У світі лінвістичних казок
(українська мова)
Упорядник Здрилюк Іванна Михайлівна
Передмова
Відомий український великий педагог, мудрий учитель В. О. Сухомлинський писав: «Казка – свіжий вітер, що роздмухує вогник дитячого мислення й мови». В загальному Вікіпедія трактує нам визначення казки так, що це вид художньої прози, що походить від народних переказів, порівняно коротка розповідь про фантастичні події та персонажів, такі, як феї, гноми, велетні тощо.
Лінгвістична казка – це дуже цікавий вид навчання, який найкраще себе зарекомендував для учнів молодших і середніх класів. З її допомогою можна захоплююче розповісти про правила української мови, члени речення, розділові знаки, різні частини мови. Це легко, цікаво і пізнавально. За допомогою гри лінгвістична казка пояснює правила і закони мови. Хоч вона з’явилася на світ набагато пізніше традиційних фольклорних казок, у неї обов’язково повинні бути свої герої, елементи чарівництва і казкові перетворення. Композиційно лінгвістична казка складається з приповідки, зачину, самої дії і кінцівки. При цьому характерною рисою є те, що в кінцівці обов’язково робиться наголос на лінгвістичні поняття, які випливають змісту самої казки.
Казка про Мову
Колись дуже давно, жив на землі народ. Було це сильне, красиве і могутнє плем’я. Вони дружно працювали, вирощували врожаї. Рибалили. Полювали. Розводили худобу. Заможно жили ці люди. Та була у них одна велика біда: не мали вони мови. Зовсім не могли розмовляти, співати пісень, не могли сваритися, вимовити слів радості й любові, тому посмішка рідко торкалася їхніх облич. А винні в цьому були вони самі.
Багато років тому цей народ образив добру фею – Мову, і вона, гірко зітхнувши, назавжди пішла від них, забравши з собою слова-квіти.
Оніміле плем’я давно пошкодувало, що скоїло таке, та часу назад не повернеш, помилки не виправиш. У тому племені, по сусідству, жила дівчинка з довгою косою, добрим серцем і великими, як небо, очима та хлопчик, який чудово грав на сопілці. Хлопчик часто заходив до сусідів. Щоб подивитися на прекрасні вишиванки дівчинки, а вона заслухалася його грою.
Бачачи, як тяжко горює їх народ без мови, діти самі теж переживали, бо не могли висловити своїх думок і почуттів. Хлопчик подумав відшукати Мову, попросити у неї вибачення за свій народ і повернути втрачені слова-квіти. Дівчинка вирішила піти з ним, бо одна голова – добре. А дві – краще. Та як же вони обізвуться до Мови, як скажуть, чому прийшли? Дівчинка вишила їх прохання на рушникові, він вийшов прекрасним, а хлопчик спробував домовитися через гру на сопілці. І полилась чарівна мелодія, якою всі заслухалися.
Чи довго шукали фею діти, чи ні, того ніхто не знає. Знайшли її серед величезного поля, засіяного квітами-словами, які вона доглядала. Від пахощів цих квітів запаморочилася голова у дітей, а з вуст полилася пісня. Діти показали свої дари. Побачивши рукоділля дівчинки, почувши гру хлопчика, Мова все зрозуміла без слів. Взяла цілі оберемки своїх чарівливих, запашних різнокольорових слів і пішла за дітьми, понесла мову людям.
З низько схиленими головами, з пошаною зустрічало плем’я Мову. Радості не було меж. Вдихнули люди аромат чарівних квітів… і заговорили, заспівали від щастя. З того часу бережуть вони слова-квіти, шанують Мову, як найбільший, найкоштовніший скарб.
Як виник алфавіт
Було це дуже давно. Жили собі у незвичайному царстві звуки. Все було б добре, коли б у їхньому царстві панував закон, порядок. Але звуки були незадоволені тим, що вимовляли їх так, як кому заманеться, а букв тоді ще не було.
От і вирішили звуки обрати собі царя. Голосні обрали А, а Приголосні – Б. Кому ж них бути царем? Почалися суперечки. Приголосних було більше, тому вони перемогли. Царем став Б. Він сильніше любив Приголосні, догоджав їм. коли збирав звуки на раду, то Приголосні садив на найпочесніші місця. А Голосні завжди сиділи десь у куточку.
Не хотіли Голосні терпіти приниження. Змовилися й утекли. У царстві стався переполох, замість слів виходили якість дивні звукосполучення.
Зрозуміли Приголосні, що без Голосних їм не обійтися. Пішли вони на розшуки. Багато царств обійшли, та все даремно. Приголосні розділилися на групи, продовжували пошуки. Одного разу втомлені Л, Ф, В, Т сіли перепочити. Раптом вони почули дивні слова, складені тільки з голосних. Зрозуміли Л, Ф, В, Т, що у цьому маленькому царстві проживають Голосні.
Тоді звуки вирішили намалювати себе і своїх друзів на папері.
Вийшли такі слова: „Ш…н…вн… Г…л…сн…! Пр…с…м в…б…ч…нн… .
П….в…рт…йт…сь. Ч…к……………. м… .”
Листочки з дивним текстом розвішали по всьому царству. Коли Голосні побачили написи, то відразу здогадалися, що мало бути на місці пропусків. Кожен Голосний намалював себе. Всі разом Голосні вирішили повернутися.
Щоб жити у злагоді, звуки придумали створити склад букв, який вони назвали Алфавітом. З того часу звуки стали позначатися певними літерами. Але одна букви могла виражатися двома звуками (щ) або дві букви могли означати один звук (дз, дж). Букви і звуки про все мирно домовились і видали чіткі закони-правила. Царем обрали звук А. А царицею стала літера А. В алфавіті ця буква стоїть на найпочеснішому першому місці.
КАЗКА ПРО ВЕЛИКУ БУКВУ
Жила-була маленька буква. Її часто пропускали, недописували, а інколи просто не помічали. Засмутилась маленька буква і вирішила все змінити.
Подумала: «А що, коли я перейду з середини речення на початок?» І сталося диво. Стали поважати малу букву, писати її вже великою. Але цього їй було замало. Захотілося їй дати ймення містам, вулицям, річкам і морям, горам і долинам. Після цього її почали шанувати ще більше. Але і цього їй мало. Задумала вона приєднатись до імен, по батькові, прізвищ. Від цього вона стала ще більшою, товстою.
З тих пір всі слова, в які потрапляла вона, пишуть з великої букви.
ЧОМУ А ПЕРША?
У кімнаті робилося щось незрозуміле. Усі букви вийшли із азбуки і голосно сперечалися, допитувалися одна в одної про те, чому буква А перша в алфавіті
— Ми хочемо бути першими! — кричали О та У.
— Що ж робиться? — шипіли шиплячі. — Буква, з якої починаються такі слова, як ангіна, акула, стоїть на чолі цілої азбуки!
— Таки все правильно, — мовчки думали приголосні букви. — Адже недаремно найдобріші фрукти— апельсин, абрикос, ананас —починаються з букви А.
Але голосніше всіх кричала Я:
— Чому ж таки перша А, а не Я?
— А тому, — спокійно сказала буква А, яка мовчала до цього часу, — що я найстаріша між вами, що найперше слово кожної маленької дитини починається на А.
— Що ж це за слово таке? — не вгавала Я.
— Агу, — сказала А. — І, окрім того, я схожа на капітана, що стоїть на своєму містку. А всім відомо, що капітан повинен бути завжди попереду всіх.
— Так, це правда, — сказав тихо і м’яко м’який знак. Всі подумали над тим, що говорили, поділились ще думками і згодилися. А і до цього часу перша у алфавіті.
ТВЕРДІ ТА М’ЯКІ ПРИГОЛОСНІ
Я— фея Фонетика. Мені дуже приємно, що ви цікавитеся життям мого королівства. Напевно, ви вже знайомі з деякими моїми мешканцями? Спробуйте їх назвати?
-Так. Це звуки — Голосні та Приголосні.
Сьогодні я познайомлю вас ще з одними своїми помічниками. Але спочатку хочу трохи розповісти про них.
Якось я завітала у пташине царство. Мене привітав багатоголосий хор птахів. Одні співали дзвінко-дзвінко, голос інших нагадував шум дерев і шелест трави.
І уявила я своє царство – царство звуків. Звуки так само, як і пташині голоси, розрізняються: одні утворилися за допомогою голосу і шуму, але в них переважає голос. Це дзвінкі приголосні. У вимові інших звуків чути лише шум. їх називають глухими. Також я помітила,що деякі дзвінкі і глухі звуки — родичі. Вони дуже схожі між собою, як близнята. Коли пошепки вимовиш [б], чується [п]; або скажеш дуже тихо [д], а почуєш [т]. Так я їх і попарувала. Утворилося одинадцять пар.
Без пар залишилося дев’ять дзвінких приголосних! і один глухий. Ось вони, мої маленькі помічники:
| Дзвінкі та глухі приголосні (парні) |
| [б] [д] [д’] [ж] [з] [з’] [дж] [дз] [дз’] [ґ] [г] |
| [п] [т] [т’] [ш] [с] [с’] [ч] [ц] [ц’] [к] [х] |
| Дзвінкі приголосні, що не мають пари |
| [в] [й] [л’] [л] [м] [н’] [н] [р] [р’] |
| Глухий приголосний, який не має пари |
| [ф] |
Зустрілись якось Тверді і М’які Приголосні. Група Твердих Приголосних почала хизуватися перед М’якими.
— Ми завжди зберігаємо свою форму,— гордо заявив [г].
— У нас надзвичайно стійкі переконання,— з металом у голосі промови в [ґ].
— Ми ніколи не піддаємося ніяким впливам;— прохрипів [х].
— І завжди в усьому впевнені,— додав [к].
Губні [б], [п], [в], [м], |ф| усі разом гордо закопилили губи і запишалися у своїй твердості і непохитності.
Навіть Шиплячі [ж], [ч], [дж] і ті щось шепотіли про свою цілеспрямованість і твердість.
— Я теж з вами, панове,— гаркнув [р], правда, тільки в кінці складу. А М’які скромно мовчали. Адже вони мали надто м’який характер, щоб дорікати хвалькам за їхню твердоголовість і твердолобість. І тільки найм’якший [й], у якого ніколи не було твердої пари, як у інших М’яких Приголосних, тихенько промовив, звертаючись до Твердих:
— А може, ви хоч іноді пом’якшуєтесь?
