенофобія. Расизм

Мета: розвивати готовність і потребу учнів до самопізнання і самореалізації своєї особистості; визначити сутність понять «стереотипи», «толерантність»; формувати вміння застосовувати знання з різних навчальних курсів і власного життєвого досвіду для розв’язання навчальних практичних завдань; сприяти формуванню в учнів активної життєвої позиції.

Тип уроку: вивчення нового матеріалу.

Епіграф до уроку:

Не все однаково придатне для всіх.

Римський поет ІІроперцій

ХІД УРОКУ

I. Організаційний момент уроку

II. Актуалізація опорних знань

Перевірка домашнього завдання

Виступ учнів з презентаціями «Сучасна молодіжна субкультура».

III. Мотивація навчальної діяльності

Учитель. Стереотипи нас супроводжують щоденно. Уявіть собі, яким є уявлення про: відмінницю, вчительку, циганку, бізнесмена, ділову жінку, бомжа. Виберіть 2 стереотипи і запишіть їх характерні ознаки.

А тепер об’єднайтеся в групи та обміняйтеся своїми характеристиками.

1. Чи у всіх були однакові стереотипи?

2. Якщо так, то чому?

4. Чому у вас виникли саме такі стереотипи?

5. Як ви вважаєте, які чинники впливають на формування стереотипів у суспільстві?

Вправи, які ми будемо виконувати сьогодні на уроці, ознайомлять вас з основними складовими «піраміди ненависті» — забобонами і стереотипами, дискримінацією, насильством. Ви зможете навчитися розпізнавати їх у собі та інших, розуміти їх причини і шкоду, яку вони завдають суспільству і кожному з нас. Наявність стереотипів не є провиною людини. Стереотипи є в кожного з нас, і це — природний спосіб пізнання світу.

IV. Вивчення нового матеріалу

►► Стереотипи

Стереотипи — це неправомочні узагальнення, які ми робимо з приводу тих, про кого ми мало знаємо.

Людський мозок влаштований таким чином, що він постійно класифікує все, що зустрічає в реальності. Коли у нас не вистачає інформації про якийсь предмет, ми відносимо його до певної категорії і приписуємо йому певні якості. Так ми вирішуємо, що «всі росіяни багато п’ють», а «всі підлітки вживають наркотики».

Завдання 1. Усі яблука червоні

Мета: ознайомити учасників з поняттям «стереотип».

Прочитайте історію про Еллі в країні фруктів і овочів.

Історія про Еллі

Ви всі знаєте Еллі з книжки про Чарівника Смарагдового Міста. Ви тільки не знаєте, що Еллі ніколи в житті не бачила ніяких овочів і фруктів, оскільки в Канзасі вони не росли, а в Чарівній Країні вони їй просто не траплялися. Якось в Канзасі знову розпочався ураган. Тільки цього разу він доніс Еллі не до Чарівної Країни, а до країни овочів і фруктів. Спочатку Еллі побачила велику червону кулю. «Хто ти?» — запитала Еллі. «Помідор», — відповіла куля. І Еллі пішла далі. Тут їй трапилась велика жовта куля, яка відрекомендувалася: «Лимон» — і запропонувала Еллі спробувати шматочок себе. Еллі покуштувала шматочок лимона, але він був таким кислим, що вона ледь не заплакала. Дівчина образилася на лимон і пішла далі. Тут вона побачила довгий фрукт, який теж запропонував їй скуштувати шматочок себе. Вона спробувала, і їй дуже сподобався смак. «Я хочу запам’ятати як тебе звати», — сказала Еллі. «Банан», — відповів фрукт. І Еллі пішла далі. Вона присіла на галявині. З дерева звисала інша червона куля. «Гей, помідоре, давай поговоримо», — сказала Еллі. «Я не помідор, я — яблуко», пролунав скривджений голос. Однак дівчина не повірила: «Еге ж, я тебе знаю, ти круглий і червоний. Ти — помідор, і годі мене дурити». Яблуко дуже занервувало і впало з дерева. Про балачки вже не могло бути й мови.

Еллі пішла далі, аж раптом їй захотілося їсти. Вона перебувала на полі, яке рясніло від жовтих куль. «Скуштуй нас, ми такі солодкі», — шепотіли вони. «Знайшли дурну. Ви жовті, отже, ви кислі», — сказала Еллі. Вона залишилася голодною, а солодкі дині лише здивовано кліпали очима. Але ось на стежці вона побачила довгий плід. «Треба скуштувати», — сказала вона. Гіркий перець ніколи не користувався популярністю. Він був радий пригостити Еллі. Від гіркоти й подиву Еллі знову заплакала.

1. Хто зрозумів проблему Еллі?

2. У чому була її помилка?

3. Чому Еллі неправильно думала про різні фрукти?

4. Від цього вона виграла чи програла?

5. А фрукти?

Те, що ми спостерігали у випадку з Еллі, називається словом «стереотипи». Розкажіть на прикладі Еллі, як стереотипи виникають у житті. Наведіть приклади стереотипів.

Запитання

1. Яку позитивну роль стереотипи відіграють у житті?

2. У чому негативна роль стереотипів?

Завдання 2. Християни — мусульмани

Мета: дослідити стереотипи щодо різних етнічних і релігійних груп, їх зміст, види їх вияву в житті.

Кожна група буде працювати з одним з робочих аркушів. На робочих аркушах треба записати ваші уявлення про християн та мусульман. Спочатку члени груп самостійно заповнюють робочі аркуші. Потім знову об’єднуються в групу та обговорюють відповіді. Можна працювати з тими національними групами, які є актуальними для вашого регіону, класу, міста і т. ін.

Обговорення

1. Чи важко було заповнювати робочі аркуші?

2. Якщо деяким групам це було легше, а іншим важче, то чому це сталося?

3. Чи збігаються думки всієї групи?

4. Чи справді усі мусульмани/росіяни/євреї є такими, як написано в робочих аркушах?

5. Яким чином у вас сформувалося саме така думка?

6. Чи впливають на вашу думки стереотипи?

Робочий аркуш

Християни (або українці)

• • Українці люблять…
• • Ми всі знаємо, що українські…
• • Українців можна відрізнити за…
• • Українці завжди вчиняють…
• • Усі вважають, що українські…

Мусульмани

• • Мусульмани люблять…
• • Ми всі знаємо, що мусульмани…
• • Мусульман завжди можна відрізнити за…
• • Мусульмани завжди вчиняють…
• • Усі інші вважають, що мусульмани…

Євреї

• • Євреї люблять…
• • Ми усі знаємо, що євреї…
• • Євреїв можна відрізнити за…
• • Євреї завжди вчиняють…
• • Усі інші вважають, що євреї…

►► Забобони

Забобон — негативне ставлення до людини чи будь-якої групи людей, про яких ви насправді нічого не знаєте. Це ставлення формується на підставі не особистого знайомства з людиною, а думки (стереотипу) з приводу групи, до якої він належить.

Забобони зазвичай з’являються у нас тому, що вже прийняті в тому суспільстві або групі, де ми перебуваємо. Існують різні види забобонів. Вони можуть бути пов’язані зі статтю, віком, національною приналежністю, прихильністю до певної релігії, походженням, рівнем доходу, сексуальною орієнтацією або інвалідністю людини.

Завдання 3. Залізничний експрес

Мета: виявити забобони в групі; усвідомити неминучість наявності упереджень і навчитися жити з ними. Вам знадобиться: список пасажирів.

Кожному учаснику буде надано список. Питання звучить так: «З ким із цих людей ви б найменше хотіли опинитися в одному купе поїзда?» Учасники повинні визначити три найбільш небажаних для себе особи і три найбільш бажаних. Потім учасники діляться на групи по три особи. Кожна група — купе. Мета — проранжирувати список з тим, щоб обрати четвертого супутника. Після цього група збирається разом. Обговоріть різні варіанти вибору.

Список:

• • циганка;
• • явний гомосексуаліст;
• • скінхед;
• • молодий чоловік, хворий на СНІД;
• • неохайно вдягнена жінка з маленькою дитиною;
• • кавказець-мусульманин;
• • людина з села з великим мішком;
• • африканський студент;
• • підліток, схожий на наркомана;
• • колишній ув’язнений;
• • таджик у національному одязі;
• • міліціонер;
• • інвалід зі складеною коляскою;
• • кришнаїт;
• • китаєць, який споживає їжу з дивним запахом;
• • людина, що говорить незрозумілою мовою.

Обговорення

1. Чи важко було дійти спільної думки?

2. Чому у різних груп відповіді виявилися різними?

3. Чому іноді відповіді усіх груп збігалися?

4. Чому ви не хотіли їхати з людиною в одному купе?

1) Коли нами керує страх, коли — бридливість, коли — неприязнь?

2) Наскільки вони у кожному випадку обґрунтовані?

5. Чи можемо ми щось зробити з нашими почуттями в таких випадках? А чи треба з ними щось робити?

6. Чи може будь-хто відмовитись їхати з нами в одному купе? А якщо справа відбувається в іншій країні?

7. Як ми чинимо, коли потрапляємо в одне купе з небажаною людиною? Чи траплялися ситуації, коли ви (або хтось у вашій присутності) поводились ганебно з людьми, які вам не подобаються?

8. Чи винні ті, з ким ми не хочемо їхати?

9. Що вони відчують, якщо побачать наше невдоволення?

10. Як найкраще вчинити в таких випадках?

►► Толерантність

Сучасна культурна людина — це не лише освічена людина. Цього замало. Це людина, що має почуття самоповаги і поважає оточуючих. Толерантність вважається ознакою високого духовного та інтелектуального розвитку індивідуума, групи людей, усього суспільства в цілому.

Генеральною конференцією ЮНЕСКО 1995 р. була прийнята Декларація толерантності. Відповідно до Декларації принципів толерантності, ми розуміємо, що «толерантність означає повагу, прийняття і правильне розуміння багатого розмаїття культур нашого світу, наших форм самовираження і способів прояву людської індивідуальності… це гармонія в різноманітті, це чеснота, яка робить можливим досягнення миру і сприяє заміні культури війни культурою миру… У своєму житті ми спілкуємося з представниками різних національностей, культур, світів, соціальних верств… тому треба вміти поважати культурні цінності як свого народу, так і представників іншої культури, релігії, навчитися знаходити точки дотикання».

До того ж толерантність як якість особистості, допомагає людині адаптуватися в іншому середовищі до несподівано нових для нього умов життя. Люди, що не мають цієї якості, виявляють категоричність, нездатні до змін, яких вимагає від нас життя.

Значення слова «толерантність» у різних народів відчутно різниться:

• • Іспанською це означає здатність визнавати відмінні від власних ідеї або думки;
• • французькою — ставлення, за якого допускається, що інші можуть думати чи діяти інакше, ніж ти сам;
• • англійською — готовність бути терпимим, поблажливим;
• • китайською — дозволяти, сприймати, бути великодушним щодо інших;
• • арабською — прощення, поблажливість, м’якість, милосердя, співчуття, прихильність, терпіння, прихильність до інших;
• • російською — здатність терпіти щось і від когось (бути витриманим, витривалим, стійким, вміти миритися з існуванням будь-чого і будь-кого).

Бесіда

1. Яке з визначень вам імпонує найбільше?

2. Чому, на ваш погляд, у різних країнах ці визначення значно різняться?

3. А що є спільного у цих визначеннях?

4. Чому толерантність дуже актуальна в наш час?

Завдання

Учням пропоновано закінчити речення «Бути толерантним — це означає…»:

• • бути терпимим до оточуючих; поважати людей, їхні думки, релігію;
• • сприймати інших такими, якими вони є;
• • розуміти різноманіття культур нашого світу.

Запитання

1. Чи притаманні вам якості, що характеризують толерантну людину?

2. Чи вважаєте ви себе толерантною особистістю?

Робота з таблицею

— Ознайомтесь зі змістом порівняльної таблиці «Толерантна та інтолерантна особистості» і зробіть висновки.

Толерантна особистість	Інтолерантна особистість
Поважне ставлення до думки інших	Нерозуміння
Доброзичливість	Ігнорування
Бажання будь-що робити разом	Егоїзм
Розуміння і сприйняття	Нетерпимість
Чуйність	Виявлення зневаги
Допитливість	Дратівливість
Поблажливість	Байдужість
Довіра	Цинізм
Гуманізм	Невмотивована агресія

Таким чином, не існує абсолютно толерантних та абсолютно інтолерантних людей. Так само в сучасному світі немає прикладів абсолютно толерантних суспільств, оскільки людство так і не виробило імунітету проти інтолерантності. Сьогодні важливо, чи є в нас прагнення до толерантних відносин, бажання повноцінно реалізувати свої здібності, спираючись на стійкі життєві позиції, цінності та ідеали.

Чому толерантність настільки актуальна в наш час? Тому, що ми часто чуємо такі слова, як «біженець», «жертва насильства», «екстремізм», «конфлікт», «агресія», «тероризм»; тому, що у підлітковому та молодіжному середовищі спостерігається катастрофічне поширення всіляких форм антигромадської поведінки; тому, що зростає кількість антигромадських молодіжних організацій радикального спрямування.

►► Ксенофобія і расизм

Ксенофобія (від грецьких слів (ксенос) — «чужинець», «незнайомець», та φοβος (фобос) — «страх») — неоднозначний термін на позначення певного стану людини, що виявляється у нав’язливому страху щодо чужинців чи просто чогось незнайомого або страх перед чужоземцями та ненависть до них.

Уперше зустрічається у словнику Вебстера, виданого 1841 р. у США. Такі визначення засвідчують, що головним об’єктом ксенофобії завжди були незнайомці або чужинці (xenos — сторонні, іноземці). Причини тут прості: історично так склалося, що поява чужинців зазвичай не віщувало нічого доброго, оскільки всі вони претендували на поля і пасовища, на майно, на дружин. У кращому випадку їхній вплив був неруйнівним і нерідко змінював усталений спосіб життя.

Розрізняють дві основні форми ксенофобії. Перша спрямована на групу всередині суспільства, яку вважають чужою і шкідливою для суспільства, наприклад, нові іммігранти, біженці, трудові мігранти, євреї, цигани, гомосексуалісти. Об’єктом іншої форми ксенофобії є переважно культурні елементи, що вважаються чужими. Усі культури зазнають чужоземного впливу, але культурна ксено- фобія є часто вузькоспрямованою на певні прояви такого впливу, наприклад, поширення нетрадиційної для певної країни релігії.

Расизм у загальному випадку розглядають як одну із форм ксенофобії — віри в те, що об’єкт ворожості є чужим.

З точки зору біосоціології, ксенофобія є суспільною проекцією інстинкту самозбереження певної національно-економічної формації.

Незначні прояви ксенофобії є цілком природними і нешкідливими для суспільства загалом, але таке твердження дехто піддає сумніву.

Расизм — світогляд, а також політичні теорії і практики, що ґрунтуються на расовій дискримінації, на уявленні про поділ людей на біологічно різні групи (раси) на основі видимих особливостей зовнішнього вигляду, як-от: колір шкіри, структура та колір волосся, риси обличчя, будова тіла тощо і різному ставленні до людей та їх спільнот залежно від їх приналежності до цих груп (рас).

Згідно з расистськими теоріями, люди різних рас розрізняються за соціально-біологічною поведінкою. Тобто до зовнішніх ознак «прив’язуються» важливі психологічні, розумові та фізичні особливості або роблять антинаукові, неправдиві узагальнення на зразок: «усі негри ліниві», «усі жиди жадібні» тощо. Ця різниця, як стверджують послідовники расистських теорій, зумовлена механізмами спадковості і не зникає повністю у результаті виховання, соціалізації та інших культурних процесів.

Расова дискримінація означає будь-яке розрізнення, виняток, обмеження чи перевагу, засновані на ознаках раси, кольору шкіри, родового, національного чи етнічного походження, метою або наслідком яких є знищення або применшення прав людини та основних свобод у політичній, економічній, соціальній, культурній чи будь-яких інших галузях суспільного життя.

Поняття «расової дискримінації» не застосовується до відмінностей, винятків, обмежень чи переваг, що їх держави-учасниці Міжнародної конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації проводять чи роблять між громадянами і негромадянами.

IV. Підсумок уроку

Основна шкода від суспільних стереотипів в тому, що вони у суспільній свідомості зводять штучні кордони, і, відповідно, обмежують можливості для її діяльності виключно бажаними для суспільства варіантами. Будь-яке відкриття та винахід, взагалі, будь-яка принципово нова думка — це подолання якогось стереотипу; будь-яка творчість у рамках стереотипів неможлива.

Для подолання в собі суспільних стереотипів можна започаткувати таку практику: вчиняти за можливості не так, як це зазвичай роблять. Тобто використовувати предмети не за їх прямим призначенням, ходити і їздити не звичайними маршрутами, виявляти емоції у не притаманний тобі спосіб. І ще: виключити зі своєї мови слова «привіт», «дякую», «будь ласка» та їх синоніми.

Любителям міркувати про честь і шляхетність: пограйте у стару Шапокляк. Робіть дрібні капості оточуючим (можете почитати журнали «Хакер» і «Хуліган», якщо бракує фантазії) і вважайте це благородними вчинками.

Якщо чинити так хоча б раз на тиждень — відчуєте, що багато чого у вашому ставленні до життя змінилося.

V. Домашнє завдання

Опрацювати відповідний матеріал підручника.

 

УРОК 6

Ґендерні стереотипи

Мета: розвивати в учнів критичне ставлення щодо стереотипів, успадкованих нами з культури, та щодо образів, тиражованих засобами масової інформації; проаналізувати поширені в суспільстві упередження про те, що означає бути чоловіком чи жінкою; визначити характер стереотипів, що стосуються мужності і жіночності у нашій спільноті; показати, як впливають ці стереотипи на життя; ідентифікувати аспекти даних стереотипів, пов’язаних із насильством.

Тип уроку: вивчення нового матеріалу.

ХІД УРОКУ

I. Організаційний момент уроку

II. Мотивація навчальної діяльності

1. Невміння приймати себе такими, якими ми є, може спричинити появу серйозних проблем.

2. Бажання мати такі ж м’язи, як Ваня, або стати такою ж стрункою, як Наташа, може привести нас до біди, якщо тип нашої конституції не відповідає цим форматам.

3. Але стереотипи, порівняно з м’язами і вагою тіла, не можна виміряти чи помацати.

4. У міру того, як ми зростаємо, наша культура впливає на нас через уявлення про мужність і жіночість за допомогою образів, тиражованих у ЗМІ.

Сьогодні ми з’ясуємо, що означає поводитись у суспільстві як чоловік або жінка, що таке ґендерні стереотипи і як ці стереотипи впливають на наші взаємини з іншими людьми.

Бесіда

1. Що для вас означає слово «стереотип»?

2. Наведіть приклади найтиповіших стереотипів? («Якщо в магазин зайшла група підлітків, значить, вони зараз що-небудь вкрадуть», «Білявки дурні», «Чоловіки не плачуть» тощо).

Стереотипи настільки глибоко укорінені в нашій свідомості, що ми вважаємо ґендерні ролі природними і не піддаємо їх сумніву. Але навіть якщо ми вирішимо свідомо не дотримувати цих ролей у своїй системі переконань, то наша культура продовжуватиме тиснути на нас своїми уявленнями про те, що значить бути чоловіком або жінкою. Сьогодні на уроці ми спробуємо зрозуміти, як стереотипи впливають на наше почуття особистої значущості.

Ми не повинні обмежувати своє мислення штампами, шаблонами, нав’язаними стереотипами. Ми досить сильні, щоб робити власний вибір.

III. Вивчення нового матеріалу

Метод «Мозковий штурм»

1. Що означає поводитися як чоловік?

2. Які слова або фрази вам спадають на думку?

Почніть «Мозковий штурм», адресувавши це питання юнакам. Дівчата підключаються пізніше. Якщо відповіді хлопців занадто багатослівні, попросіть спростити їх для запису. Якщо на це йде багато часу, попросіть учнів обговорити дану тему в парах або підготувати навідні запитання: «Що означає поводитися себе як чоловік (у спорті, бізнесі, на побаченні) і т. ін.?».

Назвемо цей список стереотипами, адже в ньому перераховано те, як ставляться до хлопчиків і якої поведінки від них сподіваються в нашому суспільстві. Чоловіки і хлопчики не народжуються такими, як зазначено в цьому списку: вони починають виконувати ґендерні ролі в процесі соціалізації.

3. Що означає поводитися як жінка?

Дівчатка, як і хлопці, вчаться підкорятися дуже специфічним рольовим очікуванням упродовж дорослішання.

4. Що таке ґендерні ролі?

►► Ґендерні ролі та їх різноманіття

1. Як ви вважаєте, що таке соціальна роль?

Соціальна роль — це набір норм, що визначають, як мають поводитися люди у певній соціальній ситуації.

2. Які ролі виконує людина? (Записуємо на дошці або ватмані.)

Наприклад: чоловік, жінка, керівник, підлеглий, службовець, робітник, учитель, вихователь, вихованець, учень, учениця, директор, чоловік, дружина, батько, мати, син, дочка, брат, сестра, друг, подруга, бабуся, дідусь, домогосподарка, господар і т. ін.

3. Кожна людина виконує безліч ролей. Виділіть ролі, виконання яких залежить від статі. Учні називають, ведучий записує в таблицю.

Чоловічі ролі	Жіночі ролі
Чоловік	Дружина
Батько	Мати
Син	Дочка
Керівник	Домогосподарка
Шанувальник (коханець)	Коханка (утриманка)
Брат	Сестра
Друг	Подруга

Ролі, виконання яких залежить від статі (ґендеру), називають статевими, ґендерними ролями.

Ґендерна роль — набір очікуваних зразків поведінки (норм) для чоловіків і жінок, що випливають з понять, оточуючих ґендер, а також поведінки у вигляді мови, манер і жестів.

Визначеність поведінки, пов’язаної з ґендерними ролями, особливо очевидна в поділі праці на чоловічу і жіночу.

Ґендерна роль — диференціація діяльності, статусів, прав та обов’язків індивідів залежно від їх статевої приналежності. Ґендерні ролі — вид соціальних ролей, які виражають певні очікування, проявляються в поведінці. На рівні культури вони існують в контексті певної системи статевої символіки і стереотипів маскулінності і фемінності. Ґендерні ролі завжди пов’язані з певною нормативною системою, яку особистість засвоює і переломлює у своїй свідомості та поведінці.

Запитання

— Чи можна якось об’єднати за сферами ґендерні ролі, які ми з вами виділили?

Усі описані в літературі ґендерні ролі можна умовно розділити на:

1) загальнопрофесійні, або професійні, розпорядчі: які сфери діяльності більш прийнятні для чоловіків, а які — для жінок (водій, міліціонер, вихователь, вчитель, шахтар, продавець, лікар і т. ін.);

2) сімейні, які, у свою чергу, діляться на подружні і батьківські; вони визначають норми відносин, поведінку партнерів, батьків і дітей (чоловік, дружина, мати, батько, брат, сестра, дядько, тітка, бабуся, дідусь);

3) сексуальні, які диференціюють сексуальну поведінку чоловіків і жінок, що визначають стосунки між ними в сексуальній сфері (коханка, коханець, альфонс, утриманка і т. ін.).

Запитання

1. Де ми навчаємося ґендерних ролей?

2. Яким чином ми засвоюємо стереотипи? (У разі, якщо учні називатимуть телебачення або фільми, попросіть їх навести конкретні приклади і запишіть.)

3. Звідки таку інформацію отримують жінки? (Якщо згадають мам, то можна запропонувати обговорити це питання).

4. Хто ще впливає на наше навчання ґендерних ролей?

5. Де ще в суспільстві ми чуємо подібні повідомлення?

6. Якими словами чи принизливими прізвиськами називають хлопчиків, якщо вони не відповідають тим стандартам, що наведені у списку?

7. Як називають жінок, які виходять за рамки цих стереотипів?

8. Як ці клички й прізвиська посилюють вплив стереотипів?

9. Як ми почуваємось, коли нас обзивають?

10. Як ви вважаєте, що відчуває людина, яка обзиває іншу? (Ці слова використовують для того, щоб образити людину, зачепити її емоційно, і наша перша реакція на них — повернутися в безпечний простір стереотипів.)

Оцінюємо ґендерні стереотипи.

Запитання

1. Прошу підняти руку тих хлопців, що жодного разу не плакали. (Твердження «Чоловіки не плачуть» взято зі списку стереотип- них чоловічих рис. Якщо учні не запропонували таку фразу під час «Мозкового штурму», виберіть іншу запропоновану ними фразу.)

2. Чи означає це, що ті з вас, хто не погоджується з цим, тупі або нездари?

3. А зараз питання до дівчат. Хто з вас хоче бути лагідною і ніжною?

Суть у тому, що стереотипи вирізняються руйнівною дією, оскільки вони обмежують наш потенціал! Проте ми знаємо, що чимало людей прагнуть поводитись відповідно до стереотипів. Скільки ми з вами втрачаємо через це! Хлопчики не народжуються для того, щоб бути жорстокими чи дуже погано ставитися до дівчат. Ми вчимося такого ставлення і поведінки через стереотипи, через уявлення суспільства про те, як має поводитись справжній чоловік. Ми можемо позбутись обмежень, нав’язаних стереотипами, як тільки зрозуміємо, що маємо справу з недосяжними ідеалами. Із цього починається процес змін.

Тому не варто говорити, що захоплення дівчат спортом або технікою, а хлопців вишивкою чи кулінарією — це погано. Стереотип посилює переконання в тому, що якщо ти чоловік або жінка, то маєш поводитись певним чином, виконувати певну роль. Таке переконання позбавляє нас особистого вибору у визначенні власних інтересів і навичок. Воно також заважає чоловікам спробувати себе сили в «жіночій» ролі, такій, наприклад, як складання композицій з живих квітів, або обмежує можливості жінок у виборі ролей, які традиційно вважаються чоловічими.

IV. Підсумок уроку

Запитання для дискусії

1. Наскільки жорстко у нашому суспільстві визначено ґендерні ролі?

2. У якій сфері спостерігається збіг жіночих і чоловічих ґендерних ролей?

3. Чи є домашнє насильство обов’язковим проявом чоловічої ґендерної ролі?

Мені б хотілося, щоб із сьогоднішнього нашого уроку ви винесли для себе декілька правил.

ТРЕБА:

• • бути свідомим того, що спроби відповідати стереотипам потенційно небезпечні і можуть призвести до насильства і жорстокості як щодо самого себе, так і щодо інших;
• • розуміти, що бути, як усі, значить жертвувати своїми власними принципами (розрізняти фантазії (те, що пропагують по телебаченню, в кіно та рекламі) і реальністю (те що відбувається в реальному житті));
• • розуміти, що досконалість, нав’язана ґендерними стереотипами, ілюзорна і нереальна;
• • розуміти марність і шкідливість прагнення досягти досконалості за шаблоном;
• • цінувати переваги своєї індивідуальності.

V. Домашнє завдання

1. Опрацювати відповідний матеріал підручника.

2. Написати твір-есе «Вплив ґендерних стереотипів на життя сучасної молоді».

 

Тема IV. КОНФЛІКТИ

УРОК 7

Поняття «конфлікт». Типи конфліктів. Зародження конфліктів та шляхи їх подолання

Мета: забезпечити засвоєння моделі конфлікту; показати, які існують шляхи виходу з конфліктів; розвивати вміння відстоювати та аргументувати свою позицію; працювати в групах; аналізувати документи; публічно виступати; формувати конфліктну компетентність і здатність до толерантної поведінки.

Тип уроку: вивчення нового матеріалу.

Епіграф до уроку: Конфлікти — це норма життя. Якщо у вашому житті немає конфліктів, перевірте, чи є у вас пульс. Ч. Ліксон

ХІД УРОКУ

I. Організаційний момент уроку

II. Актуалізація опорних знань

Перевірка домашнього завдання

Виступи учнів з творами-есе «Вплив ґендерних стереотипів на життя сучасної молоді».

Метод «Мозковий штурм»

1. Що ви розумієте під поняттям «конфлікт»?

2. Чи можна дати однозначне визначення поняття «конфлікт»?

3. Якими бувають види конфліктів?

4. Яким чином можуть бути розподілені ролі в конфлікті? (Підбурювач, свідок, посібник, посередник)

Висновок. Конфлікт — це зіткнення окремих людей чи соціальних груп, що виражають різні, часом протилежні цілі, інтереси

III. Мотивація навчальної діяльності

Учитель. Ми живемо у світі, де сонячне світло порозуміння часто заступають темні хмари образ, холодний вітер підозр, блискавки конфліктів. …Як зберегти прекрасну погоду в нашій душі, жити в мирі і радості? Як не «змокнути» під дощем нерозуміння і як допомогти в цьому іншим?

Однією з актуальних проблем сучасного суспільства є проблема конструктивної співпраці та взаємодії. У зв’язку з цим проблема соціальних конфліктів стала предметом вивчення багатьох наук, таких як філософія, соціологія, політологія, педагогіка, психологія і т. д. У 80-ті роки XX ст. у багатьох країнах світу виникли конфліктологічні центри, а 1986 р. в Австралії за ініціативою ООН було створено міжнародний центр розв’язання конфліктів. Останнім часом наука конфліктологія набуває дедалі більш практичного значення. Можливо, невдовзі цей предмет вивчатиметься в школі.

IV. Вивчення нового матеріалу

У конфліктології вироблена певна модель конфлікту.

Конфлікт
↓	↓
Конфліктна ситуація	Інцидент
↓	↓
Наслідки конфлікту (вихід з конфлікту)

Робота в групах над завданням

Щоби закріпити модель конфлікту, учні виконують завдання.

Ситуація 1

Між двома співробітниками не склалися стосунки. У приватній розмові один висловився не зовсім коректно стосовно свого співрозмовника. Той образився, грюкнув дверима і написав скаргу на першого. Вищий керівник викликав кривдника і примусив його вибачитися. «Інцидент вичерпано», — заявив керівник задоволено, маючи на увазі, що конфлікт розв’язано. Чи це так?

1. Зверніться до моделі конфлікту і визначте:

а) що є конфліктом;

б) конфліктною ситуацією;

в) інцидентом.

2. Які наслідки конфлікту?

Ситуація 2.

Цікава конфліктологія

Група підлітків зібралася послухати музику. Думки розділилися: одні хотіли слухати поп-музику, а інші були любителями «металу». Зав’язалася суперечка. Пристрасті вирували…

— Якими можуть бути шляхи розв’язання конфлікту?

Кожна група має запропонувати вихід із ситуації, що склалася, і відповісти на запитання.

Після виступів груп вчитель підводить учнів до розуміння того, що існує три шляхи виходу з конфлікту

1. Конструктивний (гумор, поступки, компроміс, співробітництво, усвідомлення позиції сторін).

2. Деструктивний (погроза, насильство, брутальність, приниження, перехід на особистості, розрив відносин).

3. Ігнорування (відхід від розв’язання проблеми).

Розв’язуючи конфлікт, люди беруть на озброєння певну стратегію.

Робота в групах над завданням

Кожна група повинна порівняти надані тексти девізів з назвою стилів у конфлікті і правильно співвіднести девіз і стратегію.

Девізи:

• • «Ніхто не виграє у конфлікті, тому я уникатиму його». (Уникнення)
• • «Щоб я переміг, ти повинен програти». (Конкуренція)
• • «Щоб ти виграв, я повинен програти». (Пристосування)
• • «Щоб кожен з нас щось виграв, кожен з нас має щось програти». (Компроміс)
• • «Щоб виграв я, ти повинен теж виграти». (Співробітництво)

Завдання

— Як успішно розв’язати конфлікт?

Існує три шляхи виходу з конфлікту.

1. Переговори — це процес, під час якого сторони намагаються розв’язати конфлікт шляхом безпосереднього обговорення між собою. Сильна сторона переговорного процесу полягає в тому, що все залежить від самих сторін — як процес, так і результат безпосереднього обговорення.

2. Медіація. Під час медіації в процес вступає третя сторона — посередник, мета якої — допомогти опонентам домовитися. Виконуючи роль стороннього спостерігача і допомагаючи їх спілкуванню, медіатори намагаються сприяти пошуку сторонами рішення типу «виграш — виграш». І хоча медіатор бере на себе відповідальність за процес, все ж опоненти контролюють предмет дискусії та її результат.

3. Арбітраж. У випадку арбітражу третя сторона контролює не тільки процес, але й результат. Арбітри вирішують, що саме сторонам необхідно зробити для розв’язання конфлікту, і зазвичай наділені владою, здатною примусити сторони виконати відповідне рішення. У суперечках між дітьми арбітрами часто виступають батьки.

Запитання

1. У разі розв’язання конфлікту трьома способами, якими можуть бути наслідки?

2. Як почуватимуться себе учасники конфлікту в різних випадках. (За конструктивного рішення, деструктивного та ігнорування)І

3. Який шлях, на ваш погляд, найбільш оптимальний і завдасть менше потрясінь?

Конфлікт — це і руйнування, і творення водночас, оскільки суперечності, що лежать в його основі, мають бути осмисленими, натомість мають бути створені нові відносини. Замість того, щоб боятися і прагнути уникнути конфлікту, слід сміливо вникати в його суть, управляти його творчою силою.

Завдання

— Розробіть правила поведінки під час конфлікту.

Учні розробляють правила поведінки під час конфлікту «Кодекс поведінки», записують їх на ватмані і вивішують; відбувається загальне обговорення.

Шість правил, дотримання яких

дозволяє подобатися людям (за Дейлом Карнегі)

1. Щиро цікавтесь іншими людьми.

2. Посміхайтеся.

3. Пам’ятайте, що ім’я людини — це найбільш солодкий і важливий для неї звук будь-якою мовою.

4. Будьте гарним слухачем. Заохочуйте інших говорити про самих себе.

5. Говоріть про те, що цікавить вашого співрозмовника.

6. Навіюйте вашому співрозмовнику думку про його значущість і робіть це щиро.

V. Підбиття підсумків

Запитання

— Чи змінилася ваша думка про конфлікт?

