Творчість письменників рідного краю. Патріотична казка

АВТОР:    ЯЩЕНКО  ДМИТРО МИКОЛАЙОВИЧ, вчитель географії Митницького НВК, Васильківського району, Київської області. Кваліфікаційна категорія – «спеціаліст вищої категорії», педагогічне звання – «старший вчитель».

ПРЕДМЕТ:   Літературне читання.  Позакласне читання.

КЛАС:    4.

РОЗДІЛ: Творчість письменників рідного краю.

Скачати конспект

МЕТА: Познайомити  учнів з творами письменників рідного краю, вдосконалити навички та вміння виразного читання, роботи з  додатковою літературою. Розширити і закріпити знання учнів про Україну. Прищеплювати інтерес до вивчення її  історії, звичаїв і культури.. Виховувати патріотичні почуття,  любов до рідної мови, її краси та  багатства.

                                      ІСТОРІЯ МАЛЕНЬКОГО ЖОЛУДЯ

КАЗКА

Ця історія сталася зовсім недавно, а, можливо і давно. Цього ніхто не знає. Адже вік людини не можна порівняти з віком дерева, тим паче такого, як герой нашої казки. Адже він справді герой. Та ще й неабиякий. Він – дуб, дерево, яке ще наші далекі предки вважали своїм покровителем, своїм захисником та оберегом.

Та досить вже розповідей для дорослих. Нас чекає дуже правдива розповідь, яку я почув, блукаючи безкрайніми лісами нашої Батьківщини. А ця історія саме для вас, мої шановні маленькі читачі. Отож, почнімо…

Одного разу, на початку літа, на одній з гілок старезного лісового дуба народився маленький жолудь. Цих шибеників у картатих беретиках кожен знає. Вони так і норовлять восени під найменшим подихом вітру зірватись з найвищої гілки і влучити на льоту вам просто в лоба, або, ще гірше, по носі. Та наш герой був не такий. Він міцно тримався за гілку і допитливо озирався навколо, час від часу ставлячи своєму батькові різноманітні запитання.  Такого допитливого жолуденяти ще світ не бачив. Все йому було цікаво.

• А чому Сонце не стоїть на місці ?
• А чому пташки літають ?
• А чому листячко зелене ?
• А чому …? А чому…? А чому,,,?

Старий дуб терпляче відповідав на безкінечні запитання малого.

Минав час, жолудь ріс, набирався сил, але його цікавості не було меж. Зі своїми безкінечними питаннями він звертався до всіх. Але найбільш цікаво йому було розмовляти з птахами, які інколи сідали на гілку поблизу. Вони розповідали йому про далекі краї, про чудернацькі дерева  і дивовижних звірів. Жолудь заздрив птахам, адже вони могли літати і бачити все.

• Невже я все своє життя буду ось так висіти на гілці і нічого не побачу, – подумки зітхав малий.

Настала осінь. Маленький жолудь змінив свій зелений тоненький кожушок на твердий і міцний приємного коричневого кольору. Його друзі-птахи все рідше прилітали і одного дня зовсім зникли. Батько-дуб розповів своєму сину, що птахи полетіли в краї, де вічне літо і немає зими.

• А що таке зима? – відразу запитав маленький жолудь.
• Це сувора і люта пора року, коли все навкруги покривається білим і стає страшенно холодно. Зазвичай всі дерева в цю пору сплять. – відповів йому старий дуб.
• Але я не хочу спати. Я хочу побачити оте біле. Що воно таке ? – почав свої безкінечні питання малий жолудь.

Та дуб не відповів. Він вже почав дрімати під першими поривами холодного листопадового вітру. Малий жолудь і не думав спати. Він пильно озирався навкруги, боячись проґавити оте незвичайне і біле. Перед його оченятами поставали дивовижні картинки. Всі дерева навкруг, немов за помахом палички невидимого чарівника почали змінюватись. Їх листя спочатку стало червоно-жовтим, а потім брунатно-коричневим. Лише сусідня ялинка стояла як завжди зелена.

• Мої листочки-голочки насичені смолистим соком і тому їм не страшні ніякі морози, – відповідала вона на питання жолудя.

З батька-дуба також невдовзі холодний вітер, як і з інших дерев, позривав  пожовклі листочки та й поніс хтозна-куди. Але маленький жолудь продовжував міцно триматись за свою гілочку. Ставало все холодніше і холодніше. Жолудь рятувався від холоду, кутаючись у свій міцний кожушок та прикриваючись одним з небагатьох листочків, що залишились на дубі. Його братики-жолуді розбіглись. Хто впав на землю і загорнувся в теплу ковдру з опалого листя, хто помандрував кудись з рудою білочкою чи смугастим бурундучком, а хто продовжував висіти на гілці, як і наш герой.