— Іноді ми можемо трохи поступитися з поваги до сусіда [і] та ще деяких сусідів і пом’якшитись, але щоб стати М’якими (!!!) — ні, цього ніколи не буде! — дружно ствердили Тверді Приголосні.
Казка про голосні і приголосні звуки
За високими горами, за синіми морями, у таємному паперовому палаці жила-була королева Мова зі своїми придворними звуками.
Жили вони в дружбі й злагоді доти, доки один з придворних не крикнув: «Брати мої, я найпотрібніший, найкорисніший звук для людей, а ви всі нікому не потрібні!»
Що тут сталося. Звуки обурилися. Кожен став себе розхвалювати.
- Я найголовніший, найкругліший, мене дуже легко вимовляти, – запевнює всіх звук [о].
- Ні, я найважливіший, – обурився звук [ж], – без мене не може існувати велика кількість слів.
- А я найширший, – шипить звук [ш].
- А я вмію ричати, – сердиться звук [р].
- А я найбашковитіший, – фиркає звук [ф].
Вони сперечалися так голосно, зчинився гамір такий, що прибігла королева Мова. Найкрикливіших і найголосніших, звуки [а], [о], [у], [е], [и], [і], вона назвала голосними, а інших, тихіших і спокійніших, які завжди погоджувалися з голосними, – приголосними. Приголосні звуки не кричали і співали, як голосні, але теж гомоніли: пихкали – п-п-п, шипіли – ш-ш-ш, свистіли – с-с-с, фиркали – ф-ф-ф.
Королева сказала їм, що кожен з них однаково потрібен і що тільки всі вони разом корисні людям. Потім вона запропонувала вимовити слово «фара» спочатку без голосних, а потім без приголосних, і всі почули спочатку тільки [ф-р], а потім [а-а]. Голосним без приголосних не обійтися.
Усім стало зрозуміло, що всі звуки важливі, необхідні, й що жити треба дружно. Із звуків складаються слова, люди їх вимовляють, об’єднують у речення, за допомогою яких спілкуються між собою.
З того часу звуки уже ніколи не сварилися.
Хитрі близнюки, або ненаголошені голосні
Жили-були на світі двоє близнюків. (Показую малюнок двох хлопчиків. В одного на грудях буква И, а в другого – Е.) Одного звали И, другого Е. Вони були схожі один на одного, що часом, використовуючи це, любили жартувати. І тоді у багатьох словах замість И чувся Е, і, навпаки, замість Е – И. Так було і цього разу: в слові зима чувся [е]: з[иe]ма, а в слові село – [и]: с[еи]ло.
Та де не візьмись, з’явився дядечко Наголос. (Малюнок сердитого дядечка). Близнюки побоювались свого старого родича. І от тільки дядечко Наголос «погукав» близнюків, сталося диво: не лише близнюки стали на свої місця, а й самі слова змінилися: зи’ми, се’ла.
І з того часу, коли близнюки починали бавитися, міняючись місцями у словах, з’являвся дядечко Наголос і швидко наводив лад.
Апостроф
Мандруючи Царством Мови, Чарівна Фея не один раз хотіла завітати до замку на березі моря Знань.
Та ось настав день, коли вона потрапила туди. На порозі вона зустріла Апострофа. Ім’я цього царевича видалося їй зовсім незнайомим. Він був поважним, дуже гарно одягненим і добрим. Запросивши до замку Фею, він вразив її своїми розповідями про дружбу з буквами. Адже серед букв у цього красеня справді виявилося багато друзів. Він розповів Феї, що любить робити приємне буквам я, ю, є, ї. Бо коли у словах він стає перед ними, після букв б, п, м, ф, р, то ці букви мають честь позначати два звуки. Хоча при переносі слів він не відокремлюється від приголосних, біля яких стоїть.
Фею здивували послуги Апострофа. Вона побажала йому і надалі залишатися у добрих стосунках з я, ю, є, ї.
Вірш-загадка «А хто я такий?»
Я такий же, як знак розділовий,
І відомий шкільній дітворі,
Та в словах української мови
Я пишусь не внизу, а вгорі.
Спробуй лише написати ім’я –
Зразу стану потрібний і я.
Д.Білоус
ЧЕРГУВАННЯ ПРИЙМЕННИКІВ
Звуки міняють значення слів.
Треба, щоб їх розрізнять ти зумів:
Вправу – завдання, що виконав ти,
Управу – на когось можна знайти.
Цінне досягнення в чомусь – це вклад,
Спосіб життя називають уклад.
Небажаних зустрічей ти уникаєш,
У слово вчителя вдумавсь – вникаєш.
«У» не міняєм на «В» у словах,
Щоб збереглася їх сила жива:
Влада, вказівка, урок, установа,
Внутрішній, вплив, узбережжя, умова,
Вдалий, взуття, упаковка, удар,
Вдячний, взаємний, узгір`я, удав.
Вдумуйся в значення кожного слова –
Стане від цього багатшою мова!
СПОЛУЧНИК
В королівському палаці
У тяжкій щоденній праці
Дивні мешканці живуть.
Їх Сполучниками звуть.
Слова й речення єднають,
Майже не відпочивають.
Ось наймення цих служак:
А, АЛЕ, АБО, ОДНАК,
ЩО, ТОМУ ЩО, І, ПРОТЕ,
ЧИ, ОСКІЛЬКИ, БО, ЗАТЕ,
ЯК, НЕМОВ, НЕХАЙ, НЕНАЧЕ,
БУЦІМ, ТА, КОЛИ, ОДНАЧЕ.
БУДОВА СЛОВА
Серед великого океану слів є цікава країна «Будова слова». І живуть у ній чудові жителі.
Серед квітучого саду стоїть знаменитий замок «Спільнокореневих слів». Слова ніколи не сваряться між собою, хоча можуть належати до різних частин мови і мати різні закінчення. Отож, вони і живуть сім’ями. А у кожній сім’ї є свій корінь. Тому слова і називаються спільнокореневими.
Кожне слово (якщо воно змінне) має право змінюватись. Такі слова мають основу і закінчення. От закінчення і змінюється. А робить воно це для того, щоб жити у дружбі з словами з інших сімей. У слові є основа. Це та частина слова, що залишається без закінчення. А в основу входять корінь, префікс, суфікс. Корінь головніша частина, бо є у кожному слові. Префікс захищає корінь і стоїть перед ним. Суфікс захищає корінь і стоїть за ним.
Ось так і живуть слова у чудовому замку «Спільнокореневих слів», розв’язують свої проблеми, вивчають розбір слів за будовою, вчаться добирати собі спільнокореневі слова.
ОСНОВА СЛОВА
Я – чарівна основа слова,
І без закінчення чудово
Існую я, та, зокрема,
Є в мене корінь – голова,
І префікс є, і суфікс є,
Ніщо мій настрій не псує!
ПРЕФІКС
Я – префікс і завжди утворюю слова,
Все це чарівно так, що кругом голова,
Я з міри роблю вимір,
З єднання – роз’єднання,
Та подругу я з друга для сміху утворю,
До вас одне питання:
“Як я все це роблю?”
СУФІКС
Я теж утворюю слова,
Але я після кореня стою.
Всі суфіксом мене назвуть
Я –н-, -енн-, -янн- та –анн- люблю!
Я є частина слова,
Частина слів основи!
КОРІНЬ
Спільна частина
Споріднених слів,
Коренем зветься –
Матінка їм.
Така ось родина:
День, денний та днина!
А днями, дня, днів
– одне тільки слово,
бо в нього, здається,
незмінна основа.
ЗАКІНЧЕННЯ
Служу я для зв’язку
Слів в реченні завжди,
Наприклад: є гора,
А стало – дві гори.
Закінченням звуть мене
Я є частина слова
Я змінне, як взуття.
Я зовсім не основа!
КАЗКА ПРО ЗАКІНЧЕННЯ
У далекій країні Будова Слова у мирі та злагоді жили собі Основа та Закінчення. Закінчення було таке непосидюче і таке винахідливе: воно постійно змінювало свій вигляд, а разом із тим і граматичне значення слова: рід, число, відмінок, час. Основа ж навпаки була дуже зосереджена, бо виражала лексичне значення слова. Але один без одного вони обійтися не могли.
Основа мала прекрасних та вірних друзів: Корінь, Префікс та Суфікс. Кожен із них виконував свої обов`язки та допомагав іншим. Головним серед них був Корінь, бо тільки він містив у собі лексичне значення споріднених слів. Так, лексичне значення слова лінь – лінощі, бездіяльність, а лінивець – лінива людина, ледар.
Суфікс завжди стояв після Кореня і надавав словам нового лексичного значення або нового відтінку в значенні: діти – дитЯЧий. Префікс навпаки стояв перед Коренем і виконував ті самі обов`язки: писати – НАписати.
Одного разу до країни завітала у гості королева Мова. Їй дуже кортіло познайомитися з мешканцями цієї держави, та і Словам хотілося побачити повелительку найбільшої країни у світі. Почали вони збиратися на прийом. Основа, як завжди, об’єднало під своїм дахом Префікса, Кореня та Суфікса, а Закінчення повинно було стати поруч. Але цього разу воно вимовило:
-Я найголовніше у слові, без мене слово не закінчується і не змінюється. Я не буду стояти останнім.
Сказавши це, Закінчення зникло у лісі. Корінь, Префікс та Суфікс, порадившись між собою, вирішили обійтися без Закінчення:
-Ми головніші за нього, бо виражаємо лексичне значення слова та надаємо нового, а воно лише граматичне. Давайте утворимо слово та підемо на прийом до королеви Мови.
Першим встав Префікс за-, потім Корінь -пис-, а до нього приєднався Суфікс –а-. Вийшло в них слово ЗАПИСА. Підійшли вони до стін палацу, але вартові їх не пропустили у середину, бо не змогли розібрати, що означало це слово.
Розгубилися тоді Корінь, Префікс та Суфікс.
-Що ж робити? – запитав Суфікс.
-Треба йти шукати Закінчення, інакше нам ніколи не потрапити до палацу, – відповів Корінь.