Учитель. Психологи пропонують безліч варіантів виходу зі стресу або розслаблення. Один із них — подивитися на палаючу свічку і розслабитися.

Проживаючи життя, ми знову і знову потрапляємо в конфліктогенні зони, але ми не повинні лякатися цих об’єктивних обставин. Нам необхідно вирішувати конфлікти так, щоб ніхто й не здогадувався, що вони були.

І на завершення хочу сказати: використання конструктивних шляхів вирішення конфлікту допоможе вам зберегти друзів і не мати ворогів.

VI. Домашнє завдання

1. Опрацювати відповідний матеріал уроку.

2. Написати твір-есе на тему епіграфа сьогоднішнього уроку.

 

УРОК 8

Міжнародні конфлікти. Поняття солідарності та конкурентності як необхідних умов соціального прогресу

Мета: з’ясувати значення понять «міжнародний конфлікт», «солідарність»; ознайомитися з типологією та причинами міжнародних конфліктів; з’ясувати основні шляхи розв’язання міжнародних конфліктів.

Тип уроку: вивчення нового матеріалу.

ХІД УРОКУ

I. Організаційний момент уроку

II. Актуалізація опорних знань

Перевірка домашнього завдання

Декілька учнів зачитують свої твори-есе до епіграфа попереднього урока «Конфлікти — це норма життя. Якщо у вашому житті немає конфліктів, перевірте, чи є у вас пульс» (Ч. Ліксон).

III. Мотивація навчальної діяльності

Бесіда

1. Приклади яких міжнародних конфліктів сучасності ви можете назвати?

2. Які причини цих конфліктів можна виділити?

3. Які механізми врегулювання міжнародних конфліктів ви знаєте?

4. Як міжнародні конфлікти загрожують людству?

У сучасній політичній науці під конфліктом прийнято розуміти зіткнення інтересів, дій, поглядів, позицій тих чи інших суб’єктів конфліктної ситуації, до яких належать окремі особистості, що мають достатню значущість у сфері політики, або різні соціальні групи, політичні партії, військово-політичні та економічні блоки та спілки, соціально політичні та економічні світові системи. Будь-який конфлікт має свій об’єкт, на який він спрямований. Він може бути внутрішньополітичним, зовнішньополітичним, закріпленим у сфері економіки, соціальних відносин, культури. Його предметом можуть бути територіальні, міжетнічні, регіональні, расові відносини. Політологія вивчає конфлікти, що виникають у сфері суспільних відносин, пов’язані з проблемами повалення або збереження влади, її зміцнення або підриву.

IV. Вивчення нового матеріалу

►► Поняття конфлікту. Міжнародний конфлікт

Поняття «конфлікт», «розв’язання конфліктів», «попередження конфліктів», «врегулювання конфліктів» повсюдно вживаються в міжнародно-політичній сфері, соціології, психології, але набагато рідше в джерелах сучасного міжнародного права.

Вживання терміна «конфлікт» у політології, на нашу думку, має бути обумовлено його загальним визначенням — ситуація граничного загострення існуючих суперечностей, що проявляються в поведінці сторін. Сторонами міжнародного конфлікту можуть бути суб’єкти: первинні — держави і нації і народи, що борються за своє самовизначення, а також вторинні — міжнародні організації, державні утворення, інші загальновизнані суб’єкти, а також особи у разі грубого порушення їх невід’ємних прав і свобод. Міжнародний характер конфлікту виводить внутрішній конфлікт за межі однієї держави і прямо або опосередковано зумовлює участь одного із суб’єктів міжнародного права у конфлікті в разі, якщо він виступає як носій публічних міжнародно-правових прав і обов’язків. Поняття «міжнародний спір» і «спірна ситуація» не є видами конфлікту, перетворення їх у конфлікт залежить від ступеня інтенсифікації суперечностей і характеру поведінки сторін. В основі «спірної ситуації» і «міжнародного спору» лежить суперечність, що не завжди наявна в конфлікті. Сторонами міжнародного конфлікту можуть бути усі суб’єкти, а не тільки держави і нації (народи), що борються за незалежність як первинні суб’єкти й на врегулювання спорів між якими завжди орієнтувалось сучасне міжнародне право. Враховуючи ці особливості під час розв’язання конфліктів, необхідно виходити з дещо іншої, на відміну від способів розв’язання міжнародних суперечок, запропонованих у ст. 33 Статуту ООН, методики, наукової та нормативної бази, міцної правової основи.

У міжнародних конфліктах основними суб’єктами є переважно держави. Виходячи з цього виділяють:

• • міждержавні конфлікти;
• • національно-визвольні війни (одна зі сторін — держава), антиколоніальні, війни народів, проти расизму, проти урядів;
• • внутрішні інтернаціоналізовані конфлікти (держава — помічник однієї зі сторін на території іншої держави).

Існує декілька типологій міжнародних конфліктів: залежно від кількості учасників — двосторонні і багатосторонні; за географією охоплення — регіональні і глобальні; за часом перебігу — короткострокові і тривалі; за рівнем прояву ворожості — збройні і без застосування зброї та ін.

Серед особливостей міжнародних конфліктів слід відзначити їх подвійний характер. Навіть за умов найжорстокішого збройного конфлікту існують елементи співробітництва (наприклад, обмін військовополоненими). Міжнародні конфлікти є ситуацією зі змішаними інтересами, у яких інтереси сторін водночас і збігаються, і різняться.

Види міждержавних конфліктів:

• • конфлікт ідеологій;
• • конфлікт через політичне панування; територіальний конфлікт;
• • релігійний конфлікт.

Міждержавний конфлікт часто реалізується у формі війни. Необхідно проводити чітку межу між війною і державним конфліктом.

• • Військові конфлікти менш масштабні. Цілі — обмежені. Причини — спірні питання. Причина війни — глибинні економічні та ідеологічні суперечності між державами. Війни більш масштабні.
• • Війна — стан усього суспільства, що бере участь в ній, військовий конфлікт — стан соціальної групи.
• • Війна частково змінює подальший розвиток держави, військовий конфлікт може призвести лише до незначних змін.

►► Поняття врегулювання міжнародного конфлікту

Не викликає сумніву, що загальновживане значення терміна «врегулювання конфлікту» відсилає нас до стадії його позитивного завершення. Термінологія, яку використовують для позначення завершального етапу в динаміці конфлікту, не є сталою в науці.

У конфліктології найбільш загальним терміном, що позначає завершальний етап в динаміці конфлікту, називають «розв’язання конфлікту». Він означає усунення або мінімізацію проблем, що розділяють сторони, і досягнення згоди між учасниками. У цьому випадку поняття «розв’язання конфлікту» розуміють у широкому сенсі. У вузькому сенсі цей термін вживаємо у значенні «усунення суперечності учасниками конфлікту». Воно відрізняється від врегулювання і є одним із способів завершення конфлікту. Завершення — це будь-яке завершення, припинення конфлікту. Воно може бути результатом як взаємного примирення сторін, досягнення певного порозуміння між ними, так і поступового загасання протистояння чи переростання його в інший конфлікт. Основна передумова завершення конфлікту — усунення об’єктивних і суб’єктивних причин, що породили конфліктну ситуацію.

Випадкове завершення конфлікту трапляється, коли включаються випадкові механізми, тобто дії, які не можна передбачити заздалегідь. Наприклад, серйозне стихійне лихо в країні, що веде агресивні військові дії, завершує конфлікт, після чого держава змушена кидати всі сили на порятунок життя власних громадян. Вирішальне значення у випадковому завершенні конфлікту також може відіграти смерть або хвороба лідера однієї зі сторін конфлікту.

Згасання конфлікту — це тимчасове припинення протидії за умов збереження основних суперечностей, що лежать в основі конфлікту. Причинами згасання можуть бути: виснаження ресурсів обох сторін, втрата мотиву до боротьби, переорієнтація інтересів і мотивів, що сперечаються. Згасання конфлікту може відбуватися як через об’єктивні причини, тобто без участі або особливого волевиявлення сторін, так і через суб’єктивні, тобто залежні від волі сторін, за їх участі (наприклад, сторони поступово втрачають мотиви до боротьби, переорієнтовуючи свої зусилля на більш значущі цілі).

Як уже зазначалося, розв’язування конфлікту в широкому розумінні передбачає врегулювання конфлікту, а у вузькому — передбачає діяльність його учасників, спрямовану на припинення протидії і розв’язання проблеми, яка призвела до зіткнення.

Під час врегулювання конфлікту в усуненні суперечностей бере участь третя сторона. Суттєвою ознакою у розв’язанні та врегулюванні конфлікту є активність сторін конфлікту або третьої сторони щодо зміни умов взаємодії та усунення причин конфлікту. Третьою стороною у врегулюванні конфлікту можуть виступати будь-які суб’єкти та їх представники: держави, народи і нації, що борються за свою незалежність, міжнародні організації та ін., наділені відповідною компетенцією (особливо це стосується меж правоздатності міжнародних організацій та її органів).

►► Поняття мирного способу врегулювання міжнародних конфліктів

Врегулювання, у тому числі усунення, конфлікту може відбуватися із застосуванням таких традиційних методів:

• • мирних;
• • силових;
• • інших або змішаних, зі складною структурою.

Перевага зазвичай надається застосуванню мирного способу врегулювання конфліктів. Під час мирного розв’язання відсутнє застосування примусу в будь-якій формі.

Історично силові методи виконували переважну роль у врегулюванні конфліктів. Близько половини криз розв’язували саме силовим способом. 15 % криз у період з 1929 по 1979 роки було розв’язано шляхом проведення мілітаризованих акцій без застосування сили. Тільки у 16 % криз були використані переговори — основний мирний засіб для розв’язання міжнародних суперечок. Економічні та інші заходи без застосування збройної сили і посередництво були використані в 4 % (1 % і 3 %) всіх випадків.

Незважаючи на згадувану ефективність силових методів розв’язання конфліктів, розв’язувати суперечності між державами в такий спосіб не дозволено. Більш сильна держава примушує слабку сторону конфлікту прийняти свою позицію зі спірного питання. У разі зміни співвідношення сил на міжнародній арені нерозв’язаний конфлікт з латентної фази переходить у реальну і породжує нові.

До інших способів розв’язання (врегулювання) конфліктів вчені відносять засоби, у яких силу безпосередньо не застосовують, але використовують для залякування супротивника. Трапляються випадки, коли одночасно використовують і мирні, і насильницькі засоби розв’язання спору разом.

1. Змішані, без застосування сили — наприклад, приведення збройних сил у бойову готовність, переміщення їх до кордону з державою та ведення одночасно з цим переговорів.

2. Тиск без використання збройних сил — застосування економічних санкцій.

3. Мілітаризовані акції без застосування сили — маневри, переміщення військ, за допомогою письмових чи усних заяв повноважних представників держави про можливе застосування сили у разі невиконання вимог.

4. Змішані акції, що включають застосування сили — розгортання активних військових дій і одночасно застосування економічних санкцій.

За загальним визнанням вчених і політиків, найбільш оптимальним і ефективним засобом врегулювання міжнародних конфліктів за обсягом витрачених ресурсів, стійкістю позитивного результату є мирні засоби.

У XXI ст. у зовнішній політиці має закріпитися прагматичний підхід у дусі дипломатії згоди, закріплення в міжнародних справах принципу безпеки для всіх. Побудовані на такій основі міжнародні відносини спроможні запобігти новій «холодній війні», відчутно оздоровлять обстановку у світі.

►► Поняття солідарності

Соціальна солідарність як характеристика цілісності суспільства має певну актуальність в умовах формування світової цивілізації.

Актуалізація цієї теми також пов’язана з політичною кризою в Україні навколо проблем єдності політичної еліти і суспільства в цілому.

Солідарність — єдність переконань і дій, взаємодопомога членів соціальної групи, що ґрунтуються на спільності інтересів і необхідності досягнення загальних цілей; спільна відповідальність.

У цьому визначенні єдність звужується лише до групи, але солідарність стосується і загальнолюдського, суспільного. Найбільш важливим у цій дефініції є єдність переконань і дій, не потенціальна, а актуалізована у меті та відповідальності.

Якщо спробувати узагальнити основні аспекти визначення солідарності, то виділяють такі характеристики:

• • солідарність — це ідея гармонізації індивідуального та колективного, особистого і суспільного, приватного і публічного;
• • солідарність характеризується здатністю до ідентифікації особистості та більш масштабних соціальних суб’єктів (сім’ї, групи, держави, суспільства та інше);
• • солідарність виявляється через єдність переконань дій, взаємодопомогу, спільність інтересів, загальність цілей, відповідальність;
• • солідарність є проявом взаємозалежності людей одне від одного.

Спираючись у подальшому науковому пошуку на ці основні аспекти, критеріями класифікації можна вважати такі:

• • масштабність солідарності — групова, суспільна, міжгрупова, загальнолюдська;
• • за носієм — особистісна, суспільна;
• • за проявом — солідарність ідеї, дії, у потребах, інтересах, мотиві, відповідальності.

Таким чином, солідарність — це соціально-філософське поняття, що відображає ідею гармонізації індивідуального і колективного, особистого і суспільного, приватного і публічного, є проявом взаємозалежності людей одне від одного.

Солідарність характеризується здатністю до ідентифікації особистості та більш масштабних соціальних суб’єктів, проявляється через єдність переконань дій, взаємодопомогу, спільність інтересів, цілей, відповідальність.

IV. Домашнє завдання

1. Опрацювати відповідний матеріал підручника.

2. Знайти у ЗМІ інформацію про результати розв’язання міжнародних конфліктів.

 

Тема V. СОЦІУМ (СУСПІЛЬСТВО ЛЮДЕЙ)

УРОК 9

Поняття соціуму.

Історичні типи стратифікованих суспільств

Мета: визначити закономірності історичного розвитку; сприяти формуванню вмінь розрізняти види соціальної стратифікації; розвивати вміння комплексного пошуку, систематизації соціальної інформації з теми; формувати вміння аналізувати, робити висновки, критично ставитися до соціальної нерівності; розширювати міжпредметні зв’язки.

Тип уроку: вивчення нового матеріалу.

Форма проведення уроку: лекція.

ХІД УРОКУ

I. Організаційний момент уроку

II. Актуалізація опорних знань

Перевірка домашнього завдання

Повідомлення учнів про результати розв’язання міжнародних конфліктів.

III. Мотивація навчальної діяльності

Учитель. Я хочу, щоб ви прослухали одну притчу і поміркували, чому саме її ми взяли для вивчення сьогоднішньої теми.

Один вельможа у скромному буденному жупані вирушив на свято до знатного городянина. Там він опинився серед людей у вишуканому вбранні, які, однак, із зневагою дивилися на буденний одяг пана. Вельможу навмисне не помічали, морщили ніс і тіснили від столу, на якому було безліч чудових страв. Тоді він пішов додому, одягнув свій найкрасивіший каптан і повернувся на свято, сповнений гідності, наче володар. Гості одразу ж почали підлещуватися до вельможного пана. Кожен намагався поспілкуватися з ним або принаймні запам’ятати одне з його мудрих слів. Можна було по- думати, що святковий стіл приготували лише для нього. Звідусіль йому пропонували найсмачніші страви.

Але замість того, щоб їсти, вельможа розкладав страви у широкі рукави жупана. Гості здивовано його запитали: «О, пане, що ви робите? Чому ви не їсте того, що ми вам пропонуємо?» А вельможа, продовжуючи набивати свій каптан стравами, відповів спокійно: «Я справедлива людина, і якщо говорити по правді, то гостинність ви виявили не мені, а моєму каптану. Тож він повинен отримати те, на що заслуговує».

Запитання

1. Про що ця притча?

2. Що ж таке соціальні відносини, за якими критеріями людей відносять до тих чи інших груп?

Про різні соціальні групи, про ставлення до них ми будемо говорити сьогодні на уроці.

Повідомлення теми та мети уроку.

IV. Вивчення нового матеріалу

►► Поняття соціуму

Прагнучи пізнати суспільне життя людей, соціальна філософія стикається з багатьма труднощами, перша з яких — багатозначність власне терміна «суспільство».

Розкриваючи газети, вмикаючи радіо або телевізор, ми постійно чуємо міркування про «інтереси суспільства», «перспективи суспільства», «кризу суспільства» і т. д. При цьому нікому з нас не спадає на думку подивитись довідкову літературу, щоб з’ясувати зміст цього поняття. Більшості людей воно видається «самоочевидним», інтуїтивно зрозумілим. Біда, проте, в тому, що саме «очевидні» поняття зазвичай важко піддаються визначенню і роз’ясненню.

Існує чимало визначень терміна, який нас цікавить. Дійсно, у сучасній лексиці товариствами можуть називати і національно-державні утворення, які існують на політичній карті світу, і добровільні об’єднання людей за професіями та інтересами («Товариство філателістів», «Товариство порятунку на водах « і т. ін.). Про товариство кажуть, коли мають на увазі соціальне оточення людини, коло його спілкування (застерігаючи від потрапляння до «поганого товариства»). Раніше суспільством («опчеством» за Далем) російські селяни називали сільську громаду, а аристократи — бомонд, вищі соціальні верстви.

• • Соціум — велика, стійка соціальна спільнота, яка характеризується єдністю умов життєдіяльності людей за якихось певних відносин.
• • Суспільство (соціум) можна визначити як сукупність усіх форм і способів взаємодії та об’єднання людей. У такому широкому значенні суспільство включає в себе все, що відрізняє цю систему від природно-космічних явищ, дозволяє розглянути створену людиною реальність як особливу форму руху матерії. Суспільство як система взаємодії людей визначається певними внутрішніми суперечностями — між природою й суспільством, між різними соціальними спільнотами, між суспільством і особистістю.
• • Соціальна спільнота — відносно стійка сукупність людей, що вирізняються більш-менш однаковими ознаками, умовами і способом життя, масової свідомості, спільністю соціальних норм, ціннісних систем і інтересів.

Спільноти не створюються свідомо людьми, а формуються під впливом об’єктивного ходу суспільного розвитку, спільного характеру людської діяльності.

Запитання

1. Наведіть приклади видів спільнот (виробничий колектив, суспільний клас, соціально-професійна група; нації, народності; сім’я, рід, плем’я).

2. Як виникли ці спільноти?

3. Що об’єднує такі спільноти?

4. Що таке група?

• • Група — відносно стійка сукупність людей, які мають спільні інтереси, цінності норми поведінки.
• • Під соціальною групою розуміють сукупність людей, що мають загальні соціальні ознаки і виконують необхідну громадську функцію у спільній структурі суспільного розподілу праці та діяльності.

Класифікація груп

За чисельністю: великі (етнічні, релігійні); малі (до 30 осіб). За характером взаємовідносин: первинні (сім’я, клас, студентська група); вторинні (трудовий колектив).

За способом організації та регулювання взаємодії: формальні (юридично оформлені); неформальні.

• • Умовні групи — довільні об’єднання людей за будь-якою спільною ознакою.
• • Реальні групи — такі об’єднання людей, для яких характерною стає єдність діяльності, умов, обставин, ознак і в яких люди усвідомлюють свою приналежність до цієї групи.

Ознаки:

1. Стать.

2. Дохід.

3. Національність.

4. Вік.

5. Спорідненість і шлюб.

6. Професія.

7. Місце проживання.

За типом ідентифікації:

а) групи членства;

б) референтні групи (індивід може не входити до такої групи, але він звіряє свій статус і поведінку з цим еталоном);

в) аутгрупи (групи, які індивід вважає чужими).

Квазігрупа — слабко організоване, нестійке, короткочасне об’єднання людей випадкового складу (натовп, публіка в театрі).

Статусні групи — виникають на основі соціальної нерівності і відіграють важливу роль у визначенні соціального стану, статусу особистості.

Номінальні групи — їх виділяють для статистичного обліку населення:

а) пасажири приміських потягів, автобусів;

б) перебувають на обліку в міліції;

в) бездітні, багатодітні родини, родини де виховують одну ди- тину;

г) які мають постійну або тимчасову прописку.

Агрегатні групи сукупності людей виділені на основі поведінкових ознак (аудиторія, публіка). «Агрегат» — випадкове скупчення людей.

Робота у групах

1. Охарактеризувати і навести приклад кожного типу соціальних груп.

2. Визначити поняття «спільнота». Назвати, які спільноти вам відомі та їх спільні ознаки.

3. Охарактеризувати основні тенденції розвитку соціальних відносин у Україні.

4. Яким чином соціальні інститути керують поведінкою членів спільноти? (Через систему санкцій і нагород.)

Спільнота — сукупність людей, що характеризується певними єдиними ознаками (інтерес, умови життя і діяльності, близькість поглядів, спільна віра).

►►    Види спільнот

1. Етнічні, територіальні, релігійні.

2. Стійкі (етнічні, територіальні).

3. Нестійкі (масові рухи, аудиторія, натовп).

4. Особливою спільнотою (самостійною одиницею) є територіальна спільнота (ТО) — сукупність людей, що живуть на одній господарськи освоєній території.

У кожному суспільстві існує соціальна нерівність.

Запитання

1. Назвіть причини соціальної нерівності.

(Факт наявності соціальної нерівності означає, що люди групи мають нерівний доступ до ресурсів суспільства та його благ, різняться ступенем впливу і влади, мають неоднакові можливостями для особистісного та професійного зростання.)

2. Які види нерівності вам відомі?

(Статева, вікова, національно-етнічна, релігійна, політична, економічна, культурна, освітня)

Передумови соціальної нерівності:

а) нерівність здібностей і можливостей;

б) обмеженість ресурсів суспільства.

Соціальна нерівність — система відносин у суспільстві, яка характеризує нерівномірний розподіл дефіцитних ресурсів суспільства (грошей, влади, освіти і престижу) між різними стратами, або верствами населення.

Соціальна нерівність є причиною і наслідком соціального розшарування (соціальної стратифікації).

Стратифікація (лат. stratum — шар, пласт і facere — робити) — процес і результат диференціації суспільства на різні соціальні прошарки, що відрізняються за своїм суспільним статусом.

Страта — сукупність сімей та індивідів, що мають певний соціальний рівень за доходами, добробутом, владою або престижем.

Запитання

— Якими цінностями керуються люди, які відіграють певну роль у соціальній стратифікації? (Влада, престиж)

Завдання

1. Доведіть, що соціальна стратифікація ототожнюється з процесом розподілу основних цінностей у суспільстві. На прикладах покажіть, що поділ суспільства на класи пояснюється нерівним доступом до таких цінностей, як влада, престиж.

2. Доведіть і покажіть на прикладах, що нерівність є потужним стимулом суспільного розвитку, прогресу.

3. Доведіть, що в разі, якщо економічна нерівність стає занадто сильною, у суспільстві може виникнути соціальна напруженість.

►► Соціальна стратифікація

Основні категорії соціальної стратифікації

Соціальний прошарок — великі групи, члени яких не можуть бути пов’язані ні міжособистісними, ні формальними груповими відносинами, не можуть ідентифікувати своє групове членство і пов’язані з іншими членами таких спільнот на основі близькості інтересів, специфічних культурних зразків, мотивів і установок, способу життя і стандарту споживання.

Соціальний прошарок — соціальна спільнота, яку виділяють за одним або декількома ознаками диференціації суспільства — доходами, престижем, рівнем освіти, культури і т. ін.

Соціальний прошарок — це безліч людей, які в суспільстві перебувають в однаковій ситуації.

Соціальний клас — велика соціальна група людей, які володіють або не володіють засобами виробництва, посідають певне місце в системі суспільного розподілу праці і характеризуються специфічним способом отримання доходу.

Отже, ми з’ясували, що суспільство складається з різних груп. Розподіл же суспільства на групи називають соціальною диференціацією. Як ви вважаєте, диференціація властива будь-якому суспільству? Щоб відповісти на це питання, розіб’ємося на групи і виконаємо таке завдання: уявімо певні суспільства з точки зору соціальної диференціації.

1-ша    група. Первісне суспільство.

2-га     група. Рабовласницьке суспільство.

3-тя група. Феодальне суспільство.

4-та група. Капіталістичне суспільство.

Розглядаючи структуру суспільств, яких висновків ви дійшли?

1. В усіх без винятку суспільствах, навіть у первісному, спостерігається соціальне розшарування, або соціальна диференціація.

2. На наступних етапах розвитку соціальне розшарування ускладнювалося, ставало дедалі очевиднішим.

3. Відмінності у групах зумовлені їх неоднаковим доступом до економічних ресурсів.

4. Відмінності в групах зумовлені їх неоднаковим доступом до політичної влади.

5. Відмінності в групах зумовлені їх неоднаковим доступом до освіти та інших соціальних благ.

Робота зі схемою

Перед вами схема середньовічного суспільства. Прокоментуйте її з точки зору соціальної диференціації.

Король

Феодали

Герцоги та графи

Барони

Лицарі

На сьогодні велика група людей, що перебуває на певній позиції, дістала назву страта (прошарок), а сукупність розташованих у вертикальному порядку соціальних верств — соціальна стратифікація. Термін «стратифікація» узятий з геології, де він означає розташування пластів Землі по вертикалі. Соціологія уподібнила будову суспільства до будови Землі і розмістила соціальні верстви (страти) також по вертикалі. Основою тут служить драбина доходів: бідняки посідають нижчу сходинку, заможні групи населення — середню, а багаті — верхню.

Запитання

— Як ви вважаєте, чому деякі дослідники вважають, що «геологічний» образ можна застосовувати до структури людського суспільства?

Не всі згодні, що можна проводити аналогію між структурою людського суспільства і структурою гірської породи. На думку критиків цієї точки зору, специфікою соціальної стратифікації є те, що вона відображає принцип нерівності.

Пригадайте і назвіть причини виникнення нерівності.

1. Відмінності у здібностях.

2. Відмінності у ставленні до праці.

3. Дискримінація на ринку праці.

4. Майнові відмінності.

5. Успіх і нещастя та ін.

IV. Підсумок уроку

Завдання

— Уявіть, що ви присутні на засіданні дискусійного клубу, який обговорює проблему нерівності. На обговорення винесена думка сучасного англійського політолога: «Уся історія людства засвідчує, що нерівність необхідна для досягнення якогось ідеалу людської досконалості, як індивідуального, так і колективного».

Клас ділиться на дві групи «критиків» і «прихильників», які мають обговорити проблему нерівномірного розподілу багатства між людьми, навести аргументи на захист своєї позиції.

Запитання

1. Чи треба позбавлятися нерівності?

2. Чи треба цього прагнути?

Висловіть свою думку, підкріпивши її аргументами.

Отже, людство з давніх часів замислювалося над цими проблемами. І шляхи їх вирішення не були однозначними.

V. Домашнє завдання

Опрацювати відповідний матеріал підручника.

 

УРОК 10

Суспільна стабільність та безпека, їх соціальна цінність

Мета: визначити сутність понять «суспільна стабільність», «соціальні загрози»; з’ясувати, які чинники сприяють забезпеченню суспільної стабільності; розвивати вміння аналізувати, порівнювати, робити висновки; розширювати міжпредметні зв’язки.

Тип уроку: вивчення нового матеріалу.

Форма проведення уроку: лекція.

ХІД УРОКУ

I. Організаційний момент уроку

II. Мотивація навчальної діяльності

Бесіда

1. Які види небезпеки сучасного суспільства ви могли б назвати?

2. Як їх можна класифікувати?

3. Наведіть приклади відомих вам соціальних загроз.

4. Які державні структури повинні забезпечувати суспільну безпеку в державі?

III. Вивчення нового матеріалу

►► Суспільна цінність стабільності та безпеки

Політична стабільність, а особливо конфлікти і напруження — це коло питань, на яких значною мірою зосереджена увага політологів. Якщо на Заході їх активно обговорювали і вони лягли в основу відповідних політологічних концепцій, то в країнах, де панували командно-адміністративна система і тоталітарні режими, ці проблеми замовчувались взагалі.

Стабільність — характеристика стану політичного життя всередині держави, а також у системі міжнародних відносин.

Незалежно від існуючого режиму важливою функцією політичного керівництва є створення умов для нормального функціонування суспільних інститутів. Це передбачає більш-менш стабільний стан (лат. stabilis — постійність) суспільства без втрати здатності до динамічності, адаптації до змін внутрішніх і зовнішніх умов його функціонування.

Стабільність стосується всіх сфер життя. Це явище зумовлене структуризацією суспільства — горизонтальною і вертикальною, його диференціацією — утворенням відповідних спільнот, соціальних груп і верств з властивими їм інтересами, відображенням цих інтересів різними політичними організаціями. Йдеться по суті про інтеграцію людей для досягнення певних цілей, розв’язання тих або інших завдань на основі поділу праці і обов’язків, а отже, і відповідної ієрархічної структури суспільства, окремих груп та індивідів на ґрунті спільних. Можливі різні підходи до аналізу політичної стабільності. На відміну від традиції, яка наголошувала на вивченні класових суперечностей як джерела соціальних змін (за недостатньої уваги до питань функціонування суспільства, що вже склалося), політологія США та інших країн Заходу акцентує увагу не на з’ясуванні природи конфліктів. Головне її спрямування — збереження стабільності і цілісності суспільної системи. Наука передбачає пошуки шляхів згуртування цінностей та інтересів. Теорія ставить за мету вивчення еволюційних змін у суспільних пріоритетах і поведінці, а не ідеологічне розхитування і вибух суспільних емоцій. Звідси і відповідні концепції. Так, згідно з концепцією «соціальної інтеграції», в основі стабільності лежить інтеграція суспільства. Мається на увазі стан зв’язаності окремих диференційованих частин суспільства в ціле, а також процеси, які ведуть до цього.

Погляди щодо факторів інтеграції існують різні. Наприклад, Е. Дюркгейм, М. Вебер, В. Парето вважали, що інтеграція відбувається на ґрунті спільних для всіх членів суспільства цінностей і норм. Сучасні функціоналісти, зокрема Т. Парсонс, вважають, що інтеграція забезпечується такими механізмами, як універсалістська правова система, добровільні асоціації, розширення прав членів суспільства та ін.

Політична стабільність — одна зі сторін соціальної стабільності, її можна визначити як такий стан співвідношення соціальних груп і політичних сил, за якого жодна з них не може істотно змінити політичну систему на свою користь, тобто забезпечується її статус-кво. Передбачається стан відносної рівноваги, збалансованості спільнот, соціальних груп і політичних інститутів як суб’єктів владних відносин.

Стабільність означає нормальне функціонування політичної системи, усіх її інститутів, відсутність збоїв у механізмах державної влади, її певний авторитет. Вона виявляється також у виконанні законів та інших регулятивних нормативних актів, використанні відносно мирних, ненасильницьких форм політичної боротьби. Об’єктивною стороною стабілізації та її складовою частиною є відсутність політичного напруження.

Характер політичної стабільності визначає суспільна система та її політичний режим. В умовах демократичного ладу всі механізми влади спрямовані на досягнення певної рівноваги соціально-політичних інтересів, зрозуміло, виходячи із потреб панівних кіл. Формується механізм саморегулювання, у тому числі політичних відносин. У цьому механізмі провідна роль належить державі, яка покликана регулювати усю систему суспільного життя для збереження існуючого ладу. По суті, існує механізм адаптації політичної системи до зміни умов існування суспільства. Це сукупність певних інститутів, процесів і відносини, за допомогою яких забезпечують найбільш оптимальні умови нормального функціонування політичної системи, підтримки принаймні мінімального рівня її життєдіяльності на різних етапах розвитку. Йдеться про різноманітні економічні, соціально-політичні, організаційні, правові, психологічні та ідеологічні фактори розвитку політичної системи, її пристосування до середовища, що змінюється.

Оскільки демократичне суспільство є відкритою системою, то воно здатне відносно безболісно пристосовуватися до змін у внутрішньому і зовнішньому середовищі свого існування. Така стабільність є динамічною, її можна вважати «живою», конструктивною. Вона виступає умовою для самовідтворення демократичних режимів.

►► Соціальні небезпеки та їх характеристики

Соціальні небезпеки — це дії одних класів, груп, шарів, особистостей, спрямовані (навмисно чи несвідомо) на знищення інших, а також позбавлення їх життєво важливих умов і об’єктів, заподіяння шкоди, що призводить до фізичної і духовної деградації, руйнування особистості, етносу, суспільства, держави.

Умовно соціальні небезпеки можна звести у три групи:

1) походять з інших сфер суспільного життя — політики, економіки, військово-оборонних справ тощо;

2) випливають із соціальної сфери для економіки, політики, військової та екологічної безпеки та ін.;

3) закріплені в соціальній сфері.

Найбільш руйнівні небезпеки для соціальної сфери йдуть у першу чергу від політики і економіки. Реальні і потенційні удари політики «шокової терапії» по національному промисловому комплексу (втрачено близько 50 % економічної потужності), системі охорони здоров’я, освіти, дозвілля і т. ін. негативно впливають на становище і здоров’я людей, ведуть до втрати продовольчої, медико-фармацевтичної, духовно-культурної незалежності, до підпорядкування України у найважливіших питаннях життєзабезпечення народу. Деякі політики Заходу вважають, що той, хто володіє продовольством, володіє зброєю, рівнозначною атомній бомбі, і може розмовляти зі світом силою продовольства. Продовольча і товарна інтервенція завдали непоправної шкоди сільському господарству країни: більше 50 % потреб населення країни задовольняють імпортне постачання.

Друга група соціальних небезпек пов’язана з антагонізацією, затвердженням недосконалої соціальної структури і відносин. Формування і зростання агресивних, експансіоністських, екстремістських соціальних груп і прошарків (великих власників, фінансових, торгових і мафіозних ділків), поділ суспільства на бідних і багатих шляхом пограбування більшості меншістю (це, як говорив Платон, рівнозначно появі двох ворожих держав всередині одного), виникнення принижених і пригноблених груп, посилення потенціалу ворожості — все це свідчить, що всередині соціальної структури народжується безліч соціальних небезпек для суспільства в цілому, а також його основних сфер — політики, економіки, науки і техніки, військової безпеки. Соціальні причини лежать в основі багатьох, у тому числі збройних конфліктів.