Та ось одного разу на гілку старого дуба прилетіла велика птаха. Таких жолудь ще не бачив. Вона була у строкатому вбранні з кокетливою шапочкою на голові. Це була сойка. Варто сказати, що сойки дуже працьовиті птахи. Вони роблять на зиму численні запаси з горіхів, ягід, жолудів. Та сойки не завжди пам’ятають про всі свої схованки. Вони можуть з легкістю забути, де і які припаси заготовили на зиму. Так сталося і з нашим жолудем. Відірвавши його від гілки батька-дуба, сойка злетіла в небо високо над лісом. «Нарешті, здійснилась моя мрія політати», – тримаючись у дзьобі сойки, думав наш жолудь. Він бачив під собою рідний ліс. Під крилами птаха промайнули невеличка річечка та широкі луки на її  берегах. Нарешті вони спустилися на землю в якомусь невідомому місці, серед незнайомих жолудю дерев. Це був яблуневий садочок біля хатки старого лісника. Сойка сховала жолудь між корінням розлогої яблуні та й полетіла в своїх справах.

В цей час у старого  лісника гостював улюблений онук, Михайлик. Хлопчик мешкав з батьками у місті, але найбільше любив бувати у свого дідуся. Михайлик сидів на ганку і дивився на дідусів садок. Яблуні давно вже облетіли, дідусь зібрав чимало запашних, червонобоких яблук та заховав у льох. І саме Михайлик помітив як у садок прилетіла велика кольорова пташка і щось сховала під яблунею. Хлопчику стало цікаво і він поспішив на те місце, з якого щойно полетіла сойка. Яким же було його здивування, коли він побачив маленький міцний жолудь. Схопивши жолудь у свою маленьку долоньку, Михайлик чимдуж побіг до дідуся сповістити про свою знахідку. Долонька хлопчика приємно гріла маленького жолудя і йому раптом схотілось дуже спати. Так в долоньці хлопчика він і заснув.

Михайлик же тим часом жваво розповідав дідусю про свою знахідку. Дідусь уважно оглянув жолудь і сказав,

– А ти знаєш, онучку, звідки цей малий ? Цей малюк саме з того старезного дуба,  який бачив на своєму віку чимало подій.

І дідусь розказав Михайлику історію старого дуба, якого з такого самого жолудя посадили відважні козаки йдучи на боротьбу з ворогом, який намагався завоювати нашу землю. Коли козаки повернулися з перемогою, то влаштували під молодим дубком справжнє свято і оголосили цей дуб священним, тобто таким, який оберігав їхню козацьку відвагу і звитягу. Уважно слухав Михайлик дідусеву розповідь про давні славні часи, а коли вона скінчилась, він сказав діду,

– Я ж теж козацького роду, дідусю ! Давай і ми з тобою посадимо цей жолудь і нехай він оберігає нашу землю, коли виросте, від ненависних ворогів.

Дідусь посміхнувся в свої довгі козацькі вуса, погладив онука по голівці і сказав,

• Обов’язково посадимо, адже дуби – гордість, слава і оберіг нашого народу.

Сказано-зроблено. Михайлик з дідусем викопали на узліссі невеличку ямку, дбайливо розпушили землю в ній, поклали туди маленького жолудя і прикрили, немов ковдрою, м’якенькою землею. А дідусь ще й вкинув туди жменю землі, яку взяв з-під старого дуба,

• Це, щоб наш молодий дубок пам’ятав, якого він роду-племені.

А коли відступила холодна, морозна зима і настала весна, наш маленький жолудь прокинувся, потягнувся та й здивувався, чому це навколо так темно. «Я не хочу жити в темряві», – сказав він собі, – «Я хочу бачити сонечко і пташок». Тож він почав вовтузитись у своїй  комірці і відчув, що йому раптом стало тісно в своїй шкаралупці, до того ж весняна водичка зробила її важкою і незручною але водночас і не такою міцною. Тож досить скоро маленькому жолудю вдалося її розірвати і він почав пробиратися крізь часточки землі туди, де було тепліше, де світило сонечко, де чувся весняний спів пташок. І ось, нарешті, сонячний промінчик ковзнув по маленькому зеленому листочку, який визирнув з-під землі.

Пройшло зовсім небагато часу і маленький дубок зазеленів на узліссі, радіючи своєму новому життю. Колишній маленький жолудь знову насолоджувався росяними світанками, теплим дощиком та загадковим нічним зоряним небом.

А Михайлик, коли приїжджав до дідуся, обов’язково відвідував свого улюбленця. Він сідав біля дубка, розгортав книжку та читав про подвиги козаків. Дубок уважно слухав і йому теж хотілось бути справжнім козацьким символом, як його батько. З часом так і сталось. Коли Михайлик виріс і змужнів, йому випала доля захищати рідну землю від ворога. І завжди в його кишені лежав оберіг – кілька маленьких жолудів, які подарував йому молодий дубок. І після кожної перемоги Михайлик, вірніше, нащадок козаків Михайло, саджав свої обереги по всій нашій рідній землі .

Тож нехай по всій нашій Україні ростуть дубові ліси, як символ наших перемог і нашої волі до свободи !