Вони подивилися у бік лісу, бо саме туди пішло Закінчення, але раптом із кущів почулося чиєсь голосіння. Вони підійшли ближче і побачили… Закінчення ТИ. Воно сиділо і голосно ридало, бо вартові його так само не пропустили до королеви. Як тільки віти кущів розсунулися і звідти з`явилися усміхнені обличчя Кореня, Префікса та Суфікса, Закінчення зрозуміло, що це вірні та найкращі друзі відшукали його. Закінчення вибачилося перед товаришами, вони взялися за руки й щасливі пішли до королеви Мови на прийом, бо були впевнені, що тепер їм ніхто не завадить.
ЯК РОСТУТЬ СЛОВА
У казковій країні Знання живуть всі частини мови. Є у них люба бабуся Мова. Вона часто розповідає онукам про давні часи. Мовина дочка Морфологія завжди казала, що краще за її матусю ніхто нічого не знає. Мова всіх своїх нащадків дуже любить і пишається ними, а в неї їх дуже багато: Фонетика, Орфоепія, Орфографія, Графіка, Лексика, Фразеологія, Морфологія – це все лише доньки, онуків також багато: Іменник, Прикметник, Числівник, Займенник, Дієслово, Прислівник. Найбільше Мова любила допомагати людям у скрутних ситуаціях, тому люди поважали бабусю Мову.
Одного разу до країни Знання прилетів злий чарівник Пляма. Він не полюбляв, коли люди правильно писали й говорили. Тому йому одразу ж не сподобалася бабуся Мова, та найбільше чарівникові хотілося знищити Мовин сад. У цьому саду були чарівні квіти, які мінилися золотим, червоним, синім кольорами, наче рай, чулася чарівна мелодія квітів. Кожне слово, наче квітка,має корінь, а з нього виростають листочки – суфікси, пагінці – префікси і пуп`янки – закінчення. З одного кореня може вирости безліч слів – квітів, які звучать так чарівно, що серце завмирає. Цим квітником бабуся дуже пишалася.
Пляма оселився поряд з чарівним квітником. Те місце, де жив цей злий чарівник, було похмурим, нічого там не росло, окрім бур`янів. З кожним днем Пляма ставав все похмурішим. І ось одного разу сидів чарівник собі поміж бур`янів, поглядаючи на Мовин квітник. Наче блискавка, промайнула зла думка у Плями в голові. Нічого не кажучи, лише похмуро посміхнувшись, почав чаклувати. У дивовижному квітнику почали рости бур`яни і забруднювати слова. Пляма був задоволений собою. Побачили це онуки Мови і прибігли до бабусі, розповідаючи їй про лихо. Тоді сказала Мова: «Прийшов час навчити вас добрим чарам». Пошепки промовляли слова-заклинання і прогнали злого чарівника з країни Знання. Та не всі бур`яни вдалося вивести з квітника. Тоді знову промовила Мова:
Люди, бережіть свої квітники, виполюйте бур’яни, вирощуйте лише найкращі слова! Тоді я вам буду й надалі доброю помічницею.
ЛЕКСИКА
За горами є країна дивна, чарівна,
Країну Лексикою звуть.
Лексема в краї сім панує.
Усі слова вона гуртує.
Когось пошле в Синонімію,
Ну а когось в Антонімію.
Є піддані багатозначні,
Є непідступні, однозначні.
Гурток Омонімів тут є.
Всім королева лад дає.
Чому ж країну так назвали?
Це зовсім окрема тема.
Слова ЛЕКСИКА, ЛЕКСЕМА
З мови грецької прийшли,
В Україні зажили.
Знай: у старогрецькій мові
Існувало дієслово
З таким значенням: «збираю»,
«говорю», «розповідаю».
ЛЕГО – так воно звучало,
А від нього слів чимало
Утворилось: ЛЕКСІС – слово,
ЛОГОС – слово, розум, мова.
Тож мандруймо в край ЛЕКСИЧНИЙ
І в сусідній ГРАМАТИЧНИЙ.
Слово має значень два!
Одне значення ЛЕКСИЧНЕ,
Ну, а друге – ГРАМАТИЧНЕ.
Тож слова, як я й казала,
Громадяни двох держав.
ХТО СТАВ ЦАРЕМ?
В одному царстві, яке звалося Граматика, жили різні частини мови. Царівна вирішила вибрати собі чоловіка, найзнаменитішого, найточнішого.
Царські слуги оголосили, що обранець Граматики має довести, що він найнеобхідніший.
От і зійшлися всі частини мови у царському дворі. Першому надали слово Іменнику. Вийшов він на середину і почав говорити: «О прекрасна царівно! Схиляюсь перед Вашою красою і розумом. Моє ім’я – Іменник. Нарекли мене так тому, що я даю назву усьому живому й неживому Я у небі й на землі, у людях й звірах, у житті, у радості, у праці й відпочинку. Я даю ймення усім вам. Уявіть собі, що мене не буде. І ваше царство, і слуги, і скарби – все щезне.»
Всі, мов заворожені, дивилися на Іменника-красеня.
-Хай інші скажуть слово, – було веління царівни.
Всі присутні підтримали Іменника, бо він був уважний до кожного, кого зустрічав, знав імена усіх, промовляв їх лагідно, не обминав нікого і нічого. Був надійним другом, помічником іншим частинам мови.
Казка про Антоніми
Два брати жили на світі,
Був один з них працьовитий,
А другий ледачий дуже.
Слухай казку про них, друже.
Той хоробрий і правдивий,
Той брехливий, полохливий,
Той розумний, той дурний,
Той великий, той малий.
День і ніч брати сварились
І ніколи не мирились.
Все, що перший будував,
Другий миттю руйнував.
Кожен рать повів свою,
Стрілись вороги в бою.
Із високим стрівсь низький,
На товстого йшов тонкий
Стрів білявого чорнявий,
Огрядного – худорлявий.
На сумного йшов веселий,
На тендітного – дебелий.
Ця кривавая війна
-Нині сива давнина.
Хоч брати вже помирились,
Після них слова лишились,
Дуже горді, незалежні,
Абсолютно протилежні.
В мові ці слова живуть,
їх антонімами звуть.
Ми такі різні…
Десь далеко-далеко за лісами, за горами є країна Лексикологія. Ця країна ділиться на чотири області, але я розповім про одну з них – Вживання.
У цій області є місто Загальновживаний, це найбільш шанований місто. У ньому живуть багато слів які ми часто вживаємо. Про це місто можна сказати що, його жителі самі товариські.
Місто діалектизми – це щось з чимось. Там майже кожен говорить по-своєму. Є діалектизми які прийшли З Уралу, з Маріуполя. Наприклад: Жителі Уралу кажуть замість слова красивий – басків, ліс-гай.
Є ще також місто Розмовної лексики. У ньому все живуть дружно і розуміють один одного. Там все говорять кратно: комп, круто, жерсть. Давньоукраїнські слова не розуміють їх і кажуть: «Ох, вже цей молодіжний сленг!».
У місті професіоналізм живуть одні трудяги. У кожного є своя робота, хтось працює хірургом, а хтось моряком і майже кожна робота має свої слова. Вчителі кажуть: вебінар. семінар, чверть.
Але, не дивлячись на те, що вони такі різні, вони завжди нам потрібні, адже і в житті буває багато незвичайного і несхожого. Ось тоді все слова і виявляються потрібні. Головне вміти їх правильно використовувати!
Історія створення фразеологізму «Плутатися під ногами»
З давніх-давен у нашого народу є традиція тримати вдома тварин.
Колись в одному селі жила старенька, але дуже добра бабуся. Вона дуже любила тварин. Одного дня вона почула, як біля її паркану нявчить маленьке кошеня. Бабусі стало шкода його, і вона забрала малого додому. Кошеня прижилось у бабусі і стало її улюбленцем.
Завжди, коли бабуся поралась у господарстві, кошеняті хотілося з нею погратися. Одного разу з вуст бабусі вилетіла така фраза: «Малий, не плутайся під ногами!»
З тих самих пір у нашій мові «оселився» фразеологізм «плутатись під ногами», що означає «заважати».
Історія створення фразеологізму «Пасти задніх»
Давним-давно в стародавні часи жили два брати – Микола та Карпо. Вони були бідні і тому наймалися на роботу до пана. З ранку до вечора брати пасли панську отару. Кожного вечора, повертаючись додому, Карпо підганяв усю отару, а молодший Микола йшов позаду усіх та збирав овець, що відставали, тому він постійно запізнювався. Коли пан запитував Миколу, чому він запізнився, той відповідав, що пас задніх.
З того часу цей вислів став фразеологізмом, і про тих, хто завжди запізнювався, відставав від інших, завжди говорили, що вони пасуть задніх.
Історія створення фразеологізму «Мовчати як риба»
Колись дуже давно жив на світі науковець, який досліджував мову тварин. Вчений думав, що кожна тварина має вимовляти хоч якийсь звук. Він дослідив птахів, звірів, зміїв, комашок та мух, навіть жаб, які або квакали, або надували свої зелені щоки. Загадкою лишалися для нього тільки риби. Тисячі ночей провів науковець, спостерігаючи за цими істотами, але так нічого і не з’ясував. Знервований та знесилений учений вже не міг нормально спілкуватися з людьми. Тому, коли до нього в лабораторію зайшов посильний і побачив схибленого професора, йому просто відняло мову. А психічно виснажений науковець закричав на всю лабораторію: «Ну що ти мовчиш як риба?!» Після цього прикрого випадку і пішов по народу вислів «мовчати як риба».
Казка про країну Морфологію
За синіми морями, за темними лісами, за високими горами пролягли межі країни Морфології, у якій правила королева. Країна була невеличка за розмірами – усього 10 князівств: Іменник, Прикметник, Займенник, Числівник, Дієслово, Прислівник, Сполучник, Прийменник, Частка, Вигук. Але багата була Морфологія. Кожне князівство займалося своїми справами. Іменник об’єднав усі живі і неживі предмети і називав їх. Прикметник вказував на їх ознаки. Числівник міг швидко і чітко перелічити все населення країни. Дієслова захоплювали всіх своєю працелюбністю, енергійно і з готовністю завжди виконували будь-яку справу. А якщо хтось втомлювався,Займенник його замінював, а тому що, він був дуже тактовний, то не називав тих, кому була потрібна допомога. Прислівник же завжди контролював, хто як працює: гарно чи погано, хто вийшов працювати ввечері, а хто вранці.
А такі князівства, як Сполучник, Прийменник, Частка, Вигук були ледарями, працювати самі не хотіли, ніякої дії не виконували.