Соціальні загрози класифікують за такими ознаками:

• • за спрямованістю проти соціальних інтересів (потреб) громадян, груп, прошарків й усього суспільства;
• • за об’єктами, інститутами, галузями соціальної сфери, яким вони загрожують (система продовольчого постачання і харчування, охорона здоров’я, комунальних послуг і т. ін.);
• • за масштабами (руйнівний потенціал небезпек, просторово-часові характеристики — загальні, регіональні, місцеві, короткострокові, довгострокові і т. п.);
• • за формами прояву (навмисно організовані, стихійні і т. п.);
• • за джерелами і причинами;
• • за засобами (насильницькі, ненасильницькі, військові і т. ін.).

Джерелами соціальних небезпек є:

• • несправедливий розподіл власності, доходів, життєвих благ, влади;
• • реставрація антагоністичної соціальної структури, що складається з класів, груп, верств і політичних сил, які мають непримиренно протилежні інтереси і цілі й серед яких виділяються за своєю природою агресивні, експансіоністські;
• • різке зниження соціальних можливостей держави внаслідок зниження виробництва, а також значні прорахунки і від початку антисоціальна спрямованість політики «радикальних реформ», їх примусовий характер; погіршення глобальної соціальної обстановки.

Соціальні небезпеки проявляються у вигляді масових протестів, заворушень, соціальних вибухів і т. ін. Головними показниками соціальних загроз є темпи наростання несприятливих процесів у соціальній структурі і відносинах суб’єктів, сфері соціального забезпечення життєдіяльності людей.

Цілями соціальної безпеки є:

• • забезпечення міцного громадянського миру, що ґрунтується на справедливості, свободі, рівності можливостей і солідарності людей, цілеспрямованому формуванні соціально безпечної держави, суспільства, особистості;
• • збереження і розвиток соціуму: надійна охорона життя, відновлення і поліпшення здоров’я і побуту людей, створення умов і стимулів для високоефективної творчої праці, вдосконалення здібностей і талантів, утвердження високої духовності та культури;
• • формування і здійснення соціально орієнтованої політики модернізації суспільства, покликаної відновити і забезпечити в майбутньому сталий соціально-економічний розвиток країни в ім’я загального блага народу і кожної особистості;
• • сприяння з боку держави поліпшенню глобальної соціальної обстановки, участь у формуванні світової політики і будівництві міжнародних структур, покликаних подолати несправедливість, експлуатацію, бідність, голод, масові епідемії, соціальні хвороби і т. ін.

Усі види безпеки (військова, політична екологічна і т. д.) значною мірою залежать від оздоровлення виробництва, підвищення життєвого рівня народу, відновлення та зміцнення його здоров’я, розвитку культури, підвищення його соціальної активності, особливо у сферах економіки і політики. Навряд чи хтось заперечуватиме твердження, що соціальна безпека людини, середовища її проживання — найважливіша характеристика якості життя і найважливіша складова національного багатства.

Наведемо приклади соціальних небезпек.

1. Алкоголізм. До 50 % смертей від нещасних випадків і травм пов’язані з уживанням алкоголю. На кордоні між задоволенням і хворобою немає попереджувальних знаків, і людина, не помітивши, переходить цю межу. Проте існують певні ознаки, які засвідчують, що людина перетворилася на алкоголіка. Найбільш загальні: споживання алкоголю починається не для задоволення, а щоб позбутися незадоволення, що охопив організм. Без алкоголю людині вже нічим зайнятися, важко їсти, спати, спілкуватися з друзями. Потім з’являється похмільний синдром — поганий настрій, тремтіння рук та ін. Усю історію цієї хвороби ілюструє відоме японське прислів’я: «Спочатку людина п’є вино, потім вино п’є вино, а потім вино п’є людину». Людина, яка постійно вживає алкоголь, потерпає на різного роду хвороби, але вони не йдуть у порівняння з головною проблемою алкоголіка — розпадом особистості. У нього з’являється своєрідне мислення, де оточуючі діляться на тих, хто допомагає випити (друзів), і тих, хто заважає випити (ворогів). У алкоголіка виникає синдром випередження: у компанії він більше за усіх піклується про застілля, квапить якомога швидше випити. У разі появи подібних ознак у близької вам людини слід негайно вживати заходів. Рідним і близьким людини, яка потерпає від алкоголізму, слід мати на увазі: без підтримки його подолати дуже складно.

2. Військові дії. Як вціліти під час перестрілки і вибухів.

Коли ви опинилися в тихому провулку (найбільш небезпечне місце, оскільки там зазвичай відбуваються чи то злочинні зіткнення, чи то міліцейські операції із затримання злочинців), до якого несподівано заїхало декілька машин і ви бачите, що з них виходять люди, повертайте негайно в сторону! Тут, вочевидь, відбуватиметься «стрілка», яка може закінчитися стріляниною. Так само слід вчинити, якщо поряд з вами з’явилось декілька міліціонерів або група захоплення у традиційно чорних масках. Якщо перестрілка розпочалася, а сховатися ніде — негайно падайте! Краще забруднитися багнюкою, ніж своєю кров’ю! Спробуйте знайти укриття, яким може виявитися будь-яка масивна деталь — ліхтарний стовп, стіна будівлі, паркан, пам’ятник, тільки не автомобіль. Куля може влучити в бензобак автомашини, який може вибухнути.

Щоб не наразитися на вибуховий пристрій, слід звертати увагу на невідомі предмети: теки, що лежать біля або під машиною; натягнутий дріт; ділянки свіжевикопаної землі; сліди ремонтних робіт; свіжопофарбовані предмети; полишені сумки, коробки, портфелі.

3. Терор поштою.

4. Масові терористичні акти.

IV. Підсумок уроку

Запитання

1. Чи можемо ми продовжити цей список? (Поштовий терор, масові терористичні акти)

2. Що необхідно робити державі, кожному громадянинові, щоб попередити соціальні загрози і забезпечити суспільну безпеку?

Висновок. Забезпечення національної безпеки — пріоритетне завдання будь-якої держави. Коли суспільство постає перед новими глобальними викликами, значення цієї функції зростає. Якщо суспільство втрачає відчуття безпеки, то держава стає нежиттєспроможною.

В основу безпеки людства покладена оптимальна організація ресурсів. За нових історичних умов, коли формується унітарний антропокосмічний науково-технонатурний комплекс з автономними закономірностями функціонування і самозміни, суспільно-політичні процеси, для яких характерні втрати ресурсів, вкрай небезпечні, бо можуть стати неконтрольованими й спричинити ланцюгову реакцію руйнації соціальної матерії у глобальних масштабах. Тому суспільству потрібна практична політика, яка має бути мистецтвом гармонізації та стабілізації, на противагу дисгармонізації та дестабілізації.

V. Домашнє завдання

1. Опрацювати відповідний матеріал підручника.

2. Записати в зошиті десять кроків щодо попередження соціальних загроз у сучасному суспільстві.

 

УРОК 11

Природні та техногенні явища як фактори загрози суспільній безпеці. Подолання та попередження наслідків глобальних проблем

Мета: сформувати уявлення учнів про специфічність глобальних проблем людства; акцентувати увагу на їх соціальних та економічних аспектах, на необхідності консолідації зусиль людства для їх розв’язання; розвивати навички групової роботи, навчати аналізувати отриману інформацію; продовжити формування вмінь формування власної точки зору на підставі документальних матеріалів, використовуючи наявні знання; виховувати у дітей толерантність, повагу до різних культур, любов до світу, у якому вони живуть, почуття відповідальності за його майбутнє.

Тип уроку: вивчення нового матеріалу.

Епіграф до уроку: Цивілізація на нашій планеті досі жива завдяки тому, що люди, ставши сильнішими, навчилися бути мудрішими. О. Назаретян

ХІД УРОКУ

I. Організаційний момент уроку

II. Мотивація навчальної діяльності

Протягом XX та на початку XXI ст. сталося чимало революційних за своєю глибиною та радикальністю змін, які посилили фактори ризику та глобально вплинули на розвиток світової цивілізації.

Це пояснює актуальність теми сьогоднішнього заняття «Виживання людства і людини — нагальна проблема сучасності». Нам необхідно осмислити новий рівень глобальних проблем людства та відповісти на проблемне запитання.

Постановка проблемних питань

1. Крах людської цивілізації через глобальні проблеми є неминучим?

2. Що необхідно для подолання або запобігання наслідкам глобальних проблем сучасності?

III. Вивчення нового матеріалу

Людство пережило трагедію двох найбільш руйнівних і кровопролитних світових війн, було покінчено з колоніальними імперіями та колоніалізмом, зазнали краху тоталітарні режими. Згодом було створено умови для цивілізаційної єдності світу; науково-технічна революція та новітні технології змінили матеріально-технічну основу сучасного суспільства.

Сучасне людство — це 6 млрд. землян, тисячі великих та малих народів, понад 200 країн, багатоманітність економічних укладів, форм соціально-політичного та культурного життя.

Одна з причин багатоманітності світу — різні природні умови, фізичне середовище існування. Ці умови впливають на багато аспектів суспільного життя, у першу чергу на господарчу діяльність людини. У різних державах проблеми життя людей, їх добробуту та прав людини розв’язуються в рамках історичних особливостей.

—        Перед сучасним суспільством стоїть низка складних глобальних проблем. Над цим ми з вами і поміркуємо сьогодні.

Запитання

— Що таке глобальна проблема?

До середини XX ст. в політичному словнику було відсутнє поняття «глобальні проблеми» на позначення загальних проблем світової цивілізації. Поступово у науковому світі почали з’являтися вчені і філософи, що пов’язували загальні проблеми зі станом біосфери. Російський вчений В. І. Вернадський висловив припущення, що діяльність людини набуває масштабів, які не поступаються за потужністю силам природи. Він також поставив питання про перебудову біосфери на ноосферу (сферу діяльності розуму).

Запитання

1. Чому до середини XX ст. у розвитку людської цивілізації не існувало глобальних проблем?

2. Що породило глобальні проблеми?

3. Які причини, на вашу думку, призвели до виникнення глобальних проблем сучасності?

(Глобалізація світу, катастрофічні наслідки людської діяльності, нездатність людства раціонально використовувати свої сили.)

4. У чому, на ваш погляд, полягають особливості глобальних проблем? (Див. схему)

Таким чином, глобальні проблеми — це сукупність проблем людства, які виникли в другій половині XX віку та загрожують існуванню світової цивілізації.

ОСОБЛИВОСТІ ГЛОБАЛЬНИХ ПРОБЛЕМ

Практична робота

Клас поділяється на групи, кожна група отримує текст з інформацією, опрацьовує її та виконує завдання.

1. Ознайомтесь з поданим текстом і визначте, до якої групи глобальних проблем належить подана інформація.

2. Визначте, як можна подолати або попередити цей глобальний конфлікт.

3. Заповніть таблицю «Типи глобальних проблем».

Текст 1

За період з 3500 р. до н. е. і до сьогодні відбулось 1 430 війн. І лише 294 роки люди жили на землі у мирі.

У війнах загинули мільйони людей: XVII ст. — 3,3, XVIII ст. — 5,5, XX ст. — понад 120 млн. людей.

Накопиченої зброї вистачить, щоб п’ять разів знищити все живе на Землі.

На війни прямо чи опосередковано припадає 10 % смертей в сучасному світі.

На воєнні потреби у світі щорічно витрачається понад 1 млрд. доларів.

Текст 2

За різними оцінками у світі голодують та недоїдають від 0,8 до 1,2 млрд. людей, більшість яких проживає в розвинених країнах.

Сьогодні 75 % населення світу проживає в бідних країнах, що розвиваються, на них припадає лише 25 % світових благ, тоді як 25 % населення провідних країн споживають 80 % цих благ.

Понад 2 млрд. людей не мають можливості користуватися безпечною для здоров’я водою. Через недоїдання постійно потерпають 500 млн. людей, від голоду щорічно помирає 30-40 млн. людей.

Текст З

Сучасний етап глобалізації відрізняється від попередніх своїми масштабами та інтенсивністю. Сучасна глобалізація здійснюється не через війни, а внаслідок утворення гігантських імперій. Головну роль в її розвитку відіграє економіка, технічною базою якої являються нові промислові та інформаційні технології. Інформаційна революція та створення глобальної інформаційної мережі — найважливіший фактор світової інтеграції.

У глобальному інформаційному просторі люди, які живуть у різних куточках Землі, можуть спілкуватися один з одним завдяки Інтернету, комп’ютерам, телекомунікаціям, аудіовізуальним засобам зв’язку.

Становлення взаємозалежної у глобальних масштабах економіки — одна з найважливіших тенденцій сучасності. Практично жодна країна не може бути повністю економічно незалежною, тобто розвиватися поза світовими економічними зв’язками.

Дедалі більшу роль у світовій економіці відіграють транснаціональні корпорації та компанії, які контролюють понад 60 % світового валового продукту.

Виникають світові промислові лінії: багато видів товарів виробляють там, де це вигідно, де можна звести до мінімуму витрати на транспорт і оплату праці.

Глобалізація економіки — складний процес, наслідки якого дуже суперечливі. З одного боку, участь у світових економічних зв’язках може прискорити розвиток тієї або іншої країни. З іншого — розвиток національної економіки тепер залежить від різного виду зовнішніх обставин.

Текст 4

Деякі дослідники вважають, що зростання кількості населення на Землі триває і перевищило норму. Найближчим часом можливі такі сценарії:

• • країни свідомо запровадять обмеження народжуваності;
• • зростатиме кількість померлих від голоду;
• • одна з ядерних держав спробує захопити джерела невідтворюваних ресурсів, що, у свою чергу, може призвести до ядерної війни.

Темпи зростання населення протягом останніх 150 років набули загрозливого характеру. Мільярдної межі населення планети досягло 1830 року, а в подальшому тривалість періоду, упродовж якого кількість населення збільшувалася на мільярд, почала помітно скорочуватися. Чисельність у два мільярди людство досягло через 100 років, три — 30, чотири — 15, п’ять — 12 років. Зараз населення планети щорічно збільшується на 90 млн.

ЗРОСТАННЯ НАСЕЛЕННЯ У 1970-2000 РОКАХ

Регіон	Зростання населення, %
Європа	16,1
Північна Америка	30,2
Азія	76,1
Африка	140,4

Текст 5

Світовий океан «хворіє», у нього щорічно потрапляє 1 млн. тонн нафти, а також відходи промисловості: важкі метали, радіоактивні відходи. Понад 10 тис. Туристичних суден виливають нечистоти в Середземне море.

Значне занепокоєння викликає скорочення лісового покрову планети. Із 1950 року територія лісів скоротилася більш ніж на 12 % . Із 1950 року площа пустель збільшилась на 20 % .

Від кислотних дощів в Англії потерпають 2/3 лісових масивів, у країнах континентальної Європи — більше половини їх площі.

ТИПИ ГЛОБАЛЬНИХ ПРОБЛЕМ

Назва глобальних проблем	Зміст проблем
Екологічні	«Озонова діра», «парниковий ефект», забруднення навколишнього середовища.Стихійні лиха: тайфуни, цунамі, урагани,землетруси, паводки,засухи. Освоєння космосу та Світового океану
Економічні	Продовольча проблема, полюси розвитку «Північ — південь», економічний глобалізм
Соціальні	Демографічна проблема, проблема охорони здоров’я, поширення небезпечних захворювань, проблема освіти (1 млрд неписьменних, етнічні, міжконфесійні конфлікти)
Політичні	Проблема війни та миру: можливість переростання локальних конфліктів у глобальні, небезпека ядерної війни, різні політичні системи (демократія, авторитаризм, тоталітаризм, тероризм (міжнародний, внутріполітичний, кримінальний)
Духовні	Деградація «масової культури», девальвація моральних цінностей, поринання людей у світ ілюзій, зростання агресії, нервово-психічні захворювання, комп’ютеризація, проблема відповідальності учених за наслідки свої відкриттів

Висновок. Глобальні проблеми різноманітні, складні, суперечливі. Вони тісно переплетені та пов’язані між собою, краще говорити про комплекс глобальних проблем.

IV. Підсумки уроку

Бесіда

1. Які глобальні проблеми найбільше впливають на життя людей у нашому регіоні?

2. Що, на ваш погляд, необхідно для успішного розв’язання будь- яких проблем, у тому числі й глобальних?

3. Чи можливе обмеження використання природних ресурсів за постійного демографічного зростання?

4. Як співвідносяться ідеї свободи, демократії, принципи ринкової економіки з вимогами обмеження росту виробництва та споживання?

5. Яким чином можуть змінюватися цінності машинної цивілізації, яка спочатку була спрямована на розв’язання масштабних перетворень природи?

6. Чому економічне зростання і проблема захисту навколишнього середовища суперечать одне одному, але водночас пов’язані між собою?

7. Як ви вважаєте, у чому причина того, що до глобальних проблем різні суспільства ставляться по-різному?

8. Чи означає це, що вирішувати ці проблеми повинні країни, населення яких краще усвідомлюють загрозу?

9. Як би ви відповіли на питання, поставлене на початку уроку: «Крах людської цивілізації через глобальні проблеми неминучий?»

V. Домашнє завдання

1. Опрацювати відповідний матеріал підручника.

2. Написати твір-есе за висловлюванням американського вченого, еколога Лі Таболта: «Ми не успадкували Землю у своїх батьків. Ми запозичили її у своїх дітей».

 

Тема VI. СОЦІАЛЬНА МОБІЛЬНІСТЬ

УРОК 12

Поняття соціальної мобільності, комунікації та комунікативності

Мета: ознайомити учнів з основними функціями та завданнями соціальної мобільності як невід’ємної частини культури сучасного, демократичного суспільства; продовжити формування умінь і навичок аналітичної роботи учнів з джерелами інформації; сприяти виробленню навичок дослідницької роботи, соціальній адаптації учнів, розкриваючи роль професії як «соціального ліфта».

Тип уроку: вивчення нового матеріалу.

ХІД УРОКУ

I. Організаційний момент уроку

II. Актуалізація опорних знань

Перевірка домашнього завдання

Виступ учнів з твором-есе за висловлюванням американського вченого, еколога Jli Таболта: «Ми не успадкували Землю у своїх батьків. Ми запозичили її у своїх дітей».

III. Мотивація навчальної діяльності

Запитання

1. Усе наше життя — це рух вперед, до мети. Як ви розумієте ці слова?

2. А які цілі перед собою ставите ви?

3. Кожен з вас хоче бути успішним. Як же цього домогтися?

Мабуть, повністю готових рецептів немає, але сьогодні на уроці ми з вами спробуємо відповісти на дуже важливі питання: Що допомагає людині дістатися вищих соціальних щаблів у суспільстві? Як знайти своє покликання, стати успішним? У вас на партах є аркуші, на яких ви спробуєте записати умови успішності для себе.

Характеризуючи будь-яке суспільство, ми звертаємо увагу на форми об’єднання людей: це групи, спільноти, які і складають дуже важливу соціальну сферу.

Бесіда

1. Яка наука вивчає соціальне життя суспільства?

2. На минулих заняттях ви вже вивчали поняття «соціальна диференціація». Що воно означає? (Відмінності, поділ суспільства на групи, що мають різне соціальне становище.)

3. На уроках історії та суспільствознавства ви вивчали різні типи суспільних відносин. Чи будь-якому суспільству властиве соціальне розшарування? (Думка вчених про те, що навіть у первісному суспільстві існувала диференціація за статтю, віком, обов’язками, привілеями.)

III. Вивчення нового матеріалу

— Бувають різні види соціальної диференціації, давайте їх згадаємо.

Диференціація передбачає не тільки виділення певних груп, але й певну нерівність між ними з точки зору суспільного становища (обсяг і характер прав, привілеїв, обов’язків, впливу).

Запитання

— Чи можна цю нерівність усунути? Як вважають вчені?

Теорії щодо усунення соціальної диференціації

1. Марксизм — усунення соціальної нерівності за допомогою зміни економічної системи.

2. Інша точка зору — розшарування зла, але воно неминуче з ним необхідно змиритися.

3. Нерівність — позитивне явище. Вона змушує людей прагнути вдосконалення у суспільних відносинах. Соціальна однорідність — загибель.

Запитання

1. Яка точка зору для вас ближче?

2. Як ви розумієте соціальну рівність?

Соціальна рівність — це рівність перед законом, рівність прав і можливостей.

Разом з тим рівність можливостей не передбачає однакових результатів. Документи ООН передбачають завдання створити рівні можливості для забезпечення добробуту нинішніх і майбутніх поколінь.

Бесіда

1. Що є елементами соціальної структури суспільства? (Класи,страти)

2. Назвіть критерії, покладені в основу поділу суспільства на страти. (Дохід, професія, освіта, етнічні ознаки, вік і т. ін.)

3. А чи можна змінити власне місце в суспільстві?

4. Яким чином це відбувається?

5. Чи завжди суспільство створює можливості, щоб людина мала змогу перейти з однієї соціальної групи до іншої?

►► Соціальна мобільність

Таланти народжуються в усіх соціальних верствах і класах. Якщо не існує бар’єрів для соціального руху, можна передбачити велику соціальну мобільність, коли деякі люди швидко досягають високого соціального статусу. Усі переміщення людини або соціальної групи становлять процес соціальної мобільності.

Соціальна мобільність — це зміна місця, яке посідають людина або група людей у соціальній структурі.

Одне із перших визначень соціальної мобільності дав відомий соціолог Пітірім Сорокін.

Соціальна мобільність — це будь-який перехід індивіда, групи або соціального об’єкта, або цінності, створеної або модифікованої завдяки діяльності, від однієї соціальної позиції до іншої, в результаті чого соціальне становище індивіда або групи змінюється.

Розрізняють декілька типів соціальної мобільності.

1. Вертикальна мобільність — сукупність взаємодій, які сприяють переходу індивіда з одного соціального шару в інший. Графічно вертикальну мобільність позначають ↑.

2. Горизонтальна мобільність — перехід індивіда від однієї соціальної позиції до іншої, що перебуває на тому ж рівні (наприклад, зміна місця проживання, перехід з однієї сім’ї в іншу, з однієї релігійної групи в іншу). В усіх випадках індивід не змінює соціального шару, до якого належить. Графічно горизонтальну мобільність позначають ®.

Одним із прикладів вертикальної соціальної мобільності може бути життя і творчість знаменитої французької співачки Едіт Піаф. Її народження було насмішкою долі: мати співачка народила її просто на тротуарі, поки батько шукав візника. Першою пелюшкою майбутньої зірки Едіт Джованні Гасьон — таке справжнє ім’я Едіт Піаф — стала шинель поліцейського. Її виховувала бабуся, що мала пристрасть до алкоголю. Із 8 років Едіт почала допомагати батькові, виступаючи на вулиці. Вона пізнала все: голод, злидні, презирство, смерть малолітньої дочки… Проте не розгубила свій талант, змогла вийти на сцену, навчилася співати під акомпанемент, створила свій репертуар і… стала знаменитою. На сцену Едіт завжди виходила в чорній сукні. Хтось із критиків зауважив, що на тлі плаття, її руки, чудові, витончені, які вона піднімала під час співу, пурхали наче метелики. Публіка захоплювалася нею — до Піаф прийшли гроші і слава. Едіт зуміла із найнижчих верств суспільства переміститися нагору. Але це аж ніяк не казка про Попелюшку. Щоб досягти успіху, співачці довелося виявити силу волі, твердість характеру.

Суспільство може підвищувати статус одних індивідів і знижувати статус інших.

Завдання

— Зобразіть графічно у зошиті вертикальну та горизонтальну мобільність за такими позиціями:

а) зміна професії: робітник став інженером (↑);

б) переїзд з одного міста в інше без зміни професії (→);

в) підвищення кваліфікації в рамках однієї професії, наприклад, інженер — провідний інженер (↑);

г) підвищення рівня освіти (технік, здобувши вищу освіту, став начальником цеху) (↑);

д) пониження в посаді (↓).

Шляхи, якими відбувається переміщення людей з одних соціальних груп до інших, називають каналами соціальної мобільності, чи соціальними ліфтами.

Прикладами може бути: армійська служба, здобуття освіти, оволодіння професією, укладання шлюбу, придбання майна.

Надзвичайно актуальним сьогодні для вас може стати роль майбутньої професії як соціального ліфта. Вибравши гуманітарний профіль, ви вже визначаєте, що ваша професія буде у сфері взаємин людина-людина. Вивчаючи тему соціальної мобільності, можна замислитись над тим, чи користується попитом обрана вами професія в нашому місті, чи зможете ви пропонувати свої професійні здібності на ринку праці в іншому місті або регіоні.

Соціальна мобільність залежить від структури суспільства і безпосередньо від індивіда.

Приклади «закритого» суспільства з низькою соціальною мобільністю — патріархальне, традиційне суспільство, касти в Індії та деяких країнах Африки, замкнені групи, обмежений доступ до статусної групи.

Індустріальне, «відкрите» суспільство характеризується високою соціальною мобільністю. У такому суспільстві немає заборон на професії, шлюби, зміну місця проживання.

У межах одного суспільства й на окремих етапах його розвитку соціальна мобільність може бути різною (революції, війни, реформи).

Запитання

— Що в соціальній мобільності залежить від людини?

►► Соціальна комунікація

Соціальна комунікація (англ. social communication) — це обмін між людьми або іншими соціальними суб’єктами цілісними знаковими повідомленнями, у яких відображені інформація, знання, ідеї, емоції тощо.

Цей обмін зумовлений цілим рядом соціально значимих оцінок, конкретних ситуацій, комунікативних сфер і норм спілкування, прийнятих у даному суспільстві.

Можна виділити декілька основних підходів до розуміння сутності соціальної комунікації в сучасній науці. Зокрема, комунікація розглядається як:

• • механізм, завдяки якому забезпечується існування та розвиток людських відносин, який включає в себе всі розумові символи, засоби їх передання у просторі та збереження у часі (Чарльз Кулі);
• • обмін інформацією між складними динамічними системами та їх частинами, які здатні приймати інформацію, накопичувати її та перетворювати (Аркадій Урсул);
• • інформаційний зв’язок суб’єкта з тим чи іншим об’єктом (Мойсей Каган),
• • спосіб діяльності, який полегшує взаємне пристосування людей (Тамотсу Шибутані);
• • акт відправлення інформації від мозку однієї людини до мозку іншої (Пол Сміт, Кріс Беррі,Алан Пулфорд);
• • специфічний обмін інформацією, процес передання емоційного та інтелектуального змісту (Андрій Звєрінцев, Альвіна Панфілова).

Виділяють три основні (базові) функції соціальної комунікації:

1. Інформаційна функція означає, що завдяки соціальній комунікації в суспільстві передається інформація про предмети, їх властивості, явища, дії та процеси.

2. Експресивна функція визначає здатність соціальної комунікації передавати оцінну інформацію про предмети або явища.

3. Прагматична функція означає, що соціальна комунікація є засобом, який спонукає людину до певної дії та реакції.

Комунікація походить від лат. communicatio — єдність, передання, з’єднання, повідомлення, пов’язаного з дієсловом communico — роблю спільним, повідомляю, з’єдную.

Поняття «комунікація» може вживатись у декількох значеннях:

• • соціальна комунікація, спілкування між людьми та іншими соціальними суб’єктами;
• • телекомунікації або зв’язок за допомогою технічних засобів;
• • певна система, за допомогою якої забезпечують сполучення між віддаленими об’єктами, наприклад: підземні комунікації, транспортні комунікації, каналізаційні комунікації тощо.

Комунікативність (лат. communicatio — зв’язок, повідомлення) — сукупність істотних, відносно стійких властивостей особистості, що сприяють успішному прийому, розумінню, засвоєнню, використанню й передаванню інформації.

IV. Підсумок уроку

Висновки

1. Соціально мобільність необхідна, тому що є невід’ємною частиною культури в будь-якому сучасному індустріально розвиненому суспільстві.

2. За умов сучасного відкритого суспільства безпосередньо від нас залежить, яким буде ваше місце у суспільстві й, до якої соціальної групи належати.

3. Завдяки своїм власним зусиллям ви зможете змінити соціальне становище, переміститися з однієї сходинки соціальної драбини на іншу.

Практичне завдання

Учням пропонується скласти сенкан з основними поняттями уроку:

• • соціальна мобільність;
• • соціальний статус:
• • соціальний ліфт.

V. Домашнє завдання

1. На прикладі своїх батьків, дідусів і бабусь, знайомих покажіть, як змінилося їхнє соціальне становище. З якими обставинами (здобуття освіти, переїздом з села в місто, зростанням або скороченням доходів) були пов’язані ці зміни?

2. Який канал соціальної мобільності ви вважаєте найбільш прийнятним для себе? Відповідь аргументуйте.

 

Тема VII. ПРАВА, СВОБОДИ ТА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ

УРОКИ 13-14

Еволюція уявлень про права людини в історії людства. Фундаментальні права і свободи людини, їх класифікація

Мета: пояснити значущість і актуальність документів з прав людини для забезпечення сучасного захисту прав і свобод особистості; сформувати поважне ставлення школярів до прав і свобод людини; закріпити знання про правовий статус особистості в Україні; сформувати правову компетентність старшокласників у частині захисту основних прав і свобод особистості, закріплених у документах з прав людини; формувати громадську позицію; уміти створювати умови для соціалізації особистості.

Тип уроку: вивчення нового матеріалу.

Форма проведення уроку: лекція з елементами бесіди.

ХІД УРОКУ

I. Організаційний момент уроку

II. Актуалізація опорних знань

Перевірка домашнього завдання

Повідомлення учнів щодо причин зміни соціального статусу їхніх близьких.

III. Мотивація навчальної діяльності

Учитель пропонує учням обговорити притчу.

«В один холодний зимовий день стадо дикобразів лежало тісною купою, щоб, зігріваючись разом, не замерзнути. Проте незабаром вони відчули уколи від голок одне одного. Потім, коли потреба зігрітися знову змусила їх присунутися ближче, вони знову відчули незручність. Так вони кидалися з однієї крайності в іншу, поки не лягли на помірній відстані одне від одного, за якої вони з найбільшою зручністю могли витримувати холод».

Запитання

1. У чому сенс притчі?

2. Чому вона вчить?

3. Якими мають бути стосунки між людьми?

4. Чи завжди вдавалося людям знаходити таку «помірну відстань один від одного», щоб враховувати інтереси кожного?

III. Вивчення нового матеріалу

►► Еволюція уявлень про права людини

Однією з основних проблем, яку має розв’язати світове співтовариство, є проблема прав людини. Шлях людства до нинішнього розуміння прав людини був складним і тривалим. Вже в первісний період, об’єднуючись за ознакою роду, племені, люди створювали правила поведінки, підкоряючись яким легше було вижити. Так з’явилися перші моральні норми, частину яких після утворення держави було закріплено спеціальними розпорядженнями, указами правителів і перетворено на обов’язкові вимоги. Вони дістали назви юридичних, чи правових, норм, за дотримання яких держава суворо стежила, а за порушення карало (закони Хаммурапі у Вавилоні XVIII ст. до н. е.).

У Давній Греції з’явилася ідея права як загальної приналежності. «Право не є чимось, що надається кожній людській істоті вже на тій підставі, що воно є людським і розумним», — стверджували грецькі філософи. Однак Давня Греція і Давній Рим були рабовласницькими державами, де ідея загальних і рівних прав людини була нездійсненна, так само як і в середньовіччі.

Першим кроком до утвердження прав людини стало прийняття англійської Великої хартії вільностей 1215 р. У ній говорилося: «Жодна людина не буде арештована або ув’язнена, чи позбавлена майна, чи оголошена поза законом, чи вигнана … інакше як за законним вироком рівного йому і за законом країни». Хартія проголошувала деякі привілеї лицарства, селянства і городян.

Тільки в XVIII ст. спочатку в СІЛА була прийнята Декларація незалежності (1776 р.), а потім у Франції проголошена Декларація прав людини і громадянина (1789 р.). У цих документах стверджувалася рівність всіх людей у правах, що належать їм від народження. Ці документи започаткували реалізацію ідеї правової держави, для якої поняття «гідність особистості», «права людини», «свобода» є основними. Необхідність створення такої держави як гаранта прав і свобод людини довела історія XX ст.

1945 р. була створена Організація Об’єднаних Націй. Головним своїм завданням ООН проголосила підтримку і зміцнення міжнародного миру і безпеки, забезпечення прав людини в усьому світі. З цією метою були прийняті важливі міжнародно-правові акти, у яких були визначені основні стандарти прав і свобод людини. Це Загальна декларація прав людини, прийнята Генеральною асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р., яка рекомендувала всім країнам імплементувати стандарти цих прав у національну правову базу, Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, Міжнародний пакт про соціальні, економічні та культурні права та ін. Загалом за час свого існування ООН прийняла понад 70 міжнародних документів у галузі прав людини. Але найвизначнішими є саме ці три документи. У них втілені прогресивніші погляди світової спільноти з питань прав особистості. 10-го грудня у всіх країнах відзначається як День прав людини. 28 червня — день Конституції України, якій на сьогодні виповнилося уже 15 років.

Завдання

1. Вставте пропущені слова в тексті. Запропонованих слів більше, ніж повинно бути в тексті. Слова можуть повторюватися.

Слід визнати очевидними такі істини: всі люди створені ______, всі повинні бути _______ від народження, всі наділені деякими невідчужуваними ______ . Для забезпечення цих _________ засновані ________, що здійснюють справедливу владу. Держава ж встановлює _______ , які спрямовані на захист людей і забезпечення загального добробуту. (Життя, право, свобода, необхідність, рівність, закон, правило, уряд.)

2. Які із запропонованих висловлювань ви взяли б за епіграф до сьогоднішнього нашого уроку. Відповідь аргументуйте.

• • Більш важливих і менш важливих прав і свобод людини і громадянина не існує.
• • Обов’язки настільки ж важливі для характеристики соціального статусу людини, як і права.
• • Усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах.
• • Права людини реальні тільки у правовій державі.
• • Без прав і свобод особистість позбавлена честі і гідності, приречена на убоге, залежне існування.
• • Інтереси особистості абсолютні, інтереси держави відносні.
• • Кожна людина має обов’язки перед суспільством.
• • Відстоюючи права, не можна забувати про обов’язки.
• • Захищаючи свої права, треба вміти вчасно зупинитися і не перетворювати захист своїх порушених прав у спосіб помсти.

Робота з Конституцією України

1. Чи є в ній розділ, який стосується прав та свобод громадян?

2. Що таке обов’язки?

3. Для чого вони передбачені в Конституції України?

4. Як ви розумієте відповідальність людини і громадянина перед державою?

5. Яким чином держава несе відповідальність перед людиною, громадянином?

Гра «Політ на повітряній кулі»

Умова гри: ваша повітряна куля падає. Щоб врятуватися, вам необхідно залишити лише п’ять мішків, решту викинувши за борт. Усього в повітряній кулі 10 мішків з написами:

• • «право на освіту»;
• • «право на житло»;
• • «право на свободу слова»;
• • «право на рівність перед законом»;
• • «право на життя»;
• • «право на громадянство»;
• • «право на свободу думки і релігії»;
• • «право на охорону здоров’я»;
• • «право заснувати сім’ю (укласти шлюб)»;
• • «право на соціальне забезпечення».

Висновок. Із цього списку не можна вилучити жодного пункту, всі вони необхідні для повноцінного життя людини.

►► Фундаментальні права і свободи людини, їх класифікація

Права людини — це визнані і гарантовані державою можливості дій (правомочності) людини в описаній, зазначеній у законі сфері.

Свободи людини — сфери, галузі діяльності людини, у які держава не повинна втручатися.

Обов’язки — це заходи суспільно необхідної поведінки людини.

Згідно з Конституцією України ми можемо класифікувати права громадян як цивільні, соціально-економічні, культурні, політичні.

Права людини

• • Універсальні — належать усім людям в усіх ситуаціях;
• • природні — належать людям від народження тільки тому, що вони люди;
• • є невідчужуваними — не можна довільно позбавити цих прав.

Запитання

— Навіщо потрібно вивчати права людини?

Чим більше людей будуть знати про права людини і намагатимуться жити за принципами, які містять в собі ці права, тим більша ймовірність, що права людини стануть не просто ідеальною моделлю, але й реальністю.

Наше суспільство не ідеальне. Які приклади порушень прав людини в Україні та у світі ви можете навести? (Учні наводять приклади.) Так, права людини порушуються. Їх потрібно захищати. Для цього існують документи щодо захисту прав людини, прийняті в усьому світі.

Права і свободи людини в документах

• • Міжнародного рівня — Міжнародний білль про права;
• • Загальна декларація прав людини 1948 р.;
• • Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 рік;
• • Міжнародний пакт про соціальні, економічні та культурні права;
• • європейського рівня — Європейська Конвенція про захист прав людини та основних свобод;
• • державного рівня — Конституція України.

Визначення понять

Хартія (лат. charta, відгрец. χαρτης;— папір, грамота), — за часів Середньовіччя і Нового часу назва деяких документів публічно-правового характеру (конституцій і актів), у яких було відображено політичні вимоги соціальних верств і класів. У наш час в міжнародному праві хартія — це правовий акт, який не має обов’язкової сили, за змістом майже завжди є декларацією і формулює загальні принципи і цілі будь-яких міжнародних домовленостей.

Білль (англ. bill — рукопис, грамота) — у Великобританії та інших англосаксонських країнах законопроект, який вносять у законодавчий орган.

Білль, прийнятий парламентом, називається актом або статутом (в Англії). За деякими актами назва «білль» зберігалася і після прийняття їх парламентом, наприклад Білль про права (1689). Біллі бувають публічні (public) та приватні (private).

Декларація — офіційний державний документ, що містить основоположні принципи зовнішньої або внутрішньої політики держави, основи діяльності міжнародних організацій.

Конвенція (лат. conventio — договір, угода) — різновид міжнародного договору, у якому прописані норми, що є юридично зобов’язувальним для сторін, які підписали цю конвенцію.

Пакт (від лат. pactum — договір, угода) — одне з найменувань різного роду міжнародних договорів, що мають велике політичне значення, наприклад «Міжнародний пакт про громадянські і політичні права» (1966) або «Пакт про стабільність і економічне зростання країн Євросоюзу» (1997).

Усі права людини є абсолютними. Деякі з них обмежені (в більшості випадків або в деяких випадках) державою в інтересах суспільства.

Права людини, які не повинні обмежуватися ні за яких обставин:

• • на життя;
• • на рівність у правах;
• • на справедливий суд;
• • на першу медичну допомогу;
• • свобода від тортур;
• • свобода від рабства.

Випадки, у яких допустимі обмеження прав людини з боку держави:

• • національна безпека;
• • економічний добробут країни;
• • громадський порядок;
• • життя і здоров’я людей;
• • громадське здоров’я і моральність.

Робота з текстом

Попрацюйте з текстом і дайте відповідь на запропоновані питання.

1. Визначте, у чому полягає небезпека у відносинах між владою і людиною.

2. Чи згодні ви з думкою автора?

«Люди, «опинившись біля керма влади, почали порушувати права людини і чинити свавілля: вбивати неугодних, позбавляти власності тих, хто їх не влаштовував. Так народилося свавілля, що суперечить вихідного стану права». (Джон Локк)

«Поняття держави відповідає поняттю насильства. Поки є держава, немає волі…» (І. П. Луппол).

«У суспільстві завжди знаходилися люди, що йшли проти… тих, хто перебував при владі. Так розвивалося інакомислення, яке не влаштовувало тих, чиї позиції піддавалися критиці. Тому влада завжди переслідувала інакомислячих. Надалі вони ставали організаторами правозахисного руху. Важливо зрозуміти, що правозахисники «завжди готові прийти на допомогу тим, кого женуть (навіть якщо це люди не близькі за переконаннями). Головне — відстояти права особистості, захистити її гідність, сформувати огиду… до будь-яких видів насильства».

Захист прав людини здійснюють:

• • суди;
• • правозахисні організації;
• • Уповноважений з прав людини;
• • Європейський суд з прав людини;
• • Інститут верховного комісара ООН з прав людини і справ біженців.

Уповноважений з прав людини, або омбудсмен, — людина, яку обирає Верховна Рада України для збирання інформації про порушення прав людини і сприянтим, чиї права порушені.

IV. Підсумок уроку

1. Поміркуйте над питанням «Як можна захистити свої права?»

1) Запропонуйте свої варіанти відповіді.

2) Запишіть у зошит, які існують рівні захисту прав людини (приклади).

2. Визначте, у яких із запропонованих ситуацій має місце порушення прав людини:

а) продавець у магазині «обважив» покупця;

б) співробітник адміністрації міста образив громадянина, який прийшов до нього на прийом;

в) міліціонер під час затримання підозрюваного завдав йому тяжких тілесних ушкоджень, які не відповідають характеру небезпеки з боку підозрюваного;

г) брати побилися між собою і завдали каліцтва один одному;

д) невідомі викрали з дачі майно;

е) міліціонери затримали на вулиці підлітка і не повідомили його батькам про факт затримання;

ж) в результаті сімейної сварки чоловік завдав побоїв дружині;

з) вчитель на уроці назвав дитину «ідіотом»;

і) хулігани відібрали на вулиці у дитини мобільний телефон.

V. Домашнє завдання

1. Складіть пам’ятку «Якщо ваші права порушені», зазначте в ній, куди може звернутися людина по допомогу, який порядок звернення, вкажіть адреси та телефони, де можна отримати захист.

2. Сплануйте і проведіть у школі акцію для учнів молодших класів «Дітям про права дитини!». Для цього створіть групи (кількість груп має відповідати кількості класів у початковій школі). Напишіть сценарій виступу на 15-20 хвилин, підготуйте листівки з інформацією з прав дитини, домовтеся з вчителями про проведення акції. Акцію можна провести в Міжнародний день прав людини — 10 грудня.

 

Тема VIII. ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО

УРОКИ 15-16

Поняття громадянського суспільства.

Поняття і функції громадської думки

Мета: сприяти формуванню знань учнів про громадянське суспільство, його структуру і особливості функціонування в сучасній Україні; отримання нових знань шляхом розгляду проблеми з різних точок зору, вибору оптимальних шляхів її розв’язання; виховання почуття причетності до історії своєї країни, поваги до державної влади, законів, Конституції України як Основного Закону держави; розвиток уміння вести дискусію, мати своє незалежне судження, аргументувати його, вміння вислухати опонента.

Тип уроку: вивчення нового матеріалу.

Форма проведення уроку: лекція з елементами дискусії.

ХІД УРОКУ

I. Організаційний момент уроку

II. Актуалізація опорних знань

Перевірка домашнього завдання

Декілька учнів зачитують свої пам’ятки «Якщо ваші права порушені «.

Повідомлення теми та мети уроку.

III. Мотивація навчальної діяльності

За сучасних умов перед нашою державою стоїть завдання перетворення її на правову державу. Нове українське суспільство вимагає установки на взаємодію, співпрацю, відкритість, захист власних прав і повагу прав інших. Настає час, коли необхідно створити суспільство, що дозволяє реалізувати індивідуальні потреби та здібності окремо взятої людини. Все це можливо тільки в умовах громадянського суспільства. І це зрозуміло, оскільки формування громадянського суспільства пов’язано з розвитком демократії, ринкової економіки і становленням правової держави — інакше кажучи, з глобальною соціальною перебудовою. Відродження інтересу до громадянського суспільства як соціального феномену пов’язано з тими соціально-політичними потрясіннями, які кардинально змінили обличчя Східної Європи і України за останнє десятиліття. Розкрити сутність, структуру та принципи функціонування громадянського суспільства дозволить нам даний урок.

IV. Вивчення нового матеріалу

►► Етапи формування громадянського суспільства

1-й етап: ХУІ-ХУІІ ст.	2-й етап: ХУІІІ-ХІХ ст.	3-й етап: ХХ-ХХІ ст.
Формування громадянського суспільства, складання економічних і політичних передумов появи буржуазії	Формування громадянського суспільства в найбільш розвинених країнах Європи та США у вигляді капіталістичної вільної конкуренції	Відбуваються зміни в соціальній структурі, триває процес становлення правових соціальних держав

Слід виділити передумови функціонування громадянського суспільства.

Економічні: приватна власність, вільний ринок, конкуренція. Соціальні: велика вага у суспільстві середнього класу. Політико-правові: правова рівність громадян, повне забезпечення прав і свобод людини, їх захист, децентралізація влади, політичний плюралізм.

Культурні: забезпечення права людини на отримання інформації, високий освітній рівень населення, свобода совісті.

►► Поняття «громадянське суспільство»

Закріплення приватним (цивільним) правом природних суспільних відносин є передумовою формування суспільства вільних громадян, тобто громадянського суспільства (вільного від держави).

Воно охоплює приватне життя людей, що саморозвивається (товарно-ринкову) економіку, духовно-моральні та інші неполітичні відносини.

Ідея громадянського суспільства з’явилася в Новий час на противагу всевладдю держави. Концепцію громадянського суспільства розробив Г. Ф. Гегель, який визначав громадянське суспільство як зв’язок (спілкування) осіб через систему потреб і розподіл праці, правосуддя, зовнішній порядок.

Громадянське суспільство — це сфера самовияву вільних громадян і добровільно сформованих асоціацій і організацій, обмежених відповідними законами від прямого втручання і довільної регламентації з боку державної влади. Громадянське суспільство — це суспільство, у якому є відповідальність влади і народу щодо виконання взаємних зобов’язань підтримувати закон і порядок, дотримувати в разі згоди сторін права держави, громадян та їх об’єднань.

Громадянське суспільство — вся сукупність міжособистісних, сімейних, громадських, культурних, релігійних відносин, які розвиваються поза рамками і без втручання держави, а також розгалужена система незалежних від держави суспільних інститутів, що реалізують повсякденні індивідуальні та колективні потреби.

Характерні ознаки громадянського суспільства:

1. Наявність у суспільстві вільних власників засобів виробництва.

2. Розвиненість і розгалуженість демократії.

3. Правова захищеність громадян, рівність усіх перед законом.

4. Високий рівень громадянської культури.

СТРУКТУРА ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

Економічна система	Політична система	Соціальна система	Інформаційна Система	Духовно-культурна система
Сукупність економічних інститутів та відносин, які становлять матеріальну основу життя суспільства	Сукупність інститутів та відносин, у рамках яких проходить політичне життя та здійснюється державна влада	Сукупність класів, соціальних груп та відносин між ними	Сукупність інформації, засобів масової інформації, підприємств, громадян, організацій, які здійснюють інформаційну діяльність	Сукупність нематеріальних, духовно-культурних благ, відносин з приводу них, інститутів, через які реалізуються ці відносини

 

►► Поняття і функції громадської думки

Громадська думка є одним з найдавніших феноменів суспільного життя. За словами іспанського філософа X. Ортеґи-і-Ґассета (1883-1955), «закон громадської думки — це закон всесвітнього тяжіння у царині політичної історії». Зростання її впливу на соціальні відносини пов’язане з демократизацією життя, підвищенням культурного та освітнього рівня населення, процесами глобалізації тощо.

Термін «громадська думка» (англ. pablik opinion) вперше застосував у другій половині XII ст. англійський державний діяч лорд Д. Солсбері на означення моральної підтримки населенням країни дій парламенту. Поступово цей термін став загальноприйнятим.

Громадська думка — специфічний вияв масової свідомості, що виражається в оцінках (вербальних і невербальних) і характеризує ставлення людей до суспільно значущих подій і фактів, актуальних проблем суспільного життя.

Як соціальний феномен громадська думка має такі сутнісні характеристики:

• • вона є не арифметичною сумою думок окремих індивідів щодо певного питання, а інтегративним утворенням, яке має історичні, часові, територіальні особливості, складну структуру і виконує певні функції;
• • формується внаслідок висловлювання групи людей, яка є не механічним утворенням, а характеризується певною спільністю інтересів, цілісністю;
• • постає лише щодо актуальних для соціальної спільноти чи суспільства проблем, ситуацій;
• • її характеризують інтенсивність поширення, стабільність, вагомість, компетентність, соціальна спрямованість; може виражатися як у вербальних судженнях, так і в реальній поведінці;
• • часто є конфліктною.

Громадська думка постає у двох вимірах:

• • як оцінне судження — йдеться про те, що громадська думка завжди містить оцінку громадськістю конкретних проблем, явищ, процесів суспільного життя, ставлення до конкретних об’єктів дійсності. Тому вона є сукупним оцінним судженням певної групи людей щодо подій, явищ соціальної дійсності;
• • як важлива соціальна інституція суспільства — у демократичному суспільстві вона є одним з елементів прийняття рішень на всіх рівнях управління (державному, регіональному, муніципальному тощо).

Як і всі соціальні інституції, громадська думка перетворює невпорядковані, випадкові, стихійні соціальні взаємодії між населенням та політичними, управлінськими структурами на впорядковані, тривалі, контрольовані, тобто окультурює цю взаємодію, оснащує її механізмами та усталеними правилами. На думку сучасного українського соціолога В. Осовського, зміст громадської думки як соціальної інституції постає як сукупне ставлення, виражене у формі оцінного судження між суб’єктами громадської думки (громадськістю) та суб’єктами влади з приводу оцінки, змісту, способу розв’язання певної політичної, економічної, екологічної, соціальної проблеми.

На різних етапах розвитку суспільства, у різних типах суспільств за різних політичних режимів (тоталітарних, ліберальних, демократичних) вияв громадської думки як соціальної інституції має свої особливості. Так, за тоталітарних режимів вона є безсилою, за ліберальних — береться до уваги за можливості і тільки за демократичного правління стає дієвою силою, впливаючи на всі процеси суспільного життя.

Громадська думка може бути використана у регулюванні багатьох сфер життєдіяльності суспільства, найважливіші серед яких:

а) соціальні процеси, відносини. До них належать організація соціального управління (вироблення, прийняття та реалізація управлінських рішень); реалізація принципів соціальної політики та соціальної справедливості; розв’язання екологічних проблем, організація еколого-соціального моніторингу; організація процесів функціонування трудових колективів та самоврядування у них; здійснення соціального контролю тощо;

б) економічні процеси, відносини. Їхніми структурними елементами є регулювання ставлення населення до економічних процесів, з’ясування ставлення населення до економічних реформ; вивчення ринку; маркетинг; дослідження ефективності реклами тощо;

в) політичні процеси, відносини. Їх утворюють політична діяльність загалом; проблеми реалізації демократичних принципів; організація виборів та референдумів; визначення рейтингу політичних діячів, політичне рекламування тощо;

4) духовні, ідеологічні процеси, відносини. Цю сферу охоплюють організація ідеологічної діяльності, пропаганди, функціонування засобів масової інформації; соціалізація; виховання особистості.

IV. Підсумок уроку

Якщо розглянути сучасне громадянське суспільство в промислово розвинених країнах світу, то воно постає як суспільство, що складається з величезної кількості самостійно діючих груп людей, що мають різну спрямованість. Так, структура громадянського суспільства США є розгалуженою мережею різних добровільних асоціацій громадян, лобістських груп, муніципальних комун, добродійних фундацій, клубів за інтересами, творчих і кооперативних об’єднань, спортивних й інших суспільств, релігійних, суспільно-політичних та інших організацій і союзів. Ці самостійні, незалежні від держави суспільно-політичні інститути часом протистоять один одному, борючись за довір’я громадян, гостро критикують і викривають соціальне зло в політиці, економіці, моральності, у суспільному житті і на виробництві. В Україні сьогодні відбувається поступове становлення громадянського суспільства, яке ще надто далеке від завершення. Численні міністерства, відомства, комітети, підкомітети комісії тощо поки що демонструють неспроможність вивести країну із системної кризи, а тому зрозумілим є динамічний процес відчуження громадян від держави, влади і політики. За висновками вітчизняних політологів і соціологів, Україна є лідером серед постсоціалістичних європейських держав за рівнем недовіри населення владним структурам. Нерозвиненість громадянського суспільства в Україні простежується у загрозливо низькому рівні залученості громадян до організованої громадсько-політичної діяльності і дуже низькому рівні політичної ефективності (оцінка суб’єктом своєї змоги впливати на політичні події та рішення), що пов’язано із слабким розвитком правової системи у державі і правової свідомості у людей. Для становлення громадянського суспільства в Україні необхідною є реструктуризація українського суспільства. До тенденцій трансформації соціальної структури нашої держави можна віднести й фактичну відсутність середнього класу й значного поступу в його формуванні, люмпенізацію численних верств населення, появу нових власників, поляризацію багатства і бідності, збереження старою номенклатурою своїх позицій. Становище понад 85 % населення Україні зараз розцінюють як нижче від середнього класу, при цьому люди існують в умовах крайньої невизначеності та невпевненості. Чинниками формування в Україні громадянського суспільства є вільні та альтернативні політичні вибори, референдуми, незалежні (насамперед від органів влади) засоби масової інформації, розвиток місцевого самоврядування, політичні партії, здатні репрезентувати групові інтереси, наявність ринкових відносин і економічного плюралізму.

V. Домашнє завдання

Опрацювати відповідний матеріал підручника.

 

Тема IX. ПОЛІТИКА В ЖИТТІ СУСПІЛЬСТВА

УРОК 17

Політика як суспільне явище.

Політична система: сутність, структура, функції

Мета: визначити сутність понять «політика», «політична система», «політична партія», «політична еліта», «політичне лідерство» ; з’ясувати, що є об’єктом і суб’єктом політики; ознайомитися зі структурою та функціями політичної системи; пояснити учням, хто може виступати в ролі суб’єктів політичного життя; сформувати навички активної поведінки.

Тип уроку: вивчення нового матеріалу.

ХІД УРОКУ

I. Організаційний момент уроку

II. Мотивація навчальної діяльності

Завдання

Заповнити пропуски в тексті.

Нині чинна в Україні Конституція була прийнята ____. Спосіб прийняття нині чинної Конституції ________ . Державна влада в Україні поділяється на три гілки _____ .

Громадяни України мають право обирати з ____ років.

Головою держави в Україні є ______ . Його обирають строком на ___ років.

Результати роботи визначаються в процесі взаємоперевірки.

Бесіда

1. Що таке політика?

2. Яким чином може взяти участь у політиці пересічний громадянин України?

Аргументуйте свої відповіді.

III. Вивчення нового матеріалу

►► Політика як суспільне явище

Запитання

— Яке із запропонованих висловлювань ви вважаєте найбільш правильним?

• • Політика — це мистецтво можливого. Політика — це мистецтво управляти державою. Політика — це діяльність, пов’язана з відносинами між соціальними групами з приводу завоювання, утримання і використання державної влади. У центрі політичної діяльності перебувають питання регулювання відносин всередині держави та міждержавних відносин.
• • Політика — це одна зі сфер суспільного життя, пов’язана з діяльністю держави, управлінням суспільними справами та використанням публічної влади.
• • Політика — це визначення стратегії політичного курсу, лінії діяльності.
• • Політика — це комплекс дій, заснованих на хитрощах, обережності якого-небудь суб’єкта або використанні ним маніпуляції, обману чи інших подібних прийомів та способів діяльності заради досягнення якихось вигод.

СТРУКТУРА ПОЛІТИКИ

Політичні відносини
↓		↓
Політичні організації		Політична свідомість

Отже, головна функція політики — регулятивна.

Політика регулює різні сфери суспільного життя; відповідно виділяють політику:

• • економічну;
• • соціальну;
• • національну;
• • військову і т. ін.

За галуззю розподілу функції політики діляться на внутрішню і зовнішню.

За масштабом спільнот, на які впливають політичні рішення, розрізняють політику:

• • локальну;
• • регіональну;
• • міждержавну;
• • світову.

Завдання

— Яка це політика?

• • Рішення міської Ради народних депутатів.
• • Указ Президента України.
• • Постанова губернатора Донецької області.
• • Національний проект «Освіта».

Суб’єктами політики називають всіх, хто так чи інакше бере участь у політичному житті. Це можуть бути громадяни, партія, організація, клас, держава, етнос і т. ін.

Давньогрецький філософ Арістотель у своїй книзі «Політика» писав: «Людина за своєю природою є істотою політичною, через що навіть ті люди, які анітрохи не потребують взаємодопомоги, несвідомо прагнуть спільного проживання».

Але, будучи істотами політичними, люди виявляють різний ступінь політичної активності.

Політологи вважають, що лише 10-20 % людей справді політично активні, 80-90 % — байдужі, їх називають глядачами політичного театру.

Завдання

— Поміркуйте, у які моменти історії з’являється більше акторів політичного театру, а в які переважають глядачі.

►► Політична система: сутність, структура, функції

Поняття «політична система» було введено в політологію в 50-60-х роках XX століття. Засновником системного підходу аналізу в політичній науці був американець Д. Істон.

Політична система — впорядкована, складна, багатогранна система державних і недержавних відносин соціальних інститутів, що виконують певні політичні функції.

Вона покликана відображати різноманітні інтереси соціальних груп, які безпосередньо або через свої організації і рухи впливають на державну владу. Це поняття об’єднує різноманітні дії і взаємини володарюючих груп і підвладних, тих, що управляють, і керованих, панівних і підпорядкованих, теоретично узагальнює діяльність і взаємозв’язки організованих форм владовідносин — державних та інших інститутів і установ, а також політичних цінностей і норм, що регулюють політичне життя членів даного суспільства. У межах окремих держав політичне життя найбільшою мірою виявляє себе як система, а політична система найбільш повно виявляє свою головну функцію — суспільної інтеграції. Тому поняття «політична система» застосовують для аналізу політичного життя в межах окремих держав. Коли йдеться про політичну систему суспільства, то мають на увазі саме окремі держави.

Виділяють такі функції політичної системи:

• • визначення цілей, задач, шляхів розвитку суспільства;
• • розподіл матеріальних і духовних ресурсів;
• • організація діяльності суспільства щодо досягнення поставлених цілей;
• • розробка та впровадження в суспільстві різних норм поведінки;
• • забезпечення стабільності та безпеки в суспільстві; політична соціалізація особистості;
• • контроль за виконанням політичних норм.

ПОЛІТИЧНА СИСТЕМА СУСПІЛЬСТВА

Політичні організації (інститути)
↓		↓		↓
Органи державної влади		Політичні партії		Суспільно-політичний рух та громадські організації
↓		↓		↓
Політичні відносини		Політичні і правові норми		Політична культура
↓		↓		↓
Класи; нації; соціальні групи		Правові норми; корпоративні норми; політичні традиції		Політичні погляди; політичні теорії; політичні ідеї; політична свідомість
↓		↓		↓
Норми моралі

 

 

Політичний режим
↓		↓		↓
Демократичний		Авторитарний		Тоталітарний

►► Політична партія

Політична партія — це зареєстроване, згідно із Законом України «Про політичні партії в Україні», добровільне об’єднання громадян — прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, що має на меті сприяти формуванню і вираженню політичної волі громадян, бере участь у виборах та інших політичних заходах.

Термін «партія» (лат. pars/partis — частина, галузь, відділ) існує ще з давньоримських часів, поняття «політична партія», як ми розуміємо його зараз, — витвір новітньої доби. Звичайно, різноманітні політичні групи, клуби та кліки такі ж старі, як і сама політика, але політичні партії у сучасному їх значенні тісно пов’язані зі становленням і розвитком представницької демократії та основного її елементу — парламентаризму як форми і методу організації та здійснення влади.

Функції партій:

1. Представництво інтересів.

2. Комунікативна функція.

3. Формування і підбір політичних еліт та соціалізація.

4. Розробка політики та здійснення політичного курсу.

5. Функції соціальної інтеграції.

Ідеологічні типи політичних партій:

Термін «ідеологія» вперше виник на зламі ХУІІІ-ХІХ ст. у працях французького економіста і філософа Дестют де Трасі для позначення «вчення, науки про ідею», котрі є основою для формування громадської думки, політичних поглядів, поведінки людей, а отже, і політики. У сучасному розумінні ідеологія — це система поглядів стосовно основних принципів організації суспільства, його цінностей та місця в ній людини. Ідеологія складається з трьох елементів:

• • образу дійсності (того, що відбувається в конкретному суспільстві та поза ним);
• • аксіологічної системи (ієрархії цінностей);
• • практичних вказівок (методології діяльності для зміни або збереження існуючого стану справ у суспільстві).

Політичними ідеологіями називають «політичні концепції», що стали ідеологіями, тобто відіграють інтегрувальну роль стосовно політичних рухів і зміщують наголоси від концептів до цінностей. Кожна з політичних ідеологій має одну (іноді декілька) центральну цінність — Бога, людину, націю, клас, людство, порядок, безпеку, свободу тощо. Найбільш впливовими політичними ідеологіями є лібералізм, консерватизм, соціал демократія (або соціалізм), комунізм, націоналізм, фашизм. Кожна із цих ідеологій має широке теоретичне підґрунтя. У процесі ж історичного розвитку виникали нові синтетичні їх різновиди, що поєднували особливості як близьких, дотичних, так і, на перший погляд, несумісних політико-ідеологічних платформ:

• • комунізм;
• • соціал-демократія, або демократичний соціалізм;
• • лібералізм;
• • консерватизм;
• • націоналізм;
• • фашизм;
• • неофашизм.

IV. Підсумок уроку

Бесіда

1. Що таке політика?

2. Які види політики ви запам’ятали?

3. Що таке влада?

4. Назвіть суб’єктів політики.

5. Що визначає структуру політичної системи суспільства?

6. Які функції має політична система?

Висновок. Відповідно до Конституції України громадяни України мають цілу низку політичних прав і свобод. Вони беруть участь у політичному житті, будучи суб’єктами політики. Отже, треба формувати в собі навички активної поведінки.

V. Домашнє завдання

1. Написати твір-есе «Політика — це мистецтво можливого».

2. Підготувати повідомлення про політичні партії, які діють в Україні.

 

УРОКИ 18-19

Політична культура. Політична соціалізація. Політична еліта

Мета: визначити сутність понять «політика», «політична система», «політична партія», «політична еліта», «політичне лідерство» ; з’ясувати, що є об’єктом і суб’єктом політики; ознайомитися зі структурою та функціями політичної системи; пояснити учням, хто може виступати в ролі суб’єктів політичного життя; сформувати навички активної поведінки.

Тип уроку: вивчення нового матеріалу.

ХІД УРОКУ

I. Організаційний момент уроку

II. Мотивація навчальної діяльності

Завдання

Для того щоб перейти до вивчення сьогоднішньої теми, ми проведемо з вами міні-дослідження.

1. Яка подія останнього тижня зумовила вашу підвищену увагу?

2. Чим ця подія зацікавила вас?

3. Як ви оцінюєте роль основних учасників?

4. Чию позицію ви вважаєте правильною?Чому?

5. Які висновки з оцінки цієї події ви вважаєте найбільш важливішими?

6. Що треба для того, щоб краще орієнтуватися в політичній ситуації, вміти давати оцінку політичним подіям, бути активним громадянином свого суспільства.

III. Вивчення нового матеріалу

►► Політична культура: поняття, структура, функції

Поняття політичної культури стає сьогодні одним із найбільш популярних і актуальних не тільки в політичній науці, але і в повсякденній лексиці. Його вживають і професійні політики, і журналісти, і люди, далекі від політики. Це поняття стало свого роду інтегральною характеристикою політичної свідомості та політичної поведінки окремих націй, народів, суспільства загалом.

У політичній науці немає єдиної концепції політичної культури. Про це свідчать десятки визначень цього явища. Термін «політична культура» запровадив у науковий обіг німецький філософ-просвітитель І. Гердер. У політичну науку його було введено американським політологом Г. Алмондом, його концепція політичної культури на сьогодні визнана базовою, основоположною. У статті «Порівняльні політичні системи», що вийшла 1956 р., Г. Алмонд називає політичною культурою «певний зразок орієнтації на політичні дії, у який вбудована будь-яка політична система». Пізніше у книзі «Громадянська культура» (у співавторстві з С. Вербою) Г. Алмонд уточнює свої уявлення про політичну культуру і розглядає її як сукупність цінностей, думок, звичаїв і традицій. Класичне визначення політичної культури, сформульоване Г. Алмондом і Г. Пауеллом, звучить так:

«Політична культура є сукупність індивідуальних позицій і орієнтацій учасників даної політичної системи. Це суб’єктивна сфера, що утворює основу політичних дій і надає їм значення». У цьому визначенні виділяють дві характерні особливості. По-перше, політична культура це сукупність орієнтацій на політичну діяльність. Це ще не сама діяльність, а лише суб’єктивна установка на неї.

По-друге, політична культура постає як структура орієнтації, до якої включено: знання про політичну систему, її функції, рішення і дії; почуття щодо політичної системи та політичних діячів (емоційні орієнтації); судження, думки і уявлення про політичну систему (оцінні орієнтації).

Отже, політична культура — це історично зумовлена сукупність загальноприйнятих способів політичної взаємодії, яка регулює правила і норми, відображає соціальний досвід, традиції та інтереси соціальних суб’єктів у вигляді системи фундаментальних політичних цінностей, установок і моделей поведінки.

Структура політичної культури може бути представлена сукупністю таких елементів:

1. Культура політичної свідомості.

2. Культура політичної поведінки.

3. Культура функціонування політичних інститутів.

4. Культура політичної участі.

5. Культура електорального процесу.

6. Політичні цінності, традиції, звичаї і норми. Культура політичної діяльності.

7. Культура прийняття та реалізації політичних рішень.

8. Політичні установки. Культура сприйняття і регулювання соціально-політичних конфліктів.

Політична культура, як і будь-яка інша, передається від покоління до покоління; визначальним її вираженням є політична поведінка людей. Таким чином, політична культура за структурні елементи обирає культуру політичної свідомості, культуру політичної поведінки, а також культуру функціонування політичних інститутів. До політичної культури включають також політичний досвід, стереотипи, політичні міфи, ідеологія, політичні символи, політичну соціалізацію.

Характерні ознаки політичної культури полягають у тому, що вона:

• • фіксує стійкі, повторювані зв’язки, відносини між елементами політичного процесу, закріплює стабільні сторони політичного досвіду;
• • є продуктом природно-історичного розвитку суспільства;
• • має тотальний характер: політичні відносини пронизані, просякнуті політичною культурою;
• • характеризує політичну свідомість і політичну поведінку основної маси населення.

Політична культура виконує в суспільстві певні функції:

• • ідентифікації — реалізує потребу людини в приналежності до спільноти,групи;
• • орієнтації — пояснює сенс політичних явищ;
• • адаптації і соціалізації — через залучення до навичок політичної поведінки;
• • інтеграції, спрямованої на збереження цінностей і об’єднання навколо них різних груп;
• • комунікації — здійснює взаємодію суб’єктів та інститутів на основі стереотипів, міфів і символів.

►► Політична соціалізація: сутність, етапи, чинники

Рівень політичної культури визначають у процесі політичного становлення особистості. Практично в слабкому суспільстві індивіди і групи долучаються до певної системи цінностей, прийнятими формами політичної поведінки. Якщо соціалізація взагалі являє собою процес засвоєння індивідом певної системи знань, норм і цінностей, то політична соціалізація означає залучення членів товариства до його цінностей і до форм громадської діяльності.

Існують різні трактування процесу соціалізації.

• • По-перше, це результат міжособистісного спілкування.
• • По-друге, це рольове тренування.
• • По-третє, це соціальне навчання.
• • По-четверте, це процес розвитку особистого контролю.

Найбільш поширено трактування соціалізації як процесу розвитку особистого контролю. Вона розроблена 3. Фрейдом і пов’язана з ідеями класичного психоаналізу. В основі його теорії — положення про те, що індивід завжди перебуває в стані конфлікту з суспільством, яке репресує його біологічні (сексуальні) спонукання, отримані ним від народження. Процес соціалізації полягає у приборкуванні цих руйнівних інстинктів і спонукань. Однак контроль суспільства над природними інстинктами створює напруженість і дискомфорт для існування особистості, яка втрачає свободу самовираження. У зв’язку з цим посилюється потреба особистості в самоконтролі, щоб уникнути ситуацій страху і нервовості.