Королева країни Морфології розсердилася – вона не любила ледарів – і зробила їх слугами, примусила допомагати жителям усіх князівств.
Казка про частини мови
Зібралися якось частини мови на раду — яка з частин мови найважливіша. Довго сперечалися: доводили правоту одна одній. Іменник говорив, що він найважливіший, бо без нього не змогли б знайти жодного предмета. Прикметник говорив, що він найважливіший, бо означає ознаку кожного предмета, як можна визначити ознаку без нього. Числівник і собі не мовчить: «А я число означаю. Та ви без мене ні числа, ні порядку не мали б». Займенник, хоч і не називає нічого, але теж важливий, бо вказує на предмет, особу, кількість.
Довго слухало Дієслово ці суперечки, слухало, мовчало. А потім написало на листку ось що:
«Юра і Сашко,., в школу. Вони добре…. Хлопці багато … книг. їм подобалося … фізкультурою. Вони … гарними друзями.» Ходили, навчалися, читали, займатися, були.
Дієслово все це запропонувало прочитати кожній частині мови. Коли вони почали читати, то нічого не зрозуміли. І тоді Дієслово запропонувало поставити замість крапок слова, що в рамці. І, дійсно, все стало зрозумілим. І тоді всі частини мови загомоніли, що, мабуть, дієслово є найважливішою частиною мови.
Але Дієслово сказало, що кожна частина мови важлива по-своєму, бо кожна має свої ознаки, свої властивості, своє місце в реченні, своє значення.
Ось давайте у першому реченні заберемо іменник «школу». Що залишиться? Невідомо. Або в третьому реченні — займенник «їм». Чи буде відомо, кому подобалося? Ні. Отже, чи правильно все пояснило частинам мови Дієслово?
Казка про Числівник
Було це дуже давно. Трапилося не передбачуване: сперечалися діти однієї матері – Мови. Кожен поважно і гордовито хвалився, доводив, що саме він є найважливішим із них.
У розмову втрутився Числівник: „Сидіть усі тихо. Не сперечайтеся. Ви без мене не знаєте, в якому році ви народилися, скільки років живете на світі. Ану спробуйте без мене купити в крамниці морозива, цукерок чи чогось іншого. Як бачите, серед вас я не пасу задніх, бо також маю відмінки, числа, а часом і три роди. У сполученні з Іменником буваю в реченні головним або другорядним членом”.
Казка про Займенник
Давно це було. У країні Морфології стало неспокійно:зав’язалася суперечка між її мешканцями – частинами мови. Всі кричали, розмахували руками, доказували свої переваги над іншими.
Уперед поважно й гордовито виступив Іменник, його перебив Прикметник, доводячи своє право. У розмову втрутився Числівник, кажучи що без нього не можна обійтися.
Слухав, слухав цю суперечку ще один житель країни, та урвався терпець, і він мовив: „ Не тільки ви, а і я маю відмінки, роди і числа. Але скажіть мені, хто вас замінює, як іноді вас немає в реченні? От тоді я заступаю і тебе, Іменнику. І тебе, Прикметнику, і тебе, Числівнику, вказую на особи і предмети, на їхню кількість та ознаки. Але я не називаю жодного з вас”. Усі частини мови притихли.
Іменник «Сонечко»
Прокинулось Сонечко рано-вранці. Умилося росою і простягло свої промені далеко-далеко.
– Треба працювати! – подумало Сонечко.
Пробудило всіх на землі, а потім стало з цікавістю заглядати у віконця.
Заглянуло Сонечко у вікно школи. Йшов урок мови і діти вивчали назви предметів . Вони називали всі предмети, які їх оточували.
– Які ще назви ви знаєте? – спитала вчителька.
– Сонечко! – вигукнула дівчинка, дивлячись на яскраве сонце у вікні.
– На яке питання відповідає це слово? – почула вона.
– Що? А якби сонечко було б живе, тоді б воно відповідало на питання хто? – задумливо відповіла Оленка.
– Молодець! Правильно! Діти, такі слова , які називають предмети і відповідають на питання хто? що? називаються іменниками. – пояснила Ольга Петрівна.
– Так я – іменник?! Як цікаво! – здивувалося Сонечко і весело засміялось.
Ще яскравіше засяяло воно на небі та своїми променями ще дужче обігріло землю.
– Я – іменник!!!! – весело посміхнулося Сонечко.
Відмінки іменників
Жили на світі шість братів. Кожний займався своєю справою, кожний знав своє місце. Перший називав предмет, другий говорив про те, кого чи чого немає, третій віддавав усе, що мав, четвертий знаходив, п’ятий керував усім, шостий на місце ставив.
Посварилися одного разу брати, не помирилися за місце у ряду. От і вирішив той, що на місці ставить, питання так: дав братам слово, поміняв їх місцями і загадав виконати звичну роботу — провідміняти слово. Та не тут то було. Бо ж перший брат, який дає початок, зійшов аж на кінець ряду. От і не йде справа. І тоді брати зрозуміли, що у кожного з них є своє місце, є свої питання, завдання. У першого — Н.в. — називати, у другого — Р.в. — говорити про те, кого чи чого немає, у третього — Д.в. — віддавати все, що має, у четвертого — З.в. — знаходити, у п’ятого — О.в. — керувати, у шостого — М.в. — на місце ставити. Що ж це за брати? А є ще у братів знайомий — Кличний відмінок. Який закликає братів до порядку. І вони цей порядок підтримують.
Власні і загальні назви іменників
Жили собі букви. Всі вони були малими. Жили — поживали, горя не знали.
Та одного разу сталося так, що дехто з букв захотів стати Великими буквами, щоб панувати над іншими. І розгорілася між буквами сварка, бо ніхто не хотів підкорятися іншим. І тоді взяла слово буква А, оскільки вона найстаріша і стоїть перша у ряду букв.
От вона і сказала, що сварок не повинно бути. Треба робити все так, щоб усім було добре, щоб все обійшлося мирно.
От і вирішили:
- З великої букви будуть писати імена, прізвища, по батькові, бо це для людини одне з найголовнішого. Так?
- Так!
- Назви сіл, міст, річок, книг, кінофільмів писатимуться з великої букви, бо не матиме місто чи село назви, то воно ж не існуватиме.
На цьому і порішили писати великі букви у названих вище словах.
Сварка закінчилась, живуть собі букви мирно і спокійно; А іменники і з великої, і з малої букви пишуться. Тобто, за правилом.
ПРИКМЕТНИК
І знов підступний чарівник
Недобрим задумом проник,
І ось слова сказав він грізні:
– Не хочу, щоб були всі різні,
А щоб однакові були
Машини, люди і столи.
Усіх я хочу покарати,
Усіх перетворю в квадрати.
Перетворю я сонце у квадрат,
Немов віконце.
Не хмари по небу будуть літати,
А тільки квадрати, самі лиш квадрати.
А вітер не листя буде зривати,
А тільки квадрати, самі лиш квадрати.
Машини усі тепер будуть стояти,
Бо замість коліс у них будуть квадрати.
Люди на роботів усі будуть схожі,
Тож будуть лякатись себе перехожі,
І очі квадратні їх з жахом побачать,
Що звірі і птахи – квадрати ходячі.
Зачарованим предметом
Повернути їм прикмети
Поспіша чимдуж Прикметник.
Він нас правилу навчить,
Чаклуна він теж провчить.
Тепер у кожного предмета
Своя ознака є, своя прикмета.
Який? Яка? Яке? Які?
За розміром, за кольором,
Вагою, довжиною й шириною.
Все це знає наш Прикметник.
Казка про розумний числівник.
Одного разу зібралися всі числівники на нараду і почали сперечатися, хто з них найголовніший.
– Я дуже велике число, я – Тисяча, отже , я – головний.
– А я ще більше число, я – Десять тисяч, значить я головніший за всіх!
І почалась суперечка Кожного разу знаходився числівник, який був найбільшим. І тільки числівник Один стояв і мовчки на все дивився.
– А ти чого мовчиш? – спитали у нього.
– А що казати? Я думаю, що не треба шукати головного. Тому що без мене не буде ні Тисячі, ні Десяти тисяч, я – простий числівник, утворений з одного слова, а є ще числівники , утворені з двох коренів, вони називаються складними ( тринадцять ), і бувають такі, які містять два або більше простих чи складених числівників, вони називаються складеними ( сто двадцять). Ось так. А чи знаєте ви, що всі ми кількісні числівники, тому що відповідаємо на питання скільки?, і ми також можемо бути ще й порядковими, коли будемо відповідати на питання котрий?– відповів усім розумний числівник Один.
Всі числівники замислились і зрозуміли, що числівник Один сказав правду – не треба шукати головного, кожен на своєму місці – головний.
ЗАЙМЕННИК.
Іменник втомився від праці важкої
І зачинився у спальнім покої,
Предмети втомився вже він називати
І вирішив трохи поспати.
Йому було лиш тільки треба
Когось залишить замість себе.
Розпорядився одразу Іменник:
– Займе моє місце мій братець Займенник.
Та от Займенник нізащо
Не міг назвати хто і що.
Йому Іменник повелів
Не називати слів,
А тільки лиш на них вказати:
Я, ми, він, вони, той, оцей, ніхто, ніщо,
Весь, себе, ніякий, це, твій, ваш, котрий і кожний… –
Всі займенники лиш можуть
На предмет, ознаки вказати,
Та не в змозі їх назвати.
ПОДОРОЖ МІСТЕЧКОМ ЗАЙМЕННИКІВ
Запрошую вас у містечко Займенників. Дуже схожі ці морфологічні чоловічки на звичайних людей, і життя в їхньому містечку тече за своїми законами.
Починається наша екскурсія з головної площі Особових займенників. Тут живуть найповажніші та найголовніші громадяни — своєрідний уряд. Цей уряд поділяється на три парламентські палати (особи) — хвальки і задаваки, що часто викрикують: «Я найрозумніший»; «Ми все можемо»; 2 і 3 особи люблять командувати: «Ти принесеш», «Ви зробите», «Вони розкажуть».
А ось ми потрапили на проспект Означальних займенників. Вони ухвалюють закони, за якими живе всякий громадянин містечка, увесь займенниковий народ їх обов`язково має шанувати, кожний сам їх знає та інших научає.
Тепер повертаємо на вулицю з респектабельними будинками, в яких живуть директори всіх закладів та установ містечка. Це Вказівні займенники, а називаються вони так, бо постійно роздають усім вказівки: той зробить це, цей принесе те; порядок буде такий, працюватимете стільки.
Наступна вулиця Присвійних займенників. Вони працюють скарбниками, банкірами, збирачами податків, касирами тощо. Понад усе вони люблять ділити (особливо гроші). Швидко визначають, що моє, що твоє, що їхнє, наше чи ваше.
Серед широких і світлих вулиць містечка губиться провулок Неозначених займенників, де в затінку крислатих дерев туляться замасковані хатинки. Тут живуть таємні агенти. Вони завжди засекречують усе, ніколи не видають таємниць. Ці займенники охоче розкажуть вам, що хтось щось комусь приніс на деякий час, але чи багато ви дізналися з їх закодованого мовлення?
Зовсім відрізняються від таємничих Неозначених жителі вулиці Відносних займенників. Вони, навпаки, готові всім розповісти, хто що зробив (і який краще) та скільки часу на це витрачено. Зазвичай працюють вони журналістами чи дикторами новин.
Але не слід плутати їх із займенниками з сусідньої вулиці — допитливими Питальними, котрі мають такі ж імена: Хто ? Що ? Скільки ? Вони ніколи не розлучаються зі знаком питання. Ці надають перевагу професіям у галузі педагогіки та юриспруденції.
Є в містечку й вулиця, на якій живуть постійні безробітні — це Заперечні займенники з вередливим характером та примхами. Їх нічого і ніхто не влаштовує, ніякі і нічиї пропозиції не задовольняють.
А на самісінькій околиці міста стоїть самотня хатинка, в якій живе Зворотний займенник. Він скупердяй та егоїст, живе лише для себе, товаришує тільки з собою, радіє тихенько собі, не привертає уваги до себе. Тому і втратив він своє обличчя — не має називного відмінка, не має ще ні роду, ні числа.
Зворотний займенник СЕБЕ
Чудова країна Мовознавства. Живуть у ній різні і давно відомі нам частини мови. Живуть дружно, організовано. У кожної частини мови є рідні, знайомі. Є вони і у Займенника. Це його сини — Розряди. їх аж дев’ять. Вісім братів люблять один одного, поважають, буває, що й сперечаються, але справа завжди кінчається мирно. Та ось між ними є один такий, який ні в чому не поступається братам.
Завжди говорить тільки про Себе, вихваляється тільки про Себе, намагається звернути увагу тільки на Себе.
Розгнівались брати і вирішили, що брат відділиться від них і буде жити сам собі, один.
З алишився цей займенник сам. Немає у нього тепер роду, а раз сам, то і числа немає. Та найбільша біда — не має він свого повного імені, тому що не має Називного відмінка. Задумався займенник. Та що поробиш. Отак і живе сам собі. Про себе думає, собою зайнятий. Діти, що це за займенник? Допоможіть йому! Назвіть його.
Неозначені і заперечні займенники
Зустрілися два товариші. Один запитує іншого:
н — Ти вже завдання з математики виконав?
є — Та дещо.
о — А вірш уже вивчив?
з— Та, якийсь.
н — А ще що будеш робити? а — Що-небудь.
а — Та як же це так?
че — А так, будь-що.
н — А хто до вас сьогодні приходив?
і — Казна-хто.
Здивувався товариш. Здвигнув плечима і пішов додому, нічого не дізнавшись. А як ви думаєте, чому? Який розряд займенників хлопчик використовував при відповідях?
Вийшов хлопчик із магазину, мама послала по
хліб, рушив іти і… заблукав. Розгубився. Що ж роби ти? Став і стоїть. Перехожі помітили, що щось стало ся. Запитують:
з
а – Ти чий?
п – Нічий.
є – Ти хто?
Р – Ніхто.
є – Яка тобі допомога
ч – Ніяка, спасибі.
Н
Хлопчик вирішив, що він обов’язково сам знайде дорогу додому. І знайшов.
А яка частина мови та який її розряд допоміг коротко відповісти хлопчикові на запитання?
ДІЄСЛОВО
Змій-чаклун не їв, не спав
Нові чари готував,
Чар таких ніхто на світі
Ще не бачив і не знав.
А коли приготував,
Грізним голосом сказав:
– Усі предмети на землі –
і великі, і малі –
білі, чорні, сині… зупиніться нині.
І цих чарів сили враз все зупинили.
Кінь підняв передні ноги –
Й не торкнувся більш дороги.
Ліфти всі позастрявали,є
Люди мов позасинали,-
Хтось із чашкою в руці,
Хтось із милом на лиці.
Краплі дощику висять,
До землі їх не дістать.
От яке накликав лихо-
Стало скрізь на диво тихо.
Пароплави не гудуть,
Поїзди вже не ідуть,
Сонце мов закам’яніло,
Так на місці і висіло.
І було не зрозуміло,
Чи воно комусь світило.
І настала дивна річ –
День на дворі, а чи ніч?
І дорослі всі і діти
Розучились щось робити.
Як же чари ці розбити?
Що ж робити? Що зробити?
Хто предметам допоможе,
Дію повернути зможе?
Є таке чудове слово,
Зветься просто… ДІЄСЛОВО!
Казка про Дієвідміни
Давним-давно, коли нас ще не було на світі, у царстві Граматики жив собі цар Дієслово. Але жив він не сам, а із своїм дієслівним ладом. Народ його був дуже працелюбним, діяльним: постійно кудись поспішав, щось робив, чимось займався. Було у царя Дієслова дві доньки: Перша Дієвідміна та Друга Дієвідміна. Гукнув якось батько своїх доньок і сказав: «Старий я став, діти мої. Важко мені самому правити царством. Надійшов час, і я прошу вас допомогти мені. Даю вам три дні і три ночі, щоб ви вирішили, як вам царювати». Після цих слів цар відпустив їх. Три дні і три ночі думали доньки над батьковими словами і вирішили: Перша Дієвідміна царюватиме над дієслівним людом, який у третій особі множини має закінчення –уть, -ють, а Друга Дієвідміна – над дієслівним людом, який у третій особі множини має закінчення -ать, -ять. Прийшли доньки до батька і розповіли про своє рішення. Цар-батько погодився. З першого ж дня дієслова Першої Дієвідміни вирішили допомогти своїй правительці. Вони майструють, фарбують, а у вільний час співають, танцюють. Дієслівний люд Другої Дієвідміни також не сидить, склавши руки. Вони допомагають дієсловам Першої Дієвідміни: лагодять, кріплять, а у вільний час роблять приємні подарунки своїм друзям та Дієвідмінам. З того часу Дієвідміни стали вірними помічницями Дієслова.
ФОРМИ ДІЄСЛОВА (СИНТАКСИЧНА РОЛЬ)
Сидить якось на березі річки Дієприкметник та й журиться…
– Добридень, брате! І чого радієш? Хіба твоя доля не така, як моя? Тебе ж також не приймають у товариство частин мови, хоч, як і я, маєш там близького родича. І свояк твій, Прислівник, теж там поважна фігура. Правда, тобі дещо краще. Дієслово вважає тебе ближчим родичем, бо ти, бач, виражаєш також дію, хоч і додаткову. А я? – сумно промовив Дієприкметник і зігнувся ще нижче.
– Ех ти… Не вмієш мислити по-сучасному. Не приймають нас тут, то підемо туди, де без нас ніяк не можна. Ходімо до фірми ,,Синтаксис’’. Там будуть раді нам і Словосполучення, і Речення, – відповів Дієприслівник.
Так і зробили. І не шкодують, бо їм тут доручають дуже відповідальну роботу членів речення, часто віддають їм під команду залежні слова і тоді шанобливо звуть Зворотами. Ось яку кар’єру зробили Дієприкметник і Дієприслівник.
Казка про Дієприкметник
У країні Морфології жили собі Дієслово і Дієсловиха. І було в них багато діток. Дієслово працював у реченні присудком, а Дієсловиха поралася по господарству та навчала дітей дієслівної роботи. Всі діти працювали охоче. Тільки Неслухнянкові це не подобалось.
– А мені нецікаво! Сотні раз робити те саме!
І вирішив він залишити своїх родичів та податися навтьоки, куди очі бачать.
Ось нагулявся він, відпочив. І захотілося йому якоїсь цікавої роботи. А тут якраз тітка Прикметничиха з дітками йде назустріч. От вона й запропонувала:
– Приставай, Неслухнянку, до нас. Якщо тобі зі своїми нецікаво, то може у нас сподобається.
Минув час. Неслухнянко дуже змінився. Він зберіг вид (доконаний і недоконаний) та час (теперішній і минулий). Не втратив також і можливості мати залежні слова. Але й дружба з Прикметником не пройшла безслідно. Неслухнянко навчився змінюватися за родами, числами і відмінками, залежати від Іменника та виконувати роль означення. І став він означати ознаку за дією, а всі знайомі почали називати його Дієприкметником – особливою формою дієслова.
Казка про Доконаний та Недоконаний види Дієслова
Жили-були у королівстві Морфологія батько і два сини. Батька звали Дієслово. А синів – Види. Вони були близнюки, і зовні їх майже ніхто не міг розрізнити, але характером і вдачею вони були різні.
Один Вид був працьовитий, завжди доводив діло до кінця, все робив вчасно.
А другий Вид не завжди доводив діло до кінця, взагалі був не такий завзятий, як його брат.
Батько Дієслово давав їм якусь роботу. Потім запитував: „Сини мої, чи справились ви із своїм завданням?”
Перший відповідав: „Я вже виконав, тату.”
А другий казав: „Я ще виконую.”
З того часу працьовитого сина стали називати Доконаним Видом, а другого, який любив уникати від роботи і не доводив її до кінця, Недоконаним Видом.
Але не можна хвалити тільки Доконаний Вид. Недоконаний Вид теж виконую свою роботу, але не так швидко, як його брат.
Якщо перший син радісно повідомляв: „Я зробив уже це завдання”, то другий син, ухиляючись відповідати, мимрив собі під ніс: „Я робив це завдання”. А чи довів це діло до кінця, так ніхто і не знав.
Казка про Дійсний, Умовний та Наказовий
Способи Дієслова
За тридев’ять земель, в тридев’ятому царстві жив був багатий і добрий цар, звали його Дієслово. Всі його любили і поважали. Мав він трьох синів: молодих, гарних царевичів, які звалися Способи.