Модель соціалізації як результат міжособистісного спілкування заснована на теорії символічного інтеракціонізму Ч. X. Кулі і Дж. Г. Міда, згідно з якою особистість формує своє «Я» в результаті різноманітних взаємодій людей з навколишнім світом (інтеракцій). У процесі взаємодії люди реагують передовсім на значення, які вони приписують стимулам, що на них впливають, а не на самі стимули. Особливого значення набуває інтерпретація думок, жестів, почуттів інших людей. Не випадково прихильники даного підходу звернули увагу на ефект групового впливу на особистість, що дозволило виявити значення соціальних установок для соціалізації особистості. Виходячи з цього, вони визначали зрілість індивіда через досягнення ним комфортності в наявній соціальній системі, тобто добровільне підпорядкування особистості настановам і цілям системи.

Переважною моделлю соціалізації в західній науці стала характеристика її як рольового тренування. Теоретичною основою такого розуміння соціалізації є структурний функціоналізм Т. Парсонса. Індивід взаємодіє з іншими людьми завдяки тим соціальним ролям, які він засвоює (роль учителя, дитини, пасажира, чоловіка і т. д.). Соціальна роль передбачає очікувану від індивіда поведінку, що відповідає рольовим розпорядженням. Отже, соціалізація означає включення індивіда в соціальну систему через рольове навчання, постійну адаптацію до панівних у суспільстві цінностей і стандартів поведінки.

Існує досить широкий спектр напрямків, у рамках яких соціалізація розглядається з позицій біхевіоризму як соціальне навчання. Соціалізація описується як процес постійної модифікації людської поведінки за допомогою заохочень і покарань (формула «стимул — реакція»). Біхевіоризм виходить з того, що люди схильні відновлювати такі моделі поведінки, за які їх колись винагороджували в будь-якій формі (грошима, похвалою, захопленням, любов’ю і т. ін.). Вибір тієї або іншої моделі політичної соціалізації продиктовано типом панівної в суспільстві політичної культури. Вона обирає певну модель відносин влади і особистості.

Типи політичної соціалізації

1. Гармонійний тип політичної соціалізації, що передбачає наявність культурно однорідного середовища, зрілих демократичних традицій і громадянського суспільства, які забезпечують поважний діалог індивіда і влади. Вважається, що подібний ступінь культурної однорідності характерний для британо- американської культури. Влада та індивід прихильно ставиться до загальноприйнятих ідеалів, норм і цінностей, що дозволяє новим поколінням безболісно входити в політичне життя.

2. Плюралістичний тип, якому притаманний опосередкований характер взаємодії особистості з владою (переважає в країнах материкової Західної Європи). Наявність значної кількості різнорідних субкультур передбачає первинну політичну соціалізацію індивіда у межах ідеалів і цінностей своєї культурно-етнічної групи. Проте конфесійна культурне різноманіття не заважає досягненню між учасниками політичної взаємодії консенсусу завдяки високому рівню життя більшості соціальних груп, наявності численного середнього класу, існуванню єдиного культурного «коду», представленого цінностями ліберальної цивілізації (свобода, приватна власність, індивідуалізм, права людини, демократія, плюралізм і т. ін.). Консолідована демократія в рамках цього типу політичної соціалізації заснована на динамічній рівновазі трьох начал: розвиненого громадянського суспільства, конституційного обмеження влади та індивідуальної свободи автономної особистості.

3. Конфліктний тип, характерний для суспільств незахідної цивілізації. Бідність переважної більшості населення, жорстке дотримання індивідом цінностей клану, роду, племені ускладнюють досягнення згоди між носіями різних культур і владою. Культурна неоднорідність є основною причиною високого ступеню політичного насильства в цих суспільствах. Засвоєння індивідом цінностей і норм політичного життя завжди здійснювалося у жорсткій боротьбі з носіями інших політичних субкультур.

4. Гегемоністський тип передбачає входження людини в політику виключно на основі цінностей будь-якого класу (наприклад, буржуазії чи пролетаріату), певної релігії (наприклад, ісламу) або політичної ідеології (наприклад, комунізм, лібералізм, фашизм та ін.). Цей тип характерний для закритих політичних систем, які критично ставляться до цінностей інших систем. Такий тип політичної соціалізації існував у Росії за радянських часів, а також у країнах соціалістичної системи.

Треба мати на увазі, що політична соціалізація виконує ряд найважливіших функцій:

1) визначає політичні цілі і цінності, яких прагне індивід через політичну участь;

2) формує уявлення про прийнятні способи політичної поведінки, доречність тих або інших дій у конкретній ситуації;

3) визначає ставлення індивіда до навколишнього середовища і політичної системи;

4) виробляє певне ставлення до політичної символіки;

5) формує уміння пізнавати навколишній світ;

6) формує переконання і відносини, які є «кодом» політичного життя.

Виділяють різні типи політичної соціалізації:

1) пряма;

2) непряма:

а) первинна;

б) вторинна.

Пряма соціалізація — це безпосереднє набуття політичних знань та установок.

Непряма соціалізація — це свого роду «проекція» рис характеру, раннього дитячого досвіду, безпосереднього оточення особистості на формовані політичні установки.

Так, наприклад, установки дитини щодо батька, які формуються в ранні періоди життя, можуть бути в подальшому трансформовані у ставлення до політичних об’єктів (президента, парламенту, суду, партії тощо).

Етапи політичної соціалізації особистості

1-й етап — політизація, під час якого у дітей під впливом оцінок батьків, їхніх стосунків і реакцій формуються перші уявлення про світ політики.

2-й етап — персоналізація. У цей період сприйняття влади персоніфікується. Зразками влади стають, наприклад, фігури президента, прем’єр-міністра або поліцейського.

На 3-му етапі — етапі ідеалізації — найважливішим політичним фігурам приписують певні якості, і на цій основі утворюється стійке емоційне ставлення до політичної системи.

4-й етап, який отримав назву інституціонального, характеризується переходом від персоніфікованого сприйняття політики до більш абстрактного. На цій стадії закладаються уявлення про інститути влади.

►► Політична еліта

Людське суспільство неоднорідне, у ньому існують природні і соціальні відмінності між людьми. Ці відмінності зумовлюють їхні неоднакові здібності до політичної участі в житті суспільства вплив на політичні та соціальні процеси, управління ними. Носієм найбільш яскраво виражених політико-управлінських якостей є політична еліта.

Запитання

— Що ж таке політична еліта?

«Еліта» в перекладі з французької означає краще, добірне, вибране.

Філософи Стародавньої Греції вважали, що правити суспільством повинні кращі, спеціально призначені для цього люди. Платон і Арістотель виступали проти допущення народу до керування державою, вважаючи демократію найгіршою формою правління.

Керувати суспільством, на їхню думку, повинні філософи, у яких найбільш розвинена розумна частина душі. Арістотель, даючи загальну характеристику правлячої еліти, писав: «… Трьома якостями повинен володіти той, хто має намір обіймати вищі посади: по-перше, співчувати існуючому державному ладу, по-друге, мати здібності до виконання обов’язків, пов’язаних з посадою, по- третє, вирізнятися чеснотою і справедливістю».

Політична еліта — це відносно невелика соціальна група, що концентрує у своїх руках значний обсяг політичної влади, забезпечує інтеграцію, субординацію й відображення в політичних установках інтересів різних верств суспільства і створює механізм втілення політичних задумів.

Характерними ознаками політичної еліти є такі:

• • це невелика, досить самостійна соціальна група; високий соціальний статус;
• • значний обсяг державної та інформаційної влади; безпосередня участь у здійсненні влади;
• • організаторські здібності і талант.

На основі концепції Г. Моски, В. Парето і Р. Міхельса виникли сучасні напрями: макіавеллістська школа, ціннісні концепції еліт, концепція демократичного елітизму, концепція множинності, плюралізму еліт, концепція еліти як авангардної партії робітничого класу.

Макіавеллістська школа еліт має такі ознаки:

1. Визнання елітарності будь-якого суспільства, його поділ на меншість, що наділена владою, і пасивну більшість.

2. Особливі психологічні якості еліти. Належність до неї пов’язана в першу чергу з природними обдаруваннями і вихованням.

3. Групова згуртованість.

4. Легітимність еліти, більш-менш широке визнання масами її права на політичне керівництво.

5. Структурна сталість еліти, її владних відносин. Формування і зміна еліт відбувається в боротьбі за владу.

6. Формування і зміна еліт відбувається в боротьбі за владу.

Еліта — найбільш цінний елемент суспільства, що має високі здібності.

Панівне становище еліти відповідає інтересам усього суспільства. Еліта — мотор, а маси — колесо історії, провідник у життя рішень еліт.

Формування еліти — процес природного відбору суспільством найцінніших представників.

Елітарність закономірно випливає з рівності можливостей. Демократія повинна забезпечити приблизно однакові стартові умови. На фініші неминуче будуть визначені соціальні чемпіони та аутсайдери.

Концепції демократичного елітизму мають такі загальні ознаки:

1. Демократію розуміють як конкуренцію між потенційними керівниками за довіру і голоси виборців.

2. Еліта не тільки має необхідні управлінські якості, але й захищає демократичні цінності.

Концепції множинності, плюралізму еліт базуються на таких постулатах:

1. Заперечення еліти як єдиної привілейованої групи. Існує безліч еліт.

2. Еліту можна утримувати під впливом мас.

3. Існує конкуренція еліт, що запобігає складанню єдиної панівної елітарної групи.

4. Відмінності між елітою і масою відносні, умовні і часто доволі розмиті. Доступ до лідерства відкриває не тільки багатство й високий соціальний статус, але перш за все особисті здібності, знання, активність і т. ін.

Концепція політичної еліти як авангардної партії робітничого класу всіх трудящих була розроблена в ученні В. І. Леніна, який, до речі, негативно ставився до елітизму. Її основні ознаки такі:

1. Глобальний месіанський характер політичної еліти, її історичне покликання керувати процесом переходу людства від капіталізму до комунізму.

2. Всеохопний характер політичного керівництва. Комуністична партійно-державна еліта керує всіма сферами суспільства.

3. Походження еліти із соціальних низів — «хто був ніким, той стане всім».

4. Ідеологічність. Володіння єдино правильною ідеологією визначає передові якості еліти, служить найважливішою гарантією успішного керівництва суспільством. Усі інші ідеології — помилкові, вони обслуговують інтереси класового ворога.

5. Жорстка ієрархія політичної еліти. Правляча еліта уподібнюється армійським структурам, ділиться на вождя, «генералів», «офіцерів», «унтер-офіцерів» (Сталін).

Таким чином, еліта — це…

• • Особи, які мають вищі показники (результативність) у своїй галузі діяльності. (В. ІІарето)
• • Харизматичні особистості. (М. Вебер)
• • Особи, які мають інтелектуальні і моральні переваги над масою, незважаючи на свій статус.
• • Найбільш активні в політичному плані люди, орієнтовані на владу; організована меншість суспільства. (Г. Моска)
• • Люди, що посідають вищі місця у суспільстві завдяки своїм біологічним і генетичним походженням.
• • Особи, що мають високе становище у суспільстві і завдяки цьому впливають на соціальний прогрес. (Дюпре)
• • Люди, що досягли в суспільстві найбільшого престижу, статусу. (Г. Лассуел)
• • Особи, які отримують матеріальні та нематеріальні цінності у максимальному розмірі.

Факти реального життя і численні дослідження доводять, що політична еліта — реальність сьогоднішнього (і, ймовірно, завтрашнього) етапу розвитку суспільства.

Типологізація еліт

1. По відношенню до влади виділяють: правлячу еліту; неправлячу, або контреліту.

2. За рівнем компетенції: вища (загальнонаціональна), середня (регіональна), місцева.

3. За результатами діяльності (ефективності): еліта, псевдоеліта, антиеліти.

4. Крім того, виділяють: «еліту крові», або аристократію; еліту багатства, або плутократію; еліту знань, або меритократію.

В. Парето виділяв два головних типи еліт: «леви» і «лисиці».

Для «левів» характерний консерватизм, грубі силові методи управління. Суспільство, де переважає еліта «левів», зазвичай є застійним.

«Лиси» — майстри обману, політичних комбінацій. Еліта «лисиць» динамічна, вона забезпечує зміни в суспільстві.

►► Політичне лідерство

Тема політичного лідерства завжди привертала увагу вчених-суспільствознавців. Античні історики Геродот, Плутарх та інші у своїх описах приділяли політичним лідерам головну увагу, вбачаючи в героях, монархах і полководцях справжніх творців історії. Значний внесок у дослідження політичного лідерства зробив Ніколо Макіавеллі (1469-1527). У його трактуванні політичний лідер — це государ, який об’єднує і представляє все суспільство і використовує для збереження свого панування і підтримки громадського порядку будь-які засоби (звідси термін — «макіавеллізм» для визначення політики, що нехтує нормами моралі). У своїй праці «Государ» Макіавеллі розробив практичні поради для правителів, що представляють майстерне поєднання хитрості і сили. Ці поради високо цінували Кромвель і Наполеон, ними користувалися Сталін і Брежнєв, Гітлер і Черчіль та ін.

Концепцію лідерства, що помітно впливає на подальшу політичну думку і практику, розробив Фрідріх Ніцше (1844-1900). У своїх працях «Так говорив Заратустра» (1884) і «Воля і влада» (1889) він намагався обґрунтувати необхідність створення вищого біологічного типу — людини-лідера, надлюдини. Він писав: «Мета людства залежить від його вищих представників … Людство повинно невпинно працювати, щоб народжувати великих людей, — у цьому і ні в чому іншому полягає його завдання».

Безпосередній вплив на сучасні концепції лідерства справила творчість французького соціолога Габріеля Тарда (1843-1904). Він є одним з основоположників теорії соціалізації. Тард намагався довести, що основним законом соціального життя є наслідування послідовників лідера. Більшість населення, на його думку, не здатна до самостійної соціальної творчості. Єдиним джерелом прогресу суспільства є відкриття, зроблені ініціативними й оригінальними особистостями.

Марксизм, на противагу теоріям, які розглядають лідерів як локомотиви історії, обмежує можливості активності політичних лідерів історичною необхідністю і класовими інтересами. Політичний лідер виступає як частина класу, найбільш здібний, свідомий і вмілий виразник волі класу. Тут він відіграє щодо класу допоміжну, службову роль.

І якщо Маркс і Енгельс відзначали можливість виокремлення політичних лідерів з інших класів, то у творчості і в практичній політиці Леніна, а особливо Сталіна ця ідея поступово була зведена нанівець і взяла гору спрощена схема співвідношення мас і політичних лідерів: маси — клас — політична партія — політичний лідер.

«Маси, — писав Ленін, — діляться на класи: … класами керують звичайно політичні партії; … політичними партіями у вигляді загального правила управляють більш-менш стійкі групи найбільш авторитетних, впливових, досвідчених, обираних на найвідповідальніші посади осіб, які називаються вождями».

У сучасному суспільствознавстві існують кілька підходів до визначення політичного лідерства. Виділимо деякі з них.

Політичне лідерство — це постійний пріоритетний вплив з боку певної особи на все суспільство, організацію чи групу.

Особливості політичного лідерства:

• • вплив має бути постійним;
• • керівний вплив лідера здійснюється на всю групу, організацію, суспільство;
• • політичний лідер повинен мати явний пріоритет у впливі.

Політичне лідерство — це управлінський статус, соціальна позиція, це керівна посада.

Політичне лідерство — це особливого роду підприємницька діяльність, здійснювана на політичному ринку. Тут перемагає той потенційний лідер, чий «політичний товар» найбільше ототожнюється з поняттям «загального блага».

Політичний лідер — це символ спільності та зразок політичної поведінки групи. Лідер здатний за допомогою влади реалізувати інтереси групи.

Запитання

— Хто ж він, політичний лідер?

Політичний лідер — це авторитетний член організації, групи, суспільства загалом, особистісний вплив якого дозволяє йому виконувати суттєву роль у політичних процесах і ситуаціях.

Розглядаючи проблеми лідерства, неодмінно ставши питання: чому одні люди стають лідерами, а інші виконують їх волю? Що лежить в основі лідерства, у чому його феномен?

Існують різні класифікації лідерства. Розглянемо деякі з них.

1. Щодо ставлення керівника до підлеглих:

а) авторитарне — одноосібний спрямувальний вплив лідера на нижчих. Воно засноване на загрозі санкцій, застосуванні сили;

б) демократичне — передбачає врахування керівником інтересів і думок усіх членів групи або організації, участь мас в управлінні.

2. За способом легітимації влади (М. Вебер):

а) традиційне — вожді племен, монархи — їх авторитет заснований на звичаї, вірі у святість і незмінність традицій;

б) раціонально-легальне — тут лідерів обирають демократичним шляхом;

в) харизматичне — феномен харизми заснований винятково на особистості лідера, якому приписують божественні здібності. Від мас вимагають цілковиту особисту відданість вождю, який виконує «історичну місію». Як приклад можна навести Юлія Цезаря, Наполеона, Леніна, Гітлера, Муссоліні, Сталіна, Мао Цзедуна, Кім Ір Сена, Ф.Кастро.

3. За «масштабами» лідерства: загальнонаціональні; лідери регіональні; лідери соціальних груп, верств.

4. Щодо наявної політичної системи: функціональні; дисфункціональні; конформіст (пристосуванець); неконформіст.

Збірні образи лідера виділив М. Дж. Херманн.

1. Прапороносець, або велика людина. Його вирізняє власне бачення дійсності, привабливий ідеал, «мрія», здатна захопити маси (В. І. Ленін, М. Л. Кінг, Хомейні, Ш. де Голль).

2. Служитель. Лідер цього типу завжди прагне виступити в ролі виразника інтересів своїх прихильників і виборців, орієнтується на їх думку і діє від їх імені.

3. Торговець. Лідер цього типу здатний настільки привабливо подати масам свої ідеї та плани, що змушує «купити» ці ідеї і залучає маси до їх виконання.

4. Пожежний тип лідера. Орієнтується на найактуальніші суспільні проблеми, насущні вимоги моменту. Його дії визначаються конкретною ситуацією.

У чистому вигляді в реальному житті образи лідерів зазвичай не зустрічаються, а поєднуються у політичних діячів у різних пропорціях.

Завдання

— До якого типу лідерів, на вашу думку, належить Петро І, Б. Хмельницький, І. Мазепа, Микола II, Ленін, Сталін, М. С. Хрущов, В. Ф. Янукович?

Політологи підрахували, що успіх лідера тільки на 7 % залежить від того, що він говорить, і на 55 % — від того, яке враження він справляє.

А вам подобається якийсь політик і чому? Якщо ви будете брати участь у виборах, то кого підтримаєте?

IV. Підсумок уроку

Бесіда

1. Як ви розумієте поняття політичної соціалізації?

2. Кого можна назвати політичним лідером?

3. Які риси повинні бути притаманні політичному лідеру?

4. Чим визначаються можливості врегулювання політичної поведінки?

5. Як впливають на хід історичного процесу соціальні групи?

6. У чому визначається роль політичних лідерів в історичному процесі?

V. Домашнє завдання

Підготуватися до захисту рефератів за темами:

• • «Еліти в політиці»;
• • «Політичний лідер: ідеал и реальність»;
• • «Видатні історичні особистості сучасності»;
• • «Видатні історичні особистості в історії України».

 

Тема X. ДЕМОКРАТІЯ

УРОКИ 20-21

Поняття демократи. Демократія як політичний режим

Мета: розкрити сутність демократичного політичного режиму; визначити основні компоненти та різновиди, проаналізувати рівень свободи особистості при демократичному політичному режимі; розвивати комунікативні здібності учнів, вміння аналізувати тексти навчальних посібників, виконувати завдання; виховувати творчі здібності та критичне мислення учнів.

Тип уроку: вивчення нового матеріалу.

Форма проведення уроку: лекція з елементами бесіди.

Епіграф до уроку: Демократія — це ім’я, яке дають народу, коли потребують його. Робер де Флер

ХІД УРОКУ

I. Організаційний момент уроку

II. Мотивація навчальної діяльності

Ще у VI ст. до н. е. у Стародавній Греції відбулася розмова між рабом і рабовласником: «Чи знаєш ти, раб, що я можу вчинити з тобою так, як захочу?». «Так, — відповів раб, — я обплутаний кайданами рабства, але думки мої не знають пут». Історія не зберегла імені рабовласника, а ось ім’я мудрого раба залишила — Езоп.

Запитання

— Що мав на увазі Езоп?

Повідомлення теми та мети уроку.

III. Вивчення нового матеріалу

►► Історія виникнення демократії

Поняття демократія в дослівному перекладі означає «влада народу».

Запитання

1. Чи добре, коли всі керують?

2. Якщо в машині кожен намагатиметься виконати роль шофера, чи може це призвести до катастрофи?

Виникнення демократії, за загальноприйнятою у науці думкою, пов’язано з появою античного полісу. Поліс об’єднував у собі елемент цивільної самоврядної громади і був частиною міської структури з розвиненою приватною власністю. Батько історії Геродот (484-425 рр. до н. е.) був родоначальником поняття «демократія» і виділяв два основні принципи афінської демократії: свободу слова і рівність всіх громадян перед законом.

Фукідід (460-395 рр. до н. е.) записав відому «Промову на панахиді» афінського державного діяча Перікла, у якій той віддає шану загиблим у перший рік Пелопоннеської війни (між Афінами і Спартою) афінянам і говорить про особливості афінської демократії.

«… Наша конституція називає нашу державу демократією тому, що влада перебуває в руках народу, а не меншини. Коли йдеться про розв’язання приватних конфліктів, усі рівні перед законом; коли йдеться про те, щоб покласти на когось велику відповідальність перед суспільством, для нас важлива не приналежність людини до певного класу, а її реальні здібності. І якщо людина здатна служити державі, вона не може бути позбавлена цієї можливості через свою бідність …У нашому приватному житті ми вільні і терпимі, проте в суспільних відносинах ми дотримуємо закону.

Ми добровільно підкоряємося тим, кого ми обрали до органів управління, а також суворо дотримуємо законів, особливо законів, що захищають права пригноблених, і тих неписаних законів, порушувати які вважається ганьбою. Після роботи ми насолоджуємося всіма видами відпочинку, що приносять користь нашому духу. Круглий рік проводимо безліч різноманітних змагань і жертвоприношень; у наших домівках панують краса і гарний смак, які щодня дарують нам радість і допомагають забути про проблеми.

Наша любов до прекрасного не призводить нас до екстравагантності, а наша любов до духовного не робить нас більш піддатливими до впливу. Ми вважаємо, що багатство треба використовувати розумно, а не обирати його за об’єкт для вихваляння. У нашій країні кожного турбують не тільки свої власні проблеми, а й проблеми держави в цілому: навіть ті, хто опікується виключно своїми справами, прекрасно поінформовані в галузі політики — і в цьому наша особливість. Ми не вважаємо, що той, хто не цікавиться політикою, зайнятий своїми справами, ми вважаємо, що це взагалі не справа…»

Платон (427-347 рр. до н. е.) виділяв п’ять форм правління: аристократію (правління кращих, благородних); тимократію (правління честолюбних); олігархію (правління нечисленної групи сильних і заможних); тиранію (різновид монархії) і демократію (результат заколоту бідняків, що знищують виганяють багатих і знатних). Згодом він звів типологію до двох форм: монархії та демократії. На його думку, монархія небезпечна через надлишок влади, а демократія — надлишок свободи, тому треба дотримувати середини між цими крайнощами.

Арістотель (384-322 рр. до н. е.) виділяв «правильні» і «неправильні» форми державного устрою. До перших він відносив царську владу, аристократію і політику — змішаний державний устрій, а до других — тиранію, олігархію і демократію (він ставив знак рівності між демократією і охлократією — «владою натовпу»). Арістотель розробив головні принципи правильного демократичного правління: багаті і бідні беруть участь в управлінні на рівних умовах; обіймання посад обмежене майновим, хоча і невисоким цензом; обіймати посади мають право всі громадяни, за винятком тих, кого було піддано судовому переслідуванню або атіміі (позбавлення громадянської честі); основою демократичного правління є панування закону.

Середньовіччя не внесло суттєвих змін у розуміння демократії. Лише наприкінці середніх віків виникла ідея поділу влади: законодавча має належати народу, а виконавча — монархові (Марсилій Падуанський, XIV ст.).

Новий час ознаменувався сплеском інтересу до поняття «демократія» . Це поняття набуває форми вимог до обмеження державної влади щодо громадянина: свобода віросповідання (В. Пені), свобода особистості і власності (ПІ. Монтеск’є), участь народу в державотворенні (Ж. Ж. Руссо), свобода торгівлі та промислової діяльності (А. Сміт), право на легальний і ненасильницький спротив владі (І. Кант), можливість революційної і бунтівної боротьби (І. Фіхте). Проте єдності в розумінні демократії не було і в цей період. Англійський філософ Дж. Мілль вбачав у ній тиранію більшості. Американський президент А. Лінкольн вважав її правлінням, що походить від народу, здійснюваним народом і для народу.

У. Черчіль говорив: «У демократії багато недоліків, але поки що не знайдено нічого кращого».

►► Демократичний політичний режим

У сучасній політології виділяють три політичні режими: демократичний, авторитарний, тоталітарний.

Політичний режим — це система методів, способів і засобів здійснення політичної влади.

Демократія (від грецьк. demos — народ + kratos — влада) — політичний режим, заснований на визнанні верховенства законів і народовладдя.

Гасло демократичного політичного режиму: «Дозволено все, що не заборонено законом».

Характерні ознаки режиму:

• • народ — джерело влади;
• • поділ влади (законодавча, виконавча, судова);
• • правова держава;
• • права особистості закріплені законом і гарантовані;
• • громадянське суспільство;
• • демократичні вибори до органів державної влади;
• • політичний плюралізм;
• • конкурентна багатопартійна система;
• • легальна опозиція;
• • ЗМІ вільні від цензури;
• • дії армії і спецслужб регулюються й обмежені законом;
• • підтримання правопорядку — функції міліції та суду;
• • відсутність офіційної ідеології;
• • церква відокремлена від держави.

IV. Підсумок уроку

Бесіда

1. Що таке політичний режим?

2. Які форми політичних режимів ви знаєте?

3. Які політичні режими існували в Україні протягом минулого століття?

4. Як можна охарактеризувати сучасну Україну?

Вчитель підбиває підсумок роботи учнів, звертає увагу на те, що в суспільстві частіше зустрічаються режими не в чистому, а зазвичай змішаному вигляді.

Робота в групах

До уваги учнів пропонуємо висловлювання давньогрецького філософа Платона: «Я бачу близьку загибель тієї держави, де закон не має сили і перебуває під чиєюсь владою».

1-ша і 3-тя групи наводять по три аргументи, погоджуючись з Платоном;

2 га і 4-та групи наводять по три аргументи, спростовуючи точку зору Платона.

V. Домашнє завдання

Опрацювати відповідний матеріал підручника.

 

УРОКИ 22-23

Політична діяльність та участь громадян в управлінні суспільством. Вибори як інструмент демократії

Мета: сприяти становленню свідомого демократичного політичного вибору та готовності до творчої реалізації рядовим громадянином політичних ролей відповідно до сучасних вимог; розкрити сутність політичної культури, політичної поведінки; сприяти формуванню свідомого протистояння молоді спробам маніпулювати ними; сприяти розвитку активної громадянської позиції; розвивати готовність стверджувати у своїй практичній політичній діяльності демократичні цінності та норми.

Тип уроку: вивчення нового матеріалу.

Форма проведення уроку: лекція а практичною роботою.

Епіграф до уроку: Політика — це прагнення влади і впливу па розподіл влади. М. Вебер

ХІД УРОКУ

I. Організаційний момент уроку

II. Мотивація навчальної діяльності

Учитель. Політичне життя країни динамічне й мінливе. У ньому беруть участь люди, соціальні групи, що різняться своїми надіями, очікуваннями, рівнем культури та освіти. Взаємодія суб’єкті» політики породжує в суспільстві політичний процес. Деякі політологи порівнюють політичний процес З дволиким Янусом.

Дволикий Янус (Історична довідка)

Був у римській міфології і такий бог. Щоправда, спочатку вік значився древніх царем Лациума, країни латинян, а від всесильного Сатурна отримав дар ясно бачити все в минулому і в майбутньому. Саме за цю подвійну здатність Януса почати зображувати з двома обличчями: молодим, спрямованим у майбутнє, і старим, що дивиться углиб часів. Згодом, подібно до інших героїн легенд, вій поступово перетворився сам на дволикого бога початку і кінця. Сьогодні дволиким Янусом ми називаємо нещиру людину.

Запитання

— Як ви розумієте це порівняння?

Висновок. Тільки відкриті політичні процеси, що відбуваються на очах в усього суспільства і за свідомої політичної участі громадян, ведуть у майбутнє. Це справжні демократичні процеси, у яких громадяни беруть політичну участь .

Саме про це ми й поговоримо сьогодні на уроці

III. Вивчення нового матеріалу

►► Політичний статус особистості

У політичному житті беруть участь різні люди, соціальні групи і т. ін. У цій сфері суспільства особистість набуває відтворених у правових актах прав та обов’язків, які характеризують правове становище особи в суспільстві.

Завдання

1. Перелічіть політичні права і свободи громадянина.

1) Право обирати і бути обраним до органів державної влади та місцевого самоврядування.

2) Об’єднуватися в громадські організації, у тому числі і в політичні партії.

3) Проводити мітинги, вуличні ходи, демонстрації, пікетування за умови попереднього повідомлення влади.

4) Спрямовувати особисті та колективні звернення (петиції) до державних органів та посадових осіб.

2. У зв’язку з цими правами у людини з’являються політичні ролі. Назвіть їх.

(Виборець, депутат, член партії, учасник мітингу тощо)

3. Яким чином нормативні документи гарантують політичні права?

Робота з Декларацією і Конституцією України

Опрацювавши нормативні документи, дайте відповіді на запитання.

1. Які посади є виборними в Україні?

(В Україні обирають президента. Верховну Раду, органи місцевого самоврядування.)

2. Хто володіє виборчим правом?

(Виборче право (активне — з 18 років, пасивне — під час виборів па посаду президента з Зо років, до Верховної Ради з 21 року) мають всі громадяни країни, за винятком тих, хто за рішенням суду визнаний недієздатним, а також осіб, яких утримують в місцях позбавлення волі за вироком суду.)

►► Політична участь і політична культура

Політична участь — це дії громадян, які виливають па прийняття і реалізацію державних рішень, вибір представників до інститутів влади.

Політична участь буває опосередкованою (представницькою) і безпосередньою (прямою).

Опосередкована участь здійснюється через обраних представників.

Безпосередня:

• участь у діяльності політичних партій; звернення та листи, зустрічі з політичними діячами; участь у мітингах;

• участь у виборах.

Висновок. Поняття «народний суверенітет» передбачає, що народ виражає свою волю через вибори, референдуми тощо, є вищою владою і джерелом будь-якої влади в державі.

Для виконання різноманітних політичних ролей потрібні знання, певна система цінностей і оволодіння способами політичної діяльності. Названі умови в сукупності характеризують демократичну політичну культуру.

Політичні знання — пе знання людини про політику, політичну систему, про різні політичні ідеології, а також про ті інститути та процедури, за допомогою яких забезпечується участь громадян у політичному процесі.

Політичні ціннісні орієнтації — це уявлення людини про ідеали і цінності розумного чи бажаного суспільного устрою.

Способи практичних політичних дій — це зразки і правила політичної поведінки, які визначають, як можна і як слід чинити.

Основні функції політичної культури

1. Ідентифікація — розкриває постійну потребу людини в розумінні своєї групової приналежності і в прагненні визначити прийнятні для себе способи участі у вираженні та відстоюванні інтересів даної спільності.

2. Орієнтація — характеризує прагнення людини до змістового відображення політичних явищ, розуміння суспільних можливостей при реалізації прав і свобод у конкретній політичній системі.

3. Адаптація — висловлює потребу людини у пристосуванні до мінливого політичного життя.

4. Соціалізація — характеризує набуття людиною певних навичок і властивостей, що дозволяють реалізувати в тій чи іншій системі влади свої громадянські права, політичні функції та інтереси.

5. Інтеграція — забезпечує різним групам можливість співіснувати в рамках певної політичної системи, зберігаючи цілісність держави та її взаємовідносини із суспільством загалом.

6. Комунікація — пов’язана із взаємодією всіх суб’єктів та інститутів влади на базі використання загальноприйнятих понять, символів, стереотипів та інших засобів інформації та мови спілкування.

Зазначені функції характеризують також політичну участь.

Політична участь — дії громадянина з мстою впливу па прийняття і реалізацію державних рішень, вибір представників до інститутів влади, залучення членів суспільства в політичний процес.

►► Вибори як інструмент демократії

Наприкінці XVIII ст. було розроблено класичну теорію виборів. основні ідеї якої зводяться до визнання того, що суверенітет невід’ємно належить народу, який с джерелом будь-якої влади. Народ доручає здійснення влади своїм представникам (депутатам), яких визначає шляхом проведення демократичних виборів.

З часом утвердились певні вимоги і правила, виконання яких покликано забезпечити об’єктивне виявлення волі виборців, утруднити чи зробити неможливою фальсифікацію результатів виборів. Найважливіші з них закріплено у конституціях демократичних держав. Сукупність таких конституційних норм утворює конституційний інститут виборів до органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Норми цього інституту можна поділити на декілька груп:

• • норми, які закріплюють основні вимоги і правила, пов’язані із власне процедурою проведення виборів;
• • норми, що визначають коло осіб, яких наділяють активним виборчим правом, тобто правом обирати представників до органів держави та органів місцевого самоврядування;
• • норми, що визначають коло осіб, яких наділяють пасивним виборчим правом, тобто правом бути обраними до органів державної влади, органів місцевого самоврядування чи на виборну посаду.

Вибори — передбачена конституцією та законами форма прямого народовладдя, за якою шляхом голосування формуються представницькі органи державної влади та місцевого управління (самоврядування).