Хлопці дуже любили батька, завжди слухалися у всьому. Але мали вони різну вдачу.
Найстарший син – улюбленець батьки, бо був працелюбним. Своїм трудом радував усіх. Звали його Дійсним способом. Він відрізнявся від своїх молодших братів. Цар завжди ставив його за приклад іншим двом синам.
Середній брат працював лише тоді, коли йому батько щось обіцяв та давав. Звали його Умовним способом, бо працював лише при якійсь умові. От за це й недолюблювали його, тому що він не користувався таким авторитетом у царстві, як старший брат Дійсний.
А молодший брат, Наказовий, був найхитріший у батька. Поки його старші брати працювали по господарству, він відпочивав. Мабуть, увесь час отак лежав би, та батька дуже боявся. Коли цар щось наказував – царевич одразу виконував. Не вмів він батька ображати, хоча й робив усе тільки за його наказом.
Отак вони живуть і по сьогоднішній день, не знаючи ні біди, ні горя.
Прислівник
Розкажу вам пригоду, у якій одна частина мови допомогла зрозуміти дітям їх помилки.
Ви ж повинні слухати уважно, запам’ятовувати слова, які використовуються героями пригоди, а потім дати відповідь на поставлене у кінці пригоди запитання.
Жили три сестрички. Тато з мамою день у день працювали. Отож, дітям і доводилося часто господарювати одним. Та не всі сестрички до цього охочі.
Старша сестричка вчора, сьогодні і в кімнаті прибрала, і сніданок зготувала, на грядках працювала.
Середня знехотя взялася до роботи, а до кінця її не довела. їй би в ліжку полежати і ні про що не думати.
А найменша зовсім про роботу не думає. Вона гойдається на гойдалці то вгору, то вниз. От і вся робота.
Важко старшій сестрі самій все робити, але вона не розповідає це мамі й татові, бо знає, що вони прийдуть з роботи втомлені, хай краще відпочинуть. Вона просто часто говорить сестричкам, що гуляти можна тоді, коли робота зроблена. Адже можна так розлінитися, що коли і хотітимеш щось зробити, то не зможеш. Лінь не дозволить. Та сестрички тільки сміялися і продовжували лінуватись.
Спостерігав за цим маленький іграшковий добрий гномик, який жив на книжковій поличці у старшої сестрички. Часто, вночі, вона розповідала йому про свої образи.
Одного разу гномик тихенько зліз з полички і вирішив допомогти своїй добрій господарці. Він вирішив провчити ледачих дівчаток. Як? А ось як.
Написав віршика на великому аркуші паперу і прикріпив його над ліжком дівчаток, бо спали вони вдвох. А було там написано таке:
Ой, ледачі Ж ви, дівчата.
Не збираєтесь допомагати,
Лелейте тихенько-тихо,
Чи не накоїть це вам лиха?
Скоро встати буде важко,
їсти буде самим тяжко.
Ліньки буде вийти з хати
Раннє сонце зустрічати.
Не радітимете ранку,
пташці, квітці, зайченятку,
І залишитесь назавжди
В царстві ліні проживати.
Отже, думайте швиденько
Про те, що прочитаєте уважненько.
(Підпис — Мудрий Гном).
Повісив написане, а сам знову забрався на своє місце і почав спостерігати, що буде далі. Старша сестричка, як і завжди, встала і пішла працювати, а середня і найменша спали собі спокійно. Потім прокинулися, а вставати не спішили. Але що це? їх зацікавив аркуш паперу над ліжком. Дівчатка почали читати. А коли ще дізналися, хто підписався під віршем, то й зовсім не знали, що робити та гадати.
Потім вони швидко прибрали ліжко, одяглися, вмилися і побігли до старшої сестри. Вони їй сказали, що все зрозуміли. Що будуть допомагати їй сьогодні і завтра, вдень і ввечері, влітку і взимку, працювати будуть уважно і добре, тут і там, старанно і залюбки.
А гномик радісно посміхався на книжковій поличці, слухаючи обіцянки дівчаток. Сміявся так тихо, що ніхто його не чув. Та був задоволений своєю витівкою.
Завдання: Назвіть слова, які говорили дівчатка, обіцяючи все робити добре. Яка ж частина мови допомогла дівчаткам бути чемнішими?
У країні Службових частин мови.
У далекій країно-мові Службових частин було чотири королівства. У першому правив король-слово Прийменник, у другому – Сполучник, у третьому – королева-слово Частка. А четвертим був король Вигук. Всі вони служили самостійним частинам мови, були незмінними словами, не являлися членами речення, і не мали лексичного значення. Але відігравали службову роль у своїй країно-мові , а саме надавали всім словам певного відтінку та утворювали окремі граматичні форми.
У королівстві Прийменника всі підлеглі служили для вираження зв’язків між словами у реченні. У короля-слова Прийменника за походженням було два принца: Похідний і Непохідний. Непохідний прийменник-принц грався простими прийменниками: на, під, за, над, в (у), через та інші. І називав їх первинними. Похідний прийменник-принц любив складати всі непохідні прийменники, утворювати складні: по+над= понад, по+ під=попід, по+між=поміж. І називав їх вторинними. І так він мріяв стати великим математиком.
У королівстві Сполучника всі служили для зв’язку однорідних членів речення і частин складного речення. У короля-слова Сполучника за значенням було два принца-сполучника: Сурядний і Підрядний. На прогулянку вони ходили тільки зі своїми друзями. Принц Сурядний кликав друзів так: « Єднальні! Протиставні! Розділові!» А принц Підрядності гукав своїх друзів так: «Часові! Причинові! Умовні! Мети! Допустові! Наслідкові! Порівняльні!» І всі вони весело збігалися і гралися. За походженням всі вони були різні: похідні і непохідні, а за будовою – прості і складні. Та це не заважало їм весело проводити час.
Королева Частка була дуже вродлива і працьовита. Її поважали за те, що вона завжди служила для творення морфологічних форм слова і надавала всім словам певних смислових чи емоційно-експресивних відтінків. Вона пишалася своїми принцесами. Першу звали Фразовою, у неї були такі подружки: вказівні, означальні, підсилювальні, обмежувально-видільні. Другу звали Модальною принцесою і в неї були такі подружки: стверджувальні, заперечні, спонукальні, питальні, власне-модальні. І двох найменших принцес звали Формотворчою і Словотворчою. Жили всі вони у мирі й злагоді. За свою вроду королева Частка була позбавлена прав виступати будь-яким членом речення і тому являлася незмінним словом.
Король Вигук був найшановнішим у країні, бо він завжди виражав почуття, емоції, волевиявлення мовця, не називаючи їх, ніколи не змінювався, не виступав членами речення. За походженням у нього було два принца: Первинний і Похідний. А за значенням у нашого короля були такі міністри : емоційні, спонукальні, етикетні, звуконаслідувальні. Всі вони були нагороджені за гарну службу комами або знаком оклику.
Ось такі мирні королівства живуть у країні Службових частин мови .
Казка про написання часток бо, но, то, от, таки.
Не за морями глибокими, не за лісами дрімучими, а у чудовій країні Морфології давно-давно жили частки бо, но, то, от, таки. Жили вони, поживали, біди не знали. І от захотілося їм знайти собі друзів серед інших частин мови. Щоб це зробити, треба обов’язково бути чемними, дотримуватись відповідних правил. Без цього аж ніяк не можна. Походили частки по світу, познайомилися в містечку з різними частинами мови.
Знайшли собі друзів серед них. Хороших, надійних, які ніколи не підведуть, а допоможуть, порятують. І частки вирішили, що вони теж будуть добрими, справедливими, чесними щодо своїх Друзів.
Але для цього треба багато чого знати і вміти. Одного разу, щоб повеселитися, друзі запросили частки бо, но, то, от, таки у похід. У поході треба знати, як себе поводити, де чиє місце у ряду. Тому часткам, оскільки вони були вперше в поході, сказали, щоб вони зайняли свої місця у ряду.
Коли частки стали після слів, до яких відносились, то вони з ними ніби взялися за руки (тобто між ними з’явився дефіс. Частки з того часу стали писатися через дефіс).
Коли ж частки не стали після слів, до яких вони відносилися, а стояли попереду, або через слово від слова, до якого відносилися, то писалися окремо.
Похід пройшов чудово. Всі були задоволені, бо знайшли спільну мову, зрозуміли один одного. Частки знайшли собі друзів серед інших частин мови і живуть з ними у злагоді.
Як ось, наприклад, такі: іди-бо, скажи-таки, візьми-но, ще ж таки, таки зробив.
Завдання: Які правила написання часток бо, но, то, от, таки заховані у казці?
БЕШКЕТУЄ СПОЛУЧНИК
Несподівано для самого себе Сполучник І завередував: він помітив, що літери абетки, складаючись у слова та речення, часто ним нехтують, кажуть йому, що достатньо «і» тільки як літери у словах…
-Чого захотіла?.. Бути ще й Сполучником! Хто ти така? – накинулась Ї. – Але ж я не пруся у сполучники!..
– Я такий же важливий як той же Іменник, Прикметник, Дієслово, Числівник та інші подібні товариші, – переконував абетківців Сполучник І. – Тим паче, що я – єднальний, я нікому не бажаю лиха, тільки єднаю. От, скажімо, ви читали як поет написав: «Сонечко встає і шумить трава…». Відчули як зі мною речення милозвучним стає?! А без мене як би було – «встає, шумить…»?! Просто таки, якась армійська чеканка ходи!
– Хитрий! Що ти жалість у нас викликаєш?. – не заспокоювалась Ї. – Пусти свиню за стіл так вона і ногами на стіл!
– Овва! Це хто «свиня»?! Я – свиня?! І що ти маєш на увазі? – розгубився Сполучник І.
– А те, що, крім тебе, почнуть свої права захищати твої друзі – сполучники протиставні, розділові, порівняльні, пояснювальні та інші. Вашої братії так багато, що просто несила жити на світі, – долучились до суперечки два слова: ЗА і ТЕ.
– І чим же мої друзі вам не догодили?
– А ти не знаєш чим? Навіщо просиш Пробіла, щоб той тікав зі свого місця що належить йому між ЗА ТЕ. Пробіл радий старатися, бо ти йому хабара даєш. А тих – ЗА ТЕ – мов магнітом притягує, і вмить народжується твій друг, Сполучник ЗАТЕ.