В історії відомі різні шляхи здійснення безпосередньої демократії. Найдавніший — народні збори, де кожен міг висловлювати свою думку. Це було ще за часів первісного ладу, де на загальних зборах роду обирали старійшин, а згодом і воєначальників. Для прийняття рішень під час народних зборів використовували різні способи голосування. В античних Греції та Римі громадяни голосували підняттям рук або кидали у величезний глек чорні і білі боби. У Великому Новгороді голосували криком. Звідси походить власне поняття «голосувати» — подавати голос, кричати. Перемагав на виборах той кандидат, за якого голосніше кричали. На Запорізькій Січі, голосуючи, козаки кидали шапки на купи, щоби визначити, скільки осіб було «за», а скільки — «проти». Із часом процедура виборів ускладнилась.

Громадяни держави, що мають право брати участь у виборах, с виборцями. Коло виборців, що збирається голосувати чи голосує за певну політичну партію на парламентських, президентських чи місцевих виборах, називається електоратом (лат. elector — виборець).

Громадяни беруть участь у виборах на основі виборчого права.

Виборче право — це система нормативно-правових актів, що встановлюють та регулюють права виборців у формуванні виборних органів державної влади та місцевого управління (самоврядування).

Завдяки виборам, що є формою безпосереднього народовладдя, одержують можливість функціонувати на законних підставах органи представницької демократії. Чому в демократичній державі потрібні вибори?

Історично склалося, що в демократичних країнах діють 2 типи виборчих систем, кожна з яких має переваги і недоліки. Склалися вони природним чином в ході пошуку найбільш раціонального поєднання державних інтересів, інтересів виборців та інтересів кандидатів.

За мажоритарної системи (від франц. maqorite — більшість) обраним вважається кандидат, який одержав більшість (абсолютне або відносне число) голосів виборців. Причому тут все залежить від закопу, за яким проводять дані вибори. Закон може прямо вказувати на відносну більшість, тобто перемагає той кандидат, який отримав більше голосів, ніж його суперники. Абсолютна більшість мас скласти 50 % + 1 голос.

Кваліфікована більшість — 2/3, 3/4 від загального числа поданих голосів.

Пропорційна система передбачає розподіл депутатських мандатів від політичних партій залежно від поданих за них голосів.

Законодавець додатково встановлює ще й бар’єр до 5 %, який потрібно подолати, щоб брати участь у розподілі депутатських мандатів.

Приклади систем виборів:

• • мажоритарна система відносної більшості (наприклад, СІІІА, Великобританія, Канада. Індія);
• • мажоритарна система абсолютної більшості (наприклад, Франція), іноді у формі альтернативного голосування (наприклад, Австралія);
• • пропорційна система (наприклад, Ізраїль, більшість країн Західної Європи, деякі країни Південної Америки);
• • система з додатковим членством (наприклад, Німеччина);
• • обмежене голосування (наприклад, Японія).

Запитання

— Чи завжди проведення виборів свідчить про наявність демократії в державі?

Робота в малих групах

Кожна група пропонує свої критерії демократичності виборів і доводить, чому ті чи інші принципи або умови проведення виборів свідчать про демократичність державного устрою.

1. Вибори повинні бути загальними.

2. Вибори повинні бути рівними.

3. Вибори проводять за таємного голосування.

4. Періодичність.

5. Конкурентність.

6. Остаточність (легітимність).

7. Представництво.

8. Фактична участь громадян у виборах.

►► Стадії виборчого процесу

Виборчий процес зазвичай визначається як врегульована законом та Асоціальними нормами діяльність індивідів, органів, організацій і груп з підготовки та проведення виборів в державі і в самоврядні органи.

Колективна робота

— Уявіть себе групою міністрів, перед якими стоїть завдання обрати план проведення виборів.

1. Призначення виборів.

2. Утворення виборчих округів.

3. Створення виборчих органів.

4. Регістрація виборців.

5. Висування кандидатів.

6. Агітаційна кампанія (виступи з програмовими заявами, відкриті дебати, між кандидатами, використання ЗМІ і т. ін.)

7. Голосування.

8. Підрахування голосів і підсумків голосування.

9. Повторні вибори.

10. Кінцеве визначення та опублікування результатів виборів.

IV. Підсумок уроку

На цьому уроці я ставила за мету активізувати вашу громадянську позицію, переконати всіх в необхідності виконувати свій громадянський обов’язок, голосуючи на виборах. Уже за рік ви станете повноправними громадянами своєї країни і зможете реалізувати виборче право. Ви маєте усвідомити, що від позиції кожної людини залежить збереження й розвиток демократичних процесів в Україні. Чим більше виборців прийдуть на вибори і добровільно віддадуть свої голоси за будь-якого з кандидатів, тим менше буде можливостей фальсифікації і обману.

Потрібно пам’ятати, що ваш голос можуть використати для недобросовісних підтасовок результатів виборів. Ваша громадянська позиція — це усвідомлена відповідальність за все, що відбувається в нашій країні.

Бесіда

1. Чи завжди вибори с демократичними?

2. Чому важливо брати участь у голосуванні?

3. Чи можна людину примусити голосувати?

А. Чи можна притягнути до відповідальності за неучасть у виборах?

5. Чому паспорт людина отримує в 16 років, а право обирати — лише у 18?

6. Що таке політичний режим?

7. Які форми політичних режимів ви знаєте?

8. Які політичні режими існували в Україні протягом минулого століття?

9. Як можна охарактеризувати стан демократії в сучасній Україні?

Завдання

Написати сенкан до слів «вибори» та «виборець».

V. Домашнє завдання

1. Опрацювати відповідний матеріал підручника.

2. Скласти словник до теми.

 

 

Тема XI. ЗАСОБИ МАСОВОЇ ІНФОРМАЦІЇ

УРОКИ 24-25

Засоби масової інформації та їх роль у суспільному житті

Мета: дати знання про сутність понять «інформація», ЗМІ, «Інформаційна революція»; визначити основні види і функції ЗМІ; розкрити роль ЗМІ у сучасному суспільному житті; продовжити формування вмінь аналізувати навчальний матеріал, робити висновки на основі отриманих знань, збирати, накопичувати, зберігати, обробляти й передавати отриману інформацію.

Тип уроку: вивчення нового матеріалу.

ХІД УРОКУ

I. Організаційний момент уроку

II. Мотивація навчальної діяльності

Бесіда

1. Що означає термін «засоби масової інформації»?

2. Наведіть приклади відомих вам передач новин. Як ви їх можете оцінити?

3. Які новітні шляхи передачі інформації вам відомі?

4. Чи насправді ЗМІ сьогодні незалежні? Аргументуйте свою відповідь.

5. Наведіть приклади із історії, коли ЗМІ перебували під наглядом держави.

III. Вивчення нового матеріалу

Сьогодні, коли якість інформаційних технологій та їх використання дедалі більшою мірою визначають характер життя суспільства, питання про взаємовідносини суспільства і ЗМІ, про ступінь свободи ЗМІ від суспільства, влади і держави (особливо держави, що претендує на демократичний статус) набуває особливого значення. Засоби масової інформації як важлива складова масової комунікації суспільства виконують різні соціально-політичні ролі, ті чи інші з яких залежно від певної кількості типових соціально-політичних ситуацій набувають особливої суспільної значущості. Це можуть бути ролі організатора, об’єднувача, консолідатора суспільства. його просвітителя. Але вони можуть викопувати і дезорганізаційну, роз’єднувальну роль.

►► 3 історії розвитку ЗМІ

Як свідчить еволюція журналістики, одним із головних напрямків її розвитку було найбільш повне задоволення потреб людини в комунікації, тобто необхідній їй соціально значимої інформації. Вже в доісторичні часи людина сама виступала як засіб комунікації: різні відомості поширювали шамани, провісники, оракули, а засобом консервації її був наскальний живопис, пергамент, глиняні дощечки.

На сьогодні більшість дослідників єдині в думці, що появу преси слід віднести до V ст. до н. е., коли в Римі виходили перші газети, які лише за часів Юлія Цезаря (60 р. до н. е.) почали нагадувати сучасні. Найбільш відомим є щоденний бюлетень «Acta diurna» («Події дня»). Разом з тим є відомості, що доісторичні видання були і в Азії (наприклад, в Китаї у VIII столітті нашої ери виходила «Диба» — «Придворна газета», «Кібелчжі» — «хронікальна газета», а в Японії на глиняних дошках збереглася «Іоміурі каварабан» — «Читати і передавати»), що є, по суті, прагазетними явищами.

У середньовіччі значного поширення набули так звані «летючі листки» (серед них — реляції, ревю, куранти та ін.), які мали яскраво виражений інформаційно-прикладний характер. Винахід в 1440 p. І. Гуттенбергом процесу друку за допомогою рухомих літер сприяло розвитку преси і журналістики. Батьківщиною преси як соціального інституту можна вважати територію Західної Європи. Першою газетою у власному розумінні цього слова прийнято вважати бельгійську «Niewe Tydingen» («Всі новини»), яка стала виходити в Антверпені приблизно з 1605 року в друкарні Авраама Вергевена. 3 11 березня 1702 р. в Англії, в Лондоні почали видавати першу щоденну газету «Daily Courant» («Щоденний вісник»).

У стародавні часи форми мови реалізовувалися в літописах, хроніках, анналах, життєписах, історіях, подорожах, у різноманітних епістолярних формах — від особистого листа до офіційних послань, від повчань і наказів до булл, рескриптів, прокламацій. А після виникнення друкованої журналістики почала формуватися система журналістських жанрів. Серед початкових можна назвати інформацію-хроніку, репортаж, памфлети. Далі почали з’являтися й інші газетно-журнальні жанри.

Прийнято виділяти такі типи журналістики:

• • релігійно-клерикальна (XV-XVI ст.);
• • феодально-монархічна (XVI-XVIII ст.);
• • буржуазна (ХІХ-ХХ ст.);
• • соціалістична (XX ст.);
• • загальногуманістична (кінець XX ст. — початок III тисячоліття).

У середньовіччі, у період релігійно-клерикального типу, діапазон творчості був різко обмежений. Це пояснювалося не стільки малим числом грамотних людей, скільки впливом релігії на всі сфери життя. Не допускалося інакомислення, що діставало відображення в періодичних виданнях. Феодально-монархічний тип відображає незначну економічну розвиненість суспільства і початок переходу від натурального господарства до товарно-грошових відносин. Розвиток торгівлі вимагав обміну інформацією про товари, прибуття кораблів, ціни.

У XIX ст. журналістика стала найважливішою частиною суспільно-політичного життя і господарювання. Вона перетворилася на знаряддя політичної боротьби — 80 % преси мали яскраво виражений політичний і суспільно-політичний характер. Стався класичний поділ преси на якісну (елітарну) і популярну (масову). До кінця XX ст. до неї додався тип проміжних ЗМІ.

Соціалістична журналістика цілком була орієнтована на ідеологічну залежність, головною константою в ній була партійність.

До теперішнього часу ми можемо говорити про формування загальногуманістичної журналістики.

Даючи оцінку існуючим типам, потрібно відзначити, що не скрізь вони існували обов’язково в такому порядку і чистій формі — їх наявність залежала від конкретної ситуації в державі.

Основні етапи розвитку ЗМІ

1) До початку нашої ери — прагазетні явища;

2) з початку нашої ери до XV ст. н. е. — епоха рукописних видань;

3) з XV ст. до XVII ст. — винахід і розвиток друкарства, становлення газетно-журнальної справи;

4) з XVIII ст. до початку XX ст. — розвиток журналістики як суспільного інституту, вдосконалення поліграфічної бази, становлення преси як основи демократії;

5) 1900-1945 рр. — набуття пресою функцій «четвертої влади»;

6) 1945-1955 рр. — процес концентрації та монополізації ЗМІ;

7) 1955-1990 рр. — епоха становлення електронних засобів комунікації;

8) з 1990 р. і до сьогодні — становлення нового інформаційного порядку у світі.

►► Види засобів масової інформації (ЗМІ)

Засоби масової інформації — це інститути та форми публічного і відкритого поширення інформації для широкого кола користувачів, що здійснюється за допомогою технічних засобів.

ЗМІ становлять складну систему, виділяють два головні їх типи: друковані (преса) та електронні (радіомовлення, телебачення, кінопродукція, аудіопродукція).

Сучасні ЗМІ представляють собою установи, створені для відкритої, публічної передачі за допомогою спеціального технічного інструментарію різноманітних відомостей будь-яким особам Це відносно самостійна система, що характеризується множинністю складових елементів: змістом, властивостями, формами, методами і певними рівнями організації (у країні, в регіоні, на виробництві). Відмітні ознаки ЗМІ — це публічність, тобто необмежене коло користувачів, наявність спеціальних технічних приладів, апаратури; непостійний кількісний склад аудиторії, змінюється залежно від виявленого інтересу до тієї чи іншої передачі, повідомленням або статті.

Поняття «засоби масової інформації» не слід ототожнювати з поняттям «засоби масової комунікації» (СМЯ). Це не зовсім правильно, оскільки останнє поняття характеризує більш широкий спектр масових засобів. До ЗМК належать кіно, театр, цирк і т. ін., всі видовищні вистави, які відзначаються регулярністю у зверненні до масової аудиторії, а також такі технічні засоби масової комунікації, як телефон, телеграф, телетайп і т. ін.

Власне журналістика прямо пов’язана з використанням розвинених технічних засобів комунікації — преси (засоби поширення інформації за допомогою друкованого відтворення тексту та зображення), радіо (передання звукової інформації за допомогою електромагнітних хвиль) і телебачення (передання звукової і відеоінформації також за допомогою електромагнітних хвиль; для радіо і телебачення обов’язковим є використання відповідного приймача).

Завдяки використанню цих комунікаційних засобів виникли три підсистеми ЗМІ: преса, радіо і телебачення, кожна з яких складається з величезної кількості каналів — окремих газет, журналів, альманахів, книжкової продукції, програм радіо і телебачення, здатних поширюватися як по всьому світу, так і в невеликих регіонах (областях, районах, округах). Кожна підсистема виконує відповідно функції журналістики на основі певних специфічних особливостей.

Преса (газети, тижневики, журнали, альманахи, книжки) дістала особливе місце в системі ЗМІ. Продукція, що вийшла з-під друкарського верстата, несе інформацію у вигляді надрукованого буквеного тексту, фотографій, малюнків, плакатів, схем, графіків та інших зображально-графічних форм, які читач-глядач сприймає без допомоги яких-небудь додаткових засобів (натомість для отримання радіотелевізійної інформації потрібні телевізор, радіоприймач, магнітофон і т. ін.). Друковані видання легко мати «при собі» і звертатися до «вилучення» інформації у зручний час, не заважаючи оточуючим, і за обставин, що не дозволяють або заважають слухати радіо чи дивитися телепередачі (в поїзді, метро, автобусі, літаку і т. ін.).

►► Функції ЗМІ

Розгляд і аналіз функцій будь-якої системи соціальної діяльності — найважливіший момент її теорії.

Це пов’язано з тим, що процеси, які відбуваються в кожній системі соціальної діяльності, визначаються, зрештою, тим, що вона здійснює певну функцію в більш широкому загалі.

Взагалі, ЗМІ виконує величезну кількість функцій в абсолютно різних сферах.

1. Комунікативна — функція спілкування, налагодження контакту.

2. Організаторська — у ній найбільш наочно проявляється роль журналістики як «четвертої влади» в суспільстві.

3. Ідеологічна (соціально-орієнтаційна), пов’язана з прагненням здійснювати глибокий вплив на світоглядні основи та ціннісні орієнтації аудиторії, на самосвідомість людей, їх ідеали та прагнення, включаючи мотивацію поведінкових актів.

4. Культурно-освітня, яка полягає в тому, щоб, будучи одним з інститутів культури суспільства й беручи участь у пропаганді та поширенні в житті суспільства високих культурних цінностей, виховувати людей на зразках загальносвітової культури, тим самим сприяючи всебічному розвитку людини.

5. Рекламно-довідкова, пов’язана із задоволенням утилітарних запитів у зв’язку зі світом захоплень різних верств аудиторії (сад, город, туризм, колекціонування, шахи і т. д. і т. п.).

6. Рекреативна (розваги, зняття напруги, отримання задоволення).

У кожній з цих сфер ЗМІ виконують свої соціальні ролі:

• • виробничо-економічну,
• • регулювальну,
• • духовно-ідеологічну,
• • інформаційно-комунікативну.

Так, в економічній галузі вона стає елементом системи виробництва, набуває якості товару. У соціальному вимірі головним є збір, накопичення, зберігання, переробка та розповсюдження інформації.

У духовній сфері преса виконує пізнавальну, освітню, виховну функції, властиві всім ідеологічним інститутам.

Генеральним суб’єктом по відношенню до журналістики є суспільство. На задоволення потреб усього суспільства спрямовані функції інтеграції пізнання, що виконує журналістика. Окремі соціальні структури як суб’єкти своїми потребами в завоюванні й утриманні влади визначають такі функції журналістики, як пропаганда, агітація, організація. Особистість визначає функції орієнтації, морально-психологічного задоволення.

Для такого специфічного виду соціальних суб’єктів, як журналісти, журналістика виконує службово-професійну і творчу функції.

Однак викликає сумнів власне розподіл суб’єктів, оскільки журналіст може виконувати не тільки творчу і професійні функції, але також використовувати пресу у своїх власних інтересах.

►► ЗМІ та політика. ЗМІ як засіб формування громадської думки

ЗМІ відіграють у політичному житті суспільства істотну роль, безпосередньо стосуючись його життєдіяльності і виконуючи репродуктивну (відображають політику через радіо, телебачення і пресу) і продуктивну (творить) функції, тому вони тією ж мірою, що і творці політики, несуть відповідальність за те, що відбувається в суспільстві.

Об’єднання націй у сильні централізовані держави часто виявлялося можливим завдяки появі преси, яка створила новий вид соціальної спільноти — публіку окремо взятої газети. Члени цієї агрегації розділені відстанями, але об’єднані споживаною інформацією. Преса прискорила і поставила на «потік» вироблення єдиних символів і значень у національному масштабі. Сьогодні ЗМІ не тільки безупинно відтворюють цей процес, але й виводять його на глобальний рівень. Хоча мас-медіа покликані вирішувати певні завдання в політичній системі та суспільстві, у реальному житті вони досить самостійні, мають цілі, які часто різняться від потреб суспільства і використовують для їх досягнення різні методи.

Політичний вплив ЗМІ здійснюють через вплив на розум і почуття людини.

У демократичних державах явно переважає раціональна модель масових комунікацій, розрахована на переконання людей за допомогою інформування та аргументації, побудованою згідно із законами логіки. Ця модель відповідає сформованому там типу менталітету і політичної культури людей. Вона пропонує змагальність різних ЗМІ в боротьбі за увагу і довіру аудиторії. У цих державах законом заборонено використання ЗМІ для розпалювання расової, національної, класової та релігійної ненависті і ворожнечі, проте в них різні політичні сили для пропаганди своїх ідей і цінностей широко застосовують методи переважно емоційного впливу, що особливо яскраво проявляється в періоди виборчих кампаній і нерідко може затьмарити раціональні доводи та аргументи. Цим широко користуються тоталітарні, авторитарні і особливо етнократичні режими, насичуючи свою політичну пропаганду емоційним змістом. Тут ЗМІ широко використовують методи психологічного навіювання, засновані на страху і вірі, для розпалювання фанатизму, недовіри або ненависті до політичних опонентів, осіб інших національностей і всіх неугодних.

Незважаючи на важливість емоційного впливу, все ж таки головний вплив на політику ЗМІ здійснюють через інформаційний процес. Основними етапами цього процесу є одержання, відбір, препарування, коментування відомостей. Від того, яку інформацію, в якій формі і з якими коментарями отримують суб’єкти політики, багато в чому залежать їх подальші дії. Вони не тільки відбирають відомості, які поставляють інформаційні агентства, але і самі видобувають і оформляють їх, а також виступають їх коментаторами і поширювачами. Потік інформації в сучасному світі настільки різноманітний і суперечливий, що самостійно розібратися в ньому не в змозі ні окрема людина, ні навіть група фахівців. Тому відбір найбільш важливої інформації та її подання у доступній масової аудиторії формі і коментування — важливе завдання всієї системи ЗМІ. Інформованість громадян, у тому числі політиків, прямо залежить від того, як, з якими цілями і за якими критеріями відбирається інформація, наскільки глибоко вона відображає реальні факти після її препарування та редукції, здійснених газетами, радіо, телебаченням, а також від способу і форм подання інформації.

Роль ЗМІ в політиці не можна оцінювати однозначно. Вони являють собою складний багатогранний інститут, що складається з безлічі органів і елементів, які забезпечують інформування населення про те, що відбувається в кожній конкретній країні і в усьому світі.

IV. Підсумок уроку

Бесіда

1. Проаналізуйте особливості інформаційної ситуації на Україні.

2. Яку роль відіграють ЗМІ у формуванні громадської думки та демократизації українського суспільства?

3. Чи можна за допомогою ЗМІ захистити права людини в Україні? Наведіть відомі вам приклади.

4. Чи повинен бути «моральний кодекс журналіста»?

У сучасний період розвитку українського суспільства успішне вирішення політичних, економічних і соціальних завдань все дедалі залежить від дії такого суб’єктивного чинника, як соціальна активність особистості. Важливу роль у формуванні цієї активності, а також громадської думки грають засоби масової інформації. Про зростаючу роль преси, радіо і телебачення в суспільному житті країни свідчать їхній бурхливий ріст, поширеність і доступність масової інформації. Друковане й усне слово, телевізійне зображення здатні в найкоротші терміни досягти найбільш віддалених районів, проникнути в будь-яку соціальну середу.

Засоби масової інформації — потужна сила впливу на свідомість людей, засіб оперативного донесення інформації в різні куточки світу, найбільш ефективний засіб впливу на емоції людини, здатний переконувати реципієнта щонайкраще. Особливо чітко це виявляється у відношенні електронних ЗМІ. У міру розширення технічних можливостей їх роль зростає. А за емоційним впливом на почуття і свідомість людей вони утримують поки пальму першості і збирають найбільшу аудиторію. У засобах масової інформації, а особливо на телебаченні питання про підвищення ефективності виступів тісно пов’язані з рівнем організації творчого процесу, форм і засобів соціально-політичного виховання журналістського, художнього і технічного персоналу. Перш за все це відбір проблем, розв’язання яких може підтримати і підказати аудиторія.

На сьогодні значно зріс вплив засобів масової інформації на особистість. Панівне становище серед засобів масової інформації зараз займає телебачення. Якщо наприкінці 70-х — на початку 80-х років телевізор вважався розкішшю, то сьогодні телебачення міцно увійшло в побут практично кожної сім’ї. Поступово телебачення витісняє газети і журнали, серйозно конкурує з радіо. Конкуренція з пресою пояснюється появою на телебаченні нових технологій.

V. Домашнє завдання

1. Опрацювати відповідний матеріал підручника.

2. Скласти «Моральний кодекс журналіста».

 

Тема XII. НАЦІЯ

УРОКИ 26-27

Поняття нації. Нація і націоналізм. Нація етнічна і політична

Мета: поглибити й систематизувати знання учнів про історично сформовані спільноти людей; сформувати в учнів розуміння розмаїття спільнот людей, що живуть на Землі; ознайомити учнів з розвитком національного питання і форм міжнаціональної інтеграції в Україні; показати позитивні і негативні явища націоналізму; виховувати негативне ставлення до національних і міжнаціональних конфліктів, толерантне до людей іншої нації, релігії, поглядів.

Тип уроку: комбінований.

Форма уроку: бесіда з елементами дискусії.

ХІД УРОКУ

I. Організаційний момент уроку

II. Мотивація навчальної діяльності

Учням пропонується пригадати з курсу історії визначення поняття «нація», «міжнаціональні відносини», «міжнаціональні конфлікти», «націоналізм», приклади з історії прояву крайнього націоналізму (фашизм, шовінізм, расизм, геноцид).

Проблема уроку:

— Чи існують в Україні міжнаціональні конфлікти і які шляхи їх подолання?

III. Вивчення нового матеріалу

►► Етнос: його основні ознаки та особливості

У сучасному світі існують різні соціальні спільноти.

Соціальні спільноти — це відносно стійка сукупність людей, що має більш-менш однакові ознаками умов і способів життя, масової свідомості, спільність соціальних норм, ціннісних систем і інтересів.

Види спільнот: сім’я, рід, плем’я, класи, соціальна група, народності, нації, професійні спільноти, трудові колективи.

Етнос — стійка сукупність людей, що історично склалася на певній території, яка має загальні, відносно стабільні особливості мови, культури і психіки, а також усвідомлює свою єдність і відмінність від інших подібних утворень.

		Етнос
↓		↓		↓
Плем’я		Народність		Нація

Нація — певна форма існування етносу, характерна для певного етапу історичного розвитку.

Нація — історично сформована спільнота людей, якій притаманні спільні економічне життя, мова, території, певні ознаки психології, які виявляються в особливостях її культури, мистецтва та побуту.

►► Національна самосвідомість

Національна самосвідомість — сукупність соціальних, моральних, політичних, економічних, естетичних, релігійних, філософських поглядів, що характеризують зміст, рівень і особливості духовного розвитку націй.

Національний інтерес — сукупність потреб і прагнень народів тієї чи іншої держави створити необхідні для себе життєві умови, усвідомлення свого суверенітету, встановлення взаємних відносин з народами інших країн.

Запитання

— Наведіть приклади національного інтересу українців.

Вивчаючи історію розвитку націй і народностей, виділяють такі процеси, як міжнаціональна диференціація і міжнаціональна інтеграція.

Міжнаціональна диференціація — це процес роз’єднання, розділення, протистояння різних націй, етносів, народів.

Міжнаціональна інтеграція — це процес поступового об’єднання різних етносів, народів і націй через сфери суспільного життя.

Форми міжнаціональної диференціації
↓		↓		↓
Самоізоляція в цілому		Протекціонізм в економіці		Релігійний фанатизм
↓		↓		↓
Націоналізм у різних формах у політиці та культурі

 

Форми міжнаціональної інтеграції
↓		↓		↓
Економічні та політичні союзи		Транснаціональні корпорації		Міжнародні культурні та народні центри
↓		↓		↓
Взаємопроникнення релігій і культур, цінностей

Причини міжнаціональної інтеграції

1. Неможливість держав жити ізольовано, що пов’язано з конкретними змінами в економіці практично всіх сучасних країн.

2. Економічний та політичний взаємозв’язок держав.

Прикладом міжнаціональної інтеграції в сучасному світі є країни Європи, об’єднані в Європейський Союз (ЄЄ).

Завдання

— Наведіть інші приклади міжнаціональної інтеграції, які ви знаєте.

►► Розвиток міжнаціональних відносин в Україні

Національний склад населення України характеризується значною чисельною перевагою титульної нації — українців. За даними перепису населення 2001 р., українці становили понад 77,82 % усіх жителів України. До того ж значна кількість українців проживають у близькому та далекому зарубіжжі. Поряд з українцями на території України проживають представники понад 100 національностей. Серед них найбільшу частку становлять росіяни — понад 17,28 % усього населення країни.

Далі йдуть, білоруси, молдавани, кримські татари, болгари, угорці, румуни, поляки, євреї та вірмени. Крім цих національностей, в Україні проживають греки, цигани, азербайджанці, німці, грузини, гагаузи та ін.

Протягом історичного періоду національний склад населення України змінювався, і сучасні державні кордони країни суттєво відрізняються від етнічних меж проживання українців. Українці проживають не лише на суміжних з Україною територіях, а й у багатьох віддалених від неї країнах світу. Але найбільша кількість українців проживає в Росії — понад 4,4 млн. осіб. Це друга за чисельністю нація, що проживає в Росії. Значна частина українців постійно проживає в Польщі, Білорусі, Словаччині, Молдові, США, Канаді, Аргентині, Австралії, Німеччині та багатьох інших країнах світу.

Національний склад населення України постійно змінюється і під впливом міграції. За останні роки з України виїжджало більше населення, ніж поверталось. Серед національностей, що виїжджають з України, найбільш численну групу становлять росіяни, євреї, молдавани. Разом з тим населення України зростало за рахунок татар, азербайджанців, білорусів, вірмен, болгар, грузинів.

Зміни у національному складі населення України зумовлені поверненням на її територію примусово виселених раніше в Росію та інші республіки колишнього Союзу кримських татар і німців. Вони розміщуються переважно в Криму та на півдні України. У складі населення Автономної Республіки Крим кримські татари становлять вже 12,1 %. Упродовж майже 60 років депортації радянська влада розвивала та підтримувала негативні стереотипи щодо кримських татар як «народу зрадника», стереотипи, що їх продукували ще за часів царської Росії починаючи від анексії території Криму російською імператрицею Катериною II.

Поліетнічність населення, яка утворилася в Україні, має виразну специфіку: з усіх етнічних неукраїнців понад 80 % становили етнічні росіяни. Іншим аспектом української поліетнічності є питання визначення мовної ідентичності. Зокрема, 5 544 729 етнічних українців, згідно з даними Всеукраїнського перепису населення 2001 року, рідною вважають російську мову. Сьогодні в Україні існує 3 мегамовні групи — україномовні українці, російськомовні українці та російськомовні росіяни.

Окремо потрібно звернути увагу на взаємини «більшості» з ромами та основні проблеми, які існують у цього народу в Україні. За даними Всеукраїнського перепису населення на 2001 рік, громада ромів України налічувала близько 47,6 тис. осіб, з яких близько 14 тис. проживає на Закарпатті і понад 4 тис. у Донецькій, Дніпропетровській та Одеській областях. Проте, на думку деяких науковців, чисельність ромів, що проживають в Україні, значно більше.

Актуальності набувають міжнаціональні взаємини, пов’язані з міграцією до України представників тих громад, які традиційно не проживали на її теренах. Внаслідок міграційних процесів за останні роки в Україні зросла кількість азербайджанців. Кількість інших національних груп, зокрема болгар, молдаван, білорусів, євреїв, татар, циган, німців, скоротилася. Навіть порівняно з офіційними даними Всесоюзного перепису населення 1989 року, за даними Всеукраїнського перепису населення 2001 року, в Україні вдвічі збільшилася кількість вірмен — вона сягнула 100 тисяч громадян, азербайджанців тут нині проживає 45 тисяч (ця етнічна група демонструє 20 % зростання). Збільшилася кількість корейців: в Україні їх нараховується 13 тисяч, тобто зростання сягнуло 50 %. Якщо під час Всесоюзного перепису населення 1989 р. арабів було зафіксовано 1 240 осіб, то 2001 року — 6 575 осіб. Численнішою стала група в’єтнамців і вихідців з Індії, Пакистану, країн Південно-Східної Азії.

Актуальною для України є й проблема нелегальної міграції. Кількість нелегальних мігрантів, які перетинають кордон України, постійно збільшується. Більшість нелегалів прагнуть потрапити до країн Західної Європи і розглядають Україну як транзитну територію, принаймні про це свідчать українські прикордонники. Проте реальні міграційні наміри цієї категорії осіб ще тільки комплексно досліджуються. Сьогодні існують свідчення про створення в Україні новітніх етнічних компактів. За різними даними, в Україні називають різні цифри щодо кількості мігрантів — від 100 тисяч до 6 млн. осіб. Це здебільшого вихідці з країн Азії та Африки. В Одеській області вказують на наявність індійської, в’єтнамської та китайської громад. Відповідні свідчення про збільшення кількості громад — вихідців з країн південної Азії, Китаю — наявні в інших українських регіонах. Отже, у складі населення України фактично зростає кількість представників тих етносів, які мігрують до України з несприятливих у соціальному і міжетнічному сенсі країн, тобто з тих держав, де вирують міжетнічні конфлікти і де наявний низький рівень життя. Це, за свідченнями експертів, демонструє не тільки те, що Україна є транзитною територією, а й те, що країна розглядається новітніми мігрантами як відносно стабільна у сфері міжнаціональних взаємин.

Стабільність життя представників різних національностей неможлива без шанобливого ставлення і поваги кожного народу до іншого. Це стосується як українців, так і національних меншин, які є жителями однієї держави — України.

Важлива роль у збереженні міжетнічної злагоди в усіх регіонах України належить створенню державою сприятливих умов для національно-культурного розвитку як національних меншин в Україні, так і українців, що проживають у країнах близького і далекого зарубіжжя. Ці питання повинні бути предметом розвитку міждержавних відносин і вирішуватися на користь народів усіх країн.

►► Націоналізм. Міжнаціональні конфлікти та шляхи їх подолання

Націоналізм — ідеологія і політика, основу якої складають ідеї національної винятковості і переваги, прагнення до національної замкнутості, місництва, недовіра до інших націй.

Яскравий прояв націоналізму в сучасному світі продемонстрував німецький фашизм, що призвів світ до Другої світової війни 1939-1945 рр. Синонімами фашизму стали терміни «расизм», «нацизм», «шовінізм», «геноцид», «Голокост».

Запитання

— Як на вашу думку, чи можна вважати національне питання однією з причин розпаду СРСР?

Міжнаціональний конфлікт — одна із форм відносин між національними спільнотами, що характеризується станом взаємних претензій, відкритим протистоянням етносів, народів і націй, які мають тенденцію до наростання протистояння аж до збройних зіткнень.

Завдання

— Назвіть причини міжнаціональних конфліктів.

Причини міжнаціональних конфліктів

1. Ускладнення соціально-економічного розвитку країн світу, відчутне відставання багатьох з них.

2. Непродумана або відверто екстремістська політика низки державних діячів.

3. Колонізація населення інших країн.

4. Помилки і прорахунки керівництва ряду країн у розв’язанні національних питань.

Види міжнаціональних конфліктів

1. З приводу спірних територій.

2. Через вигнання народу зі своєї території і повернення депортованого народу на свою історичну батьківщину.

3. Через довільну зміну адміністративних кордонів.

4. Через насильницьке включення території народу до сусідньої держави.

5. Між етнічною більшістю і компактною меншістю (корінна національність).

6. З приводу відсутності у народу власної держави або розподілу його території між іншими державами.

Типи міжнаціональних конфліктів

1. Державно-правові (незадоволення правовим становищем нації, прагнення власної державності, конфлікт з владними органами держави, у складі якої перебуває нація).