– Як на мене, в усьому винен хитрий Пробіл і всі його друзі, пробіли, та діти, пробільники, – поскаржились інші два слова: слова ЯК і БИ. – Ось ми обмірковували: ЯК БИ разом обговорити текст догани одному зі Сполучників. Так Пробіл те почув, мов шпигун якийсь, і – шусть! – одразу вискочив з-поміж ЯК БИ. Та ще й почав дражнитися: ЯКБИ… ЯКБИ… ЯКБИ ж то!.. І виходить у реченні зовсім інший смисл.
До цієї розмови уважно прислухалися літери Ж, які стояли у дуже привілейованому стані в реченнях «Ми відвідали те ж видавництво, що й ви» і «Книги показуватиме ТА Ж сама художниця». Сполучники ТЕЖ і ТАЖ образились, вирішили, що це їх розірвали, як кажуть по живому, почали звинувачувати Пробіл у тому, що він не послідовний: коли хоче вискакує між словами і літерами, даючи змогу з’єднатися, а коли, навпаки, вперто стоїть у сполучниках…
– Ні, – заперечив Пробіл. – У згаданих реченнях не ви господарі, шановні сполучники ТЕЖ і ТАЖ, а ваші однозвучні слова ТЕ Ж і ТА Ж. Хоча… Хоча ви ТЕЖ маєте право на хорошу поведінку.
Вигук
У одній незвичайній країні жили незвичайні жителі. А були вони незвичайними тому, що виражали то захоплення, то бажання, то задоволення, то оклик, то спонукання до дії. Жили вони дружно. І інколи заміняли навіть один одного. Як саме? А так: один і той же житель цієї країни міг виконувати різні справи; різні жителі цієї країни могли виконувати одну і ту ж справу. Жили вони дружно. Та одна біда — не було в них імені, яким би називали всю їхню країну. І от одного разу зібралися вони на раду. Довго радилися, лементували, кричали, а справа ні з місця. І тоді знайшовся один серед них найсміліший ОИ і закричав: «І чого вигукуєте? Чути тільки вигуки, а діло не робиться!»
Всі затихли, а АЙ сказав: «А мені сподобалось слово вигук, давайте так і назвемося».
«Ура! Тепер і наша країна має назву!» — знову всі залементували, загукали з радості. А ОХ сказав: «Ну й кричать, ну справжні тобі вигуки». З того часу і стали називати такі слова як О, ОИ, ОХ, АХ, А-АИ… вигуками. Бо виражають вони почуття, переживання, настрій людини, спонукання до дії. Живуть вони у країні вигуків.
Словосполучення
У мовній країні жило-було повнозначне слово. І було воно дуже самотнє.
- Нікому я не потрібне. Немає у мене друзів.
І вирішило воно знайти собі друзів.Довго блукало воно мовною країною. Службові частини мови не хотіли дружити з ним, стороною обходили. Коли це бачить на галявині лежить таке ж саме слово і солодко спить.
- Приві! Ти теж слово?
- Я повнозначне слово.
- Давай дружити!
Повнозначні слова подружилися і утворили словосполучення.
Звертання
В одному далекому королівстві жив король Мовознавство, У нього було дуже багато знайомих графів, що підкорялися йому та разом складали його королівство. Король вправно керував своїм королівством, хоч це й було досить важко, бо в кожному з графств виникало багато суперечливих запитань. Одного разу прийшов до Мовознавства його підданий Звертання, бо він не знав, у кого з графів йому можна просити допомоги. Він сказав:
-Шановний повелителю, ви не могли б взяти мене до себе в королівство, я б вам за це щиро віддячив у майбутньому?
На це король відповів:
– Якщо ти так сильно бажаєш цього, ми зараз же зберемо раду з моїх графів і вирішимо, чи не будеш ти нам зайвий!
На раді довго сперечались, особливо був проти граф Синтаксис. Він казав:
-Куди ми його дінемо, куди вставимо його у речення, у мене і так багато другорядних членів речення!
Але король відповів:
– Звертання в майбутньому нам дуже допоможе і стане в нагоді.
Але граф Синтаксис не здавався:
– Як же ми будемо виділяти його на письмі?
Тут до суперечки приєдналась графиня Пунктуація:
– Якщо вже він такий корисний, то я можу всередині речення виділяти його з обох боків комами, а на початку і в кінці – з одного боку.
Тоді король сказав:
– Нехай звертання не буде членом речення і не відповідатиме на жодне запитання.
Тут і граф Синтаксис заспокоївся і дав згоду.
З тих пір живе в цьому королівстві звертання і на славу служить своєму краю.
Звертання
Є у війську членів речень
Одне горде звання.
Що,цікаво? Так, до речі,
Його звуть Звертання.
Всіх гукає, спонукає,
Але хитрість одну має
(Встановили ми практично):
Не пов’язане з членами речення
граматично.
Та без друзів все ж не можна
Обійтися в світі.
Всі це знають: і дорослі,
І маленькі діти.
То іменник полюбляє
В кличному відмінку
До товариша Звертання
Завітать в гостину.
І у тому війську
Може крокувать
Воно на початку,
Навіть в кінці стать.
Тоді знаки розділові,
Пунктуації доньки чудові,
Разом з Окликом й Питанням
Спішать виділить Звертання.
А якщо Звертання раптом
Стане в середину,
Комами з обох боків
Виділить себе (по чину).
Пауза та інтонація
Йому допомагають,
В усному мовленні
Звертання виділяють.
Все це треба пам’ятати,
Помилок не допускати
Вставні слова
У чудовій країні Граматики, у королівстві Синтаксис жило собі горде Звертання. Воно дуже пишалося тим, що не буває членом речення. І так, мабуть, довго вихвалялося б Звертання своїми особливим становищем у реченні, якби одного разу не побачило, як дружно і весело живуть інші жителі королівства.
Однорідні члени речення, мов брати, поєднувалися у реченні сполучниковим, безсполучниковим чи змішаним зв’язком. Односкладні
речення теж дружили один з одним, ще й запрошували в гості неповні
речення.
– А у мене ніколи не було друзів, – зітхнуло Звертання.
Вирішило воно знайти собі товариша. Недовго думаючи, вирушило в дорогу. Довго йшло, втомилося, сіло в затінку відпочити. Аж бачить – іде по галявинці якесь слово й наспівує:
Я маленьке слово,
Звуть мене Вставне,
Маю різне значення,
Живу собі одне.
Хочу друзів мати,
Щоб разом крокувати.
Побачивши Звертання, слово зупинилось
– Привіт! Ти хто? – запитало.
– Я – Звертання, вказую на особу, до якої звертаюсь з мовленням. Не є членом речення. А ти? Це ти про себе співало?
– Авжеж, це я. Ходжу, шукаю друзів. Я виражаю ставлення мовця до того, про що він повідомляє.
– Знаєш, – зауважило Звертання, – а ми ще й схожі. У нас багато спільного
– Справді. Ми не пов’язані з іншими членами речення граматично.
– Ну, то давай дружити!
– Давай, будемо друзями.
З того часу Звертання і Вставні слова дружать
ПІДМЕТ І ПРИСУДОК
У далекому царстві у королівстві Нарнія жили всі члени речення. Головували там королі – Підмет та Присудок.
Кожний із королів мав велику родину: сини-додатки, доньки-обставини, сестри-означення. Проживали вони у замку під назвою Книга, в якій були свої закони-правила.
Одного разу вирішили вони організувати свято під назвою Контрольна, запросили гостей-учнів. Але свято було зіпсовано, побилися між собою сини, доньки. Посварили через школярів, бо ті не вивчили правила і не змогли правильно розставити розділові знаки.
Треба було терміново рятувати свято, тому викликали головного суддю – вчителя. Він був суворим і справедливим: змусив вивчити всі правила і правильно розставити розділові знаки, виконавши контрольну роботу. Нагородою для них стали гарні відмітки, а для мешканців країни Нарнія – мир і злагода, бо житимуть вони за законами і матимуть кожний своє місце в реченні. А головне, тепер їх знають усі і вміють ними користуватися.
ДРУГОРЯДНІ ЧЛЕНИ РЕЧЕННЯ
Жили колись люди, чи чоловіки,чи жінки, ніхто не знає. А звались вони Додаток , Обставина і Означення. Їхнє село їх сильно любили. Додаток високий високий. Обставина середня. Означення маленький , з головою круглою. Жили в деревяній хатині, в лісі, біля джерельця. Кожен з них за щось відповідав. Обставина за їжу, Означення за чистоту в хатині. Додаток допомагав: треба було води приніс, стежку позамітати позамітав, ну і так далі.
Одного сонячного дня Додатку заскучило робити завжди одне і те сам. І каже :
– Давайте ми на якись час поміняємось своїми обов’язками.
– Не розумія я тебе Додатку, – мовила Обставина.
-Я буду відповідати за чистоту в хатині. Обставина допомагати. Означення готувати їсти, – пояснив Додаток .
Ну потім всі подумали і згодились. Аж раптом на коні прибіг юний молодий хлопчина і говорить:
- Вам негайно треба сховатися. В селі кілька королівських конів. Ми думаєм, що що в село прибув німий князь Речення. Якісь люди в чудовому одязі розпитували про вас.
Вони йому не повірили і зайнялись тим чим планували. Обставина пішла з коромислом по воду в лісовій криниці. Додаток почав прибиратися у хаті. Означення готувати. Прискакали коні з слугами і звичайно з князем Речення.
-Князь Речення пропонує вам стати його слугами в його новому палаці або в іншому разі смерть, – сказав молодий слуга.
-Ми відмовляємся , – вони сказали.
-Раз так смерть їм і їхній сестрі, – наказав слуга.
Так і сталося. А селяни їхніми іменами почали називати члени речення, щоб не забути їх .
Односкладні речення
Не за синіми морями, не за далекими краями,а в Країні Граматики, у місті Синтаксисі жило собі Просте Речення. І мало воно двох синів – красенів – Підмета і Присудка. Жили дружно, допомагали один одному працювали на фірмі «Двоскладне речення». Але ось з’явилась у місті нова фірма. Конкуренти почали підмовляти Підмета покинути Двоскладне Речення і перейти до них на роботу. Не згодився Підмет, бо не міг залишити брата. Тоді конкуренти задумали посварити граматичну основу і підіслати до них Знак Питання. І йому таки вдалося посварити братів. Засперечались вони. Хто найголовніший? Кожний хотів бути найголовнішим, не ділитися з братом роллю головного члена речення. Почуло цю сварку Просте Речення і
викликало до себе синів.