2. Етнотериторіальні (визначення кордонів нації).

3. Етнодемографічні (захист прав корінної національності).

4. Соціально-психологічні (зміна способу життя, порушення прав людини).

Шляхи розв’язання міжнаціональних конфліктів

1. Усвідомлення усіма людьми неприйнятності насильства, вироблення поваги до національних почуттів всіх етнічних груп.

2. Провадження лояльної, продуманої політики з урахуванням інтересів усіх народів і народностей.

3. Створення ефективно діючих міжнародних комісій, рад, інших організацій для мирного розв’язання національних суперечок.

4. Надання національно-культурної автономії усім бажаючим національним меншинам, що дозволить їм зберегти свою мову, культуру, релігію і традиції.

Шляхи врегулювання міжнаціональних конфліктів

1. Визнання міжнаціональних проблем і розв’язання їх шляхом продуманої національної політики.

2. Використання економічних важелів для нормалізації ситуації.

3. Створення культурної інфраструктури консенсусу, дотримання принципу паритетності у разі призначення людей різних національностей на державні посади, підтримка національної культури.

►► Формування української політичної нації

Аналіз історико-політичного контексту формування української національної ідентичності дозволяє розглянути специфіку сучасної національної ідентичності та перспективи поширення загальнонаціональної ідентичності на громадян України, що мають різні етнічні, мовно-культурні, регіональні, конфесійні ідентичності тощо. Особливу увагу приділено потребам формування української загальнонаціональної ідентичності, виходячи з вимог забезпечення національних інтересів України: зміцнення державної і національної єдності, забезпечення міжетнічного миру, суспільної інтеграції представників етнічних спільнот, розвитку унікальних етнічних ідентичностей в контексті цілісної загальноукраїнської ідентичності, ліквідації загрози сепаратизму.

Проблема становлення єдиної національної ідентичності громадян України є однією з визначальних для українського суспільства та для подальшого формування його як повноцінної нації. Політичний контекст проблематики (необхідність збереження цілісності держави та її зміцнення, становлення громадянського суспільства, знаходження місця країни у системі культурних і геополітичних координат тощо) зумовлює необхідність вироблення адекватної політики щодо кризових явищ, помітних в українській національній ідентичності. Теоретичні та практичні дослідження безпосередньо стосуються проблем зменшення потенціалу сепаратизму, залучення до державотворчого процесу представників усіх етнічних груп, зміцнення можливостей держави у справі протистояння зовнішньому тискові.

Складовою частиною політичної діяльності держави, покликаною регулювати міжнаціональні відносини в різних сферах життя суспільства, є національна політика.

Українська національна ідентичність проходить складний і суперечливий процес становлення. Нині її ознаками є амбівалентність суспільної свідомості, брак консенсусу стосовно базових цінностей, етнопсихологічні та мовно-культурні деформації у свідомості.

Таку ситуацію ускладнюють:

• • розриви у загальнодержавному комунікативному просторі внаслідок суперечностей у мовній, ідеологічній сферах; брак історичних знань або їх викривлене тлумачення і, як наслідок цього, слабкість ідеологічної основи для формування національної ідентичності;
• • деформація національної і громадянської свідомості, соціальної структури суспільства та невиразність соціальної ідентифікації в умовах ослаблення суспільства та складових його частин.

Отже, на сьогодні в Україні недовикористано ресурси для формування та зміцнення сприятливої для суспільства, держави цілісної національної ідентичності. Тут існують такі пояснення: по-перше, недооцінювання з боку державної влади цього явища; по-друге, надмірний вплив в Україні тих політичних сил, які виступають за консервацію наявного «постколоніального» стану ідентичностей.

Серед основних (фундаментальних) інтересів української держави і політичної нації мають бути: збереження територіальної цілісності, національної, культурної, мовної тощо самобутності; подальша консолідація всередині суспільства і нації; рівноправні і повноцінні відносини з іншими державами і націями. Таким чином, визрівання єдиної національної ідентичності за збереження й розвитку етнічних, культурних тощо ідентичностей усіх спільнот спроможне значно сприяти зміцненню державної єдності країни, суспільства, істотно посилити державу. Це, у свою чергу, дозволить посилити сприйняття української держави як «своєї» серед представників різних етнічних груп; зменшити або нівелювати можливість виникнення сепаратистських тенденцій серед етнічних груп компактного розселення в Україні; задіяти повною мірою потенціал усіх громадян України. Досягнення таких цілей повністю відповідає інтересам України.

IV. Підсумок уроку

Завдання

Прочитайте фрагмент казки Є. Шварца «Дракон» і сформулюйте свою думку стосовно даної ситуації.

«Отже, коли лицар Ланцелот прибув у місто, поневолений жорстоким Драконом, він, на свій подив, почув про доброту Дракона. По-перше, під час епідемії холери Дракон, дихнувши на озеро, скип’ятив у ньому воду. По-друге, він позбавив місто від циган. «Але цигани — дуже милі люди», — здивувався Ланцелот. «Що ви! Який жах! — вигукнув архіваріус Шарлемань. — Я, правда, в житті своєму не бачив жодного цигана. Але я ще в школі проходив, що це люди страшні. Це волоцюги за своєю природою, по крові. Вони вороги будь-якої панівної системи, інакше вони жили б де-небудь, а не бродили б туди-сюди. їх пісні позбавлені мужності, а ідеї руйнівні. Вони крадуть людей. Вони проникають всюди».

— Яку оцінку ви дали даній ситуації?

Коментар. Зверніть увагу, що хоча архіваріус ніколи сам не бачив циган, але він не сумнівається в їх негативних якостях. Для нього навіть реальний Дракон краще від міфологічних циган. Але найголовніше, що джерелом інформації про «циганську загрозу» був сам Дракон. Саме таким чином і складаються негативні стереотипи в масовій свідомості.

Тестування

1. Розташуйте етнічні спільноти у порядку їх історичного розвитку.

А Народність;

Б рід;

В клан;

Г плем’я;

Д нація.

2. За якими ознаками можна визначити сучасну націю?

А Єдина територія;

Б спільна мова;

В специфіка господарської діяльності;

Г духовна єдність;

Д кровно-родинна спорідненість.

3. До історично сформованих груп людей належать:

А народності;

Б класи;

В держави.

Відповіді: 1 Б, В, Г, А, Д; 2 Д; 3 А.

V. Домашнє завдання

1. Опрацювати відповідний матеріал підручника.

2. Підготувати електронну презентацію «Національні проблеми України».

 

Тема XIII. ПОЛІКУЛЬТУРНІСТЬ

УРОКИ 28-29

Поняття полікультурності як добросусідства культур. Шляхи розв’язання міжнаціональних, міжконфесійних конфліктів

Мета: ознайомитись з тлумаченням понять «культура», «національна культура», «загальнолюдська культура», «полікультурність»; визначити основні шляхи вирішення міжнаціональних та міжконфесійних конфліктів; розвивати вміння самостійно мислити; виховувати активну життєву позицію; розширювати міжпредметні зв’язки.

Тип уроку: вивчення нового матеріалу.

ХІД УРОКУ

I. Організаційний момент уроку

II. Мотивація навчальної діяльності

Учитель формулює тему та мету уроку.

III. Актуалізація опорних знань

Перевірка домашнього завдання

Виступ учнів з електронною презентацією «Національні проблеми України».

Бесіда

1. Що таке культура?

2. На що впливає рівень культури особистості та рівень культури в суспільстві?

3. У чому полягає значення соціальних явищ та процесів для формування культури?

4. Чи можливе співіснування декількох культур?

5. Чому важливо поважати культури інших народів?

6. Як повага до культури іншого народу пов’язана з міжнаціональними та міжконфесійними конфліктами?

IV. Вивчення нового матеріалу

►► Поняття «культура»

Культура (від лат. cultura — обробіток, виховання, освіта, розвиток, шанування) — історично визначений рівень розвитку суспільства, творчих сил і здібностей людини, виражений у типах і формах організації життя і діяльності людей, у їхніх взаєминах, а також у створюваних ними матеріальних і духовних цінностях.

Поняття «культура» вживається для характеристики певних історичних епох (антична культура), конкретних суспільств, народностей і націй (культура майя), а також специфічних сфер діяльності або життя (культура праці, політична культура, художня культура); у більш вузькому сенсі — сфера духовного життя людей.

Сучасне людство налічує тисячі народів, майже 200 держав, понад 6 млрд. жителів. Серед всієї маси людей немає двох однакових осіб. Кожен має свої особливості. Крім індивідуальних відмінностей, виділяють також групові: сімейні, статеві, вікові, професійні, національні і т. ін. Будь-яка нація, соціальна група сприймає із системи загальнокультурних людських цінностей тільки те, що відповідає духовному настрою їхнього рівневі розвитку, рівню розвитку можливостей. Регіональні та національні культури стають взаємопов’язаними. Вони впливають один на одного, посилюється взаємозв’язок різних країн і народів. Крім того, з’являється потужна тенденція до збереження власної ідентичності національної культури.

►► Національна культура та її основні компоненти

Поняття «нація» (від лат. natio — плем’я, народ) зазвичай розглядається як історична спільнота людей, що формується в процесі становлення спільноти їхньої території, економічних зв’язків, літературної мови, етнічних особливостей культури і характеру. Складається з різних племен і народностей. Ряд сучасних вчених пов’язують націю з певним народом, виділяючи з-поміж її сутнісних принципів спільність самосвідомості і соціальної структури. Інші розглядають націю як спільність приналежності до певної держави.

Говорячи про національну культуру, застосовують термін «цивілізація» . Цей термін часто вживають як синонім культури або як рівень, ступінь суспільного розвитку, матеріальної і духовної культури (антична цивілізація, сучасна цивілізація).

Більшість вчених визначає цивілізацію «як соціокультурну спільність, що має якісну специфіку», «як цілісне конкретно-історичне утворення, що вирізняється характером свого ставлення до світу природи і внутрішніми особливостями самобутньої культури». Основними компонентами національної культури є національна мова, традиції, звичаї, релігія.

Існують різні типи національних культур, з-поміж яких виділяють західноєвропейську культуру, північноамериканську, південноазіатську. Характеризуючи кожний з цих видів, можна виявити їх загальні та індивідуальні риси.

Західноєвропейська культура успадкувала 7 попередніх цивілізаційних досягнень і культуру декількох імперій. Єдиного культурного простору в Європі немає, вона розділена на Західну і Східну. Безпосередньо в Західній Європі різниця між культурами народів, наприклад, Скандинавії та Середземномор’я є доволі відчутною. Машинна (техногенна) цивілізація Заходу виникла як традиційний шлях розвитку. Людина Заходу — володар над природою. «Екологізація» сучасної моделі техногенної цивілізації, заснованої на ідеї панування людини над природою, веде до активного пошуку «точок дотикання» з національними культурами в різних регіонах планети. Але європейська культура прагне перетворити світ, а китайська, наприклад, вважає світ «кращим із можливих» і утверджує ідею про необхідність пристосуватися до нього.

Росіянину та українцеві завжди був незрозумілий раціоналізм французів. Французи схильні уявляти картину світу за схемами розуму і набагато менше вдаються в колективні спогади, ніж німці. Скандинавія далека від Росії через протестантський пуританізм. Пуританська етика з її прагматизмом не зрозуміла слов’янам.

Незважаючи на те, що Європа і Америка мають певні спільні проблеми, між їх культурами спостерігаються значні відмінності. У США існує культ сили й успіху, там особливо значущою є потреба у вчителі, наставнику. Характерною ознакою північноамериканської культури є культ речей. Цей культ був створений переселенцями, які починали життя на порожньому місці. Ще однією ознакою американської культури є значущість майстерності в будь-якій справі. В основі «великої американської мрії» лежить сподівання кожного американця виграти мільйон, а кожного чистильника взуття — стати президентом. У 70-80-х рр. принципи індивідуалізму, незалежності і надсамостійності були обов’язковим атрибутом успішної реалізації «американської мрії». Спосіб дій і навіть думок у американця не такий, як у європейця. Для американця як носія англосаксонської цивілізаційної традиції загальними цінностями є свобода і демократія, плюралізм, власність та ринкова економіка. Європейця хвилює інший суб’єкт історії — народ, нація, національна меншина і т. ін. Американець віддає перевагу не родинним стосункам, а кар’єрі. У розумінні європейця в основі концепції нації лежить цілісність етносу. Європейцям весь час треба відчувати себе в історії — історії сім’ї, народу, нації. Американцям же як молодий нації не притаманне почуття історії.

Країни Стародавнього Сходу: Межиріччя, (Месопотамія), Індія, Китай, вважаються колискою цивілізації. Ще в XII столітті Європа знала, що вся влада і мудрість людини беруть початок на Сході. Традиційне, або східне, суспільство може вести один і той же спосіб життя століттями і навіть тисячоліттями. Але і на Сході існує кілька культур. Надзвичайна стабільність соціальних умов цивілізації Сходу йде на користь її ефективності. Цілковитою протилежністю йому є цивілізація Заходу. Характерною її ознакою є рухомість, різноманітність, мінливість. Південноазіатський вид культури поширений на густонаселених територіях. Тут культивується володіння своїм тілом і волею, а також масова схильність до задоволень. Загибель одних східних культур і виникнення інших не змінює власне тип культури. Види діяльності, їх способи та цілі на Сході консервативні. їхньою основною культурною ідеєю є традиційні міфи, канонізовані стилі мислення. Для людини Сходу важливе взаєморозуміння людини і природи, рівновага між людиною та її землею. Східна людина вважає себе частиною природи і ніколи не відділяє себе від неї. Для китайської культури характерний оптимістичний світогляд, спокійне ставлення до життя і смерті. Людина живе в єдиному Всесвіті, де живі і мертві перебувають у тісному зв’язку. Це єдиний світ, де небуття і буття взаємно переходять і взаємно обумовлюють одне одного. На рівні повсякденної свідомості ця філософська мудрість виражається у формах різного роду обрядів, культу предків, віри в існування померлих серед живих. Звідси і дивні з точки зору європейця звичаї, наприклад дарування труни небезпечно хворій людині, що роблять на знак уваги і доброго ставлення. Смерть слід сприймати без страху. Людина, на порозі смерті уподібнюється подорожньому, що вирушає в далеку путь. Звідси і характерне для китайської культури уявлення про споконвічну єдність світу.

►► Принципи формування загальнолюдської культури

Біомаса людства становить одну п’ятитисячну від загальної маси усіх живих істот. За час існування роду людського змінилося близько тисячі поколінь (якщо за тривалість життя кожної людини брати приблизно 60 років). Що ж об’єднує таких різних людей в єдину спільноту? Очевидно, єдина загальнолюдська культура, що виникає на основі цілісного світу. Цілісність світу — це взаємозв’язок і взаємозалежність людей і народів, що з’явився як наслідок розвитку виробництва у світовому масштабі і виникнення глобальних проблем. Цілісність світу послужила основою для становлення сучасного людства і єдиної загальнолюдської культури.

Сучасна культура заснована на загальнолюдських цінностях, русі захисту прав особистості, гуманізмі, творчому розвитку особистості, поширенні наукового знання і передових технологій, взаємозбагаченні національних культур, екологічному ставленні до життя й навколишнього середовища.

Рух до загальнолюдської культури, що знімає первинне протиставлення «ми — вони», не простий процес. Суперечність цю не можна вирішити, просто знехтувавши іншими поглядами, точкою зору, культурною позицією. Такий шлях є безперспективним, він повертає людство до часів варварства. Загальнолюдська культура — це найкращі форми, зразки художньо-поетичної, наукової, виробничої діяльності, способи світовідчуття і світосприйняття дійсності, вироблені різними народами, поколіннями, на основі яких людство зараз вибудовує єдину цивілізацію Землі, де немає місця класовій і расовій ненависті, нехтуванню правами людини і народів, неграмотності, економічному і культурному колоніалізму.

В основі формування єдиної планетарної цивілізації — дедалі збільшувана інтенсивність різного роду зв’язків — комунікаційних, політичних, економічних, культурних. У результаті виникає нова системна якість — загальнолюдська культура, посилюється взаємозв’язок різних країн, народів, а кризові й антикультурні явища, що виникають в одному секторі єдиної цивілізації, позначаються і на інших регіонах. Водночас спостерігається більш інтенсивний глобальний взаємозв’язок, коли культурні зразки, наукові досягнення, твори мистецтва, нові форми соціального або політичного життя транслюються і засвоюються протягом нетривалого періоду в усьому цивілізованому просторі.

Розвиток культури як цілісності — суперечливий процес. Становлення світової культури в XX ст. супроводжувалося потужним рухом росту національних культур. Саме наш час продемонстрував обмеженість європоцентристського погляду на культуру, коли техногенна європейська культура стала провідною, базисною щодо усіх інших, регіональних і національних. Так, східні країни цілком змогли адаптувати цінності західної культури до своїх систем виробництва й освіти. Країни Тихоокеанського регіону перетворилися на один з локомотивів науково-технічного прогресу. При цьому культурні основи їхнього життя залишились специфічними, особливими.

Розв’язання проблеми співвідношення національного і загальнолюдського в культурі залежить від конкретної філософської інтерпретації багатьох інших проблем, зокрема від єдності та розмаїття світової історії, сутності суспільного прогресу, природи національного, співвідношення змісту і форми в культурі.

Відповідно до такої інтерпретації культури національне та загальнолюдське у ній розглядаються як діалектична єдність. Власне національна культура трактується ширше і не зводиться до національно особливої, тобто етнічної неповторності. Тому визначити співвідношення національного і загальнолюдського можна лише за допомогою поняття «національна культура». Її слід вважати «процесом становлення і розкриття сутності людської цивілізації у конкретному народі (нації) упродовж усієї цієї історії», а також «сукупністю матеріальних і духовних цінностей, створених як власне народом, так і запозичених в інших народів з використанням у своєму розвитку».

Таким чином, національна культура — це поєднання загальнолюдського та етнічно неповторного (національно особливого).

Загальнолюдське характеризує не лише загальне в культурі різних народів, а насамперед соціальність людини та її буття.

►► Міжнаціональні та міжконфесійні конфлікти та шляхи їх розв’язання

Міжетнічні (міжнаціональні) відносини — відносини між етносами (народами), що охоплюють усі сфери суспільного життя.

Рівні міжетнічних взаємин:

1) взаємодія народів у різних сферах суспільного життя;

2) міжособистісні стосунки людей різної етнічної приналежності.

У сучасному світі відбувається економічне, культурне і навіть політичне зближення (інтеграція) націй (ЄС — Європейський Союз).

Європейський Союз, утворений 1993 р. відповідно до Маастрихтського договору 1992 р. на базі Європейського Співтовариства, об’єднує: Бельгію, Великобританію, Німеччину, Грецію, Данію, Іспанію, Італію, Люксембург, Нідерланди, Португалію, Францію, Ірландію, Австрію, Швецію, Фінляндію, Польщу, Угорщину, Чехію, Словаччину, Естонію, Латвію, Литву, Словенію, Кіпр, Мальту, Болгарію і Румунію.

У червні 2004 р. була прийнята Європейська конституція. Вона зумовила критику з боку Ватикану через відсутність згадки про «християнське коріння» європейської цивілізації. До того ж Іспанія і Польща спробували переглянути порядок прийняття рішень в ЄЄ (замість нинішнього, де враховували «питому вагу» економік країн-членів, перейти до процедури, за якої кількість голосів від кожної країни було б пропорційно її населенню). Проте після приходу до влади в Іспанії уряду соціалістів ця країна відмовилася від своїх намірів. Нова Конституція була підписана 29 жовтня 2004 р. у Римі. Для того щоб вона набула чинності, її мали ратифікувати парламенти усіх країн-членів. У деяких країнах цей процес відбувався шляхом всенародних референдумів. 2005 р. референдуми у Франції та Нідерландах відмовилися від Конституції. 2009 р. Конституцію нарешті (з деякими застереженнями — заборона на аборти) підтримали Ірландія та Польща.

Інший шлях міжнаціональної інтеграції обрали в СІЛА (стратегія «плавильного котла»).

«Плавильний котел» (melting pot) — концепція, згідно з якою США представляє собою своєрідний «плавильний котел» (тигель), що перетворює представників різних етнічних груп на американців.

Етнічна міксація — змішування різних етнічних груп і поява нового етносу (Латинська Америка).

Асиміляція (від лат. assimilatio — злиття, уподібнення, засвоєння) — в етнографії злиття одного народу з іншим, що супроводжується втратою одним з них власної мови, культури, національної самосвідомості. Розрізняють природну асиміляцію, що виникає через контакт етнічно різнорідних груп населення, змішані шлюби і т. п., і насильницьку асиміляцію, характерну для країн, де національності нерівноправні.

Аккультурація (лат. accumulare — накопичувати + cultura — обробіток) — взаємне уподібнення і пристосування різних культур народів і окремих явищ цих культур за умов домінування більш високорозвиненої культури народу.

З іншого боку, активізується прагнення народів знайти національну самостійність (диференціація), протистояти експансії на/ держав.

Мультикультуралізм — політика, спрямована на розвиток і збереження в окремо взятій країні та у світі в цілому культурних відмінностей; обґрунтовує таку політику теорія або ідеологія.

Мультикультуралізм протиставляється концепції «плавильне го казана» (англ. melting pot), де передбачається злиття всіх кулі тур в одну.

Націоналізм — ідеологія, політика, психологія і соціальна практика відокремлення і протиставлення однієї нації іншим, пропаганда національної винятковості окремої нації.

Види націоналізму: етнічний, державно-державний, no6утовий.

Шовінізм — крайня, агресивна форма націоналізму, названа так за ім’ям солдата Н. Шовена, палкого прихильника завойовницької політики Наполеона.

Дискримінація (від лат. discriminatio — розрізнення) — обмеження (фактично чи юридично) прав будь-якої групи громадян за національною, расовою, статевою, релігійною ознаками. У галузі міжнародних відносин — надання громадянам і організаціям будь-якої держави менших прав і привілеїв, ніж громадянам і організаціям інших держав.

Сегрегація (від пізньолат. segregatio — відділення) — політика примусового відокремлення будь-якої групи населення за расовою чи етнічною ознакою, одна з форм расової дискримінації.

Апартеїд (мовою африканс apartheid — роздільне проживання) — крайня форма расової дискримінації. Означає позбавлення певних груп населення, залежно від їх расової приналежності, політичних, соціально-економічних і громадянських прав, аж до територіальної ізоляції. Сучасне міжнародне право вважає апартеїд злочином проти людства.

Геноцид (від грец. genos — рід, плем’я і лат. caedo — вбиваю) — один із найтяжчих злочинів проти людства, винищення окремих груп населення за расовими, національними, етнічними або релігійними ознаками, а також навмисне створення умов існування, розрахованих на повне або часткове фізичне знищення цих груп, так само як і заходи щодо запобігання дітонародженню в їх середовищі (біологічний геноцид).

Такі злочини в масових масштабах вчиняли гітлерівці під час Другої світової війни, спрямовані проти слов’янського та єврейського населення.

У гітлерівській Німеччині було знищено в таборах смерті (Треблінка, Освенцім) близько 6 млн. євреїв. Цю трагедію назвали голокостом (від грец. «всезнищення через спалення»).

Голокост (холокауст) (англ. holocaust від грец. holokaustos — спалений цілком) — загибель значної частини єврейського населення Європи внаслідок систематичного переслідування і знищення його нацистами та їхніми посібниками у Німеччині і на захоплених нею територіях протягом 1933-1945 pp.

Сепаратизм (франц. séparatisme від лат. separatus — окремий) — прагнення відокремлення, відособлення; рух за відокремлення частини держави і створення нового державного утворення (сікхн, баски, таміли) або за надання частині країни автономії.

Ірредентизм (від італ. irredento — незвільнені) — 1) ідея возз’єднання з основним ядром нації (ірландці в Ольстері), 2) політичний і суспільний рух в Італії наприкінці XIX — на початку XX ст. за приєднання до Італії прикордонних земель Австро-Угорщини з італійським населенням — Трієста, Трентіно та ін.

Міжнаціональні конфлікти (у вузькому сенсі) відбуваються між державами або всередині конфедерації, яку складає низка політично самостійних країн, населених різними етносами. Міжетнічні конфлікти виникають всередині держави.

Міжнаціональний конфлікт (у широкому сенсі) — це будь-яка конкуренція (суперництво) між групами — від протиборства за володіння обмеженими ресурсами до соціальної конкуренції — в усіх тих випадках, коли протистояння зумовлено етнічною приналежністю її членів.

Причини міжнаціональних конфліктів

1. Економічні причини — боротьба етносів за володіння власністю, матеріальними ресурсами (земля, надра).

2. Соціальні причини — вимоги цивільного рівноправ’я, рівності перед законом в освіті, оплаті праці під час прийому на роботу, особливо на престижні місця в органах влади.

3. Культурно-мовні причини — вимоги збереження чи відродження, розвитку рідної мови, об’єднання етносу в єдине ціле.

4. Конфесійні, релігійні відмінності.

5. Історичне минуле взаємин народів.

6. Етнодемографічні — швидка зміна співвідношення численності контактуючих народів внаслідок міграції та відмінностей у рівні природного приросту населення.

Типи міжнаціональних конфліктів

1. Конфлікти стереотипів (етнічні групи чітко не усвідомлюють причини суперечностей, але щодо опонента створюють негативний образ «небажаного сусіда», вірмено-азербайджанський конфлікт).

2. Конфлікт ідей: висунення тих чи інших домагань, обґрунтування «історичного права» на державність, на територію (Естонія, Литва, Татарстан).

3. Конфлікт дій: мітинги, демонстрації, пікети, прийняття інституціональних рішень, відкриті зіткнення.

Способи розв’язання конфліктів:

1) позбавитися найбільш радикальних елементів або груп і підтримати сили, більш схильні до компромісів; важливо виключити будь-які чинники, здатні консолідувати конфліктуючі сторони (загроза застосування сили, наприклад);

2) застосування широкого спектра санкцій — від символічних до військових. Слід враховувати, що санкції можуть спрацювати на екстремістські сили, призвести до посилення конфлікту. Збройне втручання можливе лише в разі, якщо конфлікт, який набув форми збройних зіткнень, призвів до масових порушень прав людини;

3) поділ глобальних цілей на ряд послідовних завдань, які вирішують послідовно — від простих до складних;

4) запобігання конфліктам — сума зусиль, спрямована на те, щоб не допустити подій, що призводять до конфліктів.

V. Підсумок уроку

Учитель. Культура будь-якого народу розвивається не ізольовано від культур інших народів, а закономірно перебуває в контексті світового культурного процесу. Українці віками творили власну самобутню культуру, успадковуючи культурні цінності своїх предків, переймаючи і творчо осмислюючи надбання інших народів.

Одним із найважливіших факторів, що сприяє успішному розвитку національних культур, є засвоєння художнього досвіду інших народів. Інтенсивність і плодотворність цього процесу забезпечують соціально-економічні зв’язки, що зумовлені прагненням народів до взаєморозуміння та взаємозбагачення.

Так формується загальнолюдська культура, до складу якої входять автономні культури усіх народів. Однак кожен окремий індивід, кожен творець оперує конкретними поняттями, творить конкретною мовою, перебуває під впливом свого середовища. Словом, він належить до національної культури, без якої нема культури загальнолюдської, так само як неможлива національна культура без індивідуального творця.

Становлення світового ринку планетарного типу та стрімке розгортання інформаційної революції свідчать про те, що людство вступає в нову глобальну планетарну еру, переходить до нової універсальної технічної та інформаційної цивілізації.

Сьогодні постає проблема формування єдності етнокультурного розмаїття, яке є головною умовою існування світової культури як цілісного феномена.

«Полікультурність» — це такий принцип функціонування та співіснування в певному соціумі різноманітних етнокультурних спільнот з притаманним їм усвідомленням власної ідентичності, що забезпечує їх рівноправність, толерантність та органічність зв’язку з широкою кроскультурною спільнотою, взаємозбагачення культур, а також наявність та визначення спільної загальнодержавної системи норм та цінностей, які становлять основу громадянської свідомості кожного члена соціуму.

Здатність людини розвиватися на мультикультурній основі, засвоювати нові культурні цінності стає дедалі більш соціально значущою. Це один із ефективних механізмів соціокультурної динаміки, власне процесу культуротворчості.

У процесі інтеркультурної освіти і виховання здійснюється формування кроскультурної свідомості як прояву комунікативної раціональності. Вона є цілісним стійким соціально-психологічним утворенням, що включає толерантність, повагу до інших поглядів, культур, релігій, уміння спілкуватися й адаптуватися в полікультурному середовищі.

VI. Домашнє завдання

Опрацювати відповідний матеріал підручника.

 

Тема XIV. УКРАЇНА І СВІТ

УРОКИ 30-31

Місце України в інтеграційних процесах в Європі та у світі

Мета: визначити сутність понять «інтеграція», «інтеграційні процеси»; визначити місце України в інтеграційних процесах Європи. Тип уроку: вивчення нового матеріалу.

ХІД УРОКУ

І. Організаційний момент уроку

II. Мотивація навчальної діяльності

Повідомлення теми уроку.

Інтеграція (від лат. integrum — ціле, integratio — відновлення) — поєднання, взаємопроникнення. Це процес об’єднання будь-яких елементів (частин) в одне ціле. Процес взаємозближення й утворення зв’язків.

III. Вивчення нового матеріалу

Поява на політичній карті Європи суверенної України — політична подія в розвитку сучасної міжнародної системи. Йдеться про державу, яка за розмірами своєї території, кількістю населення, економічними можливостями, інтелектуальним та науково-технічним потенціалом належить до розвинених європейських країн. Сьогодні Україна шукає своє місце в багаторівневій ієрархічній будові міжнародної системи. Позиція України є вирішальною для формування архітектури цієї системи не тільки на регіональному, а й на глобальному рівнях.

Слід зазначити, що активні геополітичні дослідження є дуже важливими, оскільки їх ігнорування призводить до того, що навіть за умов досить сильного потенціалу держава перетворюється на об’єкт маніпуляції сильнішими державами, тобто втрачає суверенітет. Закон геополітики застосовується до усіх держав без винятку, незалежно від їх статусу і місця в міжнародній системі. За сучасних умов значно збільшилась широта вибору зовнішньополітичних рішень, водночас суттєво зросла відповідальність за правильність вибору, його відповідність стратегічним національним інтересам. Виробити правильний зовнішньополітичний курс неможливо без широкого геополітичного аналізу й урахування особливостей геополітичного положення, який визначає загальні закони функціонування й особливості міжнародної системи.

Для України є важливим, що вона чітко визначилась щодо євроінтеграційної стратегії. Зараз перед нашою державою стоїть завдання виробити тактику подальших дій, яка має врахувати складний комплекс геополітичних інтересів, посилення міжнародних суперництв за сфери впливу на нашу країну. Йдеться про трикутник інтересів Росія — ЄС — США і місце України у цьому трикутнику. Взагалі, напрям майбутнього цивілізаційного руху можна визначити як взаємодію трьох векторів — політичного, економічного та культурного. Найбільш гнучким є політичний вектор. Ніщо, окрім власного бажання, не заважає Україні увійти до політичних структур атлантичної цивілізації. Хоча вступ до ЄС і НАТО не є справою майбутнього, проте чітке визначення напряму майбутнього руху потрібне уже сьогодні.

Більш консервативним є економічний вектор. Тут ми маємо справу з економічними реаліями, які змінюються більш повільно.

І нарешті, найбільш консервативним є культурний вектор. Адже культурні та релігійні стереотипи більш стійкі, вони взагалі визначають самоідентифікацію нації. У нашого парламенту та уряду є достатньо важелів впливу на формування культурно-мовного середовища в державі, проте все ще блокується прийняття законів про захист української книжки, пісні, кіно.

Україна, як і всі держави світу, вступила в епоху глобалізації. А збереження її політичної, економічної та культурної ідентичності значною мірою залежить від вироблення правильного зовнішньополітичного курсу — орієнтації на Європу. Європейський вибір України є природним наслідком здобуття країною державної незалежності, попереднього етапу здійснюваних реформ. Такий вибір зумовлений історією українського народу, його етнічними коренями та ментальністю, глибокими демократичними традиціями; ґрунтується на законному прагненні громадян України бачити свою державу невід’ємною складовою єдиної Європи.

►► Тенденції розширення Європейського Союзу на схід

Одним із найбільш значущих трансформаційних процесів після розпаду Радянського Союзу є розширення Європейського Союзу на схід. Цей процес створює абсолютно нову ситуацію на європейському континенті і наближує кордони ЄС безпосередньо до України. Водночас цей процес складний і громіздкий, оскільки остання хвиля охоплювала значну кількість держав. Отже, розглянемо основні аспекти та проблеми розширення ЄС на схід.

Спочатку (1952 р.) до Європейських Співтовариств входило шість країн: Бельгія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Німеччина та Франція.

Економічне піднесення Співтовариств, а разом з тим і зростання політичної ваги держав-членів підтвердили успішність інтеграційних процесів. Протягом свого існування Європейське Співтовариство пережило чотири хвилі розширення. 1973 року до них приєдналася Великобританія, Ірландія, Данія, 1981 р. — Греція, 1986 р. — Іспанія та Португалія, 1995 р. — Швеція, Фінляндія та Австрія.

Після розпуску Варшавського Договору та Ради Економічної Взаємодопомоги Європейський Союз вирішив переглянути свої відносини з країнами Центральносхідної Європи. Головну фінансовотехнічну допомогу було надано Польщі та Угорщині, оскільки саме в цих державах найшвидше проводились економічні та політичні реформи, створювалося відкрите, ринково орієнтоване суспільство. Так ЄС розпочав підготовку до п’ятої хвилі розширення.

Наступним етапом було укладення угод про асоційоване членство між ЄС та державами-кандидатами: 1991 р. — з Польщею, Угорщиною та Чехословаччиною; 1993 р. — з Болгарією, Румунією та Словаччиною; 1995 р. — з державами Прибалтики, 1996 р. — зі Словенією. Хоча ці угоди надають можливість стати повноправним членом ЄС, проте не гарантують його.

Враховуючи складну політичну обстановку в регіоні (війна в колишній Югославії, загострення політичної ситуацій в Росії тощо), Європейська Рада на засіданні у Копенгагені (червень 1993 р.) прийняла рішення про розширення членства. Також було затверджено критерії, яким повинна відповідати держава, щоб стати повноправним членом ЄС.

1997 року на засіданні Європейської Ради в Люксембурзі прийнято рішення розпочати переговори про вступ у ЄС із Польщею, Угорщиною, Естонією, Чехією, Словенією та Кіпром. На засіданні Європейської Ради в Гельсінкі (1999 р.) аналогічне рішення було прийняте стосовно Болгарії, балтійських держав, Румунії, Словаччини, Мальти та Туреччини. Протягом березня 2003 р. — лютого 2004 року до Євросоюзу вступило 10 нових членів. Із 2007 р. членства в ЄС набули Болгарія і Румунія.

Політики та дослідники вважають, що «ЄС ще ніколи не стояв перед перспективою такого дивовижного розширення…». Унікальність подій полягає в тому, що в разі зростання чисельності населення майже на чверть ВВП збільшується лише на 5 % , а дохід у розрахунку на душу населення становить 43 % середнього рівня ЄС. За відносно низького рівня економічного розвитку країн ЄС залишається недосконалою структура виробництва та зайнятості. Це свідчить про додаткове навантаження на бюджет ЄС. Трансформація економік країн Центральної Європи, формування ринкових відносин та структур, подібних до європейських, дозволило забезпечити країнам стабільно високі темпи зростання макроекономічних показників. Внаслідок значного розширення до ЄС увійшли країни, які мають вдвічі-втричі нижчий рівень економічного розвитку, проте відносно дешеві природні і трудові ресурси. Лише тому старі члени Євросоюзу можуть витримувати конкуренцію з боку нових динамічних регіонів світу.

Проте площа всіх країн нової «дванадцятки» ЄС складає лише 10 881,1 тис. км, а кількість населення близько 105 млн. осіб. Якщо порівняти ці показники з параметрами України, то стає зрозумілим, що наша держава просто необхідна для формування повноцінної європейської інтеграційної системи.

Підбиваючи підсумки, можна зауважити, що оцінити наслідки розширення ЄС для країн Центральної Європи досить складно. Фахівці центру досліджень ім. О. Разумкова наголошують, що значних змін у східноєвропейських країнах унаслідок вступу до ЄС не варто сподіватися, оскільки очевидні економічні вигоди уже досягнуті.

►► Проблеми та перспективи входження України до ЄС

1 грудня 1991 р. Україна постала перед світовою спільнотою як незалежна держава. «Повернення до Європи» було проголошено ключовим напрямом політики України. Європейська інтеграція і членство в Європейському Союзі стали стратегічною метою України як найкращий спосіб реалізації національних інтересів — побудови економічно розвиненої і демократичної держави, зміцнення позицій у світовій системі міжнародних відносин.

Україна, успадкувавши від комуністичного режиму неефективну ресурсовитратну економіку, вкрай занедбане довкілля та індустріально-суспільну свідомість, упродовж часу, що минув, не змогла подолати негативні тенденції свого попереднього розвитку в СРСР.

На сьогодні позитивним є те, що Україна здобула статус країни з ринковою економікою. Після вступу до СОТ шанси України на вступ до ЄС помітно зросли. Адже принципи СОТ за своєю суттю збігаються з юридичними критеріями, необхідними для членства в ЄС, тобто вони передбачають лібералізацію торговельного режиму, поліпшення умов конкуренції, створення сприятливого інвестиційного клімату. Членство України у СОТ означає лібералізацію режиму торгівлі між Україною та ЄС і надає можливість реально розпочати роботу з укладення угоди про асоційоване членство України в Євросоюзі. За словами Пітте Мендельсона, комісара ЄС з питань торгівлі: «Вступ до СОТ започатковує новий етап в економічних відносинах України та Євросоюзу. Розпочатий процес стосується не лише торгових та інвестиційних потоків, він знаменує собою неухильну політичну та економічну інтеграцію до світової економіки та поглиблення партнерства між Україною та Євросоюзом».

Таким чином, власне вступ України до ЄС не означатиме автоматичної ліквідації безробіття, гострих соціальних та економічних проблем. Але разом з тим наближення до ЄС дозволить залучити інвестиції потужних ТНК, що поряд з ефективним використанням коштів фінансово-промислових груп і населення дозволить модернізувати українську економіку у найближчі 10-15 років. При цьому зміниться стан структури промисловості, у якій тепер переважають паливно-енергетичні та металургійні галузі, різко зменшиться використання сировини та енергії, ефективніше використовуватиметься трудоресурсний потенціал нашої держави, зменшаться екологічні проблеми. Водночас не варто замовчувати або применшувати складність європейської інтеграції. Зрозуміло, що цей процес буде тривалим і непростим. Зокрема для України інтеграція в Європу означає зростання відкритості національної економіки та конкуренції з боку фірм країн — членів ЄС. Для окремих секторів виробництва, навіть регіонів, це може мати досить несприятливі наслідки, проте потенційні втрати та здобутки від зближення з Європою перевищують можливі витрати та ризики.

Для України основними політичними вигодами послідовної європейської інтеграції є зміцнення стабільності демократичної політичної системи, модернізація правового поля і забезпечення прозорості національного законодавства, поглиблення культури демократії і поваги до прав людини тощо.

Соціальні вигоди інтеграції полягають у підвищенні рівня життя і добробуту, наближенні до високих європейських стандартів особистої безпеки, освіти, охорони здоров’я, якості інформації, екології, вільного руху праці.

У культурно-цивілізаційному аспекті європейська інтеграція — це входження до єдиної сім’ї європейських народів, повернення до європейських культурних традицій. Орієнтація на Європу дозволить Україні вирішити також багато проблем культурного розвитку, оскільки урядові кола Росії для збереження України у своїй зоні впливу, окрім політичних та економічних засобів, активно використовують експансіоністську культурну політику. Російська музика, що абсолютно неконкурентоспроможна на світовому ринку, активно поширюється на українських теренах. Вихід на захищений від неліцензованих підробок світовий культурний ринок дозволить покращити матеріальний стан наших митців.

IV. Підсумок уроку

Процес європейської інтеграції та розширення спроможний внутрішньо консолідувати країни, які бажають стати членами єдиної Європи, сприятиме зменшенню та ліквідації історичних суперечностей між сусідніми країнами. Так само перспектива членства в ЄС для України (навіть у віддаленому майбутньому) повинна стати додатковим вагомим стимулом та мотиваційним фактором внутрішніх реформ, цивілізованого врегулювання всіх внутрішніх та зовнішніх неузгодженостей. Нарешті від інтеграції України до ЄС виграють не тільки ці дві сторони, але й уся центральноконтинентальна Європа, адже після розширення Європейського Союзу за рахунок країн Центрально-Східної Європи та держав Балтії Європейський союз максимально наблизився до України, що надає особливого статусу їхнім відносинам і створює реальні можливості для співпраці.

V. Домашнє завдання

1. Опрацювати відповідний матеріал підручника.

2. Підготуватися до семінару за темою «Міграційні процеси в Україні».

 

УРОК 32

Міграційні процеси в Україні

Мета: ознайомити учнів з новими поняттями й термінами: « грація», «еміграція», «політична, релігійна, екологічна міграцій «біженці»; сформувати уявлення про міграційні процеси в Украї з’ясувати причини і наслідки міграції, їх інтенсивність, географ: розвивати логічне мислення, установлення причинно-наслідкоЕ зв’язків; виховувати почуття відповідальності та патріотизму. Форма проведення уроку: семінар.

ХІД УРОКУ

I. Організаційний момент уроку

II. Мотивація навчальної діяльності

Бесіда

1. Скажіть, чи легко знайти роботу в Україні?

2. Чому важко знайти роботу?

3. Що турбує людину, яка шукає роботу?

4. Чому люди їдуть за кордон?

5. На якій термін виїжджають?

Учитель. Сьогодні на уроці ми з’ясуємо, що змушує людину залишати рідну землю та вирушати в дорогу. З’ясуємо, хто мігрує з України, а хто в Україну. Ми дізнаємось, хто такі біженці та з якими проблемами вони стикаються.

Мине зовсім небагато часу, і перед кожним з вас постане питання: Де навчатися? Яку обрати професію? Як влаштуватися на роботу? Вирішуючи ці проблеми, вам, можливо, доведеться мігрувати країною та за її межами.

Отже, сьогодні ми спробуємо дізнатися якомога більше про міграційні процеси в Україні.

III. Вивчення нового матеріалу

►► План проведення семінару

1. Вступне слово вчителя.

2. Що таке міграція? Які причини міграції?

3. Економічно-соціальна міграція («витік умів»).

4. Біженці і проблеми, що їх супроводжують.

5. Транзит нелегалів через територію України: проблеми та наслідки.

Урок побудовано таким чином: спочатку йде вступне слово вчителя з теми, потім — виступи учнів за запропонованими темами, які коментує або вчитель, або учень-коментатор. Підготовку до семінару слід провести заздалегідь. Учні мають ознайомитися з навчальною, довідковою та художньою літературою та підготувати доповіді.

►► Додаткова інформація

Міграція — це переселення, переміщення населення, пов’язане зі зміною місця проживання або з регулярним поверненням до нього; це складне соціально-економічне явище.

Характер, напрями та інтенсивність міграцій визначає зміна структури економіки і продуктивних сил, соціальна і трудова мобільність населення. Розвиток ринкових відносин зумовлює активізацію територіальних переміщень населення.

Причини міграції: економічні, національні, релігійні, політичні, екологічні. Особливого значення серед причин і мотивів міграції населення набувають якість навколишнього середовища, стихійні лиха, різний рівень економічного розвитку регіону, галузева структура народного господарства, наявність розгалуженої транспортної мережі, розвиток соціальної інфраструктури (можливості одержання освіти, культури, підвищення матеріального добробуту тощо). Міграційні процеси населення впливають на розвиток трудового потенціалу. Міграції призводять до зміни географічного розміщення населення, його густоти та заселеності території і супроводжуються збільшенням або скороченням чисельності населення, зміною його статевовікового, сімейного та етнічного складу, соціальної структури територіальних спільнот як в місцях виїзду, так і в місцях поселення мігрантів.

Суттєвим є поділ міграцій на зовнішні та внутрішні.

Зовнішні міграції — це переміщення населення між країнами, групами країн.

Внутрішні міграції — це переміщення населення в межах країни, між регіонами, населеними пунктами. В Україні зовнішні міграції завжди були зумовлені соціально-економічними, політичними та релігійними причинами.

Важливе значення для України мають внутрішні міграції населення, тобто міграції, які відбуваються між її регіонами, областями, населеними пунктами за схемою: місто — місто, село — місто, місто — село, село — село і т. ін.

Виділяють 4 основних типи міграції: епізодичну (поїздки на відпочинок, навчання), маятникову (переміщення по відносно стабільних маршрутах в одну сторону, а потім назад), сезонну (як правило, на сезонні роботи) — поворотні типи; безповоротний тип міграції. Переважно саме безповоротний тип, який породжує найбільшу кількість проблем, і є об’єктом соціальної роботи.

За ступенем керованості розрізняють організовану міграцію, здійснювану за участі державних чи громадських органів, і неорганізовану (стихійну), що здійснюється силами і засобами самих мігрантів. Прикладом організованої міграції може служити освоєння цілини у 50-х рр. XX ст., відрядження за путівками комсомолу на будівництво важливих об’єктів та ін.

Щодо переміщення розрізняють: добровільну, вимушену і примусову міграцію. Добровільна міграція здійснюється людиною за власним бажанням у пошуках кращого місця роботи, житла або через необхідність здобути освіту і т. ін. Приклади примусової міграції можна знайти в сучасній історії — це і сталінські депортації народів, і практика вивезення радянських громадян на роботи до Німеччину фашистськими окупантами за часів Великої Вітчизняної війни. Вимушеною міграцією вважають також ситуації, коли особи вимушені залишати місце свого проживання через воєнні дії або рятуючись від тих чи інших природних чи антропогенних катаклізмів (внаслідок землетрусів, повеней, промислових аварій і т. ін.).

На сучасному етапі в межах України виділяють два райони інтенсивних маятникових міграцій: Донбас, де знаходиться Донецько-Макіївська міська агломерація, та Західного регіону України — Закарпатська, Львівська, Івано-Франківська і Чернівецька. Головною причиною розвитку інтенсивних маятникових міграцій у названому регіоні є значна густота сільських і міських поселень та сприятлива вікова структура.

Можливі дії української держави стосовно міграції кваліфікованої робочої сили повинні спиратися на два основних принципи: суверенне право кожної країни вирішувати, хто може в’їхати на її територію, і право кожної людини на еміграцію.

Об’єктом турботи соціальних служб є переважно особи, які в’їжджають у країну, — іммігранти. Згідно із законодавством України, імміграція — це прибуття до України чи залишення в Україні у встановленому законом порядку іноземців та осіб без громадянства на постійне проживання. Відповідно, «іммігрант — це іноземець чи особа без громадянства, який отримав дозвіл на імміграцію і прибув в Україну на постійне проживання або, перебуваючи в Україні на законних підставах, отримав дозвіл на імміграцію і залишився в Україні на постійне проживання».

Однією з найбільш значних у кількісному відношенні та однією з найскладніших у соціальному плані груп мігрантів є біженці.

Хоч за своєю етимологією терміни «мігранти» і «біженці» близькі й означають осіб, що змінили (тимчасово чи взагалі) місце свого проживання, проте біженці є особливою групою, яка досить суттєво відрізняється від інших груп мігрантів, має свій особливий статус і вимагає особливих підходів у соціальній роботі. Тому і в міжнародному праві, і в юридичних системах ряду держав розуміння цих і ряду інших визначень є різним. Відповідно зміст і основні аспекти технології соціальної роботи з мігрантами багато в чому детерміновано тим, до якого розряду за своїм соціальним і юридичним статусом вони належать: мігранти, іммігранти, біженці, переміщені особи і переселенці. За визначенням Конвенції ООН про статус біженців (прийнята 28 липня 1951 р.), біженці — це особи, що були змушені залишити свою країну «через обґрунтовані побоювання, що їх будуть переслідувати через расові, релігійні, національні причини, за приналежність до визначеної соціальної групи чи через політичні переконання».

Цілком узгоджується з цим міжнародно прийнятим визначенням і термін «біженці», прийнятий національним законодавством України. Згідно із законодавством України, біженець — це «особа, яка не є громадянином України і внаслідок цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), приналежності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності і не може користуватися захистом цієї країни, або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань». Якщо ще 10 років тому проблеми біженців для України не існувало, то сьогодні з розвитком конфліктів у деяких колишніх республіках СРСР та на Близькому Сході, а також в зв’язку з тим, що кордони держави стали «прозорими», проблема біженців та мігрантів із бідних країн Сходу та Африки на сьогодні надто загострилася і вимагає дедалі більшої уваги держави, у тому числі соціальних служб.

На сучасному етапі надзвичайно актуальною для України є проблема вдосконалення міграційної політики. Необхідність активного втручання урядових структур у перебіг міграційних процесів є очевидною, проте діяльність держави в жодному разі не повинна обмежуватись заборонними заходами, наслідком яких може бути зростання нелегальної міграції та підвищення напруженості у суспільстві. Міграційна політика має враховувати світовий досвід, який свідчить про отримання користі навіть з еміграції висококваліфікованих спеціалістів.

VI. Підсумок уроку

Учитель. Особливості розташування України на міграційній карті полягає в тому, що вона одночасно належить до трьох груп країн: тих, звідки міграція відбувається, через яку проходить транзит, а також тих, куди вона прямує. Кількість населення, як ми переконались, формується за рахунок міграційних процесів. Масова міграція і еміграція змінюють як демографічну, так і соціальну структуру населення.

V. Домашнє завдання

1. Опрацювати відповідний матеріал підручника.

2. Що б ви запропонували, аби зменшити еміграційні процеси в Україні?

3. Підготувати проекти за темами:

• • «Особливості формування української культури протягом історії».
• • «Видатні українці та їх внесок у світову культуру».
• • «Видатні українці та їх внесок у світову науку».
• • «Українська діаспора у світі».
• • «Мислителі української діаспори».

 

УРОК 33

Внесок українців у світову науку і культуру. Українська діаспора у світі

Мета: актуалізувати знання учнів з історії розвитку культури України; виховувати свідоме ставлення учнів до духовних надбань свого народу, повагу до національної та світової культури; виховувати культуру особистості; вдосконалювати вміння із захисту учнівських проектів.

Тип уроку: комбінований.

ХІД УРОКУ

I. Організаційна частина уроку

II. Мотивація навчальної діяльності учнів

Бесіда

1. Назвіть найбільш важливі, на ваш розсуд, досягнення українського народу в галузі науки і культури?

2. Які чинники впливали на розвиток української науки і культури?

3. Яких відомих діячів української науки і культури ви можете назвати?

III. Вивчення нового матеріалу

Для української національної культури основоположною і базовою є народна культура, на основі якої поступово сформувалися професійні наука, література, мистецтво. Своєрідність української культури визначили також географічні умови, особливості історичного шляху, а також взаємодія з культурою інших етносів. Важливим історичним етапом розвитку культури стало прийняття Київською Руссю у X ст. християнства.

Труднощі, що виникали на історичному шляху України (монголо-татарське завоювання в XIII ст., польсько-литовська експансія в XIV—XVI ст., залежність від Російської та Австрійської імперій в XIX—XX ст.), були тим базовим чинником народної культури, що вплинув на формування вітчизняної традиції. Це було зумовлене тим, що в українців була відсутня національна культурна еліта, оскільки, починаючи з XVI ст., феодально-боярська знать прийнявши католицизм, долучилась до польської культури, а з кінця XVIII ст. козацька старшина у переважній більшості була зрусифікована.

Справжніми творцями і носіями культури увесь цей час залишались духовенство, козаки, ремісники селяни.

Українська культура тривалий час розвивалась як народна: у ній значне місце посідали фольклор, народні традиції, які зумовили її особливу чарівність і колорит. Особливо яскраво це виявилося в мистецтві — народних думах, піснях, танцях, декоративно-прикладному мистецтві. Саме завдяки збереженню і продовженню традицій, корені яких сягають культури Київської Русі, став можливим розквіт української культури XVI—XVII ст. і культурне відродження XIX ст.

Проте мали місце і негативні наслідки такого розвитку української національної культури. Протягом тривалого часу чимало талановитих людей, що народилися і виросли в Україні, згодом залишали її і пов’язували своє подальше життя і творчість з російською, польською та іншими культурами. Разом з тим самобутня і старовинна система освіти, яка досягла свого розквіту за доби Козаччини і забезпечила практично суцільну грамотність населення; давні традиції книгописання; орієнтація на провідні центри Європи, зокрема на візантійську культурну традицію; роль України-Руси як центру християнства у східнослов’янському світі, як центру наук і вищої освіти; меценатство та державна підтримка культури рядом визначних державників — Костянтином Острозьким, Петром Конашевичем-Сагайдачним, Іваном Мазепою та ін. — все це дозволило піднести українську культуру до рівня світового явища, створити ряд класичних шедеврів у галузі друкарства, архітектури, літератури, досягти значних успіхів у науці.

Відомий дослідник української культури Іван Огієнко зазначав, що українській культурі від самого початку були притаманні відкритість світу, відсутність ксенофобії і гуманізм. Говорячи про гуманістичну суть української культури, необхідно зазначити, що творча спадщина Григорія Сковороди, Феофана Прокоповича, Пантелеймона Куліша, Тараса Шевченка була спрямована на розв’язання таких питань, як сутність та умови людського щастя, сенс людського існування. На відміну від суспільної думки інших європейських країн, де проблеми бідності, хвороб і безкультур’я намагались подолати шляхом запровадження досягнень технічного прогресу, зростання продуктивності праці, соціальних експериментів, українські мислителі закликали до іншого. «Сродна праця» і самопізнання, свобода, заради якої не шкода втратити благополуччя, обмежити життєві потреби, віддавати перевагу духовного над матеріальним — ось ті шляхи і рецепти щастя, які пропагували провідні українські мислителі. Ці погляди згодом знайшли відображення у європейському екзистенціалізмі, а в наш час вони набули особливого значення для усього людства.

Український народ має багату і бурхливу історію. За тяжких, складних умов йому доводилось захищати свою волю від ворогів, виявляти витривалість в умовах поневолення. Ця боротьба виховала в українців найяскравішу, найхарактернішу рису — волелюбність. Тому й не дивно, що саме цей народ наприкінці XVI ст. створив Запорізьку Січ, яка стала найміцнішим бастіоном демократії та свободи не тільки для себе, але й для сусідніх народів. Тому і всю творчість народу пронизує тема боротьби за волю і незалежність. Свої волелюбні прагнення й творчу вдачу українці відтворили у фольклорі, витворах ужиткового прикладного мистецтва (картинах, вишивці тощо).

Виступи учнів із захистом проектів

1. «Особливості формування української культури протягом історії».

2. «Видатні українці та їх внесок у світову культуру».

3. «Видатні українці та їх внесок у світову науку».

4. «Українська діаспора у світі».

5. « Мислителі української діаспори «

Обговорення проектів. Рецензування.

IV. Домашнє завдання

1. Опрацювати відповідний матеріал підручника.

2. Підготуватися до «круглого столу» за темою «Я — член сім’ї, громадянин держави, громадянин планети Земля».

 

УРОК34

Я — член сім’ї, громадянин держави, громадянин планети Земля

Мета: прищеплювати почуття патріотизму та відповідальності за свою Батьківщину; виховувати почуття поваги і любові до державних символів, до культури і традицій народів, що проживають на території України, почуття толерантності та патріотизму.

Тип уроку: систематизації та узагальнення. Форма проведення уроку: «круглий стіл».

ХІД УРОКУ

I. Організаційний момент уроку

II. Основна частина уроку

Ведучий — вчитель.

Учасники: учні класу.

►► Я — громадянин України

На Дельфійському храмі було викарбувано: «Пізнай самого себе». Саме із самопізнання й починається визначення мети життя. Поняття «Я» дуже складне. Кожна людина бачить себе по-різному. Тому розрізняють «реальне Я» — те, якою уявляє себе людина; «динамічне Я» — те, якою людина хоче стати; «фантастичне Я» — якою вона бачить себе у мріях; «майбутнє Я» — якою вона може стати.

Досвід людства показує, що по-справжньому пізнати себе і стати краще змогли лише ті люди, що діяли на благо інших людей. Щоб отримати ту долю, якої ви прагнете, треба уважно вивчати і свідомо формувати свій характер. Формується характер під впливом трьох умов: спадковості (того, що відрізняє людину від народження від інших людей); суспільного середовища, самовиховання. Характер проявляється у звичках, манерах людини, ставленні до навколишньої дійсності.

Кожен член суспільства є представником тієї чи іншої соціальної групи, тієї чи іншої нації. Всі ми, хто живе в нашій країні, незалежно від соціальної і національної приналежності, — громадяни своєї Вітчизни, своєї держави.

►► Що ж таке держава і що означає бути громадянином своєї країни?

У сучасному світі існує багато держав. Всі вони пройшли шлях історичного розвитку. Українська держава має свою історію. Сьогодні наше суспільство і держава переживають важкі часи. Триває становлення української незалежної держави. Давно відомо: щоб держава добре виконувала свої завдання, захищало права громадян, необхідні 3 гілки влади. У нинішній Конституції нашої країни закріплено принцип поділу влади. Законодавча влада належить Верховній Раді. Функції виконавчої влади покладено на Кабінет Міністрів України. Самостійність і право діяти незалежно від інших гілок влади визнаються і за органами судової влади. Президент України є главою держави.

Громадянство — це стійкий політичний правовий зв’язок людини з державою. Бути громадянином — значить користуватися певними правами і нести необхідні обов’язки по відношенню до своєї держави. Ці права та обов’язки визначено в Основному Законі країни — Конституції. З-поміж найважливіших прав людини — право на життя, свободу, особисту недоторканність, на вільну працю, відпочинок, на освіту, вільну участь у культурному житті суспільства, право на свободу думки, совісті і релігії.

Конституція України наділяє громадян широкими правами і свободами. Громадяни нашої країни рівні перед законом незалежно від походження, соціального чи майнового стану, расової та національної приналежності, статі, освіти, мови, ставлення до релігії.

До того громадянина, що не виконує свої обов’язки, держава застосовує різні заходи впливу, які можуть бути дуже суворими або відносно м’якими. Свідоме та сумлінне виконання своїх обов’язків, засноване на розумінні їх необхідності, вміння правильно користуватися своїми правами не на шкоду оточуючим, активна й осмислена участь у політичному житті країни, готовність відстоювати демократичний правопорядок — ось ті громадянські якості, які так необхідні сьогодні кожному члену нашого суспільства.

У Загальній декларації прав людини записано: «Кожна людина має право на громадянство. Ніхто не може бути безпідставно позбавлений свого громадянства або права змінити своє громадянство». Ці положення увійшли в нову Конституцію України.

Життя сьогодні швидко змінюється. Україна стала на демократичний шлях розвитку, на шлях створення правової держави, яка визнає за кожною людиною особисту недоторканність, свободу, незалежність, здатність самостійно вирішувати, що для неї важливо, цінне, вигідне.

Зв’язок людини з суспільством і державою чудово описує давнє словосполучення — «громадянин Батьківщини». Отже, як бачимо, держава також повинна підкорятися законам, володіти встановленими законом правами, а також нести відповідальність перед громадянином.

Люди давно зрозуміли величезні переваги порядку і страшну, руйнівну силу безладу. Важко позначаються на долях людей розбрат, сварки, нетерпимість, що переростають у нескінченні війни, революції, міжусобиці. Людям завжди був необхідний такий регулятор поведінки, який допоміг би їм спокійно домовитися щодо найгостріших проблем. Норми права внесли в життя суспільства елементи загальної угоди, громадянського миру, діалогу, домовленості.

Взаємозв’язок права і свободи чудово описав Еммануїл Кант у своєму категоричному імперативі: роби так, щоб свобода твоїх вчинків була сумісна зі свободою кожного й із загальними законами. Всі наші права точно визначені й записані в правових документах, прийнятих ООН, зокрема, Загальній Декларації прав людини, Міжнародній хартії прав людини, а також у Конституції та інших юридичних паперах, що стосуються прав людини.

Наша Конституція включає в себе певний набір цінностей, у тому числі й моральні:

• • віра в добро і справедливість;
• • цінності демократії: стверджувальні права і свободи людини; цінності патріотизму: вшанування пам’яті предків; цінності міжнародного співробітництва: усвідомлення себе частиною світового співтовариства;
• • цінності соціального світу: ствердження громадянського миру і злагоди.

У переліку цивільних прав, проголошених у Загальній Декларації прав людини, одним із вихідних є право на свободу переконань. У людини в процесі життя формуються особисті погляди на світ, людей, самого себе. Жорсткі погляди називаються переконаннями. Переконання утворюються внаслідок роботи нашого розуму. Кожен громадянин з часом формує особисті переконання та за умови дотримання законів і моральних норм обирає згідно з цими переконаннями ту чи іншу лінію поведінки.

Хто рухається вперед у знанні, але відстає у моральності, той більше прямує назад, ніж вперед. Арістотель

Запитання для «круглого столу»

1. Людина вчиняє добре, сподіваючись на винагороду. Чи можна оцінити цей вчинок як моральний? Чому ви так вважаєте?

2. Що таке громадянин? Що означає сьогодні бути гідним сином Батьківщини?

3. Як ви розумієте слово «цінність»? Чому сором і правда — цінності особливі, унікальні?

4. У мудреця запитали: «Яке життя найкраще?» Він відповів: «Коли ми не робимо того, що засуджуємо в інших». Яка ваша думка?

5. Чи вважаєте ви себе людиною, у якої є ідеали? Якщо так, то які вони?

6. Що ви можете сказати про рівень життя основного населення України?

7. Яке рішення ви приймете, якщо матимете можливість вибирати місце постійного проживання? Чому?

8. Що для вас є вищою моральною цінністю?

9. Чи можна прожити життя, маючи гроші, але не маючи ідеалів?

10. Чи згодні ви із судженням: «Батьківщина, добра чи погана, завжди залишається Батьківщиною»?

11. Якій музиці ви віддаєте перевагу?

12. Ваше ставлення до ідеї: «Любов до іншої людини починається з любові до себе»?

13. Що таке людська гідність і як вона відрізняється від почуття власної гідності?

14. Який зміст ви вкладаєте в слова «повага до закону»? Чому закони недостатньо просто знати, а необхідно поважати?

15. Чи вважаєте ви себе патріотами своєї Батьківщини. Якщо так, то чому? Чи може патріотизм бути модним чи не модним в певні періоди історичного розвитку?

16. Чи відчуваєте ви себе громадянином планети?

17. Що може зробити людина для планети Земля?

Ведучий. Послухайте «лист» про життя заможного і бідного громадянина України і дайте відповіді на запитання.

«Лист від вашого однолітка»

Нещастя бути багатим. Зараз чимало людей виступають проти багатих, кажуть, що їх треба зітерти з лиця землі. Але що стали б робити бідні без багатих? Адже багаті подібні до джерела. Вода не могла б зрошувати всі ділянки землі, якби не було каналів. Крім того, у багатих є свої прикрощі, про які бідні, мабуть, ніколи не замислюються. Ось кілька прикладів:

• • багаті ніколи не бувають задоволеними, їх завжди турбує думка про те, як влаштувати життя і збільшити свої статки;
• • вони завжди бояться злодіїв, вони платять більше податків, ніж бідні;
• • вони руйнують своє здоров’я, вживаючи занадто поживну і вишукану їжу, надмірно віддаючись насолодам;
• • їм заздрять і у них багато ворогів;
• • вони часто наражаються на небезпеку;
• • вони погано розуміють потреби близьких своїх;
• • нарешті, їм завжди загрожує небезпека розоритися і стати бідним.

Щастя народитися бідним. Бідняки мають численні переваги, а саме:

• • вони задоволені малим: у них менше турбот;
• • вони охочіше працюють; вони не бояться злодіїв;
• • вони рідше ризикують захворіти через надмірності;
• • вони краще розуміють потреби своїх близьких;
• • вони завжди плекають надію бути багатими.

Запитання

1. Чи згодні ви з позицією автора?

2. Що, на вашу думку, краще?

IV. Підсумок уроку

Якщо мене спитають, де я народилася, я відповім: «На Землі». Я вважаю, що власне факт мого народження на земній кулі робить мене громадянином світу.

Будь-яка людина має право на громадянство. Громадянином, за визначенням тлумачного словника Ожегова, є «особа, яка належить до постійного населення даної держави, що користується його захистом і наділена сукупністю прав і обов’язків».

Утім, як мені здається, належати до будь-якої держави не можна, оскільки це означало б втрату свободи, потрапляння в рабство. Як приклад можна привести Німеччину часів Другої світової війни, коли Гітлер у кожному німецькому громадянина «виховував» патріота, що мав плекати у собі ознаки арійця і ненавидіти решту людей.

«Патріотизм — релігія скажених» — так вважав Оскар Уайльд. Адже саме патріотизм, що культивує думку про відчуття себе громадянином з величезними правами, найчастіше стає причиною нескінченних міжнародних чвар.

Тож, на мою думку, аби уникнути цього, кожному з нас перш за все необхідно розвинути в собі почуття громадянина світу, почуття єдності всього народу, що проживає на землі. Я — громадянин світу.

 

УРОК 35

Резервний

Література

1. Бізбіз Т. 0.,Авраменко В. О., Чабан Л. Г. Людина і світ. 11 клас. Розробки уроків. — X. : Вид. група «Основа», 2010.

2. Вілков В. ТО., Ніколаєвський В. М., Омельченко В. В., Салтовський О. І. Людина і світ: Навч. посібник. — X., 2001.

3. Волков Ю. Г., Поликарпов В. С. Человек: Энциклопед. словарь. — М.: Гардарики,1999.

4. Гісем О., Мартишок О. Основи філософії. Людина і світ. 11 клас. Філософський тренінг. — Тернопіль: Богдан, 2003.

5. Гісем О., Мартинюк О. Основи філософії. Людина і суспільство. 11 клас. Філософський тренінг. — Тернопіль: Богдан, 2003.

6. Гуревич 77. Современный гуманитарный словарь-справочник . — М., 1999.

7. Діденко В. Ф., Кондрашова-Діденко В. І. Людина і світ. — К., 1998.

8. Зарубіжні українці: довідник. — К., 1991.

9. Кремінь В. Г. Філософія. — К., 2004. — С. 313-316.

10. Ладиченко Т. В. Методичні рекомендації щодо вивчення курсу «Людина і світ». — X.: Вид. група «Основа», 2005.

11. Людина в сучасному світі. — К., 1997.

12. Міхнєвська Н. В. Що таке пізнання? // Історія та правознавство. — № 1. — 2010.

13. Національні відносини в Україні у XX ст.: Збірник документів і матеріалів. — К., 1994.

14. Нестеренко В. Г. Вступ до філософії: онтологія людини. — К., 1995.

15. Павліченко П., Літвіненко Д. Соціологія. — К., 2002.

16. Петренко Г. Г. Культура спілкування // Історія та правознавство. — № 7. — 2010.

17. Политология / Под ред. М. Василика . — М., 1999.

18. Політологія / За ред. О. Семківа. — Львів, 1993.

19. Рябов С., Томенко М. Основи теорії політики. — К., 1996.

20. Світ і людина, суспільство: Хрестоматія / За ред. Р. А. Арцишевського. — К., 1997.

21. Теорія та історія світової і вітчизняної культури (керівник А. Бичко). — К., 2004.

22. Філософія: Навч. посібник (курс лекцій) / За ред. І. Ф. Надольного. — К.: Т-во «Знання», 2001.

23. Філософський енциклопедичний словник. — К., 2002.

24. Человек: Философский энциклопедический словарь. — М.: Наука, 2000.

25. Хамітов Н. Історія філософії: проблема людини. — К., 2006.