– Чому не хочете жити у мирі та злагоді між собою?
– Кожний з нас хоче бути єдиним головним членом у реченні, -відповідали Підмет і Присудок і знов почали сваритися
– Тихо, тихо, не сперечайтесь, – вигукнуло Просте Речення. – Мені треба подумати, як вас помирити
І вирішило порадитись із своїм сивим батьком Синтаксисом. І відповів
мудрий Синтаксис:
– Якщо вже посварились мої онуки Головні Члени Речення, то дам тобі, сину мій, таку пораду. Домовся з фірмою – конкурентом, створіть дві дружні фірми відповідно до складу граматичної основи.
Одна фірма буде «Двоскладне Речення», де працюватимуть і Підмет, і Присудок. А інша фірма називатиметься «Односкладне Речення», де може
бути або Підмет, або Присудок. А найголовніше тут те, що зміст речення буде без другого члена і так зрозумілий. А щоб кожний брат мав свої обов’язки, поділи їх на дві групи:
1) Дієслівні – з головним членом Присудом;
2) Називні (іменні), де головний член – Підмет.
Оголосило Просте Речення це рішення мудрого Синтаксиса своїм синам. Вони з радістю погодились. З такого часу Називні Речення стверджують наявність предметів і явищ, мають тільки Підмет. А ось Присудок – хлопець хитрий. Він поділив дієслівні речення ще на 4 групи,
взявши в помічники особові займенники. Це означено – особові, неозначено – особові та безособові речення.
Так і працюють Підмет і Присудок у двох фірма «Двоскладне Речення», «Односкладне Речення»
Синтаксис і пунктуація
Було це, діти, дуже давно. За велінням цариці Граматики став Синтаксис володарем словосполучень і речень. Він був розумним правителем. У реченнях кожне слово слухняно ставало на своє місце. Та чомусь ходив Синтаксис засмучений,зажурений. Відчував, що у нього не все
є для щастя. Хотілося йому, щоб думки виражались з почуттями. Прагнув,
щоб кожне речення мало відповідну інтонацію.
На жаль, у його царстві не було Розділових знаків. Тому при розмові
втрачалися паузи, які були потрібні. Ні питальних, ні окличних речень не могло бути. Навіть межі речень іноді важко визначались…
Одного разу засмучений Синтаксис гуляв по місту і незчувся, як опинився у дрімучому лісі. Тут він побачив цікаве видовище. Красива молода
дівчина, що нагадувала царівну, бо мала на голові корону із загадкових знаків, гуляла в оточенні дивних істот. Спочатку Синтаксис подумав, що то
цифри. Та коли підійшов ближче, побачив, що помилився. Знаки підстрибували, жестикулювали, а дівчина – царівна у відповідь тільки кивала
головою. Її великі карі очі були дуже сумні.
Синтаксис наблизився до царівни і здивовано запитав:
– Хто ви такі?
Дівчина замість відповіді тільки усміхнулась
– Я цар Синтаксис, а ви хто? – ще голосніше запитав Синтаксис. Він здивувався, бо тепер його речення прозвучало з питальною інтонацією, виражало здивування.
– Нарешті! – відказала царівна. – Я Пунктуація. На три роки зачарував мене злий чаклун Мовчун. Якщо за цей час до мене заговорив би розумний Синтаксис, я і мої слуги назавжди залишилися б німі
– Як це чудово, що ми зустрічались! – вигукнув Синтаксис. – Нарешті я знайшов те, чого мені бракувало. Тепер я знаю, що таке почуття! Я щасливий, що зустрів Тебе. Віднині ТИ і Розділові знаки будуть жити у нашому царстві. Маю надію, що речення затоваришують з ними. А я просто не уявляю собі майбутнього без тебе, дорога Пунктуаціє! З того часу Синтаксис і Пунктуація – нерозлучні.
РОЗДІЛОВІ ЗНАКИ
У царстві Мови чого тільки цікавого не зустрінеш.
Але одного разу Феї довелося запримітити невеличкий будиночок обабіч алеї. Він був охайний, гарно прибраний. Фея захотіла зустрітися з господарями цього дому. Господарі виявилися дуже чемними. Вони запросили Чарівницю до будинку. Пригостили чаєм з м’ятою та материнкою. І стали знайомитися з гостею. Першою вийшла Пані Крапка, яка розповіла, що вона завжди є закінченням розповідного речення, а її друзями виявилися знаки Оклику і Питання. Вони були справжніми джентльменами, бо часто пропонували місце Крапці. Непримітними були Тире і Знак переносу. А паняночка Кома була такою чепурною! Вона часто зупиняла деякі слова в реченнях. Вельмишановна Велика буква розповіла про свою місію на початку речення.
Дуже сподобалося Феї гостювати у Розділових знаків. Особливо зачарувало їхнє злагоджене життя. І досі вони насолоджуються ним.
Безособові речення
У володіннях царя Синтаксиса і цариці Пунктуації знову непорозуміння. Жили Односкладні Речення у мирі та злагоді, запрошували
до себе в гості особові займенники. Аж ось засумувало Безособове Речення:
«Всі речення як речення, а я… Ось означено – особове речення дружить із
дієсловами умовного та наказового способу 1 – 3 особи однини та множини,
закликає: «Робіть добро людям!» Неозначено – Особові Речення, хоч і мислять дійову особу неозначено, але беруть у помічники дієслова 3 особи
множини. Висунули одне з них кандидатом у депутати. А Узагальнено –Особові Речення вказують на дію, що виконується усіма або кожною особою.
Ще й перебрались в основному до прислів’їв та приказок: «Друга шукай, а
знайдеш – тримай».
А мені що робити? У моїх реченнях дійова особа граматично не виражається. Дружить зі мною тільки Дієслово,та й те безособове. Ось уже
три дні мені не спиться, нічого не хочеться. І гірко заплакало Безособове Речення. Навіть Синтаксис і цариця Пунктуація не могли заспокоїти його.
Вирішили всі односкладні речення допомогти побратиму і написали до
газети «Мовні вісті» таке оголошення:
«Шановні жителі мовної країни!
Допоможіть Безособовому Реченню
знайти друзів, щоб воно передавало
стан природи або людини.
Сподіваємось на вашу підтримку!»
І ось через деякий час підійшли до Безособового Речення Дієслівні Форми на -но, -то і запропонували свою дружбу. І скоро було чутно веселий
сміх. Незабаром Безособове Речення мало багато друзів. З далекої країни
Морфологія приїхала Неозначена форма Дієслова, а згодом до неї приєдналися слова – треба, можна, жаль, шкода, час, слід. І подумало Безособове Речення: «Як приємно знайти друзів. Треба бути добрим і чуйним. Тоді стане весело і легко жити». А коли у гості приїхав ще й Прислівник, то Безособовому Реченню зовсім не було сумно. Ось так у Безособового Речення з’явилося багато друзів.
Неповні речення
Ось живуть в країні мовній
Інші речення – неповні.
Їм зайві члени не потрібні,
Пропущені вони.
А щоб зміст був зрозумілий,
Їх можна відтворить.
Усім допомагають,
Повторів уникають.
Їх вживання у розмові,
Скромні речення – неповні
Неповні речення
Чудова наша мова,
Калинова, бурштинова.
І як зірка вона сяє,
Тим, хто наполегливо її вивчає.
Ось розглянемо такі
Ніби речення й прості.
– Що, – ви скажете, – вивчати?
Прочитать і записати.
Але є у нашій мові
Прості речення неповні.
У діалогах їх вживають
І повторів уникають.
В мові вони допомагають
Виділити основне,
Можуть навіть входить у складне.
Ось такі вони «шановні»
Дивні речення неповні
Однорідні члени речення
У реченні є члени рідні,
Вони звуться однорідні.
Незалежні й рівноправні,
Вони браття гарні, ставні.
На одне питання відповідають,
Непоширені й поширені бувають.
Ще важливо пам’ятати
Для того, щоб їх поєднати,
Три види зв’язку треба знати,
Правильно у вимові вживати.
Браття дружно всі живуть,
Кому в помічниці ждуть,
А сполучники сурядні
Подружитись з ними раді.
Ось які цікаві члени речення брати,
Треба щоби їх вивчали він, і я, і ти.
Стилі всякі потрібні …
У Тредівятом царстві, в тредісятом державі, в країні Лексикологія жили-були Книжковий і Розмовний стилі. Одного разу вони забули своє значення і в країні виникла велика плутанина. Всі стали говорити незрозумілими науковими словами, а в підручниках і книгах використовувалися просторіччя і жаргони, і навіть лайки! Тепер весь текст перетворився в прості слова без сенсу. Новомосковсктель не розумів жодного слова. Вчені стали говорити нісенітницю. І довелося книжного і розмовного стилю відправитися в подорож, щоб знову знайти і зрозуміти своє призначення.
Довго вони подорожували по світу української мови, поки не знайшли велике місто Стилістику. Вирушили вони до чарівниці, яка жила в ньому, і розповіли свою історію. А вона їм на це відповіла: «Тепер у кожного з вас буде своє місто в країні Лексикологія. У місті під назвою Розмовний стиль, будуть жити просторіччя, яскраві емоції, загальновживані слова. А в місті Книжковий стиль заселяться терміни, порівняння, складні слова і пропозиції. Але крім них у Книжкового стилю буде багато братів: Науковий, Офіційно-діловий, Художній і Публіцистичний стилі. Але зате відтепер Розмовний стиль зможе розповісти будь-яку цікаву історію або смішний анекдот. А Книжковий стиль буде друкувати підручники, книги та журнали. Проводити реферати, лекції та доповіді. »
Тепер в країні Лексикологія знову все встало на свої місця, а Книжковий і Розмовний стилі були дуже щасливі і раді, що до них повернулися їхні обов’язки і друзі.
Про мову і мовлення
Жили в давнину три брати, займалися вони мисливством. Одного разу, полюючи, перейшли вони межу своїх володінь і потрапили в царство злого чарівника. Той захопив їх у неволю і придумав усім жорстоку кару: одного зробив сліпим, другого – глухим, а третього – німим.
Першим прийшов додому сліпий брат, пізніше повернувся глухий, а третій втратив дар мови і не зміг повернутися додому…
Скачати матеріал “У світі лінвістичних казок” (word): джерело 1